Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Інститут народознавства

УДК 94(477.8)“1920/1939”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Наддніпрянська політична еміграція у громадсько-політичних процесах Західної України в 1920-1939 роках

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

Іващук Володимир Михайлович

Львів - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Буяк Богдан Богданович, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, проректор з наукової роботи та міжнародного співробітництва.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Голубко Віктор Євстафійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історичного краєзнавства;

кандидат історичних наук, доцент Соляр Ігор Ярославович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, старший науковий співробітник відділу новітньої історії.

Захист відбудеться «26» січня 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано «21» грудня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізований вченої ради кандидат історичних наук Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Серед проблем української історії однією з найактуальніших є історія змагань українців за соборну державу. В результаті невдач національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. тисячі борців за неї та її творців опинилися за межами України, перш за все в європейських країнах.

Соціальна інтеграція, громадсько-організаційна, політична та культурно-освітня діяльність української еміграції відбувалися під впливом і в руслі загальноєвропейського історичного процесу. Значна маса українських політемігрантів у 1920 - 1930-ті роки була сконцентрована у Польщі. Тому велике значення має дослідження досвіду політемігрантських громадських організацій в Західній Україні в 1920 - 1939 рр., історії їх діяльності, яка є невіддільною від вітчизняної історії. Відтак неупереджене вивчення і узагальнення досвіду попередніх поколінь становить науковий і практичний інтерес. Аналіз діяльності політемігрантських громадських установ і безпосередньої участі провідних політемігрантів у місцевих громадсько-політичних організаціях актуальний ще й тому, що у цих процесах брали участь відомі українські громадсько-політичні і культурно-освітні діячі - В. Дорошенко, А. Жук, Д. Донцов, О. Доценко, І. Огієнко, М. Корчинський, П. Холодний та ін.

Мета роботи - висвітлити місце і роль наддніпрянської політеміграції в громадсько-політичних процесах Західної України міжвоєнного періоду ХХ ст.

Виходячи з комплексного характеру мети, були поставлені наступні завдання:

– виявити причини та шляхи формування наддніпрянської політичної еміграції в Західній Україні в першій чверті ХХ ст., її соціально-політичне становище, місце, роль і значення в суспільно-політичному житті Західної України протягом міжвоєнного періоду;

– дослідити діяльність провідних емігрантських громадсько-політичних організацій у Західній Україні в наданні соціальної допомоги емігрантам у процесі їхньої адаптації до нових умов життя, здійсненні культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності; охарактеризувати політичну складову у діяльності даних громадських структур;

– з'ясувати внесок наддніпрянських політемігрантів в політичну, культурно-освітню, кооперативну та церковно-релігійну діяльність Волинського українського об'єднання;

– охарактеризувати напрями співпраці та основні контакти наддніпрянської політеміграції із західноукраїнськими громадсько-політичними організаціями;

– дослідити ідеологічні, державотворчі погляди та основні напрямки діяльності провідних наддніпрянських політемігрантів Д. Донцова, В. Дорошенка, А. Жука в 1920 - 1930-х рр.; відтворити форми їх вираження у вигляді видавничо-публіцистичної діяльності та визначити їх вплив на громадсько-політичні процеси в Західній Україні в окреслений період.

Об'єкт дослідження - громадські об'єднання наддніпрянських політичних емігрантів як одні з учасників громадсько-політичних процесів в Західній Україні у 1920 - 1939 рр.

Предметом дослідження є організаційне становлення, внутрішній стан, специфіка діяльності наддніпрянської (східноукраїнської) політичної еміграції в контексті громадсько-політичних процесів Західної України у міжвоєнний період ХХ ст., стосунки політемігрантів з політичними і громадськими інституціями Східної Галичини та Волині, їх ідеологічні погляди на процес Українського державотворення.

Методи дослідження. Під час дослідження автор керувався принципами історизму й об'єктивності, загальними науковими підходами, які дозволяють вивчати суспільні явища, конкретні події і факти в їх динаміці та взаємозалежності. Застосовано порівняльно-історичний та структурно-системний методи, аналіз, узагальнення і синтез однотипних фактичних даних, проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу з урахуванням специфіки історичної науки. Використані методи дослідження дали змогу встановити причинно-наслідкові зв'язки досліджуваних процесів і явищ, визначити головні тенденції їхнього розвитку, а також сприяли об'єктивному висвітленню різних аспектів обраної теми.

Хронологічні та географічні межі дослідження. Хронологічні межі дослідження охоплюють 1920 - 1939 рр. Нижньою межею є дата 14 листопада 1920 р., коли уряд Української Народної Республіки (УНР), його службовці, керівник держави С. Петлюра, симпатики з числа різних соціально-професійних верств українського громадянства виїхали з Кам'янця-Подільського на зайняту поляками Східну Галичину. Верхня межа - 1 вересня 1939 р., початок Другої світової війни. Географічні межі дослідження охоплюють територію Східної Галичини та Волині у складі Польщі у визначений вище хронологічний період. Відповідно до сучасного адміністративно-територіального поділу це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська та Рівненська області.

Наукова новизна одержаних результатів визначена спробою комплексного дослідження на конкретно-історичному матеріалі історії наддніпрянської політеміграції як соціально-політичного явища в зв'язку із громадсько-політичними процесами Західної України у 1920 - 1939 рр., ролі політемігрантів у зростанні національної свідомості українського населення цих земель. Висвітлено стосунки політемігрантів з українськими політичними і громадськими організаціями Східної Галичини та Волині. При цьому окремі принципові питання досі не були предметом вивчення для українських істориків. Особистий внесок здобувача полягає також в залученні деякого нового фактичного матеріалу на основі архівних документів Національної бібліотеки у Варшаві, Національної бібліотеки та архівів Канади, матеріалів періодичних видань еміграції („Дніпро”, „Вісті Українського центрального комітету”, „Тризуб”, „За Україну!” тощо), які вперше вводяться до наукового обігу й дозволяють глибше проаналізувати порушені проблеми та суттєво доповнити погляди на обрану тему.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації доповнюють наукові знання з історії наддніпрянської міжвоєнної політеміграції, українських громадсько-політичних організацій та розкривають громадсько-політичну еволюцію Західної України у міжвоєнний період ХХ ст. Висновки і фактичний матеріал дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнючих праць, підручників, навчально-методичних посібників з історії України, української еміграції, спецкурсів у вищих навчальних закладах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з науковою тематикою кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка „Актуальні проблеми історії України”.

