Відносини держави і церкви в Україні (1991–1996 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

20

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.01 - історія України

Відносини держави і церкви в Україні (1991-1996 рр.)

Цендра Надія Михайлівна

Київ-2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі новітньої історії та політики Інституту історії України Національної академії наук України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Падалка Сергій Семенович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Уткін Олександр Іванович, Міжнародний Соломонів університет, завідувач кафедри історії;

кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник Бажан Олег Григорович, Інституту історії України НАН України, старший науковий співробітник.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

Анотація

релігійний політика тоталітарний радянський

Цендра Н.М. Відносини держави і церкви в Україні (1991-1996 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01- історія України. - Інститут історії України Національної академії наук України, Київ, 2011.

Дисертацію присвячено дослідженню відносин держави і церкви в Україні у 1991-1996 рр. На основі всебічного аналізу чисельних історичних джерел, здобутків історіографії та інших наукових напрямків зроблена спроба комплексного висвітлення проблеми становлення якісно нових форм відносин. Розкрито наслідки радянської спадщини та відтворено зміни, що відбулися в теоретичних засадах державно-церковних відносин після 1991 року. Обґрунтовано внесок різних гілок державної влади у розв'язання проблем церковно-релігійного життя, визначена результативність релігійного законодавства. В окремому підрозділі розглянуті основні напрямки діяльності Ради у справах релігій.

В роботі визначено місце і роль держави в забезпеченні суспільної функціональності церков і релігійних організацій. Вперше в українській історіографії розглянуто проблеми розвитку матеріальної бази церков і релігійних організацій, забезпечення доступності віруючим місць богослужіння і прав сповідувань, налагодження ділових контактів з міжнародними організаціями та запобігання в Україні релігійного екстремізму тощо.

Ключові слова: Україна, держава, церква, громадянське суспільство, державотворення, релігійні організації, Президент України, Рада у справах релігій, органи державної влади України, міжконфесійні конфлікти, релігійне відродження, свобода віросповідання, православ'я, католицизм, протестантизм.

Аннотация

Цендра Н.М. Отношения государства и церкви в Украине (1991-1996 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины Национальной академии наук Украины, Киев, 2011.

Диссертация посвящена исследованию отношений государства и церкви в Украине в 1991-1996 гг. На основании всестороннего изучения архивных материалов, достижений историографии и других научных направлений проанализировано весь комплекс этих отношений.

Раскрыты последствия советской практики взаимоотношений государства и церкви. Определены принципы государства в теории этих взаимоотношений. На основании разного рода фактов и аргументов установлен характер деятельности церкви. Доказано, что независимое государство делало все возможное для оптимизации принципов отделения государства от церкви и церкви от государства, но в то же время, предложенные подходы концептуально тяготели к прошлому.

Независимое государство использовало системно-посредническую модель управления государственно-церковными отношениями. В исследуемый период в общественном сознании происходило переосмысление зарубежного опыта взаимоотношений государства и церкви. Обосновано вклад разных ветвей государственной власти в решение проблем церковно-религиозной жизни. Установлено, что президенты Украины пытались выстроить собственное видение политических взаимоотношений государства и церкви. Указы главы государства способствовали решению ряда материальных вопросов, предотвращали втягивание имущества церквей, религиозных организаций в коммерческие отношения. Установлено эффективность законодательных основ государственно-церковных взаимоотношений в сфере соответствия международным стандартам, соблюдения религиозной свободы, обеспечения общественной функции церкви и религиозных организаций. Доказано, что законодательство Украины создавало соответственный фон для возобновления имущественных и других прав религиозных организаций и церквей, тогда как нормы актов оставались неусовершенствованными. Как следствие - стихийно начатый процесс реституции собственности создал прецеденты неправового решения проблем. В Украине исследованного периода органы исполнительной власти, в частности, Совет по делам религий, в основном свои усилия направляли на решение политических задач и не имели достаточного административного ресурса для решения практических вопросов функционирования церкви. Вследствие, государство, которое много в чем способствовало обострению межконфессиональных конфликтов, пыталось наладить экуменический диалог, инициировав образование представительских организаций, проведение форумов, подписание общих меморандумов.

Доказано, что в 1991-1996 гг. влияние политики и политиков на религиозно-церковную жизнь постоянно увеличивалось. Попытки втягивания церкей и религиозных организаций в политику привело к нарушению принципа отделения церкви от государства. Показано причины потери общественного авторитета христианских партий, широко раскрыта позиция молодежных организаций относительно деятельности церкви. Установлено, что государственной властью Украины допущено ряд ошибок стратегического и тактического характера, которые дестабилизировали междуцерковные отношения. Церковь, в свою очередь, оказалась не готовой предложить собственное видение места и роли в строительстве общественных институтов.

Ключевые слова: Украина, государство, церковь, гражданское общество, образование государства, религиозные организации, Президент Украины, Совет по вопросах религий, органы государственной власти Украины, межконфессиональные конфликты, религиозное возрождение.

Annotation

Tsendra N.M. Relations between the State and the Church in Ukraine (1991-1996). - Manuscript.

This thesis is submitted as qualification work for obtaining the academic degree of Candidate of History on speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2011. The thesis is devoted to the study on the relations between State and Church in Ukraine during 1991-1996. The problem of formation of new types of relationships was studied on the basis of a comprehensive analysis of a great number of original historical sources and the application of the relevant knowledge from historiography and other humanities' fields. A policy of Soviet era totalitarianism directed against religion and the church was found to have a negative effect on Ukraine in the early 1990's. Subsequent changes in the theoretical principles establishing the relations between church and state were reviewed. The contribution of different branches of the State in deciding on many aspects of state-church life was considered and the effectiveness of laws on religious matters was assessed. The main directions given by the Ukraine's National Committee on Religious Matters were especially considered.

