Реформаційні явища в житті Російської православної церкви В Україні у 1905–1917 рр

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Реформаційні явища в житті Російської православної церкви В Україні у 1905 - 1917 рр

Ковальчук Т.В.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Черкаси - 2010

Вступ

Актуальність теми. Феномен православної церкви в сучасній Україні, як і у переломні 1905 - 1917 рр., визначається її унікальним впливом на історичний розвиток суспільства. Впродовж усієї вітчизняної історії, насамперед на її зламних етапах, православна церква залишалася потужним та впливовим соціальним явищем, за участю якої відбувалися важливі суспільні процеси. Цей вплив має зворотній відгук. Суспільство ніколи не стоїть на місці. На початку ХХ століття утвердження нових суспільних відносин, відповідних добі індустріального розвитку, поставили РПЦ перед фактом необхідності реформування церковного життя. Певним проявом руху в бік реформ стало посилення громадянської позиції осіб духовного відомства до національно-церковного відродження та спроб трансформації організаційної структури РПЦ. Останні найважче давалися церковній владі, оскільки були пов'язані з докорінною перебудовою структури РПЦ та протистоянням адміністративних владно-церковних установ. Назрілі проблеми церковного реформування вилилися лише в окремі територіально нерозповсюджені та неорганізовані елементи.

Крім того, сучасний пошук гармонізації суспільно-церковних відносин зумовлює вивчення вже набутого досвіду. Насамперед це стосується періоду 1905-1917 рр.

Отже, враховуючи викладене вище, обрана нами для вивчення тема має наукове, суспільно-політичне значення, чим і зумовлено її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до наукової тематики відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАНУ. Тема дисертації узгоджується з держбюджетною темою "Влада і суспільство на українських землях в ХІХ - на початку ХХ ст.: тенденції розвитку в контексті історії Центрально-Східної Європи" (номер державної реєстрації 0105U000284).

Об'єктом дослідження є Російська православна церква в українських губерніях Російської імперії як учасник суспільних та міжвладних відносин у 1905 - 1917 рр.

Предметом вивчення є основні тенденції, особливості та динаміка спроб еволюції/трансформації РПЦ в Україні на початку ХХ століття.

Хронологічні межі роботи охоплюють 1905 - 1917 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1905 р.) умотивовано початком Першої російської революції, пов'язаними з нею загальнодемократичними процесами лібералізації суспільства і їх проявами в церковному полі; верхньої (1917 р.) - падінням імперії Романових, докорінними змінами суспільного та церковного життя.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані автором матеріали охоплюють територію дев'яти українських губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Херсонської, Таврійської, Харківської, Чернігівської. Їх кордони відповідали межам однойменних єпархій.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі виявлених автором джерел, здобутків історіографії вивчити реформаційні явища в житті РПЦ в Україні у 1905-1917 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

проаналізувати стан наукового вивчення, джерельну базу дослідження;

з'ясувати історичні передумови реформаційних процесів у зв'язку із взаємодією світської та церковної влад Російської імперії на початку ХХ століття;

дослідити адміністративно-територіальну структуру, систему місцевого церковного управління та її еволюцію в Україні на початку ХХ століття у співвідношенні з національними соборноправними традиціями;

виявити форми і характер діяльності громадських організацій за участю духовенства;

охарактеризувати основні прояви національно-церковного відродження в Україні в культурно-освітній та богослужбовій практиці;

простежити роль Російської православної церкви в процесі українського національно-церковного відродження, визначити особливості й масштаб націотворчої діяльності духовенства.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

зроблено спробу комплексного дослідження реформаційного руху духовенства 1905-1917 рр. у сфері національно-церковного відродження;

розкрито посилення участі священнослужителів у громадських об'єднаннях

переосмислено й цілісно реконструйовано основні етапи та ланки спроб змін адміністративного устрою в українських православних єпархіях, що відбувалися під впливом імперської політики;

визначено, що національний фактор відігравав важливу роль у реформуванні системи адміністративного устрою РПЦ в Україні, впливаючи на пріоритети, темпи та наслідки цього реформування;

введено до наукового обігу значне коло архівних джерел і церковної періодики, що дозволяє розкрити суперечливість реформаційного церковного руху.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення, висновки, матеріали можуть залучатися до підготовки історичних та релігієзнавчих досліджень узагальнюючого характеру, а також лекцій та спецкурсів з історії України, історії релігій у вищих навчальних закладах.

Узагальнення і висновки роботи можуть бути корисними для практичного порівняння реформаційного руху духовенства українських єпархій РПЦ із загальноросійськими спробами реформування РПЦ та сучасним етапом.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи обговорено на засіданнях відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАНУ. Загальна концепція дослідження знайшла відображення у доповідях і повідомленнях автора на ІІІ міжнародній студентській науковій конференції "Українська державність: історія і сучасність" (Маріуполь, листопад 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції вшанування пам'яті Митрополита Василя Липківського (1864 - 1937). До 70-річчя від дня загибелі 27 листопада 1937 р. (Київ, листопад 2007 р); ІV Всеукраїнській науково-практичній конференції для студентів і молодих науковців "Українська державність: історія і сучасність" (Маріуполь, листопад 2007 р.); конференції, присвяченій вшануванню пам'яті В.Г. Сарбея (Київ, січень 2008 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано 7 наукових статей, 4 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 2,7 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, завданнями та проблемно-хронологічним принципом, покладеним в основу дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (391+1 позиція), 7 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 220 сторінок, з них 171 аркуш основного тексту.

1. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію, структуру роботи.

У першому розділі "Стан наукового вивчення, джерельна база, методологія дослідження", який структурно поділяється на два підрозділи, проаналізовано стан наукової розробки теми, охарактеризовано залучені джерела за темою дослідження, обґрунтовано його методологію. Підрозділ 1.1 "Історіографія" присвячено аналізу наукових праць із проблеми, що досліджується. В історіографії умовно виокремлюємо чотири основні періоди: перший - дореволюційний (початок ХХ століття - 1917 р.), другий - радянський (1917 - 1991 рр.), четвертий - сучасний (від 1991 р. і до сьогодення).

Однією з перших спроб дослідження проблем, окреслених у дисертації, стала серія публіцистичних статей, що з'явилася у зв'язку з очікуваною реформацією церкви на початку ХХ століття. Богослови, служителі культу і діячі громадськості порушили низку церковно-православних проблем, які включали відносини між церквою і державою, та загальний стан духовенства в імперії, вади духовної цензури та характер взаємодії кліру та пастви. Однією з найвагоміших із них стала праця приват-доцента Московського університету С. В. Познишева стосовно основ чинного церковного законодавства та спроб його державного реформування. Предметом наукових зауважень більшості праць були лише окремі ділянки життя православної інституції. Характерною рисою всієї дореволюційної російської історіографії є те, що події викладалися у загальноросійському, імперському контексті.

Інтелектуальним осередком досліджень церковної історії в Україні на початку ХХ ст. виступала Київська духовна академія. Її представниками були О. Лотоцький, Т. Титов, В. Біднов та інші. О. Лотоцький вивчав особливості соборного устрою української церкви. Він ґрунтовно проаналізував різні ланки церковного управління на українських територіях. Згодом, на еміграції напрацьовані ним матеріали було включено до фундаментальних авторських монографій.

У роботах В. Біднова детально проаналізовано адміністративно-територіальні зміни у південно-східних регіонах України. Він опублікував низку праць, присвячених проблемам повернення православної церкви до традиційного устрою та переведення богослужінь на українську мову.

Національно-демократична революція 1917-1920 рр. актуалізувала проблему розбудови Української православної церкви та демократизації її устрою. Відомі громадсько-політичні діячі, ідеологи руху за автокефалію архієпископ Олексій (Дородніцин), О. Маричев, О. Агієнко, П. Мазюкевич, І. Огієнко, у своїх працях зверталися як до питань реорганізації адміністративного устрою РПЦ відповідно до українських традицій, так і до практичного церковного будівництва. Вони наголошували на необхідності реформування адміністративного апарату РПЦ на ґрунті соборності та колегіальності в управлінні.

Після поразки національно-визвольних змагань значна частина діячів національно-визвольного руху та православного духовенства емігрувала. Українську емігрантську історіографію репрезентували роботи світських та церковних істориків О. Лотоцького, Д. Дорошенка Дорошенко Д. Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу / Дмитро Дорошенко. - Берлін, 1940., І. Власовського Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви : в 4 т., 5 кн. / Іван Власовський. - Нью-Йорк, 1955-1966. - Т. 3: (XVIII-XX) [ст.]. - 1957.; Т. 4 : (XX ст.), ч. 1. - 1961.; Т. 4 : (XX ст.), ч. 2. - 1966., Н. Полонської-Василенко Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ / Наталія Полонська-Василенко. - Рим, 1964., Ю. Федоріва Федорів Ю. Організаційна структура Української церкви / Юрій Федорів // Наукове товариство ім. Шевченка в Канаді. - Торонто, 1990. - Ч. 31., О. Вороніна Воронін О. Автокефалія Української Православної Церкви / О. Воронін. - Кенсінгтон : Воскресіння, 1990. та інших. Як правило, ці автори акцентували увагу на національній парадигмі, наголошували на глибині національних традицій устрою української церкви.

У Радянському Союзі вивчення церковної історії було максимально звужене та заполітизоване. У цьому контексті яскравим явищем стали дослідження В. Фаворського Я. Шипова, П. Бляхіна, Б. Кандідова Фаворський В. Боротьба за Жовтень і церква на Україні / В. Фаворський // Безвірник. - 1927. - № 11.; Шипов Я. Тихоновская церковь и Врангель. Исторический очерк, составленный на основе архивных документов, найденных в Крыму / Я. Шипов. - М.: Красная Новь, 1923.; Бляхин П. А. Крест и пулемет / Павел Андреевич Бляхин. - М., 1929.; Кандидов Б. Церковь и 1905 г. / Борис Павлович Кандидов. - М.: Атеист, 1927. .

