Православне біле святенництво міста Києва останньої третини ХІХ - початку ХХ ст.: просопографічний портрет

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Православне біле священництво міста Києва останньої третини ХІХ--початку ХХ ст.: просопографічний портрет

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

священництво реформа духовний соціальний

Структура дисертації обумовлена метою, завданням та характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, десяти підрозділів, висновків, додатків (121 с., 12 таблиць) та списку джерел і літератури (42 с., 477 найменування). Обсяг тексту дисертації -- 313 с.

Вступ. Актуальність дослідження. Реформи духовного відомства були важливою складовою соціальної модернізації Російської імперії 60-х -- 70-х рр. ХІХ ст. Для цілісного розуміння реалізації соціального аспекту реформ духовного відомства важливе значення має дослідження соціодемографічних процесів у середовищі духовенства єпархіальних центрів, а особливо -- Києва як міста з власною духовною Академією. Подібне значення визначається тим, що зміни в церковному середовищі Києва були виражені чіткіше, ніж серед сільського духовенства, однак соціальні процеси не були винятковими, як, слід припускати, в церковному колі Петербурга. Вибір для дослідження священництва Києва обумовлений тим, що воно було цілісною і відносно закритою групою, органічним об'єктом самостійного дослідження.

Дисертація присвячена складанню просопографічного (колективного соціального) портрета покоління священиків Києва, яке вступило на службу після 1869 р., адже саме воно стало основним носієм змін, внесених реформами.

Актуальність посилюється тим, що в сучасній українській державі нова модель відносин між церквою і державою лише формується, а сприйняття суспільством духовенства та його соціальна роль зазнають змін, і постає потреба в проведенні нових досліджень з історії Церкви та духовенства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах науково-дослідної теми «Історія формування і розвитку Української держави» (державний реєстраційний номер 01БФ046-01), включеної до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є православні білі священики, які служили в Києві в останній третині ХІХ -- на початку ХХ ст.

Предмет дослідження -- соціодемографічні та соціопрофесійні процеси в середовищі київського священництва.

Хронологічні межі дослідження обумовлені особливістю об'єкту дослідження -- покоління людей, життя яких почалося у різні роки. Вступати на службу духовенство досліджуваного періоду почало з 1869 р., а домінувати в єпархії -- із 1897 р., після смерті прот. П. Лебединцева та протоієреїв т. зв. «покоління П. Лебединцева». Таким чином, нижні хронологічні межі дослідження подвійні: 1869 р. як початок формування нового кола духовенства та 1897 р. як початок періоду його домінування. Верхня межа -- 1917 р., що зумовлено перш за все змінами в церковному середовищі Києва та смертю й виїздом з міста багатьох священиків дореволюційного Києва.

Географічні межі дослідження -- територія міста Києва в окреслений період.

Мета дослідження -- за допомогою аналізу статистичних даних скласти соціальний та професійний портрет священиків Києва. Мету було конкретизовано у таких дослідницьких завданнях:

-- визначити рівень наукової розробки теми в історіографії та з'ясувати інформаційний потенціал джерельної бази;

-- визначити основні соціодемографічні процеси в середовищі київського священництва та виділити загальні тенденції у формуванні пореформеного покоління київського духовенства;

-- відстежити кристалізацію спеціалізацій міського священництва та ідентифікувати внутрішню структуру білого священництва Києва, простежити її еволюцію протягом досліджуваного періоду;

-- встановити місце служби в єпархіальному адміністративно-управлінському апараті в службовій діяльності священиків та їхній кар'єрі, визначити причини, механізми та закономірності призначень на посади.

Зважаючи на цілковиту недослідженність священиків Києва обраного періоду як соціальної групи, ми відмовилися від аналізу якості їхньої служби.

Методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, системності, цілісного підходу до аналізу виокремлених проблем. Для забезпечення цих принципів було використано загальнонаукові та спеціальні історичні методи: аналіз, синтез, логічний, кількісний. системно-структурний та проблемний підходи, методи типологізації, класифікації, історико-ситуаційний, біографічний та інші. Для опрацювання фондів бібліотек та архівів Києва було використано джерелознавчі методи бібліографічної та архівної евристики.

Наукову новизну дисертації визначають предмет та об'єкт дослідження -- київське священництво останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст., яке вперше було розглянуте комплексно як соціальна група. Відповідно новим є введення до наукового обігу джерел з історії духовенства як цілісного джерельного комплексу, а також у методах їхнього опрацювання.

