Руси серед "військ народів" у Візантії IX-XI століть: найманці та союзники

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

07.00.01 - історія України

УДК 94 (477) “08/10”: 327

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РУСИ СЕРЕД «ВІЙСЬК НАРОДІВ» У ВІЗАНТІЇ IX-XI ст.: НАЙМАНЦІ ТА СОЮЗНИКИ

Филипчук Олександр

Михайлович

Чернівці - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Добржанський Олександр Володимирович Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України доктор історичних наук Толочко Олексій Петрович завідувач Центру дослідження Київської Русі Інституту історії України НАН доктор історичних наук, старший науковий співробітник Мельникова Олена Олександрівна завідувач Центру «Східна Європа в давній час та середньовіччі» Інституту загальної історії Російської Академії Наук

Захист відбудеться 17 вересня 2010 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2. корп. 14, ауд.18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул.. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий “16” серпня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Скорейко Г.М.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасних дослідженнях надструктурного феномену середньовічного суспільства відбувся помітний не лише у історіографічному, але й програмно-теоретичному ракурсі поворот до нової соціальної історії. Якщо до методологічної кризи у рамках соціальної історії головна увага належала середньовічній ієрархії, “класам” та окремим індивідам, то ідея нового напряму інша, а саме вона полягає у розгляді середньовічного суспільства з перспективи студій над соціальними групами. Cоціальна історія ранньої Русі залишається все ще осторонь цих підходів. Особливий інтерес становлять ті окремі соціальні групи, які репрезентували Русь серед “військ народів” - найманців та союзників у Візантії. Їх соціальна та професійна ідентичність повністю лежить у площині ранньої історії Русі, яка у свою чергу є яскравим спалахом світла “часу довгої тривалості” - “епохи вікінгів”. Яким чином ці спочатку “чужі” соціальні групи стали “своїми”, навіть більше, призвели до утворення політичної організації на території Східної Європи? Відповідно, будучи “чужими” у Константинополі чи були вони “своїми” на Русі?

У сучасній історичній науці на сьогодні немає комплексної роботи, присвяченої дослідженню русів серед “військ народів” у Візантії, хоча в очах сучасників та їх нащадків “становлення Русі” прямо пов'язано із комплексом русько-візантійських взаємин, важливим сегментом яких була наявність воїнів із Русі серед “військ народів” у Візантії. Їх дослідження в історіографічній традиції було позбавлене будь-якого контексту, а саме не лише пропонованого нами порівняльного аналізу соціальних груп найманців та союзників серед “військ народів”, а розгляду проблеми найманців та найманства тільки у “світі вікінгів”. Більш того, така обмежена перспектива завадила у повній мірі реконструювати ранній період становлення “міжнародних зв'язків” перших політичних утворень русів у Східній Європі та, що найголовніше, роль та місце найманих груп у цьому процесі. Через це із такої викривленої літературної канви взагалі зникла окрема соціальна група, а саме “союзники”, котрими були групи воїнів, що відправлялися давньоруськими князями на службу до візантійських імператорів. Тому цілком виправданим є перенесення центру ваги дослідження як на найманців, так і на союзників, що повністю змінює його фокус та свідомо розриває його із попередньою науковою традицією.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, і є складовою частиною кафедральної теми: “Актуальні питання соціально-економічного і суспільно-політичного життя України”. Номер державної реєстрації 0106U008487.

Об'єктом дослідження є русько-візантійські політичні, економічні та кроскультурні взаємини X-XI ст.

Предметом дослідження є наймані та союзні загони русів на службі у Візантії та уявлення про них.

Мета роботи дослідити групи руських найманців та союзників у Візантії у соціальному, політичному та економічному вимірі, а також уявлення про них.

Для досягнення мети необхідно було вирішити такі дослідницькі завдання:

? окреслити найманців та союзників у соціальній термінології візантійської літератури;

? дослідити участь загонів русів у воєнних кампаніях візантійського флоту в 911-949 рр.;

? проаналізувати договори імператорів з найманцями та союзниками;

? визначити групи “хрещених росів” та “воїв” княгині Ольги у середині X ст., їх функції, склад, формування та структуру;

? охарактеризувати взаємини між князем Володимиром та його варягами у Києві в останній чверті X ст. та прослідкувати перебування його “родичів” на візантійській службі у першій чверті XI ст.;

? дослідити політичні особливості перебування русів на візантійській службі у другій половині XI ст.;

? з'ясувати соціальну ідентичність найманців та союзників;

? встановити просопографічний склад груп найманців та союзників, і визначити їх соціальний та правовий статус;

? проаналізувати особливості створення, управління та внутрішньої організації найманих підрозділів (етерій), “варязької гвардії” і тагм русів;

? з'ясувати комплектування, соціальний склад та матеріальне забезпечення русів.

Методи дослідження. Дослідження середньовічного тексту не можливе без здійснення міждисциплінарного синтезу. Його реалізація у дослідженні досягається завдяки застосуванню методів історико-філологічної критики для прочитання візантійської літератури. Також автор опирався на засади структуралізму при студіях над питаннями щодо часу та обставин висвітлення руських найманців та союзників візантійською історичною традицією. У дисертації використано методику структурно-функціонального дослідження русько-візантійських договорів та імператорських хрисовулів.

Для повного досягнення мети та розв'язання поставлених завдань використовувалися: просопографічний метод, завдяки якому досліджено персональний, соціальний склад, структуру та організацію русів; історико-кліометричний метод дозволив провести аналіз матеріалів візантійської сфрагістики та виокремити етерії, зокрема, “етерію піхотинців” в імператорській гвардії, їх командний склад, титули, а також проаналізувати тагми русів у складі візантійської армії; метод візуального наративу використаний при дослідженні іконографічних матеріалів; для з'ясування впливу найманих та союзних груп на взаємини Русі та Візантії використовувалися порівняльно-типологічні та проблемно-історичні методи. Для дослідження конструкції ідентичності русів у Візантії застосовувалися історико-антропологічні методи. Також автор спирався на теоретичні праці з середньовічної соціальної історії О.Ексле та Г.Гьотца, а також з антропології Х.Вольфрама та В.Поля.