Апробація основних положень дисертаційного дослідження відбулася на таких конференціях: ІІ Міжнародна наукова конференція „Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ-ХХІ ст.” (Вінниця, 2006); П'ята міжнародна науково-практична конференція молодих учених, присвячена 90-річчю Української революції 1917-1920 рр. (Київ, 2007); ІІІ Міжнародна наукова конференція „Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії” (Ніжин, 2007); Міжнародна наукова конференція молодих вчених „Каразінські читання (історичні науки)” (Харків, 2007); ІІ Міжнародна наукова конференція „Стосунки Сходу та Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності” (Луганськ, 2007); Треті (міжнародні) Гуржіївські читання (Черкаси, 2007); ІІ Міжнародний конгрес „Українська освіта у світовому часопросторі” (Київ, 2007); ІІІ Міжнародна наукова конференція „Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму” (Івано-Франківськ, 2007); Міжнародна наукова конференція „Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії” (Харків, 2008). Результати дослідження обговорено також на щорічних звітно-наукових конференціях викладачів та молодих науковців Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, на засіданнях кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (2005-2008). Основні положення викладено автором у 18 статтях, 12 з яких опубліковано у фахових виданнях ВАК України

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків (198 сторінок), списку використаних джерел і літератури (27 сторінок, 325 позицій). Повний обсяг дисертації - 225 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність, предмет, об'єкт та методи дослідження, хронологічні та географічні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі „Історіографія та джерела дослідження” розглядається історіографія та джерельна база обраної теми дослідження.

Проведений аналіз історіографії проблеми дає змогу умовно поділити масив доступної наукової літератури на дві групи: публікації українських науковців; публікації іноземних дослідників.

Аналіз публікацій українських науковців з проблеми дисертаційного дослідження показує, що в узагальнюючих працях з історії України питання української політичної еміграції досліджено фрагментарно.

У радянській українській історіографії еміграція розглядалася з точки зору критики „українського буржуазного націоналізму”, трактувалася як „буржуазно-націоналістичне охвістя”, „контрреволюціонери”, „зрадники”, що втекли під захист польської буржуазії і вели бездіяльно-безтурботне життя за кордоном (за визначенням І. Кулика). Загалом українська радянська історіографія у вивченні міжвоєнної доби натрапляла на численні ідеологічні заборони. наддніпрянський донцов політемігрант

Після відновлення незалежності України 1991 р. зросло зацікавлення національною історією, політичною історією Західної України, діяльністю лідерів наддніпрянської політичної еміграції. Із узагальнюючих праць з української історії та історії Західної України, які з'явилися в цей час та котрі пов'язані з проблемою дисертаційного дослідження, можна виділити низку робіт і публікацій. Зокрема, О. Бойко та С. Кульчицький у своїх працях з історії України серед іншого з'ясовують головні тенденції суспільно-політичного руху на Західній Україні в міжвоєнний період ХХ ст. Проте той же С. Кульчицький та В. Литвин сходяться на думці про штучність т. з. „сокальського кордону”, до культивування якого, як відомо, була причетна уенерівська еміграція на Волині спільно з польською адміністрацією - для протидії галицьким впливам в цьому краї.

Комплексний аналіз суспільно-політичного руху у Східній Галичині від початку ХІХ ст. і до 1939 р. здійснив М. Кугутяк у монографіях „Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.)” (1993), „Історія української націонал-демократії (1918 - 1929)” (2002). Зокрема, він торкнувся питання створення Української партії національної роботи (УПНР), до якої був причетний Д. Донцов, та ставлення Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) до орієнтації представників наддніпрянської політеміграції на Польщу. І. Васюта, досліджуючи політичну історію Західної України в 1918 - 1939 рр., також погоджується з визначальним впливом Д. Донцова на весь західноукраїнський націоналістичний рух. І. Васюта приділив увагу уенерівській політеміграції на Волині, визначив Волинське українське об'єднання (ВУО) як другий полонофільський центр після екзильного уряду УНР.

Аналізуючи українську історіографію, яка присвячена міжвоєнній наддніпрянській політичній еміграції, виділяють ряд напрямів наукових пошуків. Вперше синтетичне дослідження наддніпрянської еміграції, яка виникла після поразки національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр., здійснив В. Трощинський у комплексній монографії „Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище” (1994). Він визначив головні та периферійні центри української еміграції в Європі і зокрема в Польщі, її соціальний та правовий статус, політичний, громадський сектор (уряд УНР, Український центральний комітет (УЦК)) в цій країні та заклав напрямки подальших досліджень саме в цьому плані. Спроби поглибити їх було здійснено істориком В. Піскун в монографії „Політичний вибір української еміграції в 1920-х рр.” (2006). А. Портнов, дослідивши науково-освітню діяльність української еміграції у міжвоєнній Польщі (1919 - 1939), дійшов висновку про те, що саме інституалізація еміграції у цій країні дала їй змогу вистояти та вирішувати свої завдання. У публікаціях М. Павленка висвітлено деякі аспекти допомоги української громадськості Польщі біженцям з Великої України. С. Литвин розкрив співпрацю військової політеміграції в Східній Галичині та польської влади.

Проблеми взаємосприйняття у стосунках між галичанами та наддніпрянською політичною еміграцією (проблема Сходу і Заходу України) на публічному рівні у своїх статтях торкаються З. Величко, C. Кость і пов'язують її з осмисленням причин поразки державності і девальвації ідеї соборності. Дослідження І. Тюрменко, М. Тимошика розкривають роль емігранта І. Огієнка у т. з. „правописній проблемі” у Східній Галичині. Питань участі наддніпрянських політемігрантів - лідерів ВУО в політичній, культурно-освітній, кооперативній, церковно-релігійній роботі цього об'єднання на Волині торкались у своїх монографіях М. Кучерепа - „Волинь у міжвоєнний період (1921 - 1939)” (1994), Р. Давидюк - „Волинське українське об'єднання (1931 - 1939 рр.)” (2001).

