Становлення білоруської державності (1917-1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК [37.015 + 06.06]

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Становлення білоруської державності (1917-1921 рр.)

07.00.01 - історія України

Стрикун Ірина Сергіївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Віднянський Степан Васильович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ткаченко Василь Миколайович, Президія АПН України, радник;

кандидат історичних наук, Дедурін Геннадій Геннадійович, Харківський національний університет внутрішніх справ МВС України, старший викладач кафедри історії державності України та українознавства.

Захист відбудеться 24 вересня 2010 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “____” серпня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О. І.

білоруський інтелектуал державотворення іманентний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Перша світова війна, піднесення національно-визвольних рухів слов'янських народів, революційні події в Росії, результатом яких стало зникнення з політичної карти світу поліетнічних імперій, зокрема Російської, сприяли зростанню національної свідомості у слов'ян і творення ними власних держав.

Вивчення динаміки цього процесу в білорусів, за умов відсутності впродовж багатьох століть державно-правової традиції й взагалі білоруської ідеї, має велике науково-пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. До того ж повну картину становлення білоруської державності, його позитивів і негативів, можна отримати лише при комплексному дослідженні як національно-демократичної, так й радянської моделі державності та шляхів їх впровадження.

Слід відзначити, що в українській історіографії проблеми становлення білоруської державності 1917-1921 рр. належать до недосліджених або малодосліджених сторінок історії сусідніх слов'янських народів, з якими українці мають спільну історичну долю, а в білоруській історичній науці й досі точаться гострі дискусії навколо цієї проблематики.

З розпадом СРСР та утворенням 1991 року незалежних держав, українсько-білоруські відносини розглядались, зазвичай, крізь призму контактів цих країн з Російською Федерацією, а їх міждержавні взаємовідносини перебували на периферії зовнішньополітичних пріоритетів Києва і Мінська. Обмеження зв'язків між Білоруссю та Україною виключно економічною галуззю діяльності, нестабільність політичних зв'язків, відсутність узгоджених точок зору істориків і політологів, культурологів і соціологів з проблем, що становлять спільний інтерес, негативно впливають на розвиток стабільного українсько-білоруського співробітництва.

І, нарешті, широка обізнаність громадськості України з особливостями історичного розвитку Білорусі, процесом її державотворення сприяло б швидшому вирішенню проблемних питань, зокрема врегулювання питання міждержавного кордону, та закріпленню добросусідських двосторонніх відносин.

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконувалася, згідно з науковими планами Інституту історії України НАН України, зокрема в рамках тем відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин - «Україна в європейському просторі у ХІХ - на початку ХХІ століть: історичні зв'язки, проблеми та перспективи інтеграції» (державний реєстраційний номер 0106U000639) і «Європейський історичний процес і рецепції України у ХІХ - на початку ХХІ століть: джерела, напрями та суспільно-політичні впливи» (державний реєстраційний номер 0109U002366).

Об'єктом дослідження є державотворчі процеси на білоруських землях у революційну добу 1917-1921 років.

Предмет дослідження - зміст, форми і методи становлення білоруської державності у зазначений період, їх історико-еволюційний шлях, на який впливали різні політичні угруповання й партії Білорусі, а також зовнішні чинники: російсько-німецькі переговори на початку 1918 р., прагнення країн Антанти спинити більшовицький наступ й відведення провідної ролі в цьому Польщі, радянсько-польська війна тощо.

Географічні межі роботи охоплюють історичні регіони білоруської території, де формувалась і діяла національна еліта: Віленщина, Мінщина, Могильовщина, Гродненщина, Гомельщина, Вітебщина й Смоленщина.

Хронологічні рамки дисертації окреслені періодом від березня 1917 р. - створення білоруських партій і політичних організацій й висунення ними на передній план ідеї національного самовизначення Білорусі, до 18 березня 1921 р. - укладення повноважними представниками РСФРР, з одного боку, та Польською державою - з іншого, Ризького мирного договору.

Мета дослідження - комплексне аналітичне висвітлення процесу становлення білоруської державності в контексті тогочасної світової політики.

На досягнення мети спрямовані такі наукові завдання:

- проаналізувати доробок радянських, емігрантських дослідників, а також сучасні інтерпретації та наукові розвідки з цієї теми сучасних білоруських й зарубіжних науковців;

- охарактеризувати й визначити повноту джерельної бази дослідження;

- з'ясувати причини переходу білоруських інтелектуалів від федералістсько-автономістських ідей до незалежницьких;

- визначити зовнішньо- та внутрішньополітичні передумови проголошення БНР, СРРБ та ЛитБілу, характер й причини їх нетривалого існування;

- виявити місце і роль білорусько-литовських і білорусько-польських взаємовідносин у процесах білоруського державотворення;

- визначити місце іманентної боротьби керівних установ національного білоруського та місцевої й центральної радянської влади Білорусі в державотворчому процесі;

- дослідити обґрунтованість сформованої сучасними білоруськими істориками концепції континуітету БНР - СРРБ - РБ.

