Організація та бойове застосування броньових частин українських армій в 1917-1920 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

УДК 94(477)”1917/1920”:623.438

20.02.22 - військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА БОЙОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ БРОНЬОВИХ ЧАСТИН УКРАЇНСЬКИХ АРМІЙ В 1917-1920 РОКАХ

Моргун Микола Віталійович

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Виздрик Віталій Степанович, доцент кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка»

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Плисюк Василь Пилипович, професор кафедри українознавства Львівського національного аграрного університету

кандидат історичних наук, доцент Соляр Ігор Ярославович, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України

Захист відбудеться 29 квітня 2011 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті «Львівська політехніка» (79013, Львів-13, вул. С. Бандери, 12, ауд. № 204 корпусу № 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету «Львівська політехніка» (79013, Львів, вул. Професорська, 1).

Автореферат розіслано 26 березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним із найважливіших в українській військовій історії періодів, безумовно, є 1917-1920 роки - час національно-визвольної боротьби українського народу за встановлення державності. Саме на цей час припадає виникнення перших регулярних українських військових формувань різних родів зброї. Процес становлення української армії у даний період не можна оцінювати однозначно: були в ньому i позитивні моменти, i численні недоліки, які, зрештою, стали однією з причин воєнної поразки української державності i втрати незалежності країною. Об'єктивне вивчення історії національних Збройних сил періоду 1917-1920 рр. та належна оцінка їх ролі у визвольній боротьбі українського народу є одними з важливих завдань, що стоять зараз перед вітчизняними істориками.

Упродовж 1917-1920 рр. в Україні існувало кілька національних державних утворень - Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західно-Українська Народна Республіка. Кожне з цих державних утворень мало власну армію, більшою чи меншою мірою чисельну й боєздатну. Саме Збройні сили були на всіх етапах національно-визвольного руху вказаного періоду вирішальним фактором існування української державності, оскільки на кожному з цих етапів незалежність України доводилось захищати зі зброєю в руках від чужоземних зазіхань.

Становлення національних Збройних сил в 1917-1920 рр. було невід'ємною частиною процесу українського державотворення. Саме збройні формування стали одним з головних чинників, що зумовили появу Української Народної Республіки в 1917 р., а недостатня увага з боку Центральної Ради до створення боєздатної армії призвела до відчутних поразок у війні з більшовиками і в кінцевому підсумку - до падіння УНР. За часів гетьмана П. Скоропадського відбувалась планомірна розбудова Збройних сил України, однак швидкоплинність подій, низка об'єктивних і суб'єктивних факторів не дозволила перетворити їх у реальну силу, здатну захистити державність. У добу Директорії УНР національні Збройні сили стали взагалі єдиним фактором, який забезпечував існування Української державності. Це ж саме стосується і Західно-Української Народної Республіки. Від самого виникнення ЗУНР у листопаді 1918 р. її існування перед обличчям польської загрози підтримувалось завдяки Збройним силам - Галицькій Армії.

Становлення Збройних сил України періоду 1917-1920 рр. відбувалось з урахуванням національних військових традицій і на основі досвіду Першої світової війни. Ця війна увійшла в історію людства як перша війна моторів, у якій, в небачених досі масштабах, використовувались новітні технічні винаходи: автомобілі, бронепоїзди, танки, літаки, засоби радіозв'язку тощо. В арміях воюючих держав поряд з традиційними родами зброї такими, як піхота, кавалерія чи артилерія, з'являються і нові роди, зокрема, броньові частини, озброєні бронепоїздами, бронеавтомобілями, а на заключному етапі війни - й танками. Так само і в українських арміях періоду 1917-1920 рр. існували нові роди зброї, покликані до життя Першою світовою війною. Серед них помітне місце належить броньовим частинам. Ці частини, на озброєнні яких знаходились різнотипні бронеавтомобілі, а також бронепоїзди, часом доволі примітивної конструкції, існували у структурі українських Збройних сил на всіх етапах національно-визвольної боротьби даного періоду i взяли активну участь у цій боротьбі. Особливо важливою була їх роль за умов маневрених бойових дій, які мали місце майже на кожному етапі національно-визвольної боротьби періоду 1917-1920 рр. За таких дій броньові частини надавали ефективну підтримку вогнем і маневром піхоті й кавалерії як в наступі, так і в обороні, у рейдах і ар'єргардних боях. Однак, незважаючи на значну активізацію досліджень української військової історії, досі не створено цілісної картини розбудови і бойового шляху броньових частин українських армій періоду 1917-1920 рр. Розв'язання цього завдання є дуже актуальним і, безперечно, сприятиме утвердженню історичної правди про національно-визвольну боротьбу українського народу в період 1917-1920 рр.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми, яка розробляється кафедрою історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка» - «Загальний національно-визвольний рух українського народу за відродження своєї державності (1917-1921 рр.)».

Об'єкт дослідження - броньові частини Збройних сил України 1917-1920 рр.

