Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Український народ один із східноєвропейських народів, які пізнали в ХІХ - на початку ХХ ст. національне відродження. Однак, на початку ХХ ст. цей процес не завершився створенням незалежної держави. Українці, розділені між Австро-Угорською та Російською імперіями, перебували під тиском обох імперій. У складі Російської імперії знаходилося 90% усієї української етнолінгвістичної території і 85 % усіх українців. Якщо українці, що мешкали на території Австро-Угорської імперії, особливо у Східній Галичині, мали політичну можливість боротися за національні права, то ті, що проживали у межах Російської держави, постійно перебували під тиском царату, який планомірно проводив політику русифікації. Саме русифікація була на першому плані в імперській політиці Росії щодо України другої половини ХІХ - початку ХІХ ст. Боротьба проти українських національних прагнень боляче вдарила, насамперед, по представниках інтелігенції. Зросійщення представників розумової праці, які потенційно могли об'єднати націю на боротьбу за національні інтереси, набирала обертів. Русифікаторська політика надовго затримала соціокультурний розвиток українства, створювала численні перепони на шляху до національної самоідентифікації українців, а також сприяла економічній залежності України.

На початку ХХІ ст. українська історична наука активізувала вивчення морально-політичного стану населення у різні періоди історії. Поступово увагу вчених привертала так звана «суб'єктивна історія», що вивчала такі факти розвитку історичного процесу, як масова свідомість, менталітет, моральний стан народу, його суспільні настрої і духовний розвиток. Саме історія трансформації масової свідомості мешканців України тривалий час залишалася найменш вивченим аспектом життя населення. Сучасні гуманітарні дослідження визначили, що соціальні установки та психологічні орієнтації людей є окремим фактором суспільного розвитку, оскільки вони впливали на особливості соціальної поведінки і в значній мірі визначали механізм прийняття політичних рішень владою. Будь-який суспільний режим не може існувати без підтримки суспільної думки. Імперський уряд тривалий час ефективно використовував різноманітні методи впливу на свідомість громадян - від пропаганди до терору. Йому вдалося сформувати у суспільстві відповідні настрої, які працювали на підтримку його авторитету. Цей процес також спрямовувався проти інтелігенції України з метою знищення відцентрових течій та скерування прагнень освічених людей у вигідне для правлячого режиму русло.

Вивчення та класифікація політичних настроїв представників інтелектуальної праці дозволяє визначити причини тяжіння партійної системи України до атомізованого типу. Важливо встановити механізм формування вигідних для російського уряду настроїв в українському інтелектуальному середовищі.

Зріз політичних настроїв інтелігенції України дозволяє зрозуміти мотивацію як громадської активності, так і пасивності її представників, причини розчарування і байдужості в українському суспільстві, визначити ступінь готовності представників інтелектуальної праці до державного будівництва.

Метою роботи є комплексне дослідження впливу політичних, соціально-економічних і суспільних процесів на формування і діяльність української інтелігенції, її політичну свідомість і політичні настрої. Відповідно до визначеної мети сформульовано такі завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки теми та охарактеризувати джерельну базу;

- вивчити зміну політичних настроїв інтелігенції та її залежність від соціально-економічної політики російської влади;

- визначити вплив загальноросійських політичних течій і партій на політичні уподобання української інтелігенції;

- встановити вплив агітаційних та пропагандистських кампаній царського уряду на стан суспільної свідомості інтелігенції;

- з'ясувати механізм керування політичними настроями суспільства російськими правлячими колами;

- встановити роль репресивно-каральних органів Російської імперії у формуванні політичної лояльності інтелігенції України.

1. Історіографія, джерела та методи дослідження

Присвячений аналізу стану наукової розробки означеної теми, розгляду джерельної бази та методів дослідження даної дисертаційної роботи.

Стан наукової розробки проблеми. Історіографія з досліджуваної теми класифікована за хронологічним та проблемним принципами, з дотриманням основних етапів розвитку загального історіографічного процесу. Сукупність публікацій можна поділити на окремі групи.

До першої варто зарахувати публікації, автори яких творили у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Це були представники інтелектуальної еліти суспільства. В них зафіксовані оцінки, які залежали від особистого ставлення до українських національних прагнень, міри зацікавленості національними проблемами та власним баченням перспектив їх вирішення. Найперше сюди відносяться праці Б. Грінченка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, які варто розглядати у комплексі з виданнями антиукраїнського спрямування.