У працях українських дослідників, таких як І. Шліхта, М. Чугуєнко, М. Горєлов, О. Ситник, Б. Кухта, О. Баган, Я. Дашкевич, Р. Безсмертний, М. Мандрик, Ю. Шаповал, увагу зосереджено на особі Д. Донцова, аналізі його націоналістичної ідеології, її впливові на громадсько-політичне життя Західної України міжвоєнного періоду ХХ ст., на аналізі його видавничої діяльності.

До публікацій іноземних дослідників, пов'язаних з проблематикою даного дослідження, відносимо праці представників української діаспори. Роботи зарубіжних дослідників в контексті проблеми дисертаційного дослідження головним чином представлені польською історіографією.

О. Вішка опублікував грунтовну монографію „Еміграція українська в Польщі: 1920 - 1939” (2005) про історію життєдіяльності української еміграції в Польщі 1920-1939 рр., зокрема її громадського життя. Цінним для дослідження є також інша монографія цього дослідника - „Преса української еміграції в Польщі (1920 - 1939): історико-бібліографічне дослідження” (2002), де коротко висвітлено і видавничу діяльність політемігрантів в Західній Україні. З проблематики української еміграції в Польщі польським дослідником О. Колянчуком ґрунтовно вивчено її військовий складник і питання таборів інтернування армії УНР - у працях „Українська військова еміграція у Польщі: 1920 - 1939” (2000), „Увічнення нескорених” (2003). Про маловпливовість уенерівської політеміграції серед населення Волині стверджували А. Хойновський, М. Папежинська-Турек, Р. Тожецький.

Щодо публікацій дослідників, які належать до української діаспори, то слід сказати, що одну з перших спроб дослідити життя наддніпрянської політеміграції в Польщі здійснив М. Лівицький в праці „ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками” (1984).

Великий масив наукових публікацій діаспорних істориків, зокрема, М. Сосновського, Г. Васьковича, О. Мотиля, В. Мартинця, Б. Кравціва, присвячений особистості Д. Донцова, аналізу його ідеології та її впливу на західноукраїнські громадсько-політичні процеси, дискусіям стосовно прихованого полонофільства ідеолога української національної ідеї.

Таким чином, аналіз історіографії показує, що в поле зору дослідників потрапляли тільки окремі аспекти з історії міжвоєнної наддніпрянської політеміграції в Західній Україні.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять архівні документи та опубліковані документи і матеріали. До них належать різноманітні за характером, походженням та змістом статутні, звітні матеріали, діловодча документація, листування, мемуари, щоденники, публіцистичні та політичні твори, періодика як комплексне джерело.

В Центральному державному історичному архіві України у м. Львові (ЦДІАУ у м. Львові) зберігаються численні документи про історію громадських організацій наддніпрянських політемігрантів в Галичині та на Волині. Зокрема, в матеріалах фонду 462 „Український горожанський комітет” зберігаються протоколи, звіти, повідомлення, листи уряду УНР та інші документи про діяльність Наддніпрянської секції Українського горожанського комітету (УГК). Чимало матеріалів залучено із фонду 804 „Українське товариство допомоги емігрантам з України та їх родинам у Львові” (статут товариства; фінансові звіти; листування з різними товариствами, та приватними особами тощо). У фондах 309 „Наукове товариство ім. Т. Шевченка”, 516 „Український центральний комітет в Польщі. Каліське відділення”, 580 „Українська військова станиця інтернованих військ УНР, м. Каліш” міститься інформація із закликами до емігрантів бути лояльними до Польської держави; довідки про діяльність відділень УЦК в Західній Україні. У фонді 828 „Товариство „Клуб українських емігрантів”” зосереджено поточні документи про діяльність однойменної громадської організації у Східній Галичині, а також програму побудови самостійної Української держави, складену українською політичною еміграцією у Польщі (1935 - 1936 рр.). У фонді 344 „Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)” цікавими для дослідження є листи редактора місячника „Наша культура” І. Огієнка до редактора „Шляху нації” З. Пеленського, які засвідчують ціннісні міжкультурні непорозуміння між політемігрантом І. Огієнком та представниками близьких до УНДО галицьких мас-медіа - газет „Діло”, „Шлях нації”.

Досліджено ряд персоніфікованих фондів, зокрема, фонд 359 „Назарук Осип”, де зберігаються документи, пов'язані з діяльністю Підготовчої комісії Всеукраїнського національного конгресу (ВНК) восени 1934 р. та участі у ній політеміграції в Галичині. У фондах 366 „Іван Боберський”, 369 „Шендрик Іван”, 388 „Андрусяк Микола” містяться документи, які висвітлюють інші аспекти діяльності політичної еміграції у міжвоєнній Західній Україні. Крім того, в ЦДІАУ у м. Львові зберігається ряд документів, пов'язаних з громадсько-політичною діяльністю Д. Донцова у міжвоєнній Галичині. Такими є матеріали фонду 205 „Прокуратура апеляційного суду” - про характер публічних лекцій політемігранта Д. Донцова серед галичан. Документи, які засвідчують ідеологічний вплив Д. Донцова на західноукраїнське суспільство, знаходяться також у фондах 387 „Левинський Володимир”, 406 „Редакція газети „Нова Зоря”” (рукописи статтей О. Назарука на політичні теми, в яких, зокрема, автор засуджував ідеологію „вольового націоналізму” Д. Донцова), 581 „Колекція документів про діяльність урядів та армій Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки” (проект націоналістичної програми, яку перейняла Українська партія національної роботи).

