Український самостійницький рух як форма громадянського протистояння і боротьби проти тоталітаризму (вересень 1939-1940-і роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Український самостійницький рух як форма громадянського протистояння і боротьби проти тоталітаризму (вересень 1939-1940-і роки)

Горбань А.В.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Черкаси - 2010

Вступ

Актуальність теми. Розбудова незалежної держави Україна робить нагальним завдання оздоровлення духовності суспільства, формування високої національної свідомості, подолання комплексу неповноцінності та провінційності, що нав'язувався нації протягом багатьох століть. Крім того, утвердження модерного громадянського суспільства потребує наукової реконструкції сторінок боротьби за державну самостійність. Правдиве і об'єктивне висвітлення основних сил та факторів, що призвели до незалежності України, сприятиме зміцненню її соборності, консолідації українського соціуму. Дослідження українського самостійницького руху 1939 - 1940-х років, стратегічною метою якого була боротьба за державну незалежність, необхідне також і для політичного примирення, вирішення морально-психологічних проблем, які загострилися протягом останніх років в Україні.

Пріоритети розвитку незалежної держави посилили роль соціальних функцій історичної науки. Насамперед це стосується завдання вироблення об'єктивно-історичної оцінки наслідків міждержавних конфліктів і суспільно-політичних криз, які зумовили появу українського самостійницького руху як форми громадянського протистояння і боротьби проти тоталітаризму. Тривалий час проблематика українського самостійницького руху була непопулярною в українській історіографії, а на деякі теми державними органами взагалі було накладено табу. Зрушення в суспільно-політичному житті України в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. дали змогу розгорнути дослідження означеної проблеми. Незважаючи на певні досягнення дослідників, існує низка питань із історії українського самостійницького руху, які потребують спеціального осмислення.

Таким чином, обрана для вивчення тема має науково-практичне та суспільно-політичне значення, чим і зумовлена її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до планів науково-дослідної роботи Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова "Проблеми гуманітарних наук".

Об'єкт дослідження - громадянське протистояння і боротьба з тоталітаризмом як форма українського самостійницького руху у роки Другої світової війни.

Предмет вивчення - засоби досягнення мети різними суспільно-політичними силами, категоріями цивільного населення, прийоми протистояння в різних умовах.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1 вересня 1939 р. - 2 вересня 1945 р. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлено зміною тактичних і стратегічних завдань та цілей українського самостійницького руху, складністю радянізації Західної України та початком Другої світової війни; верхньої - завершенням Другої світової війни, формуванням нових політичних реалій в Європі, звуженням числа учасників конфлікту.

Територіальні межі роботи. Опрацьовані матеріали здебільшого стосуються території Західної України. Однак для повноти викладу матеріалу у дисертації наведено інформацію і стосовно інших регіонів України.

Мета роботи полягає у тому, щоб на основі аналізу історичних джерел, здобутків історіографії вивчити й проаналізувати зміст, особливості, характерні риси форм організованого протистояння учасників громадянського конфлікту, виявити факторні впливи зовнішньополітичних чинників на динаміку розвитку та структурних змін українського самостійницького руху як форми громадянського протистояння і боротьби проти тоталітаризму.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких наукових завдань:

визначити стан наукової розробки теми, проаналізувати джерельну базу дослідження;

вивчити стратегічні і тактичні цілі українського самостійницького руху в умовах Другої світової війни;

з'ясувати причини появи та характер громадянського протистояння на початку Другої світової війни;

виявити спільні риси в характеристиках усіх організованих учасників конфлікту: німецького і радянського режимів, українських самостійницьких сил, польського націоналістичного підпілля;

прослідкувати зміни форм і методів боротьби за самостійницькі пріоритети, політико-ідеологічні стратегії ОУН-УПА;

показати місце і роль окупаційної політики у системі суспільних антагонізмів;

розкрити перебіг політичних, етнічних і збройних конфліктів як форм українського самостійницького руху;

визначити вплив перебирання Червоною Армією стратегічної ініціативи на фронтах Другої світової війни на громадсько-політичне протистояння.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що у ній:

поставлено і комплексно досліджено актуальну наукову проблему, що стосується історії українського самостійницького руху у роки Другої світової війни;

розкрито причини, характер та сутність громадянського протистояння на території УРСР у роки Другої світової війни;

на підставі сучасних методів і принципів історичного пізнання з'ясовано стратегічні та тактичні цілі українського самостійницького руху в 1939 - 1945 рр., форми і методи його боротьби;

на основі залучення раніше невідомих історичних джерел охарактеризовано усіх учасників конфлікту: німецький та радянський режими, польське націоналістичне підпілля, українські самостійницькі сили;

виявлено причини та сутність політичних, етнічних і збройних конфліктів як форм українського самостійницького руху;

запропоновано авторське трактування понять український самостійницький рух та громадянський конфлікт. Зокрема, український самостійницький рух автор розуміє як форму громадянського протистояння і боротьби проти тоталітаризму;

доведено наступність проголошення державної незалежності на початку 1990-х років з національно-визвольною боротьбою 1940-х років.