Особливе місце у загальному реєстрі дореволюційних публікацій посіла праця галицького дослідника Г. Бочковського. Вчений проаналізував ставлення російської громадськості до національної справи взагалі й української зокрема. Висвітлюючи ставлення до українського питання, автор дійшов висновку, що найбільш послідовними захисниками прав поневолених народів були саме радикальні політичні об'єднання. Але в подальшому, відмежовуючись від анархістського забарвлення первісного революційного руху, вони відкинули разом з основами анархістської ідеології і федералізм, і принцип національного автономізму.

Історіографія 20-х років ХХ ст. деякий час зберігала об'єктивний підхід до висвітлення суспільно-політичних процесів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., властивий дореволюційній українській історіографії, що робило історичні дослідження достатньо всебічними. У дусі тодішньої політики українізації наголос робився на засудження русифікації. Однак кількість праць, які б висвітлювали політичну свідомість представників інтелігенції незначна. Аналіз настроїв обмежувався визначенням ставлення інтелігенції до політики російського уряду щодо обмежень українського друку і культурницької діяльності українства загалом. Найбільш ґрунтовним дослідженням цього періоду з даної проблеми є монографія Ф. Савченка, присвячена діяльності українофільської інтелігенції у складних умовах російського тиску на українську мову і культуру.

Аналіз радянськими вченими політичних настроїв української інтелігенції обмежувався вивченням діяльності тих її представників, які були задіяні у більшовицькому русі, або наближені до нього. Історики зосереджувалися на висвітленні настроїв і дій ортодоксальних соціалістів і не мали можливості з об'єктивних позицій досліджувати вподобання і настрої інших політичних активістів узагалі і в Україні зокрема. У сприйнятті радянської історіографії революційний табір різко відмежовувався від «шкідливого» національного напрямку, який оцінювався лише з позицій інтересів класової боротьби пролетаріату. Історіографія радянського періоду обмежувалася висвітленням культурно-освітньої діяльності інтелігенції.

Після проголошення незалежності України почався новий етап розвитку української історіографії. Переосмислення української історії почалося з інтенсивного дослідження періоду «визвольних змагань», небувалого інтересу до особистого фактору, що наблизило істориків до розуміння необхідності ширших досліджень діяльності української інтелігенції напередодні революції 1917-1920 рр. Пріоритет виокремлення у якості окремого об'єкту вивчення інтелігенції належить історикам Н.А. Шип та Г.В. Касьянову. Особливістю підходу до проблеми Н.А. Шип стало те, що вона розглянула сукупність чинників, які впливали на діяльність інтелігенції в Україні. Дослідження Н.А. Шип сприяло формуванню нових методологічних передумов дослідження проблеми інтелігенції. Комплексне дослідження Г.В.Касьянова присвячене вивченню та осмисленню значення діяльності інтелігенції для розвитку української нації, визначенню її місця та ролі в українському русі на рубежі ХІХ - ХХ століть. Значний внесок у справу вивчення історії інтелігенції України здійснив авторський колектив праці «Нариси історії української інтелігенції».

Вагомий внесок у справу дослідження проблеми на основі нових методологічних і тематичних спрямувань здійснив відомий український історик О.П. Реєнт. Вчений висловив думку про формування своєрідної народної дипломатії внаслідок тривалих міжетнічних контактів між росіянами, поляками, євреями, білорусами, чехами, сербами, турками і татарами та українцями, яка впливала на формування політичної свідомості українських інтелектуалів. О.П. Реєнт переконливо довів, що брак національного дворянства й буржуазії не дозволяв українцям відігравати помітну роль в окремих галузях економіки, а також політичному житті. Зазначалося, що українці в ХІХ - на початку ХХ ст. продовжували залишатися аграрною нацією, що визначальним чином вплинуло на формування психологічного і соціокультурного архетипу, а також на здатність українського суспільства до самоорганізації, усвідомлення корпоративних і національних інтересів та їх захисту.

О.П. Реєнт дослідив цікаві аспекти і фактичні дані стосовно участі представників української інтелігенції у виборчій кампанії до Державної Думи Російської імперії, ґрунтовно дослідив хід виборчих кампаній, втручання владних структур у волевиявлення виборців. Особливу наукову цінність становить вивчення реакції виборців на тиск влади під час виборів.

