Українська історична наука 1920-х рр.: образ жінки-історика

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Автореферат

УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА НАУКА 1920-Х РР.: ОБРАЗ ЖІНКИ-ІСТОРИКА



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української історіографії Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор Колесник Ірина Іванівна, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник відділу української історіографії.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Калакура Ярослав Степанович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки;

кандидат історичних наук, доцент Андрєєв Віталій Миколайович, Херсонський державний університет, завідувач кафедри всесвітньої історії та історіографії.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор О. І. Гуржій



Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Сучасний стан української історичної науки характеризується демократизацією наукових досліджень, становленням ідейного плюралізму як основного принципу розвитку історичного знання. У межах історичної свідомості відбувається оновлення понятійного апарату із залученням категорій суміжних дисциплін, як-от: наукознавства, соціології знань, психології творчості, ґендерних студій, фемінології, культурної антропології тощо. До тезаурусу новітньої історичної науки входять такі наукознавчі категорії, як «теоретичний вимір», «інтелектуальний простір», «стиль мислення», «стиль життя», «історіографічний побут», «образ науки», «образ історика».Ці категорії репрезентують нові методи дослідження, дозволяють по-новому оцінити місце та роль жіноцтва в українському історіографічному процесі, відтак відтворити образ жінки-історика певної доби.

Проте у вітчизняній історіографії бракує теоретичного обґрунтування цих конструктів як засобу дослідження. Спроба окреслити зміст поняття «історіографічний образ» належить дніпропетровським дослідникам Болдырь С. П., Чернов Е. А. Историографический образ: опыт расширения методологического арсенала науки истории исторического познания / С. П. Болдырь, Е. А. Чернов // Українська історична наука на порозі ХХІ. Харківський історіографічний збірник. - Х. : Авеста, 1996. - Вип. 2. - С. 91-102.. У реконструкції «образу історика» домінуючим залишається персонологічний підхід, у межах якого дослідники обмежуються констатацією особливостей творчого доробку та біографії історика. З огляду на це «образи істориків» побутують переважно у вигляді стислих афористичних визначень: «історик-антиквар», «історик-критик», «історик-художник», «історик-бібліограф», «історик-джерелознавець»Ясь О. Історія як сюжет. Представлення образу Богдана Хмельницького в однойменній монографії М. І. Костомарова / О. Ясь // УІЖ. - 2007. - № 2. - С. 89..

Розвиток української історичної науки 1920-х рр. характеризувався процесом фемінізації академічної спільноти. Йдеться про специфічну соціокультурну ситуацію, позначену впливом емансипаційного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст., підтримкою з боку держави, возведенням «жіночого питання» на рівень державної політики. Широка фактична база, рівень осмислення проблеми вітчизняними істориками, дозволяє ставити питання про якісно новий рівень узагальнення та створення моделей функціонування українського інтелектуального співтовариства в цей період.

У фокусі дослідження знаходиться коло жінок, які отримали професійний статус в інтелектуальному середовищі української історичної науки, прилучилися до діяльності академічних установ (структурних підрозділів історичної секції ВУАН, профільних науково-дослідних кафедр) і стали активними учасницями вітчизняного історіографічного процесу, тобто мали інтелектуальний продукт - «дослідницький портфель», що складався з монографічних досліджень, дисертацій, статей, рецензій, інших форм/жанрів професійного письма.

Жінок, діяльність яких у царині української історичної науки розглядається в дисертації, можна розділити на декілька груп. До першої групи належать такі добре відомі сучасному історіографічному загалу представниці історичної науки, як Н. Полонська-Василенко, Н. Мірза-Авак'янц, К. Лазаревська, О. Багалій-Татаринова, К. Грушевська. До наступної групи слід віднести постаті менш відомих учасниць історіографічного процесу, як-от: О. Водолажченко, О. Степанишиної, В. Білецької, Р. Данковської, Н. Суровцової. Третю групу репрезентують представниці історичної науки в Україні, умовно кажучи, «фонового типу» тобто ті, хто відзначився скоріше сумлінною працею задля полегшення умов творчої продуктивності інших учених-чоловіків, хто виконував функції технічного персоналу. До цього кола можна віднести Л. Шевченко, М. Жуковську, К. Невєрову.

Сенс дисертаційного дослідження полягає в зіставленні наукової долі жінок, які увійшли до академічної української науки з різним культурним капіталом, відмінними світоглядними настановами, життєвими сценаріями, соціальним статусом, бажаннями та очікуваннями, науковим доробком, а також у визначенні їхнього місця та ролі у професійному середовищі істориків-чоловіків.

Об'єкт дослідження становлять процеси інтеграції жінки до українського академічного співтовариства, професіоналізації та соціалізаії її як історика.

Предметом вивчення є механізм взаємодії соціокультурних чинників та науково-професійної діяльності жінки-науковця в українській історичній науці 1920-х рр.

Мета дослідження полягає у відтворенні образу жінки-історика та верифікації цього образу на матеріалах історії історичної науки України 1920_х рр.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі наукові завдання:

- проаналізувати комплекс джерел і літературу з проблеми;

- охарактеризувати методи та техніки дослідження;

- визначити шляхи інтеграції жінки-історика до наукового співтовариства, особливості її статусу в професійному середовищі;

- реконструювати стиль життя, оточення, характер комунікацій представниці історичної науки;

- простежити коло наукових інтересів, світоглядні та методологічні принципи діяльності представниць історичної науки;

- розкрити особливості професійного письма учасниць історіографічного процесу;

- реконструювати образ жінки-історика.

Географічні межі дослідження визначаються локацією академічних центрів історичної науки 1920-х рр. у підрадянській Україні, у діяльності яких брали активну участь жінки-історики: 1) інституції історично-філологічного відділу ВУАН (постійні та тимчасові комісії, науково-дослідна кафедра (далі - НДК) історії України), 2) НДК історичного профілю (Харківська НДК історії української культури та її Одеська філія); 3) осередки наукової та викладацької активності представниць історичної науки (у деяких випадках регіон дослідження характеризує цілий період у творчій діяльності жінки-історика, наприклад, Полтавський період у науковій біографії Н. Мірзи-Авак'янц); 4) центри розвитку жіночої вищої освіти (Київські Вищі жіночі курси (далі - ВЖК), Харківські ВЖК, Московські ВЖК, Бестужевські ВЖК у Санкт-Петербурзі).