Практичне значення одержаних результатів. На підставі вивчення причин, масштабів, форм і методів, наслідків українського самостійницького руху сформульовані висновки, основні положення, які, на думку автора, доцільно враховувати під час розробки програм розбудови громадянського суспільства, формування толерантної політичної аури в Україні. Результати дослідження певною мірою можуть сприяти формуванню стійкої суспільної історичної пам'яті як базового критерію демократії та високої духовності. Крім того, вони можуть слугувати об'єктивній реконструкції історії України, українського самостійницького руху першої половини ХХ ст., залучатися для написання узагальнюючих та наукових праць із новітньої історії України, а також для розробки відповідних лекційних та спеціалізованих курсів.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданнях кафедри історії та археології слов'ян Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Основні положення та результати дослідження викладено автором у виступах та повідомленнях на Науково-практичній конференції "Нова економічна політика: минуле і сучасність" (28 березня 2006 р., Київ); X-тих ювілейних "Запорізьких єврейських читаннях" (11-12 травня 2006 р., Запоріжжя); "Січневих педагогічних читаннях" Кримського інженерно-педагогічного університету, (25 січня 2007 р., Сімферополь).

Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 7 статей, 7 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (592 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 237 сторінок.

1. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт та предмет, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету та завдання дисертації, окреслено методологічну базу дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів.

У першому розділі "Історіографія, огляд джерел та методологія дослідження" визначено основні етапи у становленні історичних знань із досліджуваної тематики у радянській, зарубіжній та сучасній вітчизняній історіографії, виявлено ступінь достовірності та репрезентативності історичних джерел, окреслено загальні теоретико-методологічні підходи і конкретні методи, застосовані автором під час написання дисертації.

У підрозділі 1.1 "Стан наукової розробки теми" з'ясовано, що проблема українського самостійницького руху завжди перебувала у центрі уваги науковців. За даними вітчизняної історіографії, цій темі присвячено близько чотирьох тисяч праць. Особливо актуальною вона була в радянські часи. В історіографічній спадщині цього періоду нами умовно окреслено декілька хронологічних віх: 1940-і - середина 1950-х років; друга половина 1950-х - кінець 1980-х рр.

Перший підперіод у висвітленні самостійницького руху позначений жорстким впливом догм сталінської доби, бідною джерельною базою. Праці, що виконували ідеологічну функцію, були написані радянськими науковцями з яскраво виражених антинаціоналістичних позицій. Саме в цей час було закладено фундамент цілого напрямку історіографії, пов'язаного з критикою "українського буржуазного націоналізму". Авторами зазначених праць ідеологічні засади українського самостійницького руху трактувалися винятково як реакційне явище, а всі політичні сили, що стояли на платформі відродження державності, позиціонувалися як "запроданці" чи "найманці" імперіалізму, "зрадники", колабораціоністи тощо.

Другий історіографічний підперіод розпочався у 1956 р. - з т. зв. "хрущовської відлиги", яка обіцяла, поряд із десталінізацією, широку демократизацію та оновлення всіх сфер життя. Головною ознакою історіографії другої половини 1950-х - середини 1960-х років стала персоніфікація недоліків і поразок у війні з гітлерівською Німеччиною. Така тональність та сюжетна лінія властива роботам В. Маланчука, Ю. Мельничука Маланчук В. Історія однієї зради / В. Маланчук. - Л., 1958.; Мельничук Ю. Продай душі / Ю. Мельничук. - Л.: Каменяр, 1967. та інших.

Негативно український самостійницький рух поціновувався радянською історіографією у другій половині 1960 -х - на початку 1980-х рр. Основна частина робіт присвячувалася висвітленню керівної і спрямовуючої ролі Компартії, а також підпорядкованих їй організацій (комсомолу, профспілок). У працях цих років Білак С. Слуга кількох господарів / С. Білак. - Ужгород: „Карпати”, 1977.; Возняк П. Їх справжнє обличчя / П. Возняк. - Ужгород: Карпати, 1974.; Дмитрук К. Під штандартами реакції та фашизму / К. Дмитрук. - К.: Наукова думка, 1976.; Дмитрук К. Свастика на сутанах / К. Дмитрук. - М.: Политиздат, 1976.; Добрецова В. Націоналізм і релігія на службі антикомунізму / В. Добрецова. - Л.: Вища школа, 1976.; Римаренко Ю. Український буржуазний націоналізм - ворог інтернаціонального єднання трудящих / Ю. Римаренко. - К.: Наук. думка, 1970.; Симоненко Р. На утриманні реакції / Р. Симоненко. - К.: Політвидав України, 1977. міститься чимало задокументованих фактів колаборації українських націоналістів з гітлерівцями, невиправданих терористичних актів проти цивільного населення. Та все ж у більшості праць емпіричний матеріал підібрано й подано тенденційно, інколи з перекрученням або й фальсифікацією подій, суб'єктивними оцінками.