Вплив на політичні настрої української інтелігенції репресивного апарату імперії та шовіністичних організацій досліджено О.П. Сарнацьким. Він глибоко вивчав діяльність правоохоронних органів Російської імперії по обмеженню діяльності українських політичних партій початку ХХ століття.

Окремо варто відзначити працю історика О. Міллера, який ґрунтовно дослідив процес прийняття владою рішення стосовно українського національного руху. Сам процес вивчався як конфлікт українського проекту національного будівництва із проектом формування «великої російської нації», що мав об'єднувати «велико-, мало- та білорусів». Результат цієї боротьби інтерпретувався як невдача асиміляторських зусиль, спрямованих на втілення у життя проекту великої російської нації, а не у якості успіху українського руху. У іншій праці О. Міллер, аналізуючи політику влади й російського націоналізму в українському питанні, простежив зв'язки та продемонстрував аналогію із схожими проблемами у окремих європейських країнах.

Участь представників інтелігенції у російсько-українських стосунках на рубежі ХХ ст. проаналізовано у праці В.Ф. Верстюка, В.М.Г оробця, О.П. Толочка. У роботі досліджено згубний вплив русифікації на формування політичних поглядів представників інтелектуальної праці. Окремо автори зупинилися на антиукраїнській діяльності російських політичних партій.

У працях П.Р. Магочія окремо проаналізовано економічні чинники переселення великої кількості росіян на українські землі та досліджувалася проблема визначення впливу цього процесу на формування політичних поглядів представників української інтелігенції. Подібні аспекти ретельно дослідив Б. Кравченко.

Отже, характерною особливістю як української, так і зарубіжної історіографії вивчення політичних настроїв інтелігенції України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. є фрагментарність, інтерес до окремих аспектів українсько-російських культурних та політичних взаємин. Найчастіше предметом попередніх досліджень виступали окремі сторони економічного розвитку та політичні настрої окремих громадсько-політичних діячів.

Не відкидаючи змісту і значення історіографічного доробку, який покладений в основу даного дослідження, зазначимо, що у масиві проаналізованих публікацій практично відсутні праці, автори яких аналізували б політичні настрої та уподобання інтелігенції України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Джерельну базу дослідження склали матеріали місцевих органів політичної поліції, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві: охоронних відділень - Київського (Ф. 275), Харківського (Ф. 304), губернських жандармських управлінь - Київського (Ф. 274), Харківського (Ф. 336), Чернігівського (Ф. 1439), Волинського (Ф. 1335), Подільського (Ф. 301); Південного районного охоронного відділення, м.Одеса (Ф. 268). Частина матеріалів міститься у фонді канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства (Ф. 442), прокурора Київської судової палати (Ф. 317). Певні сторони діяльності каральних органів Російської імперії висвітлено у нормативно-правових документах, вміщених в «Полном собрании законов Российской империи» та «Своде законов Российской империи». Найбільш важливі циркуляри Окремого Корпусу жандармів публікувалися впродовж 1900-1917 рр. у вигляді збірників для службового користування. Значний інтерес для дослідників історії діяльності таємної поліції Російської імперії становлять спогади службовців каральних органів та членів політичних партій. Однак, при аналізі даних матеріалів потрібно обов'язково враховувати суб'єктивізм їх авторів, які прагнули представити власну роботу як «ефективну та цілеспрямовану». Ця особливість їх написання призвела до помилок в оцінках історичних подій.

Цінні свідчення і факти містять збірники опублікованих документів і матеріалів. Зокрема, «Історія Києва від княжої доби до сучасності» за загальною редакцією В.Ф. Колесника, А.П. Коцура, Н.В. Терес, «Винниченко й українська соціал-демократія: До 125-річчя від народження В.К. Винниченка і до 100-річчя утворення УСДРП» за упорядкуванням В.С. Лозинського, «Історія України від найдавніших часів до сьогодення» та ін.

Для формування повної картини русифікаторської політики у другій половині ХІХ ст. використано матеріали періодичної преси. Зокрема, газети «Киевлянин» і «Паровоз» надали можливість сформувати уявлення про роль засобів масової інформації у русифікаторській політиці царизму і реалізації її місцевими органами влади. Публікації періодичної преси дозволили конкретизувати атмосферу тиску на українську суспільність та інтелігенцію, з'ясувати - яким чином формувалася вигідна для влади суспільна атмосфера.