Предмет дослідження - історія створення й розбудови броньових частин в українських арміях, їх озброєння, організаційна структура, чисельність, а також участь броньових частин у боях в період національно-визвольної боротьби. історичний український армія броньовий

Метою дослідження є: на основі аналізу архівних документів, науково-історичних праць і мемуарів, тогочасної преси відтворити цілісну картину становлення і розвитку броньових частин українських армій періоду 1917-1920 років. Загальній меті підпорядковані такі основні завдання:

- дослідити базу для формування броньових частин українських армій та основні види й типи озброєння, що експлуатувались цими частинами;

- розглянути процеси формування броньових частин українських армій доби Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки;

- дослідити бойовий склад бронеавтомобільних частин українських армій, проаналізувати їх організаційну структуру та технічне оснащення;

- показати участь броньових частин українських армій у бойових діях періоду 1917-1920 рр., дати оцінку їх ролі у національно-визвольній боротьбі українського народу;

- з'ясувати з військово-історичної точки зору тактику бойового використання бронеавтомобілів та бронепоїздів.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють, насамперед, період національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. Водночас автор вважав за доцільне дослідити і період 1914-1916 рр., щоб окреслити передумови та базу для формування броньових частин українських армій.

Територіальні межі дослідження охоплюють у першу чергу територію України на якій проходили бойові дії.

Методологічну основу дослідження складають наукові принципи: історизму, об'єктивності, науковості та достовірності висвітлення історичних подій. Для розв'язання поставлених завдань автор використав такі конкретні методи дослідження: проблемно-аналітичний, комплексно-хронологічний, описовий, історико-порівняльний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному дослідженні історії броньових частин українських армій періоду 1917-1920 рр. Автор уперше у вітчизняній історіографії докладно аналізує історію становлення та формування броньових частин, їх організацію та озброєння. Досліджено еволюцію організаційної структури броньових частин армій Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР та Західно-Української Народної Республіки. Проаналізовано участь броньових частин у бойових діях на різних етапах національно-визвольної боротьби українського народу періоду 1917-1920 років. Розглянуті деякі питання тактики бойового використання бронеавтомобілів та бронепоїздів, їх взаємодії з частинами інших родів зброї.

На основі глибокого аналізу широкого кола залучених архівних та опублікованих матеріалів сформульовано низку принципових висновків, щодо місця броньових частин в загальній структурі Збройних сил України та їх раціонального використання в часі національно-визвольної боротьби українського народу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наявний у дослідженні фактичний і теоретичний матеріал, висновки можуть бути використані для наукових розробок питань військової історії України та історії національного воєнного мистецтва. Матеріали дисертації стануть важливим підґрунтям при підготовці лекційних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій як у системі військової освіти, так і безпосередньо у виховній роботі з особовим складом Збройних сил України.

Особистий внесок автора полягає в тому, що на основі об'єктивного і неупередженого аналізу історіографії та джерел, здобувач зробив спробу комплексно охарактеризувати становлення і розвиток броньових частин українських армій в період 1917-1920 рр., дослідити їх участь у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка», а також у доповідях на конференціях, зокрема : науковий семінар при Львівській ОДА - круглий стіл «З нагоди 70-ї річниці початку Другої світової війни та 76-ої річниці УПА» (м. Львів, 2009 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні проблеми тактико-спеціальної підготовки та вогневої підготовки курсантів ВНЗ системи МВС України» (м. Львів, 2010 р.); Всеукраїнська наукова військово-історична конференція «Воєнна історія Галичини та Закарпаття» (м. Львів, 2010 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладені в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, параграфів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг основної частини дисертації становить 163 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його хронологічні та територіальні рамки, об`єкт, предмет, мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі «Історіографія та джерела досліджуваної теми» розглянуто стан наукової розробки теми. Відзначено, що перші дослідження історії організації та використання броньових частин здійснювались у 1920-1930-х рр. Окремі аспекти цієї проблеми висвітлено у працях «Історія українського війська» та «Історія Січових Стрільців», дослідженнях тогочасних командувачів - М. Капустянського, Б. Монкевича, М. Безручка, А. Пузицького, Б. Шандрука, О. Удовиченка Крип'якевич І. Історія українського війська / І. Крип'якевич, Б. Гнатевич. - Львів: Видавництво Івана Тиктора, 1936. - 574 с.; Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - 347 с.; Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році // У кн.: Україна. 1919 рік / Упорядник Я. Тинченко. - К.: Темпора, 2004. - 558 с.; Монкевич Б. Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р. / Б. Монкевич // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1931. - Ч.6; Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність / М. Безручко // За державність. - Зб. 2. - Каліш, 1930. - С. 47-72; Пузицький А. Боротьба за доступи до Києва / А. Пузицький // За державність. - Зб. 6. - Каліш, 1936. - С. 13-64; Зб. 7. - Варшава, 1937. - С. 9-56; Шандрук П. Українська армія в боротьбі з Московщиною (18 жовтня - 21 листопада 1920 р.) / П. Шандрук // За державність. - Зб. 4. - Каліш, 1935. - С. 201-236; Удовиченко О. Від Дністра до лінії перемирря і відворот за Збруч. Бойові чини правої групи армії УНР (15 вересня - 21 листопада 1920 р.) / О. Удовиченко // За державність. - Зб. 6. - Каліш, 1936. - С. 77-109.. При цьому лише у першій із зазначених праць наведена більш-менш зв'язна інформація стосовно організації броньових частин на різних етапах збройної боротьби; у решті ж висвітлюються лише окремі епізоди бойового використання бронепоїздів та бронеавтомобілів.

