Українська історіографія процесів радянізації західних областей Української Радянської Соціалістичної Республіки у 1944-1953 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Українська історіографія процесів радянізації західних областей Української Радянської Соціалістичної Республіки у 1944-1953 роках

Жупник Василь Васильович

Львів 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Савчук Борис Петрович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри туризму і краєзнавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Крупський Іван Васильович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук, доцент Педич Василь Пилипович, Івано-Франківський національний технічнийуніверситет нафти і газу, доцент кафедри історії та політології

Захист відбудеться «20» квітня 2010 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано «17» березня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Сухий О.М.

1. Загальна характеристика роботи

історія радянізація освітній релігійний

Актуальність дослідження. Складні і суперечливі процеси радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 рр. визначаються змістом і значущістю цього періоду в історії українського народу. Понад півсторіччя цей процес був предметом вивчення істориками та представниками різних гуманітарних наук. Нагромаджено величезний пласт наукової літератури, яка потребує творчого аналізу задля визначення здобутків і перспектив подальшого осмислення порушеної теми. Реалізувати це завдання спроможна історіографія, що відображає історичну пам'ять народу.

Кардинальні суспільно-політичні зміни в Україні наприкінці 80-х -- на початку 90-х рр. XX ст., розгортання критики марксистсько-ленінської ідеології спричинили ревізію старих історіографічних концепцій. Утім до сьогодні бракує ґрунтовних історико-аналітичних студій, які б узагальнювали інтелектуальні здобутки та наукові й громадські дискусії щодо уроків і наслідків Другої світової війни, зокрема й проблеми радянізації західноукраїнських земель. При її висвітленні виявляли заполітизованість як радянська, так й історіографія українського зарубіжжя. Вплив старих стереотипів, ідеологем відчувається і в працях сучасних науковців, які висвітлюють проблематику розбудови промисловості, проведення колективізації аграрного сектору, трансформації в культурно-освітній і церковно-релігійній сферах життя, протистояння між радянським тоталітарним режимом та українським націоналістичним підпіллям тощо.

Комплексний історіографічний аналіз цих питань сприятиме визначенню недоліків, прогалин та позитивних здобутків і головних напрямів подальшого вивчення процесів радянізації західних областей України у 1944-1953 рр.

Актуальність теми зумовлена не лише науковою доцільністю, а й сучасною суспільно-політичною ситуацією в Україні, коли розбіжності в розумінні реалій минувшини та залишки радянських міфологем, побудованих на принципі біполярного протистояння, використовуються політичними силами у власних вузькопартійних цілях. Це, своєю чергою, перешкоджає реалізації історичною наукою важливого соціального покликання -- створення націотворчої концепції історичного минулого, яка б сприяла формуванню історичної свідомості та консолідації різних верств українського народу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася в рамках наукової проблематики Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні та культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи XIX -- ХХ ст.”.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі виваженого критичного аналізу надбань українських учених різних періодів, напрямів, течій розкрити головні риси та етапи розвитку історіографічної науки у вивченні основних проблем радянізаційних процесів у західноукраїнському регіоні в 1944-1953 рр.

Досягнення цієї мети передбачає дослідити:

- організаційні та методологічні підстави української історіографії зазначеної проблеми, виявити і класифікувати джерельну базу дослідження, визначити ступінь його наукової розробки;

- стан і рівень дослідження радянських перетворень у промислово-аграрному секторі західних областей України в перше післявоєнне десятиліття;

- історіографічні інтерпретації політики радянської влади в культурно-освітній та церковно-релігійній сферах у досліджуваному регіоні;

- контраверсійність висвітлення вченими проблеми протистояння між радянським тоталітарним режимом та українським націоналістичним підпіллям у 1944-1953 рр.

Об'єктом дослідження є сукупність історіографічних джерел різного походження (аналітичні праці, збірники документів, мемуари, публіцистика тощо) з історії радянізації західних областей України повоєнного десятиліття.

Предметом дослідження є основні тенденції і специфіка процесу нагромадження історичних знань про суспільно-політичні перетворення на західноукраїнських земель у зазначений період.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи окреслюються двома вимірами. Перший визначають конкретно-історичні умови розвитку України, зокрема й західноукраїнського регіону: за нижню межу слугує час вигнання з її території німецьких загарбників і встановлення радянської влади 1944 р.; за верхню -- 1953 рік, коли після смерті Й.Сталіна розпочалися трансформаційні зміни у характері радянського режиму. Другий вимір визначають особливості становлення української історіографії, тож його окреслюють межі від появи перших історико-документальних праць, присвячених досліджуваній проблемі з післявоєнного часу до періоду активних історичних досліджень. Він поділяється на окремі етапи й періоди, які зумовлені специфікою розвитку української історичної науки в різних державно-політичних системах.

Територіальні межі дисертаційної роботи охоплюють західноукраїнський регіон, до якого за тодішнім територіально-адміністративним поділом входили сім областей -- Волинська, Закарпатська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська (Рівненська), Станіславська (Івано-Франківська), Тернопільська, Чернівецька.

Методологічну основу дисертації складають принципи історизму та об'єктивності з орієнтацією на використання проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, аналітичного та логіко-гносеологічного методів дослідження. Її теоретичною базою стали наукові концептуальні розробки вітчизняних і зарубіжних учених про природу і механізми історичного пізнання, понятійно-категоріальний апарат історичної науки, а також практичний досвід діяльності знаних інтелектуалів.

Наукова новизна дисертації полягає у комплексному, системному узагальненні здобутків української історіографії з проблеми суспільних перетворень у західноукраїнському регіоні в 1944-1953 рр. На цей час маємо лише фрагментарні спроби визначення стану дослідження окремих аспектів зазначеної теми, здійснених у вступних чи спеціальних розділах дисертаційних і монографічних праць або окремих статейних публікаціях. Така ситуація залишає простір і спонукає до детального, глибокого вивчення цієї багатопланової теми як на основі залучення нових історіографічних джерел, так і синтезованого творчого осмислення наукових надбань істориків через призму їхньої приналежності до різних течій і напрямів. Запропоновано власну класифікацію і видову характеристику джерельного комплексу дослідження. Оцінено ефективність різних науково-методологічних підходів до вивчення суспільного розвитку західноукраїнського регіону; окреслено перспективи дослідження перетворень у промислово-аграрній, культурно-освітній, церковно-релігійній та ідеологічній сферах.