У Державному архіві Волинської області (м. Луцьк) у фонді 198 „Волинське українське об'єднання” зберігаються документи, які відображають інформацію про участь політемігрантів в створенні і діяльності місцевої політичної партії - Волинського українського об'єднання (ВУО), зокрема його лідерів. В Державному архіві Рівненської області (м. Рівне) також зберігаються декілька фондів з документами, які пов'язані з політичною еміграцією на Волині. Зокрема, це фонд 30 „Рівненське повітове староство”, де зберігається наглядова справа за діяльністю ВУО та його лідерів в Рівненському повіті. У фонді 479 „Волинське українське об'єднання ” збережено: декларацію головної управи ВУО про політичне становище українського населення на Волині; інтерпеляцію посла С. Скрипника до голови Ради міністрів Польщі у справі неврегульованого становища Православної церкви в Польщі. Із Державного архіву Тернопільської області (м. Тернопіль) залучено до дослідження матеріали фонду 231 „Тернопільське воєводське управління”, що містить списки членів УЦК в Польщі, в т. ч. зі Східної Галичини, які мають право вільного пересування країною; інформацію Станіславського воєводського управління про конфіскацію журналу „Дніпро”, який, очевидно, мав відношення до Ліги приятелів уряду УНР в Коломиї.

Цінні неопубліковані документи, які стосуються історії міжвоєнної наддніпрянської політеміграції в Західній Україні, знаходяться в архіві Національної бібліотеки у Варшаві (Польща). Головним чином це документи, пов'язані з політемігрантами А. Жуком, Д. Донцовим та їх громадсько-політичною діяльністю в зазначений період. Мова йде про мікрофільми з документів архіву Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. У фондах №№ 77055, 75099, 75100, 75101 є листування А. Жука з різними діячами, яке засвідчує його участь у громадсько-політичних процесах міжвоєнної Східної Галичини - участь А. Жука в діяльності емігрантського видавничого кооперативу „Хортиця” у Львові, а також участь у справі підготовки Всеукраїнського національного конгресу (ВНК) в 1934 - 1935 рр. У фонді № 77056 знаходяться листи окремих осіб (на „М-С”) і організацій до А. Жука, один з яких засвідчує спільну зустріч наддніпрянських політемігрантів О. Доценка, А. Жука, П. Панченка, М. Тарановича з політичним діячем УНДО В. Мудрим з приводу вшанування в Східній Галичині десятих роковин загибелі С. Петлюри. У фондах №№ 75106, 80378, 82673 містяться особисті документи та матеріали суспільно-політичної діяльності Д. Донцова. Фонд №82671 зберігає листи Д. Донцова до окремих осіб, які засвідчують його участь у діяльності Товариства допомоги емігрантам з України, контакти Д. Донцова з деякими громадсько-політичними діячами міжвоєнної Західної України.

У Національній бібліотеці та архівах Канади (м. Оттава) міститься рукописний фонд MG30, C.167 „Колекція Андрія Жука”. У справах 1, 23 серед іншого зберігаються нотатки до біографії А. Жука, листування між А. Жуком та В. Дорошенком у 1920-х рр., яке засвідчує співпрацю В. Дорошенка з соціал-демократами в Галичині; непорозуміння між політемігрантами та галицькою елітою в 1923 р. з приводу вшанування річниці проголошення незалежності України; несприйняття В. Дорошенком радянофільства.

Низку надзвичайно цінних матеріалів з історії наддніпрянської політеміграції в Західній Україні опубліковано у періодичних виданнях - „Діло”, „Новий час”, календарі „Впереду”, „Шлях нації”, „Нова зоря”, „Українська нива” („Волинське слово”), „Вісти Українського центрального комітету в Польщі”, „Тризуб”, „Шляхом незалежності”, „За незалежність”, календарі-альманасі „Дніпро”, часописі „За Україну!”, „Заграва”, „Літературно-Науковий Вістник”, „Вістник”.

Науковий інтерес становить мемуарна спадщина сучасників політеміграції - як наддніпрянців, так і галичан, спогади С. Петлюри, І. Кедрина, О. Шульгина, В. Садовського, Д. Донцова, В. Дорошенка, Ю. Магалевського, А. Жука, О. Назарука, П. Сулятицького, О. Карманюка, С. Наріжного, З. Пеленського. Ці матеріали розкривають складне соціально-правове становище політеміграції в Західній Україні, форми самоорганізації цієї групи, діяльність її провідних діячів, ціннісні непорозуміння між галичанами та наддніпрянцями (в тому числі і через полонофільські геополітичні орієнтації других), деякі труднощі в інтеграції політемігрантів у місцеву громаду, а також їх державницькі та ідеологічні позиції.

Розділ другий „Наддніпрянська політична еміграція як явище та її місце в суспільно-політичному житті Західної України” присвячений аналізу правового і соціального статусу наддніпрянських політичних емігрантів у Польщі та місця наддніпрянської політичної еміграції у громадсько-політичному житті Західної України у міжвоєнний період. Досліджено внесок наддніпрянських політичних емігрантів у суспільно-політичне життя на Волині, контакти політичних емігрантів із західноукраїнськими громадсько-політичними силами.

Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні 1917 - 1921 рр. за кордон емігрували десятки тисяч найактивніших учасників цих подій. Територіально вони представляли центральні, східні та південні українські землі, а соціально - всі основні групи населення Наддніпрянської України. Ратифікація польським сеймом 15 квітня 1921 р. Ризького мирного радянсько-польського договору змусила уряд Польщі заборонити політичну діяльність українських емігрантів. Вояків інтернували в табори, державний центр УНР перейшов на нелегальне становище, а еміграція консолідувалася в громадські організації.

За приблизними підрахунками, які емігранти здійснили самостійно, загальна кількість української політичної еміграції в межах Польщі становила на 1 жовтня 1923 р. - 30 тис. осіб, у 1927 р. - 15 тис., 1934 р. - 10 тис. осіб. Перейшовши на цивільне становище після закриття таборів для інтернованих, вони розселились як на етнічній польській території, так і в Західній Україні. Нараховувалось п'ятдесят осередків політичної еміграції. Найчисленніші були у Ковелі, Бориславі, Камінь-Каширському, Луцьку, Рівному, Тернополі, Львові, Станіславові. Еміграція в Польщі відзначалася консолідацією, тому що переважна її більшість підтримувала політичну платформу екзильного уряду УНР. Представники еміграції були речниками ідеалу незалежної Української держави, проводили політичну, громадську, культурно-освітню діяльність.