У 1930-х рр. питання реформаторських процесів у церкві на початку ХХ століття розроблялися мало, основна увага зверталася на консерватизм та ієрархічність, зв'язок колишньої офіційної церкви з царизмом і так званими "експлуататорськими класами". У працях Є. Грекулова, Ф. Ковальова та Г. Рыбкина Грекулов Е. Как российское духовенство душит печать / Ефим Фёдорович Грекулов. - М. : Атеист, 1930.; Грекулов Є. Як православна церква служила самодержавству / Єфим Фёдорович Грекулов. - Харків; Одеса, 1931.; Ковалев Ф. Православие на службе самодержавия в России / Ф. Ковалев. - М. : Безбожник, 1930.; Рыбкин Г. Ф. Православие на службе самодержавия в России / Г. Ф. Рыбкин. - М. : Безбожник, 1930. церковна структура в цілому та її окремі ланки жорстко критикувалися, що викривляло історичний контекст. Ці характеристики нерідко виходили за межі наукової критики і грані інституційних понять. Дослідження носили антирелігійне спрямування.

Певні зрушення у фактологічному накопиченні матеріалу, пов'язаному з історією адміністративного устрою православної церкви в Україні зазначеного періоду відбуваються у другій половині 50-х рр. ХХ століття. Узагальнені праці з історії православної церкви з'явилися у 1960-80-ті роки, зокрема, колективна монографія "Церковь в истории России (ІХ - 1917 г.): критические очерки" Церковь в истории России (ІХ - 1917г.) : критические очерки / отв. ред. Н. А. Смирнов. - М. : Наука, 1967..

Зростаючий інтерес до історикоцерковної тематики в 1980-ті рр. зумовив появу роботи М. М. Нікольського Никольский Н. М. История Русской церкви / Николай Михайлович Никольский. - М.: Политиздат, 1983.. Один із її розділів стосувався кризи ХІХ - початку ХХ ст. Автор виявляв роль державних джерел у функціонуванні православних церковних установ. У цілому дослідженню була притаманна гіперболізація функціонального ослаблення церкви. Дослідник доводив безперспективність культових зусиль духовенства на рубежі ХІХ - ХХ ст.

У роки перебудови (друга половина 80-х рр. ХХ ст.) кон'юнктура студій з історії церкви змінилася Бондаренко В. Д. Перебудова і церква / В. Д. Бондаренко. - К. : Т-во Знання УРСР, 1990.. Так, автори намагалися застосовувати новітні методи дослідження, у тому числі суміжних наук, соціології. Проте в радянську добу питання реформування православної церкви в Україні на початку ХХ століття так і не стало предметом спеціального історичного дослідження.

Після розпаду СРСР дослідники історії церкви переосмислюють стереотипи, що насаджувалися у радянську добу.

В Україні після проголошення державної незалежності зросла зацікавленість науковців до історії церкви, що позначилося на розширенні дослідницького поля та якості студій. Підтвердженням цьому є монографії А. Зінченка Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяльність митрополита Василя Липківського / Арсен Леонідович Зінченко. - К., 1997.; Зінченко А. Благовістя національного духу. Українська церква на Поділлі в першій половині ХХ століття / Арсен Леонідович Зінченко. - К. : Освіта, 1993., Г. Надтоки Надтока Г. М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект / Геннадій Михайлович Надтока. - К., 1998., Н. Шип Шип Н. А. Церковно-православний рух в Україні (початок ХХ ст.) / Надія Андріївна Шип. - К., 1995., О. Реєнта та О. Лисенка Реєнт О. П. Українська національна ідея і християнство / Олександр Петрович Реєнт, Олександр Євгенович Лисенко. - К. : Богдана, 1997.; дисертації С. Гладкого, А. Степаненко, І. Шугальової, С. Жилюка, О. Тригуба та І. Лимана Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині (1793 - 1917 рр.) / Сергій Іванович Жилюк. - Житомир : Журфонд, 1996.; Тригуб О. П. Історія Херсонської єпархії (1775 - 1918 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 Історія України / Олександр Петрович Тригуб. - Донецьк, 2001.; Лиман І. І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775 - 1861) / І. І. Лиман. - Запоріжжя : РА Тандем-У, 2004. та інших істориків.

Показово, що церковна проблема проникає й на сторінки соціологічних досліджень. Так, у статті М. Пашкова окреслено масштаби церковнопарафіяльних організацій та братств. Автор визначив вплив громадсько-релігійних спілок на архітектоніку українського суспільства Пашков М. Формування системи громадських об'єднань в Україні як атрибута латентної державності / Михайло Пашков // Політологічні читання. - 1992. - № 2. .

Окремих монографічних досліджень з питань функціонування церковно-приходських братств в останній період синодальної доби на теренах українських єпархій не існує і понині. Окремі статті дослідників розглядають діяльність церковно-приходських попечительств Кравченко О. В. Церковнопарафіяльні піклування 1864 - 1917 рр. (за матеріалами Харківської єпархії / О. В. Кравченко // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії : матеріали всеукр. наук. конф. - Луганськ, 2001. . Діяльність духовенства у справі поширення кооперативного руху вивчають Л. Баженов та Б.Кузіна. Історію перекладу Євангелія на рідну мову українського народу дослідив А.Стародуб та О. Надтока.