The role played by the State in supporting the social functionality of churches and religious organizations was determined. For the first time in Ukrainian historiography many problems in this period were considered: providing financial and social security support for churches and religious organizations; ensuring accessibility of divine services and freedom of religion; establishing and regulating the contacts between Ukrainian churches and foreign religious groups; preventing religious extremism, etc.

Keywords: Ukraine, state, church, civil society, State formation, religious institutions, President of Ukraine, Ukrainian Council for Religious Affairs, public authorities, interconfessional conflicts, religious revival, freedom of religion, orthodoxy, catholicism, protestantism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. в Україні серед пріоритетних завдань постали розбудова громадянського суспільства, активізація державотворчого процесу. В цьому контексті однією з найактуальніших у суспільному розвитку виявилась проблема гармонізації взаємовідносин державних і церковно-релігійних інститутів. Крім того, утвердження конфесійної багатоманітності Української держави зумовлює необхідність забезпечення повноцінного соціально-правового статусу церков, реального подолання негативних наслідків релігійної політики тоталітарного радянського режиму. Світовий досвід переконує, що досягнення духовного консенсусу в суспільстві є основою успішного розв'язання багатьох економічних, політичних і соціальних проблем.

Релігійне відродження зумовило появу безліч завдань, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, оптимізацією державно-церковних і міжконфесійних відносин, зокрема подоланням гострих і болючих міжцерковних конфліктів. Очевидно, що мінімізувати їх можливо лише шляхом відновлення майнової і соціально-політичної справедливості у відносинах держави і церкви, засудження насильницьких секуляризаційних дій влади й визнання права релігійних організацій на культові споруди, церковне майно й реалізацію діяльності, спрямованої на матеріальне забезпечення життя релігійних громад. Водночас, успішне розв'язання міжконфесійних та державно-церковних проблем сприятиме зростанню авторитету України на міжнародній арені та її вступу до світового співтовариства як рівноправного партнера.

Дослідження цієї теми перебуває на початковому етапі, тому є сенс в активізації наукової думки щодо місця та ролі релігійного фактора в державотворчому процесі, проблем політизації релігійно-церковного життя, природи і форми міжконфесійних конфліктів, їх суспільного розуміння тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами. Проведення науково-дослідних розробок різних аспектів модернізації українського суспільства в контексті викликів ХХІ ст. випливає з Перспективних напрямів комплексних (міждисциплінарних) досліджень установ Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України на 2009-2013 рр., схвалених Загальними зборами 2 липня 2009 р. Дисертація підготовлена у відповідності з тематикою науково-дослідної роботи Відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України, зокрема планових науково-дослідницьких тем «Український проект: моделі ідентичності, соціальні процеси, політичні практики (1990-і-2000-і рр.)» (державний реєстраційний номер 0107U000138) та «Історія повсякденності та повсякденність історії: соціально-антропологічні та пізнавальні виміри суспільних змін (Україна та пострадянський простір, 1990-і-2000-і рр.)» (державний реєстраційний номер 0110U002081).

Мета роботи полягає у комплексному висвітленні та узагальненні взаємовідносин Української держави з церквами протягом 1991-1996 рр., дослідженні та всебічному аналізі чинників, тенденцій, напрямків, за якими вони розвивались, і на цій основі визначення їхньої результативності та реального становища, в якому перебували суспільне життя і соціально-культурний простір України.

Поставлена мета розв'язувалась відповідно до таких завдань:

проаналізувати наукову літературу за темою дисертації, вивчити та класифікувати наявні історичні джерела;

простежити еволюцію теоретичних засад, що визначали основні напрямки державно-церковних відносин;

з'ясувати місце і роль релігійно-церковного чинника у публічній політиці та діяльності вищих органів державної влади;

дослідити процес взаємодії церков з державними та іншими суспільними інституціями;

виявити внесок держави у справу забезпечення суспільної функціональності церков України;

виробити практичні рекомендації щодо універсалізації взаємовідносин держави і церкви.

Об'єктом вивчення є державно-церковні відносини, як багатофункціональна система, суб'єкт вітчизняного державотворення і громадянського суспільства.

Предметом дослідження є теоретичний, політичний, адміністративний, нормативно-правовий концепти взаємовідносин держави і церков, а також суспільно-функціональні чинники (матеріальні, соціальні, освітні, міжнародні), культивовані за допомогою державних органів церквами і релігійними організаціями.

Хронологічні рамки визначено відповідно предмету наукового пошуку і процесу пізнання та охоплюють 1991-1996 рр. Вибір нижньої межі (1991 р.) зумовлений проголошенням незалежності України і вступом держави на шлях цивілізованих відносин з церквою. Верхня хронологічна межа (1996 р.) пов'язана зі спільною спробою держави і церковно-релігійних інституцій відкоригувати взаємовідносини створенням Всеукраїнської ради церков - представницького дорадчо-консультативного органу, покликаного об'єднати зусилля двох сторін у справі духовного відродження України, практичної імплементації, закріпленого в Конституції України принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення плюралізму релігійно-церковного життя. Територіальні межі дослідження визначено державними кордонами сучасної України.

Методи дослідження базуються як на загальнонаукових принципах історизму, об'єктивності, системності, комплексності, багатофакторності та всебічності пізнання, так і спеціальних методах - порівняльно-історичному, ретроспективному, проблемно-хронологічному, описовому, логічно-аналітичному, персоналізації, періодизації, які дали можливість розкрити комплекс взаємовідносин держави з церквами та релігійними організаціями в першій половині 1990-х рр. Для більш ґрунтовного дослідження даної теми використано методологічний інструментарій інших наук, зокрема аналітико-систематичний та статистичний методи, а також методи джерелознавчого й архівознавчого аналізу, що дозволили опрацювати наявну літературу, комплекс джерел, а також систематизувати й підсумувати отриману інформацію, зробити висновки.