Автор вперше порушує і пропонує вирішення низки проблем з історії формування і функціонування священицького кола Києва останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст.: соціально-демографічних процесів, ідентифікації й еволюції структури білого священництва міста протягом другої третини ХІХ -- початку ХХ ст., служби священиків в органах єпархіального управління. Також вперше було досліджено динаміку змін у середовищі духовенства, що відбувалися внаслідок реформ протягом останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст.

Особливістю цієї роботи, порівняно з попередніми працями, в яких порушуються проблеми соціального аспекту історії Церкви другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. на українських землях, стало зосередження уваги не на діяльності духовенства в суспільстві, а на внутрішніх процесах у середовищі духовенства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання під час підготовки спецкурсів та відповідних розділів навчальних посібників, спеціальних і загальних праць з історії України, Православної Церкви в Україні, соціальної історії, а також при подальших наукових дослідженнях історії духовенства та реформ духовного відомства 1860-х рр. загалом.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації оприлюднено на міжнародних -- «Софійські читання» (Київ, 2007), «Шевченківська весна» (Київ, 2008, 2009), «Дні науки історичного факультету» (Київ, 2008, 2009, 2010) та всеукраїнських -- «Сарбеївські читання» (Київ, 2008), «Дев'яті джерелознавчі читання» (Київ, 2008) наукових конференціях, а також на засіданнях Просемінарію на кафедрі давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2004 -- 2009).

Публікації. Основні положення дисертації було викладено у 8 публікаціях, 3 з яких -- у провідних фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі «Історіографія проблеми, методологія та джерельна база дослідження» подано характеристику історіографії проблеми і джерельної бази дослідження та методологію й теоретичну основу для його виконання.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» встановлено, що київське священництво визначеного періоду як самостійний об'єкт дослідження залишилося поза увагою істориків.

До вивчення православного білого духовенства в історіографії вироблено два підходи: як до складової соціальної історії та як до частини історії Церкви. Об'єктом осібного дослідження духовенство виступає здебільшого в соціальному контексті. Для нашої роботи важливі праці цього напряму.

В дореволюційній історіографії дослідження з історії духовенства останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст. відсутні, оскільки ті обговорення становища духовенства як соціальної складової церковної організації, які відбувалися з 1880-х рр. Докладно про цей процес див. Канингем Дж. С надеждой на Собор. Русское религиозное пробуждение начала XX века / Дж. Канингем. -- L.: Overseal publ., 1990. -- 354 с., доцільно віднести до джерел -- в публікаціях викладалися лише міркування і спостереження щодо проблем тогочасного церковного устрою.

В радянській історичній науці соціальна історія православного духовенства ХІХ -- початку ХХ ст. не вивчалася. Ця тенденція зберігалася і деякий час після розпаду СРСР. Віддзеркаленням такого стану дослідження теми можна вважати систему посилань у поки що єдиній загальній праці з соціальної історії Російської імперії Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII -- начало ХХ в.): в 2 т. / Б.Н. Миронов. -- Изд. 3-е. -- СПб.: Дмитрий Буланин, 2003. -- автор послуговується виключно дослідженнями іноземних та дореволюційних істориків. Показово також, що в розділах, присвячених історії соціальних інститутів і структур не висвітлюються дії цих інститутів у духовному прошарку і місце духовенства у структурах.

Вперше соціальний аспект історії Православної російської Церкви синодального періоду був актуалізований в другій половині ХХ ст. іноземними істориками І. Смоличем та Г. Фрізом, які приділили значну увагу опрацюванню статистичних відомостей та законодавчої бази та вперше застосували щодо православного духовенства імперії методи соціологічного дослідження Смолич И.К. История Русской Церкви 1700 -- 1917 / И.К. Смолич. -- М.: Изд-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1996. -- 799 с. -- (История Русской Церкви; Т. VIII. Ч. 1); Freeze G.L. Social Mobility and the Russian Parish Clergy in the Eighteenth Century / G.L. Freeze // Slavic Review. -- 1974. -- № 33. -- Р. 641--62. та ін..