Хронологічні межі дисертації охоплюють середину IX - кінець XI ст. Нижня межа обумовлена часом появи у джерелах перших історичних свідчень про русів на службі у Візантії, а верхня межа - останньою згадкою про найманців та союзників із Русі у візантійській армії.

Географічні рамки дисертаційного дослідження визначаються історико-географічно-культурними поняттями як “епоха вікінгів” та “візантійський світ”.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що у пропонованій праці вперше здійснено комплексний аналіз груп русів найманців та союзників у Візантії. Для досягнення мети та вирішення завдань автором було підготовлено переклад та коментарі до чотирьох розділів “De cerimoniis”; детально проаналізовано соціальну термінологію візантійської літератури щодо русів, конструкцію та винайдення “варягів” у Іоанна Скілиці; простежено відображення соціального та правового статусу найманців та союзників у русько-візантійських договорах, у тому числі проведено текстологічну реконструкцію оригіналів договорів; досліджено групи “хрещених росів” та “воїв” княгині Ольги у середині X ст., встановлено їх функції, склад, формування та структуру; розширено джерелознавчу базу для студій навколо конфлікту між князем Володимиром та його варягами у Києві; вперше досліджено перебування “родичів” князя Володимира Святого на візантійській службі у першій чверті XI ст.; детально проаналізовано просопографічний склад і соціальну ідентичність груп найманців та союзників; вперше досліджено ідею та умови створення, управління, внутрішньої організації етерій, “варязької гвардії” і тагм русів; вперше з'ясовано розмір платні найманцеві за службу, системи винагородження, подарунків; висвітлено умови перебування русів на службі у Візантії у 1033-1078 рр.

Практичне значення результатів дослідження визначається тим, що нове прочитання джерел із ранньої історії Русі здатне надати нову дослідницьку перспективу для східноєвропейської медієвістики. Результати, отримані нами завдяки міждисциплінарному синтезу, можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць із історії русько-візантійських стосунків, науково-методичних посібників, а також для розробки лекційних та практичних курсів із середньовічної історії Русі.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження у вигляді доповідей оприлюднювалися на семінарах Центру дослідження Київської Русі Інституту історії України НАН України (Київ, 2008 р.), Центру “Східна Європа у давній час та середньовіччі” Інституту загальної історії РАН (Москва, 2009 р.), Центру дослідження візантійської цивілізації Колеж де Франс (Париж, 2010 р.) та міжнародних конференцій: “Восточная Європа в древности и средневековье. (16-18 квітня 2008 р., Москва), “Восточная Європа в древности и средневековье. (14-17 квітня 2009 р., Москва), “II Міжнародна наукова конференція пам'яті О.Пріцака” (21-22 травня 2009 р., Київ), “VII Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція” (27-28 листопада 2009 р., Чернівці), “Восточная Європа в древности и средневековье. (14-16 квітня 2010 р., Москва); “Актуальные проблемы истории средних веков и раннего нового времени” (25-26 травня 2010 р., Київ), “International Medieval Congress” (12-15 липня 2010 р., Лідс, Великобританія, 2010). Дисертація була обговорена на засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 13 статтях, 7 з них вміщені у фахових наукових виданнях, визначених переліком ВАК України.

Структура і обсяг дисертаційної роботи визначається змістом проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на 15 підрозділів, висновків (183 с.) додатків (20 позицій), списку використаних джерел і літератури (912 позицій). Загальний обсяг становить 503 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” подана коротка характеристика середньовічної соціальної історії, обґрунтовується ідея дисертаційного дослідження і його актуальність, визначено об'єкт та предмет, хронологічні та географічні межі, мету і завдання, практичне значення та наукову новизну отриманих результатів та їх апробація. У першому розділі - “Руси у Візантії очима сучасників та їх нащадків: історіографія та джерела дослідження” зроблено огляд вивчення наукової проблеми та здійснено характеристику джерел, використаних для реалізації мети та поставлених завдань. Професійні дослідження воїнів з Русі почалися у домодерній історіографії одночасно із “відкриттям” Візантії у Європі у XVII-XVIII ст. Вже К.ДюКанж уклав у 1666 р. свій знаменитий “Словник середньовічної грецької мови”, де у двох статтях “роси” та “варяги” ідентифікував їх із найманцями на службі візантійських імператорів. Не втратили свого значення й до нині коментарі І.Рейске до повідомлень про русів на візантійському флоті у X ст. у виданому ним “De cerimoniis” (1771-1774 рр.)

Початок доби позитивізму позначився появою праці видатного візантиніста В.Васільєвського “Варяго-русская и варяго-английская дружини в Константинополе XI и XII веков”, яка до сьогодні залишається найповнішою колекцією фактів із історії русів та варягів у Візантії та не втратила свого наукового значення. Заслуга Васільєвського полягає у тому, що він вперше ввів до проблеми нові групи джерел, докладно проаналізував проблему відправлення варягів із Києва, а також подальше перебування русів на візантійській службі до русько-візантійської війни 1043 р. Також він простежив появу варягів у візантійських джерелах та співіснування різних найманих груп у візантійській армії: варягів, франків та англосаксів до 1204 р.

Окремі питання, пов'язані з русами у Візантії, розглядалися у працях Е.Куніка, Д.Бєляєва, Г.Шлюмберже, В.Томсена, Ф.Успенського, Ю.Кулаковського, М.Грушевського. Важливе місце у вивченні проблеми належить А.Васільєву, який охарактеризував бюджет критських експедицій візантійського флоту, а також вперше подав інформацію арабських джерел про руських союзників та найманців у візантійській армії у 950-х рр. Насичені джерельним матеріалом і плідними інтерпретаціями праці видатного візантиніста не втратили свого наукового значення.

Проблемі дослідження русько-візантійських договорів присвячені роботи Н.Лавровського, В.Сергієвича, А.Лонгінова, А.Димітріу. Суттєвим кроком вперед у їх вивченні було блискуче дослідження А.Шахматовим “попереднього договору” Олега 907 р. Соціально-правові аспекти русько-візантійських договорів, у тому числі соціально-правовий статус русів у Константинополі, було розглянуто у циклі статей Д.Мейчика. Із 1930-х рр. “війська народів” у Візантії викликали інтерес й у скандинавських вчених, зокрема, С.Бльондаля та А.Стендер-Петерсена. А в 1946 р. він узагальнив свої дослідження з історії варягів у Візантії та видав окрему працю - “Варяги у Візантії”.

