Російсько-українські відносини у політичній сфері у 90-х рр. ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Російсько-українські відносини у політичній сфері у 90-х рр. ХХ століття

Дмитрук Андрій Юрійович

Чернівці 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кафедра нової та новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор АЛЕКСІЄВЕЦЬ Микола Миронович Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри нової та новітньої історіїта методики викладання історії

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор, МАКАР Юрій Іванович Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародних відносин

- кандидат історичних наук, доцент САНЖАРЕВСЬКИЙ Олег Іванович Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, доцент кафедри міжнародних відносин та країнознавства

Захист відбудеться „18” березня 2011 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58000, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2,корпус 14, ауд.18.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розіслано „15” лютого 2011 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Скорейко Г.М.

1. Загальна характеристика роботи

політичний розпад радянський геополітичний

Актуальність теми дослідження. Період 90-х років ХХ століття займає особливе місце в новітній історії. Він наповнений важливими подіями, пов'язаними з радикальною суспільною трансформацією, руйнуванням тоталітарної системи та інтенсивним розвитком структур громадянського суспільства, переорієнтацією зовнішньополітичного курсу пострадянських країн.

З часу розпаду СРСР між Росією й Україною розпочався активний процес формування нової моделі міждержавних відносин як незалежних демократичних держав. Нова сторінка в багатовіковій історії зв'язків російського та українського народів, в основному, пов'язана з процесом формування та реалізації стратегічного партнерства між нашими державами. Тому в умовах розбудови й утвердження Росії та України виникає необхідність об'єктивно дослідити складний процес налагодження та розвитку російсько-українських двосторонніх політичних відносин у 90-х рр. ХХ ст., оскільки історично, політично, економічно і культурно Росія й Україна взаємозалежали одна від одної. З 1990 р. і до наших днів відбувається непростий процес формування принципово нового типу взаємин між РФ та Україною. На долю російсько-українських відносин за даний період випало чимало труднощів. Наблизитися до з'ясування тих чи інших питань, котрі заважали і заважають налагодженню рівноправних відносин, можна тільки за умови ґрунтовного, всебічного та неупередженого дослідження російсько-українських відносин у 90-х рр. ХХ ст. у політичній сфері. Останнім часом чимало аспектів зазначеної проблеми вже поставали предметом наукових досліджень. У більшості з них присутнє емоційне забарвлення тих чи інших сторін. Спроби подати цілісну характеристику або упорядкувати, проаналізувати, обґрунтувати договірно-правову базу, простежити причинно-наслідковий характер конфліктних ситуацій були зроблені вибірково. Тож наукове вивчення досвіду російсько-українських зв'язків на основі історичних фактів і джерел, із широким використанням архівних документів і матеріалів, є важливим і актуальним завданням як української, так і російської історіографії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження розроблялася у рамках науково-дослідної роботи кафедри нової та новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка „Україна у контексті європейської історії ” (протокол № 4 від 24.12.1998 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у здійсненні комплексного дослідження процесу становлення й основних напрямів розвитку російсько-українських політичних відносин у 90-х рр. ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети автору дослідження необхідно було виконати такі дослідницькі завдання:

? проаналізувати стан вивчення сучасних російсько-українських взаємин і джерельну базу дослідження;

? визначити проблеми формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Російською Федерацією та Україною;

? показати особливості взаємин і охарактеризувати позиції Росії й України у рамках СНД;

? проаналізувати основні напрями російсько-українського міждержавного політичного співробітництва;

? виділити основні етапи розвитку російсько-українських взаємин в останнє десятиріччя ХХ ст.;

? охарактеризувати військово-політичний чинник відносин Росії та України у 90-х рр. ХХ ст.

Об'єкт дисертаційного дослідження - зовнішня політика Росії та України після розпаду СРСР.

Предмет дослідження - особливості становлення й основні напрями розвитку російсько-українських відносин у політичній сфері у 90-х рр. ХХ ст.

Методи дисертаційного дослідження. Предмет дисертаційного дослідження зумовив розгляд і аналіз російсько-українських відносин у різних аспектах, спонукав до міждисциплінарного підходу, використання методів, характерних не лише для історії, але й для суміжних з нею філософії, соціології, політології, правознавства тощо. Кожний з представлених у рамках даного дослідження методів виконує свою специфічну роль, а їх поєднання сприяло розкриттю проблеми й одержанню виважених теоретичних висновків. Дотримуючись проблемного викладу матеріалу, дисертант використовував історико-хронологічний підхід до вивчення питання становлення російсько-українських взаємин у 80-90-х рр. ХХ ст. і ретроспективний метод, який дозволив описати процес зародження взаємин між Росією та Україною в колишньому СРСР. Інституціональний підхід допоміг з'ясувати роль і значення різних інститутів державної влади обох держав у процесі становлення й розвитку російсько-українських стосунків, а порівняльний метод був застосований для аналізу підходів обох сторін до проблеми, яка досліджується.