У другій половині останнього десятиліття з'явилася низка досліджень, присвячених приходському духовенству початку ХХ ст., його місцю в суспільному житті України Ковальчук Т.В. Погляди духовенства на суспільно-політичні проблеми початку XX ст. (на матеріалах українських єпархій РПЦ) / Т. Ковальчук // Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. -- К., 2008. -- Вип. 15. -- С. 69--72; Коптюх Ю. Православне духовенство Правобережної України у соціальних конфліктах (наприкінці XVIII -- у першій половині XIX ст.) / Ю. Коптюх // Київська старовина. -- 2006. -- N 4. -- С. 38--42 та ін. та окремим аспектам соціальної історії духовенства ХІХ -- початку ХХ ст. Автори звертаються до історії духовенства окремих регіонів Кузнець Т.В. Православне духовенство Уманщини ХІХ -- початку ХХ ст.: монографія / Т. Кузнець; Київський національний університет імені Т. Шевченка. -- К., 2006. -- 607 с. і базуються на мікроісторичному підході або пропонують узагальнююче бачення проблеми Опря Б.О. Дружини православних священиків та їх роль у сім'ї в кінці ХІХ -- на початку ХХ ст. (на матеріалах Правобережної України) / Б.О. Опря // Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. -- К., 2009. -- № 16. -- С. 458--464; Шугальова І.М. Матеріальне становище православного духовенства України в ХІХ -- на початку ХХ ст. / І. Шугальова // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». -- Острог, 2010.-- Вип. 2: Історичне релігієзнавство. -- С. 197--204 та ін. і спираються здебільшого на статистичні відомості й законодавчу базу, а також спогади та публіцистичні джерела. Такий підхід, безумовно, цінний, однак потребує доповнення дослідженнями реалій перебігу відповідних процесів і явищ.

З середини останнього десятиліття в російській історичній науці окреслився новий напрям дослідження історії духовенства -- його модернізація, яка вивчається від законодавчого до ментального рівнів Конюченко А.И. Православное духовенство России во второй половине XIX -- начале XX века: дис. ... д-ра ист. наук: 07.00.02 / А.И. Конюченко. -- Челябинск, 2006 -- 507 с. та ін. дис.; Провинциальное духовенство дореволюционной России: сб. науч. тр. / науч. ред.: Т.Г. Леонтьева. -- Тверь, 2005. -- Вып. 1. -- 220 с. та ін.. Увага приділяється передусім сільським клірикам як більш масовій і однорідній категорії духовенства. Хоча ці дослідження або узагальнюючі, або стосуються єпархій, далеких від України, в них окреслюється коло можливих проблем дослідження, подається матеріал для порівняння та пропонується методологія дослідження.

Важливими підґрунтям для вивчення історії київського священництва є дослідження з історії церковного середовища Києва. Серед сучасних досліджень з історії церковного кола Києва другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. виділяються дві частини: біографічні праці, присвячені окремим священикам Києва Глаголев А. Купина неопалимая / А. Глаголев. -- К.: Дух і літера, 2002. -- 288 с.; Зінченко А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського / А.Л. Зінченко. -- К.: Дніпро, 1997. -- 424 с. та ін., та дослідження з історії Київської духовної школи Дениско Л.М. Бібліотека Київської духовної академії (1819-1919). / Л.М. Дениско. -- К.: НБУВ, 2006. -- 224 с.; Крайній К. Історики Києво-Печерської лаври ХІХ -- початку ХХ ст. / К. Крайній -- К.: Пульсари, 2000. -- 240 с.; Ульяновський В.І. Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах / В.І. Ульяновський. -- К.: НКПІКЗ, «Фенікс», 2007. -- 360 с.; Шип Н. Кадрове забезпечення Київської духовної академії (1869-1919 рр.) / Н. Шип // Київська старовина. -- 2004. -- № 5. -- С. 53--68 та ін.. Окремим напрямом в історіографії історії Київської духовної академії стали дослідження навчального процесу і розвитку науки в Академії. Центром дослідження цього напряму стала Києво-Могилянська академія Головащенко С.І. Європейська біблеїстика в Київській академії: текстуальна репрезентація персоналій та традицій / С. Головащенко // Магістеріум. Історико-філософські студії. -- К., 2002. -- Вип. 9.-- С. 22--34; Ткачук. М. Київський період творчості В.В. Зеньковського / М. Ткачук // Магістеріум. Історико-філософські студії. -- К., 1998. -- Вип. 1.-- С. 28--37 та ін.. Події і явища церковного кола міста широко віддзеркалені в дореволюційних виданнях, проте ці публікації мають переважно джерельне, а не історіографічне значення. Історія білого духовенства Києва досі не знайшла відображення в історіографії.