Наукова новизна одержаних результатів визначається одним з перших у вітчизняній історіографії комплексним розглядом взаємовідносин держави і церкви у 1991-1996 рр. З'ясовані наслідки управлінських рішень державної влади щодо церковних структур. У роботі здійснено спробу у загальноісторичному контексті розкрити участь державних органів влади у розв'язанні проблем функціонування церков та межі їх стосунків з незалежною державою.

У результаті творчих пошуків:

- здійснено комплексний історіографічний та джерелознавчий аналіз означеної теми, залучено до наукового обігу низку неопублікованих документів;

- з'ясовано наслідки впливу на державно-церковні взаємини радянської спадщини;

- запропоновано визначення поняття державно-церковних відносин, як сукупності різних форм взаємозв'язків між інститутами держави з одного боку і церквою з іншого, спрямованих на розбудову громадянського суспільства, духовно-релігійне відродження України;

- з'ясовано, що характер відносин держави і церкви є важливим показником рівня цивілізованості держави, зрілості демократичних інститутів, мірилом забезпечення права свободи совісті;

- фактологічно обґрунтовано незрілість взаємовідносин держави і церкви в означений хронологічний період та виявлені їх соціально-економічні та морально-психологічні наслідки;

- новим став показ місця і ролі держави в забезпеченні широкого комплексу суспільно значущої діяльності церков різних конфесій.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони дозволяють суттєво доповнити характеристику суспільних трансформацій, які відбувалися в Україні в першій половині 1990-х рр. Фактичний матеріал, основні положення, введені в науковий обіг документи і матеріали можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з політичної, соціальної історії України, релігієзнавчих, філософських розвідок, лекційних курсів з вітчизняної історії, політології, філософії, історії церкви, релігієзнавства для вищих та середніх навчальних закладів. Основні положення дисертаційної праці можуть бути використані при розробці органами державної влади засад релігійно-церковної політики, локальних програм, спрямованих на активізацію діяльності церков і релігійних організацій у сегментах українського суспільства. Запропоновані рекомендації сприятимуть розв'язанню низки проблем, які постали у практиці державно-церковних відносин.

Наукова апробація. Основні положення дисертації оприлюднені на п'ятьох всеукраїнських і міжнародних науково-практичних конференціях, круглих столах: «Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії» (Київ, 14 березня 2008 р.); «Україна незалежна: проблеми державотворення та формування громадянського суспільства» (Київ, 11 вересня 2008 р.); «Народний Рух України: Історія, ідеологія та політична еволюція 1989-2009» (Київ, 22 вересня 2009 р.); «Актуальні проблеми аграрної історії України: минуле і сучасність» (Київ, 26-27 березня 2010); «Інститут президентства в Україні і зарубіжних країнах: становлення, розвиток та сучасні тенденції» (Київ, 25 листопада 2010 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено автором у 10 публікаціях, 7 з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначена метою і завданнями дослідження; складається із вступу, чотирьох розділів (із поділом на 12 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (578 найменувань). Зміст роботи викладено на 183 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 237 сторінки, містить три таблиці.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено мету, основні завдання, окреслено хронологічні рамки та територіальні межі дослідження, показано наукову новизну і значення одержаних результатів. Визначено об'єкт вивчення і використані методи, деталізовано особистий внесок здобувача. Подано перелік конференцій, на яких оприлюднювались особисто дисертантом результати його наукових напрацювань, показано зв'язок роботи з науковими планами Інституту історії України НАН України.

Перший розділ «Стан наукової розробки, джерельна база та методологія дослідження» складається з трьох частин. У першому підрозділі проаналізовано залучену історіографію, в якій виокремлено два періоди. Упродовж першого періоду (1991 - кінець 1990-х рр.) об'єкт і предмет дослідження тільки набував своєї визначеності. Вивчення теми пов'язувалося із загальними закономірностями розвитку української історичної науки, з процесами суспільно-політичного та релігійно-церковного життя. У процесі розвитку подій змінювалась і наукова рефлексія.

Другий період в історіографії (від 2000-х-до теперішнього часу) позначився новим піднесенням у розробці проблематики. Поштовхом до активізації досліджень стали здебільшого не політичні, а внутрішньо-наукові чинники. Суто історичних праць протягом означених періодів було підготовлено небагато. Науковий інтерес до теми історії релігії та історії церкви зростав паралельно з появою розуміння необхідності наукової реконструкції історії України після 1991 р. Традиційно вважалося, що ці проблеми є прерогативою релігієзнавців; очевидно мали місце і смислові асоціації з науковим атеїзмом. Практично до середини 1990-х років єдиною спеціальною працею залишалась невелика за обсягом робота П. Панченка «Релігійні конфесії в Україні (40-і-поч. 90-х рр.)» (К., 1993), в якій з авторського погляду була зроблена перша спроба у загальних рисах окреслити сучасне українське релігійно-церковне життя. Відносини держави і церкви на початку 1990-х років розглядались в розрізі змін суспільно-політичної обстановки, викликаних проголошенням державної незалежності. В контексті завдань, пов'язаних з вибудовою історичних і ідеологічних підвалин громадянського суспільства і формулювання української національної ідеї, була виконана робота О. Реєнта й О. Лисенка «Українська національна ідея і християнство» (К., 1997). Вона стала першим в історіографії дослідженням, де зроблено спробу переосмислення значення для національно-державного будівництва християнських цінностей, зроблено історичний зріз діяльності в Україні релігійних організацій, в основі віровчення яких вони покладені.