Хронологічні межі дослідження зумовлені його тематичним спрямуванням і завданнями й охоплюють період 90-х рр. ХХ ст. Нижня хронологічна межа знаменує початок відносин між Росією та Україною як повноцінними суб'єктами міжнародних відносин шляхом підписання 19 листопада 1990 р. договору між РРФСР і УРСР. Верхня хронологічна межа (1999 р.) завершує перше десятиріччя з часу інституціоналізації російсько-українських стосунків.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань і засобами їх розв'язання. У дисертації визначені й обґрунтовані основні етапи формування й еволюція російсько-українських відносин у 90-х рр. ХХ ст., виявлені труднощі, які перешкоджали нормальному розвитку взаємин між обома державами та проаналізовані основні напрями двосторонніх стосунків у політичній сфері. При проведенні дослідження автор одержав ряд результатів, які окреслили його наукову новизну та відображені у таких положеннях:

Уперше:

? введено в науковий обіг нові джерела, котрі поглиблюють вивчення питання підписання у 1997 р. політичного договору між Росією та Україною;

? простежено процес налагодження міждержавної співпраці у розрізі взаємин між різними гілками державної влади та їх підрозділами.

Уточнено:

? особливості процесу становлення російсько-українських відносин наприкінці 80-х - 90-х рр. ХХ ст.;

? політичні взаємини в другій половині 1990-х рр. між Росією та Україною характеризувалися тенденцією розвитку в напрямку стратегічного партнерства, що було свідомим намаганням двох країн зберегти й забезпечити власні національні інтереси;

? основні фактори, які перешкоджали розвитку російсько-українських стосунків у політичній сфері наприкінці ХХ ст.

? Зазнали подальшого розвитку:

? дослідження політичних взаємин між РФ та Україною у 90-х рр. ХХ ст.;

? розгляд взаємин Росії та України не в системі підпорядкування однієї держави іншій, а на основі процесу налагодження взаємовигідних і рівноправних стосунків;

? основні напрями розвитку військово-політичної співпраці між Росією та Україною.

Практичне значення одержаних результатів визначається науковою новизною і полягає у можливості їх застосування в науково-дослідних, навчальних і прикладних цілях. Матеріали, аналіз і висновки дослідження можуть стати теоретичним та фактологічним фундаментом для написання узагальнюючих праць із вивчення російсько-українських відносин на рубежі ХХ-ХХІ ст. Окремі складові дослідження можуть бути використані у навчальному процесі у вищій школі при розробці програм, нормативних лекційних історичних і політологічних курсів з історії зовнішньої політики Росії та України, при подальших наукових дослідженнях поставленої проблеми як історіографічного джерела, а також для підготовки та написання підручників і навчально-методичних посібників з історії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри нової та новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка й кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і пройшли апробацію на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях, науково-практичних семінарах: Міжнародна наукова конференція „Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Тернопіль, листопад 2003 р.); Науково-практична конференція „Росія й Україна: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва” (Кривий Ріг, березень 2004 р.); V Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю ЧНУ (Чернівці, вересень 2005 р.). Апробація теми відбувалася у формі доповідей, повідомлень, дискусій, участі у роботі „круглих столів”, окремих секцій та тематичних семінарів.

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення, результати і пропозиції дисертаційного дослідження знайшли відображення у 7 публікаціях, 6 з яких надруковані у наукових фахових виданнях, визнаних ВАК України.Структура дисертації. Специфіка проблем, які стали об'єктом і предметом дослідження, зумовила його логіку і структуру. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (386 позицій). Загальний обсяг дисертації налічує 204 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету, завдання, предмет і об'єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, розкриває зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі „Стан розробки проблеми та джерельна база дослідження” здійснюється критичний огляд джерел і наукової літератури з проблематики дисертаційного дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.

У першому підрозділі „Історіографія проблеми російсько-українських стосунків” дисертант вивчає наукові напрями історіографічного дослідження двосторонніх стосунків, виділяє найбільш важливі обставини, які вплинули на зміст, тематику, акценти наукових матеріалів з російсько-українських відносин. Аналіз рівня вивченості досліджуваної теми в українській та зарубіжній історіографії дозволив дисертанту стверджувати, що використана література поділяється на дві групи.

Перша група - це теоретичні праці загального характеру (С. Василенко, С. Віднянський, Л. Гайдуков, В. Горбулін, Л. Губерський, О. Івченко, В. Кремень, В. Крисаченко, С. Лотоцький, Ю. Макар, Б. Парахонський, С. Пирожков, Н. Ротар, В. Смолій, О. Соскін, М. Сунгуровський, О. Сушко, С. Трохимчук, С. Федуняк), в яких проблеми російсько-українських відносин згадуються лише побіжно, у контексті теми дослідження, проте висновки й оцінки авторів допомагають нам зрозуміти значення та причини багатьох подій і процесів, пов'язаних з розвитком відносин між Росією та Україною в нових геополітичних умовах.

Друга група літератури з досліджуваної проблеми - це праці науковців (М. Білоблоцький, О. Бодрук, О. Бойко, В. Буткевич, В. Литвин, І. Діяк, П. Ігнатьєв, Л. Коврик-Токар, І. Кульбіда, С. Кульчицький, І. Курас, О. Маначинський, І. Мельничук, В. Петровський, В. Піховшек, О. Санжаревський, В. Ткаченко, В. Ткачук, К. Чумак) предметом дослідження яких є власне розвиток російсько-українських відносин сучасного періоду. Історіографічний огляд дисертації охоплює монографії, статті, брошури, тематичні збірники, матеріали преси тощо. Так, було вивчено значний масив наукової літератури, присвяченої проблемі російсько-українських взаємин.