Хронологічні рамки дослідження мають три рівні, які відбивають, по-перше, процес інтеграції жіноцтва до академічного середовища (кін. ХІХ ст. - 1920-ті рр.); по-друге, активну участь жінок-науковців у історіографічному процесі (період 1920-х рр.); по-третє, становлення історіографічного образу жінки-історика 1920-х рр. (1920-ті рр. - до сьогодні).

Методологічні засади. Дисертація ґрунтується на принципах системності та міждисциплінарності. Відтак, використані у роботі методи дослідження доречно поділити за ступенем універсальності на загальнонаукові (аналіз, синтез), загальноісторичні (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний методи); історіографічні (біоісторіографічний, метод саморефлексивної історіографії) та спеціальні (методи зі сфери психології особистості, соціології, ґендерної теорії, лінгвістики).

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає:

- у реконструкції та верифікації поняття «образ жінки-історика» на підставі виокремлення двох життєвих просторів - соціокультурного (суспільні трансформації, стан науки, походження, оточення, соціалізація, освіта, кар'єра) та когнітивного, корпоративно-професійного (наукова кар'єра, наукова творчість, методологія, приналежність до наукових шкіл, місце в системі інтелектуальних мереж);

- у розкритті евристичного потенціалу категорій «образ жінки-історика», «професійна ідентичність», «стиль життя», «жіноче письмо» як інструментів діагностики стану української історичної науки 1920-х рр., що є доцільним з погляду оновлення понятійного апарату сучасної історичної науки в Україні із залученням категорій суміжних гуманітарних дисциплін (психології творчості, соціології знання, антропології науки тощо);

- у здійсненому вперше з погляду теорії ґендеру аналізі особливостей професійного «жіночого письма» в українському історіографічному дискурсі;

- у впровадженні до наукового вжитку маловідомих імен, нових архівних матеріалів (листування О. Багалій-Татаринової, Н. Мірзи-Авакґянц, особові справи жінок-істориків, щоденник К.Лазаревської).

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Дисертацію виконано згідно з науковими планами Інституту історії України НАН України, зокрема в рамках тем відділу української історіографії: «Історія української історичної науки: методологія, джерела та персоналії» (2006-2008 рр., № ДР 0106U002971), Українська історіографія ХІХ-ХХ ст. як фактор національної свідомості» (2005 р., № ДР 0103U000696), «Академічні та доакадемічні образи українського історіописання» (2009 р., № ДР 0109U004074). жінка історик образ

Практичне значення дисертації полягає у створенні бази для подальшої розробки проблеми ґендерного чинника у вітчизняному історіографічному процесі. Матеріали дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні загальних курсів з історії України, української історіографії, а також спеціальних курсів з історії науки та культури, наукознавства, соціальної психології, психології творчості.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дослідження апробовано в доповідях на міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях, круглих столах, семінарах: Міжнародній конференції «Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій» (м. Київ жовтень 2007 р.), Міжнародній науковій конференції «Духовна сфера в умовах глобальних цивілізаційних трансформацій» (м. Дніпропетровськ, листопад 2008 р.), Всеукраїнському круглому столі до 50-річчя «Українського історичного журналу» (м. Київ, листопад 2007 р.), Перших Всеукраїнських Яворницьких наукових читаннях (м. Дніпропетровськ, листопад 2007 р.), 2_му методологічному семінарі «Нова історіографічна культура та український гранд-наратив» (м. Київ, квітень 2007 р.), 3-му методологічному семінарі «Історична наука в Україні як історія інтелектуальних співтовариств» (м. Київ, листопад 2008 р.), круглому столі, присвяченому 175-річчю видатного українського історика Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902) (м. Київ, червень 2009 р.), 4-му методологічному семінарі «Історія науки як історія понять» (м. Київ, квітень 2010 р.). Дисертація була обговорена на засіданні відділу української історіографії Інституту історії України НАН України та рекомендована до захисту.

Публікації. Результати дисертації опубліковано в 5 статтях загальним обсягом 3,5 др. арк., з них 4 - у фахових виданнях.

Структура роботи відповідає поставленій меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури з 510 найменувань. Обсяг основного тексту дисертації - 172 сторінок.



Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, окреслено хронологічні рамки та територіальні межі роботи, сформульовано мету й завдання дисертації; зазначено наукову новизну та практичну цінність роботи.

Перший розділ «Історіографія, джерела та методи дослідження» присвячено огляду літератури, характеристиці використаних джерел і обґрунтуванню теоретико-методологічної бази дослідження. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі «Історіографія проблеми» виокремлено три етапи в становленні історіографічної традиції вивчення творчого доробку представниць української історичної науки 1920-х рр. Основним критерієм періодизації є інтелектуальна та соціально-політична мотивація студій з цієї проблеми.

Перший період (1920 - поч. 1930-х рр.) - «прижиттєвий», представлений комплексом робіт представниць історичної науки та оцінками їх сучасниками. Відомості про наукову діяльність репрезентанток містяться в довідковому виданні «Наукові установи та організації УСРР» Наукові установи та організації УСРР. - Харків, 1930. - 404 с., а також у відповідних рубриках наукових періодичних видань історичного профілю («Україна», «Первісне громадянство», «Звідомлення історично-філологічного відділу ВУАН»). У роботах керівників і колег жінок-науковців (М. Грушевського, Д. Багалія, А. Козаченка) зустрічаємо перші оцінки їх творчого доробку. Значний вплив мала ситуація співіснування потужних, конкуруючих між собою наукових шкіл. Так, Д. І. Багалій, аналізуючи особливості організації української історичної науки в означений період, значну увагу приділяє творчому доробку співробітниць керованої ним Харківської НДК історії української культури, - Н. Полонської-Василенко, Н. Мірзи-Авак'янц, О. Багалій-Татаринової, Н. Суровцової, натомість залишається байдужим щодо праць дослідниць інших наукових осередків Багалій Д. І. Організація української історії за роки 1917-1927 на Україні // Бібліографічний збірник, присвячений Х річниці… - С. 5-11..