Протягом 2000-х рр. з'явилось декілька наукових праць, присвячених певним аспектам церковно-релігійного життя, функціонуванню окремих конфесій. У 2010 р. був виданий навчальний посібник «Державно-церковні відносини: історія, сучасний стан та перспективи розвитку» (К, 2010), в якому вітчизняні науковці Б. Андрусишин і В. Бондаренко вперше відтворили історико-правовий і релігієзнавчий аспект державно-церковних відносин у широких хронологічних рамках - від середньовіччя до сьогодні.

Цінні своїми методологічними підходами роботи В. Пащенка («Греко-католики в Україні: від 40-х років ХХ століття до наших днів» (Полтава, 2002), «Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940-початку 1990-х рр.» (Полтава, 2005), «Православ'я в новітній історії України» (Полтава, 1997 - Ч. 1., 2001 - Ч. 2.)), в яких автор запропонував власні підходи до опрацювання джерел та літератури. Місце і роль окремих релігійних течій у суспільно-політичному житті України висвітлено у дисертаційних роботах, виконаних за спеціальністю 07.00.01 - історія України - Т. Грушевої, М. Мокієнка, Л. Прокопчук, Н. Бєлікової, О. Ворон, Л. Рощиної. Окремо виділений блок праць, підготовлених релігієзнавцями. Більшість із них виконано в рамках соціального замовлення, з метою привернути суспільну увагу до проблем, які виникали в релігійно-церковному житті України. Найчисельніший масив праць присвячено проблемам місця і ролі релігійного фактора у соціокультурних, економічних, зовнішньополітичних і етнонаціональних процесах незалежної держави. Передусім це роботи А. Колодного, Л. Филиповича, В. Бондаренка, М. Бабія, В. Єленського, В. Бодака, О. Сагана, Т. Гучкіна, І. Кульбіди, М. Рибачука, О. Уткіна, М. Кирюшко.

Дослідження, присвячені різним аспектам державно-церковних відносин, що розглядають зміни державної політики стосовно церкви, з'ясовують позиції окремих конфесій у їх відносинах з державою, опублікували О. Волинець, М. Гетьманчук, Л. Ржиський, О. Недавня. Питання місця і ролі церков та релігійних організацій в соціальному захисті громадян, освітній сфері досліджували Ю. Щербяк, О. Гринів, Р. Коханчук. В окрему групу праць виділені дослідження політологів. Специфіка їх полягає у тому, що в них значна увага приділена діяльності інститутів влади, висвітленню загальної динаміки державотворчого процесу, політичної системи України. В цьому аспекті широким комплексом порушених проблем позиціонуються робота О. Шуби «Релігія в етнонаціональному розвитку України: політологічний аналіз» (К., 1999), дисертаційні праці О. Білоуса, С. Осиповського.

Питанням юридичних аспектів державно-церковних відносин присвячені роботи правознавців: П. Яшина, В. Малишка, М. Мартиновича та В. Костицького. Праці богословів А. Драбинко, П. Мельничука детерміновані конфесійним ухилом, містять критичний аналіз взаємовідносин держави і церкви, в цілому об'єктивно відображають ситуацію, яка склалась в релігійному середовищі. Окремі аспекти історії державно-церковних взаємин та становища церков в першій половині 1990-х рр. розкривали такі зарубіжні дослідники, як Н. Дейвіс (N. Davis), Ф. Корлей (F. Corley), Ф. Хейєр (F. Heyer), Е. Вілсон (A. Wilson), А. Сороковскі (A. Sorokowski). Ця група становить інтерес в плані постановки проблем та підходів.

Таким чином, аналіз наявної літератури дозволяє зробити висновок, що дослідниками проведена значна робота з вивчення зазначеної проблеми. Проте узагальнюючих праць, в яких розглядаються державно-церковні відносини доби незалежної України створено не було, що й обумовило вибір запропонованої теми. Джерельну базу дослідження склали різноманітні історичні джерела, які доцільно охарактеризувати згідно з принципом їх генезису та функціональної спрямованості. До першої групи відносено офіційно-нормативну документацію, що складає уявлення про офіційну позицію держави стосовно розвитку взаємовідносин з церквами і релігійними організаціями. У процесі визначення концептуальних підходів до оцінки державно-церковних відносин важливе значення мають Конституція України, релігійне законодавство, інші підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Верховної Ради України, накази Ради у справах релігій).

Другу групу склали офіційні публікації в окремих збірках: «Закони України», «Офіційний вісник України», «Збірник постанов і розпоряджень уряду України». Вони дозволили простежити послідовність (непослідовність) ухвалення державних рішень щодо додержання свободи слова, зміцнення матеріальної бази релігійних інститутів, вирішення міжцерковних проблем тощо. Окремий масив джерел цієї групи склали матеріали статистичного обліку. У роботі використовувались офіційні дані, вміщені у статистичних збірках, бюлетенях, експрес-доповідях, довідниках, які видавались Державним комітетом статистики, Радою у справах релігій (пізніше Державний комітет України у справах релігій). Передусім - це «Україна в цифрах», «Статистичний щорічник України», «Церкви і релігійні організації України у 2001 році: довідник». Комплекс джерел, покладений в основу дослідження, склали архівні матеріали. Різні за характером, вони зосереджені переважно у фондах двох центральних, відомчого, обласного, кількох громадських архівів. Особливе значення для дослідження механізму формування державної релігійної політики мають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО України). Виявлені матеріали у фонді «Адміністрації Президента України» (Ф. 5233): доручення, інформації керівника Служби з питань внутрішньої політики, розпорядження, листи до громадських, політичних організацій та рухів, пропозиції глав церков, інтерв'ю глави держави дозволили відтворити модель державно-церковних відносин, яка втілювалась адміністраціями Президентів України - Л. Кравчука і Л. Кучми. Особливість цих документів полягає у тому, що в них найбільш детально, повно і багатоаспектно відображено процеси, пов'язані із зусиллями влади нормалізувати релігійно-церковне життя, в тому числі у питаннях суспільних дискусій навколо перспективності створення єдиної державної церкви; запобігання поширення в Україні деструктивних сект; вирішення найгостріших майнових суперечок релігійних громад тощо.