У період горбачовської перебудови з'явилися перші публікації, що містили спробу переосмислення методологічних підходів, а також позбавлену політичних нашарувань інтерпретацію подій Другої світової війни. Однак радянські фахівці не розглядали український самостійницький рух як форму громадянського протистояння та боротьби проти тоталітаризму.

Формування сучасної вітчизняної історіографії українського самостійницького руху відбувалося на основі виявлення та публікації архівних документів і матеріалів, виокремлення проблемно-тематичних пріоритетів, усунення монометодології, запровадження модерних пізнавальних технологій. Однією з перших, написаних у такому методологічному ключі, стала праця Ю. Киричука, присвячена історії УПА Киричук Ю. Історія ОУН-УПА / Ю. Киричук. - К.: Либідь, 1999..

Водночас, початок 1990-х рр. позначений появою і відверто апологетичних робіт, що стосувалися різних аспектів історії українського самостійницького руху періоду Другої світової війни Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм / В. Іванишин. - Дрогобич: Відродження, 1992.; Дужий П. Степан Бандера - символ нації / П. Дужий. - Л.: Галицька Видавнича Спілка, 1996. - Ч. 1., Ч. 2.; Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї / О. Баган. - Дрогобич: Відродження, 1994.. Як засвідчує аналіз змісту такого виду досліджень, здебільшого вони були компіляцією творів П. Мірчука, М. Лебедя, Я. Стецька, С. Бандери та інших.

Одним із перших вітчизняних істориків, хто з наукових позицій комплексно дослідив програмні положення й документи українських самостійників крізь призму трансформацій та еволюції поглядів на них діячів ОУН-УПА, був В. Кучер Кучер В. ОУН-УПА в боротьбі за незалежну Україну / В. Кучер. - К.: Бібліотека українця, 1997.; ОУН-УПА і українське питання: Погляд з сьогодення / В. Кучер, І. Дробот, М. Виговський та ін. - К.: Ґенеза, 1997.. У його працях зіставлено вплив зовнішньо - і внутрішньополітичних об'єктивних чинників на вектори діяльності цих структур. Помітним явищем в українській історіографії стали роботи А. Кентія Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929?1941 рр.) / А. Кентій. - К.: Інститут історії України НАН України, 1998.; Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941?1942 рр. / А. Кентій. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999.; Кентій А. Українська повстанська армія в 1942?1943 рр. / А. Кентій. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999.; Кентій А. Українська повстанська армія в 1944?1945 рр. / А. Кентій. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999.. Вагомим внеском у дослідження історії ОУН і УПА стало видання "Проблема ОУН-УПА. Попередня історична довідка", підготовлене робочою групою в рамках роботи Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА Проблема ОУН-УПА. Попередня історична довідка. - К.: Інститут історії України НАН України, 2000.; Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси. - К.: Наукова думка, 2005..

Останніми роками сучасна українська історіографія поповнилася кількома дисертаціями, в яких вивчено різні аспекти суспільно-політичної та військової діяльності ОУН і УПА, інших збройних формувань самостійницького спрямування Патриляк І. Діяльність Організації українських націоналістів (бандерівців) у 1940?1942 роках: (Військовий аспект): автореферат дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / І. Патриляк; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2001.; Озимчук О. Антифашистська боротьба ОУН-УПА в роки Другої світової війни (1941?1945 рр.) на матеріалах Волині: автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Озимчук; Київський університет імені Тараса Шевченка. - К., 1995.; Стародубець Г. Місце і роль ОУН(Б) в українському національно-визвольному русі на Волині в роки Другої світової війни (кінець 1940 - серпень 1943 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Чернівець. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича - Чернівці, 2001.; Деревінський В. Діяльність Українських націоналістів та Української повстанської армії в 1940?1953 рр.: етнонаціональний аспект: автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / В. Деревінський; Національна академія оборони. - К., 2003.; Нагірняк М. Радянський тоталітарний режим у боротьбі проти збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА (1944?1953): автореф. дис. ... канд. іст. наук / М. Нагірняк; Національний ун-т „Львівська політехніка”. - Л., 2003.; Вятрович В. Закордонні рейди УПА як засіб реалізації національно-демократичних революцій у країнах Центральної та Східної Європи: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / В. Вятрович; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. - Л., 2003..