Для всіх, без винятку, українських емігрантів у Польщі існували обмеження їх правового статусу особи. Поряд з національним законодавством правовий статус політичних емігрантів регламентувався і в рамках Ліги Націй міжнародними угодами 1922, 1924 і 1928 рр..

Наприкінці 1920-х р. в українському політичному таборі на Волині склалася група поміркованих діячів, які були готові до співпраці з місцевою владою. Це були колишні прибічники уряду С. Петлюри, в основному наддніпрянські політемігранти - О. Ковалевський, М. Бура, М. Волков, С. Скрипник, М. Маслов, С. Тимошенко. Вони належали до групи послів і сенаторів, що входила до Безпартійного блоку співпраці з урядом, і складали Українську парламентську репрезентацію Волині (УПРВ) у парламенті Польщі після виборів 1922 р. Урядову політику щодо національних меншин на Волині уособлював соратник Ю. Пілсудського - воєвода Г. Юзевський. З метою ізоляції Волині ним було створено т. з. „сокальський кордон”. Причиною поділу західних українців на етнічно-територіальні групи було прагнення властей не допустити впливу політично розвинутої галицької інтелігенції на українське населення Волині та Полісся.

У здійсненні „волинської політики” Г. Юзевський знайшов підтримку в середовищі згаданої групи наддніпрянської еміграції, яка з ініціативи воєводи 29 червня 1931 р. утворила Волинське українське об'єднання (ВУО). Політемігранти УНР, які складали керівне ядро ВУО, згуртували навколо себе місцеві культурно-освітні громадські організації („Просвітянські хати”, „Рідні хати”, Союз жінок громадської праці, Волинське видавниче товариство, Союз сільської молоді), координували кооперативно-господарську діяльність об'єднання. Лідери ВУО висували ідею відновлення соборності автокефальної православної церкви у Польщі - із національною ієрархією, веденням служби Божої українською мовою. В релігійному житті краю відіграло роль Товариство П. Могили, очолюване С. Тимошенком, яке співпрацювало з ВУО.

Непросто складалися стосунки ВУО та його лідерів-наддніпрянців і з найбільшою галицькою партією центристського спрямування - УНДО, оскільки лідери ВУО розпочали боротьбу з УНДО за впливи на Волині. Із середини 1930-х рр., у зв'язку із змінами у керівництві ВУО і зміною політичного курсу УНДО, в процесі „нормалізації” відбулося деяке зближення цих структур. Щоб зберегти Українську парламентську репрезентацію, УНДО пішло на укладання виборчої угоди з Безпартійним блоком. Аналогічна домовленість була здійснена з боку ВУО. Напередодні виборів до Сейму 1935 р. між керівництвом УНДО і ВУО укладено угоду про співпрацю, хоча в наступні роки взаєморозуміння між ними не налагодилося. На початку 1939 р. відносини проводу ВУО та УНДО характеризувались різнорозумінням щодо питання статусу українських земель в складі Польщі. Лідери ВУО засуджували автономістські прагнення В. Мудрого, який вимагав автономії для земель, заселених українським народом в Польщі.

У міжвоєнний період мали місце контакти представників наддніпрянської політичної еміграції та галицьких політичних сил. Хоча публічно вони не афішувались західноукраїнськими політелітами, навіть заперечувались - при одночасному неоднозначному негативному сприйнятті прихильників уряду УНР в місцевій пресі. Як стверджував М. Лівицький, зв'язки між представниками уряду УНР та українцями, які перебували під польською окупацією, ускладнювалися тим, що уряд Польщі неприхильно сприймав діяльність уенерівців серед місцевих українців. Тож в міжвоєнний період існувала негласна домовленість між представниками уряду УНР та УНДО: уряд УНР представляє українську визвольну справу в цілому на міжнародній арені, а УНДО й інші українські партії захищають інтереси українського населення в Польщі.

Існували контакти наддніпрянської політеміграції та галицьких політичних сил і в рамках діяльності Українського комітету рятунку України у Львові, створеного в липні 1933 р. з ініціативи Української парламентарної репрезентації (посли УНДО). Серед 44 львівських установ у ньому були представники і Товариства допомоги емігрантам з України, місцевих філій УЦК та Союзу українок-емігранток.

Улітку 1934 р. у Львові утворено Тимчасовий ініціативний комітет з підготовки Всеукраїнського національного конгресу (ідея якого виникла в закордонних емігрантських колах у 1933 р.), до якого увійшли Д. Левицький (УНДО), М. Стахів (Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП)), О. Назарук (Українська народна обнова (УНО)). Участь у ВНК могли взяти організації, які зобов'язувалися боротися за соборну самостійну Українську державу, визнавали суверенність народу щодо вибору конституційного ладу, а також свою політику погоджували з членами ВНК. Засідання підготовчої комісії ВНК відбулися 20, 24 вересня 1934 р. З приводу участі у ВНК з деякими представниками наддніпрянської політеміграції у Східній Галичині (О. Доценком, екс-адютантом С. Петлюри) у вересні 1934 р. контактували діячі місцевого політикуму (голова УНДО Д. Левицький). На думку дисертанта, О. Доценко виконував роль посередника між державним центром УНР і місцевими політичними силами у Східній Галичині та представив їм політичні позиції екзильного уряду з питань участі у ВНК.

У процесі підготовки ВНК відбулося зближення крайових і еміграційних соціалістичних партій. За участю галицьких УСРП, УСДП (Українська соціал-демократична партія) та Української партії соціалістів - революціонерів та Української соціал-демократичної робітничої партії 29-30 грудня 1934 р. у Львові на спільному з'їзді вперше у міжвоєнний період було сформульовано ідею Українського соціалістичного блоку, який, однак, не одержав оформлення.