Стосовно зарубіжної історіографії (у т.ч. російської), то вона дисертантом поділена за аналогічним принципом: роботи, присвячені змінам у системі міжнародних відносин, історії нашого регіону та окремих європейських країн, виробленню нової геополітичної стратегії політичною елітою України і Росії й місце в ній російсько-українських двосторонніх відносин, - це перша група, серед якої відзначимо праці В. Абаренка, О. Арбатова, М. Геллера, С. Караганова, І. Кліміна, Є. Кожокіна, Б. Красуліна, С. Кройценберга, А. Міграняна, О. Мотиля, О. Пушкова, В. Третьякова). І друга група - це дослідження зарубіжних авторів (Ш. Гарнет, А. Загорський, Р. Євзеров, Т. Кузьо, А. Мошес, А. Окара), які безпосередньо стосуються вивчення російсько-українських стосунків тогочасного періоду.

Загалом аналіз української, російської та зарубіжної історіографії свідчить про недостатню кількість досліджень з питання політичного співробітництва між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст., що потребує об'єктивного, комплексного та ґрунтовного узагальнення історичного процесу формування та розвитку нової моделі російсько-українських політичних відносин сучасного періоду в контексті європейського інтеграційного процесу.

У другому підрозділі „Аналіз джерельної бази дослідження” досліджуються офіційні документи двосторонніх російсько-українських взаємин і відносин у межах СНД, нормативні акти Верховної Ради України, Ради Федерацій та Державної Думи РФ, постанови урядів двох держав, матеріали державної статистики та соціологічних досліджень.

Безпосередньою джерельною базою дослідження є сукупність офіційних документів і матеріалів зовнішньополітичних відомств Росії й України. Основний масив матеріалів і документів з досліджуваної проблеми зберігається в Історико-архівному управлінні МЗС України. Тут представлені усі міждержавні документи на рівні офіційних стосунків між державами, президентами й урядами Росії та України в досліджуваний період, що дозволило отримати нам інформацію про стан російсько-українських відносин і перспективи їх розвитку. Відзначимо також офіційне видання Міністерства закордонних прав України за загальною редакцією А.Зленка „Зібрання чинних міжнародних договорів України”. Офіційні документи російсько-українських стосунків досить повно представлені у спеціальних виданнях, які видавалися у Московському державному інституті міжнародних відносин і Міністерстві закордонних справ Росії. В одному із цих видань, підготовленому спільно МЗС Росії та МЗС України, у двох книгах зібрані документи за десятиріччя російсько-українських відносин, загальна кількість яких наближається до 300.

Загалом серед нормативних документів, що склали основу, як для формування російсько-українських взаємин, так і для їх всебічного аналізу, можна виділити такі: „Договір між РРФСР і УРСР”, „Протокол про встановлення дипломатичних відносин між РФ і Україною”, „Угода між Урядом РФ і Урядом України про співробітництво у військовій сфері”, „Угода між Російською Федерацією і Україною про параметри розподілу Чорноморського флоту”, „Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією і Україною”. Зазначені джерела дозволяють дати об'єктивне висвітлення поставлених у дисертаційній роботі питань.

У другому розділі „Розпад СРСР і формування політико-правових засад нової моделі російсько-українських відносин” розглядаються передумови становлення російсько-українських взаємин на початку 90-х років ХХ століття та процес формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Російською Федерацією та Україною.

У першому підрозділі „Причини розпаду Радянського Союзу й основні проблеми, пов'язані з утворенням нових незалежних держав” аналізується процес розпаду Радянського Союзу й утворення Російської Федерації та України як незалежних держав. Зазначається, що розпад Радянського Союзу та утворення нових держав, зокрема України, стали, як безпосереднім результатом значної кількості довготривалих чинників, так і наслідком хитрого сплетіння різновекторних сучасних міжнародних, регіональних і національних факторів. При розпаді СРСР у політичному й економічному житті Росії та України відбулися докорінні зміни, на базі яких двом державам потрібно було будувати свої відносини. Проте, відсутність відповідної законодавчої бази, бюрократизм чиновництва, недобропорядність партнерів - усе це та багато інших причин ставали перепонами на шляху добросусідства і взаємовигідної співпраці. Аналізуючи причини труднощів у російсько-українських відносинах, можна помітити, що їм притаманний переважно суб'єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями „домінуючих у цих країнах політичних еліт”.

У другому підрозділі „Історичні та геостратегічні передумови становлення російсько-українських взаємин у новому геополітичному просторі” автор, виходячи з нової геополітичної ситуації, яка сформулася у світі на початку 90-х років ХХ ст., аналізує основні передумови становлення російсько-українських стосунків

Специфіка геополітичного становища України полягає в тому, що її територія разом з територіями Молдови, Білорусі та Литви утворює своєрідний санітарний кордон, або буферну зону, яка, з одного боку, ускладнює Росії здійснення європейської політики, зсуваючи її в азіатському напрямку, з іншого - убезпечує країни Центральної та Південно-Східної Європи від безпосереднього контакту з РФ. А самі східноєвропейські держави своїм географічним розташуванням теж утворюють буферну зону, яка відокремлює Україну від економічно та військово могутніх західноєвропейських держав, які входять до блоку НАТО. Отже, наша країна, сама того не бажаючи, фактично опинилася на лінії нового геостратегічного розколу Європи у зв'язку із розширенням НАТО на Схід.