Другий період (1930-ті - кінець 1980-х рр.) - «меморіальний», характеризується існуванням двох інтелектуальних течій вивчення проблеми - радянської та діаспорної. У радянській літературі можна виокремити декілька стратегій/характеристик постатей представниць української історичної науки 1920-х рр. Підготовчим етапом до реалізації проекту «викреслювання з історіографічної пам'яті» стала процедура навішування ярликів, звинувачення у хибних дослідницьких позиціях та активній участі в діяльності «антинаукових» націоналістичних шкіл, приналежності до ідеології «націоналістичної буржуазності». Хронологічний підперіод (поч. 1930-х рр. - 1950-ті рр.) характеризується униканням будь-яких згадок про жінок-учасниць академічного табору української історичної науки 1920-х рр. Певними зрушеннями позначився період «відлиги», протягом якого була частково реабілітована творча спадщина істориків, репресованих у 1930-х рр. Утім представниці історичної науки згадувалися тільки на рівні констатації їхньої участі в діяльності певних організацій та установ. Дядиченко В. А., Лось Ф. Е., Сарбей В. Г. Развитие исторической науки на Украине (1917-1963 гг.) // Вопросы истории. - 1964. - №1. - С. 3-26; Коваль М. К. Про створення та діяльність наукових історичних установ на Україні в перші роки Радянської влади // УІЖ. - 1966. - №4. - С. 66-72; Комаренко Н. В. Утворення та діяльність історичних кафедр на Україні в 20-х роках // Історіографічні дослідження в Українській РСР. - 1971. - Вип. 4. - С. 33-47. Відтак, велике значення мав розвиток діаспорної історіографії, що репрезентувала намагання меморіалізувати постаті жінок-істориків означеного періоду. Відомості про наукову діяльність жінок-істориків присутні в загальних працях з історіографії України Д. Дорошенка Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії / Д. І. Дорошенко; НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського ; Ю. Пінчук (упоряд. та нарис), Л. Гриневич (упоряд. та нарис). - К. : Українознавство, 1996. - 256 с. та О. Оглоблина Оглоблин О. П. Українська історіографія 1917-1956 : пер. з англ. / О. П. Оглоблин ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка ; Центр українознавства ; Історичний факультет ; Державний комітет архівів України. - К., 2003. - 252 с., у спогадах колег (В. Щербаківського Щербаківський В. М. Український університет у Полтаві : Спогади / В. М. Щербаківський. - Полтава, 1994. - Препринт. - Вип. 2. - 46 с.) та учнів (Л. Винара Винар Л. Матеріали до вивчення біографії проф. Наталії Полонської-Василенко / Л. Винар // УІ. - 1983. - № 2-4. - С. 42-63 ; Винар Л. Професор Наталія Полонська-Василенко і Українське історичне товариство / Л. Винар // УІ. - 1969. - № 1/3. - С. 21-49.). Особливу роль у збережені пам'яті про творчість жінок-науковців відіграв інтелектуальний проект зі створення «Енциклопедії українознавства», на сторінках якої знаходимо короткі відомості про події життя та наукової діяльності жінок-науковців. Цінними є роботи Н. Полонської-Василенко, присвячені історії ВУАН Полонська-Василенко Н. Д. Українська академія наук (нарис історії) : у 2-х ч. / Н. Д. Полонська-Василенко. - Ч. 1. - Мюнхен, 1955. та окремим представникам української історичної науки Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків / Н. Полонська-Василенко // Записки НТШ. - Т.173 : Збірник на пошану українських вчених, знищених більшовицькою Москвою. - Париж ; Чикаго, 1962. - С. 7-111.. Незважаючи на суб'єктивність суджень, наявність фактичних помилок, роботи Полонської-Василенко важливі як результат рефлексій жінки-історика над станом української історичної науки.

Третій період - «аналітичний» (кін. 1980-х рр. - до сьогодні), характеризується розмаїттям підходів до вивчення інтелектуальної спадщини жінок-істориків. Мотивація інтересу до представниць історичної науки 1920-х рр. пов'язана, насамперед, з поверненням творчої спадщини учасників інтелектуального руху. Тема жінки-історика постійно перебуває в центрі уваги вітчизняних фахівців. Склалася навіть певна традиція, що містить чотири етапи «реабілітації» постатей жінок-істориків. 1. Відкриття нового імені (найчастіше відбувається випадково, під час дослідження діяльності певної наукової установи/інституції або в межах біографічних досліджень «зіркових» постатей історичної науки, які були батьками, родичами, керівниками жінок-науковців). У такий спосіб першими були повернуті з забуття імена жінок-науковців, пов'язаних сімейною спорідненістю або шлюбом з представниками української інтелектуальної еліти, як-от: Н. Полонської-Василенко, К. Грушевської, К. Лазаревської, О. Багалій-Татаринової. Простір фемінного виміру вітчизняної історичної науки був значно розширений завдяки дослідженням, присвяченим формуванню та життєдіяльності інтелектуальної мережі історичної науки в Україні (С. Кіржаєв, І. Матяш, О. Богдашина, О. Юркова); 2. Намагання вписати «нове» ім'я в історіографічний процес шляхом відстеження всіх наукових і позанаукових, формальних і неформальних зв'язків (діяльность у наукових установах, участь в інтелектуальних проектах, особисті знайомства, факти співробітництва з іншими представниками історичної науки тощо); 3. Критика творчого доробку (складання бібліографії, аналіз тематики та методологічної бази студій жінок-істориків); 4. Розвиток біографічного жанру (І. Верба Верба І. В. Життя і творчість Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973) / І. В. Верба. - К., 2000. - 340 с.; Верба І. В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко (1884- 1973) / І. В. Верба. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. - 324 с., І. Матяш Матяш І. Б. Катерина Грушевська: життєпис, бібліографія, архіви / І. Б. Матяш. - К., 1997. - 224 с. ; Матяш І. Б. Катерина Грушевська : життя і діяльність / І. Б. Матяш. - К. : Україна, 2004. - 240 с.).