Всі зазначені групи джерел, доповнюючи одна одну, дозволили всебічно висвітлити спектр політичних настроїв представників інтелектуальної праці Наддніпрянської України визначеного історичного періоду. Джерельна база є достовірною й репрезентативною для створення комплексного дослідження політичних настроїв інтелігенції Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Досліджуються тенденції у визначенні терміну «інтелігенція». Встановлено, що розгляд терміну «інтелігенція» крізь призму поділу праці на матеріальну і духовну зводить поняття на узагальнено прийнятний рівень і в цьому аспекті воно не викликає дискусій. Значно складнішим і неоднозначним є питання соціокультурного змісту поняття «інтелігенція», яке змінювалося у залежності від місця і часу його вживання. Феномен національної інтелігенції Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. сучасними дослідниками вважався універсальною історико-соціологічною категорією, яка дозволила стверджувати, що саме у той час відбулося формулювання української національної ідеї, яка могла реалізуватися у розгортанні масштабного руху соціального протесту широких мас населення. Сформувався образ інтелігенції як частини освіченого суспільства, яка висловлювала незгоду з політикою абсолютизму, теоретично обґрунтовувала ідею служіння народу, а не самодержавству.

Термін «політична свідомість» охоплює різноманітні уявлення людей, що опосередковують об'єктивні зв'язки з інститутами влади з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства. У політичній свідомості представлені породжені історичними і соціальними умовами стереотипи, міфи, традиції і звичаї, а також наукові і повсякденні уявлення про політичну дійсність і сферу політики загалом. Формування політичної свідомості і політичних настроїв складний процес, який відбувався під впливом реальних умов життя та різноманітних рівнів інтересів і духовних цінностей.

Політичні настрої визначаються у відповідності із реакцією на важливі політичні акції влади, їх оцінкою різними суспільними силами.

2. Формування української інтелігенції у контексті соціально-економічних процесів в Україні

Висвітлено процес формування політичних настроїв інтелігенції України під дією соціально-економічних факторів.

Основними рисами «індустріалізація по-українськи» на початку індустріальної доби був тісний зв'язок із загальноімперським економічним простором, активні міжнародні економічні стосунки завдяки наявності чорноморських портів, високі темпи технічної перебудови промисловості, які значно перевищували загальноросійські, формування всеукраїнського ринку. До особливостей індустріального розвитку України, які трактуються як недоліки, віднесено економічну слабкість вітчизняного класу підприємців, що зумовило панівні позиції у металургії іноземців; вивезення за кордон прибутків іноземними компаніями, що знекровлювало внутрішню економіку; певна деформація машинобудівної галузі, у якій домінувало виробництво устаткування та машин для потреб транспорту і сільського господарства.

Модернізація економіки України підсилювала інтенсивність асиміляції українців російським суспільством. Належність до інтелектуально орієнтованих професій з одночасною зміною місця проживання, пов'язаною із переїздом до міст, передбачала засвоєння цінностей російської культури та відповідного світогляду, який був орієнтований на активну підтримку або лояльне ставлення до самодержавства у Росії, стабільність розвитку якої ототожнювалася часто із особистим економічним добробутом. У той же час економічні процеси в українському селі створювали передумови для поширення української національної ідеї.

Встановлено, що органічною вадою української національної інтелігенції була майже повна відсутність зв'язків з індустріально функціонуючим капіталом. Через ідеологічну «розпорошеність», продиктовану, перш за все, економічними причинами, українська інтелігенція не змогла згуртуватися у політичній боротьбі за національні права.

Внаслідок широкомасштабної індустріалізації українці зіткнулися на власній території із зростанням впливу російської меншини, яка домінувала не лише в адміністративно-політичних структурах, а й в усіх ланках соціального, економічного і культурного життя. Така ситуація створювала серйозні проблеми для національного самоствердження українства і значною мірою наповнювала зміст «українського питання» у Росії.

Обґрунтовано, що за економічної і політичної слабкості української буржуазії і відсутності розвиненого політичного життя інтелігенція знаходилася в амбівалентній ситуації кількох лояльностей: з одного боку - до «свого народу», а з іншого - до свого робочого місця, службової посади в адміністративній чи освітній системі і зрештою - до правлячої системи у державі загалом.