Основні напрямки стратегії РФ зумовлені її амбіціями та намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду СРСР. У політиці РФ домінує євроазійська парадигма, а зовнішньополітична доктрина РФ щодо „близького зарубіжжя” вважає ці країни сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання в їхні справи під гаслом „захисту інтересів російськомовного населення”. Стосовно України, то вона, на жаль, не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка була і залишається життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб'єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як важливої європейської країни.

У третьому підрозділі „Формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Росією та Україною” дисертант аналізує нормативно-правову базу двосторонньої співпраці Росії та України.

Основні підвалини зовнішньої політики нашої держави були закладені Декларацією про державний суверенітет (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний характер і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності України і розвалу СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Для обґрунтування власної чіткої мети України на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада республіки схвалила „Основні напрями зовнішньої політики України”. Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики. У документі наголошується, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

Відхід у минуле такої надпотуги, якою був СРСР, спонукав до визначення головних політичних засад новоутворених незалежних держав - Росії та України. Виникла невідкладна проблема укладання російсько-українського договору, який би зафіксував нові реалії. Виходячи з такого розуміння, ще 19 листопада 1990 р., на цілком новій політичній основі суверенності двох держав був підписаний Договір між УРСР і РРФСР, яким передбачалося, що Росія й Україна мають намір розвивати свої міждержавні відносини на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, а також іншими нормами міжнародного права.

Цей Договір окреслював велике коло питань у двосторонній співпраці обох країн, а особливо позитивним було те, що сторони визнали територіальну цілісність і неподільність обох країн ще в існуючому на той час єдиному СРСР. Однак, після проведення у грудні 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтримку незалежності України та утворення СНД стало зрозуміло, що підписаний у 1990 р. Договір між УРСР і РРФСР утратив свою юридичну силу, хоча і підписувався терміном на 10 років з можливістю пролонгації чи денонсації обома сторонами. Отже, на порядку денному гостро постало питання про необхідність укладення Договору, який би врахував нові реалії. Такий документ укладено під час візиту в Україну Б.Єльцина 31 травня 1997 р., на якому Президенти Росії та України підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ.

Набрання чинності Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною 31 травня 1997 р. означало, принаймні формально, по-перше, завершення етапу невизначеності та взаємних претензій, який ґрунтувався на емоційних мотивах та історичних образах, що нерідко призводило до загострення. По-друге, Договір відкривав простір для рівноправного співробітництва двох країн на основі норм міжнародного права і міжнародних стандартів, дав можливість на принципово новій основі підходити до вирішення міждержавних проблем, що виникають у переговорному процесі. По-третє, Договір розширював можливості України в реалізації раніше досягнутих домовленостей, договорів і угод у здійсненні спільних дій для зміцнення загальноєвропейського співробітництва, стабільності й безпеки у розв'язанні глобальних регіональних і субрегіональних проблем.

Третій розділ дисертації „Російсько-українські стосунки в контексті нової конфігурації сил у світі” присвячений аналізу основних напрямів міждержавних політичних взаємин між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст.

У першому підрозділі „Взаємини Російської Федерації та України у рамках Співдружності незалежних держав” дисертант приходить до висновку, що що упродовж усього першого етапу функціонування Співдружності чітко простежувалися дві концепції ставлення до СНД: політична (російська) й економічна (українська). Окрім того, зосередившись на західному напрямі, зовнішньополітичний апарат України не відразу зрозумів необхідність вивести у низку пріоритетів відносини з країнами ближнього зарубіжжя. Закріплення та зміцнення позиції України у Співдружності вимагало вироблення концепції, яка б ґрунтувалася на чіткому уявленні про національні інтереси країни.

Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів Росії щодо країн СНД дає підстави констатувати, що РФ у різних формах здійснювала політику, спрямовану на реінтеграцію республік колишнього СРСР. Щоб об'єктивно оцінити російське бачення взаємин з державами СНД загалом і з Україною, зокрема, звернемося до документа, який у вересні 1994 р. підготувала Служба зовнішньої розвідки Росії, де зазначалося: 1) шлях до нової інтеграції країн СНД “реальний та неминучий”; 2) Захід попереджається про те, щоб він у це не втручався. Проте цей матеріал мав консультативний характер і не містив рекомендацій виконавчим структурам. У зв'язку з цим глибше зупинимося на Стратегічному курсі РФ з державами-учасницями СНД, який Президент Росії Б.Єльцин затвердив своїм указом 14 вересня 1995 р. і де містилися директиви державним установам, таким як міністерство закордонних справ, міністерство оборони та ін. Указ проголошував країни СНД метою російських геополітичних амбіцій, оскільки саме в них зосереджені російські життєві інтереси в галузі економіки, оборони та безпеки, захисту прав росіян, гарантування яких становить основу національної безпеки країни. Однак російська політика щодо СНД не може бути оцінена однозначно. Вона залишалася суперечливою і відображала наявні у російській еліті розбіжності з цього питання.