У підрозділі «Структура та аналіз джерельної бази дослідження» подається декілька типологій джерел. За принципом походження весь комплекс джерел поділений на друковані та архівні (неопубліковані). До неопублікованих джерел відносено документи, які зберігаються в архівосховищах України: Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (ІР НБУ ім. В. І. Вернадського), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІАК України), Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України), Державному архіві міста Києва (ДАК), Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ), рукописному відділі Музею історії Харківського національного університету, Музеї історії Полтавського державного педагогічного інституту.

Джерела до вивчення життєвого та творчого шляху Н. Полонської-Василенко зосереджені в численних особових фондах дослідниці. У межах дисертації найбільше значення мали збірки документів, які зберігаються в ІР НБУ ім. В. І. Вернадського (Ф. 42) та ЦДАМЛМ (Особистий фонд М. П. Василенка, Ф. 542).

Відомості про життя К. Лазаревської містяться переважно в особистому фонді її батька О. М. Лазаревського в ІР НБУ ім. В. І. Вернадського (Ф. І.). Документи фонду дозволяють простежити формування інтересу Катерини Олександрівни до занять історичною наукою, а також виокремити етапи її діяльності зі збереження батькової інтелектуальної спадщини, яка залишалася пріоритетним напрямом діяльності протягом усього творчого шляху дослідниці.

Матеріали фонду «Грушевські - історики та філологи» (Ф. 1235 ЦДІАК України) дозволили відтворити особливості сімейного простору родини Грушевських, а отже, надали ключ до аналізу ролі родини у формуванні творчої особистості К. Грушевської.

Джерела до інтелектуальної біографії О. Д. Багалій-Татаринової віднайдено в особовому фонді Д. І. Багалія в рукописному відділі музею історії ХНУ (Ф. І.), а також у Ф. І ІР НБУ ім. В. І. Вернадського.

Використані в дисертації джерела поділени за трьома комплексами: «перед-текстові», «текстові» та «контекстні». Необхідність виокремлення перед-текстових джерел (термін М. Міхєєва Михеев М. Дневник в России XIX-ХХ века - эго-текст, или пред-текст. - М., 2006 / М. Михеев // http://www.srcc.msu.su/uni-persona/site/research/miheev/kniga.htm) зумовлена динамікою самоідентифікаційних практик представниць історичної науки. До групи «перед-текстових» належать ті джерела, що відображають процес формування та зміни в ідентичностях жінки-історика - так звані ego-джерела: епістолярна спадщина Напр.: Листи Багалій О. до Полонської-Василенко Н. Д. (31 січня 1922 р. - 11 серпня 1941 р.) // ЦДАМЛМ України. - Ф. 542. - Спр. 106. - 112 арк., автобіографії жінок-науковців Автобіографії жінок-істориків містяться у фонді Народного комісаріату освіти УСРР (Ф.166) ЦДАВО України, у фонді «Архів Академії наук України» (Ф. Х) ІР НБУ ім. В. І. Вернадського.. До цього комплексу також щоденник К. Лазаревської Дневник Лазаревской Екатерины Александровны (1896-1899 гг.) // ІР НБУ ім. В. І. Вернадського. - Ф. І. - Од. зб. №68503. - 54 арк. та декілька щоденникових записів К. Грушевської, ідентифікованих І. Матяш. Групу «текстових» джерел становлять статті, монографії, підручники та рецензії представниць української історичної науки 1920-х рр. Джерела з цієї групи відображають становлення дослідницьких позицій репрезентанток, дозволяють проаналізувати особливості жіночого письма в українському історіографічному дискурсі 1920-х рр. Група контекстних джерел відтворює так званий «культурний фон» епохи, у якій жила та працювала жінка-історик. Виняткове значення мають джерела, що ілюструють процес розвитку вищої жіночої освіти в Україні, до кола яких віднесено, зокрема, матеріали про роботу ВЖК у м. Києві, які зберігаються у фонді Київських вищих жіночих курсів ДАК (Ф. 244).

У підрозділі «Методи та техніки дослідження. Поняття образу історика» дано характеристику таким поняттям, як «образ», «історіографічний образ», «образ історика».

«Образ жінки-історика» розглядається як складна система уявлень про роль, місце, статус жінки в академічному середовищі, що містить декілька рівнів: 1) уявлення жінок-істориків про способи самопрезентації в професійному співтоваристві та приватному житті; 2) уявлення чоловіків-колег про місце, роль жінок-істориків в академічному просторі; їх ставлення до присутності фемінного елементу в наукових спільнотах (можливий діапазон: від зверхнього ставлення до патерналізму, протегування, підтримки та співробітництва); 3) суспільні уявлення щодо професіоналізації та соціалізації жінки в науковій сфері; 4) аналітичні рефлексії (сучасників та наступників) відносно ролі жінок-науковців в історіографічному процесі; відносно їх професіоналізму та творчого спадку. З таких позицій образ жінки-історика 1920-х рр. розглядається як мікс приватного та суспільного досвіду жіночого існування в суто чоловічій сфері (яким традиційно було наукове співтовариство). Відтак, відтворення образу відбувається шляхом виокремлення двох життєвих просторів жінки-історка - соціокультурного та інтелектуально-професійного.