Практичне значення дослідження визначають два аспекти. Перший -- суспільно-політичний -- полягає в тому, що його результати становитимуть інтерес для політичних діячів і широкої громадськості при з'ясуванні реалій національного розвитку України, зокрема її західноукраїнського регіону в ХХ ст., у яких криються коріння багатьох суспільних проблем сьогодення. Другий -- науково-теоретичний -- полягає в тому, що зібраний у роботі фактологічний матеріал, сформульовані теоретичні положення і висновки можуть бути використані при написанні загальних і спеціальних праць з історіографії історії України, підготовці спецкурсів для вищих навчальних закладів, а також розробці навчально-методичної літератури.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Її положення оприлюднено у виступах на шести наукових конференціях: Третьому Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 17-19 травня 2006 р.); Третій Міжнародній науковій конференції “Вікно в європейську науку”, присвяченій 140-річчю Р.Ф.Кайндля (Чернівці, 20-21 травня 2006 р.); Третій Міжнародній науковій конференції “Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії” (м. Ніжин, 19-21 квітня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Провідника ОУН Степана Бандери “Степан Бандера в українському національно-визвольному русі ХХ століття” (Івано-Франківськ, 11 грудня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції “Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття” (Дрогобич, 19-20 вересня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Головнокомандувача Української повстанської армії генерал-хорунжого Романа Шухевича (1907-1950 рр.) (Івано-Франківськ, 17-18 травня 2007 р.), а також у виступах на звітних наукових конференціях у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2006-2008). Із теми дослідження опубліковано шість статей у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи зумовлена метою, завданнями, предметом дослідження та її конкретно-історичною проблематикою. Вона побудована за тематично-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на шість підрозділів, висновків (загальний обсяг 178 с.) та списку використаних джерел (897 позицій).

2. Основний зміст дисертації

У вступі визначено актуальність теми, обґрунтовано хронологічні межі, територіальні рамки, окреслено об'єкт і предмет, а також мету й завдання дисертації. Охарактеризовано її методологічні засади, з'ясовано наукову новизну і практичне значення, подано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Методологія, основні етапи та джерела дослідження проблеми” визначено теоретико-методологічні основи досліджуваної теми, здійснено систематизацію, класифікацію історіографічного джерельного комплексу дисертації.

Через призму історіографічної проблематики радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 рр. з'ясовуються науково-методологічні аспекти розвитку історичної науки в Україні. Вони дискутуються в академічних колах і розробляються знаними вітчизняними й зарубіжними вченими (Ю.Афананасьєв, Я.Дашкевич, Я.Грицак, Л.Зашкільняк, В.Яремчук, С.Єкельчик, І.Ковальченко, Я.Калакура, І.Колесник, К.Кондратюк, А.Лагунов, В.Масненко, В.Підгаєцький, В.Потульницький, О.Реєнт, О.Сухий, Н.Яковенко та ін.). Їхні напрацювання щодо методології, розробки понятійно-категоріального апарату, інструментарію сучасної історіографії дають важливе підґрунтя для написання дисертаційної роботи. Особливе значення мають науково-теоретичні засади і підходи до критики радянської історіографії та вивчення радянського періоду історії України.

Виокремлено чотири періоди розвитку української історичної науки з нагромадження знань про радянізацію західних областей УРСР: перший -- 1944 р. -- середина 1950-х років; другий -- друга половина 1950-х років -- середина 1980-х років; третій -- друга половина 80-х -- початок 90-х років; четвертий -- розпочався з відновленням Української держави і триває досі. Попри деяку умовність ця періодизація рельєфно відображає еволюцію української історичної науки, зумовлену істотними суспільно-політичними зрушеннями. За кожного з названих періодів історична наука переживала окремі етапи і фази розвитку, які також спричинені й суто науковими обставинами -- теоретичними дискурсами, виникненням нових академічних центрів, покращенням доступу до джерельних матеріалів тощо. Ця періодизація стосується передусім вітчизняної та меншою мірою зарубіжної історіографії, яка реагувала на політичні й наукові процеси в материковій Україні, але загалом розвивалася в інших умовах західної демократії.

Простежуємо вплив еволюції радянського політичного режиму: сталінізм, “хрущовська відлига”, “брєжнєвський застій”, “перебудова” тощо впливали на розвиток історичної науки, яку примушували підлаштовуватися під чергові ідеологеми. За таких обставин, зокрема при ретельній фільтрації джерельних матеріалів, губилася творча індивідуальність історика, яку заступали колективні праці. Компартійна монополізація історичних знань проявлялася й у виданнях документального й мемуарного характеру. Вихід окремих істориків за межі дозволених канонів і методологічних традицій карався пануючим режимом.

Під час суспільних трансформацій наприкінці 1980-х -- на початку 90-х років проблема радянізації західних областей УРСР опинилася в одному ряді з іншими “білими плямами” історії, довкола яких вирували політичні баталії. Початок її переосмислення (С.Кульчицький, В.Сергійчук, А.Якушевський, ін.) призвів до виникнення нових стереотипів, що зберігаються й до сьогодні.