У період після Другої світової війни дослідження з історії українського війська проводились виключно за кордоном. Серед праць, виданих в цей час, відзначимо книги О. Удовиченка, Л. Шанковського, історико-мемуарну працю Р. Дашкевича та низку окремих статей, зокрема, М. Бутовича і Л. Токайла Удовиченко О. Україна у війні за державність / О. Удовиченко - К.: Україна, 1995. - 206 с.; Шанковський Л. Українська Галицька армія: Воєнно-історична студія / Л. Шанковський - Львів: НТШ, 1999. - 396 с.; Шанковський Л. Українська Армія в боротьбі за державність / Л. Шанковський - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 317 с.; Дашкевич Р. Артилерія січових стрільців в боротьбі за Золоті київські ворота /Р. Дашкевич. - Нью-Йорк: Червона калина. - 1965. - 208 с.; Бутович М. Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському / М. Бутович // За державність. - Ч. 11. - 1966. - С. 18-41; Токайло Л. Броневик „Запорожець” / Л. Токайло // За державність. - Зб. 11. - Торонто, 1966. - С. 185-189.. У цих працях простежується вже певна тенденція до узагальнень досвіду використання броньових частин, але поряд із тим, відзначимо й суттєві неточності у визначення кількісного складу українських броньових частин (особливо це стосується робіт Л. Шанковського).

За радянських часiв жодних дослiджень українських збройних сил періоду 1917-1920 рр. в цілому, і броньових формувань зокрема, з ідеологічних причин не здiйснювалось. Однак у низці публікацій мемуарного характеру містяться деякі подробиці, що стосуються бойового використання броньових засобів протиборствуючими сторонами в ході боротьби за владу в різних регіонах і містах України наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. Це статті Г. Ачканова, А. Новікова та М. Патлаха Ачканов Г. З спогадів про Лютневу і Жовтневу революції в Одесі / Г. Ачканов // У дні Жовтня. - К.: Політвидав, 1987. - С. 399-412; Новіков А. Катеринославський Жовтень / А. Новіков. // У дні Жовтня. - К.: Політвидав, 1987. - С. 260-269; Патлах М. Київ у січні 1918 року / М. Патлах // У дні Жовтня. - К.: Політвидав, 1987. - С. 88-97..

Активізація військово-історичних досліджень після здобуття Україною незалежності призвела до появи численних публікацій - монографій та окремих статей, в яких розглядаються окремі аспекти, дотичні до теми дисертаційного дослідження. Перш за все, відзначимо загальні праці, присвячені окремим періодам боротьби за державність. У них відтворюється загальна воєнно-стратегічна обстановка, яка становила тло для бойового застосування броньових засобів, а також наводяться окремі, здебільшого, розрізнені й несистематизовані, дані стосовно бойового шляху броньових формувань українських армій. До такого роду праць належить, зокрема, монографія Я. Тинченка «Перша українсько-більшовицька війна» Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918) / Я. Тинченко - Київ-Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. - 371 с.. Добі Центральної Ради присвячено ґрунтовну монографію В. Голубка «Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу» Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу / В. Голубко. - Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.. Дослідження М. Литвина, присвячене українсько-польській війні, та робота М. Ковальчука про війну УНР з білогвардійцями (1919 р.) теж містять дані стосовно участі у цих конфліктах броньових частин Литвин М.Р. Українсько-польська війна / М.Р. Литвин - Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, Інститут Східної Європи, 1998. - 488 с.; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння / М. Ковальчук - К.: Темпора, 2006. - 576 с.. З останніх наукових публікацій, присвячених Збройним силам України доби 1917-1920 рр., слід відзначити монографію П. Ткачука «Сухопутні війська України доби революції 1917-1921 рр.», в якій броньовим частинам присвячено окремий розділ, хоч і дуже невеликого обсягу Ткачук П. Сухопутні війська України доби революції 1917 - 1921 рр. / П. Ткачук - Л.: ЛІСВ, 2009. - 311 с.. Низка статей сучасних українських дослідників - О. Дєдика, А. Руккаса, С. Іллічова, В. Пархоменка - висвітлюють окремі аспекти історії українських броньових частин Дєдик О. Панцирники УГА. Війна на залізничних коліях / О. Дєдик // Літопис Червоної Калини. - 1992. - ч. 6-7. - С. 2-5; Руккас А. „За нашу і вашу свободу”: спільні польсько-українські військові частини у війні 1920 р. / А. Руккас // Київська старовина. - 2005. - № 6. - С. 75-84; Іллічов С. Автопанцирні частини армій Центральної Ради та гетьмана Павла Скоропадського (1918-1919 рр.) / С.Г. Іллічов // Мандрівець. - 2007. - № 2. - С. 26-30; Пархоменко В.А. Військові формування Центральної Ради в Одесі у 1917-18 рр. / В.А. Пархоменко // Наукові праці. - Т. 2. Історичні науки. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 1999. - С. 39-42..