Дослідження «життєвих просторів» жінки-історика потребувало залучення методів саморефлексивної історіографії (self-reflective historiography) Д. Ла Капра La Capra D. Tropism of Intellectual History / D. La Capra // Rethinking History. - 2004. - Vol. 8. - №.4. - P. 499-529., що стверджує: вивчення будь-якого історичного знання можливе лише за умов відтворення контексту («культурного фону») відповідної епохи. До числа прибічників цієї теорії належать представники нової інтелектуальної історії, згідно з якою вивчення творчої спадщини інтелектуала має відбуватися за принципом «взаємодії між текстами та контекстами». Точкою дотику виступає так званий «культурний дискурс» конкретної епохи. Діагностика соціокультурної ситуації в Україні в 1920-х рр. дозволяє відповісти на питання, яким чином жінка отримує право на професіоналізацію в науковій сфері, а відтак, дає ключ до розуміння процесу формування фемінного виміру української історичної науки.

У дисертації зазначається, що аналіз соціокультурного зрізу уможливлює проведення «ґендерної експертизи» (термін Джоан Скотт Scott J. W. Gender : A useful category of historical analysis / J. W. Scott // American Historical Review. - 1986. - Vol. 91. - № 5. - P. 1053-1075.) культурної та політико-соціальної ситуації в Україні в 1920-х рр.

Використання методів сімейної історії в роботі зумовлене виключною роллю, яку відігравали родинні зв'язки у функціонуванні апарату історичної науки 1920-х рр. Див.: Верба І. Родина Грушевських в історичній науці 1920-х років / І. Верба // УІЖ. - 1996. - № 5. - С. 131-149.

У другому розділі «Соціокультурні характеристики образу жінки-історика» відтворено соціокультурне тло, у межах якого відбувалися процеси соціалізації, професіоналізації жінки-науковця, етапи формування її наукової карґєри. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі «Формування професійної ідентичності: фемінний вимір» висвітлено передумови інкорпорації жіноцтва до наукового співтовариства, обґрунтовано доречність використання соціокультурного підходу Ідентичність як соціокультурний феномен / Соціокультурні ідентичності і практики / за ред. А. Ручки. - К., 2001. - 324 с. в дослідженні ідентичностей жінки-історика.

Значний вплив на формування особистості жінки-історика мали макросоціальні фактори (культурна складова), які в сукупності створили унікальний прецедент, хоч і недовгого, але вдалого поєднання двох протилежних культурних напрямів («національного» та «радянського»). На фоні соціокультурних зсувів, пов'язаних з першою хвилею жіночого руху в Україні другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст. (розвиток системи жіночої вищої освіти, особливу роль у якій відігравали відкриті в 1907 р. Київські ВЖК), радянські реформи в галузі освіти й науки забезпечили можливість жіночої професіоналізації в інтелектуальній сфері.

Відзначено потужний вплив родинних традицій на прийняття жінками рішення щодо фахової професіоналізації. Невипадково більшість жінок походили із родин, у яких інтерес до історичної науки реалізовувався на професійному та аматорському (на прикладі батька Н. Полонської-Василенко) рівні. Як відомо, з професорських родин походили К. Лазаревська, О. Багалій-Татаринова, К. Грушевська Родинний вплив виявився не лише в можливості батьків надати підтримку в науковій карґєрі, але й у самій атмосфері «професорського дому», який центрувався навколо «творчих локацій» - робочого кабінету голови родини, бібліотеки.

На підставі концепції «стилю життя» А. Адлера Адлер А. Наука жить / А. Адлер. - К., 1997 // http://www.bookap.info. можемо стверджувати, що в життєвих стратегіях жінки-історика 1920-х рр. домінуючим соціальним інтересом була історична наука, саме цей факт зумовлює невипадковость приходу жінки до наукової корпорації.

У підрозділі «Стиль життя жінки-історика» висвітлено особливості стратегій поєднання приватного життя та академічного повсякдення в чоловічих та жіночих практиках. Класифікація Р. Джосельсон Josselson R. Finding Herself. Pathways to Identity Development in Women / R. Josselson. - San Francisco ; London, 1987. дозволила виокремити такі види професійної самоідентифікації жінок-науковців: «визначена», «досягнута», «поплутана» ідентичності. «Визначена» ідентичність характеризується наслідуванням жінкою родинних життєвих проектів, мінімальною активністю в побудові власної життєвої стратегії. Цей тип характерний для представниць династій професійних істориків - К. Лазаревської та К. Грушевської. Показово, що за умови вдалого поєднання соціокультурних передумов, особистих здібностей та настанов, цей тип ідентифікації гарантував успішність жінки в обраній сфері діяльності (динаміка ідентифікаційних практик проілюстрована на прикладі творчої біографії К. Грушевської). «Досягнута» ідентичність формується у жінок, які створили «образ-себе» шляхом випробування різних моделей самопрезентації. Цей тип ідентичності простежується в життєвих сценаріях жінок (Н. Полонської-Василенко, Н. Мірзи-Авак'янц, О. Водолажченко), які не мали достатнього культурного капіталу, необхідного для вдалого старту наукової карґєри.

Феномен «поплутаної» ідентичності визначається «несамостійністю» у виборі життєвих стратегій з подальшим розчаруванням у власному житті. Цей тип професійної ідентичності властивий О. Багалій-Татариновій. Ольга Дмитрівна увійшла в коло прогресивних жінок, які прилучилися до творення вітчизняного історіографічного процесу, утім навряд чи отримувала задоволення від наукової творчості, що в подальшому привело до багаторічної депресії, небажання визнавати себе як самодостатнього дослідника.

Аналіз життєвих сценаріїв жінок-науковців дозволив виділили декілька стратегій побудови шлюбно-сімейних відносин (ставлення до чоловіків, шлюбу, дітей, до місця та ролі жінки в сімейному житті). На прикладі їх життевих сценаріїв проілюстрована тенденція відходу від традиційних моделей сімейно-шлюбної самореалізації (відмова від традиційних моделей шлюбного життя) (Н. Полонська-Василенко, К. Лазаревська, К. Грушевська); свідомий вибір самотності заради розширення можливостей самореалізації (розлучення) (Н. Мірза-Авакґянц, О. Водолажченко); незгода жінки-науковця відповідати чоловічим шлюбним очікуванням.