Характер кристалізації національної концепції української історії у кінці ХХ -- на початку XXI ст. позначився на дослідженні комплексу проблем, що охоплюють явище радянізації західних областей УРСР. Водночас із загальними теоретико-методологічними пошуками її переосмислення увиразнюють такі тенденції. По-перше, це генераційно-вікові зміни, коли поряд з представниками старшої генерації, які швидко виявили нове мислення, цю тематику стала активно розробляти плеяда молодих істориків, котра сформувалася за часів незалежності. По-друге, відбулося розширення тематичних векторів дослідження: крім усталеного інтересу до політичних змін, зростає зацікавлення економічною, соціальною історією та історією культури. По-третє, в архітектоніці досліджень продовжує панувати позитивізм (тож їхня “новизна” визначається обсягом залучення нових джерел, їх селективною систематизацією, еклектикою зроблених на цій основі узагальнень і плюралістичних висновків), тоді як нові методологічні підходи задіюються вкрай повільно. По-четверте, поряд із київськими вченими, які західноукраїнський регіон вивчають у загальному контексті історії України, значний поступ, особливо у розробці вузьких спеціальних проблем, зробили науковці західних областей. Це стосується не лише Львова, що утримує провідні позиції у вивченні регіональної історії, а й Івано-Франківська, Чернівців, Тернополя, Луцька, Рівного. По-п'яте, посилився міждисциплінарний підхід до її вивчення, тож надбання представників різних суспільних наук слід також інтегрувати в історіографічний простір.

Українське зарубіжжя пережило свої складні процеси інституціонального, ідейно-теоретичного, науково-методологічного становлення. До вивчення радянського періоду історії України його представники підходили з позицій державницького напряму української історіографії. Причому процеси радянізації “націоналістичної” Західної України за повоєнного десятиліття якнайкраще надавалися для застосування його засадничих постулатів: доба, що змінила небачене піднесення боротьби за відновлення державності, сприймалася не лише як черговий “занепад”, але й як суцільна втрата основ національного буття. Така парадигма підкріплювалася традиційною контрастністю інтерпретації історичного процесу, коли не лише збройне націоналістичне підпілля протиставлялося (й ідеалізувалося) радянському політичному режимові, а й Схід України поляризувався із Заходом, Наддніпрянщина -- із Галичиною тощо. Просякнуті такими ідеями та почуваннями історики зарубіжжя виступили найбільш “національно-центричними”, аніж усі попередні чи наступні генерації дослідників.

Джерельну базу дисертації становить сукупність історіографічних джерел, що несуть аналітичну інформацію, дають оціночні характеристики феномену радянізації західних областей УРСР та його окремих аспектів. За формально-функціональною ознакою джерельний комплекс дослідження класифікуємо на такі основні види: спеціальні колективні й індивідуальні монографічні роботи, наукові статті; спеціальні тематичні та узагальнюючі історичні праці, де радянізація західних областей УРСР у 1944-1953 рр. розглядається як складова частина української історії ХХ ст. чи ширших періодів; навчально-методична література; дисертаційні роботи й автореферати; збірники опублікованих документів і наукові коментарі до них; критико-бібліографічні й довідникові видання; рецензії. У контексті аналізу наукових праць розглядаємо мемуарну літературу, дотримуючись думки вчених, що відносять їх як до історіографічних, так і до історичних джерел.

Спеціальний комплексний історіографічний аналіз процесів радянізації західних областей України у 1944-1953 рр. українськими вченими практично не здійснювався. Ступінь вивчення цієї проблеми відображають публікації, що засвідчують рівень історичних знань з досліджуваної теми. Це: узагальнюючі історіографічні дослідження про становлення і розвиток радянського режиму в Україні, зокрема в її західних областях в повоєнний період; історіографічні огляди в дисертаційних і монографічних працях із означеної проблематики, здійснені у вступних чи окремих розділах; спеціальні публікації статей про історіографію окремих аспектів порушеної теми тощо.

Більшість таких студій належить радянським та сучасним дослідникам. В окремому історіографічному дослідженні про боротьбу КПРС за культурні перетворення в західних областях УРСР у 1939-1958 рр. Л.Кисельова (1977) представила узагальнюючий зріз здобутку радянських істориків щодо соціалістичних перетворень у регіоні. Фактично протилежну до неї позицію займають у власних історіографічних оглядах сучасні дослідники.

Осмислювалися історіографічні напрацювання про розвиток різних сфер суспільного життя Західної України. Про ступінь дослідженості проблеми колективізації засвідчують публікації О.Малярчука та історіографічні огляди в дисертаційних дослідженнях О.Гаврилюка, П.Когута, І.Сушик та ін. Їм притаманна “викривальна” спрямованість радянської історіографії та певна ідеалізація надбань українського зарубіжжя. Прикметно, що до цієї теми звертаються переважно молоді науковці, яким часто бракує досвіду і виваженості в оцінках здобутків попередників.

Контраверсійність оцінок напрацювань радянської, зарубіжної та сучасної вітчизняної історіографії “згасає” в публікаціях, що розкривають ступінь дослідження промислового розвитку регіону (Б.Буяк, О.Омельченко). Вищим ступенем вивченості відзначається історіографія культурних перетворень у Західній Україні повоєнного періоду, особливо з питань освіти, становища інтелігенції та церковно-релігійних відносин (І.Андрухів, І.Забокрицький, М.Головко, С.Сворак, Т.Марусик, Р.Попп, С.Герегова та ін.).

Отже, нагромаджена значна кількість історіографічних джерел з історії радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 роках, які у своїй сукупності відображають динаміку і характер накопичення наукових знань з означеної проблеми. Її дослідження супроводжувалося складними суперечливими тенденціями, зумовленими ідейними поглядами авторів та їхньою прихильністю до різних методологічних течій. Науковий ступінь вивчення цієї теми загалом не відповідає сучасним вимогам української історичної науки. Широка джерельна база зумовлює необхідність комплексного підходу до її вивчення із застосуванням усіх доступних методів наукового дослідження.

У другому розділі “Висвітлення промислово-аграрних процесів в історіографії” аналізуються наукові здобутки з вивчення соціально-економічних перетворень на західноукраїнських землях у 1944-1953 рр.