Зарубіжна історіографія питань, дотичних із темою нашої дисертації, позначена надзвичайним тематичним розмаїттям, різними методологічними підходами, широкою джерельною базою. Якщо в Румунії та Угорщині на цю тему є всього кілька помітних публікацій, то в Чехії, Словаччині, а особливо в Польщі, написано значно більше Zelinskus B. Ukreinci v Иechach a na Morawe. 1894?1944 / B. Zelinskus. - Praha, 1995.; Slavik V. Prava Ivaz banderovcev. Akceu porti civilni citi / V. Slavik. - Praha, 1948.; Chnoupek B. Banderovci / B. Chnoupek. - Bratislava, 1989.; Misila E. Kwestia ukraincka w polityce polskiego rzadus i podziemia w latach 1939-1944. Dokumenty / E. Misila // Zustriczi. - 1990. - № 3?4.; Mokry W. Nie woyskowy lech polityczny cel wysiedlenczey akcyi “Wisla” w 1947 r. / W. Mokry // Problemy ukreincow w Polsce wysiedlenczey akcyi „Wisla” 1947 rocu. Pad red. W. Mokrego. - Krakow, 1997.. Польські дослідники часто дають різко негативні оцінки діяльності ОУН і УПА, замовчуючи той факт, що український самостійницький спрямовувався проти нацистських окупантів і більшовицького режиму, мав на меті відродження суверенної державності. Натомість на перший план ними висуваються факти колаборації та нищення польського населення підрозділами УПА. Найбільш типовими в цьому плані стали праці Е. Пруса. Осібною є позиція польських істориків українського походження. У працях Р. Дрозда, Е. Місила, В. Мокрого український самостійницький рух розглядається як репрезент тієї частини українського народу, яка боролася за суверенну національну соборну державу.

Окрему групу досліджень становлять праці авторів українського походження (зарубіжна україністика), які до 1991 р. друкувалися за кордоном Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик; пер. з фр. - Париж ; Нью-Йорк; Л.: НТШ ім. Т. Шевченка, 1993.; Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нарис політичної історії / Т. Гунчак. - К.: Либідь, 1993.; Потічний П. Українські військові формації / П. Потічний // Україна в Другій світовій війні: Збірник доповідей. - [б.м.], 1957.; Шанковський Л. Українська Повстанська Армія / Л. Шанковський // ХХ століття. Історія, економіка, політика, ідеологія. Кн. 3. Україна у Другій світовій війні. - К., 1997.. Зазначені нами дослідники намагаються обходити "незручні" та "слизькі" питання, а власні тези часто обґрунтовують шляхом добору "вигідних" документів. У зв'язку з цим зміст їхніх напрацювань, як і радянських істориків, позначений політичною упередженістю.

Отже, аналіз історіографії дозволяє стверджувати, що попри чисельну історіографічну спадщину, український самостійницький рух як форма громадянського протистояння і боротьби проти тоталітаризму у роки Другої світової війни не став предметом спеціального наукового вивчення, чим і зумовлено звернення автора дисертації до дослідження цієї теми.

У підрозділі 1.2 "Джерельна база дослідження" з'ясовано, що мета і завдання, специфіка дослідження зумовили залучення дисертантом до роботи кількох груп джерел залежно від їхнього походження, змісту, особливостей, характеру викладу матеріалу. По-перше, це офіційні документи; по-друге, документи, опубліковані в окремих збірках; по-третє, архівні матеріали; по-четверте, публікації у друкованих засобах масової інформації; по-п'яте, спогади політичних та громадських діячів та очевидців подій.

Основою історичної джерельної бази дисертації стали документи і матеріали, опрацьовані автором у Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Умовно нами вони класифіковані на: а) документальні свідчення; б) вказівки, директиви, інструктивні матеріали центрального та крайового проводу; в) документи аналітичного характеру; г) спогади та щоденники учасників українського самостійницького руху. Вони дозволили дослідити історію українського самостійницького руху, встановити ступінь його залежності від двох тоталітарних режимів; з'ясувати політико-ідеологічні мотиви боротьби з окупаційними режимами; масштаби та розмах бойових дій підрозділів ОУН-УПА, організацію антирадянського збройного повстання на території Західної України.

Органічною частиною корпусу опублікованих історичних джерел стали періодичні видання. Автором проаналізовано, зокрема, радянську та самостійницьку пресу, періодичні видання окупаційної адміністрації.

Отже, залучена до дисертації історична джерельна база є різноплановою, репрезентативною. Її осмислення, засноване на сучасних методологічних підходах, створило необхідне підґрунтя для виконання поставлених у дисертації наукових завдань.

У підрозділі 1.3 "Методи і принципи, методологічна основа дослідження" визначено, що головними методологічними принципами дослідження стали наукова об'єктивність, історизм, історичний плюралізм та поєднання цивілізаційного і стадіального підходів до вивчення українського самостійницького руху. Проблемно-хронологічний принцип дозволив з'ясувати причини суспільних антибільшовицьких виступів на Західній Україні напередодні Другої світової війни; врахувати чинники політики радянізації, політичну ситуацію на західноукраїнських землях. Під час опрацювання джерел дисертант послуговувався загальнонауковими методами дослідження. Так, зокрема, вони використовувалися у процесі добору та обробки фактичного матеріалу, що стосувався діяльності осередків українського самостійницького руху. Завдяки методу типологізації ми намагалися показати, що військові акції УПА мали організований патріотичний мілітарний характер, встановити, що її нормативні і директивні документи постійно підкреслювали важливість толерантного ставлення до населення, військовополонених, дотримання законності в діях повстанців.