Духовенство як частина Церкви вивчається в рамках трьох історіографічних концепцій, які сформувалися в радянській історичній науці Никольский Н. История русской церкви / Н. Никольский. -- М.-Рязань: Атеист, 1930. -- 248 с.; Титлинов Б. Православие на службе самодержавия / Б. Титлинов. -- Л.: Госиздат, 1924. -- 207 с.; Церковь в истории России IX в. -- 1917 г. критические очерки / отв. ред. Н.А. Смирнов. -- М.: Наука, 1967. -- 336 с. та ін., російському Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви / А.В. Карташев. -- (Репринт. воспроизв.) -- М.: Терра, 1991. -- т. 1-2.; Шмеман А. Исторический путь православия / А. Шмеман. -- Париж: YMCA-press, 1988. -- 388 с.; Поспеловский Д. Русская православная церковь в XX в. / Д. Поспеловский. -- М.: Республика, 1995. -- 551 с. та ін. і українському Власовський І. Нарис історії Української православної Церкви : у 4 т., 5 кн. Т. 3. (XVIII--XX ст.) / І. Власовський. -- (Репринтне вид.). -- Київ : Либідь, 1998. -- 360 с.; Липківський В. Коротка історія Української Православної Церкви / В. Липківський. -- Вінніпег: Накладом фундації І. Грищука, 1961. -- 181 с.; Дорошенко Д. Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу / Д. Дорошенко. -- Берлін: б.в., 1940. -- 69 с. та ін. емігрантських колах. В межах кожної історіографічної концепції окреслились кола актуалізованих проблем і дослідницьких завдань, а також способи вирішення теоретичних проблем. Сучасна українська історіографія Церкви, утворена головним чином шляхом синтезу радянських теоретичних підходів і концепцій українських істориків-емігрантів, останнім часом поповнюється дослідженнями, виконаними за допомогою методології та підходів «нової історії».

Історіографія Церкви дає уявлення переважно про чотири сфери життя і діяльності духовенства: його матеріальне забезпечення, політичну діяльність, участь у національному та культурному русі, стосунки з іншими прошарками населення.

Аналіз історіографії виявив, що історія духовенства досліджується від законодавчого до побутового рівнів, однак потребує більш докладного студіювання. У виявлених роботах об'єктом вивчення виступає сільське духовенство. Таким чином наша дисертація з-поміж інших праць вибором об'єкта дослідження -- локальної групи міського, а не сільського, духовенства.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження: інформаційний потенціал та особливості використання» охарактеризовано комплекс архівних та опублікованих матеріалів, які стали основою для вирішення завдань дисертації.

Найширше використано комплекс документів з фонду Київської духовної консисторії (ф. 127), що зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві, а також фондів канцелярії Київського митрополита (ф. 182), Київських духовних Академії (далі -- КДА) (ф. 711).

Основою для проведення дослідження стали послужні списки священництва Києва -- клірові відомості київських церков, зокрема за 1897-1917 рр., а також за окремі роки з 1837 р. до 1897 р. Дані послужних списків були доповнені відомостями зі списків студентів КДА та друкованих довідників. Для доповнення біографічних даних священиків більш раннього періоду було використано додатки до праць Ф. Тітова та В. Аскоченського Профессор протоиерей Федор Титов. Императорская Киевская Духовная Академия в ее трехвековой жизни и деятельности (1615-1915 гг.): Историческая записка / Ф. Титов. -- К.: Гопак, 2003. -- 688 с.; Аскоченский В. История Киевской Духовной Академии по преобразовании ее в 1819 г. / В. Аскоченский. -- СПб., 1863. -- 228 с..

Інші джерела слугували для інтерпретації службово-біографічних відомостей.

Важливою складовою роботи стало врахування законодавчого поля служби духовенства: нормативні акти, видані Синодом, та розпорядчі документи єпархіальної влади, статути та проекти статутів органів єпархіального адміністративно-управлінського апарату. Зворотною актовою стороною регулювання цих процесів та віддзеркаленням реалій єпархіального життя була контрольно-звітна та діловодна документація: звіти, донесення, рапорти, доповіді, протоколи засідань, документація комітету з підготовки до єпархіальних з'їздів.