З публікацій російських науковців привертають увагу насамперед монографії С. Римського та В. Федорова Римский С. В. Российская церковь в эпоху великих реформ. (Церковные реформы в России 1860 - 1870-х годов) / С. В. Римский. - М., 1999.; Фёдоров В. А. Русская Православная Церковь и государство. Синодальный период. 1700-1917 / В. А. Фёдоров. - М.: Русская панорама, 2003.. У них проаналізовано становище РПЦ під час церковних реформ початку ХХ століття. Названі праці з-поміж інших вирізняються новизною методологічного підґрунтя, залученням та інтерпретацією великого масиву джерельних і статистичних матеріалів. У них у загальноросійському масштабі проаналізовано зміст і напрямки церковних реформ 1905 - 1917 рр. Хід перетворень в українських єпархіях автори не окреслювали. Недостатньо приділено уваги і впливам національного та історичного факторів інтеграції України до складу Російської імперії, суперечливим подіям церковної модернізації початку ХХ століття. Це бачення типове для російської історіографії. Воно переконує у необхідності звернення до національних аспектів церковної модернізації зазначеного періоду історії РПЦ.

Отже, історіографічний аналіз дозволяє стверджувати, що окремі питання з історії РПЦ в Україні у 1905-1917 рр. знайшли своє належне наукове вивчення. Водночас, попри чисельну історіографічну спадщину, обрана дисертанткою для вивчення тема до цих пір не стала предметом спеціального дослідження. Цим і зумовлене звернення автора до її осмислення.

У підрозділі 1.2 „Джерельна база та методологія дослідження" проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною, визначено його методологію.

Відповідно до загальноприйнятого поділу джерел, вони умовно класифіковані на неопубліковані (архівні) та опубліковані. Під час наукового пошуку автором опрацьовано фонди Центрального державного історичного архіву м. Києва, Державного архіву Чернігівської області, Державного архіву м. Києва, Інституту рукописів Національної Бібліотеки України ім. В. Вернадського. Частину з них введено автором до наукового обігу вперше. У неопублікованій джерельній базі умовно розрізняємо такі групи: 1) документи церковних інституцій і установ; 2) документація державних установ, що регулювали державно-церковні відносини; 3) неопубліковані матеріали особового походження.

Значну частину історичної джерельної бази дослідження складають опубліковані джерела. Їх умовно можна класифікувати на декілька груп:

1. Законодавчі нормативні акти (статути, інструкції, правила, збірки документів, річні звіти обер-прокурору Св. Синоду).

2. Джерела особового походження: праці та спогади таких відомих державних та церковних діячів, як С.Ю. Вітте, Київський митрополит Володимир, архієпископ Антоній Храповицький, єпископ Амвросій, архієпископ РПЦ Євлогій Георгієвський, О. Лотоцький та інші.

3. Джерела довідково-статистичного характеру. Їх основу становить щорічна звітна інформація Св. Синоду, яка, разом із статистичними даними єпархіальних звітів, відтворює інфраструктурні елементи всієї Російської православної церкви. Масштаби і результати конкретно спрямованої діяльності духовенства містять єпархіальні історико-статистичні звіти відповідних комітетів та товариств. Однак конфесійний характер вказаних джерел вимагає не тільки їх порівняльного аналізу, але й співставлення із статистикою нецерковного походження, до якої належать статистичні щорічники адреси-календарі про міста і повіти, енциклопедична література. Важливими у цьому зв'язку є дані, що друкувалися в пресі, у наукових та публіцистичних працях.

4. Матеріали тогочасних церковних періодичних видань, серед яких Катеринославські, Київські, Полтавські, Херсонські, Чернігівські єпархіальні відомості, журнали "Вера и разум", "Вера и жизнь", "Руководство для сельских пастырей", "Отклики сельских пастырей для духовенства и мирян", "Труды Киевской духовной Академии", "Христианское чтение", "Церковный вестник", "Почаевский листок". Газети "Церковна газета", "Громадська думка", "Киевлянин", "Черниговский церковно-общественный вестник", "Полтавский вестник", "Киевское слово", "Народ", "Вісті".

5. Матеріали світської преси: "Громадська думка", "Киевлянин", "Полтавский вестник", "Хуторянин", "Киевское слово", "Народ", "Вісті".

Отже, залучена до дисертації історична джерельна база є достатньо репрезентативною. Її аналіз, заснований на сучасних методах вивчення, дозволив дисертантці реалізувати поставлені наукові завдання, забезпечити науковість висновків, досягти поставленої мети.

Методологічна основа дисертації ґрунтується на сукупності загальнонаукових та спеціальних принципів та методів історичного пізнання: об'єктивності, науковості, історизму, системності, історико-типологічного, історико-ситуаційного методу, методики групування, типології та систематизації джерел, антропологічного та мікроісторичного підходів, а також проблемно-хронологічного викладу матеріалу.