Продуктивну частину джерельної бази становлять матеріали фонду «Верховна Рада України» (Ф. 1), особливо та його частина, що репрезентувала роботу Президії Верховної Ради, комісії (комітету) з питань культури та духовного відродження. Цей масив документів (стенограми і протоколи засідань Президії, заяви Президії, матеріали листування з іншими гілками влади, постанови Президії і Верховної Ради) дозволив простежити обставини формування релігійного законодавства, з'ясувати політичну позицію вищого законодавчого органу влади стосовно чвар і конфліктів, що мали місце між православними конфесіями.

Не менш суттєво на положення і висновки дисертації вплинула статистична та аналітична інформація із фонду Кабінету Міністрів України (Ф. 2). Матеріали Служби віце-прем'єр-міністра України, листування з Адміністрацією Президента, міністерствами, відомствами, урядом Автономної республіки Крим, Радою у справах релігій, листи релігійних і громадських діячів дали змогу конкретизувати діяльність окремих органів влади у справах церков і релігій. Вагомими і різноплановими виявились матеріали, залучені з фонду Ради в справах релігій (Держкомрелігій України) (Ф. 4648). Значна частина їх вперше вводиться до наукового обігу. Зокрема, листування з Кабінетом міністрів, документи про виконання доручень депутатів, Президента України, доповідні записки працівників Ради у справах релігій, сприяли з'ясуванню низки майнових, світоглядних проблем, які склались в регіонах України.

Різнопланову за змістом інформацію виявлено в обласних державних архівах. Матеріали фонду Управління у справах релігії Запорізької обласної державної адміністрації Державного комітету України у справах релігій (Ф. 4548) (інформації, записки, довідки, річні підсумкові інформації) дозволили з'ясувати релігійну ситуацію в окремих районах області протягом 1991-1996 рр., виокремити специфічні особливості підходів державної влади до розв'язання майнових проблем, здобути інформаційні статистичні дані, які дозволили відтворити кількісні параметри діяльності церков і релігійних організацій. Використані матеріали з фонду Управління у справах релігій Закарпатської обласної державної адміністрації (Ф. 73) суттєво збагатили джерельну базу дослідження, дозволили з'ясувати виконавчу вертикаль процесів, особливості проведення церковної політики на місцях, стан релігійних громад, настрої населення і його ставлення до процесів, що протікали між конфесіями і в середині самих конфесій.

Широко використано матеріали періодичних видань, що у відповідності до запропонованої нами класифікації склали четверту групу джерел, які характеризуються достатньо цінною інформацією не лише тому, що в них містяться відомості про події, факти, явища з життя суспільства, держави і церкви, а й властиві оціночні судження. Характер дослідницьких студій над проблемою потребував найширшого використання інформаційних ресурсів Інтернету. Цей новий корпус джерел склав п'яту групу. Отже, джерельна база дисертаційного дослідження є досить репрезентативною, змістовно насиченою і дозволяє об'єктивно та достовірно проаналізувати комплекс проблем, пов'язаних з процесами, що протікали у взаємовідносинах держави і церкви. Однак ця база недостатньо залучена до науково-історичного обігу, що зумовлює завдання, а в окремих випадках і визначає наукову новизну нашого дослідження.

Методологічними засобами всебічного аналізу проблеми державно-церковних відносин постали принципи актуалізму та історичних реконструкцій. Вони дозволили поєднати дві перспективи дослідження: погляд із сучасного в минуле - у першому випадку, і погляд із минулого в сучасне - в іншому. Одним з найголовніших принципів дослідження став принцип історизму, який передбачив розгляд усіх подій, явищ суспільного життя в певному історичному просторі, історичній послідовності, дозволив урахувати історичну обстановку. На основі застосування принципу історизму досліджувані події розглянуто в їхній хронологічній послідовності, як результат дії історичних закономірностей та причинно-наслідкових зв'язків. Це дало змогу з'ясувати конкретні історичні умови, у яких перебувала Україна, та дозволило уникнути необґрунтованої модернізації історичного розвитку.

У другому розділі - «Теоретичні засади державно-церковних відносин» відтворена еволюція змін у суспільному житті незалежної України, розуміння змісту відносин держави і церкви.

Підрозділ 2.1 «Радянська спадщина взаємин держави і церков та її наслідки» містить огляд чинників, які стримували утвердження нового характеру відносин держави і церков, а отже їх розвиток у річищі рівноправ'я та взаємодоповнюваності. Серед них виокремлено найголовніші: на початку 1990-х рр. Україна виявилася без досвіду формування власної політики в галузі релігійно-церковного життя; був відсутній досвід вибудови такої схеми відносин держави і церкви, яка б сприяла їх гармонізації (влада за інерцією попередніх років продовжувала розглядати церкву як знаряддя досягнення власних цілей і завдань); практика радянського «добору» духівництва спричинила обстановку, за якою у переважній своїй чисельності воно виявилося не готовим до роботи щодо недавно заборонених функцій церкви; Україні довелося створювати спочатку правові гарантії свободи совісті, а також нову, відмінну від радянського санкціонуючого законодавства, нормативно-правову базу, яка б могла сприяти розвитку церков і релігійних організацій та захищати права віруючих.