Безумовно, що публікація цього документа не залишилася непоміченою. Так, тодішній Міністр закордонних справ України Г.Удовенко вважав, що курс відкрито ставить завдання забезпечення домінування Росії в регіоні. Тодішній Президент України погодився з таким аналізом, заявивши у жовтні 1995 р.: «Цей курс нас не влаштовує». Після цього в Президента України Л.Кучми поменшало впевненості щодо доцільності й ефективності СНД. і 19 січня 1996 р., після чергової зустрічі керівників країн-членів СНД, він заявив, що бачить у Співдружності колективний консультативний орган, але віддає перевагу двостороннім відносинам.

У другому підрозділі „Особливості й основні напрями російсько-українського міждержавного співробітництва” характеризується процес двосторонніх взаємин між основними державними інститутами Російської Федерації та України.

Важливим документом у становленні двосторонньої співпраці між Росією та Україною на початковому етапі було підписання 14 лютого 1992 р. „Протоколу про встановлення дипломатичних відносин між РФ та Україною ”. Значною мірою налагодженню відносин сприяла тристороння зустріч на рівні Президентів, Голів парламентів та Прем'єр-міністрів двох держав у Дагомисі у 1992 р. У результаті дводенних переговорів була підписана „Угода між РФ і Україною про подальший розвиток міждержавних відносин”, яка охоплювала широкий спектр взаємин між Росією та Україною: політичні, міжнаціональні та військові, економічні та територіальні тощо.

Відстежуючи розвиток політичних відносин упродовж 10 років, дисертант констатує, що Президенти, керівники Урядів, Голови Рад обох держав приділяли значну увагу питанням розробки і підписання низки основоположних актів, які мали за мету створити міжнародно-правовий фундамент цих відносин. За десятирічну історію відбулося більше двох десятків двосторонніх зустрічей Президентів, у тому числі в рамках багатосторонніх самітів. Досвід такого тісного спілкування Президентів двох країн підтверджує, що між Росією та Україною не повинно бути проблем, які не можна було б розв'язати шляхом відкритого діалогу. За десять років традицією стали регулярні контакти глав урядів наших країн, керівників міністерств і відомств, зокрема створені і діють депутатські групи з питань зв'язків між парламентами двох держав. Тісна співпраця позитивно впливала на зміст партнерських відносин між двома державами. У результаті такої співпраці підписано десятки російсько-українських міждержавних, міжурядових і міжвідомчих договорів та угод. Крім того, варто згадати різноманітні угоди міжвідомчого, регіонального рівня тощо. Тобто, політичний діалог на найвищому рівні був важливим фактором розвитку двосторонніх взаємин.

У третьому підрозділі „Військово-політичний чинник відносин Російської Федерації та України у 90-х рр. ХХ ст.” дисертант наголошує, що історія співпраці Росії та України у військово-політичному напрямі засвідчила, що у цій сфері існувало велике поле для співробітництва, яке не було у повній мірі, використано на користь наших держав.

У цьому контексті автор особливо виокремлює 1994 р., коли було підписано ряд базових документів про військово-політичну співпрацю. Це, зокрема, Договір у сфері повітряного транспорту від 12 січня 1994 р., Договір про поступове урегулювання проблем Чорноморського флоту від 15 квітня 1994 р., Угода про співробітництво Міністерств оборони Росії й України від 15 квітня 1994 р., а також Угода про співробітництво в прикордонних питаннях від 3 вересня 1994 р. Ці нормативні документи значно вплинули на подальшу співпрацю між країнами, зробивши ще один крок для конструктивної співпраці на правовій основі. Заключним актом співпраці 1995 р. між урядами обох держав став Договір про співробітництво у військовій галузі, а результатом - домовленість про те, що: 1) співробітництво здійснюється на принципах рівноправ'я, партнерства взаємовигідної співпраці; 2) співробітництво здійснюється у спільній координації на базі окремих договорів з конкретних напрямів; 3) порядок взаємного використання повітряного і водного простору і все, що стосується цих напрямів регулюється окремими договорами; 4) взаємовідносини у сфері військової розвідки встановлюються на основі окремих міждержавних договорів; 5) співробітництво протиповітряної оборони здійснюється на базі окремих договорів.

Отже, підписання цього договору підсумувало напрацювання за 5 років, затвердивши основні напрями двостороннього співробітництва. Показово, що співпраця за кожним напрямом мала відбуватися на базі окремих міждержавних договорів, що уточнювало і деталізувало механізми співпраці. А загалом за період 1991-1995 рр. двом державам вдалося досягнути ряду домовленостей і, головне, підписати Угоду стосовно розподілу Чорноморського Флоту та його інфраструктури, що значно зняло напруження в даному напрямі і дало поштовх до поглиблення співробітництва між двома державами у другій половині 90-х рр. ХХ ст.

Висновки

У висновках узагальнюються основні положення та результати дисертаційного дослідження.