Методологічною основою наукового пошуку є принципи історизму, об'єктивності й системності дослідження. Оптимально використати архівні джерела, опубліковані документи й наукові праці вдалося завдяки застосуванню методів наукового пошуку, аналізу і синтезу матеріалу. При підготовці дисертації широко застосовувався історико-генетичний (описовий) метод. Він дав можливість простежити процес становлення білоруської державності в комплексі причинно-наслідкових зв'язків, загальних тенденцій і специфічних рис тогочасної історичної ситуації. Для висвітлення позитивів і негативів білоруського державотворення на радянській та національній основі використано синхронний метод. Завдяки методу системного аналізу розглянуто білорусько-польські, білорусько-литовські відносини й з'ясовано їх місце у системі міжнародних відносин тогочасності. Хронологічний метод дав можливість послідовно розглянути тему.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що в ній уперше в українській історичній науці подано аналітичну оцінку формування, втілення, трансформації й краху моделі білоруської національної державності, а також вказано на неоднозначність і складність процесу становлення білоруської радянської республіки. При визначенні наукової новизни дослідження необхідно наголосити, що в ньому вперше:

- проаналізовано наявні концептуальні підходи до вивчення теми розвитку білоруської державності;

- уведено у вітчизняний простір історичної науки комплекс джерел з архівів Білорусі та Литви;

- розкрито цілісну картину процесу білоруського державотворення у 1917-1921 рр.;

- встановлено вплив «крайової» ідеології на розвиток білорусько-литовських відносини;

- висвітлено взаємовиключність білоруських, з одного боку, і литовських, польських, з іншого - національних інтересів;

- доведено, що процес становлення білоруської державності на радянській основі був не менш складним, аніж на національній.

Практичне значення роботи. Її результати можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії Білорусі, а також у навчальному процесі в школах під час проведення факультативних занять і гуманітарних вузах при вивченні курсів слов'янознавства, історії Східно-Центральної Європи. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути корисними для державних, громадських структур та інших установ у процесі поглиблення українсько-білоруської співпраці на сучасному етапі.

Особистий внесок здобувачки. Висновки й узагальнення дисертації, винесені на захист, одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України. Окремі положення дисертаційної роботи представлені на міжнародних конференціях: ІІ Міжнародній науковій конференції «Методология исследований истории Беларуси: проблемы, достижения, перспективы» (Мінськ, 22-23 жовтня 2008 р.), «Беларусь: этапы становления государственности (к 90-летию со дня образования БССР)» (Мінськ, 18 грудня 2008 р.). Результати дослідження викладені у 5 наукових статтях опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота побудована за хронологічно-проблемним принципом і складається зі вступу, списку умовних скорочень, чотирьох розділів (8 підрозділів), висновків (165 с.), переліку використаних джерел і літератури (324 позицій). Повний обсяг дисертації - 203 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання, хронологічні й географічні межі, сформульовано методологічні засади, з'ясовано наукову новизну і практичне значення дослідження, зазначено апробацію результатів наукової роботи.

Перший розділ роботи - «Стан наукової розробки теми та аналіз джерельної бази» - висвітлено стан наукової розробки теми, визначено джерельну базу дисертаційної роботи.

Характеристика історіографії обраної теми структурована за критерієм наукових позицій учених і виділених ними проблемних питань: праці представників другої й третьої хвиль білоруської політичної еміграції; радянських учених; праці сучасних білоруських дослідників; зарубіжні напрацювання, куди відносимо й праці українських науковців-істориків.

Найбільш активними представниками марксистської історіографії у вивченні Білоруської державності були Ф. Турук, Н. Каменська, С. Маргунський, В. Круталевич, М. Сташкевич, Є. Шкляр та інші. На Заході виходили публікації й монографії білоруських емігрантських авторів: О. Цвікевича, П. Кречевського, Є. Калубовича, С. Станкевича та інших.

Ознайомлення з їхніми працями дає можливість виділити кілька найбільш суперечливих аспектів, навколо яких розгорнулася полеміка. Аналізуючи причин і передумови проголошення незалежності Білоруської Народної Республіки (БНР), історики-марксисти одностайно ототожнювали її організацію з іноземною інтервенцією, в той час як організація Соціалістичної Радянської Республіки Білорусії (СРРБ) була відображенням «бажання білоруського народу». Безпосередні учасники білоруського національного руху за відродження й представники другої хвилі еміграції (1920-1930-х років) разом із дослідниками третьої хвилі політичної еміграції - військово-політичної, вказували на вирішальність умов Брестського мирного договору у створенні білоруської національної державності. Марксистська історіографія найчастіше кваліфікувала БНР як «типову буржуазно-поміщицьку державу». Переважна більшість дослідників-емігрантів уживали разом із БНР формулювання «незалежна національна держава». Іншим суперечливим моментом стала оцінка дослідниками взаємозв'язків керівництва БНР з окупаційною владою. У емігрантських розвідках сформовано тезу концепт - білоруська незалежність суперечила як більшовицьким, так і німецьким планам. Натомість історики, які репрезентували марксистську історичну науку, розглядали взаємовідносини організаторів БНР з німецькими інтервентами з «угодницьких» позицій. Традиційно білорусько-литовська співпраця останніми розглядалась у межах об'єднаної радянської республіки Литви і Білорусі. Слід зазначити, що у студіях діаспорних дослідників ця проблематика згадується побіжно. Загалом історики-марксисти активно розробляли теми з проблематики боротьби Червоної армії та білоруського народу проти польських окупантів, підпільної діяльності проти окупантів, агітаційно-пропагандистської роботи серед населення, руху трудівників Білорусі за організацію СРРБ.

Початок 90-х років позначився деідеологізацією історичних фактів і формуванням двох основних підходів інтерпретації білоруської історії - національного (В. Ладисєв Ладисеў У.Ф. Паміж Усходом і Заходам: Становленне дзержаўнасці і тэрытарыяльной цэласнасці Беларусі (1917-1939 гг.) / У.Ф. Ладисеў, П.І. Брыгадзін. - Мн.: БДУ,2003. - 307 с. , Р. Лазько Лазько Р.Р. Беларусь у еўрапейскай палітыцы. 1918-1925 гг.: Нарысы / Р.Р. Лазько, А.М. Кротаў, М.М. Мязга. - Гомель: УА «ГДУ імя Ф. Скарыны», 2003. - 126 с., О. Тихомирів, В. Мазец) і неорадянського (І. Ігнатенко Игнатенко И. М. Октябрьская революция и самоопределение Белоруссии / И.М. Игнатенко. - Мн: Навука і техніка, 1992. - 254 с., А. Резнік, С. Третьяк). Характерною рисою останнього є відмова від традиційної для радянського часу концепції єдиної російської нації, відгалуженням якої були білоруси і поляризація думок у висвітленні причин і процесу створення Соціалістичної Радянської Республіки Литви і Білорусії (СРРЛіБ, ЛитБіл). У національній інтерпретації білоруської історії, білоруси подаються як європейська нація, а Росія і меншою мірою Польща визначаються як вороги й причина всіх національних негараздів.