У контакті з першим відділом штабу військового ресорту (підрозділу) екзильного уряду УНР (займався реєстрацією і підготовкою до майбутніх завдань українського вояцтва в намічених військових одиницях) перебувала і молодіжна воєнізована спортивна організація у Східній Галичині „Луг”, очолювана полковником армії УНР Р. Дашкевичем. „Луг”, що нараховував загалом у 1938 р. близько 50 тис. осіб, розглядався екзильним урядом УНР як головний резерв для створення власного збройного формування на випадок війни.

Таким чином, стосунки між представниками екзильного уряду УНР, його репрезентантами в Західній Україні та місцевою політичною та культурною елітою мали тактичний характер. Адже контактували переважно з представниками провідної галицької політичної сили - УНДО, яка сповідувала ліберально-демократичну ідеологію, схожу з тією, якої дотримувався екзильний уряд УНР, а також із деякими галицькими соціал-демократами.

У досліджуваний період свою комунікативну функцію еміграція могла також реалізувати передусім через видавничу діяльність та пресу. Першими виданнями наддніпрянської політеміграції, які виходили у Львові, були громадсько-політичний часопис „Визволення” (1921) та партійні часописи „Вільна спілка” (Львів, 1921) і „Соціалістична думка” (Львів, 1921). Короткий час проіснував літературний журнал „Мамай” (Львів, 1923), літературний часопис - „Ми” (Львів, 1937 - 1939); публікувались „Наша культура” (Варшава; Львів, 1935 - 1937), „До зброї” (Тарнів; Львів, 1921). Восени 1933 р. емігрантське товариство „Хортиця” видало два номери безпартійного часопису „За Україну!”. Наддніпрянська еміграція видавала альманах „Дніпро” (Львів, 1922 - 1924, 1926 - 1940), часопис „Українська нива” („Волинське слово”) (Луцьк, 1928 - 1939), „Літературно-науковий вістник” („Вістник”) (Львів, 1922 - 1932, 1932 - 1939).

Оскільки екзильний уряд УНР та наддніпрянські політемігранти, які підтримували його, підкреслено лояльно ставилися до польської влади, то це часто спричиняло невдоволення, непорозуміння у взаємовідносинах політемігрантів з місцевими українцями та їхніми політичними колами. Конфронтація між діячами політеміграції в Польщі і західноукраїнською політичною елітою та інтелігенцією яскраво відобразилась у т. з. „мовній проблемі”, до якої був причетний політемігрант І. Огієнко. Через утвердження єдиної всеукраїнської мови він хотів подолати політичну роз'єднаність нації, натомість галичани вважали цю проблему створену ним штучно.

Взаємовідносини між галичанами та наддніпрянською еміграцією протягом 1920-х першої половини 1930-х рр. мали суперечливий характер та були сповнені взаємних упереджень: галичани звинувачували наддніпрянських емігрантів у полонофільстві і менш розвинутій політичній культурі. Наддніпрянці засуджували галичан за їх національний сепаратизм. Такий стан речей в той час не міг сприяти формуванню єдиної національної свідомості українства. Позитивним в послабленні цієї конфронтації, хоч і не зовсім результативним, стало відзначення у Східній Галичині в травні 1936 р. десятих роковин загибелі С. Петлюри.

У третьому розділі „Інституційна та персональна діяльність наддніпрянців у громадсько-політичному житті” проаналізовано основні форми інституційної участі представників наддніпрянської політичної еміграції у громадсько-політичних процесах в зазначений період дослідження.

Для допомоги наддніпрянським політичним емігрантам у Східній Галичині, зокрема, залучення їх до громадського життя та адаптації до місцевих умов, провідна тогочасна галицька громадська інституція - Український горожанський комітет (УГК) - на початку червня 1921 р. утворила у своєму складі „Наддніпрянську секцію”. Секція проіснувала до розпуску УГК владою у жовтні того ж року. Були створені секції при УГК в Тернополі, Теребовлі, Снятині, Копичинцях, Зборові, Збаражі, Скалі-Подільській, Гусятині.

Ще одна активна громадська організація політемігрантів у Львові - Товариство допомоги емігрантам з України - була легалізована 17 листопада 1922 р. До Товариства приєдналися деякі представники еміграційної секції забороненого УГК. З початком Другої світової війни діяльність Товариства допомоги емігрантам з України у Львові була припинена. Політичні емігранти, які гуртувалися в Товаристві, мали три головні гасла своєї діяльності: „служіння найвищим ідеалам української нації, боротьба за рідну державність, за вільну й незалежну Україну”. Досягнення своєї мети представники еміграції в Східній Галичині бачили через об'єднання всіх сил навколо центру УНР в екзилі. Метою товариства було надання моральної, правової, матеріальної та медичної допомоги емігрантам з України та їх родинам; створення і утримання різноманітних інституцій та закладів для виконання поставлених цілей; захист інтересів емігрантів з України перед урядом Польщі та різними польськими інституціями; видавнича діяльність.

У першій половині 1930 р. у Львові виникло Товариство українських емігрантів (згодом - Клуб українських емігрантів (КУЕ)). Незважаючи на незначний вплив цієї структури та конфлікти в її середовищі, вона діяла згідно з певними засадами, викладеними у „Програмі побудови самостійної Української держави”. Вони були ідентичні засадам діяльності екзильного уряду УНР, що свідчить про підтримку КУЕ цього уряду.

Однією із провідних громадських інституцій наддніпрянських політичних емігрантів в Польщі у 1920 - 1930-х рр. став Український центральний комітет (УЦК), який був одночасно і громадською базою уряду УНР в екзилі. Його члени користувалися юридичною, матеріальною опікою організації. Відділи УЦК, які представляли інтереси екзильного уряду УНР, функціонували в таких містах: Ковель (1924 - 1939), Камінь-Каширський (1925 - 1931), Битків (1926 - 1933?), Тернопіль (1927 -1939), Станіславів (1927 - 1931), Цумань (1927 - 1930), Львів (1929 - 1939), Рівне (1929 - 1939), Костопіль (1929 - 1934), Луцьк (1932 - 1939), Яворів (1933). Менші осередки діяли в Сарнах, Здолбунові, Кременці, Зборові, Збаражі, Бориславі, Жовкві.