У другому розділі "Основні вузли громадянського протистояння та форми боротьби проти тоталітаризму на початковому етапі Другої світової війни (1939-1942 рр.)", що складається з трьох підрозділів, розглянуто фактори, що стали визначальними у виникненні суспільних антагонізмів на початку Другої світової війни: радянізація західноукраїнських теренів, окупаційна політика, політико-ідеологічні та тактичні стратегії самостійницьких сил.

Встановлено, що з початком Другої світової війни на західних і південно-західних теренах України сформувалося кілька вузлів громадянського протистояння. Один із них виник як форма протидії українських самостійницьких сил тоталітарним, мілітарним методам радянізації краю. Відомо, що радянізація супроводжувалася загостренням політичної боротьби. Її вели підпільні польські та українські організації. Спочатку переважали заходи мирного впровадження своїх активістів в органи держвлади. На початку 1940 р. створюються керівні структури ОУН та визначаються шляхи виборювання державної незалежності. Перші бойові зіткнення у квітні-жовтні 1940 р. з військами НКВС продемонстрували ряд організаційних прорахунків у діяльності представників українського самостійницького руху, насамперед щодо конспірації. Навесні 1941 р. розпочалася активна протидія заходам радянської влади, реалізація плану антирадянського повстання. До червня 1941 р. значна кількість населених пунктів Галичини та Волині перейшли під контроль самостійницьких сил. На початку липня 1941 р. змінюється характер повстансько-партизанської боротьби (з наступально-атакувальної до самооборонної). Активні військові дії велися безпосередньо в тилу Червоної Армії, що було важливим з огляду на співвідношення сил. Антирадянські виступи протягом червня-липня 1941 р. активно підтримувалися більшістю мешканців західноукраїнських земель, демонстрували живучість і боєздатність військового контингенту українських самостійницьких сил, спроможність самовідтворюватися, а також забезпечили умови для створення в підконтрольних регіонах українських адміністративних установ.

Матеріалами дослідження підтверджено, що окупаційна політика гітлерівців, заснована на засадах терору і тероризму, загострила антагонізми в українському суспільстві. Керівництво фашистської Німеччини планувало тотальний фізичний, духовний, адміністративний терор проти цивільного населення та військовополонених. Терору (кримінальному переслідуванню) піддавалися військово-політичні супротивники і всі, хто порушував установлений німцями порядок. Позасудовий терор супроводжувався придушенням будь-якої збройної опозиції, каральні операції проводились як проти переможених та полонених змовників і заколотників, так і проти тих, хто співчував їм. Складовими нацистського терору, поряд із безпосереднім насильством, були ущемлення прав і законних інтересів особи, вилучення майна під час депортації, примусове виселення в гетто під час бойових дій та застосування економічних санкцій тощо.

Акт проголошення відновлення української державності 30 червня 1941 р. став спробою захоплення влади ОУН. Водночас він виявив справжні цілі та наміри нацистів. Так, відразу по цьому гітлерівці зажадали від С. Бандери негайного відкликання цього документу. Рішуча реакція фашистів на непоступливість оунівців зумовлювалась успіхами вермахту на Східному фронті. Відповідно, окупаційна адміністрація посилила масові репресії проти активістів самостійницького руху. Німецькі військові втручалися в роботу українських управ, ініціювали включення Галичини до складу Генеральної губернії тощо.

Восени 1941 р. фашисти вжили додаткових заходів щодо нейтралізації українського самостійницького руху (погроми в Києві, арешти і розстріли активних діячів підпілля). Масові репресії змусили керівництво ОУН перейти до активної протидії окупантам - втіленню політики терору. Наприкінці 1942 р. керівництво ОУН(Б) змушене було узгоджувати свою стратегію з перебігом подій на радянсько-німецькому фронті. Провід у відповідь на винищувальну політику гітлерівців щодо українського населення, обрав курс на створення Української повстанської армії.

У дисертації розкрито, що представники українського самостійницького руху кінцеву мету своєї діяльності вбачали у відновленні суверенітету і територіальної цілісності України. Для її реалізації вважали доречним застосування різних форм впливу на маси. Окрім агітаційно-пропагандистської роботи, спрямованої на підвищення національної свідомості народу, оунівці вживали заходів, спрямованих на розвиток національних форм культури, освіти, господарювання, захищали соціально-економічні права населення українських етнічних земель. Однак силові методи, які застосовували уряди Польщі, СРСР, Німеччини для розв'язання "українського питання", змушували ОУН вдаватися до адекватних засобів протидії асиміляції, денаціоналізації, розпорошенню української спільноти, позбавленню її прав на власну державність.