Час марксизму у СРСР відобразився у дослідженнях М.Левченка, В.Пашуто, М.Бібікова та А.Сахарова, де були розвинені висновки В.Васильєвського. Із 1970-х рр. стараннями Г.Литаврина систематизовано корпус джерел по русько-візантійській війні 1043 р., здійснено її детальну реконструкцію, простежено русько-візантійські взаємини у XI-XII ст. Дослідження були підсумовані вченим у праці “Візантія, Давня Русь, Болгарія” (2000 р.). Ідеї неопозитивізму виявилися плідними для вивчення соціально-економічних та політичних аспектів проблеми “варязької гвардії”, які студіювали Р.Давкінс, А.Поппе, Б.Бенедікс, Дж.Шепард, Е.Мельникова, П.Карлін-Хойтер, О.Пріцак, Х.Давідсон, К.Сігаар, Д.Оболенський. Важливим внеском до проблеми стало видання у 1978 р. Б.Бенедіксом повністю переробленої праці С. Бльондаля.

Сучасні дослідження проблеми вирізняються більшою увагою до візантійської армії, надструктури, куди входили руські найманці та союзники. Серед праць, які мають найбільше значення для нас, виокремлюється роботи У.Тренгольда, Ж.К.Шене, Н.Ікономідіса, Т.Коліаса, Дж. Біркенмаєра, Е.Макгіра, Д.Салівана, Дж.Праєра, Е.Джефрі та Г.Кюна. Поліваріантність функцій найманців частково розглянуто у статтях Е.Арвейлер, П.Магдаліно і Т.Давсона. Особливе значення мають праці Дж.Халдона, у яких здійснено дослідження структури, організації візантійської армії, у тому числі й найманих загонів. Порівняльна перспектива досліджень найманців у Візантії та на Русі добре показана у численних працях О.Мельникової та І.Яннсона. Соціальна історії ранньої Русі знайшла відображення у роботах С.Франкліна та Дж.Шепарда, П.Толочка, О.Толочка, М.Котляра, К.Цукермана, А.Горського та К.Гьорке. Важливе місце займають дослідження С.Каштанова та Я.Малінгудіс присвячені дипломатиці русько-візантійських договорів. Також О.Назаренко, приділив значну увагу проблемі хронології візиту княгині Ольги, висловив ряд гіпотез навколо конфлікту між князем Володимиром та варягами. Цікавими є спостереження Г.Шрамма над соціальною термінологію ранньої Русі. Соціальна організація русів у Константинополі у контексті уявлення про чужинців коротко проаналізована К.Любке.

Джерела, які покладені в основу нашого дослідження можна розділити на п'ять груп: 1). наративні; 2). візуальні; 3). епіграфічні; 4). сфрагістичні; 5). археологічні.

1. До першої групи відносяться давньоруські літописи та агіографія, візантійська історична традиція (хроніки та історії, візантійські воєнні трактати, агіографія), латинська хронографія, арабська історична традиція, вірменські хроніки, скандинавські саги та поезія скальдів. Умови, порядок, форми комплектування служби русів у Візантії регламентувалися русько-візантійськими договорами, важливість яких для ранньої історії Русі важко переоцінити. Вони збереглися для нас у перекладі із середньогрецької і лише у складі “Повість временних літ”, яка дійшла у складі пізніх літописних зводів. Однак, вони потребують повторного перекладу із давньоруської, який передбачає їх дослідження у контексті дипломатики імператорських хрисовулів. Тому реконструкція тексту договорів повинна охоплювати всі списки. Її принципи та вибрана методологія обґрунтовані нами окремо у додатках.

Серед візантійських джерел “Обрядник візантійського двору” (“De cerimoniis”) (далі - DC) є одним з найважливіших джерел для дослідження. У ньому повідомляється про: участь загонів русів у експедиціях візантійського флоту в 911, 935 та 949 рр.; присутності загону “хрещених русів” у 946 р. при імператорському дворі. Також текст DC є важливим та достовірним джерелом для дослідження чисельності русів на візантійській службі, кораблів русів, матеріально-технічного забезпечення, озброєння і символіки, їх платні та подарунків. Важливі для нашого дослідження повідомлення знаходяться у 15, 44, 45 та 48-му розділах другої книги DC. Важливе значення мають також гомілії патріарха Фотія, хроніки та історії Продовжувача Феофана, Генесія, Лева Диякона. Окреме місце займає “Про управління імперією” імператора Констянтина VII. Унікальними є повідомлення про русів “Хронографії” Михаїла Пселла та “Огляду історії” Іоанна Скілиці. Цінна інформація про наймані загони русів у другій половині XI ст. вміщена у творах Михаїла Атталіата, Кекавмена, Продовжувача Скілиці, Никифора Врієннія та Анни Комнін.

Унікальну інформацію про організацію та розквартирування русів у 1025-1029 рр. знаходимо у візантійській агіографії, зокрема, у “Чудесах св. Євгенія Трапезундського”, написані Іоанном Ксіфіліном у середині XI ст. Окремий комплекс джерел становлять матеріали візантійської полемології (воєнні трактати) IX-X ст. (“Про бойовий супровід”, “Про облаштування табору”, “Тактика” та “Наумахіка” Лева VI). Інша група джерел - хрисовули візантійських імператорів XI ст. мають виключне значення для дослідження структури “війська народів”, їх еволюції та зникнення.

Скандинавські саги та поезія скальдів слугують джерелом з соціальної історії найманців, їх професійної та соціальної ідентичності, просопографії варязької гвардії, географії подорожей і конфліктів. Серед них найбільш важливі - “Сага про Гравнкеля”, “Сага про Фіннбогі”, “Сага про Ньяла”, “Сага про болотні вбивства”, “Сага про Греттіра”, “Сага про Олава Трюгвассона”, “Сага про людей із Лососевої долини”, “Сага про Гаральда Суворого” та ін.