Ці принципи та методи орієнтували дисертантку на використання лише достовірної інформації, реконструювання подій в їхній хронологічній послідовності, уникнення описовості та заідеологізованості. Їхнє застосування під час опрацювання теми дослідження дало змогу об'єктивно і всебічно висвітлити широкий комплекс чинників, які зумовлювали реформаційні явища в житті РПЦ зазначеного періоду.

Другий розділ "Спроби трансформації організаційних засад українських єпархій РПЦ" структурно поділяється на три взаємопов'язані підрозділи, що присвячені аналізу спроб реорганізації церковної інфраструктури на початку ХХ століття. У підрозділі 2.1 "Чинники модернізації у контексті взаємодії світської та церковної влад" висвітлено причини модернізації РПЦ. Зроблено висновок, що на початку ХХ століття характер поділу Російської імперії на церковні округи залишався незбалансованим. Наприклад, на українських землях існувала тільки Київська митрополія, що мала декларативні права. Ускладнювало управління і те, що на одну українську єпархію припадало у середньому на 35% прихожан більше, аніж на кожну з 63 єпархій всієї імперії. На початку ХХ ст. РПЦ офіційно підпорядковувалася світській владі в особі синодального обер-прокурора, була сегментом її системи управління, бюрократичних структур.

Священнослужіння поступово перетворювалося на державну службу. Тісне переплетіння світських і культових обов'язків формувало особливий статус священників - вони були і пастирями, і чиновниками. Ускладнення цієї ситуації для українських єпархій було пов'язане з низьким, порівняно із загальноросійським, рівнем укомплектованості допоміжним кліром - дияконами і псаломщиками.

Автором встановлено, що самодержавна влада, під опікою якої перебувала РПЦ, намагалася активно використовувати церкву для зміцнення своїх позицій, для боротьби з революційним або з національним рухом. З іншого боку, повна підпорядкованість інтересам держави давала офіційній церкві певні переваги: фінансову підтримку, пряме сприяння монополії на місіонерську діяльність. Те, що РПЦ користувалася перевагами, які забезпечувалися апаратом політичного примусу, призводило до атрофування її здатності до самоорганізації. Церква не набувала адаптивних якостей щодо реальних та прогнозованих політичних змін.

Отже, всеохоплююча підпорядкованість церковної влади світській зумовило припинення собороправності, що позбавляло Церкву не тільки самостійності в діях, але й можливості висловлювати свої потреби. Занадто міцна прив'язка до державного устрою позбавляла РПЦ притаманної православ'ю цілісності. Ці чинники призвели до розуміння частиною духовенства необхідності реформування церковного життя. Насамперед реорганізації потребувала система церковного управління і парафії, відновлення соборності на всіх ланках церковного життя. Фаза нового теоретичного і практичного розвитку паралельно із зростанням національно-політичної свідомості українських діячів пробуджувала національну свідомість церковнослужбовців. Однак симбіозу в їхніх діях не було. Можливо, це й зумовило припинення реалізації спроб реформування організаційної структури РПЦ протягом досліджуваного періоду. Світська влада так і не відпустила церкву зі своїх чіпких лещат. Спроби реформ так і залишилися незавершеним проектом.

У підрозділі 2.2 "Митрополичі округи. Організація єпархіального та благочинного управлінь" висвітлено стан, особливості спроб церковної реформи. Справа церковного оновлення вимагала збільшення числа єпархій та митрополичих округів, розширення функцій єпархіальних з'їздів та відновлення благочинницьких зборів і нарад духовенства та мирян, реорганізацію консисторій у напрямку спрощення та прискорення консисторського діловодства. Зазначимо, що матеріали єпархіальних нарад і відповіді архієреїв свідчили про те, що ідею соборності у церковній свідомості в ці роки було вже реанімовано. У церкві розпочалися процеси, які були подібними до громадсько-політичних.

У підрозділі 2.3 "Спроби реорганізації парафіяльного управління та життя" досліджено одне з найгостріших питань адміністративно-церковного управління - питання оновлення приходу українських єпархій РПЦ. У дисертації зазначено, що потреба у благоустрої парафій усвідомлювалася давно. Усунення мирян від участі в житті релігійної громади призводило до збайдужіння людей до РПЦ. Вища влада сподівалася досягти пожвавлення парафіяльного життя шляхом створення нових парафіяльних попечительств. У 1905 році необхідність реформи визнав і Синод. Передбачалося передати частину повноважень із центру на місця з метою відновлення духовної єдності між духовенством та мирянами. Це був перший обережний крок на шляху надання приходу самоуправління.

На державному рівні результатом діяльності IV відділу Передсоборного присутствія стало укладання "Проекту нормального уставу православних парафій". Однак це не була остаточна редакція статуту. Тільки 25 листопада 1912 року Синод визнав досконалим проект парафіяльної реформи. Проект розглядався у Державній Думі, передбачалося його винесення і до Державної Ради, але з початком Першої світової війни обговорення було відкладене.