Окремо, слід згадати, становлять книги та статті сучасних російських авторів, які дозволяють скласти уявлення про матеріальну частину, яка перебувала на озброєнні українських броньових формувань та їх противниками, а також наводять деякі дані про бойове застосування бронеавтомобілів та бронепоїздів. Це роботи М. Барятинського, М.Коломійця, С. Ромадіна, С. Прищепи, І. Дроговоза Барятинский М., Коломиец М. Бронеавтомобили русской армии 1906-1917 гг. / М. Барятинский, М. Коломиец. - М.: Техника - молодежи, 2000. - 108 с.; Коломиец М. Отечественные бронедрезины и мотоброневагоны / М. Коломиец. - М.: Стратегия КМ, 2005. - 88 с.; Ромадин С.В. Бронеавтомобили в гражданской войне в России / С.В. Ромадин // Бронетанковое вооружение. - 1995. - № 4. - С. 18-20; Прищепа С.В. Батареи для стрельбы по воздушному флоту / С.В. Прищепа // Сержант. - 1997. - № 4. - С. 41-45; Дроговоз И.Г. Крепости на колесах / И.Г. Дроговоз - Мн.: Харвест, 2002. - 352 с..

Поряд із російськими дослідженнями, деякі дані стосовно бойового використання бронеавтомобілів і бронепоїздів на теренах України містять праці інших зарубіжних авторів, зокрема, польські дослідження Я. Магнуського, Я. Тарчинського, Х. і В. Тройки, М. Клімецького, М. Кротофіла Magnuski J. Samochody pancerne Wojska Polskiego 1918-1939 / J. Magnuski - Warszawa: WiS. - 1993. - 176 s.; Tarczyсski J. Pojazdy w Wojsku Polskim - Polish Army vehicles 1918-1939 / J. Tarczyсski - Pruszkуw. - 1995. - 168 s.; Trojca H. Panzerzьge: Poci№gi pancerne / H. Trojca, W Trojca. - Cz. 1. - Warszawa: Militaria. - 1995. - 36 s.; Klimecki M. Chortkуw 1919 / M. Klimecki - Warszawa: Bellona. - 2000. - 215 s.; Krotofil M. Ukrainska Armia Halicka 1918-1920 / M. Krotofil - Torun. - 2002. - 164 s.. Слід відзначити також працю німецького вченого В. Саводни, присвячену бронепоїздам, де згадується про використання таких бойових одиниць німецькими та австро-угорськими окупаційними військами в 1918 р. та статтю чеського історика Т. Якла про використання бронеавтомобілів чеськими формуваннями на теренах України Sawodny W. Die Panzerzьge des Deutschen Reiches 1904-1945 / W. Sawodny - Freiburg: EK-Verlag. - 1996. - 428 p.; Jakl Т: Иeskoslovenskй bronмviky na Rusi / T. Jakl // HPM. - 2002. - и. 2. - s. 13-18..

Аналізуючи дисертаційні дослідження, дотичні до теми, можемо умовно поділити їх на кілька груп. До першої належать дисертації, присвячені загальним військово-політичним питанням. Їх автори, розглядаючи проблеми вироблення військової політики та розбудови армії українськими урядами, здебільшого, лишають поза увагою питання структури та організації броньових частин. Проте ці роботи дозволяють більш повно зрозуміти всю складність військово-політичної обстановки, в якій відбувалось створення й розбудова українських броньових частин. Це роботи В. Голубка та дослідження М. Яцюка Голубко В.Є. Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради: автореф. дис… доктора іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» /В.Є. Голубко. - Львів, 1998. - 36 с.; Яцюк М.В. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918-1920 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» - Харків, 2000. - 24 с.. Друга група робіт присвячена аналізу бойових дій в різні періоди визвольних змагань. Їх автори висвітлюють участь бронепоїздів та бронеавтомобілів в бойових діях, але роблять це епізодично, не відтворюючи цілісної картини бойового застосування броньових засобів. Сюди слід віднести дослідження М. Литвина, О. Левченка, О. Чіхрадзе, М.Ковальчука, П. Слюсаренка, Ж. Мини Литвин М.Р. Українсько-польська війна 1918-1919 рр.: Автореф. дис… доктора іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / М.Р. Литвин - Львів, 1999. - 39 с.; Левченко О.Д. Бойова діяльність армії Української народної Республіки (листопад 1918 - липень 1919 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.Д. Левченко - К., 2002. - 16 с.; Чіхрадзе О. Друга українсько-більшовицька війна (листопад 1918 - грудень 1919 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 20.02.22 «Військова історія» / О. Чіхрадзе - Львів, 2003. - 20 с.; Ковальчук М.А. Війна Української Народної Республіки зі Збройними силами Півдня Росії (осінь 1919 р.): Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / М.А. Ковальчук - К., 2005. - 16 с.; Слюсаренко П.М. Армія Української Народної Республіки в умовах боротьби за українську державність (вересень 1919 - листопад 1920 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 20.02.22 «Військова історія» / П.М. Слюсаренко - К., 2006. - 22 с.; Мина Ж.В. Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. - листопад 1920 р.): Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 20.02.22 «Військова історія» / Ж.В. Мина. - Львів, 2008. - 18 с.. Нарешті, третю групу становлять роботи, присвячені військовому будівництву в певних регіонах. У них поряд з проблемами загальної організації армії, розглядаються й питання розбудови броньових частин. Це дослідження В. Пархоменка, А. Папакіна Пархоменко В.А. Українські національні військові формування на Півдні України у 1917 - на початку 1919 рр.: Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 07.00.01 - «Історія України». - Донецьк, 2000. - 20 с.; Папакін А.Г. Формування польських військ в Україні в 1917-1918 рр.: Автореф. дис… канд. іст. наук: спец. 07.00.02 «Всесвітня історія» / А.Г. Папакін. - К., 2007. - 16 с..