2. Візантійські мініатюри становлять окремий спеціальний корпус джерел, які надають можливість проаналізувати уявлення про русів, їх кораблі, озброєння і одяг, простежити становлення образу воїнів. Важливою пам'яткою цього жанру літератури є Мадридський список “Огляду історії” Іоанна Скілиці.

3. Збереження імен воїнів, які побували у Візантії мали на меті кенотафи, де за вказівкою сім'ї, членів роду чи дружини, вирізьблювалися рунічні надписи. Воїнам, які побували у Візантії приділено 30 стел, переважна більшість яких знайдена на території сучасної Швеції.

4. Інформація молівдовулів проливає світло на проблеми: просопографії русів та варягів, їх командного складу, структури та організації етерій. Важливо, що легенда печаті у більшості випадків повідомляє про ідентифікацію її автора, його святого патрона і титули. Для нас беззаперечний інтерес викликають молівдовули, які знайдені на території Східної Європи (колекції Н.Ліхачева, Г.Закоса, Думбартон Оукс), які вказують на канали комунікації та зв'язку між імператорським двором та вождями найманих груп та між власником молівдовулу і давньоруськими правителями.

5. Існуючі зведення “матеріальної культури” русів по матеріалах Ладоги, Рюрикового городища, Гнєздово, Ізборська, Білоозера, Києва та Шестовиці слугують джерелом для реконструкції перших контактів русів із Візантією, мотивацій та обмежень. Важливими є артефакти пов'язані із християнством у X ст., які дозволяють у значній мірі простежити вплив найманців на його розповсюдження на Русі.

У другому розділі - “Між Києвом та Константинополем: руські воїни у контексті взаємин Русі та Візантії” висвітлюються: участь загонів русів у воєнних кампаніях візантійського флоту (911-949 рр.), групи “хрещених росів” та “воїв” княгині Ольги, конфлікт між князем Володимиром та його варягами у Києві. Слід зазначити, що поява русів на візантійській службі на початку X ст. була спричинена різкими змінами у експансії ранньої Русі, а саме переорієнтацією на візантійські ринки, здійсненою князем Олегом. Цей процес був синхронним до часу великих експедицій візантійського флоту проти арабів, які розпочав імператор Лев VI в 911 р. У розділі 44 DC, при описі критського походу Гімерія вказується на перебування у складі імператорського флоту групи русів кількістю до 700 воїнів, яка транспортувалася на “памфілах”. Їх участь була регламентована нормами русько-візантійського договору 911 (912) р., у якому перераховано декілька груп русів у Константинополі: найманці, союзники та полонені. Висловлена гіпотеза, що укладення договору було викликане саме залагодженням статусу великої кількості руських полонених та найманців. Згідно з договором, Лев VI намагався позбавити контролю київського князя над найманцями, виокремивши для останнього організацію незначної групи воїнів, яка у візантійській літературі отримала назву “союзники”. Невдача походу 911 р. не вплинула на участь русів у воєнних експедиціях візантійського флоту: вже у 935 р. їх було 415 і на 7-ми кораблях у складі флоту патрикія Козьми вони вирушили до феми Лонгобардія.

Інша група - “хрещені роси”, про яку повідомляється у 15-розділі DC під 946 р., являлася гвардійським підрозділом, сформованим із “моряків”. Участь найманих русів у критській та лонгобардській експедиціях візантійського флоту призвела до появи уявлення у візантійській літературній традиції про них як про „морський народ”. Основний склад загону „хрещених росів” був пов'язаний із тією незначною кількістю руських воїнів, які перебували на візантійській службі після лангобардської кампанії. Їх хрещення, що було однією із умов допущення найманих воїнів до охорони особи імператора, посприяло утворенню окремого підрозділу із власними стягами. Існування групи “хрещених росів” свідчить про поліваріантність розподілу руських найманців у візантійській армії у середині X ст. Загін хрещених росів був невеликий. За розповіддю 15-го розділу DC, він налічував 300 воїнів, тобто близько однієї тагми. Слід ототожнювати “християнську русь”, яка присягала імператору за русько-візантійським договором 944 р., саме із загоном “хрещених росів”, який служив Констянтину VII у 946 р. Особи, які представляли “християнську русь” у договорі, були вождями дружин “хрещених росів” у Константинополі. У свою чергу “хрещені роси” складали основу руського загону для критського походу 949 р. під командування Констянтина Гонгіли.

Поряд з ними у складі 584 русів та їх 45-ти слуг були й інші воїни, які прибули до Візантії у травні-червні 949 р. за домовленістю між Констянтином VII і Романом II та княгинею Ольгою. Свідченням останнього є відправлення грамоти близько 948 р. до “архонта Русі” із проханням про надання “союзників”. “Вої” княгині Ольги часто згадуються у арабських джерелах протягом 954-955 рр. Відомо, що вони були одним із предметів перемовин між княгинею Ольгою та візантійськими імператорами у 950-х рр. До того ж розповідь ПВЛ щодо прохання імператора Констянтина VII до київської княгині про відправлення воїнів слід розглядати також у контексті реанімації ідеї нового походу на Крит. “Вої” прибули до Візантії вже після смерті імператора та взяли участь у поході під командуванням Никифора Фоки у 960-961 рр.

У тактиконі Ескуріалу повідомляється про появу наприкінці 970-х рр. так званої “етерії піхотинців”, якими у візантійській традиції були зазвичай руси. Варто зауважити прямий зв'язок між появою нової “етерії” та відправленням варягів із Києва князем Володимиром за статтею ПВЛ під 980 р. Володимиру вдалося проконтролювати спровадження частини бунтівних варягів до Візантії. Відправившись із Києва через місяць після конфлікту, вони прибули до Константинополя вже наприкінці 970-х рр., що повністю відповідає хронології появи “етерії піхотинців” у тактиконі Ескуріалу. Інша найбільш чисельна група русів, так званий “руський корпус”, відправлений князем Володимиром на допомогу Василію II для війни проти Варди Фоки, з'явилася у Константинополі у 988 р. Активна роль русів у переможних битвах під Хрізополем (988 р.) та Абідосом (989 р.) забезпечила імператору успіх у війні проти узурпатора та допомогла зберегти владу Василію II. Союз із київським князем став запорукою для реорганізації візантійської армії. Її частковий зміст зводився до наступного: перетворення багатотисячного руського загону в постійну складову частину візантійської армії, розподілу його на декілька тагм, безпосереднє підпорядкування “корпусу” імператору. Втім наявні джерела не дають підстави вважати, що об'єднаний загін русів належав до складу гвардійських частин.