Полеміка між названими течіями точиться навколо питання: «Чи була БНР державою?». Неорадянські історики відмовляють БНР у кваліфікації її як державного утворення, проте визнають початковим етапом національно-державного будівництва. Представники національного напряму з цього питання розділилися на прихильників оцінки БНР як незалежної, самостійної держави і тих, хто вважає БНР лише одним з етапів тривалого процесу суверенізації нації.

Іншим суперечливим моментом стала характеристика міжнародної діяльності керівництва БНР. Неорадяністи, як і їхні попередники лише епізодично торкаються питання дипломатичної діяльності БНР. Остання у студіях представників цієї групи дослідників являє собою безвладну політику керівництва БНР, що виявилась у поданні клопотань і прохань до провідних держав Заходу й країн Четверного блоку та співпрацею з «литовськими окупантами» (литовською Тарибою. - Авт.) і «буржуазно-поміщицькою» Польщею. Адепти національного напряму наголошують на створенні БНР білоруської дипломатії, фіксують прагнення організаторів БНР перетворити республіку в суб'єкта міжнародної політики й визначають причини неможливості цього.

Залишається й на перехресті дискусій питання білорусько-литовських відносин. Дослідники неорадяністи, продовжуючи традиції радянських істориків, акцентують увагу на співпраці білорусів і литовців виключно в межах ЛитБілу.

Натомість представники національного напряму роблять наголос на взаємозв'язках національних урядів Литви й Білорусі, відповідно Тариби і Ради Народних Міністрів (РНМ). В об'єкт дослідження введено так зване «віленське питання», діяльність Міністерства білоруських справ (МБС) при литовському уряді.

Одним із ключових моментів історіографічного «протистояння» є питання визначення дати відкриття І Всебілоруського конгресу. Типовим для праць неорадяністів виступає фіксування відкриття конгресу 15 грудня 1917 р. з моменту приїзду на нього делегатів, запрошених Білоруським Обласним комітетом (БОК). Натомість представники національної концепції, базуючись на публікаціях В. Скалабана, відкриття конгресу виводять з моменту прийняття прибулими до Мінська делегатами постанови про офіційне відкриття з'їзду 7 грудня 1917 р.

На відміну від білорусько-польських чи білорусько-литовських, відносини білорусько-українські не здобули широкого висвітлення у дослідженнях як істориків-марксистів, так і сучасних білоруських наукових розвідках. Певною мірою 1996 року до цієї проблематики звернувся М. Б. Щавлинський. Його увага сфокусована на дослідженні формування та діяльності білоруських організацій в Одесі.

Загалом білоруські дослідники акцентують увагу на діяльності дипломатичних представництв БНР в Україні, наголошуючи на тому, що у 1918-1920 рр. одним із основних напрямів у зовнішньополітичній діяльності керівництва БНР був розвиток зв'язків з Україною. У своїх розвідках О. Кукса дійшов висновку, що лідери білоруського руху уважно слідкували за розвитком подій в Україні та переймали її досвід у справі організації власного органу крайової влади, а згодом й вибору типу державного устрою Білорусі.

Питання білоруського державотворення 1917-1921 рр. не знайшло глибокого висвітлення в українській історичній науці, хоча в її доробку присутні поодинокі дослідження з цієї проблематики. О. Панько у своїй дисертації висвітлив територіальний аспект становлення білоруської державності 1914-1923 рр. Останнім часом українські науковці виявляють пожвавлений інтерес до дослідження традицій дипломатичної діяльності самостійницьких урядів України, зокрема й періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. У контексті цієї тематики розглядається й питання взаємозв'язків УНР та Української Держави з новопосталими державними утвореннями на території колишньої Російської імперії, зокрема Білоруською Народною Республікою. У праці В. Матвієнко докладно розглянуто українсько-білоруські взаємовідносини періоду квітня 1918 р. - листопада 1920 р. Зокрема білоруська тематика зустрічається у працях українських науковців, присвячених дослідженню діяльності зовнішньополітичних відомств, визначенню кордонів України періоду національно-визвольних змагань Кудлай О.Б. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Української Народної Республіки (червень 1917 - квітень 1918 рр.) / О.Б. Кудлай. - К.: Інститут історії України, 2008. - 116 с.; Боєчко В. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан / В. Боєчко, О. Ганжа, Б. Захарчук. - К. : Основи, 1994. - 168 с..

Переважну більшість праць науковців-істориків Російської Федерації присвячено питанням історії Білорусі інших періодів. Коло наукових інтересів російських дослідників становить історія білоруської культури, білоруської літератури, релігійного життя Білорусі. Студії Ю. Лабинцова, Л. Щавинської, О. Гронського лише побічно торкаються досліджуваної теми.

Окремі аспекти проблеми історії становлення білоруської державності розкривають у своїх працях польські дослідники. Серед головних виокремимо монографію Я. Мірановича «Білоруси і українці у політиці Пілсудського» Mironowicz Eugeniusz Biaіorusini i Ukraiсcy w polityce obozu piіsudczykowskiego. - Biaіystok: MZGraf s.c., 2007. - 294 s., О. Латишонка «Білоруські військові формування. 1917-1923 роках» Latyszonek O. Bialoruskie formacje wojskowe. 1917 - 1923. - Bialystok: Bialoruskie Towarzystwo Historyczne, 1995. - 273 s. // http://kamunikat.fontel.net/www/knizki/historia/latyszonak/formacje_02.htm#2.5.