Пріоритетним, зважаючи на інформативні можливості, було опрацювання документів, які відображають вирішення особових питань -- заяв, скарг, донесень, справ про призначення і звільнення духовенства на службові місця, резолюцій митрополита, справ про розподіл випускників духовних навчальних закладів. Ці документи дають змогу простежити неофіційну бюрократичну сторону призначень, а подекуди й умови проходження посади, загальновідомі чи відомі в певному колі практики.

Важливі для дослідження проблеми і опубліковані джерела. Мемуари та некрологи, окрім біографічних відомостей, фіксують окремі явища і практики церковного життя Києва, які тогочасне духовенство на побутовому рівні сприймало як безумовні. Київські церковні періодичні видання як джерело мають подвійне значення: несуть фактографічну інформацію та дають змогу охарактеризувати авторів, якими часто були київські священики.

Самостійну цінність мають описи не збережених справ фонду Київської духовної консисторії (ф. 127) ЦДІАК України.

Переважну більшість джерельних матеріалів дослідження становили актові, що беззаперечно є позитивною стороною, зважаючи на високий ступінь інформативності і достовірності цього виду документів. Загалом, огляд джерельної бази з досліджуваної теми дає підстави констатувати її достатню репрезентативність для створення просопографічного портрету київського священництва останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст.

У підрозділі 1.3. «Методологія та теоретична база дослідження» охарактеризовано теоретичну основу та методологічні засоби проведення дослідження.

Теоретичною основою роботи стала теорія поколінь. Під поколінням мається на увазі умовна спільність близьких за віком груп населення, які мають життєві контакти. Для духовенства як суспільного прошарку точкою відліку стали реформи духовного відомства 60-х рр. ХІХ ст., і основним носієм змін, спричинених реформами, стали випускники духовних навчальних закладів після 1869 р., що дає підстави виділити їх в окреме покоління.

Проведене дослідження належить до просопографічного типу. Для виконання цієї роботи було використано трактування просопографії, близьке до соціологічного аналізу множинних кар'єрних шляхів, що дає можливість визначити загальний соціологічний тип, і водночас виділити типове, нетипове та індивідуальне в кожній конкретній біографії визначеної групи осіб. Такий підхід найбільше відповідає завданням, поставленим перед роботою та можливостям дослідження за нинішнього стану розробки проблеми.

Для проведення дисертаційного дослідження було використано мікроісторичний підхід. В роботі було проаналізовано офіційні біографічні дані священиків і за ними досліджено соціодемографічні та соціопрофесійні процеси в священицькому середовищі Києва. Обраний масштаб дав змогу прослідкувати вплив різних факторів на досліджувані процеси і разом з тим відійти від описування множини фактів.

Методологічною основою дисертації став метод кількісного аналізу. Одиницями аналізу виступали як окремі факти життя священиків, так і цілісний ряд однотипних фактів, зокрема кар'єрні сходження кожного священика.

З використаних власне історичних методів слід вказати традиційні спеціальні: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, діахронічного аналізу, історіографічного аналізу, джерелознавчої критики.

Використані теоретичні підходи (покоління, номотетичний, мікроісторичний та просопографічний) дають змогу розглядати священництво Києва останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст. як окрему соціальну групу, яка може бути об'єктом самостійного дослідження. Використані методи дослідження дають можливість для виконання поставлених до дисертаційної роботи завдань.

У другому розділі «Соціодемографічні процеси в середовищі київського священництва» визначено соціодемографічні характеристики та динаміку формування складу київського священництва останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст.

У підрозділі 2.1. «Соціально-демографічна структура київського священництва останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст.» встановлено, що духовенство кінця ХІХ -- початку ХХ ст. усвідомлювало існування поколінь, домінування яких припадало на третю та четверту чверті ХІХ ст.

Досліджуване покоління священництва (161 чол.) відрізняється від попереднього абсолютним переважанням священиків із вищою богословською освітою. Інші соціодемографічні зміни були похідними від призначення до Києва священиків з академічною освітою, зокрема збільшення частки вихідців з недуховних прошарків (21 чол.), а також уродженців не Київської губернії (85 чол.). Нащадки старих київських священицьких родів до певного часу не отримували вищу освіту і поступово втрачали свої спадкові приходи. Призначення до київських церков випускників КДА сприяло зміні принципу формування духовенства з переважанням інтелектуальної єпархіальної еліти над родовою.