Індустріалізація українських губерній спричинила масову міграцію російського населення. Процес переселення робітників-росіян в українські міста і їх активна економічна діяльність створювала образ «робітника» - у першу чергу, росіянина, а у свідомості народу та сама праця українця сформувалася в уявлення як праця «заробітчан», що передбачало, передусім, її тимчасовий та вимушений характер. Приплив російських робітників в Україну суттєво змінив ситуацію у великих промислових центрах, де російська мова поступово перетворювалася на основну мову для спілкування. Збільшення кількості росіян створювало передумови для зміни установок у політичній свідомості української інтелігенції.

Більшість етнічних росіян звикла вважати українські землі своїми власними, а українці часто розглядалися як загалом лояльно налаштовані мешканці, яким необхідна російська державна організація для забезпечення стабільності економічного розвитку. В офіційній документації, що стосувалися стану справ в Україні, українське населення не виділялося у певну особливу категорію, на відміну від євреїв чи поляків, чиї політичні чи економічні амбіції засуджувалися.

Економічні реалії другої половини XIX ст. створювали певні передумови для збільшення кількості представників інтелігенції та формування своєрідних політичних поглядів, продиктованих особливостями власного соціального походження. Підвищення вимог до рівня освіти та загальної поінформованості працівників промисловості в умовах розвитку капіталістичних відносин призводило до збільшення попиту на освіту. Здобуття освіти так чи інакше формувало політичний світогляд.

Поліетнічність українських земель, їх віддаленість від імперських центрів за умов відсутності національної державності сприяла формуванню в середовищі українського населення своєрідного ставлення до влади та владних структур, як таких, що існують за межами досяжності. Більшість українців вважали себе повноправними господарями тільки у власній оселі і цим вдовольнялися. Причому, таке ставлення до влади поруч із усвідомленням відповідальності за взяття на себе владних повноважень стосувалося й більшості представників інтелігенції. Економічні інтереси переважної частини українського суспільства не кореспондувалися з боротьбою за національний суверенітет і це позбавляло український сепаратизм широкої соціальної бази.

На відміну від сільської інтелігенції, та її частина, що функціонувала у багатомовному середовищі міста, у випадку свого селянського походження, швидше ставала на шлях національно свідомої діяльності. Цьому сприяло розуміння своєї «іншості» у полікультурному середовищі, бажання збагнути проблеми національного буття, мати власні національні інституції. Автономія, українізована державна служба, українські школи і кафедри у вищих навчальних закладах, кооперація - усе це означало б зміну конкурентного середовища на користь україномовної інтелігенції, зміцнення її соціально-економічного статусу.

Однак, економічна і майнова незабезпеченість була основною причиною, яка послаблювала національні устремління і прагнення інтелігенції. Практична відсутність економічної бази у вигляді національного прошарку підприємців звужувала політичний і культурний рух, зумовила його слабкість, байдужість значних верств населення до національного питання.

Економічна експлуатація українських губерній російськими правителями та тісне злиття економічних інтересів багатьох російських та українських підприємців сприяли не тільки перетворенню України на сировинний придаток та ринок збуту готової продукції, а й формуванню комплексу «меншовартості», який визначався економічною невлаштованістю. Відносно невелика частина національно свідомої інтелігенції не могла забезпечити дієвого опору русифікації краю через її економічну слабкість

Отже, на території українських земель створилася ситуація, за якої розвиток капіталістичних відносин в умовах російської та іноземної економічної експансії, з одного боку, перешкоджав розвиткові українського національного руху, а з іншого - створював умови для поліпшення загального рівня освіти населення, що поступово призводило до збільшення кількості інтелігенції та зростання числа осіб, які могли критично оцінювати навколишню дійсність в умовах, коли влада блокувала можливості вільного розвитку українства. Таке поєднання робило національну проблему одним із чинників зростання революційних настроїв суспільства.

3. Партійна і громадська діяльність інтелігенції як відображення її політичних настроїв

Досліджується вплив на політичні настрої українських інтелектуалів громадсько-політичної діяльності. Певний час сепаратистські настрої української еліти сприймалися керівними колами Російської імперії лише як відлуння ностальгії козацької верхівки за часами старої регіональної автономії та особливими правами, які колись втратила внаслідок бюрократичної централізації російської імператриці Катерини II.