Джерельну базу дослідження становить різноманітний масив документів, що поділяється на кілька груп: актові та діловодні документи, документи політичних партій та об'єднавчих центрів білоруського національного руху, листування керівництва БНР, спогади.

Важливий матеріал для розкриття теми становлення білоруської держави зберігається у Національному архіві Республіки Білорусь (Мінськ) і Державному архіві Литви (Вільно). Відомості про відносини з окупаційною владою, документи з організації владних структур БНР, постанови з організації місцевих білоруських рад, документація Надзвичайної делегація Ради БНР із закордонних переговорів за березень-червень і вересень-листопад 1918 р. містяться в документах фонду «Рада Міністраў Беларускай Народнай Рэспублікі» (ф. 582). Більшу частину архівних матеріалів цього фонду систематизовано С. Шупою й опубліковано як «Архівы Беларускай Народнай Рэспублікі».

У фондах «Рада Народных Міністраў Беларускай Народнай Рэспублікі» (ф.325), «Коллекция документов, собранных институтом истории партии при ЦК КПБ» (ф. 60п) зокрема зберігаються дані щодо діяльності білоруських національних політичних партій мінського центру, документи із внутрішньої організації БНР, посвідчення, видані Народним Секретаріатом, документи про білорусько-литовські й білорусько-польські відносини. За матеріалами фондів можна переконливо доводити факт створення білоруської дипломатії.

Серед значного обсягу протоколів, звітів і нот містяться документи, що мають значну наукову цінність, оскільки дають відповідь на запитання: «Чому після проголошення незалежної республіки її організатори повернулися до ідей федерації?». Вони ж вносять ясність у парадоксальну, здавалося б, ситуацію: при неприязному ставленні до Польщі та її політики організатори БНР погоджувалися на федерацію з нею. Не менш важливими є матеріали, де визначаються причини напруження у відносинах між білорусами й литовцями, і які дають можливість пояснити «охолодження» відносин між обома країнами під час Паризьких мирних переговорів. Документи фонду № 582 можуть бути показником кризи партійно-державного апарату з грудня 1919 р. до жовтня 1920 р. і ситуації у керівництві БНР в період радянсько-польської війни. Цінні відомості про фінансове становище уряду та Ради БНР містяться у звітах кас уряду, так і документах, пов'язаних з українсько-білоруськими зв'язками.

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО) серед документів фондів 3766 «Міністерства закордонних справ Української Держави 1918 р.» та № 3696 «Міністерства іноземних справ УНР 1918-1922 рр.» зберігаються матеріали щодо білорусько-українських зв'язків 1918-1920 рр. Переважною більшістю вони пов'язані з питанням визначення і закріплення кордону між країнами. У них відображено перебіг білорусько-українського переговорного процесу, вимоги і пропозиції сторін, проте немає відомостей про їх підготовку до переговорів. Унаслідок цього особливу інформаційну цінність становлять звернення, заяви місцевих мешканців та організацій спірних територій. Деякі з них уміщені у книзі В. Сергійчука «Українська Соборність Відродження українства в 1917-1920 роках».

У збірниках, що видавалися в радянську добу, домінують матеріали, що мали підтвердити комуністичну доктрину «про тріумфальну ходу радянської влади» Великая Октябрьская социалистическая революция в Белоруссии: док. и матер. в 2 т. / [редкол. Горбунов Т.С. (главный) и др.]. - Мн.: Государственное издательство БССР. Редакция политической литературы, 1957; Борьба за Советскую власть в Белоруссии, 1918 - 1920 гг.: сб. док. и матер.: в 2 т. / [Сост. Козловская Є.Л., Круталевич В.А., Нарыш-Блук Л.П.]. - Мн.: Беларусь, 1968-1971. . Разом з тим, вони подають у динаміці встановлення радянської влади в Білорусі, наводять відомості про двоїсте сприйняття місцевими більшовицькими осередками принципу «самовизначення націй». У сучасних білоруських документальних виданнях переважну більшість становлять матеріали фонду № 325.

Цінним джерелом вивчення історії становлення білоруської державності є тематичні збірники документів із міжнародно-правових питань: «Документы и материалы по истории советско-польских отношений», «Документы внешней политики СССР». Вони опосередковано характеризують статус і місце Білорусі у світовій політиці.

Документи білоруських політичних партій та об'єднавчих центрів національного руху - програмні документи, матеріали з'їздів, конференцій - дають можливість з'ясувати розуміння ними національного питання, бачення шляхів його розв'язання в конкретно-історичних умовах, простежити їх уплив на розвиток тогочасних подій, зокрема, перехід від теорії до практики реалізації права націй на самовизначення 1917 року, розкол білоруського національного руху за відродження в грудні 1919 р. тощо.

Вагомий пласт інформації становлять епістолярії. Листи А. Луцкевича до РНМ під час його перебування у Парижі, листи членів керівних установ БНР до нього, коли він знаходився у Варшаві, розкривають індивідуальне сприйняття, ставлення та аналіз певних ситуацій, зокрема, орієнтації у справі визнання суверенітету БНР на Польщу, відновлення діяльності Ради БНР тощо, настрої, мотивацію вчинків кореспондентів. Листування між представниками Ради та уряду БНР дають ціні відомості про матеріальне становище цих установ і буденне життя членів керівництва БНР.

Мемуари дають можливість повніше зрозуміти тогочасну добу. Спогади А. Луцкевича, О. Пуршинського, Я. Станкевича, зокрема допомагають конструювати канву подій, виявити внутрішні спонукання авторів діяти саме так, створити портрет лідерів білоруського національного руху за відродження.

У другому розділі - «Розвиток білоруського національного руху (березень - грудень 1917 р.)» - основну увагу зосереджено на стані ідейно-політичної думки в Білорусі, організації об'єднавчих центрів білоруського національного руху, пошуку оптимальної концепції самовизначення Білорусі.