Водночас, заради історичної справедливості, слід визнати, що акції ОУН та збройних українських формувань не завжди були співмірні та виправдані. Захоплення влади у свої руки і створення українських органів управління було можливим завдяки рішучим діям добре підготовлених бойовиків, які здебільшого діяли диверсійно-терористичними методами. Причому масовий терор нацистів не зміг його повністю зупинити.

У третьому розділі "Особливості громадянського і етнополітичного конфлікту в 1943-1945 рр. ", що складається з чотирьох підрозділів, вивчено питання форм і методів боротьби за самостійницькі пріоритети Української повстанської армії, з'ясовано масштаби громадянського протистояння за умов перебирання стратегічної ініціативи Червоної Армії на фронтах Другої світової війни, проаналізовано причини і наслідки міжетнічного конфлікту.

У дисертації доведено, що збройні формування українського самостійницького руху представляли організований патріотичний мілітарний рух, що розгортався під політичним проводом ОУН, яка стояла на засадах відродження суверенної національної державності. УПА мала чітку організаційну структуру, командний склад, який брав на себе відповідальність за всі дії підпорядкованих йому підрозділів і частин, нормативні документи, бойові й загальновійськові статути, створені за зразками аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування і постачання. Повстанці відверто декларували готовність збройним шляхом блокувати заходи радянського режиму. На вояків УПА поширювалися норми дисциплінарного впливу, військового і організаційного судочинства, покарання за злочини проти цивільного населення.

УПА захищала населення від сваволі окупаційних властей, перешкоджала вивезенню в Третій рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили з України, проводила бої з каральними загонами, підривала залізниці, комендатури і штаби, місця зосередження бойової техніки, нападаючи на німецькі об'єкти тільки з метою захоплення зброї і спорядження.

У дисертації з'ясовано, що громадянський характер конфлікту простежувався в соціально-економічній сфері. Виступаючи проти радянізації краю, українські самостійники чинили спротив запровадженню "соціалістичних форм господарювання", "колективізації", усуспільненню засобів виробництва, зрівнялівки, економічному безправ'ю трударів. ОУН-УПА виступала проти насадження західноукраїнському соціуму матриці суспільної організації більшовицького зразка. Населення краю знало "австрійські" і "польські" часи, коли у краї існував політичний плюралізм, буржуазні свободи і демократія, своєрідне ставлення до громадських і релігійних об'єднань. Заручниками громадянського протистояння ставала величезна кількість громадян, з яких декого знищували, інших мобілізовували до лав підпілля. Виселення громадян із окупованої гітлерівцями території, оскільки вони вважалися "ненадійним елементом", ставлення до місцевих мешканців апріорі як до нелояльної частини громадян перетворювало їх на "ізгоїв", напівкримінальну категорію, стосовно якої застосовувався принцип колективної відповідальності за дії, що не мали антирадянської спрямованості чи складу будь-якого іншого протиправного діяння. Пропагандистські структури, що мали на меті інформування населення про справжні цілі, наслідки боротьби руху опору, морально-психологічний вплив на окупантів використовували різні форми пропаганди: усні, друковані тощо.

Наближення Червоної Армії внесло кардинальні зміни в тактику боротьби. Керівники ОУН(Б), не бажаючи компрометувати повстанський рух співробітництвом з нацистами, розширили масштаби антирадянської діяльності, перейшовши до активної боротьби з радянськими партизанами, розгорнувши диверсійно-підривні дії. Боротьба ОУН-УПА на три фронти мала свої певні періоди, тактично-стратегічні особливості, політично-ідеологічний зміст. Антирадянський фронт було розгорнуто практично відразу з початком німецько-радянського протистояння. Загострення стосунків обох сил зумовлювалося не лише загальним ворожим ставленням українського самостійницького руху до перспективи повернення радянської влади, але й оперативною ситуацією. Протиборство іноді посилювалося внаслідок рішучих дій радянських партизанських з'єднань, каральних акцій органів НКВС, виходило за межі військової сфери та спрямовувалося на економічну нейтралізацію зусиль партизанів. З 1944 р. ОУН-УПА вела боротьбу не лише з партизанами, а й регулярними частинами Червоної Армії, об'єктивно намагаючись підірвати їхню боєздатність, використовуючи такі напрямки дій, як зрив заходів, пов'язаних із призовом місцевого населення на військову службу, протидія колективізації, терористичні акти проти партійно-радянських функціонерів тощо. Під час переходу фронту часто змінювалися форми і методи боротьби та вироблялася лінія, яка б відповідала загальній стратегії руху за Українську соборну державу. Ліквідаторські дії радянської влади базувалися на політичній волі і бажанні вищого керівництва СРСР знищити український рух опору; спільних діях сил НКВС, НКДБ, армійських, прикордонних частин, партизанських формувань; рішучому і нещадному, найбрутальнішому винищенні оунівців як ворожої "сепаратистської" сили.