У підрозділі «Статус жінки-історика в історичному середовищі» доведено, що професійний статус здебільшого був зумовлений не дослідницьким потенціалом та здібностями репрезентанток (тобто суто професійними чинниками), а їх місцем в системі неформальних зв'язків та об'єднань. Відтак, часто рух сходинками наукової кар'єри відбувався шляхом протекцій та «авансів», коли на час отримання певної посади жінка-фахівець не мала належного рівня професійних знань і навичок.

Неможливість фінансового задоволення від посад, що займали жінки в наукових установах, вимагала поєднання дослідницької роботи з активною викладацькою діяльністю, що приводило до вкрай високого темпу життя, унаслідок чого підвищувався ризик тяжких захворювань і відчуття «перманентної втоми». Подібна тенденція в 1920-х рр. вона була зумовлена тотальним зниженням соціального статусу науковців, а також різким погіршенням матеріального стану представників інтелектуальної еліти.

Серед професійних факторів, що дозволяли жінкам займати високу сходинку в системі субординаціних відносин у професійному співтоваристві, визначним було знання іноземних мов, яке слугувало інструментом залучання новітніх ідей та методів до української історичної науки (К. Грушевська, О. Багалій-Татаринова).

Доведено, що жінки, які не мали протекції, вимушені були йти до основної мети (заняття власне науковою творчістю) кружними шляхами. Найчастіше вони поєднували дві професії - викладача (Н. Полонська-Василенко, Н. Мірза-Авакґянц), архівознавця (О. Водолажченко), музейного працівника (В. Білецька, Р. Данковська) та науковця.

У третьому розділі «Образ жінки-історика: науково-професійні чинники» аналізуються аспекти їх наукової діяльності та авторської активності. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі «Коло наукових інтересів: жанри та форми» висвітлено процеси формування дослідницьких інтересів жінки-історика 1920-х рр., загальні чинники й тенденції у виборі тематики дослідження: потужний вплив формальних і неформальних керівників наукової праці, значуща роль життєвих обставин (на прикладі впливу «донаукового» періоду в діяльності жінки-історика) і змін у загальному статусі науковця на тлі глобальних соціокультурних зсувів означеного періоду (на прикладі впровадження системи «бригадних» досліджень з директивним нав'язуванням тематики студій).

Характерною ознакою наукової творчості жінки-фахівця є потяг до розробки основної/профільної проблематики та неохоче відволікання на іншу тематику. У силу особистих переконань і психологічних особливостей жінка-науковець найчастіше не визнає себе «універсальним» фахівцем, здатним до одночасного поєднання різних векторів дослідження.

Аналіз жанрів і форм наукових інтересів жінки-історика 1920-х засвідчує, що вони зазвичай, уникають створення синтетичних теорій, праць, натомість тяжіють до розподілу проблематики на маленькі частинки - кластери. Саме тому, «великі тексти» (дослідницькі портфелі) репрезентанток складають переважно статті, які, хоча й часто мають великий обсяг, але зосереджені на конкретних аспектах обраного історичного сюжету. Водночас спостерігається тенденція до створення праць дидактичного характеру - посібників, підручників, дисциплінарних атласів.

Підрозділ «Методологічний простір професійної діяльності жінки-історика. Наукові мотивація, ідеологія, школи» присвячено питанням еволюції їх історичних поглядів та методологічних настанов.

Розглянуто питання приналежності жінок-науковців до різних наукових шкіл, які існували в тогочасній історичній науці. Доведено, зворотний зв'язок між вибором «методологічного табору» та власними настановами дослідниць - жінки погоджувалися на кардинальний перегляд своїх світоглядних, ідеологічних, методологічних позицій заради формального закріплення за певною науковою школою.

Відзначено, що найчастіше причинами змін методологічних позицій ставали позанаукові фактори (політичні, соціальні, особисті).

У підрозділі «Феномен «жіночого письма» в українській історичній науці 1920-х рр.» описуються тенденції формування жіночого дискурсу в історіографічному процесі. При впровадженні в історіографічний тезаурус поняття «жіночого письма» запропоновано модель дослідження цього феномену: а) аналіз мотивації авторської активності серед жінок, що зумовила прихід жінки в науку; б) вивчення проблеми засвоєння жінками паттернів і фреймів наукового дискурсу; в) розгляд текстуальних практик жінки-історика.

Особливостю текстуальних практик жінок-істориків виступає розповсюдженість відтінку невпевненості щодо аргументації власної думки, («можливо», «певною мірою можна зрозуміти»), а інколи й виправдовування перед потенційним читачем-критиком.

Висвітлено тенденцію до діалогізації викладу в наукових текстах жінок-істориків. Найчастіше таку стратегію використовує О. Багалій-Татаринова. Значна кількість її статей побудована у вигляді питань, які може поставити дослідник (не тільки автор, але й читач), і розгорнутих відповідей на них. Симптоматично, що авторка уникає визнання беззаперечності своїх висновків: «важко дати загальний певний висновок», - часто наприкінці своїх розвідок Ольга Дмитрівна звертається до потенційного читача: «коли мені пощастило познайомити свого читача з цими новими матеріалами,.. то я досягла своєї мети».

Граматична складова жіночого професійного письма характеризується високим рівнем використання конструкцій «прислівник»+«прислівник» («надзвичайно правдоподібно», «більш повно», «дуже часто», «дуже мало», «трохи ближче», «досить загально»), синтаксичних оборотів з подвійним запереченням («не має ніякої сили», «ні при одному з них (звичаїв теперішнього. - Д. А.-Б.) не маємо ніякої спроби», «ані з погляду психологічного… не притягнув він… увагу», «не мають нічого спільного»), частим вживанням знаків пунктуації (при цьому перевага надається тире та крапкам «…»). .....У цілому, головною ознакою того, що текст належить перу жінки є високе емоційне забарвлення мови (широке застосування тропів, метафоричність викладу).