Процес національного відродження білорусів, що розпочався у ХІХ ст., завдяки впливу Першої світової війни й Російської революції 1917 р. опинився на якісно новому рівні. Кардинальні зміни в суспільстві сприяли активізації діяльності білоруських інтелектуалів у напрямі пошуку шляхів національного й державного самовизначення Білорусі. У розділеній умовно лінією фронту на Західну й Східну Білорусь, національні діячі по-різному визначали її місце на теренах колишньої Російської імперії.

На підконтрольній Росії території загальноросійські партії після лютневих подій 1917 р. мали значний вплив, особливо РСДРП(б) і Партія соціалістів-революціонерів (ПСР). Їх позиції з національного питання і реформування державного устрою Росії імпонували переважній більшості населення східних і центральних районів Білорусі.

У цілому в білоруському громадсько-політичному русі 1917 року окреслилося два основних напрями діяльності національних інтелектуалів: ліберально-демократичний і революційно-демократичний.

Ліберальний варіант вирішення національного питання, запропонований близькими до кадетів білоруськими партіями і політичними організаціями, передбачав збереження цілісності й неподільності Росії. Проте в середині партій ліберально-демократичного напряму не було єдиного підходу з реалізації цього варіанту й визначення місця Білорусі у Російській державі. Так для більшості білоруських політичних організацій (Союз білоруської демократії, Могильовський білоруський комітет, Білоруський народний союз) зазначеного періоду властивим було домінування ідей «обласництва» - визнання самобутності білоруської нації, її права на самовизначення і перебування Білорусі як адміністративної одиниці у складі Росії - й меншою мірою «західнорусизму», ідеологія і практика якого базувалися на концепції відсутності самостійного білоруського етносу і розгляду Білорусі виключно як західної території Росії. Водночас Християнський демократичний союз й Білоруська партія народних соціалістів у своїх програмних положеннях офіційно декларували право білоруської нації на національну автономію у складі федеративної Росії.

Партії та організації революційно-демократичної орієнтації (Білоруська соціалістична громада (БСГ), Білоруська народна громада (БНГ) виступали за децентралізацію Росії на основі федерації та надання Білорусі статусу широкої територіальної автономії з власними законодавчими й виконавчими органами влади, обраними на основі загального прямого виборчого права з пропорційним представництвом національних меншин, тобто перебували на позиціях політичної автономії краю. Програми революційно-демократичних партій містили характерні положення як РСДРП(б), так і ПСР.

Пропагування ідеї національної державності у формі широкої крайової автономії у складі Російської федеративної демократичної республіки стало тим об'єднавчим фактором, на основі якого і відбувся процес консолідації білоруського національного руху - утворення представницької політичної структури у березні 1917 р. Білоруського національного комітету, у липні того ж року Центральної ради білоруських організацій, реорганізованої у жовтні у Велику Білоруську Раду. Тон у справі об'єднання політичних сил східних і центральних районів Білорусі задавала БСГ.

Кульмінацією розвитку білоруського національного руху за відродження став І Всебілоруський конгрес. Він зафіксував зсув у громадській свідомості: Білорусь хоча i уявлялась, як і раніше тільки частиною Російської федеративної демократичної республіки, але вже не як безлика, жорстко підпорядкована центру провінція, а як відносно самостійний, рівноправний, з власними інтересами та автономною системою управління суб'єкт федерації. Проте далі вироблення загальної резолюції форуму справа не пішла. Причиною такого становища став його розпуск за наказом РНК Західної області й фронту в ніч з 17 на 18 грудня 1917 р.

Захоплені німецькими військами 1915 року західні землі Білорусі були включені до складу військово-адміністративної одиниці Обер-Ост. Окупаційна влада досить толерантно ставилася до національно-культурних прагнень білорусів. Останнє сприяло виходу з виключно культурно-освітньої діяльності нечисленної білоруської інтелігенції. Братами Антоном та Іваном Луцкевичами, В. Ластовським, А. Пашкевич (Тітка) було утворено філію Громади - Білоруську соціал-демократичну групу (БСДРГ). Восени 1915 р. ними було організовано Білоруський народний комітет (БНК) - координуючий центр білоруських громадських і політичних організацій, реорганізований в січні 1918 р. у Віленську білоруську раду. Програма національної політики БНК хибувала історичним романтизмом, прагненням відновлення втраченої державності - Великого князівства Литовського (ВКЛ). Програмою мінімум була організація федеративної Білорусько-Литовської держави з двома автономними одиницями литовською й білоруською «обох Білорусій».

1917 року підтримка литовського національного руху Німеччиною й визначення його домінантою своєї «східної» політики, неоднозначно було сприйнято віленськими білоруськими інтелектуалами. З одного боку, вони вітали процес становлення литовської національної державності, з іншого - вбачали в ньому загрозу реалізації створення федеративної Білорусько-Литовської держави.

У третьому розділі - «Державотворчі процеси в Білорусі: національний і радянський контекст (січень 1918 р. - липень 1919 р.)» - складається з двох підрозділів, у яких проаналізовано обставини, процес й характер проголошення БНР, СРРБ та СРРЛіБ, діяльність їх керівних органів.

З'ясовано, що виникнення Білоруської Народної Республіки стало можливим завдяки комплексній дії внутрішньо- і зовнішньополітичних чинників. Проте, каталізатором проголошення Білоруської Народної Республіки (БНР) та її незалежності стала зовнішня політика, яку проводили Німеччина та РСФРР. Зірвані Л. Троцьким мирні переговори між Німеччиною і радянською Росією, і як наслідок, просування вглиб Білорусі німецьких військових частин та евакуація до Смоленська Облвиконкомзаху й РНК Західної області, створило сприятливі умови для проголошення І та ІІ Установчих грамот Виконкомом Ради І Всебілоруського з'їзду, в яких визначались основні принципи національно-державного будівництва у Білорусі та організація керівних органів БНР. З огляду на укладений Німеччиною й радянською Росією Брестський мирний договір, можна стверджувати, що ці держави ігнорували білоруські інтереси. Протести проти нього білоруських інтелектуалів в умовах, коли Білорусь не мала власної держави й розглядалась, як частина Росії, не мали сили.