У підрозділі 2.2. «Соціослужбовий аспект формування священицького середовища Києва» на основі мікроаналізу службових переміщень духовенства визначено основні шляхи переведення і призначення на священицькі місця до Києва в останній третині ХІХ -- на початку ХХ ст.

З кінця 1860-х рр. священицька служба в Києві стала прибутковішою, ніж на кращих місцях на периферії та надавала більше можливостей для самореалізації. У зв'язку з цим служба в Києві стала привабливою для священиків, і в межах єпархії й Київського духовного навчального округу утворилася функціонерська вертикаль. Виявлено кілька характерних сценаріїв переведення до Києва, які залежали від освіти та попереднього місця служби, священика, найдоступнішими з яких були переведення через училищне відомство.

Перші місця служби священиків у Києві поділяються на тимчасові, на яких новоприбулі очікували звільнення кращого місця, і постійні, тобто ті, які задовольняли священиків. Близько 65 % священиків не були задоволені місцем служби, отриманим після переведення до Києва, однак з середини 1900-х рр. очікування на тимчасовому місці стало безперспективним через наповненість Києва досить молодими священиками з академічною освітою.

На динаміку призначення священиків до Києва впливали кількість вакансій та політична ситуація в державі, однак не залежали від зміни митрополита й вікаріїв.

У третьому розділі «Професіоналізація священництва Києва: системна еволюція» пояснено нові явища у професійній діяльності священництва та конкретизовано соціодемографічні процеси у формуванні його складу.

У підрозділі 3.1. «Еволюція формування структури священництва Києва та зміни в функціонуванні основних груп священиків» визначено, що наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. диференціація священиків здійснювалася за основним місцем служби. Священики окремих категорій місць служби складали відповідні групи: храмового священництва (приходських (74 чол.) і безприходних храмів (43 чол.), церков при жіночих монастирях (23 чол.), кафедральних соборів (13 чол.)), священиків-викладачів КДА (10 чол.) та Київської духовної семінарії (далі -- КДС) (11 чол.), єпархіальних місіонерів (4 чол.) та законовчителів (34 чол.). Протягом другої половини ХІХ ст. визначилась черговість призначення священиків з академічною освітою в храми різних категорій та на інші місця священицької служби в духовному відомстві: викладачі КДА, КДС, законовчителі та священики кафедрального собору; священики приходських церков; єпархіальні місіонери (посада була введена в 1889 р.); священики безприходних храмів; священики церков при жіночих монастирях.

Через міжгрупову мобільність священиків (лише 70 священиків служили в церквах однієї категорії) склад виділених груп був досить аморфним, однак це дає змогу оцінити рельєфність і багатовимірність професійної діяльності міського священництва і певною мірою зрозуміти ієрархію службових цінностей у церковному середовищі Києва.

З кінця ХІХ ст. за особистими якостями священики непрестижних храмів Києва подекуди не поступалися священикам інших груп, що призвело до змін у впливовості представників різних груп і виявляється через задіяність священиків у роботі органів єпархіального управління. Знизилась активність законовчителів; з 1905 р. до служби в органах єпархіального управління не звертаються молодші священики-викладачі КДА й КДС, натомість долучаються і займають посади у вищих органах управління священики безприходних церков та жіночих монастирів.

У підрозділі 3.2. «Проблеми ідентифікації та формування основних груп священництва» встановлено, що формування груп храмового священництва найменше залежало від внутрішньої церковної кон'юнктури; священництво приходських і безприходних храмів виконувало функцію баласту, яким урівноважувалась стала соціальна і функціональна структури духовенства Києва, і тому зміни в функціонуванні цих груп маркували пограничні стани в середовищі священництва міста. Служба законовчителів та єпархіальних місіонерів не вимагала від священиків виконання прямих богослужбових обов'язків. Активність законовчителів та єпархіальних місіонерів зосереджувалась у сфері спеціалізованих інтересів. Місце священиків-викладачів КДА та КДС в церковному колі Києва визначалося передусім їхньою викладацькою службою. З 1890-х рр. спостерігається поступове відокремлення форм позабогослужбової діяльності священиків-викладачів від служби інших священиків Києва.