У висновках викладено загальні підсумки дослідження.

Історіографічний огляд здійснено за допомогою хронологічного принципу. Вивчення історіографії проблеми дозволило виокремити три періоди в становленні традиції дослідження місця та ролі жінок в історіографічному процесі 1920-х рр. Кожний період позначений домінуванням певних жанрів, які з часом еволюціонують від побіжних згадок у довідкових/бібліографічних виданнях «прижиттєвого періоду», фрагментарних сюжетів в межах діаспорної історіографії, через коливання від повного замовчування до номінативних характеристик у радянській традиції, до рівня окремого поля дослідження у сучасній історичній науці, завдяки чому продукуються численні дослідницькі проекти, присвячені проблемі жінки-історика 1920-х рр.

Розподіл джерельної бази на групи «перед-текстових», «текстових» та «контекстних» джерел дозволив проілюструвати інформаційні зрізи, необхідні для реконструкції образу жінки-історика.

Категорія «образ історика» подана в роботі як складна багаторівнева система уявлень про місце, роль, статус жінки-історика в професійному середовищі академічної спільноти, складовими якої є жінки-історики, їхні колеги-чоловіки, суспільна думка, ставлення родини, близького оточення, дослідника проблеми. Обґрунтовується доцільність реконструкції «образу історика» через два виміри життєвого простору жінки-науковця - соціокультурного та професійно-інтелектуального.

Відповідно до сформованої моделі в дисертаційному дослідженні використані методи саморефлексивної історіографії, нової інтелектуальної та нової сімейної історії, ґендерної теорії. Розкрито зміст категорій: «стиль життя», «ідентичність», «стиль життя», «жіноче письмо».

Діагностика соціокультурної ситуації та вивчення особливостей жіночої професіоналізації в українській історичній науці дозволила виокремити декілька неперсоніфікованих образів жінки-історика, які формуються майже сінхронно. Йдеться про «академічний», «марксистський» та «пролетарський» образи.

Становлення «академічного образу» жінки-історика було обумовлено потужним впливом родинних традицій, який привів до «ґендерного повороту» в професійних родинних трансмісіях «професорських» домів. Найяскравіше цей образ репрезентують К. Грушевська та К. Лазаревська. Основні соціокультурні та інтелектуальні ознаки - високий рівень освіти, раннє залучення до історичних студій, історія як «продовження родинної традиції». У майбутньому цей маркер призведе до формування характерної особливості цього образу - жертовності, що позначиться на особливостях ціннісної піраміди його носіїв (домінування в професійній діяльності жінок збереження інтелектуальної спадщини вчених-батьків, чоловіків). Характеристиками «академічного» образу є блискуче знання іноземних мов, посадове визнання, фінансова та посадова протекція з боку метрів наукового співтовариства.

Формування наступного, «пролетарського образу» зумовлене соціокультурним та інтелектуальним зламами, ініційованими радянською владою та її радикальними реформами в галузі освіти й науки. Характеристиками цього образу є переважання «правильної» політичної складової та активної позиції в соціальних відносинах над науковою складовою. Для жінок-носіїв цього образу (наприклад, Т. Хаїт) характерна відмова від «образу інтелектуалки» на користь образу «жінки-активістки» (активне членство в політичних спілках, «будування» викладацької та наукової кар'єри у межах робфаківського руху).

Поряд з цима двома образами формується перехідний «маркистський образ», який детермінується поступовою відмовою від артефактів академічного образу, паралельно з прийняттям ідеологічних засад марксівської методології. До ознак «марксистського» образу віднесено високий фаховий рівень його носіїв, професіоналізм, політичний конформізм, амбітність, прагнення до збереження професійного статусу в умовах владного наступу на академічну науку. Найяскравіше цей образ репрезентує Н. Мірза-Авак'янц.

Аналіз приватного простору доводить, що для багатьох представниць історичної історичної науки даного періоду вибір професії спровокував численні проблеми в особистому житті. Жодна з репрезентанток не змогла повністю реалізуватися в архетипних для вітчизняної соціокультурної традиції образах «жінки-дружини», «жінки-матері». Більшість жінок-істориків цього періоду не були щасливі в особистому житті -К. Грушевська та К. Лазаревська залишалися незаміжніми; Н. Мірза-Авак'янц, О. Водолажченко, Н. Полонська-Василенко мали декілька шлюбів (симптоматично, усі жінки згодом визнавали, що кардинально змінили своє уявлення про «ідеального супутника життя», а в подальшому будували особисті відносини з чоловіками, чиї професійні інтереси збігалися з їхніми).

Заслуговує на увагу той факт, що на репрезентантках перериваються традиції родинних трансмісій.

У цьому ключі тенденційним бачиться зізнання О. Багалій-Татаринової в тому, що вона дуже рада, що син Юрій обрав технічну спеціальність, оскільки навряд чи може чоловік у 1930-ті рр. прогодувати себе «інтелектуальними вправами».

Дослідження демонструє застосування як традиційних, так і нових ідей, підходів та методів у вивченні інтелектуальної історії України.

На прикладі реконструкції «образу жінки-історика» 1920-х рр. проаналізовані процеси становлення фемінного виміру вітчизняної історіографіної традиції, витоків жіночої професіоналізації в українській історичній науці.



Список публікацій за темою дисертації

1. Андросова Д. Стиль життя жінки-історика 1920-х рр.: спроба репрезентації / Д. Андросова // Гуманітарний журнал. - 2006. - № 3-4. - С. 137-147.

2. Андросова-Байда Д. Щоденник Катерини Лазаревської: джерело до біографії / Д. Андросова-Байда // Український історичний збірник. - К. : Інститут історії України НАН України, 2007. - № 10. - С. 334-337.

3. Андросова-Байда Д. Феномен жінки-історика 1920-х рр.: механізми творення нової ідентичності / Д. Андросова-Байда // Історіографічні дослідження в Україні. - К. : Інститут історії України НАН України, 2008. - №19. - С. 23-41.