З поширенням у 60-70-х роках ХІХ ст. радикальних антимонархічних ідей частина української молоді потрапляла під вплив загальноросійських політичних об'єднань, втрачаючи поступово зв'язок із власним етносом. Приймаючи участь у загальноросійському русі, багато політично активних українців гинули у боротьбі з царизмом, вірячи, що демократизація російської системи принесе визволення українському народу.

У порівнянні з широкими політичними і соціальними гаслами, які пропагували російські революціонери, українські культурно-просвітні постулати видавалися занадто скромними та вузькими й мало імпонували молоді, яка дедалі більше захоплювалася загальноросійськими ідеями. В очах українських молодих революціонерів українська мова і література ставали лише засобом полегшення пропаганди революційних та соціалістичних ідей в українському середовищі.

Негативний вплив на формування українського національного руху мала терористична діяльність в Україні російських народників. Значну частину наступного (після кирило-мефодііївців) покоління приваблювала практика тероризму і втягувала у русло цієї небезпечної і безперспективної, як з'ясувалося пізніше, боротьби.

Напружена суспільно-політична атмосфера нерідко зумовлювала ідеалізацію і навіть привабливість образу терориста. Покарання винних у знущаннях над народом урядовців було свого роду «модним» заняттям частини молодих людей, схильних до нігілізму, які прагнули висловити протест проти зловживань адміністрації й інших негативних явищ суспільного життя.

Прагнення до організації й самовизначення у власних політичних організаціях мало своїм найпершим наслідком утворення у 1899 р. Революційної української партії (РУП). Прихильники РУП з числа інтелігенції виявили сильні соціалістичні тенденції, що призвело до суттєвих проблем із прийняттям компромісних рішень та проведенням виваженої політичної діяльності. Еклектичність ідейної бази РУП, спроби поєднати національні і суто марксистські гасла призвела до кількох розколів партії. Але діяльність РУП сприяла формуванню національно орієнтованої інтелігенції. Вона та її спадкоємиці вивели українську інтелігенцію на шлях політичної боротьби. Так, колишні члени РУП стали основою осередків Української народної партії (УНП), групи «Українська соціал-демократія» тощо. Таким чином, соціалістична ідея приваблювала і представників українського націонал-радикального політичного крила. Але, незважаючи на радикалізм програмних вимог, апеляцію до робітничого класу та селянства, члени зокрема, Української народної партії, не отримали широкої підтримки.

Найбільший вплив на формування політичних настроїв представників розумової праці в Україні справляли соціал-демократи, хоча вони дотримувалися інтернаціональних позицій і підпорядковували національне питання соціальному. На формування політичної свідомості представників інтелектуальної праці в Україні впливала не лише діяльність масових загальноросійських політичних партій, а й також їх організаційні засади.

Знаходячись під впливом російської соціал-демократії, частина представників української інтелігенції продовжували наполягати на ідеї української національної окремішності в складі майбутньої федеративної Російської республіки. Згодом вони об'єдналися в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Хоча назва партії декларувала її робітничий характер, вона багато уваги приділяла інтелігенції, впливала на політичні настрої і уподобання, здобула авторитет серед студентської та гімназійної молоді.

Актуальність національного питання частково визнавала партія есерів. Перші есерівські групи в українських містах з'явилися у другій половині 1890-х рр. Діяльність есерів заповнила певний суспільно-політичний вакуум. Отримати широку селянську підтримку вони намагалися через національну проблематику. Вони проголосили визнання права на політичне самовизначення за «народностями російської держави» і засвідчували підтримку протестів проти насильств на церковно-релігійному та національному ґрунті. Але найбільший вплив есери мали на студентську молодь. Така ситуація, на думку тогочасних чиновників, зумовлювалася ростом кількості студентів - вихідців з села.

Організаційне дроблення інтелігенції на ґрунті ідеологічних пошуків і політичної диференціації було свідченням, з одного боку, її слабкості, а з іншого, нормальним процесом формування найбільш популярних на той час напрямів - соціалістичного і національно-демократичного. Значна частина української інтелігенції, переважно партійно організованої, під впливом загальноросійського руху поставила завдання соціально-політичного визволення трудових мас як умови для творення національної свідомості.