Особливості формування кожної з груп визначалися, з одного боку, привабливістю для священиків умов служби на місці конкретної категорії, а з іншого -- вимогами до особистих якостей священика, або можливістю отримати місце служби завдяки здебільшого домовленостям, якщо рівень вимог був усередненим. На статистичному рівні значення особистих якостей або зв'язків відображалося у частках священиків місцевого походження.

Переведення на місце служби іншої категорії мало на меті покращити матеріальні прибутки або підвищити соціальний статус священика.

Служба за єпархіальним, духовно-училищним та навчальним відомствами була паралельною, але взаємно пов'язаною, що виявлялося у можливості отримати краще священицьке місце та через систему нагород священиків, які служили в духовно-училищному відомстві. У випадках суміщення служби за двома відомствами перевага зазвичай надавалася службі за духовно-училищним відомством, а священицька залишалася додатковою або продовжувала службу в навчальному закладі.

У четвертому розділі «Служба священиків в органах єпархіального управління» на основі мікростатистичного аналізу і порівняння цілих кар'єрних сходжень священиків визначено рівень задіяності священиків в роботі єпархіального адміністративно-управлінського апарату і значення для священництва цієї службової сфери.

У підрозділі 4.1. «Місце служби в органах єпархіального управління в позабогослужбовій діяльності священництва» встановлено, що служба в органах єпархіального управління (ОЄУ) в останній третині ХІХ ст. стала важливою складовою службової діяльності священництва.

Для визначення вагомості отримання священиками посад у розгалуженому єпархіальному адміністративно-управлінському апараті було встановлено реальне значення органів та відповідальність посад в них, визначено рівні органів управління та їх напрями за сферою компетенції. Найвищу активність в службі в ОЄУ виявили священики кафедральних соборів та єпархіальні місіонери (100 %), найнижчу -- священики-викладачі КДА (40 %). Кількість зайнятих посад залежала від працездатності і наявності у священика вільного часу та від часомісткості виконання обов'язків. Також існували юридичні обмеження щодо суміщення деяких посад.

Причинами, які спонукали отримати посаду у ОЄУ були прагнення додаткового заробітку, входження до владної структури, бажання самореалізації та служби на користь справи. З боку керівництва згода призначення на посаду конкретного священика обумовлювалась довірою до службових якостей. Враховувалась благонадійність священика, велике значення мали рекомендації.

У підрозділі 4.2. «Функціональна структура священиків-службовців єпархіального адміністративно-управлінського апарату» було встановлено, що в зайнятті посад в органах єпархіального управління священики здебільшого орієнтувалися на рівень посади, аніж на напрям діяльності, однак вибір напрямів залежав від основного місця служби. Виділяються групи службовців різних рівнів, однак ці групи не були замкнутими.

За причинами, які спонукали священиків до зайняття посад у єпархіальному управлінському апараті, та їхніми службовими якостями виділено типи священиків-службовців ОЄУ -- управлінець, фахівець, заробітчанин, владолюб. Найчіткіше прослідковується орієнтація на управлінські якості священика та знання ним певної справи. Визначення цих типів дало змогу прив'язати до них встановлені причинно-наслідкові зв'язки і надалі оперувати ними відносно складових відповідного типу.

В підрозділі 4.3. «Соціодемографічні параметри служби священиків в органах єпархіального управління» було встановлено високий рівень позитивної кореляції соціодемографічних характеристик священиків зі сценаріями проходження ними служби в ОЄУ. Основними показниками, з якими було пов'язане отримання посад у єпархіальному адміністративно-управлінському апараті, були місця основної служби, вік, освіта, родинні зв'язки.

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження та викладено основні положення, що виносяться на захист.

· З'ясовано, що стан розробки соціальної історії духовенства в історіографії фрагментарний, а київське священництво останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст. взагалі залишилось поза увагою дослідників. Вивчення проблем церковної історії Києва визначеного періоду обмежується майже виключно дослідженнями КДА. Також було встановлено недостатнє вивчення низки суміжних проблем, що негативно позначається на можливостях дослідження священництва як соціальної групи. Джерельна база достатньо репрезентативна та достатня для складання просопографічного портрета священництва Києва зазначеного періоду;