Накопичення кризових явищ у суспільно-політичному та церковному житті українських земель, деформація та надмірна бюрократизація адміністративної системи РПЦ активізували пошуки шляхів реформування церковного устрою на початку ХХ століття. Підсумовуючи розгляд руху за реформування церковного управління, можна зробити висновок, що початок ХХ ст. позначився посиленими спробами прогресивно настроєної частини духовенства внести суттєві зміни в життя православних українських єпархій. Від 1905 р. в Церкві відбуваються деякі перетворення демократичного характеру, але більша частина проектів не була реалізована до Помісного собору РПЦ 1917 - 1918 рр. Реформа церковного управління гальмувалася бюрократичним апаратом держави та інертністю значної частини духовенства.

У третьому розділі "Участь духовенства у суспільно-політичному русі", який структурно поділяється на два підрозділи, з'ясовано характер та діяльність громадських організацій за участю духовенства. У підрозділі 3.1 "Священство РПЦ та українські громадські об'єднання" вивчено досвід церковних товариств (церковнопарафіяльних попечительств, братств, сільськогосподарських та кооперативних спілок), що на початку ХХ ст. сприяли згуртованості суспільства, відновленню моральності населення, зближенню церкви з паствою, піднесенню авторитету священика в громаді.

Загальнодемократичний рух початку ХХ століття вплинув на загальну лібералізацію життя суспільства. Зазначені тенденції започаткували зміни і в церковному житті. 18 листопада 1905 р. Святійший Синод видав „Постанову про церковні приходи". Цим документом передбачалося заснування церковнопарафіяльних рад, обраних загальними зборами парафії. Ця Постанова стала офіційним дозволом для створення церковних об'єднань.

Першими свідченнями активності пастви стали церковнопарафіяльні попечительства. Найбільш дієвою виявилася робота церковнопарафіяльних братств. Єпархіальні та парафіяльні братства репрезентували інтереси віруючих і були результатом реалізації громадської ініціативи. Братства консолідували сили, які зініціювали та очолили національно-патріотичні українські кола напередодні національно-визвольної революції 1917-1920 рр.

Громадська позиція білого духовенства проявилася у масовому кооперативному русі священнослужителів і мирян. Автором зроблено висновок, що невідокремлена від цивільної влади Російської імперії православна церква мала одним із головних завдань забезпечити законослухняність громадян. Такою формою громадської діяльності духовенства на селі на замовлення державної влади стала його активна участь у кооперативному русі, яка одночасно мала сприяти збільшенню пастирського авторитету та зближенню пастирів з мирянами.

Центрами кооперативного руху за участю духовенства стало Поділля, Волинь Чернігівщина, Полтавщина та Київщина. Об'єднання фізичних зусиль, матеріальних і фінансових засобів селян під керівництвом та наглядом духовенства мало своїм наслідком деяке розширення селянського землекористування і землеволодіння, певне поліпшення якості ґрунтів, агро- і зоотехніки і, відповідно, збільшення виробництва в селянських господарствах сільгосппродукції та розширення її промислової переробки. Діяльність гуртків поширювалася і на культурно-освітню сферу життя громад. Вони робили все можливе, щоб піднести розумовий і культурний рівень як своїх членів, так і селянства в цілому.

У підрозділі 3.2 "Вклад кліриків та мирян РПЦ в рух за відміну смертної кари та амністію політв'язнів" доведено, що проявом громадської позиції духовенства став рух за відміну смертної кари та амністію політв'язнів.

Духовенство, маючи статус "пастирів душ Божих", не могло залишатися осторонь динамічних подій початку ХХ століття. Його реакція на ті чи інші явища суспільно-політичного життя виявлялася не завжди однозначною і логічною. Певна його частина була такою ж пасивною і аморфною, як і більшість населення країни. Інша - в усьому наслідувала і допомагала владі, придушуючи загальнодемократичні віяння суспільства. Однак було чимало і таких, хто активно виявляв свою позицію до болючих проблем суспільно-політичного життя (богослови П. Кудрявцев, В. Екземплярський, М. Стелецький, священнослужителі П. Григорович, І. Філевський, В. Шаповалов, В. Купленський та М. Вознесенський). У поглядах таких пастирів виявлялися переваги загальнолюдських цінностей християнства над вузько класовим підходом багатьох членів революційного руху початку ХХ століття.

Отже, загальноросійські лібералізаційні процеси не обійшли стороною найбільш консервативну верству населення - духовних пастирів. Проявом спроб реформування церковного життя початку ХХ століття стало розширення участі духовенства в громадському житті суспільства.

У четвертому розділі "Національний рух в українських єпархіях РПЦ", який структурно поділяється на три підрозділи, простежено роль православної церкви в українському національно-церковному відродженні, визначено особливості і масштаб націотворчої діяльності духовенства.

У підрозділі 4.1 "Упровадження української мови у навчальну практику" охарактеризовано основні прояви національно-церковного відродження в Україні в навчальній практиці й виявлено особисту участь духовенства в організації навчання українською мовою. Автор стверджує, що, не заперечуючи необхідності вивчення російської мови, для українського народу на початку ХХ століття варто було провести рішучі реформи існуючої системи управління духовних навчальних закладів, професійної підготовки вчителів та загальної українізації освіти.