У підрозділі 2.1 “Соціалістичні зміни в промисловості регіону” акцентується увага на динаміці й характері нагромадження історичних знань з порушеної проблеми за радянського періоду. Перші публікації про соціалістичні перетворення в західноукраїнському регіоні, що належать перу істориків, економістів, компартійних працівників, письменників (В.Варецький, В.Валуєв, В.Бегма, Д.Гапій, А.Бардадян, Л.Корнієць, С.Стефаник та ін.), містили фактичні неточності, мали публіцистичний, конспективний характер. “Хрущовська відлига” започаткувала дослідження проблеми в руслі економічної історії (Г.Ковальчак, В.Петрушко). У 60-х -- першій половині 70-х років ХХ сторіччя поряд із узагальнюючими з'явилися праці, присвячені окремим галузям промисловості. Відтак наукові пошукування змістилися в бік соціальної історії (М.Арсентьєв, М.Брик, В.Грабовський та ін.). Поряд з аналітикою їм властиві пафос і патетика в дусі пануючих ідеологем.

Активне вивчення ролі партійних і комсомольських організацій у здійсненні соціалістичних перетворень зумовило еклектичне поєднання жанрів політичної та соціальної історії. Розкриття форм і методів управління й керівництва промисловістю поєднувалося з висвітленням трудової діяльності та змін у робітничому (М.Горбоватий, А.Кудлай, М.Матвійчук, Г.Прошарук, В.Романцова, П.Рудон, Н.Ткачук) і молодіжному (Н.Гурладі, Л.Шлемкевич, З.Сільченко, О.Омельченко, ін.) середовищах. З такої “улюбленої теми” радянської історіографії, як “поліпшення соціального становища і добробуту трудящих”, з'явилося небагато праць. Цим розвідкам притаманні такі риси: звуження джерельної бази; подрібнення тематики і хронологічних меж; насиченість дрібними фактами за відсутності їх узагальнення тощо.

Визначальною тенденцією сучасної історіографії стало активне включення в дослідження порушеної теми молодих істориків західних областей України. Зберігається підхід, коли при вивченні історії України другої половини ХХ ст. представники старшої генерації столичних науковців суспільні процеси в західноукраїнському регіоні висвітлювали лише побіжно. Тому більший інтерес для нашого дослідження представляють спеціальні публікації про соціально-економічний розвиток окремих областей (В.Буяк, О.Гаврилюк, І.Сушик, В.Ткачук та ін.).

У підрозділі 2.2 “Процеси колективізації” аналізується великий науковий доробок, що зумовлюється суспільною значущістю теми та ідентичними процесами колгоспного будівництва у Східній Україні.

Історичні синтези радянського періоду на кшталт численних видань “Історії Української РСР” окреслюють канву висвітлення колективізації в західноукраїнському регіоні з наголошуванням на тому, що вона здійснювалася за умов гострої класової боротьби та кардинально змінила обличчя села.

Наступну групу становлять узагальнюючі праці (республіканські аналоги “відпачковані” від всесоюзних проектів) про розвиток соціалістичного господарства (“Історія народного господарства Української РСР”) та його аграрного сектора (“История крестьянства СРСР”, “Історія селянства Української РСР” та ін.). У дусі соціальної історії радянського зразка вони “вмонтовують” західноукраїнські землі у полотно історії українського села, визнаючи “деякі особливості” їх розвитку. Таку ж спрямованість мали монографічні праці С.Звєрєва, М.Івасюти, І.Кожукала, М.Куца, П.Панченка, В.Петренка, Є.Талана, В.Юрчука, присвячені колгоспному будівництву в УРСР.

Окремий пласт становить історико-партійна література у формі нарисів історії Комуністичної партії України різних років та нарисів обласних парторганізацій. Вона задавала “ідейний тон” усій українській радянській історіографії, про що яскраво засвідчує “культова” монографія В.Маланчука “Торжество ленінської національної політики...”, де в окремому розділі подано згодом канонізовані кліше про керівну роль компартії у здійсненні соцперетворень та боротьбу з проявами “українського буржуазного націоналізму”, зокрема і в аграрному секторі. Така література відігравала роль ретранслятора положень аграрної політики компартії, визначала форми і методи її практичної реалізації, виробляла згодом загальноприйняті історіографічні канони до вивчення аграрної тематики.

Виокремлюємо численну розмаїту за структурою і тематикою групу праць з регіональної історії. Студії узагальнюючого характеру репрезентує знакова робота “Торжество історичної справедливості...” (1968). Послідовно проводячи тезу про “закономірність” входження західноукраїнських земель до складу радянської України, її автори -- знані львівські історики -- уникали ідеологічної агресивності й викривальності, акцентували на етноісторичній єдності східних і західних українців.

Головні здобутки у вивченні аграрних перетворень на західноукраїнських землях представляє спеціальна різновидова література, що засвідчує динаміку нарощування знань через розширення джерельної бази, її систематизацію, аналітичні узагальнення. “Дубляжами” відповідних союзних і республіканських видань виглядають “Нариси історії колгоспного будівництва в західних областях України” та “За щастя оновленої землі: Нариси історії колгоспного селянства західних областей УРСР. 1939-1979 рр.”. Викладаючи фактаж за усталеними схемами, нівелювали специфіку й доводили прагнення західноукраїнського села до зміни традиційного устрою господарювання.

Широке коло літератури про керівну роль партії в аграрних перетвореннях у західних областях УРСР увінчують монографії знаних істориків М.Івасюти, Й.Черниша, В.Столяренка, І.Богодиста, які відзначаються структурованістю, фаховим рівнем систематизації великого фактичного матеріалу. Із цієї проблематики випускали брошури й керівники обласної ланки партапарату.

Про “затребуваність” радянською історіографією вивчення зазначеної проблематики засвідчують численні статті в наукових збірниках. За нашими підрахунками, лише в “Українському історичному журналі” у 1957-1964 рр. було вміщено понад два десятки статей, повідомлень, документальних матеріалів, рецензій, які стосувалися аграрних перетворень у Західній Україні. Ця література відображає дві тенденції: а) звуження тематики досліджень (масово-політична робота і кадрова політика на селі, стосунки між робітництвом і селянством тощо); б) поглиблене вивчення відповідних процесів в окремих областях регіону. Творчість радянських істориків обмежувалася чіткими ідеологемами, що часто призводило до пересмикування фактів та відсутності простої формальної логіки у викладі подій. Приміром, постійне наголошування на гострій боротьбі проти “залишків націоналізму і шовінізму” не ілюструвалося фактами, які б засвідчували їхні прояви. У працях 70-х років простежуємо реанімацію оціночних характеристик у дусі сталінізму тощо.

