Прикордонна політика Римської імперії у Центрально-Східній Європі (І-ІІІ ст. н.е.)

2. Зовнішня політика Риму в часи правління імператора Августа носила яскраво виражений експансіоністський характер. Контакти Риму з племенами у прикордонній смузі здійснювалися у формі воєнних дій, підтримці різних племен у ході міжплемінних зіткнень. Спочатку ця політика проводилася на принципах превентивних походів намісників провінцій, які часто завершувалися переселенням племен та ізоляцією тих, хто рішуче виступав проти миру з Римом. Після успіхів зброї римляни почали переходити до утворення системи безпеки на цих кордонах. З метою опанування ситуацією вони почали створювати систему клієнтських вассальних утворень, використовуючи окремі особливості варварського державотворення. Саме створення системи залежних від Риму варварських держав і будівництво укріплень на лімесах забезпечувало римлянам безпеку їх кордонів. Одночасно з розвитком воєнних конфліктів йшов пошук інших, зокрема, мирних форм співвідносин. Визначну роль і місце у зовнішній політиці з часом почали відігравали не тільки військові, але й торговельні та економічні чинники.

3. Після того як Дунай став римським кордоном з племенами Карпатського регіону, римляни ретельно вибудовували свою стратегічну політику у відносинах з кожним етносом у цьому районі. Головне бажання римських імператорів полягало в прагненні зробити добросусідські царства кордонами Римської імперії. Для цього існували різні форми клієнтської залежності. Рим намагався використати вождів і царів з варварських племен як представників імператорської адміністрації та в ролі “буфера” проти інших племен. Якщо варварські царі погоджувались із залежністю від Риму, тоді вони користувалися не лише підтримкою з боку Риму (моральною, економічною та військовою), але часто i римським громадянством на випадок непередбачених ситуацій.

4. Завойовані римськими легіонами провінції зберігали вірність Риму значною мірою завдяки силі римської зброї. Саме римськими легіонами забезпечувалося панування у провінціях римських законів. Армія була головним знаряддям римської політики на Дунаї, особливо в малороманізованих областях. Але її роль не вичерпувалася тільки функцією, як апарату примусу. Забезпечуючи стабільність римського панування у провінціях, легіони були також центрами економічної активності. Римські солдати принципату належали до найбільш оплачуваної професії. Їхнє життя мало високий рівень монетизації, а їхні кошти працювали на економіку провінцій. Попри посилення зв'язків між військовими підрозділами та провінціями, де вони дислокувались, армія залишалась єдиним цілим. Військова служба була головним джерелом для одержання жителями провінцій прав римського і латинського громадянства. Зміцненню римського панування в провінціях також сприяли поселення ветеранів та надання громадянства провінціалам.

5. У багатофункціональній системі взаємин Риму з варварськими племенами лімеси відігравали значну роль. З метою здійснення оборонної функції в лімесах розміщувалися великі військові контингенти й глибоко на відстані декількох десятків і навіть сотень кілометрів виносилися на землі племен воєнні станції і вартові фортеці. Але одночасно лімеси були не тільки системою, покликаною відгородити Імперію від зовнішніх впливів військового характеру, але і можливістю, поглибити економічний вплив Риму на цих землях. Для цього на лімесах створювалися умови для торгівлі з племенами, приводилися торговельні дороги, населені пункти в них ставали центрами товарообміну між Імперією та племенами.

6. Основні етапи розбудови східноєвропейських лімесів характеризувалися традиційною політикою Риму в контексті стратегічної концепції оборони на рубежах. На першому етапі здійснювався перехід від тактики “передової оборони” до нового типу “гнучкої оборони”. Другий етап вже носив риси глибокої оборони. Для цього етапу була характерна реорганізація територіально-адміністративного поділу регіону. Третій етап визначався спробою посилити ефективність лімесів, який супроводжувався спорудженням додаткових укріплень, внаслідок контактів населення за межами кордонів. Останній період, особливо характерний для Карпато-Дунайських лімесів, був пов'язаний із планом переходу до оборони по лінії Дунаю та евакуацією військових підрозділів з них. Слід відзначити, що лімесне будівництво мало велике значення для історії Риму. Під впливом римських військово-будівельних традицій відбувалося аналогічне будівництво на територіях інших племінних союзів.