Розвиток культурницької фази українського руху у другій половині ХІХ століття був спрямований на консолідацію та мобілізацію української інтелігенції, що знаходилася під впливом ідей романтичного націоналізму, намагаючись формувати національну самосвідомість народу засобами освіти рідною мовою, створення сучасної національної літератури та гуманітарної науки, передусім етнографії та історії.

На початку ХХ ст. український рух стрімко вийшов за межі вузької українофільської діяльності. Нове покоління українських діячів піддало культурництво різкій критиці і заявило про розрив з ним. У зв'язку з цим, українським рухом поступово опановували політичні ідеї, відбулася його організаційна розбудова на партійній основі. Українські партії об'єднували переважно молодше покоління тодішньої політично активної української інтелігенції і за своєю чисельністю поступалися російським політичним партіям, які створювалися в цей же час.

Запроваджені органи самоврядування, де зосередилися значні інтелектуальні і соціально активні сили українського суспільства, стали формою підготовки представників інтелігенції для майбутньої державницької діяльності. Парламентська та земська практика, за усієї її обмеженості, створила умови для легального обговорення важливих політичних проблем, сприяла набуттю політичного досвіду, усвідомленню значення консолідації зусиль різних верств і соціальних груп української спільноти для досягнення успіху у справі освіти, національного самоврядування і культурного поступу. Однак, діяльність у місцевих представницьких органах не могла цілком задовольнити інтелігенцію, яка прагнула реалізуватися у ширшому суспільному контексті.

4. Вплив політики русифікації на уніфікацію політичних настроїв інтелігенції

Визначено вплив політики русифікації на формування політичних настроїв представників інтелектуальної праці.

Втілення указів царського уряду, спрямованих проти українців, їх національної мови і освіти потребувало посилення нагляду за схильними до українства особами з інтелектуального середовища. Саме з середини ХІХ ст. русифікація набула системно і всеохоплюючого характеру. До офіційної русифікаторської політики, що здійснювалася державним апаратом, приєднувалася частина російської інтелігенції. В умовах поліетнічності населення України і заборонних циркулярів стосовно української культури мовне питання постало одним із найгостріших соціальних проблем.

На початку ХХ ст. національно свідома інтелігенція розгорнула боротьбу за українське учительство, навчальні програми підготовки яких в учительських семінаріях передбачали виховання майбутніх педагогів у дусі відданості престолу й церкві. Однак, стикаючись на практиці із реальним станом справ, відсутністю навчальних матеріалів та непристосованістю шкільних приміщень, окремі, особливо сільські учителі змінювали погляди, поверталися обличчям до народу і його потреб, усвідомлювали свої національні функції.

Прогресивні представники кількох поколінь національних діячів і українського вчительства обґрунтовували права української мови у початкових школах. Зокрема, поліпшення освіти в Україні М.Драгоманов пов'язував із запровадженням рідної мови.

Але після скасування у 1905 - 1907 рр. заборон стосовно української мови царський уряд де-факто не допустив її в навчальні заклади, включаючи початкові школи. Навчання проводилося російською мовою. Цим забезпечувалося вигідне для влади спрямування політичної свідомості українців.

Українці зазнавали утисків, передусім, як етнос, який прагнув до самоідентифікації, в той час як дискримінація на рівні окремої особи торкалася їх значно менше порівняно із так званими інородцями. Українцям в принципі була доступна будь-яка освіта і кар'єра за умови політичної лояльності і володіння російською мовою. Тому мовна русифікація не всіма етнічними українцями сприймалася як факт національного утиску.

Потужним ресурсом великодержавницької політики були засоби масової інформації. Преса російського офіційного спрямування і бюрократична верхівка в Україні підтримала російські націоналістичні гасла й організації, зокрема «Союз русского народа», який мав розгалужену мережу низових осередків в українських губернських центрах.

Зокрема, дописувачі газети «Киевлянин» не аналізували програмні вимоги українських політичних партій, не виокремлювали самі партії. Вони поширювали щодо них переважно збірні назви - «українці», «україномани», «мазепинці». Газета стосовно «українського питання» формувала негативне ставлення російського суспільства до українства як до нелояльного, ворожого Російській імперії сепаратистського руху.

На формування політичних настроїв інтелігенції впливали карально-репресивні заходи органів охорони порядку Російської імперії, зокрема масові арешти, висилки, встановлення нагляду за неблагонадійними. В умовах наростання опозиційного руху посилювалася необхідність регулярного збору та аналізу інформації спеціальними державними органами про суспільні настрої, ставлення до дій влади, про поведінку і наміри антиурядових організацій.