На конкретно-історичному матеріалі доведено, що питання міжнародно-правого визнання республіки займало центральне місце у діяльності керівництва БНР. Про це свідчить кооптація 10 осіб із Мінського білоруського представництва, орієнтованого на співпрацю з інтервентами до складу Ради БНР, текст надісланої Радою БНР телеграми кайзеру Вільгельму ІІ, робота у різний період білоруських дипломатичних делегацій в Україні, Литві, радянській Росії.

Доведено, що БНР не відбулась як держава. Фактичне проголошення незалежності БНР сталося в умовах окупації більшої частини її території німецькими військами. Німеччина, що взяла на себе зобов'язання за умовами Брестського мирного договору не підтримувати створення нових держав на території колишньої Російської імперії, ігнорувала спроби керівництва БНР отримати визнання незалежності республіки. Внутрішня слабкість БНР, відсутність єдності поглядів і дій в її керівництві, призвели до кризи і розколу провідної партії БСГ на Білоруську соціал-демократичну партію, Білоруську партію соціалістів-федералістів і Білоруську партію соціалістів-революціонерів.

Соціалістична Радянська Республіка Білорусія (СРРБ) своїм народженням зобов'язана радянській Росії. Визначальним чинником у її створенні стало зовнішньополітичне становище, в якому опинилася РСФРР. Наприкінці 1918 р. в уряді РСФРР домінувала думка про необхідність створення на західних кордонах радянської Росії ланцюга буферних радянських республік, щоб позбавити капіталістичні країни прямого контакту із РСФРР. Проголошення СРРБ 1 січня 1919 р. мало на меті «замкнути ланцюг утворень, що радянсько-самовизначились». Такий аргумент сформульовано І з'їздом Комуністичної партії Білорусі з огляду на рішення про перетворення Західної комуни в самостійну білоруську радянську республіку.

З'ясовано, що ідея організації автономної білоруської республіки на радянській основі, починаючи з весни 1918 р., циркулювала у Комісаріаті з білоруських національних справ та білоруських секцій РКП(б).

Доведено, що для РСФРР Білорусь мала виключно стратегічне значення. Це можна стверджувати на підставі відділення від білоруської радянської республіки територій Вітебської, Могильовської, Смоленської губерній й приєднання їх до РСФРР, а також об'єднання решти білоруських земель з радянською Литвою в єдину республіку, що юридично проіснувала до літа 1920 р., а фактично зникла восени 1919 р., внаслідок окупації Польщею.

Організаційний склад керівних органів ЛитБілу - ЦВК, РНК, ЦК КП(б)ЛіБ, Рада оборони, наркоми, - де майже не було комуністів-білорусів і входження земель СРРБ до складу нової республіки на правах губернії з центром у Мінську свідчать, що об'єднана радянська республіка Литви і Білорусі не стала продовженням білоруського державотворення на радянській основі.

У четвертому розділі - «Міжнародні аспекти формування білоруської держави» - визначено місце білоруського чинника у державних планах Польщі, Литви і радянської Росії, з'ясовано характер польсько-білоруських і радянсько-білоруських відносини під час Радянсько-польської війни.

Світова політика держав-переможниць виключала існування самостійної соборної Білорусі. Її територія стала об'єктом територіальних посягань одразу чотирьох держав - Литви, Польщі, України й радянської Росії. Правління БНР, усвідомлюючи свою незахищеність і територіальний інтерес Польщі й Литви у Білорусії, в пошуках держави-протектора, намагалося використати територіальні перипетії між ними. В свою чергу, литовський уряд прагнув використати БНР проти боротьби Польщі за Віленщину та Гродненщину. Ці землі литовські політики прагнули приєднати до етнічної Литви, посилаючись на те, що вони складали ядро ВКЛ (литовці розглядали його як виключно литовську державу).

Начальник держави Польської Ю. Пілсудський тримав у резерві варіант включення Білорусі у майбутню федеративну систему, свідомо не бажаючи білорусам обіцяти що-небудь, сподіваючись використати боротьбу білоруських лідерів за єдність Білорусі як один із засобів забезпечення литовської присутності у своїх федеративних планах. Окрім того, Польща прагнула перехопити у Росії ініціативу на «східних кресах». Перебуваючи під наглядом країн Антанти, вона не могла проігнорувати зусилля уряду БНР звернути увагу країн-переможниць на прагнення білоруського народу на самостійне державне існування. Як наслідок, у другій половині липня 1919 р. в Парижі між А. Луцкевичем та І. Падаревським укладено «Договір про організацію союзу суверенних держав - БНР та Польської республіки». Проте польські політики, як і раніше, не зважали на національні інтереси білорусів, що призвело до поділу Ради БНР у грудні 1919 р. на Найвищу Раду БНР (Директорія) і Народну Раду БНР. Протягом 1920 року поляки блокували всі звернення Директорії з вироблення проекту регулювання польсько-білоруських відносин у союзній державі.

Стратегію і тактику керівництва РСФСР 1919 року було підпорядковано одній єдиній меті - врятувати і зберегти більшовицьку владу та запобігти війні проти Польщі. Про це можна стверджувати, посилаючись на пропозиції радянської Росії надані Польщі на таємних переговорах в Беловежі, за якими РСФРР ладна була поступитися на користь Польщі значними територіями, зайнятими непольським населенням.