7. На протязі всієї історії існування лімесів їх намісники були послідовними виконавцями імперської політики. Військовий характер влади намісників проявлявся у військових реорганізаціях лімесної оборони, керівництвом шляховим будівництвом, здійсненням переговорів з варварами. Як особа наділена надзвичайною владою, намісник ніс відповідальність не лише за внутрішнє становище в провінції, але і за здійснення зовнішньополітичної діяльності в лімесній зоні та римсько-варварських стосунках на кордонах. Серед намісників були полководці з великим стажем та досвідом у проведенні військових операцій.

8. Процес романізації провінцій та населення в прикордонній смузі відбувався під пильним контролем римських імператорів. Протягом І-ІІІ ст. н.е. він пережив ряд значних змін. Це було викликано перш за все формуванням у Римі нової політичної системи, розвиток якої тривав протягом визначеного часу. Провінційна політика була спрямована на інтеграцію усіх контрольованих Римом земель та посилення влади принцепса. У сфері провінційного управління поширились нові принципи, які ґрунтувалися не на пограбуваннях, а на колонізації та романізації здобутих земель із використанням окремих особливостей варварського державотворення і врахуванням інтересів місцевих вождів та історичних традицій корінного населення. Це призвело до утворення нового типу “світової держави” та відповідало змінам у внутрішній політиці принцепсів.

9. Причини і характер змін прикордонної політики Риму в ІІ-ІІІ ст. н.е. полягали в тому, що римський уряд з метою послабити натиск одних племен, приймав в межі своєї Імперії інші етноси. Але, у міру того як на історичну арену вступали нові племінні союзи, Римська імперія була вимушена зважати і на їхнє існування. Це і спричиняло поступовий перехід до захисної тактики, якій повністю відповідала нова система прикордонної оборони, згідно з якою передбачалося створення захисних споруд вже за лімесними укріпленнями на напрямках небезпечних ударів.

10. Назрілою і перспективною, на нашу думку, в подальшому вивченні питань історії Стародавнього Риму І-ІІІ ст. постає необхідність об'єднати історію міжнародних відносин та племінних народів в одному дослідженні з акцентом саме на ролі варварів як суб'єктів міжнародних відносин. Це буде сприяти кращому розумінню історичних процесів, що мали місце в цей період.

Література

1. Лозинська С. Етапи розбудови дакійського лімесу / Світлана Лозинська // Carpatika-Карпатика. Давня історія України і суміжних регіонів: збірник наукових праць Ужгородського національного ун-ту. - Ужгород: УНУ Інститут Карпатознавства, 2001. - Вип. 13. - С.168-175.

2. Лозинська С. Роль намісника у прикордонній політиці Римської імперії на дакійському лімесі у І-ІІІ ст. н.е. / Світлана Лозинська // Наукові зошити Львівського національного ун-ту імені Івана Франка. Серія: Історія. - Львів: ЛНУ, 2001. - Вип. 4. - С.17-24.

3. Лозинська С. Римський обіг грошей в зоні Дунайського лімесу / Світлана Лозинська // Науковий вісник Ужгородського національного ун-ту. Серія: Історія - Ужгород: УНУ, 2004. - Вип. 11. - С.3-10.

4. Лозинська С. Племена карпатського регіону в зовнішній політиці Римської імперії (друга половина І ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.) / Світлана Лозинська // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного ун-ту імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль: ТНПУ, 2004. - С.117-120.

5. Лозинська С. Паннонський лімес Римської імперії та етапи його розбудови в І-ІІІ ст. н.е. / Світлана Лозинська // Наукові записки Національного ун-ту «Острозька академія»: Історичні науки. - Острог: НУОА, 2006. - С.334-345.

Размещено на Allbest.ru