Для формування і зміцнення підданської ідеології широко застосовувався таємний нагляд за представниками різних соціально-етнічних верств та відповідний морально-психологічний тиск. Під пильний нагляд поліційних та жандармських органів потрапляла інтелігенція, студентська молодь, чиновники середньої руки і активісти земського руху. Відсутність умов для діяльності політичної опозиції сприяла ширенню радикальних настроїв і популярності радикальних ідей.

З іншого боку, охоронні органи навіть у середовищі культурницької течії вишукували противників Російської імперії. Заборона легальної діяльності українофілів сприяла певному приверненню уваги до цього руху відносно молодих людей, які в силу свого віку схилялися до радикалізму. Репресивні заходи стосовно представників української інтелігенції змусили певну її частину змінити свої погляди і відмовитися від радикальних вимог та гасел, стати на позиції конформізму.

Водночас на цьому тлі наростав інтелектуальний опір. Надмірна жорстокість і прямолінійність дій влади дали змогу українському рухові не лише вистояти, але й отримати додаткові стимули до саморозвитку.

Висновки

репресивний політичний інтелігенція царський

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження. Вони зводяться до наступних положень:

- характерною особливістю дослідження політичних настроїв інтелігенції України другої половини ХІХ - початку ХХ століття залишається фрагментарність. Найчастіше предметом попередніх досліджень виступали окремі сторони економічного розвитку та політичні настрої окремих громадсько-політичних діячів;

- політичні настрої інтелігенції України не були однозначними і залежали від рівня майнового забезпечення із визначенням основного джерела доходів і, у меншій мірі від особистої національної приналежності, а також політичної свідомості;

- дослідження підтвердило тезу, що відірваність багатьох представників інтелектуалів від потреб селянства та величезна різниця у рівні політичного мислення цих категорій людей, як правило, призводили до виникнення стійкого нерозуміння між ними у визначенні напрямків і перспектив власної політичної діяльності;

- на початку ХХ ст. з огляду на поширення революційних настроїв в українському суспільстві поширювалася ліберальна ідеологія. Особливою популярністю користувалася ідея встановлення республіканської форми правління. Частина інтелігенції розглядала можливість надання Україні прав автономії. Така політична позиція була продиктована не низьким рівнем національної свідомості, а реаліями економічної дійсності;

- здійснення імперської політики уніфікації мало своїм наслідком всеохоплюючу русифікацію. Саме з середини ХІХ ст. русифікація набула системного і всеохоплюючого характеру;

- надмірне захоплення та міфологізація майбутнього соціалістичного суспільства призводили до абсолютизації радикальних настроїв та акцій;

- поширення в українському суспільстві патерналістсько-егалітарної політичної свідомості призводило до жадання «сильної руки», яка здійснила б «справедливий » переділ власності;

- формування політичних настроїв української інтелігенції в Російській імперії відбувалося кількома шляхами. Йдеться про інформацію щодо успіхів царату у різних сферах діяльності та створення у політичній свідомості населення стійкого уявлення про невідворотність покарання за антиурядові виступи. Активно використовувалися методи формування проурядових політичних уподобань шляхом «нагнітання напруженості», коли у суспільстві створювалася атмосфера страху перед можливими репресіями чи переслідуванням з боку владних органів. Важливу роль у суспільній свідомості відігравав «інститут благонадійності».

Література

1. Лиса О. Соціально-економічні процеси кінця ХІХ - початку ХХ ст. та їх вплив на формування політичної свідомості української інтелігенції / О.І. Лиса // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Зб. наукових статей. - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010. - Т. 21-22. - С.176 - 180.

2. Лиса О.І. Політичні настрої інтелігенції України на рубежі ХХ ст.: історіографія проблеми / О.І. Лиса // Науковий вісник Миколаївського державного університету ім. В. Сухомлинського / Історичні науки. Збірник наук. праць. - Вип.28. - Миколаїв, 2010. - С. 215 - 228.

3. Лиса О.І. Вплив державних органів Російської імперії на формування політичних настроїв представників інтелектуальної праці в Україні на рубежі ХХ ст. / О.І. Лиса // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2010. - № 2. - С.130 - 134.

Размещено на Allbest.ru