Основу джерельної бази даної праці склали матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України. У першу чергу зверталась увага на фонди центральних та регіональних (окружних) органів військового управління, а також на фонди деяких частин. Скажімо, при вивченні періоду Центральної Ради вагомі факти стосовно структур управління технічними (у тому числі й броньовими) частинами були виявлені в матеріалах ф. 1115 «Українська Центральна Рада». Ф. 1705 «Штаб Одеського військового округу» містить документи, які дозволяють дослідити процеси українізації в броньових частинах вказаного округу. У ф. 4585 «Військові частини армії УНР (періоду Української Центральної Ради)» містяться деякі дані стосовно особового складу бронепоїздів. Найбільш же систематизована інформація стосовно броньових частин армії Центральної Ради знаходиться у ф. 1076 «Генеральне секретарство по справах військових». При дослідженні броньових частин армії доби гетьмана П. Скоропадського вивчались фонд 1074 «Міністерство військових справ Української Держави» та 1077 «Головне управління Генерального Штабу армії Української Держави». Низка важливих документів знаходиться у ф. 1078 «Головне управлiння Генерального Штабу УНР». Основний масив документальних джерел, які стосуються історії броньових формувань доби Директорії зосереджений у ф. 1075 «Військове міністерство УНР». Низка документів, що стосуються броньових частин Галицької армії, виявлена у ф. 2188 «Начільна команда Галицької армії ЗО УНР». Значна кількість документів знаходиться у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України, м. Львів), а саме ф. 581 «Колекція документів про діяльність урядів і армій УНР і ЗУНР 1914-1939 рр.»

Таким чином, можемо констатувати, що проблемам історії українських армій періоду 1917-1920 рр. та їх участі у бойових діях присвячено досить значний масив наукових досліджень та мемуарної літератури. Однак питання історії броньових частин у переважній більшості проаналізованих публікацій висвітлюються лише фрагментарно. Використання матеріалів цих досліджень у поєднанні з матеріалами архівних фондів та опублікованими документами дозволяє відтворити повну і цілісну картину становлення і розвитку броньових частин в арміях доби Центральної Ради, Української Держави доби гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР, дослідити їх озброєння, організаційну структуру й участь у бойових діях.

У другому розділі - «Передумови і становлення броньових частин українських армій» - дано характеристику історії становлення та формування українських броньових частин. Розділ складається з двох підрозділів: «Бронеавтомобільні формування Першої світової війни та досвід їх застосування», «Броньові залізничні частини, їх організація, рухомий склад та озброєння».

На території України станом на осінь 1917 р. дислокувалась досить значна кількість броньових підрозділів колишньої царської армії, підпорядкованих Тимчасовому уряду. До них належали бронеавтомобільні частини та бронепоїзди.

Бронеавтомобільні частини були представлені, головно, сімома броньовими автомобільними дивізіонами, що перебували в підпорядкуванні армій Південно-Західного і Румунського фронтів. Крім того, Південно-Західний фронт мав у своєму складі автоброньовий дивізіон Особливого призначення. Також на території України знаходилась принаймні одна Окрема броньова батарея для стрільби по повітряному флоту, озброєна зенітними самохідними установками. Хоч ці частини зазнали суттєвих втрат під час невдалого літнього наступу російської армії 1917 р., проте загалом зберігали боєздатність і налічували у своєму складі кілька десятків бронеавтомобілів - кулеметних «Остін» (Англія), «Армстронг-Вітворт» (Англія), «Рено» (Франція), гарматних «Гарфорд» (США - Росія), «Ланчестер» (Англія), штурмових «Джеффері» (Англія - Росія), зенітних «Пірлесс» (Англія).

Бронепоїзди теж досить широко використовувались російським військом, в тому числі й на території України. Досягнувши піку чисельності до кінця 1915 р., парк бронепоїздів російської армії упродовж наступних півтора року дещо скоротився, але все ще зберігав боєздатність і використовувався в боях. Принаймні чотири бронепоїзди та один броньований мотовагон станом на осінь 1917 р. перебували на території України.