У третьому розділі “Руси та імператор у 1015-1081 рр.” розкривається проблема взаємин між руськими найманими і союзними частинами та імператорами, детально проаналізовано їх дії спрямовані як на захист імператорської влади, так й підтримки ними різних узурпаторів та участі у антиімператорських повстаннях.

Наймані та союзні загони русів постійно супроводжували Василія II під час війн з болгарами та окремими узурпаторами. Зокрема, Іоанн Скілиця повідомляє про Сфенга, брата князя Володимира, який разом із ерзархом Мунгом придушив повстання Георгія Цули. Доведено, що цей руський загін, який очолював Сфенг повернувся із болгарської війни разом із імператором до Константинополя. Вірність русів Василію II не залишилася без його уваги. Як свідчить Іоанн Скілиця, Василій II віддав їм третину трофеїв, здобутих у болгарському поході 1018 р. Зважаючи на постійну ротацію та оновлення складу загонів русів на візантійській службі, ефект від подібного збагачення був джерелом збереження їх постійної чисельності. Позаяк їх регламентація була результатом договору між Василієм II та Володимиром, смерть останнього та боротьба за владу між його синами зробила попередні домовленості вже неактуальними для імператора. Він вперше відмовився від політики договорів з київськими князями замінивши їх укладанням окремих угод із вождями найманців. До числа останніх слід зараховувати Хрізохіра, “родича” Володимира, який за словами Іоанна Скілиці, між 1022-1025 рр. спробував найнятися з групою з 800 воїнів на службу до Василія II. Відмова скласти зброю призвела до втечі Хризохіра та його людей до Егейського моря, де невдовзі вони були розгромлені об'єднаним флотом фем Самоса та Ківіріотів. візантійський флот імператор союзник

Небезпека від наявних та потенційних найманців змусила вже Костянтина VIII у 1026 р. відправити тагми русів на квартирування до Халдії. Важливими є стосунки русів з імператором під час повстання у Константинополі (квітень 1042 р.). Одні групи найманців одразу ж покинули імператора та перейшли на бік його супротивників, інші це зробили згодом після певних вагань. Складними були взаємини найманців і з імператором Костянтином Мономахом. Значна частина “корпусу”, яка перебувала в складі війська узурпатора Георгія Маніака, підтримала його виступ у 1042- квітні 1043 рр., а менша його частина залишилася вірною імператору. Небезпека від союзників русів була не меншою для імператора, оскільки під час русько-візантійської війни 1043 р. всі вони були переселені у віддалені феми імперії. Попри арешти вождів найманих дружин, наприклад, Гаральда Суворого, Костянтин Мономах, згідно тексту Кекавмена, не поспішав розпрощатися із своїми найманцями та частиною військ союзників. Все це призвело до того, що чисельність воїнів з Русі у Візантії скоротилася більш ніж удвічі та ледве сягала сотні воїнів. Єдине джерело, яка засвідчує, що руси остаточно не зникли із візантійської армії у 1043-1045 рр., є імператорські хрисовули за 1044 р. і 1049 р., надані Костянтином Мономахом монастирю на о. Хіос. Документи висвітлюють реорганізацію гвардійських частин, проведену імператором: він вивів з їх складу русів та варягів і замінив їх двома додатковими етеріями з інших “народів”. Починаючи із 1040-х рр., вплив руських найманців та союзників на імператорську владу відновився. Контроль над ними з боку імператора дозволяв у разі небезпеки бунтів та повстань мати у своєму розпорядженні військо, яке не залежало від сил візантійської столичної та провінційної аристократії. У цьому зв'язку окреме місце слід відвести повстанню Ісаака Комніна проти Михаїла VI у 1057 р., в якому тагми русів перебували по обидва боки. Водночас їх використання узурпаторами мало політичний символізм, а саме: вони являлися обов'язковим елементом прилегітимізації імператорської влади. Така практика простежується упродовж 1071-1078 рр. Проте часта зміна імператорів посилювала протиріччя із найманцями, які намагалися отримати від них все більше матеріального винагородження. Так, у 1079 р., групи найманців та союзників підняли бунт проти Никифора Вотаніата, який призвів до відповідних репресій імператора щодо русів і це стало однією з причин остаточного їх зникнення з візантійської армії.

У четвертому розділі “Ім'я, влада та ідентичність: соціальний склад, просопографія, принципи організації, функціонування та забезпечення руських воїнів” проаналізовано соціальну організацію, імена воїнів, структуру загонів русів, матеріальне забезпечення, у тому числі платню за службу. Доведено, що соціальною основою руських найманців та союзників була “дружина”, де поряд з лідером (вождем) нараховувалося декілька десятків осіб, особливо близьких до нього. Більшість з них мало слуг, статус яких спеціально обумовлювався в угодах. Відомо, що дружини Хрізохіра чи Гаральда налічували від 500 до 800 воїнів, що може свідчити про нерівномірність об'єднання воїнів у цих групах. Якщо спочатку ці дружини ототожнювалися із моряками та зараховувалися до імператорського флоту, то вже загін “хрещених росів” перебував серед палацової варти. Для найманців з Русі була виокремлена середня та мала етерії, до яких додалася у 970-х рр. окрема “етерія піхотинців”. Після прибуття значного загону русів у 988 р., Василій II на основі вказаних етерій сформував руський “корпус”, який протягом 1010-х рр. розділив на ряд тагм. Упродовж 1030-х рр. із цих тагм було виокремлено декілька сотень воїнів, які склали основу імператорської гвардії, які вважалися “внутрішніми” варягами, натомість інші тагми найманців та союзників - “зовнішніми”. Тагма русів у 1050-х рр. входила саме до “зовнішніх” варягів. Командний склад найманців підпорядковувався етеріарху та стратигу на час походу. Для обслуговування зв'язків імператорського двору з найманцями утримувався штат перекладачів з відомства логофета дрому, молівдовули яких дійшли до нас.