1. Загалом оцінка історіографічного потенціалу проблеми російсько-українських взаємин однозначна: це величезний пласт, який охоплює різноманітні сфери суспільних відносин. З позицій історизму ця проблема не має значного історичного масиву - російсько-українські стосунки тільки складалися, досвід у цьому відношенні невеликий. Тому число публікацій почало зростати лише з 1995 р. і збільшуватися у наступні роки у зв'язку із розвитком міждержавних взаємин. По-друге, діапазон досліджень у даній тематиці надзвичайно великий: розглядалися політичні, економічні, дипломатичні, культурні, духовні та інші аспекти. Звідси - багатоплановість і різнохарактерність публікацій. По-третє, серед авторів, дослідників проблеми, склалось принаймні три основні авторські групи, сформовані за принципом особистого (суспільного) ставлення до Росії або України, до їх дій, політичних персон, до історії взаємин минулих років і століть. Аналіз української, російської та зарубіжної історіографії свідчить про недостатню кількість досліджень з питання політичного співробітництва між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст., що потребує подальшого об'єктивного, комплексного та ґрунтовного узагальнення історичного процесу формування та розвитку нової моделі російсько-українських політичних відносин сучасного періоду в контексті європейського інтеграційного процесу. Історична наука ще потребує об'єктивного неупередженого аналізу проблеми становлення та розвитку російсько-українських політичних відносин упродовж 90-х рр. минулого століття. В українській історіографії така проблема вивчена недостатньо. Недоліком таких досліджень є переважно інформаційний характер, вузькість джерельної бази, недостатнє використання архівних документів. Загальними рисами вітчизняної історіографії було підкреслення важливості розвитку російсько-українських відносин у справі реалізації східного вектора зовнішньої політики України, розуміння важливості взаємовигідного співробітництва Росії та України, створення ефективної та дієвої нормативно-правової бази, відкинення будь-яких проімперських настроїв.

2. Російсько-український суверенний діалог розпочався ще в період існування СРСР підписанням першого двостороннього „Договору про співробітництво між УРСР та РРФСР”, який став, на початковому етапі, до 31 травня 1997 р., тим основним правовим документом відносин між Києвом і Москвою, на який сторони опиралися, проводячи двосторонні відносини та підписуючи двосторонні договори. Він поклав початок формування нового політичного середовища, яке визначало характер, темп і зміст російсько-українських відносин. Така співпраця в єдиному СРСР була вкрай важливою для подальшого формування російсько-українських взаємин на міждержавному рівні. Даний крок у двосторонніх стосунках започаткував їх демократичний розвиток, долаючи наслідки минулої неврівноваженості в міжнародних питаннях і домінації РФ як виразника волі всіх країн-членів Союзу в міжнародній політиці, що значно нав'язувалася відповідною ідеологією, заявивши про прагнення будувати принципово нові відносини демократичних правових держав з подальшим взаємовигідним розвитком. Аналіз документальних матеріалів, використаних дисертантом, доводить, що одночасно з активізацією процесу становлення України як суб'єкта міжнародних відносин розпочинається активне формування російсько-українських стосунків у політично-правовому полі. З початком офіційного визнання Росією незалежності України діяльність російських і українських політичних еліт спрямована на створення політично-правових засад двостороннього співробітництва та пошуку оптимальної форми взаємодії. Упродовж досліджуваного періоду створено повноцінну правову базу російсько-українського співробітництва в усіх сферах, яка у процесі розвитку підкріплювалася новими угодами. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство двох держав став важливим кроком у нормалізації двосторонніх відносин, адже фактично він був визнанням незалежності України, неподільності її кордонів, територіальної цілісності. Великий договір закріпив статус Росії та України як дружніх, рівноправних і суверенних держав, які будують свої відносини на взаємній повазі і довір'ї, стратегічному партнерстві та співробітництві. Однак не можна стверджувати, що даний договір розв'язав усі проблеми у стосунках між Росією та Україною, що і підтвердив розвиток двосторонніх взаємин на початку ХХІ, зокрема після приходу до влади в Україні Президента В. Ющенка.

3. Дисертант стверджує, що ставлення України до СНД у своєму розвитку впродовж 90-х рр. ХХ ст. еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму “цивілізованого розлучення”, то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. На початку ХХІ ст. СНД розглядалося Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності.

Водночас інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія й енергетика. З іншого - все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси. Лейтмотивом позиції Росії щодо політики на пострадянському просторі стало підписання 14 вересня 1995 р. Стратегічного курсу РФ з державами-учасницями СНД, в якому країни СНД проголошувалися сферою російських інтересів, а захист прав росіян і російськомовного населення ставився за основу національної безпеки країни.

4. Виявлено, що з самого початку новітніх відносин між Росією та Україною вищі державні органи, зокрема президенти, парламенти, міністерства РФ та України, тісно співпрацювали у вирішенні важливих питань розвитку двосторонніх стосунків. Успішний діалог на міждержавному рівні вищих державних органів, який регулярно відбувався між Росією та Україною, сприяв швидкій ратифікації міждержавних угод, гармонізації правових норм, зміцнював взаєморозуміння політичних еліт. Так, за підрахунками дисертанта, на кінець 1999 р. між Російською Федерацією та Україною діяли понад 150 угод міждержавного і міжурядового рівня. До цього варто додати угоди міжвідомчого, регіонального рівня, а також документи, що укладені між окремими підприємствами, організаціями, об'єднаннями, фірмами, навчальними закладами. Отже, головним фактором розбудови двосторонніх відносин був постійний, можливо, не завжди конструктивний, політичний діалог на найвищому рівні.