Істотний поступ у вивченні цієї теми здійснила сучасна українська історіографія. Від учених, котрі сформувалися за радянської доби (С.Кульчицький, І.Рибалко та ін.), естафету її переосмислення перебрала молодша генерація істориків (В.Баран, О.Зайцев, В.Сергійчук, Ю.Шаповал та ін.), яка представила оригінальні синтези історії України ХХ ст. та вузькопрофільні праці про сутність сталінського режиму. Комплексні праці В.Нечитайла, Г.Сургая й інших учених про аграрні перетворення в Україні за новітньої доби окреслюють їхні особливості в західному регіоні в 1944-1953 рр. Цій проблеми присвячені спеціальні монографічні (М.Сеньків, І.Рибак, О.Малярчук та ін.) й дисертаційні (П.Когут) роботи та серія статей О.Малярчука. Вони засвідчують намагання комплексно дослідити ці процеси та еклектичне поєднання різних методологічних засад -- від позитивізму до мікроісторії, психоісторії, історії повсякденності тощо. Дослідження цієї проблеми переміщується з площини політичної історії у площину соціальної та історії культури (А.Бедрій, О.Гаврилюк, В.Гулай, В.Ткачук та ін.). Якісні зрушення у вивченні теми відображають і публікації документів.

Історіографія українського зарубіжжя радянські аграрні перетворення на західноукраїнських землях традиційно розглядає у контексті політичної історії. Опір насильницькій колективізації представляється невід'ємним складником боротьби між збройним підпіллям і радянським режимом (С.Галамай, М.Прокоп, З.Семенів). Так само через призму ідеології націоналізму осмислюється його аграрна політика (В.Дубровський, О.Олійник-Рахманний, Л.Полтава). Оригінальні інтерпретації соціально-економічних перетворень на радянському і східноєропейському просторі запропонував Р.Шпорлюк.

Отже, радянська політика у промисловому та особливо аграрному секторах на західноукраїнських землях у 1944-1953 рр. знайшла широке відображення в українській історіографії. Вона традиційно розглядається як продовження процесів індустріалізації і колективізації в Україні у 1920- 30-х роках з урахуванням специфіки регіону. Лише нещодавно історики почали відмовлятися від ідейної кон'юнктури у вивченні цієї теми.

У третьому розділі “Історіографія політики радянської влади в культурно-освітній та церковно-релігійних сферах” аналізується стан дослідження складних суперечливих трансформаційних процесів у духовному житті західноукраїнського населення за післявоєнне десятиліття.

У підрозділі 3.1. “Культурно-освітні трансформації” розглядається відображення цієї проблеми у згадуваних узагальнюючих працях з історії УРСР та в історико-партійній літературі. Вони розкривають зміст, форми і засоби реалізації радянської культурно-освітньої політики та досягнення в розвитку освіти, науки, літератури, мистецтва. Так реалізовувався головний постулат радянської історіографії: “все “старе” -- погане і реакційне, тому його замінили “новим” -- позитивним і прогресивним”. Таку ж спрямованість мають близько десятка академічних видань з історії радянської культури, зокрема мистецтва, музики, театру, а також історико-педагогічна література.

У цих працях культурно-освітні процеси в Західній Україні часто займали “периферійне” місце, висвітлювалися неадекватно слабо. Більше інформаційне навантаження несуть спеціальні дослідження про їхній розвиток в регіоні (М.Грищенко, О.Завадська, Р.Ростикус, С.Гутянський, В.Шийчук, Д.Щербина та ін.). Із середини 1960-х років поглиблюється тенденція щодо розробки вузькопрофільних проблем, пов'язаних із функціонуванням середньої, професійної та вищої освіти, підготовкою педагогічних кадрів тощо. Ширшу групу представляють різновидові публікації про становище радянської інтелігенції (М.Бріль, М.Лазуренко, Д.Юхнович та ін.) та розвиток книговидавництва і преси (Д.Гнатюк, Ю.Лазебник, Л.Назарова, І.Павлюк, П.Поустовський, ін.).

Головні здобутки радянської історичної науки про культурні перетворення в західних областях України репрезентують творчі здобутки І.Кошарного.

Здолавши фазу негації радянської спадщини та захоплення ідеями західних соціологів, сучасні вітчизняні історики стали торувати власний шлях вивчення цієї теми. Наприкінці ХХ -- на початку XXI ст. вона “вибухнула” появою різнотематичних збірників з історії культурного і духовного розвитку України ХХ ст., зокрема її західного регіону. Оригінальне осмислення цієї тематики представляють спеціальні комплексні наукові та навчальні видання, зокрема й культурологічного спрямування. Незважаючи на певні досягнення у вивченні розвитку освіти (С.Герегова, С.Майборода, С.Сворак та ін.), фахові історики у розробці цієї теми поступаються історикам педагогіки. Прогалини у вивченні інших культурних процесів вони “компенсували” численними аналітичними розвідками і монографіями про суспільну роль та репресії проти української інтелігенції (Т.Марусик, К.Кондратюк, С.Кондратюк, Г.Костюк, М.Поліковський, ін.). Нарощуються наукові знання про становище історичної науки (В.Білоус, В.Кучер, ін.), нав'язування русифікації (Л.Шевченко, О.Замлинська та ін.) тощо.

При глибокому осмисленні цих питань представники різних течій українського зарубіжжя виконували не лише науково-пізнавальну, а й соціально-викривальну функції. Із позицій державницького напряму історіографії вивчалися становище історичної науки (Б.Крупницький, О.Оглоблин, ін.), освіти (І.Коляска), культурних установ (Д.Лобай), гоніння проти інтелігенції (А.Білинський) в Україні та її західному регіоні. Представник т. зв. інтелектуальної історіографії І.Лисяк-Рудницький виклав оригінальне історіософське бачення проблеми непримиримого протистояння між феноменами “національного” і “радянського” у культурній царині.