Комплексний аналіз джерел дозволив встановити 36 імен найманців та союзників, 29 відноситься до XI ст. Багато з них мали високий статус у візантійській армії, їм надавалися титули манглавіта, протоспафарія, спафарія і протовеста. Також відомі імена вождів окремих найманих дружин, серед яких відомі Гаральд, Рьогнвальд і Намбіт.

Матеріальне забезпечення найманців та союзників русів складалося із безпосередньої грошової плати за службу, подарованого одягу, переважно церемоніального, та видачі регулярного забезпечення - ситиресію. Простежено випадки дарування імператором частини здобутих трофеїв, часті грабунки найманців у військових походах, надання дарів імператора під час успішного походу, а також одягу на честь свят. Подарунки імператора найманцям складали левову частку їх майна. Вони описуються у візантійських джерелах лише як казус поведінки останніх щодо імператора чи місцевого населення. За інформацією DC, руські найманці у 911 р. отримували по 10 номісм кожен. Вже у 949 р., за підрахунками автора, - майже 30 номісм. Простежено, що окремі вожді найманців, наприклад, спафарокандидат Гаральд отримували більше 36 номісм за рік служби. Остання сума теоретично у 1,5 рази перевищувала платню руського найманця, яка виплачувалася протягом 911-955 рр. Регулярні бунти руських найманців та союзників проти імператорів вимагали від останніх постійного підвищення платні за службу. Окреме місце відводилося одягу та шовку, який складав вагому частину майна найманця у Візантії. Зазначимо, що перевезення цього майна регламентувалося нормами договору 911 р.

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження, викладено основні положення, які виносяться на захист.

1. Для воїнів з Русі у соціальній термінології візантійської літератури не було сталих позначень. Протягом IX-XI ст. їх походження визначалося через архаїзми - “скіфи”, “тавроскіфи”, “воїни з півночі”, а статус окреслювався як “найманці” (мйуи?цпспй; ?инйкп?), “союзники” (ухмм?чп?). Загони русів отримали назву “найманий корпус” (оенплпг?к?н), а їх набір “вербування найманців” (оенплпг?щ). Під 1034 р. в “Огляді історії” Іоанна Скілиці з'являється спеціальний термін - “варяги” (вбс?ггпй), який використовувався для всіх найманців та союзників, в тому числі й з Русі, який упродовж 1050-1080-х рр. поступово замінив всі попередні. Поняття “варяги” у Скілиці не мало ані етнічної, ані географічної складової та позначало групу найманців, яка опинилася поза палацовою вартою. Будучи самоназвою для окремої частини найманих русів, вона проникла до візантійської літератури і стала яскравим прикладом усної традиції.

2. Поява русів на візантійській службі на початку X ст. була викликана становленням їх політичної організації у Середньому Придніпров'ї. На основі дослідження 44 та 45-го розділів DC, встановлено, що їх участь у великих кампаніях візантійського флоту в 911, 935, 949 і 960 рр. була постійною та регламентувалася у нормах русько-візантійських договорів. Руські загони у критських походах мали змішаний склад: до них належали групи найманців, які попередньо укладали угоду із імператором, а також частини союзників, які відправлялися київським князем. З достовірністю можна стверджувати, що серед них знаходилися полонені руси.

3. Руські найманці та союзники були тією соціальною групою, яка представлена у статтях русько-візантійських договорів 911, 944 та 971 рр. Їх високий статус у давньоруському соціумі підкреслювався увагою до них з боку київського князя, який зафіксовано у текстах статей договорів про спадщину і заповіт воїна, що помер у Константинополі, а також чіткого обмеження влади князя над найманцями та союзниками. Перші звільнялися від контролю князя. Організація та відправлення союзників до Константинополя повністю належало до його зобов'язань щодо імператора. Тексти договорів, оформлені у грецькому оригіналі на зразок хрисовула, були у прямому розумінні угодами між найманцями та імператором.

4. Загін “хрещених росів”, функції якого не обмежувалися охороною Великого палацу 946 р., був частиною малої етерії. Будучи привілейованою групою серед найманців та союзників з Русі, “хрещені роси” отримували високу майнову винагороду за службу та дрібні титули, які зафіксовані для воїнів малої етерії у матеріалах візантійської сфрагістики. Попри свою церемоніальну роль, їх частина взяла участь у поході на Крит в 949 р. Загін “хрещених росів” повністю ідентичний групі “християнської русі” русько-візантійського договору 944 р. Воїни, які складали присягу над текстом угоди, були вождями найманих дружин у Константинополі. Водночас “хрещеним росам” належить важлива роль у проникненні християнства на Русь. Встановлено, що значна частина воїнів для походу 949 р. була надіслана до Константинополя княгинею Ольгою одразу ж після отримання грамоти з проханням від Констянтина VII та Романа II в 948 р. Подібне відправлення союзників княгинею відбувалося також упродовж 950-х рр., внаслідок чого вони взяли участь у поході на Крит у 960 р.

5. Утворення “етерії піхотинців” наприкінці 970-х рр., про яку повідомляє лише тактикон Ескуріалу, було викликане появою великої групи найманців, відправлених після бунту 978-980 р. у Києві князем Володимиром до Константинополя. Загалом “Етерія піхотинців” проіснувала недовго. Вже у 988-989 рр. після “реформ” Василія II, її воїни були реорганізовані у “корпус” русів. Серед вождів найманих груп були представники давньоруського княжого роду. Зокрема, до них належали Сфенг та Хрізохір, “брат” та, відповідно, “родич” князя Володимира. Їх служба імператору за типологією є подібною до перебуванню при імператорському дворі так званих “молодих варварів” - вихідців із неофітів. Високий статус Сфенга та його воїнів у візантійській армії був результатом не лише дружніх взаємин Русі та Візантії у першій чверті XI ст., але й свідченням їх вагомої ролі у болгарських війнах Василія II. Водночас слід зазначити, що зміни політичної влади на Русі призвели до конфлікту між імператором та Хрізохіром. Встановлено, що час розгрому війська Хрізохіра датується 1023-1024 рр. та синхронний до чергового повстання проти влади Василія II. На основі ПВЛ, зроблено припущення взаємозв'язку між подіями Листвинської битви 1024 р. та причин прибуття Хризохіра до Константинополі.