5. З'ясовано, що, як і будь-яка система, яка розвивається, російсько-українські відносини мали певні етапи і цикли розвитку. Для них характерні періоди активізації (1990-1991 рр., 1998-2000 рр.), гальмування (1991-1992 рр.), час певного охолодження (1993-1994 рр.) і пошуків компромісів (1995-1997 рр.). Це пов'язано як із внутрішнім розвитком українського і російського суспільств, так із зовнішніми факторами: світовою кон'юнктурою, позицією провідних західних держав стосовно тих чи інших подій у світі, їх впливом на зовнішню політику Російської Федерації та України, певною кореляцією геостратегічного курсу держави. Тому російсько-українські відносини необхідно розглядати комплексно, не відокремлюючи певні події, а простежуючи їх причинно-наслідковий характер у двосторонній співпраці двох країн.

Водночас у сучасних історичних умовах докорінних соціально-політичних змін, по-справжньому „тектонічних” культурно-цивілізаційних зсувів, що відбулися у світі наприкінці ХХ ст., ми спостерігаємо неоднозначний, але дуже важливий процес: становлення і формування нового типу російсько-українських відносин.

Вони проходять тепер початковий етап, відзначаються певною неузгодженістю, впливом застарілих ідеологічних нашарувань, а іноді й прямим політичним протистоянням. Отже, російсько-українські відносини як предмет науки перебувають ще в незавершеному стані, на етапі свого становлення, розвитку і динамічних змін. У цьому полягають додаткові труднощі для сучасних дослідників у вивченні проблеми російсько-українських взаємин. Отже, предметне вивчення російсько-українських відносин упродовж 90-х рр. ХХ ст. дозволяє стверджувати, що стосунки між Росією та Україною пройшли тривалий, не позбавлений суперечностей, але динамічний шлях розвитку.

6. Наголошено, що, попри певні успіхи, військово-політичні взаємини між Російською Федерацією та Україною залишалися недостатньо розвиненими, незважаючи навіть на те, що обидві сторони на офіційному рівні декларували зацікавленість у розбудові стосунків стратегічного характеру. Останнє підтверджується тим фактом, що, за результатами дослідження, відносини між Російською Федерацією та Україною у військово-політичній сфері загалом не відповідали критеріям проголошеного стратегічного партнерства.

Водночас десятилітня співпраця показала що військово-політичне співробітництво між Росією та Україною було і залишається одним із перспективних напрямків двосторонньої співпраці. Активізувавши певні напрямки військового співробітництва, удосконаливши механізми поліпшення двосторонньої роботи, обидві держави можуть вийти на якісно новий рівень співпраці в цій галузі, що дозволило б зробити Російську Федерацію та Україну більш конкурентоздатними на світовій арені.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

1. Дмитрук А. Розпад СРСР та формування російсько-українських відносин нового типу / Андрій Дмитрук // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Випуск 3. - Тернопіль, 2002. - С. 154-163.

2. Дмитрук А. Зовнішньополітичні концепції Росії відносно України: міфи чи реальність? / Андрій Дмитрук // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Випуск 2. - Тернопіль, 2004. - С. 167-171.

3. Дмитрук А. Росія й Україна: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва. / Андрій Дмитрук // Збірник наукових статей. - Кривий Ріг, 2004. - С. 242-250.

4. Дмитрук А. Проблемні ситуації в російсько-українських відносинах як наслідок розпаду СРСР / Андрій Дмитрук // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Випуск 1. - Тернопіль, 2005. - С. 165-170.

5. Дмитрук А. Основні напрями російсько-українського міждержавного співробітництва у 90-х роках ХХ ст. / Андрій Дмитрук // Історико-політичні проблеми сучасного світу. Збірник наукових статей. - Т. 21-22. - Чернівці: Рута, 2010. - С. 233-238.

6. Дмитрук А. Проблема Чорноморського флоту у російсько-українських відносинах у 1991-1997 рр. / Андрій Дмитрук // Питання історії України. Збірник наукових праць. - Т. 13. - Чернівці: Технодрук, 2010. - С. 84-89.

7. Дмитрук А. Військово-політичний чинник відносин Російської Федерації та України на початку 90-х рр. ХХ ст. / Андрій Дмитрук // Україна-Європа-Світ. Збірник наукових праць. - Вип. 5. - Част. 1. - Тернопіль, 2010. - С. 153-158.

Анотація

Дмитрук А.Ю. Російсько-українські відносини у політичній сфері у 90-х рр. ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2011.

У дисертації здійснено комплексний аналіз процесу становлення та основних напрямів розвитку російсько-українських політичних відносин у 90-х рр. ХХ ст. У роботі систематизовано й охарактеризовано історіографію сучасних російсько-українських взаємин, проаналізовано джерельну базу дослідження. Досліджено процес розпаду СРСР у контексті формування сучасних геополітичних стратегій РФ та України, визначено проблеми формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між РФ та Україною. Автор виділив особливості взаємин Росії та України у рамках СНД, проаналізував основні напрями російсько-українського міждержавного політичного співробітництва та охарактеризував військово-політичний чинник відносин Росії та України у 90-х рр. ХХ ст.