Дещо гіршою, ніж із бойовими частинами, була ситуація з обслуговуючими підрозділами. Єдиний в російській армії осередок підготовки екіпажів панцирних автомобілів - Запасний автоброньовий дивізіон - знаходився далеко за межами України. Слабкою була й авторемонтна база. Проте це частково компенсувалось наявністю потужних і, здебільшого, добре обладнаних залізничних майстерень на вузлових станціях, які могли бути використані (і згодом активно використовувались) не лише для ремонту бойової техніки залізничних та бронеавтомобільних частин, але й для будівництва бронепоїздів.

Таким чином можна стверджувати, що Україна наприкінці 1917 р. мала певні стартові можливості для формування власних броньових частин. Тут знаходились досить численні бойові підрозділи - бронеавтомобільні та залізничні, що входили до складу Південно-Західного і Румунського фронтів. Існувала й певна технічна база для забезпечення їх діяльності (особливо це стосується залізничної інфраструктури). Наявним був підготовлений особовий склад як рядовий, так і старшинський. Нарешті, був накопичений значний досвід бойового використання бронеавтомобільних частин та бронепоїздів. Для того, щоб реалізувати ці можливості і створити власні повноцінні броньовані частини, політичному і військовому керівництву України потрібно було розв'язати кілька першочергових завдань, а саме: зберегти майно цих підрозділів від розграбування і вивезення за межі України; не допустити руйнацію ремонтної бази, передусім - залізничних майстерень; зберегти кадровий потенціал залізничних та бронеавтомобільних частин.

Третій розділ «Організаційні структури броньових частин українських армій» складається з двох підрозділів: «Бронетехніка у військових формуваннях доби Центральної Ради та Гетьманату П. Скоропадського», «Броньові частини та підрозділи Дієвої армії УНР та Галицької армії». У розділі досліджено становлення й розвиток організаційних структур бронеавтомобільних і бронепоїздних частин, що існували у складі українських армій. Формування броньових частин за доби Центральної Ради велось, здебільшого, на базі частин колишньої російської армії шляхом їх українізації. Зокрема, восени 1917 р. оголосили себе українізованими 7-й та 8-й броньові автомобільні дивізіони, а слідом за ними - дивізіони Особливого призначення та Особливої армії. Процеси українізації розгортались і в залізничних частинах. Екіпаж бронепоїзду № 4, який перебував в Бірзулі, оголосив себе українізованим, і за наказом С. Петлюри на початку грудня 1917 р. цей поїзд прибув до Одеси на ремонт, надійшовши в підпорядкування Одеської гайдамацької дивізії. Бронепоїзд № 3, отримавши назву «Слава Україні», теж був включений до складу військ Центральної Ради.

На початковому етапі формування українського війська (до весни 1918 р.) жодних організаційних змін в українізованих броньових частинах не простежується. Частини оголошували себе українськими, але при цьому, бодай формально, зберігали стару організаційну структуру і штати. Коли українські війська наприкінці січня 1918 р. залишили Київ і після відступу на Волинь були перегруповані і зведені в Запорозьку бригаду, в її складі з'являється броньовий відділ поручника О. Болдиріва, який утворився на основі решток автоброньового дивізіону, українізованого в листопаді 1917 р., що перебував у Житомирі. Від початку березня 1918 р. у складі Збройних сил УНР числиться нетипове броньове формування - так звана «панцирна колона», очолювана Л. Овчаренком. До складу колони увійшло два дивізіони - 1-й та 2-й. 1-й дивізіон - це автоброньовий дивізіон Запорозької бригади. Основу 2-го дивізіону склав особовий склад і матеріальна частина колишнього 44-го автоброньового відділення. Колону Л. Овчаренка можна віднести до «ініціативних» формувань, які створювались не за наказом «згори», а ініціативою «знизу».

За наказом від 15 квітня 1918 р. до складу української армії увійшло шість автоброньових дивізіонів колишньої російської армії (4-й, 7-й, 8-й, 9-й, 11-й і Особливий). Цим же наказом запроваджувалась єдина організаційна структура автоброньових дивізіонів, кожен з яких мав включати дві батареї по три бронеавтомобілі і нараховувати 90 чол. особового складу.

Почата за часів Центральної Ради реформа армії на регулярних засадах була продовжена за часів гетьманату П. Скоропадського. Відповідно до загальної схеми, у складі кожного з восьми корпусів був сформований автопанцирний дивізіон. Однак влітку-восени 1918 р. виникли суттєві проблеми з укомплектуванням цих частин бойовою технікою, оскільки більшість бронеавтомобілів знаходилась на складах, контрольованих німецько-австрійськими окупаційними властями. До того ж, хронічно не вистачало коштів на ремонт бойової техніки. У підсумку, в серпні 1918 р. з належних за штатом 48-ми бронеавтомобілів в дивізіонах знаходилось тільки 31, причому лише два з них були повністю справними. У складі армії Української Держави перебував і «Окремий кадровий панцирний потяг», на базі якого у воєнний час передбачалось розгортання бригади з чотирьох бронепоїздів.