Український самостійницький рух, незважаючи на комплексність заходів радянського керівництва, зберігав високий рівень активності. На початку 1945 р. самостійницькі сили, виявляючи неухильність і рішучість у боротьбі проти радянського тоталітаризму, провели низку операцій на комунікаціях проти керівного складу місцевих адміністрацій, продемонструвавши у такий спосіб пік своєї боєздатності та створивши серйозні перешкоди Червоній Армії і радянській владі на шляху соціально-економічних і суспільно-політичних перетворень.

У боротьбі українських самостійницьких сил виняткову роль відігравав антифашистський фронт. Він розгортався з лютого 1943 р. Зусилля його учасників спрямовувалися на морально-психологічне і матеріальне виснаження гітлерівців, запобігання вивезенню українського населення на роботу до Німеччини, унеможливлення господарського пограбування України. Форми протистояння змінювались: спочатку вони мали характер відплатних акцій, а далі переростали у відкриту контрпартизанську боротьбу. Свої жорсткі військові дії у відповідь окупанти підкріплювали широкою пропагандистською кампанією. Тривалий час у діяльності підрозділів УПА протинімецька боротьба не була пріоритетною. Водночас ОУН-УПА, ведучи політичні переговори з вермахтом, намагалася послідовно стояти на захисті інтересів українського населення від будь-яких дій з боку німецької адміністрації. Фашисти кілька разів робили спроби налагодити відносини з УПА.

Навесні 1943 р. УПА включилась у боротьбу на третьому - антипольському фронті. Він став продовженням трагічного українсько-польського протистояння, від якого страждало передусім цивільне українське та польське населення. Спроби керівництва ОУН і УПА та Армії Крайової домовитися про спільні засади антифашистської політики були безрезультатними. Українсько-польські суперечності провокувалися німецькою пропагандою, політичними акціями радянської влади, ідеологічною дезорієнтацією частини волинських поляків. Протистояння відзначалося запеклістю, наступальністю сторін, масовістю, терором.

У висновках дисертації викладено основні результати дослідження, обґрунтовано положення, які виносяться на захист:

1. Український самостійницький рух як тема науково-історичного пошуку тривалий час належала до найбільш штучно спотворених, сфальсифікованих і заплутаних на догоду політичній кон'юнктурі. Для дискредитації ідеї незалежності України у повоєнні роки було написано значну кількість наукових праць у контексті сформованих стереотипів. В умовах державної незалежності вітчизняні фахівці, працюючи над малодослідженими проблемами, частково від них відійшли. Водночас залишається чимало запитань без відповідей у плані осмислення такого складного і суперечливого феномену, як самостійницький рух і тоталітарні системи 1940-х років. Поза увагою дослідників залишалися такі проблеми, як причини громадянського протистояння і політичного конфлікту на українсько-польському прикордонні, риси і особливості поведінки усіх його учасників. На них часто намагаються спекулювати певні політичні та громадські сили, вносячи в суспільство розлам, дезорієнтацію або й розчарування та байдужість.

2. Український самостійницький рух у 1939 - 1945 рр. виявився у формі громадянського протистояння і боротьби з тоталітаризмом, синтезував національні особливості виборювання державної незалежності. Він виник за умов наявності масштабного політичного конфлікту, в основі якого лежали геополітичні інтереси та прагнення суспільно-політичних сил здобути владу. Громадянське протистояння стало найбільш гострою збройною формою боротьби за державну владу. Провідною ланкою руху виступила ОУН. Наприкінці 1939 р. нею були визначені шляхи виборювання державної незалежності. Консервативне крило на чолі з А. Мельником робило ставку на допомогу інших держав; радикальне - С. Бандери - розраховувало на власні сили і революційне повстання українського народу. Тактика боротьби супроводжувалася комплексом організаційних заходів (кадрових, конспіративних, пропагандистських), спрямованих на підготовку збройної боротьби проти радянських і німецьких властей.

3. У 1939 р. на західних і південно-західних теренах України виникло декілька вузлів громадянського протистояння, в основі яких лежав політичний конфлікт двох тоталітарних систем - Німеччини і СРСР. В його орбіту були втягнені Польща та Україна. Акція возз'єднання українських земель 1939 р. передбачала зміну радянським керівництвом тоталітарними методами наявних форм суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях. Радянська політика, що ґрунтувалася на засадах терору, спрямовувалася на пограбування й приниження життєвого простору українства. До політичної боротьби включилася також низка польських підпільних організацій, зокрема нелегальний рух Опору, військові організації, конспіративні органи. Усі вони виступали проти польсько-радянського зближення, співпраці з радянською владою. Практично на початку Другої світової війни всі учасники конфлікту - німецький і радянський режими, українські самостійницькі сили, польське нацпідпілля - задекларували свої цілі та завдання.