Після звільнення 11 липня 1920 р. Мінська, а згодом більшої частини території Білорусі від польських військ склались об'єктивні передумови для відновлення білоруської державності. Однак, як і раніше, визначальним чинником утворення радянської Білорусі були військово-політичні цілі керівництва радянської Росії. Показником цього стали, укладений у Москві 12 липня 1920 р. мирний договір між Литвою і РСФРР та Ризький мир від 18 березня 1921 р. Згідно з ними радянська Росія поступалась значними білоруськими етнічними територіями на користь Литви і Польщі, що дозволило їй забезпечити нейтралітет Литви під час радянсько-польської війни та безпеку правого флангу військ Західного фронту в його наступі на Варшаву, а також припинити війну проти Польщі, після того, як авантюра з її більшовизацією зазнала поразки.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено підсумки проведеного дослідження, що полягають у наступному:

Становлення білоруської державності та формування її території відбувалося в досить складних історичних умовах, детермінованих воєнним часом, революційними подіями у Росії, невизначеністю етнічної території Білорусі, незавершеністю процесу самоідентифікації білоруської нації.

Аналізуючи здобутки історичної науки у розробці обраної тематики, можна констатувати, що в українській історіографії робляться перші кроки у вивченні проблеми становлення білоруської державності 1917-1921 рр. Найглибшого висвітлення вона здобула у дослідженнях польських науковців-істориків.

Огляд різнопланових досліджень білоруських авторів дає підстави свідчити про поляризацію поглядів дослідників на передумови, причини й місце в історії Білорусі становлення конкретних форм білоруської державності зазначеного періоду. У результаті, в білоруській історіографії сформувалися неорадянська і національна концепції з антагоністичними поглядами на проблему білоруського державотворення 1917-1921 рр. Першопричиною цього є різні завдання, що висувають перед собою послідовники неорадянської та національної концепцій.

Незважаючи на недостатню повноту архівно-документального сегмента джерел, у поєднанні з іншими видами вони становлять доволі репрезентативну базу для реалізації дослідницьких завдань дисертації.

Перемога в Росії Лютневої революції 1917 р. створила реальні умови для національно-визвольних змагань національних окраїн колишньої імперії, зокрема у Білорусі. У середовищі білоруської інтелектуальної еліти, розділеної лінією фронту, виявилося кілька альтернатив самовизначення краю, однак домінуючу позицію зайняла автономістсько-федералістська концепція. Віленський білоруський центр обстоював ідею утворення Білорусько-Литовської держави з двома автономними одинцями, Мінські діячі білоруського національного руху за відродження виступали за реорганізацію Росії на федеративно-демократичних засадах із утворенням автономних республік в її складі. Під впливом геополітичної ситуації, що радикально змінилася на початку 1918 р. (проголошення незалежності УНР і Литовської держави, що мали певний територіальний інтерес у Білорусі, укладення у Брест-Литовську радянсько-німецького договору), відбулася стрімка трансформація ідеї білоруської державності - перехід на незалежницькі позиції й проголошення актом від 25 березня 1918 р. незалежності БНР.

Доведено, що перешкодою наповнення реальним змістом проголошеної незалежної Білоруської республіки були: геополітичний фактор - територія Білорусі стала об'єктом посягань одразу кількох держав: Німеччини, Польщі, Литви та України і захопленість організаторів БНР мовно-культурними проблемами, непрактичність і мала здатність їх до копіткої організаційно-адміністративної роботи. Проте сам факт проголошення БНР продемонстрував потенційну можливість білорусів до державного будівництва.

Становлення білоруської державності на радянській основі відбувалося не менш складно і проблематично, аніж на національній. Політика більшовицького уряду радянської Росії з білоруського питання не була принциповою і швидко змінювалася залежно від обставин, від сприймання Білорусі як «природних воріт» експорту пролетарської революції до Європи, до захисного бар'єру від проникнення військ «капіталістичного» світу на територію радянської Росії. Останнє, у вигляді загрози польської інтервенції примусило більшовицьке керівництво вже на стадії юридичного оформлення СРРБ піти на її скасування. Установлено місце й причини полеміки з питання шляхів і форм білоруського державотворення між Білнацкомом, білоруськими секціями РКП(б) та Облвиконкомзахом у справі проголошення СРРБ.

Доведено, що об'єднана радянська республіка Литви і Білорусі розглядалась як територія, якою радянський уряд був готовий поступитися Польщі й у такий спосіб уникнути відкритої війни з нею.

Світова політика держав-переможниць виключала існування самостійної соборної Білорусі, що спонукало керівництво БНР до пошуку держави-протектора. Погляди білоруських діячів було звернуто на Литву, як державу з якою Білорусь має міцні історичні зв'язки - розбудова спільної незалежної держави Великого князівства Литовського. Ідеалізування місця білоруського народу у ВКЛ позначилося на концепції організації білорусько-литовської співпраці. Ставлення литовських лідерів до прагнення білоруських діячів утворити федеративну Білорусько-Литовську державу на різних етапах розвитку білорусько-литовських відносин варіювало від відверто негативного до можливого використання у своїх цілях прагнень білорусів.

Прокламування Ю. Пілсудським федеративної концепції організації Польської республіки, імпонувала білоруським діячам, оскільки давала можливість збереження на білоруських теренах національної крайової влади. Проте Польща, що прагнула включення у межі польського впливу всіх земель колишньої Речі Посполитої, у Білорусі вбачала лише «місток» для зацікавлення своєю федералістською концепцією Литви.

З'ясовано, що друге проголошення СРРБ мало пропагандистський характер - ілюстрування реалізації народно орієнтованої влади при збереженні, в теорії, національної окремішності. Повноцінний політичний розвиток СРРБ як справжньої держави не був можливим. Центральна Білорусь була відділена від східних районів, а це порушувало взаємовідносини між різними галузями виробництва й слугувало перепоною на шляху відродження національної культури.