Втіленню в життя в повному обсязі організаційних замірів гетьманського уряду завадив переворот, що привів до влади Директорію. Військове керівництво Директорії УНР при формуванні власних збройних сил частково використало структури колишньої гетьманської армії. Зокрема, на базі колишнього 2-го Подільського автомобільного панцирно-кулеметного дивізіону згідно з наказом від 7-го січня 1919 р. було сформовано авто-панцирну батарею, для якої 17-го січня отаманом О. Грековим був затверджений тимчасовий штат.

Армія Директорії УНР від самого початку свого існування наприкінці 1918 р. дуже активно використовувала бронепоїзди. У переважній більшості ці бойові одиниці формувались й озброювались командирами на місцях без урахування будь-яких штатів, виходячи з наявних матеріальних і людських ресурсів. Однак розрізнене використання бронепоїздів, приданих окремим піхотним частинам, далеко не завжди було ефективним. Тож на початку 1919 р. в армії Директорії УНР робляться перші спроби об'єднати ці бойові одиниці в більші угрупування. 20 лютого був відданий наказ про створення «дивізіону бронепотягів», до складу якого увійшли два бронепоїзди - «Стрілець» та «Гайдамака». Пізніше до складу дивізіону увійшли ще два трофейні бронепоїзди - «Запорожець» і «Помста», а сам дивізіон підпорядкували групі Січових стрільців Є. Коновальця.

Станом на 16 серпня 1919 р., тобто на момент початку вирішальної фази походу українських армій на Київ-Одесу, Дієва армія УНР мала у своєму складі дев'ять бронепоїздів. Вони були зведені у два загони (дивізіони) армійського підпорядкування. На озброєнні цих поїздів знаходилось 12 гармат та 54 кулемети, а особовий склад загонів нараховував 727 осіб. Крім того, армія Директорії УНР мала у складі групи Січових стрільців автопанцирний дивізіон, що нараховував п'ять бронеавтомобілів і 148 чол. особового складу. Упродовж наступного місяця броньові сили Дієвої армії були реорганізовані, і станом на 15 вересня 1919 р. в їх складі було вже чотири панцирних загони, що нараховували 1371 чол. особового складу. Однак подальші поразки у війні проти більшовиків та білогвардійців призвели до фактичної руйнації броньових частин Дієвої армії. Автопанцирний дивізіон групи Січових стрільців, що дислокувався у Вінниці, 14-го листопада передано до складу Галицької армії і перейменовано на «Автопанцирний дивізіон Галицької Армії». На той час у ньому нараховувалось п'ять бронеавтомобілів

Перехід залишків армії Директорії УНР у грудні 1919 р. до партизанських методів боротьби означав повну ліквідацію броньових частин. Лише укладення угоди з Польщею відкрило для УНР перспективи продовження боротьби за державність. Плани реорганізації війська передбачали відновлення в його складі броньових частин. Зокрема, затвердженими в лютому штатами пішої дивізії планувалось ввести в склад її технічних частин авто-панцирний дивізіон двобатарейного складу. Однак в бойових діях в квітні-травні 1920 р. спільно з поляками проти більшовиків жодна українська броньова одиниця участі не брала. Їх відбудова розпочалась тільки влітку 1920 р., коли в складі армії УНР з'являється кілька бронепоїздів. Комплектування й озброєння цих бойових одиниць велось відповідно до наявних можливостей, хоча у вересні була зроблена спроба стандартизувати організацію бронепоїздів. 6 вересня 1920 р. був затверджений тимчасовий штат бронепотяга. Упродовж 1920 р. й першої половини 1921 р. (вже під час інтернування в польських таборах) українські військові розробили ще кілька проектів організації броньових частин, однак жоден з них так і не був реалізований.

Під час визвольних змагань 1917-1920 рр. розбудова організаційної структури броньових части здійснювалась як на основі досвіду Першої світової війни, так і з урахуванням наявних можливостей (насамперед, кількісного складу й технічного стану бойової техніки). Також враховувався, особливо за часів Директорії УНР, досвід, здобутий під час боїв за незалежність. Українськими військовими фахівцями було розроблено низку проектів організаційно-штатних структур броньових частин, причому найбільш систематизовано й послідовно робота з їх втілення в життя проходила за часів Української Держави гетьмана П. Скоропадського, уряд якого взагалі відзначався досить продуманою і системною військовою політикою. Для частин, озброєних бронеавтомобілями, головною організаційною формою вважався дивізіон корпусного підпорядкування, що мав шість бойових машин. Стосовно ж бронепоїздів, то розроблялись штатні структури окремого бронепоїзда, хоча на практиці, особливо в період Директорії УНР, створювались з'єднання бронепоїздів - загони (дивізіони). При цьому в більшості випадків організаційно-штатні структури бронепоїздів та бронеавтомобільних частин так і лишались на папері, а комплектування й озброєння броньових частин відбувалось відповідно до наявних ресурсів - матеріальних і людських. Також упродовж періоду 1917-1920 рр. простежується зміна пропорційного складу броньових частин: якщо в арміях Центральної Ради і Української Держави виразно домінували бронеавтомобілі, то вже з початку 1919 р. зростає частка бронепоїздів, тоді як частка бронеавтомобілів поступово скорочується і, зрештою, зводиться нанівець. Це можна пояснити не тільки бойовими втратами бронеавтомобілів, але й фізичним їх зносом за умов відсутності будь-яких поповнень. Бронепоїзди ж відносно легко обладнувались, часто кустарним способом, в залізничних майстернях з використанням наявного рухомого складу, що дозволяло компенсувати втрати й навіть за певних умов нарощувати їх кількість.