Незважаючи на всебічну протидію з боку уряду, духовенство українських губерній боролося за свої національні права. Рух за українізацію навчальних програм духовних закладів та церковнопарафіяльних шкіл набирав обертів. Справжніми осередками національно-церковного руху за українізацію освіти стали духовні семінарії. Однак дії молоді не завжди були рішучими, об'єднаними з діями педагогів, що ускладнювало розбудову рідномовного навчання. І хоча виступи семінаристів, педагогів, учителів церковнопарафіяльних шкіл не були масовими, можна цілком стверджувати: рідна мова в навчальних закладах стала бажанням усього українського народу. Діяльність церковних службовців щодо відновлення прав українців на рідну мову навчання підтримувала та надихала національно свідомих українців у цій нелегкій справі, надавала рухові масовості.

Недоліком у діяльності духовенства було те, що, наголошуючи на необхідності українізації освіти, воно мало уваги приділяло практиці створення рідномовних шкіл. Тільки окремі священнослужителі наважувалися всупереч закону впроваджувати українську мову в навчальний процес. Їм бракувало сміливості й наполегливості у вирішенні мовного питання. Більшість планів стосовно впровадження української мови в освітній процес реалізовувалась організаціями тільки через агітацію. На практиці питання створення рідномовних закладів освіти в Україні йшло поза питанням загальної просвіти українського населення. У результаті ці плани залишались лише мріями. Крім того, священнослужителі діяли в основному самостійно, не підтримували належних стосунків з іншими закладами, які мали за мету українізацію навчання.

У підрозділі 4.2 "Спроби українізації богослужінь" встановлено, що невід'ємною ознакою пробудження національної свідомості духовенства на початку ХХ століття стала вимога певної частини духовних пастирів впровадження рідної мови в церковну службу.

На початку ХХ століття богослужіння у храмах українських єпархій велося російською і не викликало відгуку в серцях громади. Особливо тоді, коли більшість населення розмовляло українською мовою і було неписьменним. Тож до активної позиції громадськості в цьому питанні додали свої голоси і священнослужителі. Окремі представники духовенства знаходили в собі мужність на проповідь до надрукування Євангелія українською мовою і дозволу Святійшого Синоду (св. с. Фільштейн Ксенофонт Ванькевич та м. Пикова П. Степанківський, що стали авторами "Проповідей до українського народу на його рідній мові", єпископ Подільський Парфеній Левицький, ректор Волинської духовної семінарії, архімандрит, а з 1905 р. - вікарний єпископ Кременецький Амвросій (Гудко)).

Падіння монархії та Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. розширили шляхи українізації богослужінь. Відомі священнослужителі українських єпархій - М. Борецький, Є. Сіцинський, М. Дложевський, В. Липківський - вважали за необхідне зібрати для вирішення цих питань Всеукраїнський Церковний Собор. Єпархіальні з'їзди духовенства надавали практичну підтримку і приймали рішення негайно розпочинати богослужіння й читання проповідей українською мовою.

Все ж питання українізації богослужінь не було вирішене до кінця і напрацювання священнослужителів початку ХХ століття так і залишилися законодавчо неоформленими спробами. Переважання обивательських настроїв у середовищі провінційного духовенства, навіть українського походження, призначення єпископами в Україну не лише байдужих, а й ворожих до всього українського значно ускладнювало в умовах Російської імперії впровадження української мови в богослужіння.

У підрозділі 4.3 „Переклад та видання Євангелія українською мовою" встановлено основні етапи, охарактеризовано особливості появи Євангелія українською мовою. Дисертанткою вивчено пошуковий шлях духовенства та громадськості до видання Євангелія, що засвідчив не лише високий рівень розвитку української літературної мови, а й прагнення українського народу здобути духовну самостійність, показати себе національно на тлі загальноєвропейської християнської культури. Розуміння церковної служби та видання Євангелія рідною мовою сприяло зближенню та пом'якшенню стосунків між пастирями й мирянами, відродженню традицій соборноправності української церкви з прадавніх часів.

У результаті проведеного наукового дослідження, автор виносить на захист такі висновки та положення:

Організаційно-функціональна структура православної церкви в Україні зазначеного періоду мала ряд особливостей. За насиченістю інфраструктури, концентрацією віруючих, динамікою релігійного життя єпархії України посідали центральне місце в Російській православній церкві. Водночас зберігалася незбалансованість організаційного устрою. Недостатня кількість церковних округів (єпархіальних та благочинних) ускладнювала пастирську діяльність. Найбільш насичена в імперії церковна інфраструктура українських єпархій з високою густотою населення, значною частиною церков і духовенства не відповідала штучно обмеженій їх кількості, що, з одного боку, підривало можливості проповідницької діяльності церковних ієрархів, з іншого - посилювало їх адміністративні обов'язки. Це питання не було вирішене ні Передсоборним присутствієм (1906 р.), ні Передсоборною нарадою (1912 р.), ні Всеукраїнским Собором (1918 р.) і залишилося відкритим. На початок 1917 р. в Україні кількість єпархій та благочинних округів залишилася незмінною.