Підтверджено, що радянською владою церква була витіснена з властивих їй сфер діяльності (місіонерської, катехізаторської, євангелізаційної, національно-культурницької, моральної). Результатом соціально-економічних змін стало позбавлення церкви майнових прав і можливостей розвивати власну матеріальну базу. Українська церква, крім того, залишалась безправною, її діяльність набувала політичного характеру. В радянський час лише поодинокі громади наважувалися відстоювати перед владою майнові інтереси, використовуючи власне право на реєстрацію громади державними органами.

У підрозділі 2.2 «Проблеми оптимізації форм взаємовідносин між державою і церквами в роки незалежності» простежено етапи формування вітчизняної системно-посередницької моделі управління відносинами між державою і церквою. Досліджено, що в Україні теоретично за основу відносин між державою і релігійними організаціями була прийнята модель світської держави, що не віддавала переваг жодній із церков. При цьому українське законодавство, декларуючи світський характер держави, залишало простір для довільного тлумачення окремих статей, де не завжди проглядалися конкретні механізми їхнього здійснення. В Україні зазначений принцип відрізнявся від декларованої радянським законодавством моделі світської держави, оскільки набув рис ліберального підходу до свободи релігії. Це передусім виявлялося в передбачених національним законодавством нейтралітеті Української держави в питаннях світогляду і віросповідання її громадян, обопільній незалежності держави і об'єднань віруючих, гарантуванні їх внутрішньої автономії за умови дотримання громадами законодавства України. Протягом досліджуваних років у релігійному житті України відбувались нагромадження досвіду застосування системно-посередницької моделі державного управління, яка передбачала вибудовування зворотних зв'язків між церквою і державою, що включали, з одного боку, посередництво держави в узгодженні інтересів різних релігійних організацій, а з іншого - посередництво релігійних організацій у розбудові відносин між державою і церквою.

Третій розділ «Проблеми функціонування церков і міжконфесійних відносин у політиці та діяльності вищих органів влади України» розкриває конкретну участь органів державної влади та громадсько-політичних інституцій у розв'язанні проблем функціонування церков та релігійних організацій.

У підрозділі 3.1 «Президент України і релігійно-церковні питання» показана роль президентської влади у формуванні та розвитку церковно-релігійного середовища. Підтверджено, що президенти України підтримували та розкривали ідею зміцнення контактів зі світовим православ'ям, створення єдиної Помісної православної церкви. Серед стратегічних пріоритетів держави виявились і такі, як забезпечення міжконфесійної злагоди та налагодження міжцерковного співробітництва.

Президент України Л. Кравчук вважав, що утвердження помісної церкви є важливим механізмом становлення і консолідації української нації. В його передвиборній кампанії культивувалася ідея «національної церкви», суть якої полягала в абсолютизації ролі церкви в становленні української нації і державності. Наповнення таким змістом ролі церкви в житті українського суспільства привело до того, що відбувся поділ релігійних організацій на «національні» і «антинаціональні». Таким чином, проблема міжцерковних відносин із площини церковно-релігійних питань переносилась у площину політичну, яка охоплювала міжнаціональні відносини, проблеми ставлення різних соціальних груп до української державності. До найбільших політичних прорахунків центральної влади у її церковній політиці під час президентства Л. Кравчука можна віднести відсутність бачення реальних шляхів виходу із внутрішньо-православного конфлікту, намагання насильницького приєднання Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) до Української православної церкви Київського патріархату (УПК КП), що лише поглибило протиріччя в українському православ'ї та призвело до посилення опозиційних настроїв щодо влади серед віруючих.

Встановлено, що з початком президенства Л. Кучми почало спостерігатися зростання суспільної ролі Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Новий президент почав проводити більш збалансовану релігійну політику, ніж його попередник, не надаючи видимої підтримки жодній із православних юрисдикцій. Адміністрація Президента України, задекларувавши чітку правову церковну політику, насправді зайняла очікувально-нейтральну позицію, взявши курс на самоурегульованість міжконфесійного конфлікту в Україні.

У підрозділі 3.2 «Релігійно-церковний аспект законотворчої діяльності Верховної Ради України» з'ясовано місце і роль цього вищого законодавчого органу влади у залагодженні міжконфесійного конфлікту, простежено еволюцію релігійного законодавства. Наголошено, що протягом досліджуваних років Верховна Рада України, як законодавчий орган влади, здійснювала напрацювання відповідної системи законів і постанов, які прямо чи побічно унормовували принципи державно-церковних відносин, регламентувала діяльність церковних інституцій і релігійних організацій, сприяла залагодженню міжконфенсійних конфліктів. Слід зазначити, що комітети парламенту та окремі депутати плідно працювали над формуванням державної церковної політики, давали публічну оцінку подіям, які протікали в релігійно-церковному середовищі. Знаковою подією в законотворчій роботі Верховної Ради було ухвалення 23 квітня 1991 р. Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації», який принципово відрізнявся від Положення про релігійні об'єднання в УРСР від 1976 р. і змінював антагоністичні парадигми відносин між державою і церквою, закладав підвалини для емансипації церкви від щільної державної опіки, яка душила її в радянські часи. Верховна Рада України, ухваливши 28 червня 1996 р. Конституцію України, схвалила низку загальних принципів організації суспільства, визначила місце і роль церкви та релігії в його житті, передбачила гарантії здійснення цього права. Крім того, Основний закон України закріпив положення, що церква в Україні відокремлена від держави, а школа - від церкви; жодна релігія не могла бути визнана державою як обов'язкова. Ці положення в повній мірі відповідали вимогам міжнародного права. Водночас протягом досліджуваних років існуюче законодавство часто не забезпечувало збалансованості інтересів церкви, держави і віруючих, а тому зберігалися тенденції до зростання його порушень.