6. Часті повстання проти імператорської влади у 1042-1078 рр. викликали розкол серед груп найманців і союзників. Зокрема, невдоволення великої частини руського “корпусу” Костянтином Мономахом призвело до їх прямої підтримки повстання Георгія Маніака у 1042-1043 рр. Доведено, що менша частина загонів русів до останнього підтримувала імператора та взяла участь у тріумфі після перемоги над узурпатором. Така ж ситуація повторилася у ході повстання Ісаака Комніна у 1057 р. Поступове зростання впливу руських найманих та союзних загонів на імператорську владу згодом призвело до прямих конфліктів між ними та імператором.

7. Іменослів найманців та союзників на сьогодні дає 36 точно визначених імен, поява яких у джерелах викликана переважно їх високим статусом у внутрішній організації дружини, наданням титулу імператором, а також спричинена казусами пов'язаними з ними. Показовою тут є історія з хворобою та зціленням воїна Симеона з “Чудес св. Євгенія”. Зроблено припущення, що частина власників печатей так званих “із варварів” (ЭрЯ фюн вбсвЬсщн) були вождями найманих дружин русів. Соціальна ідентичність найманців та союзників полягала у становленні їх уявлення про службу, межі професійної групи, та “закони”, що регулювали взаємини між членами групи. Їх правовий статус регламентувався спеціально у русько-візантійських договорах. Пізніше він залежав виключно від імператора.

8. “Корпус” русів, сформований Василієм II у 988-989 рр., включав середню, малу та “етерію піхотинців”. Його реорганізація впродовж 1010-1030-х рр. сприяла виокремленню малої групи воїнів, яка вже з 1030-х р. являла собою частину охорони імператора (“варязька гвардія”) - “внутрішні варяги”. Інші воїни склали ряд тагм - “зовнішні варяги”, до яких слід зараховувати тагми русів у 1050-х рр.

9. На основі 44 та 45-го розділу DC встановлено, що плата за службу для руських найманців у 911 р. не перевищувала 10 номісм для кожнього воїна, проте вже у 949 р. вона зросла до близько 30 номісм. Для вождів найманих дружин була розроблена окрема система оплати. Розмір їхньої платні залежав також від наділення титулом, що збільшувало додатково їх грошову винагороду.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Филипчук О. Образ Русі у візантійській історичній традиції XI-XII ст.: крізь призму дихотомії ворога/друга / О. Филипчук // Питання історії України. Збірник наукових статей. - Чернівці: Зелена Буковина, 2006. - Т.9. - С.167-172.

2. Филипчук О. “Rossovarangians”: до проблеми часу утворення русько-варязького корпусу у Візантії / О. Филипчук // Питання історії України. Збірник наукових статей. - Чернівці: Зелена Буковина, 2007. - Т.10. - С.191-195.

3. Филипчук О. Титули командного складу русько-варязького корпусу за даними візантійської сфрагістики / О. Филипчук // Середньовічні старожитності Центрально-Східної Європи: Матеріали VI Міжнародної наукової археологічної конференції (Чернігів, 13-15 квітня 2007 р.). - Чернігів: Сіверянська думка, 2007. - С.192-194.

4. Филипчук О. Умови прийняття найманців до русько-варязького корпусу у Візантії / О. Филипчук // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки, Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2008. - Вип. 376-377. - С.87-90.

5. Филипчук О. Скільки коштував руський найманець у Візантії у X ст.? / О. Филипчук // Ruthenica. - К.: Інститут історії України НАН, 2008. - Т.VII. - C.7-30.

6. Филипчук О. Майно русько-варязького найманця у Візантії в X-XI ст.: варязька розповідь Іоанна Скілиці / О. Филипчук // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології та етнології: Збірник наукових праць / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії. - Чернівці: Рута, 2008. - Т.1 (25) - С.228-240.

7. Филипчук О. “Хрещені роси” у Константинополі в середині X ст. / О. Филипчук // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Технодрук, 2008. - С.169-175.

8. Филипчук А.М. Имущество варяго-русского наемника в Византии в XI в. / A.М.Филипчук // Восточная Европа в древности и средневековье. XX Чтения памяти В.Т.Пашуто. Москва, 16-18 апреля 2008 г. Материалы конференции. - М.: ИВИ РАН, 2008. - С.235-242.

9. Филипчук О.Перечитуючи Іоанна Скілицю: хто був Сфенг - брат Володимира Святого? / О.Филипчук // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність “Історія”. - Чернівці: Рута, 2009. - Вип.8. - С.58-70.

10. Филипчук О. Руси в експедиціях візантійського флоту в 911-949 рр. (за Кн.II. 44, 45 De cerimoniis) / О.Филипчук // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Технодрук, 2009. - Т.12. - С.211-221.

11. Филипчук О. Князь Ігор та похід Русі на Константинополь у “Історії” Лева Диякона / О. Филипчук // Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція (Чернівці, 27-28 листопада 2009 р.). Тези. - Чернівці: Рута, 2009. - С.261-264.

12. Филипчук А.М. Росы и их слуги в кн.II., 45 “De cerimoniis”: проблемы источников и авторского восприятия / A.М. Филипчук // Восточная Европа в древности и средневековье. XXI Чтения памяти В.Т.Пашуто. Москва, 14-17 апреля 2009 г. - М.: ИВИ РАН, 2009. - С.329-335.

13. Филипчук А.М. Князь Игорь и германцы в “Истории” Льва Диакона / A.М. Филипчук // Восточная Европа в древности и средневековье. XXII Чтения памяти В.Т. Пашуто. Москва, 14-15 апреля 2010 г. Материалы конференции. - М.: ИВИ РАН, 2010. - С.260-265.

АНОТАЦІЯ

Филипчук О.М. Руси серед “військ народів” у Візантії IX-XI ст.: найманці та союзники. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2010.