У підрозділі 3.2. “Церковно-релігійні процеси” аналізується радянська література, яка за тематичною спрямованістю поділяється на три групи. До першої відносимо праці про політику радянської влади на західноукраїнських землях через призму свободу совісті в СРСР. Вони носять викривальний характер, наголошують на “експлуататорській”, “реакційній” ролі церкви у суспільстві та критиці “буржуазних фальсифікаторів”. Релігія безапеляційно оголошувалася “пережитком минулого”, якому “немає місця” у новому суспільстві. Таким чином, чітко окреслена ленінськими постулатами змістова оболонка лише формально наповнювалася емпіричним матеріалом (компартійні постанови, статистика про число вірян і храмів тощо), щоб аргументувати заздалегідь визначені твердження. При цьому повсякчас наголошувалося на “цілковитій підтримці” радянської політики у церковній сфері масами трудящих, що виглядало особливо неприродно, зважаючи на традиційну релігійність західноукраїнської людності. Такі риси притаманні працям 1960-х -- 70-х років (М.Бабій, Л.Великович, М.Решетніков, І.Єрмаков та ін.), написаних у жанрах історичної публіцистики чи політичного памфлету.

До другої групи відносимо т.зв. антиунійну літературу кінця 1960-х -- початку 80-х років зі своєю особливою риторикою і “категоріальним апаратом”. Її хронологічні межі переважно охоплювали Другу світову війну і повоєнне десятиліття. Виходячи з тези про “співпрацю” Української греко-католицької церкви (УГКЦ) з Ватиканом і українським самостійницьким рухом, наголошувалося на її “зрадницькій”, “антинародній” сутності, виправдовувалася заборона церкви 1946 р. Наявність понад двох десятків монографічних праць із цієї тематики слугує зразком сумлінної реалізації історичною наукою соціального замовлення радянського режиму (Д.Букович, С.Даниленко, К.Дмитрук, В.Добрецова, В.Замлинський, В.Масловський, І.Мигович, П.Петляков, Н.Сафронова, Р.Симоненко, А.Шиш та ін.).

Третю групу становлять праці про протестантські церкви (В.Мельник, І.Пугач, Ю.Поліщук та ін.), що, як правило, охоплювали хронологічні межі всього повоєнного періоду та акцентували на їхній діяльності в західних областях України. Попри їх нищівну критику і відсутність виваженого аналізу, релігійне питання в цій літературі розглядалося через призму ідеологічної дискусії, вона не закликала до переслідування віруючих.

Сучасні вчені зосередилися на вивченні історії УГКЦ за повоєнного періоду. Їхні праці поділяємо на дві групи. Перша стосується державно-церковних стосунків напередодні та після Львівського собору 1946 р.; ролі окремих церковних діячів у тих подіях; репресій проти “уніатів” тощо (І.Андрухів, П.Арсенич, М.Гайковський, В.Гаюк, В.Марчук, К.Панас та ін.). Друга розкриває порушення державою гарантій свободи совісті та віросповідань; екуменістичну і внутрішньоцерковну діяльність духовенства із забезпечення функціонування підпільної УГКЦ (І.Андрухів, В.Войналович, В.Єленський, В.Іванишин, О.Лисенко, І.Меркатун). Із середини 1990-х років зростала кількість спеціальних періодичних і навчальних видань, документальних збірників з історії УГКЦ, проводилися тематичні наукові конференції. Їхній аналіз засвідчує поглиблене вивчення й цікаві дискурси навколо окремих аспектів розвитку УГКЦ. Малодослідженими залишаються проблеми існування “катакомбної церкви”, життєдіяльності духовенства і вірян за повоєнного десятиліття та ін.

Істотний внесок у вивчення цієї теми зробила католицька історіографія українського зарубіжжя. Вона посідає окреме місце в узагальнюючих працях з історії церкви (І.Гриньох, А.Великий, В.Кудрик, Г.Лужницький, І.Нагаєвський, ін.), у збірниках документів і періодичних виданнях. За складом авторів і тематикою виокремлюємо два напрями студій. Перший представляє надбання безпосередніх учасників тих подій (І.Власовський, А.Сапеляк, М.Марусин, Ю.Майка, С.Мудрий та ін.), які зосереджувалися на релігієзнавчому аспекті проблеми, ідеалізували діяльність духовенства. Другий репрезентують праці про репресивну політику тоталітарного режиму у церковній сфері (Ю.Волошин, А.Жуковський, Т.Кудлин, Т.Коструба, В.Ленцик, І.Швець, ін.). Окремо відзначимо здобуток Б.Боцюрківа, який, спираючись на маловідомі джерела, відтворив процес формування атеїстичної моделі радянського суспільства на західноукраїнських землях.

У четвертому розділі “Радянський режим у боротьбі з українським національно-визвольним рухом в історичній літературі” аналізується вивчення цієї проблеми представниками різних течій і напрямів історіографії.

У підрозділі 4.1. “ОУН і УПА в повоєнне десятиріччя” показано, що у висвітленні цього питання радянська історіографія виявила крайню ідеологічну заангажованість. За відсутності спеціальних праць про націоналістичне підпілля та його протистояння радянському режиму проблема висвітлювалася головно в контексті викриття “реакційної суті” “українського буржуазного націоналізму” та ідейно-політичного виховання західноукраїнського населення. Таким чином, історичні праці та збірники документів набирали безкомпромісного агітаційно-пропагандистського спрямування. Націоналістичний рух у них зображався як “антинародне”, “пронацистське”, навіть “антиукраїнське”, “антисоціальне” явище (К.Дмитрук, С.Даниленко, В.Масловський, Ю.Римаренко, Є.Сафронова, В.Чередниченко та ін.).