Обґрунтовано тезу про те, що стосунки між Росією та Україною пройшли тривалий, не позбавлений суперечностей, але динамічний та конструктивний шлях становлення і розвитку.

Ключові слова: політичні відносини, російсько-українські взаємини, геополітична стратегія, політичне співробітництво, СНД.

Аннотация

Дмытрук А.Ю. Российско-украинские отношения в политической сфере в 90-х гг. ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2011.

В диссертации осуществлен комплексный анализ процесса формирования и основных направлений развития российско-украинских политических отношений в 90-х гг. ХХ в. В работе систематизировано историографию современных российско-украинских отношений и проанализировано основные источники исследования. Изучено процесс распада Советского Союза в контексте формирования современных геополитических стратегий России и Украины и определены проблемы при формировании договорно-правовой базы двухстороннего политического сотрудничества между РФ и Украиной. Автор выделил особенности взаимоотношений России и Украины в рамках СНГ, проанализировал основные направления российско-украинского межгосударственного политического сотрудничества и охарактеризовал военно-политический фактор отношений РФ и Украины в 90-х гг. ХХ в.

Аргументировано, что украинскую геостратегию определяют три главных вектора внешнеполитических взаимодействий, которые выбирают ту или иную историческую конфигурацию приоритетов страны. Это евразийское, европейское и южно-восточное направления, вокруг которых складываются соответствующие парадигмы внешнеполитического мышления. В политике РФ доминирует евразийская парадигма, которая непосредственно влияет на внешнеполитическую доктрину РФ относительно “ближнего зарубежья”: Россия считает эти страны сферой своих жизненных интересов и не исключает вмешательства в их дела под лозунгом “защиты интересов русскоязычного населения”.

Диссертант отмечает, что Россия и Украина по-разному понимали цель и задания СНГ: Украина была активным оппонентом формирования наднациональных институтов в Содружестве и поэтому надавала приоритет развитию отношений на двухсторонней основе. Российская Федерация, наоборот, поддерживала создание таких структур и считала, что СНГ в общих чертах довела свою жизнедеятельность.

Исследовано, что как и любая система, которая развивается, российско-украинские отношения имеют определенные этапы и циклы развития. Для них характерны периоды активизации, притормаживания, время поиска компромиссов и некоторого охлаждения. Это связано как с внутренним развитием украинского и российского обществ, так и с внешними факторами: мировой конъюнктурой, позицией ведущих западных государств, их влиянием на внешнюю политику РФ и Украины. Поэтому российско-украинские отношения необходимо рассматривать комплексно, исследуя их причинно-следственный характер в двухстороннем сотрудничестве обеих стран.

В современных исторических условиях серьезных социально-политических изменений, имевших место в конце ХХ века, мы прослеживаем неоднозначный, но очень важный процесс: становления и формирования нового типа российско-украинских отношений. Они сейчас проходят начальный этап, характеризируются некоторой неопределенностью, влиянием старых идеологических штампов, а иногда и прямым политическим противостоянием. Российско-украинские отношения как предмет науки пребывают еще в незавершенном состоянии, на этапе своего становления, развития и динамических изменений. В этом и сосредоточены основные трудности для современных исследователей в изучении проблем российско-украинских отношений. Таким образом, изучение российско-украинских отношений в 90-х гг. ХХ в. позволяет утверждать, что отношения между РФ и Украиной прошли долгий, не избавленный от противоречий, но конструктивный и динамичный путь становления и развития.

Ключевые слова: политические отношения, российско-украинские отношения, геополитическая стратегия, политическое сотрудничество, СНГ.

Summary

Dmytruk A.Y. International relationship between the Russian Federation and Ukraine in the political sphere in the 1990's. - Manuscript.

Thesis for obtaining the degree of the Candidate of Sciences in History in specialty 07.00.02 - World History - Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. - Chernivtsi, 2011.

The dissertation gives an in-depth analysis of the process of the formation and principal directions of the development of the Russian-Ukrainian relationship in the 1990's. The thesis systematizes and characterizes the historiography of the present-day relationship between the two countries. Furthermore, it analyzes the references available for the research, as well as the process of the disintegration of the Soviet Union in the context of the formation of the modern geopolitical strategies for the Russian Federation and Ukraine. The problems of the formation of treaties and legislation for the bilateral political cooperation between the Russian Federation and Ukraine have been determined. The author of the thesis highlights the peculiarities of the Russian-Ukrainian relationship within the Commonwealth of Independent States; he analyzes the principal directions for the Russian-Ukrainian inter-state political cooperation and characterizes the military and political factor of the relationship between the Russian Federation and Ukraine in the 1990's.

It has been substantiated that the relationship between Russia and Ukraine has gone a long, controversial, yet dynamic and constructive way of the formation and development.

Key words: political relation, Russian-Ukrainian relations, geopolitical strategy, political cooperation, CIS.

Размещено на Allbest.ru