Товариство ім. С. Петлюри було створено влітку 1926 р. у Варшаві для збору коштів з метою надання можливості представникам еміграції в Польщі взяти участь у судовому процесі над звинуваченим у вбивстві С. Петлюри. Філії Товариства функціонували в 22 місцевостях (в т. ч. в Ковелі, Тернополі, Биткові, Острозі). В грудні 1928 р. Товариство завершило свою діяльність.

Емігрантською громадською організацією, близькою до УЦК, був Союз українок-емігранток (СУЕ), організаційні збори осередку якого у Львові відбулися 19 березня 1933 р. Це був перший, а в 1938 р. єдиний відділ загальнопольського Союзу українок-емігранток, утвореного в 1927 р. у Варшаві. У першій половині 1937 р. в Коломиї виникла також Ліга приятелів уряду УНР, однак організація довго не проіснувала.

Спільною метою діяльності усіх цих організацій було поглиблення національної свідомості, піднесення загального рівня розвитку емігрантів. Це позитивно позначилося на діяльності еміграції, сприяло її інтеграції в місцеві громадсько-політичні процеси. Методами культурно-освітньої роботи формувався політичний ідеал УНР і загальне уявлення про засади і шляхи його здійснення серед місцевої громади.

Серед провідних ідеологів української національної ідеї того часу значне місце займав Д. Донцов (1883 - 1973). Творчість цього публіциста справила вплив на формування ідеології українського національно-визвольного руху в першій половині ХХ ст., особливо на Західній Україні та на еміграції. В 1923 - 1924 роках він редагував націоналістичний часопис „Заграва”, який згодом став органом нової націоналістичної партії: Української партії національної роботи (УПНР). Можна вважати програму УПНР першим програмовим викладом прагнень українських націоналістів, на яку значний вплив справив Д. Донцов. В липні 1925 р. УПНР виступила однією із засновниць УНДО. В 1922 р. Д. Донцов очолив „Літературно-науковий вісник” (ЛНВ) (з 1932 р. - „Вістник”), який відіграв значну роль в західноукраїнському громадсько-політичному та культурному житті 1920 - 1930-х рр. (наприклад, 89% передплатників „Вістника” складала інтелігенція). Поступово в політичних статтях Д. Донцова в ЛНВ та подальших працях кристалізовано виступає проблема відносин т. зв. „еліти” і „мас” у завоюванні національної державності. Про значний вплив Д. Донцова на суспільну думку можуть свідчити його публічні виступи перед галичанами (окремі його лекції збирали близько тисячі осіб, переважно молодь, про що збереглися відомості в оперативному зведенні слідчого відділу поліції від 20 березня 1937 р.).

У своїй міжвоєнній публіцистиці ідеолог говорив про можливість та необхідність використання як легальних, так і нелегальних методів боротьби за Українську державу. Значним був вплив Д. Донцова на Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), створений на базі Групи української націоналістичної молоді. Загальновизнаною є думка про те, що вплив ідей Д. Донцова на Крайову екзекутиву Організації українських націоналістів (ОУН) був набагато більшим, аніж його вплив на Провід Українських Націоналістів, оскільки перша Крайова екзекутива була створена на базі Проводу СУНМ. Д. Донцов був переконаний, що в сучасну йому добу політичний успіх матимуть не партії, а нечисельні організації-ордени. Однак Д. Донцов не став членом Української військової організації (УВО) та ОУН.

В. Дорошенко (1879 - 1963) - громадський, політичний діяч і літературознавець, співзасновник Союзу Визволення України, восени 1919 р. переїжджає з Києва до Львова. До вересня 1937 р. В. Дорошенко був заступником директора бібліотеки НТШ, згодом - директором. Від 1925 р. - дійсним членом НТШ, активним членом Товариства допомоги емігрантам з України у Львові. В. Дорошенко був редактором часопису „Письмо з Просвіти”, співпробітником бібліотечної комісії „Просвіти”, фонду „Учітеся” - в 1921 - 1922 рр., брав активну участь у „Впереді”, „ЛНВ”, „Ділі”, „Новому часі”, журналах „Світ”, „Життя й знання” тощо. В 1924 - 1939 рр. редагував календар-альманах „Дніпро”. Завданням для наддніпрянської політичної еміграції того часу В. Дорошенко бачив оформлення самостійницького світогляду в конкретну національно-державницьку програму. Він вважав нерозвиненість національної свідомості, несконсолідованість і нечисельність української еліти основними причинами поразки української національної революції 1917 - 1921-х рр.,

А. Жук (1880 - 1968) - відомий український громадський і політичний діяч, публіцист і кооператор, родом з Полтавщини. У 1914 - 1918 рр. - був одним із засновників і членом проводу Союзу визволення України, радником Міністерства закордонних справ УНР. А. Жук повернувся до Львова влітку 1930 р., взявши на себе зобов'язання не брати активної участі в місцевих суспільно-політичних процесах, інакше його у будь-який час могли вислати з країни. Разом з тим, після приїзду в Східну Галичину він став членом Товариства допомоги емігрантам з України. А. Жук працював як голова статистичної секції Ревізійного союзу українських кооператив (РСУК) у Львові, був задіяний у товаристві „Просвіта”. Публікувався у періодичних виданнях РСУК, викладав на кооперативних курсах, які влаштовував РСУК. А. Жук в 1936 р. заснував і був секретарем Товариства українських кооператорів у Львові. Популяризуючи серед галичан ідею кредитової кооперації, А. Жук вкладав у неї ширший політичний зміст - через економічну взаємодопомогу зміцнювати самодостатність української нації. Погляди наддніпрянського політемігранта А. Жука на український державотворчий процес в міжвоєнний період пояснюють його деякі германофільські позиції щодо тодішньої геополітичної ситуації в Європі. Він був тоді переконаний, що тодішня Німеччина руйнувала існуючу в Європі політичну систему, і якщо це могло бути вигідно Україні, то треба було з цього скористатися, але у такий спосіб, щоб не потрапити під німецький вплив. А. Жук в рамках поглиблення післяреволюційних українських державотворчих концепцій зробив спроби аналізу Української революції 1917 - 1921 рр. та пошуку її альтернативних шляхів. Він вважав, що значну роль у процесі українського державотворення відіграли внутрішня природа вищезазначених подій, їх вплив на суспільство і суспільна реакція на них.