4. Радянізація Західної України, нацистська окупаційна політика упродовж 1939 - 1945 рр. стали детермінуючим чинником суспільних антагонізмів. Масові репресії (погроми, арешти, розстріли) з метою нейтралізації українського самостійницького руху спричинили збройну протидію фашистам з боку учасників руху Опору. Бої між УПА і частинами вермахту призводили до великих втрат людських і матеріальних ресурсів. На підконтрольній території УПА зуміла замінити німецьку окупаційну владу народними органами державного управління, запровадити воєнно-польові суди і революційні трибунали. Слід додати, що керівники УПА досить чітко і однозначно сформулювали мету і ціль своєї боротьби. Діючи як самооборона населення, вона успішно витискувала окупаційну адміністрацію, захищала населення від сваволі властей.

5. Перебирання Червоною Армією стратегічної ініціативи на радянсько-німецькому фронті вплинуло на масштаб громадянсько-політичного протистояння. ОУН-УПА чинило серйозні перешкоди Червоній Армії під час звільнення західних регіонів від німецьких військ. Зокрема, фактично були зірвані плани виведення радянських партизанських формувань. Націоналістичні сили для радянської влади стали помітним гальмом у її намірах тоталітарними методами здійснити політичні, економічні та інші заходи у західному регіоні України. Збройне протистояння десятків тисяч мешканців регіону надавало конфлікту братовбивчого характеру, крайньої гостроти й обопільної жорстокості, ірраціонального насильства. Свавілля та репресивні заходи влади викликали невибагливі щодо засобів "відплатні акції" підпілля, розкручували маховик насильства. Збройний виступ проти нацистської Німеччини дозволив згуртувати в лавах УПА тисячі українських патріотів і об'єднати їх навколо ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу. Він мав тимчасовий характер. Збройні акції на цьому напрямі не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби двох тоталітарних режимів.

6. ОУН - УПА опинилася в епіцентрі українського самостійницького руху. Протягом 1939-1945 рр. неодноразово змінювалися її стратегічні і тактичні цілі й настанови, постійно вівся пошук союзників. Ситуативно співпрацюючи з німцями, ОУН водночас відігравала важливу роль у протиборстві з нацистськими загарбниками. У бойовій діяльності УПА поєднувала як форми та засоби, притаманні регулярній армії, так і методи партизанської боротьби. Це була мілітарна структура, яка діяла адекватно до оперативно-воєнної обстановки, внутрішнього терору, використовуючи як головний аргумент збройну операцію.

7. Українсько-польський конфлікт мав етнічне походження. Причина кривавого конфлікту полягала у розходженнях політичних цілей ОУН із намірами польського емігрантського уряду і керівництва підпілля Армії Крайової. Враховуючи безкомпромісність позицій сторін щодо територіального питання, припинити кровопролиття було нереально. Тільки на завершальному етапі Другої світової війни, коли для обох самостійницьких рухів стало очевидним, що їхні зусилля не вплинуть на розв'язання питання про майбутню державність, постали умови для спільного фронту боротьби. Водночас історичний шанс виявився втраченим.

8. Динамічний розвиток українського самостійницького руху у досліджуваний період був закономірним явищем. Окупація українських земель тоталітарними режимами виключала можливість існування державності в української нації. Окупаційні власті систематично та цілеспрямовано, порушуючи право на самовизначення українського народу та увесь комплекс прав та свобод українців на етнічних українських землях, провокували громадянське протистояння. Це був найголовніший фактор, що зумовив гострі форми та методи боротьби українських самостійницьких сил проти тоталітаризму.

український світовий громадянський протистояння

Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях дисертанта

1. Процес переходу до підпільних форм боротьби з метою реалізації державотворчої програми ОУН (б) у світлі репресивних заходів нацистської влади // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2006. - Вип. 10. - Част. 2. - С. 37-45.

2. Збройна боротьба військових угруповань українського національно-визвольного руху з нацистським та радянським режимом у 40-х роках ХХ ст. // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. - К., 2006. - Вип. 4 (37). - С. 137-142.

3. Український національно-визвольний рух в 1920-х - 1930-х рр.: етапи становлення // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - Вип. 33. - С. 158-166.

4. Компаративний аналіз націоналістично-визвольного руху за умов окупації України тоталітарними державами (1939-1945): проблеми історіографії // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. - К., 2007. - Вип. 1 (38). - С. 166-170.

5. Громадянський і етнополітичний конфлікт в Україні: передумови та наслідки 1943 - 1945 рр. // Гілея. - К., 2009. - Вип. 23. - С. 102-109.

6. Окупаційна політика німецького режиму як детермінаційний чинник суспільних антагонізмів (1941 - 1942 рр.) // Сіверянський літопис. - № 2 - 3. - 2009. - С. 84-89.

7. Тактика і стратегія самостійницьких сил у контексті громадянського протистояння та боротьби з тоталітаризмом в Україні (1941 - 1942 рр.) // Культура народов Причорноморья. - № 162. - 2009. - С. 108 - 111.

Размещено на Allbest.ru