У підрозділі 3.3 «Рада у справах релігій: наслідки діяльності» розкрито організаційну будову, основні напрямки та результати діяльності цього органу. Встановлено, що Рада у справах релігій організовувала свою роботу за наступними напрямками: реєструвала та проводила юридичну і релігієзнавчу експертизу статутів; розглядала скарги віруючих та керівництва релігійних організацій, у тому числі з виїздом на місця; здійснювала прийом громадян, депутатів; проводила методичні навчання з відділами у справах релігій обласних адміністрацій; готувала річний статистичний та інформаційний звіт. З'ясовано, що Рада у справах релігій, значно політизувавшись, втягувала в протистояння церковних діячів, ієрархів, що призводило до церковних конфліктів. Аби виправити становище та забезпечити міжцерковний діалог у грудні 1996 р. з ініціативи Президента України Л. Кучми при Раді було створено Всеукраїнську Раду Церков.

У підрозділі 3.4 «Релігійно-церковний чинник у діяльності громадських формувань та виборчому процесі» висвітлено наслідки політизації релігійно-церковної сфери України. Вітчизняні політики досить часто втручалися у внутрішні справи релігійних організацій, підтримували одних ієрархів і здійснювали тиск на інших, безпосередньо брали участь в утворенні, або відновленні діяльності, об'єднанні чи роз'єднанні церков, створювали «під свої інтереси» церковні структури та ін. Одні й ті самі люди нерідко були політиками і релігійними активістами водночас. Партійні програми багатьох політичних партій декларували доволі конкретні наміри. Насамперед, це об'єднання православних церков України в єдину Церкву, зокрема, такі різні за своєю ідеологією політичні сили як Рух, Компартія України, Народно-демократична партія, Республіканська християнська партія і Українська національна асамблея. Щоправда, об'єднавчий процес ці партії уявляли по-різному. Для комуністів - це об'єднання в «єдину православну канонічну церкву», тобто навколо УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Для Республіканської християнської партії України об'єднання мало супроводжуватися протидією «імперському впливові через церковно-релігійні структури».

У четвертому розділі «Місце і роль держави у забезпеченні суспільної функціональності церков в Україні» визначено результативність діяльності органів державної влади по створенню умов для забезпечення суспільної функціональності церковних інституцій і релігійних організацій.

У підрозділі 4.1 «Участь органів влади у розвитку матеріальної бази церковно-релігійних інституцій» відтворена палітра заходів держави по забезпеченню умов захисту прав власності церквами, релігійними організаціями. Є підстави стверджувати, що дії влади в питанні реституції церковної власності стали певним компромісом між усвідомленням державою шкоди, заподіяної релігійним об'єднанням упродовж семи десятиліть, і прагненням подолати наслідки антицерковної політики й встановити конструктивні відносин з церквою. Реституція стала в Україні явищем унікальним, оскільки жоден інший суспільний інститут, окрім церкви, з причин відсутності юридичної бази, своїм правом на успадкування історично належного їм майна не скористався. Першим важливим документом доби новітньої історії Української держави, спрямованим на розв'язання проблем церкви та налагодження з нею партнерських стосунків, став Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 р., що зобов'язав органи державної влади розпочати процес реституції церковної власності. Важливість цього Указу полягала не лише в тому, що він радикально пришвидшив процес повернення релігійним організаціям їхнього майна, але й відіграв помітну роль в уніфікації становлення регіональних владних еліт до проблеми розвитку церкви, незалежно від особливостей того чи іншого регіону, політичних та інших уподобань цих еліт. Для того періоду вітчизняної новітньої історії поява такого документа мала особливе значення. З одного боку, Україна тільки починала своє повернення до загально- цивілізаційного шляху розвитку і проблема відродження релігійного життя в її регіонах сприймалася по-різному. З другого - у державі ще інерційно продовжувала зберігатися підпорядкованість регіонів політиці центру. Тому згаданий президентський указ відіграв роль рушія процесу реального зміцнення церкви та надання йому відповідного динамізму і стабільності.

У підрозділі 4.2 «Діяльність державних органів у сфері забезпечення доступності богослужіння та прав сповідувань» висвітлено чинники, які перешкоджали діям органів влади в налагодженні конструктивної роботи по захисту прав віруючих і церковних потреб. З'ясовано, що процес забезпечення місць богослужінь набув конфліктного характеру. Визначними рушійними силами міжконфесійних конфліктів були глибоко вкорінена нетолерантність і невміння (чи небажання) досягнення сторонами компромісу.

Суперечки виникали не лише тому, що бракувало церковних споруд, а й через юридичну непрописаність прав, які мали місце в зв'язку з некомпетентністю місцевої влади, політичний протекціонізм, який мав загальнонаціональний і регіональний характер. Відсутність методики виконання рішень виконавчо-розпорядчих органів влади і судів, механізму вирішення майнових спорів, що виникали у релігійному середовищі, значно ускладнювали роботу місцевих органів влади по розв'язанні конфліктів, спричиняли у віруючих незадоволення, нарікання на адресу владних структур, збільшення кількості письмових і усних скарг та звернень у різні інстанції. Щоб зменшити напругу в міжконфесійних відносинах у зв'язку з відсутністю окремих церковних приміщень відповідно до доручення Президента України Л. Кучми за результатами його зустрічі з представниками церков та релігійних організацій 15 березня 1996 р. Кабінет Міністрів 31 травня 1996 р. затвердив графік повернення релігійним організаціям культових споруд, що використовуються не за призначенням. Зроблено висновок, що протягом досліджуваних років держава не створила церквам і віруючим належних умов богослужіння та сповідування. Часто дії органів влади в цьому плані мали протилежну дію, що спричиняло протистояння і конфлікти між конфесіями та віруючими.