4. Андросова-Байда Д. «Жіноче письмо» в українському науковому просторі / Д. Андросова-Байда // Ейдос. - К. : Інститут історії України, 2008. - № 3. - С. 354-370.

5. Андросова Д. Образ жінки-науковця: до постановки проблеми / Д. Андросова // Україна і світ : зб. наук. праць. - Кривий Ріг, 2005. - С. 6-9.

6. Андросова-Байда Д. Жінка-історик в науковому співтоваристві: досвід соціалізації / Д. Андросова-Байда // Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій: Зб. наук. пр. за результатами міжнар. наук. конф. - К.: Видавничо-полігрфічний центр «Київський університет», 2007. - С. 38-41.

7. Андросова-Байда Д. Динаміка образу жінки-науковця в українській соціокультурній традиції / Д. Андросова-Байда // Духовна сфера в умовах глобальних цивілізаційних трансформацій: тези доповідей міжнародної наукової конференції. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна, 2008. - С. 85-85.



Анотація

Андросова-Байда Д. О. Українська історична наука 1920-х рр.: образ жінки історика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2010.

У дисертації розглянуто становлення та еволюція образу жінки-науковця в українській історіографічній традиції. Проаналізовано особливості інтеграції жінок до професійного наукового співтовариства та формування професійної ідентичності жінки-історика. Розкрито евристичний потенціал категорії «образ жінки-історика» як інструменту осмислення стану української історичної науки 1920-х рр. з поглядй ґендерних характеристик.

Розглянуто фактори, що роблять можливою фемінізацію української історичної науки, особливу увагу приділено питанню становлення системи жіночої вищої освіти. Проаналізовано ситуацію співіснування декількох образів жінки-історика - «академічного», «марксистського», «пролетарського».

Особливу увагу приділено питанню впливу обраної професії на самопрезентації жінок-істориків в приватному житті, проаналізовано феномен професійних деформацій на прикладі жінки-науковця.

Досліджено становлення жіночого дискурсу в історіографічній традиції 1920-х рр. Виокремлено особливості професійного письма жінки-історика.



Аннотация

Андросова-Байда Д.А. Украинская историческая наука 1920-х гг.: образ женщины-историка. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06. - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2010.

В диссертации рассмотрено становление образа женщины-ученого в украинской историографической традиции. Анализируются особенности интеграции женщин в академическое научное сообщество и формирование профессиональной идентичности женщины-историка. Рассмотрены факторы, которые делают возможным становление феминного измерения украинской исторической науки, особое внимание уделено вопросу становления системы женского высшего образования.

Раскрыт эвристический потенциал категории «образ женщины-историка» как инструмента осмысления состояния украинской исторической науки с точки зрения гендерных характеристик. В фокусе исследования - женщины-ученые, принявшие активное участие в историографическом процессе в 1920-х гг.: Н. Д. Полонская-Василенко, Н. Ю. Мирза-Авакґянц, К. А. Лазаревская, О. Д. Багалей-Татаринова, К. М. Грушевская и другие, - а также менее известные представительницы украинского академического сообщества: О. М. Степанишина, О. Г. Водолажченко и др.

Под образом женщины-историка подразумевается сложная многоуровневая система представлений о месте, роли, статусе женщины в профессиональной среде академического сообщества:

1) представления женщин-историков о способах самопрезентации в профессиональной и частной жизни с учетом собственного профессионального статуса;

2) представления мужчин - акторов интеллектуальных сетей о месте и роли женщин-ученых в академической науке, их отношение к факту присутствия феминного элемента в традиционно мускулинной среде интеллектуальных сообществ (возможный диапазон от пренебрежительного отношения до активной поддержки и сотрудничества);

3) общественное мнение о профессионализации женщин в научной сфере;

4) рефлексии исследователей (современников и преемников) о роли женщин-ученых в историографическом процессе; оценки профессионального уровня и критика творческого наследия женщин-историков.

Таким образом, категория «образ историка» рассматривается в диссертации как система представлений и взаимных ожиданий (женщины-историки, их коллеги-мужчины, семья, близкое окружение, общественное мнение, позиция исследователя проблемы). Исходя из этого, обоснована целесообразность выделения двух жизненных пространств женщины-ученого - социокультурного и интеллектуального.

В качестве методологической платформы исследования представлены методы «саморефлексивной историографии», новой интеллектуальной истории, новой семейной истории.

Диагностика социокультурной ситуации и анализ особенностей процесса профессионализации женщин в украинской исторической науке позволили выделить несколько неперсонифицированных образов женщины-историка 1920-х гг., которые доминируют в данный период - «академического», «марксистского» и «пролетарского». Установлено, что «академический» образ женщины-историка строился на аксиологических паттернах «старой интеллигенции» и был характерен для женщин - выходцев из «профессорских» семей.

Основной характеристикой «пролетарского» образа является доминирование политико-социального элемента над научным в профессиональной деятельности (сознательный отказ от образа «интеллектуалки» в пользу имиджа «женщины-активистки»).

«Марксистский» образ рассматривается в качестве альтернативы для женщин-ученых, которые хотели доказать советской власти свою лояльность, активно используя «правильные» методологические модели исследований.

Особое внимание уделено вопросу влияния выбранной профессии на самопрезентации женщин-историков в личной жизни, проанализирован феномен профессиональных деформаций на примере женщины-ученого.

Исследовано становление женского дискурса в историографической традиции 1920-х гг. Выделены особенности профессионального письма женщины-историка.



Annotation

Androsova-Bajda D. O. The Ukrainian historical science in 1920s years: the image of women-historian. - Manuscript.

Thesis for Candidate's of History degree on speciality 07.00.06 - Historiography, Historical Sources Studies, Special Historical Studies. - Institute of History Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The dissertation considered formation of image of women-scientist in Ukrainian historiographical tradition. Have been analyzed the peculiarities of integration of women in professional scientific communities and becoming of professional identity of women-historian.

...