Пройшовши етап наслідування націоцентричних постулатів діаспори та нагромадження джерельних матеріалів, із середини 1990-х років українська вітчизняна історіографія виходить на новий рівень осмислення порушеної теми. Це проявилося в реалізації нових науково-організаційних проектів, диференціації тематики наукових пошукувань. Серед вагоміших здобутків відзначимо археографічні праці В.Сергійчука; дослідження А.Кентія, Ю.Киричука про ідеологію і практику українського самостійницького руху 1940-х -- 50-х років; розкриття природи радянського тоталітаризму (В.Томахів, Б.Ярош); висвітлення пропагандистської діяльності ОУН (О.Стасюк) і функціонування запілля націоналістичного руху (Г.Стародубець); студії про його розгортання на окремих теренах (І.Андрухів, А.Француз, В.Пукач, І.Олещук та ін.); колективні монографії про боротьбу ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом (В.Дзьобак, І.Кульчицький, О.Лисенко, І.Патриляк та ін.); появу різнопланових дисертаційних робіт (К.Бондаренко, М.Нагірняк, В.Деревінський, В.Ухач, ін.).

Ідеологічні, політичні та обставини особистого характеру зумовили три етапи розвитку історіописань авторів українського зарубіжжя. Перший -- 1946-1954 рр. -- мав виразно історико-мемуарний характер, коли автори, синтезуючи власні переживання й обмежене коло джерел, намагалися поінформувати західний світ про завдання, форми, методи визвольної боротьби, яка зі встановленням сталінського режиму набрала особливо гострого безкомпромісного характеру (М.Лебідь, Л.Ребет, О.Шуляк). На другому етапі (1954-1976 рр.) увиразнилися відмінності у поглядах на характер і здобутки націоналістичного руху бандерівців, мельниківців і т. зв. двійкарів, що проявилося в студіях З.Матли, М.Мірчука, М.Прокопа, Л.Шанковського. До здобутків третього етапу належить поява “Літопису УПА”, видавці якого прагнули надати системного характеру нагромадженню джерельних матеріалів та осмисленню боротьби збройного підпілля, зокрема й досліджуваного періоду. Цінність здобутку В.Косика полягає у залученні маловідомих документів, Р.Шпорлюка -- у порівнянні руху опору в Західній Україні з іншими східноєвропейськими регіонами тощо.

У підрозділі 4.2 “Діяльність силових структур, розгортання репресій” відзначається, що радянські автори стали звертатися до цієї проблеми з кінця 1950-х років. Відтак боротьба органів внутрішніх справ і органів безпеки проти націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях у післявоєнне десятиліття висвітлювалася фрагментарно в узагальнюючих роботах з історії їхнього розвитку, що давало поверхове уявлення про суть явища (А.Рогожин, М.Кіссіс, М.Панін та ін.). Таке становище пояснюється загальним накладанням табу на порушену тему.

Сучасні вітчизняні науковці розширили тематичний спектр й істотно просунулися у її вивченні. Широковідомим стало дослідження І.Біласа, в якому вперше детально розкрито функціонування радянської карально-репресивної машини в Україні, зокрема і в її західних областях, за досліджуваного періоду. З нових методологічних позицій до вивчення проблеми підійшли автори історичного нарису “Політичний терор і тероризм в Україні. XIX -- ХХ ст.” (К., 2002), що дають історико-правову інтерпретацію пов'язаних з нею подій. Вагомий внесок у розробку проблеми знаменують спеціальні серійні видання Д.Вєдєнєєва, Г.Биструхіна, В.Єгорова, А.Кентія, В.Сергійчука про діяльність українських спецслужб та нова серія “Літопису УПА”, які зробили публічним надбанням широкий пласт документів з архівів КДБ-СБУ.

У контексті цієї теми аналізуються документальні збірники та наукові праці (С.Ткачов, ін.) про масові депортації західноукраїнського населення за післявоєнного десятиріччя ХХ століття.

Автори українського зарубіжжя через брак джерельних матеріалів не видали спеціальних праць із цієї тематики. Однак вони досліджували діяльність радянських силових структур через призму боротьби із збройним підпіллям і спротиву політиці радянізації (П.Ісаїв, С.Хміль, Л.Шанковський та ін.), у контексті церковної політики (Б.Боцюрків) тощо. Найбільшу цінність становить історико-мемуарна література, яка деталізує підступні форми і методи роботи радянських спецслужб, зокрема й проти цивільного населення.

Отже, вивчення протистояння між радянським режимом та українським визвольним рухом переростає в самостійний напрям наукових пошукувань. Ця проблема плідно розробляється в окремих тематичних ракурсах, зокрема пов'язаних з функціонуванням радянського тоталітарного режиму і його карально-репресивної системи, діяльністю спецслужб ворогуючих сторін тощо.

Висновки

У “Висновках” викладено підсумкові положення дослідження.

1. Відповідно до пануючих ідеологем, методологічних підходів та загальної періодизації української історичної науки історіографічний комплекс джерел з історії радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 рр. поділено на три основні групи. До першої віднесено радянську історіографію, що еволюціонувала згідно з нав'язаними суспільству ідеологемами. До другої групи -- праці дослідників українського зарубіжжя. Їхні змістовні особливості зумовлювалися традиційними постулатами державницького напряму історіографії, приналежністю авторів до різних ідейних течій, ухилом до мемуарного публіцистичного жанру історіописання. Третю групу становлять надбання сучасних вітчизняних науковців, що ввібрали всі проблеми становлення пострадянської історичної науки в Україні. Осмислення істориками означеної теми протікало в умовах пошуку нових методологічних підходів, розширення джерельної бази, наростанням творчої полеміки, наукових дискурсів.