· Визначено, що наслідки реформ духовного відомства 60-х рр. ХІХ ст. віддзеркалилися передусім на соціалізацію випускників духовних навчальних закладів, які вступили на службу після 1868 р., що дає підстави виділити їх в окреме покоління духовенства. Зміни в священицькому колі Києва відбувалися у трьох основних напрямах: соціодемографічному, структурному і службовому. Магістральною зміною у формуванні пореформеного покоління київського священництва було абсолютне переважання призначень священиків з академічною освітою, що спричинило зміни у соціальному походженні священництва, а також до формування кола священиків переважно із вихідців з інших єпархій. В свою чергу це зумовило поступову заміну родової церковної еліти Києва на інтелектуальну, хоча у 90-х рр. ХІХ ст. інтелектуальна еліта вже не була ізольованою від решти духовенства. Змін зазнали шляхи формування священицького середовища Києва, оскільки за функціональним призначенням служба священиків-випускників Академії відрізнялася від служби священиків-семінаристів. Збільшилася частка священиків, переведених до Києва за духовно-училищним відомством, а також поляризувалися сценарії переведення священиків до більш і менш прибуткових церков;

· Визначено, що отримання абсолютною більшістю священиків академічної освіти зумовило еволюцію структури міського священництва: не освітній рівень, а основне місце служби позначало становище священика у церковній структурі міста. Протягом ХІХ ст. виявилася черговість категорій службових місць у заміщенні їх випускниками Академії. Призначення випускників КДА зазвичай визначалося не стільки потребою конкретного місця служби у високоосвіченому священику, скільки доступністю місця. Це призвело до змін у впливовості представників різних груп. Це зумовило ширше входження духовенства до єпархіального управлінського апарату, а також перехід ключових посад в органах єпархіального управління до більшого числа священиків. До складу керівних органів єпархіального управління ввійшли священики тих категорій церков, які до середини 1890-х рр., за «правління» прот. П. Лебединцева, перебували в тіні церковного життя Києва;

· Доведено, що служба в органах єпархіального управління була окремою сферою діяльності священництва Києва, яка на початку кар'єри залежала від особистих службових якостей і становища священика в церковному середовищі Києва, а надалі визначала його становище в місті і надавала можливості неформального впливу на вирішення справ. Причинами, які спонукали священиків до отримання посад в органах єпархіального управління, були потреба в додатковому прибутку, прагнення долучитися до владної структури та бажання позабогослужбової єпархіальної діяльності. Серед священиків, які служили в єпархіальному адміністративно-управлінському апараті, виділяються групи службовців різних рівнів, однак ці групи не були замкнутими. Служба київського священництва в органах єпархіального управління більшою мірою була орієнтована на рівень, а не на напрям посад, хоча, безумовно, простежується і просування частини священиків за одним-двома напрямами діяльності.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ, ВМІЩЕНИХ У ФАХОВИХ ВИДАННЯХ

1. Образ дореволюційного православного білого духовенства в історіографії / Г. Калініч // Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. Вип. XV. -- К.: Інститут історії України, 2008. -- С. 58--63;

2. Православне духовенство міста Києва: зміни у соціально-професійній структурі кола наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. / Г. Калініч // Просемінарій. Медієвістика, історія Церкви, науки і культури. Вип. 7. -- К., 2008. -- С. 326--364;

3. Формування складу духовенства м. Києва на початку ХХ ст.: спроба мікростатистичного аналізу / Г. Калініч // Просемінарій. Медієвістика, історія Церкви, науки і культури. Вип. 6. -- К., 2007. -- С. 412--452.

Публікації, що додатково відображають результати дисертаційного дослідження

1. Священики міста Києва як дописувачі «Київських єпархіальних відомостей» (1903-1916 рр.) / Г. Калініч // Шевченківська весна. -- Вип. V. -- Ч. 3. -- К., 2007. -- С.79--81.

2. Законовчителі в структурі білого духовенства м. Києва другої половини ХІХ -- початку ХХ ст.: мікростатистичний аналіз / Г. Калініч // Дні науки історичного факультету. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції молодих учених. -- К., 2008. -- С. 14--16.

3. Законовчителі в структурі білого духовенства м. Києва останньої третини ХІХ -- початку ХХ ст. / Г. Калініч // Українознавство -- 2009. Календар-щорічник / Упор. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк. -- К.: ВПЦ Київський університет, 2008. -- С. 167--170.

4. Соборне священство м. Києва наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст.: спроба мікростатистичного аналізу / Г.Калініч // Софійські читання. -- К., 2009. -- С. 205--211.

Размещено на Allbest.ru