Висновки

Викладено основні підсумки дослідження:

1. Діяльність наддніпрянської політичної еміграції в міжвоєнній Польщі була зумовлена поразкою української революції 1917 - 1921 рр. Більшість політеміграції складалася зі значної частини військових та цивільних, передусім інтелігенції з Української Народної Республіки, які були переважно прихильниками соціалістичної ідеології. Головними територіальними осередками були Волинь, меншою мірою - Східна Галичина, що зумовлювалося: 1) офіційними заборонами польської влади щодо розселення емігрантів; 2) існуючими наддніпрянсько-галицькими непорозуміннями щодо державотворення та наслідків Варшавської угоди 1920 р. Представники наддніпрянської політеміграції мали ряд обмежень у правовому статусі особи, незважаючи на міжнародні угоди Польщі в рамках Ліги Націй.

2. Консолідаційні тенденції в середовищі наддніпрянських політемігрантів виявились у діяльності в Західній Україні відділів Українського центрального комітету, Товариства допомоги емігрантам з України, Волинського українського об'єднання, Української партії національної роботи. На перешкоді співпраці з політичними партіями Західної України - Українським національно-демократичним об'єднанням, Українською соціалістично-радикальною партією було полонофільство переважної більшості наддніпрянців. Конфронтація Волинського українського об'єднання і його лідерів із західноукраїнськими партіями шкодила консолідації галичан та волинян задля захисту їхніх національних прав.

3. Зв'язки наддніпрянської політеміграції з галицькими політичними силами (у порівнянні із контактами наддніпрянських політемігрантів на Волині) були скоріше тактичними (несистематичними), ніж стратегічними (постійними). Тісніші та продуктивніші зв'язки представників наддніпрянської політеміграції (поза Волинським українським об'єднанням) із західноукраїнською політичною елітою можна виділити в рамках їхньої культурно-освітньої, громадської активності, участі в місцевих економічних інституціях.

4. Політично-репрезентативна діяльність еміграції спрямовувалася на декларування своїх державницьких позицій, шляхів розв'язання українського питання. Представники наддніпрянської політеміграції в Західній Україні досить активно займалися видавничою справою. Із її допомогою еміграція пропагувала свої цінності (політичні, культурні), що сприяло налагодженню взаємних контактів з місцевою громадськістю. Інтеграція наддніпрянської політеміграції в місцеве середовище, незважаючи на позитивні приклади галицько-волинсько-наддніпрянської співпраці, була загалом ускладненою через офіційну політику Варшави в українському питанні.

5. Тенденцією політичного життя Східної Галичини і, меншою мірою, - Волині було упереджене ставлення до петлюрівської політеміграції загалом як явища в Західній Україні до першої половини 1930-х рр. (резонансні конфлікти щодо вшанування чи невшанування роковин загибелі С. Петлюри у Східній Галичині). Зміни відбулися лише в другій половині 1930-х рр., під час політики нормалізації.

6. Участь наддніпрянських політичних емігрантів у діяльності Українського горожанського комітету фактично зводилася до самодопомоги і, за незначним винятком, не мала виразно політичного характеру. Співпраця з галичанами давала їм можливість адаптуватися до місцевих умов та обмінюватися своїми політичними та культурними цінностями. Порівняно з іншими емігрантськими структурами Товариство допомоги емігрантам з України у Львові проводило значну допомогово-благодійну, культурно-освітню роботу серед наддніпрянської політеміграції у Східній Галичині і було чи не найдіяльнішим. Воно співпрацювало із рядом місцевих громадських організацій і користувалося певною довірою місцевої спільноти. Крім того, діяльність цієї емігрантської організації опосередковано мала певне політичне забарвлення. Адже Товариство, вочевидь, прихильно ставилось до ідеї єдиного національного фронту та обгрунтування і поглиблення української державної ідеології, підтримувало позицію Державного центру УНР в екзилі, пропагувало її через видавничу діяльність (календар-альманах „Дніпро”). Товариство допомоги емігрантам з України та його співпраця з громадськими організаціями і підприємницькими структурами галичан сприятливо впливало на процес консолідації українства, принаймні, на місцевому рівні. Малодієвою громадською інституцією наддніпрянської політеміграції у Східній Галичині міжвоєнного періоду був Клуб українських емігрантів.

7. Численні обмеження в правовому статусі частини наддніпрянських політемігрантів позбавляли еміграцію можливостей належно виконувати свої завдання. Однак, незважаючи на їх важке матеріальне, політико-правове і моральне становище у Польщі в 20-30-х рр. XX ст., наддніпрянські політемігранти, які проживали в Західній Україні, гуртувалися у чисельних відділах Українського центрального комітету, Товаристві ім. С. Петлюри, Союзі українок-емігранток, Лізі приятелів уряду УНР. Вони намагались проводити самодопомогові та культурно-освітні акції, позаяк організація мала також і певний політичний характер. Адже Український центральний комітет був громадською базою уряду УНР і пропагував його ідеї серед місцевого населення (вшанування постаті С. Петлюри). Емігранти також шукали контактів із місцевими політичними силами та громадою, і такі контакти були більш плідними на Волині, ніж у Східній Галичині.

8. Чільні діячі наддніпрянської політичної еміграції - Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук зробили внесок у громадсько-політичне, культурне та кооперативне життя Східної Галичини. Зокрема, публіцистична діяльність Д. Донцова відіграла важливу роль в процесі формування ідеології інтегрального націоналізму в Західній Україні у міжвоєнний період. В. Дорошенко долучився до розвитку культурно-освітнього та наукового життя. А. Жук, крім громадської роботи, активно працював на ниві популяризації кооперативного руху.