2. Незважаючи на ідеологічну зашореність, радянські напрацювання щодо промислового розвитку регіону, підготовлені в руслі економічної та соціальної історії, досі не втратили науково-пізнавального значення, тим паче, що зарубіжна і сучасна вітчизняна історіографія не запропонувала спеціальних ґрунтовних розробок із цієї теми. У наскрізь заполітизованих радянських працях з проблеми колективізації важко відшукати “раціональні наукові зерна”, тому в цьому випадку головні досягнення у її розробці репрезентують сучасні різнотипові публікації, які в методологічному відношенні також спираються на дослідження з історії колективізації в Україні у 1930-х роках.

3. Попри широке відображення в історичній літературі культурно-освітнього життя на західноукраїнських землях у перше повоєнне десятиліття ХХ сторіччя окремі аспекти проблеми з'ясовано не повно. Найбільш комплексно до вивчення шкільництва, науки, літератури, мистецтва підходила радянська історіографія, яка наполегливо протиставляла все “старе -- реакційне”, “новому -- прогресивному -- радянському”. Вибірково вивчаючи цю проблематику, українське зарубіжжя дало суспільно зорієнтовану критику радянської культурної політики. Прогалини у вивченні культурних процесів сучасні вітчизняні вчені “компенсують” студіями з історії освіти та ґрунтовними дослідженнями про становище інтелігенції.

4. У вивченні церковно-релігійних процесів радянська історіографія виявила свою крайню ідейну заангажованість, тому, крім публікації документальних матеріалів, вона не запропонувала іншого продуктивного доробку з порушеної проблеми. Католицька історіографія українського зарубіжжя першою викрила суть та представила цінні археографічні матеріали про репресивну політику тоталітарного режиму в церковній сфері. Сучасні вітчизняні вчені докладно вивчили державно-церковні стосунки, але багато проблем з історії УГКЦ та інших конфесій потребують подальшого вивчення, особливо на рівні мікроісторії.

5. У висвітленні українського визвольного руху радянська історіографія виявила виразну ідеологічну залежність, виконуючи таким чином соціальне замовлення компартійного керівництва. Українське зарубіжжя, навпаки, підходило до цієї проблеми виключно з націоцентричних, ідейно-патріотичних позицій; через призму боротьби націоналістичного підпілля воно значною мірою досліджувало інші суспільні сфери західноукраїнського регіону. Сучасна вітчизняна історіографія запропонувала якісно новий рівень висвітлення означеної теми, що знайшло вияв у переосмисленні протистояння між радянським тоталітаризмом і українським націоналізмом та поглибленому вивченні окремих аспектів цієї теми. З нею пов'язуємо і основні здобутки у вивченні репресивної діяльності радянських силових структур, головною підставою чого стало залучення нового комплексу джерельних матеріалів.

6. Нагромадження великої кількості літератури з історії радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 роках засвідчує про формування власної історіографічної традиції висвітлення цієї теми. Однак рівень дослідженості окремих її аспектів ще не відповідає сучасним вимогам історичної науки. Спеціального вивчення потребують проблеми, пов'язані з розвитком промисловості регіону, із соціальними, морально-психологічними і духовними трансформаціями його населення, із мистецькими й літературними процесами тощо. Цікаві результати можна одержати через їхнє вивчення з позицій мікро-, психо- і соціальної історії. Назріла потреба створення комплексного узагальнюючого дослідження про суспільне життя західних українців у перше повоєнне десятиліття ХХ сторіччя. Для цього є всі необхідні передумови: науково-інтелектуальний потенціал, відповідна джерельна база, надбання попередніх поколінь істориків. Наукові розробки мають враховувати “методологічний плюралізм”, а національно-патріотичні почування не повинні нав'язувати висновків і трактувань, що не відповідають суспільним реаліям.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях

1. Жупник В. Спротив радянізації західноукраїнських земель Волині та Галичини з боку ОУН-УПА (1944-1945 рр.) в контексті діаспорної історіографії / Василь Жупник // Українська історична наука на шляху творчого поступу: ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків. - Луцьк : “Вежа”, 2007. - Т.1. - С. 176-179.

2. Жупник В. Промисловість західноукраїнських земель Волині та Галичини (1944-1953 рр.) в українській історіографії / Василь Жупник // Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії: Збірник матеріалів ІІІ Міжнародної конференції / Упор.: Самойленко О. Г., Страшко Є. М. - Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2007. - С. 47-57.

3. Жупник В. Політика радянського режиму в системі освіти на західноукраїнських землях (1944-1953 рр.) : історіографічний аспект / Василь Жупник // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Вип. ХІІ-ХІІІ. - Івано-Франківськ, 2007. - С. 132-138.

4. Жупник В. Греко-католицька церква в умовах переходу до “катакомбного” існування (1946-1953 рр.) : історіографічний аспект / Василь Жупник // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зозуляка. - Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2007. - Вип. 1. - С. 232-237.

5. Жупник В. Протистояння ОУН і УПА та радянських органів влади на території Волині і Галичини (1944-1953 рр.) в радянській історіографії / Василь Жупник // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - Івано-Франківськ, 2008. - № 14. - С. 545-551.

6. Жупник В. Греко-католицька церква в період 1944-1953 рр. у висвітленні сучасної української історіографії / Василь Жупник // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 17: Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття. - Львів, 2008. - С. 600-609.

Анотація

Жупник В.В. Українська історіографія процесів радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 роках. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 -- Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. -- Львівський національний університет імені Івана Франка. -- Львів, 2010.

У дисертаційній роботі систематизовано основні групи історіографічних джерел з історії радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 роках, здійснено класифікацію історіографічного джерельного комплексу на основі пануючих у певні періоди ідеологічних та методологічних підходів. Визначено здобутки і прогалини у висвітленні цієї теми дослідниками радянського періоду, українського зарубіжжя та сучасними науковцями України. Відображено контраверсійність висвітлення істориками промислово-аграрних процесів у регіоні. З'ясовано підходи і тенденції вивчення політики радянської влади в культурно-освітній та церковно-релігійній сферах у хронологічно визначений період. Показано відображення в українській історіографії проблеми боротьби радянської влади з українським національно-визвольним рухом. Окреслено перспективи подальшого вивчення історії західних областей УРСР у 1944-1953 роках.