Дисертацію присвячено дослідженню проблеми груп руських найманців та союзників серед “військ народів” у Візантії. Особлива увага приділяється комплексному дослідженню участі загонів русів у кампаніях візантійського флоту у 911-949 рр. за Кн.2, 44, 45 “De cerimoniis”, “хрещених росів” і “воїв” княгині Ольги у середині X ст, русько-візантійських договорів, управління та внутрішньої організації етерій, “варязької гвардії” і тагм русів. На основі соціальної термінології візантійської літератури, реконструйовано проспографічний склад, структуру, професійну ідентичність руських найманців та союзників. З'ясовано, що зростання впливу руських найманих та союзних загонів на імператорську владу відбулося з 1040-х рр. та призвело до прямих конфліктів між ними та імператором. Встановлено, розмір платні найманцеві за службу, системи винагородження.

Ключові слова: руси, варяги, етерія, тагма, Візантія, Русь, найманці, союзники, русько-візантійські договори.

Филипчук А.М. Русы среди «войск народов» в Византии IX-XI вв.: наемники и союзники. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2010.

Диссертация посвящена исследованию проблемы групп русских наемником и союзников среди «войск народов» в Византии. Особенное внимание представлено комплексному изучению участия отрядов руссов в кампаниях византийского флота в 911-949 гг. по Кн.2., 44, 45 De cerimoniis, «крещеных россов» и «воев княгини Ольги» в середине X в., русско-византийских договоров, управление и внутренней организации этерий, «варяжской гвардии» тагм руссов. На основе социальной терминологии византийской литературы, реконструировано просопографический состав, структура, профессиональная идентичность русских наемником и союзников. Выяснено, что влияния русских наемных и союзных отрядов на императорскую власть возросло с 1040-х гг. и привело к прямым конфликтам между ними и императором. Также уставлен размер платы, системы вознаграждения наемнику за службу.

Ключевые слова: русы, варяги, этерия, тагма, Византия, Русь, наемники, союзники, русско-византийские договоры.

Fylypchuk O.M. Rus' among the “armies of ethnikoi” in the Byzantine IX-XI centuries: mercenaries and allies. - Manuscript.

Dissertation for scientific degree of candidate of historical sciences in specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University. - Chernivtsi, 2010.

The thesis studied groups of mercenaries and allies in Byzantium. The volume is divided into four parts. Part 1 encompasses the history of studying the problem, іmage and understanding of the Rus', and re-reading of sources and their interpretations. Part 2 cover general themes. Among them are the social terminology of Byzantine literature and image, construction and invention of “Varangians” in John Scylitzes, groups of Rus' in campaigns Byzantine navy in 911, 935, 949, 960 years, Rus-Byzantine treaties, the social and legal status of mercenaries and allies, groups of “baptized Rus'” and “warriors of Princess Olga” in mid-century and conflict between Prince Vladimir and his Varangian in Kyiv. The author prepared a translation and commentary to four chapters of “De cerimoniis”. Part 3 investigates the “relatives” of Prince Vladimir in the Byzantine service 1016-1025 and relationship between the emperor and mercenaries, including, their place and role in the rebellions against the imperial power. Particular attention is paid to the revolt of mercenaries and allies in 1078. Part 4 comprises the general categories of government and mercenaries. There are prosopographies the groups of mercenaries and allies with special remarks to personal composition of hetaireia, their social status and professional identity and creation, management and internal organization of great groups of Rus', Varangian Guard and tagma Rus'. It also includes forms and structure of material support and gifts from the emperor.

The author made the following conclusions. First of all, permanent terms in the Byzantine literature were not developed for the warriors from Rus'. Their origin was determined by archaisms (Scythians, Tauroscythians, “warriors from the North”) and described as “mercenaries” and “allies”. John Scylitzes invented a new special term - “Varangians”, which was used for all mercenaries and allies, including from Russia. Over 1050-1080's they were gradually replaced all previous ones. According to Scylizes's texts, Varangians had no ethnic or geographical context and meant a group of mercenaries, who appeared outside the castle guard. Also, the term was self name for separate parts of hired Rus'. It penetrated to the Byzantine literature; it was an outstanding example of oral tradition. In the early Xth century the appearance of the Rus' in Byzantine service was caused by the formation of political organizations in the Middle Dnepr region. Their participation in major campaigns of the Byzantine fleet in 911, 935, 949 and 960 was fixed and was depended on the regulation of standards in the Rus-Byzantine treaties. Accurate information about the number of Rus' (700, 415 and 629 warriors) was derived from lists that consisted before the raid and brought into the overall report. It included detailed information about the number, status and full costs of their maintenance, including the costs of monetary compensation and acquisition of ships. Rus' troops had mixed composition. There were groups of mercenaries that had previously signed an agreement with the Emperor and the allies and could be prisoners of Rus'. The author found that the Rus-Byzantine treaties were in the direct sense of agreements between the Emperor and mercenaries. Also it was proved that the unit “baptized Rus'” was identical to the group “Christian's Rus'” from Rus'-Byzantine treaties 944. The warriors who made oath on the text of the agreement were leaders of mercenaries in Constantinople. Olga sent some part of warriors to raid 949, after receiving letters from Constantine VII and the Roman II. Formation a new hetaireia, which reported only by Escorial Taktikon was stimulated by a large group of mercenaries who were sent to Constantinople by Prince Vladimir, after their revolt in Kiev (978-980). High status “relatives” of Prince Vladimir, in particular, Sveinn (Spheng) and Chrysocheir and their warriors in the Byzantine army were the result not only of friendly relations between Rus' and Byzantium in the first quarter of the XI century. But evidence of their significant role in the Bulgarian wars of Basil II. Causes of conflict between the emperor and Chrysocheir were consequence of political power in Rus'. Frequently uprising against the imperial power in 1042-1078 was caused the division among groups of mercenaries and allies. The frustration of a large part of the Rus' to Constantine Monomakh led to their direct support the rebellion of Georgeos Maniak in 1042-1043. It was found that smaller groups of Rus' were faithful to the Emperor and took part in the triumph over the usurper.