У підрозділі 4.3 «Допомога держави церквам у налагодженні ділових контактів з міжнародними релігійними інституціями та в запобіганні екстремізму» розглянуто основні напрямки співпраці церковних інституцій і релігійних організацій з аналогічними закордонними інституціями, з'ясовано результативність дій влади по контролю за поширенням новітніх релігійних віровчень. Міжнародні зв'язки релігійних організацій ставали серйозним чинником відкриття України для світового співтовариства, утвердження її на міжнародній арені, подолання несправедливих стереотипів. Крім того, нагально поставала потреба захисту одновірців-українців за кордоном, які не повною мірою користувалися релігійними свободами, гарантованими міжнародними правовими актами.

Національних інтересів України торкались також питання про місцезнаходження духовних центрів, яким були підпорядковані релігійні організації, що існують в нашій країні. Історично склалося так, що більшість українських конфесій перебувала під впливом організацій, які знаходилися за межами країни. Забезпечуючи конституційне право на свободу світогляду й віросповідання та зважаючи на традиції релігійно-церковного устрою тих чи інших конфесій, Українська держава не заперечувала їхнє право підпорядкуватись зарубіжним духовним центрам. Спектр зовнішніх зв'язків релігійних організацій залишався досить широким. На початку 1990-х рр. значно активізовувався обмін релігійними делегаціями, поїздки на навчання, звичною ставала практика проведення релігійних конгресів, конференцій та семінарів за участю іноземних священнослужителів і проповідників. Управління міжнародних зв'язків Держкомрелігії офіційно погоджувало звернення, які стосувались в'їзду в Україну. Якщо в 1991 р. Рада у справах релігій клопотала перед компетентними органами про поїздку 847 віруючих, то наступного року - вже про 2513 осіб, тобто у вісім разів більше. Протягом 1991 р. за кордон виїздило близько 500 церковних діячів з метою участі в релігійних форумах, для вирішення питань підготовки кадрів, одержання релігійної літератури, гуманітарної допомоги тощо. У зарубіжні духовні навчальні заклади на навчання було направлено 104 громадян України.

Одним із явищ, яке набуло поширення в Україні і теж безпосередньо торкалося її національних інтересів та безпеки, було збільшення числа іноземців серед священнослужителів окремих конфесій. Чимало релігійних організацій, об'єднань очолювали особи, які не мали українського громадянства. Чинне законодавство не забороняло зарубіжним релігійним діячам, священнослужителям, проповідникам, наставникам та іншим особам працювати в Україні.

Висновки

1. Аналіз стану наукової розробки зазначеної теми дає підстави констатувати, що вона не була предметом системного і комплексного історичного дослідження. Опубліковані праці представників суміжних наукових напрямків лише фрагментарно розкривають його об'єкт. Джерельну базу дисертації склали архівні матеріали, журнальні і газетні статті, релігійна література, інша інформація. Визначені методологічні підходи дали можливість, виходячи з поставлених завдань, досягти мети наукового пошуку.

2. Розкрито наслідки радянської практики взаємовідносин держави і церкви. Визначено принципи, які держава формально створювала у цих взаєминах. Відтворено етапи формування системи суцільного нагляду за релігійно-церковним життям, політичного правового регламентування його суспільної функції при розгляді суті так званого «партійно-державного» атеїзму, встановлено його місце в ідеологічній системі тоталітаризму, з'ясовано зміни в суспільних ціннісних орієнтирах, що були наслідком його культивації. На основі аналізу різних фактів і аргументів з'ясовано характер діяльності церков і релігійних організацій, встановлено, що міжцерковний конфлікт залишався постійно протікаючим.

3. Відтворено зміни, що відбулися в теоретичних засадах державно-церковних відносин після 1991 р. Встановлено, що незалежна Українська держава робила спроби оптимізувати принципи відокремлення держави від церкви і церкви від держави. Водночас, запропоновані підходи концептуально багато в чому тяжіли до минулого.

Держава використовувала системно-посередницькі моделі управління державно-церковними відносинами. В суспільній свідомості відбувалося переосмислення досвіду взаємин держави і церкви країн Угорщини, США, Польщі, Росії. З'ясовано, що ігнорування державою морального імперативу, носієм якого була церква, негативно позначилося на темпах розвитку державотворчого процесу. При розгляді всього комплексу державної релігійної політики, встановлено, що держава за інерцією радянських часів вибудовувала її на основі лише політичних рішень, без наукового супроводу. Лейтмотивом її було знищення підвалин попереднього (радянського) законодавства. Темпи налагодження нових взаємин церкви і держави у значній мірі втрачалися внаслідок відсутності чітких конституційних нормативних орієнтирів. У 1996 р. держава взяла на себе низку зобов'язань перед церквою, релігійними організаціями, гарантуючи неповернення до практики попередніх часів. З'ясовано, що в 1991-1996 рр. державним керівництвом України допущено низку прорахунків стратегічного і тактичного характеру, які дестабілізували міжцерковні відносини, були спроби використати церковно-релігійний чинник у власних інтересах. Церкви у свою чергу виявляли неготовність запропонувати власне бачення місця і ролі у розбудові суспільних інститутів, втрачали довіру віруючих, залишались незрозумілими у своїх намірах та практичних діяннях. Встановлено, що чинні державно-церковні взаємини не сприяли формуванню в суспільстві нових світоглядних цінностей, які б могли стати методологічною базою державотворчого процесу, суттєво контрастували змістові релігійних потреб громадян.