Зміст та особливості церковно-реформаційного руху в Україні мали національну специфіку. Доведено, що визначальною з них виявилася прихильність частини кліру до ідеї відтворення характерної для вітчизняної традиції розвинутої форми соборного устрою із залученням мирян до церковного управління всіх рівнів. Загальний характер ініційованих в Україні реформ мав демократичну спрямованість.

Після 1905 р. переважна частина духовенства підтримувала ліберальні соціально-економічні реформи. У зв'язку з цим усталена в радянській історіографії оцінка церкви як лише реакційної організації не вповні адекватно відображає тогочасну реальність. Громадський рух духовенства вилився у підвищення культурно-освітнього рівня населення шляхом відкриття шкіл, читалень, народних будинків, виголошення лекцій та читань просвітницького характеру, розширення економічного розвитку господарств через створення сільськогосподарських кооперативів та церковнопарафіяльних братств, попечительств. Вони сприяли розвитку мирської активності пастви та зближенню з церковною структурою, надавали елементарні сільськогосподарські знання і були здатні полегшити реалії капіталістичного розвитку.

У 1905 - 1917 рр. православна церква в Україні зберігала потужні засоби культурного впливу. Під впливом духовенства в контексті мирянського руху групувалися кадри учасників національно-визвольного руху 1917 - 1920 рр., відбувалася консолідація сил, що в період національно-визвольних змагань зініціювали та очолили національно-патріотичні українські кола. Громадські ініціативи самоврядних церковних організацій сприяли поширенню реформаційних тенденцій у внутрішній структурі церкви та свідомості духовенства (самоусвідомлення українцями своєї національної ідентичності), зумовили автокефальний церковний рух (закладалися передумови створення Української автокефальної православної церкви).

Одним із проявів піднесення громадянської позиції духовенства став рух за відміну смертної кари та амністію політв'язнів, що охопив певні ліберально налаштовані кола духовенства. Ці вимоги не знайшли підтримки більшості, але стали каталізатором реформування церковного життя та суспільства початку ХХ століття.

Зіткнення зростаючих національних тенденцій з уніфікаційними загальноросійськими впливами викликало посилення суперечностей внутрішнього розвитку православної церкви. У контексті політики денаціоналізації духовенства штучно стримувався процес підготовки священно- і церковнослужителів на національних засадах. Влада чинила всебічний спротив поширенню україномовного навчання на всіх рівнях. Однак, незважаючи на всебічну протидію з боку уряду, духовенство боролося за свої національні права.

Ознакою пробудження національної свідомості духовенства на початку ХХ ст. стала вимога впровадження рідної мови в церковну службу. Старослов'янська мова богослужінь та російська проповідей були не зрозумілі звичайному парафіянинові, що спричиняло його релігійний індиферентизм і стало ознакою кризи пастирського служіння духовенства українських єпархій РПЦ. Представники православного кліру знайшли в собі сили заявити про власні патріотично-просвітницькі наміри на різних рівнях: у сільських приходах, духовних навчальних закладах, у Державній думі, а з 1917 року - на церковних форумах та в повсякденному житті численних парафій.

Факт появи українського перекладу Євангелія у 1911р. став визначною подією в історії національно-церковного руху українського народу. Вона засвідчила не лише високий рівень розвитку української літературної мови, а й прагнення українського народу здобути духовну самостійність, показати себе національно на тлі загальноєвропейської християнської культури. З правом на використання рідномовного Святого Письма тісно пов'язане отримання дійсної віросповідної свободи, яку він довгий час виборював. Розуміння церковної служби та видання Євангелія рідною мовою сприяло зближенню та пом'якшенню стосунків між пастирями й мирянами, відродженню традицій соборноправності української церкви з прадавніх часів.

реформаційний церковний духовенство історичний

Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях автора

1. Взаємодія світської та церковної влад в Російській імперії на початку ХХ століття (за матеріалами українських єпархій РПЦ) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ століть. - Київ: Інститут історії України, 2007. - Випуск XІV. - С. 331-337.

2. Спроби реформування засад управління українських єпархій Російської православної церкви на початку ХХ століття // Український історичний збірник. - Випуск 11. - К.: Інститут історії України НАН України, 2008. - С. 173-180.

3. Погляди духовенства на суспільно-політичні проблеми початку ХХ століття (на матеріалах українських єпархій РПЦ) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К: Інститут історії України, 2008 р. - Випуск ХV. - С. 69-72.

4. Діяльність православних церковних братств в українських єпархіях РПЦ (1905 - 1917 рр.). // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 25. - С. 40-48.

5. Православна церква в Україні: процеси реформування у 1905 - 1914 рр. // Збірник тез ІІІ міжнародної студентської наукової конференції "Українська державність: історія і сучасність" 24 листопада 2006 р. / За ред. К. В. Балабанова. - Маріуполь: МДГУ, 2006. - С.11-12.

6. До історії видання українського перекладу Євангелія // Служіння і спадщина Митрополита Василя Липківського: матеріали всеукраїнської наукової конференції. Київ, 17 листопада 2007 р. / Всеукраїнське товариство ім. митрополита Василя Липківського; упорядник А.Л. Зінченко. - Київ, 2008. - С. 69-80.

Размещено на Allbest.ru