Доведено, що СРРБ не була наступницею БНР. Ідея організації національної білоруської держави, хоча й різних форм, була сформульована учасниками І Всебілоруського з'їзду.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ АВТОРКИ У ФАХОВИХ ВИДАННЯХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Стрикун І. С. Діяльність білоруських національних партій та організацій в 1917 році: історіографічна корпоративістика подій / І. С. Стрикун // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. / Відп. ред. С. В. Віднянський. - Вип. 17: Міжвідомчий збірник наукових праць. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. - С. 117-143.

2. Стрикун І. С. Перший Всебілоруський конгрес: організація, рішення, наслідки / І. С. Стрикун // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. / Відп. ред. Р. Я. Пиріг. - Вип. 3. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. - С. 31-51.

3. Стрикун І. С. Принцип «самовизначення націй» в політиці місцевої та центральної влади в Білорусії (1917-1921 рр.) / І.С. Стрикун // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. / Відп. ред. С. В. Віднянський. - Вип. 18: Міжвідомчий збірник наукових праць. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. - С. 53-60.

4. Стрикун І. С. Західнобілоруські етнічні землі у вирішенні питання про польсько-литовський кордон у 1919 р. / І. С. Стрикун // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. - Вип. 2. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2009. - С. 252-256.

5. Стрикун І. С. Націонал-державна політика в програмних положеннях та діяльності загальноросійських і білоруських національних партій 1917 р. / І. С. Стрикун // Український історичний збірник. / Гол. ред. Т. В. Чухліб. - Вип. 12. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2009. - С.137-149.

Матеріали наукових конференцій:

1. Стрикун І. С. Елементи синергетики в науковій літературі з історії національного самовизначення Білорусії 1917-1921 рр. // Методология исследований истории Беларуси: проблемы, достижения, перспективы: Материалы Междунар. науч.-практ. конф., Минск, 22-23 окт. 2008 г. / редкол.: Коваленя А. А. (гл. ред.) [и др.]. - Минск: Белараус. Навука, 2009 - С. 109-111.

2. Стрикун И. С. Проектирование самоопределения Беларуси в политике белорусских центров Советской власти (конец 1917 - начало 1919 г.) // Беларусь: этапы станаўлення дзяржаўнасці (да 90-годдзя з дня ўтварэння БССР): Матэрыялы Міжнар. навук.-практ. канф., Мінск, 18 снеж. 2008 г. / М-ва адукацыі Рэсп. Беларусь, Нац. акад. навук Беларусі інш.]; рэдкал. : А. А. Каваленя (старш.) [і інш.]. - Мінск: Выд. цэнтр БДУ, 2009. - С. 172 - 175.

АНОТАЦІЯ

Стрикун І. С. Становлення білоруської державності (1917-1921 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут історії України НАН України, Київ, 2010.

У дисертації висвітлено становлення білоруської державності від створення білоруських партій і політичних організацій й висунення ними на передній план ідеї національного самовизначення Білорусі до укладення Ризького мирного договору, яким визначався радянсько-польський кордон, що проліг на білоруському відтинку. Зокрема з'ясовано передумови, особливості становлення білоруської державності на національній і радянській основі. Визначено, що створення Білоруської Народної Республіки, було одним із визначальних чинників першого проголошення радянською Росією утворення Соціалістичної Радянської Республіки Білорусь (СРРБ). Розкрито характер і причини нетривалого існування СРРБ та об'єднаної радянської республіки Литви і Білорусі. Установлено, що друге проголошення утворення СРРБ носило пропагандистський характер. Доведено, що у Білорусі як самостійній державній одиниці не була зацікавлена жодна із воюючих сторін і країн-сусідів. Доведено, що утворення білоруської держави стало результатом складних процесів післявоєнного переоблаштування світу.

Ключові слова: Білорусь, національно-визвольний рух, політичні організації, партії, державність, БНР, СРРБ, СРРЛіБ, Польща, Литва, радянсько-польська війна.

АННОТАЦИЯ

Стрикун И.С. Становление белоруской государственности (1917-1921 гг.)

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Институт истории Украины НАН Украины, Киев, 2010.

В диссертации исследуется период становления государственности Беларуси от создания национальных партий и политических организаций и выдвижение ими на передний план идеи национального самоопределения Беларуси до подписания Рижского мирного договора, которым было определено советско-польскую границу, что проходила по территории Беларуси. В частности выяснено предпосылки, особенности становления белорусской государственности на национальной и советской основе. Определено, что создание Белорусской Народной Республики было одним из определяющих факторов первого провозглашения советской Россией образования Социалистической Советской Республики Беларусь (СРРБ). Раскрыт характер и причины непродолжительного существования СРРБ и объединенной советской республики Литвы и Белоруссии. Установлено, что второе провозглашение образования СРРБ имело пропагандистский характер. Доказано, что в Беларуси как в самостоятельной государственной единице, не была заинтересована ни одна из воюющих сторон и стран-соседей.

Ключевые слова: Беларусь, национально-освободительное движение, политические организации, партии, государственность, БНР, СРРБ, СРРЛиБ, Польша, Литва, советско-польская война.

SUMMARY

Strykun I. Formation of the Belarus statehood (1917-1921). - The Manuscript.

Thesis for the degree of candidate of historical sciences, speciality 07.00.02 - World History. - Institute of history of Ukraine of the National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 2010.

In the given thesis it has been investigated the period of Belarus statehood formation starting with the creation of Belarus political parties and organizations and pushing the idea of Belarus national self-determination into the foreground up to Riga Peace Treaty signing, which defined the Soviet-Polish border passed through the territory of Belarus. It has been distinguished the relationship between the Entente Pact counties' post-war world reorganization plans in accordance with the ethnic origin, the revolution events in Russia in 1917 and the intensification of the Belarusians' national liberation movement.

...