Четвертий розділ «Бойове застосування броньових частин українських армій в 1917-1920 рр.» складається з таких підрозділів: «Бойове застосування броньових частин у добу Центральної Ради та Української Держави гетьмана П. Скоропадського.», «Участь у бойових діях броньових частин Дієвої армії(кінець 1918- липень 1919 рр.).», «Броньові частини Галицької армії в українсько - польській війні (листопад 1918 - липень 1919 рр.).» та «Бойове застосування броньових частин армії УНР на завершальному етапі боротьби за незалежність (серпень 1919 - листопад 1920 рр.)». У цьому розділі досліджено й узагальнено досвід бойового застосування бронеавтомобілів та бронепоїздів українськими арміями. Відзначено, що вже в період перших бойових зіткнень з більшовицькими військовими формуваннями в листопаді-грудні 1917 р. українські війська (як, зрештою, і їх противники) широко використовували бронеавтомобілі. Бої з їх участю відбулись, зокрема, в Олександрівську, Одесі, Катеринославі, Рівному. Дуже вагомий внесок зробили екіпажі українських бронеавтомобілів у вуличних боях у Києві в січні 1918 р. при придушенні повстання на заводі «Арсенал».

Якщо броньові автомобілі застосовувались українськими військами, головно, у вуличних сутичках, то бронепоїзди знайшли застосування у польових боях. Зокрема, 30 грудня 1917 р. бронепоїзд підтримував юнаків 1-ї військової школи у бою біля станції Доч, де більшовицький загін Берзіна спробував переправитись через Десну. Ворога було відбито, але й український бронепоїзд був знищений. 5-8 січня 1918 р. бронепоїзд № 4 брав участь у безрезультатній експедиції частин Одеської гайдамацької дивізії на Лівобережжя в район Олександрівська. 14 січня, вже після повернення в Одесу, він був захоплений одеськими червоногвардійцями.

Вже з перших тижнів боїв ворогуючі сторони почали використовувати імпровізовані бронепоїзди, які мали один-два вагони (або платформи), захищені за допомогою підручних засобів (стоси шпал, мішки з піском, листи котельного заліза тощо). Власне, й до броньованих такі потяги можна віднести лише завдяки спільній із бронепоїздами заводського виготовлення тактиці використання, але не завдяки захищеності. Ймовірно, першою з українських частин вдався до подібного прийому в грудні 1917 р. полк імені Б. Хмельницького, встановивши гармату на залізничну платформу. У складі полку «бронепоїзд» брав участь у поході до Полтави, після повернення полку до Києва залишився на Лівобережжі. 16 січня 1918 р. під станцією Крути гармата поїзду підтримувала дії українських загонів.

У лютому - квітні 1918 р. броньові засоби широко використовувались армією Центральної Ради в боротьбі проти більшовицьких загонів на Волині, а згодом (спільно з німецькими й австро-угорськими військами) - у визволенні від більшовиків теренів України. На особливу увагу заслуговує рейд Кримської групи 10-27 квітня 1918 р., який є прикладом добре організованої операції мобільного загону з широким залученням бронеавтомобілів і бронепоїздів.

За часів Української Держави бойове використання броньових частин було дуже обмеженим і епізодичним. Фактично, воно звелось до участі бронеавтомобілів у протиповстанських операціях, а також спробі застосувати бронепоїзди для придушення протигетьманського повстання під проводом Директорії.

Війська, що стали на бік Директорії УНР, з самого початку протигетьманського повстання використовували імпровізовані бронепоїзди (зокрема, 18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою). На Лівобережжі в листопаді 1918 - січні 1919 рр. нашвидкуруч виготовлені бронепоїзди використовували Сірожупанна дивізія, полк ім. Дорошенка та низка інших частин. Мали місце й спроби використання бронеавтомобілів, хоча значна частина бойових машин лівобережних корпусів дуже швидко стали трофеєм більшовиків.

Навесні 1919 р. більшість броньових засобів Дієвої армії перебувало в підпорядкування групи Січових стрільців (4 бронепоїзди і 3 бронеавтомобілі). Бронетехніка групи Січових стрільців активно використовувалась в боях на Східній Волині, Київщині та Поділлі. Значних втрат броньові частини Дієвої армії зазнали на станції Здолбунів, коли 22 травня 1919 р. корпусу Січових стрільців було наказано залишити цю станцію і пішим порядком відходити до Кременця. При відступі 27 травня було знищено п'ять бронепоїздів.

У Галицькій армії в період боротьби за Галичину (листопад 1918 - липень 1919 рр.) бронеавтомобілі не знайшли широкого застосування. Бронепоїзди, здебільшого, примітивної конструкції, використовувались децентралізовано - у складі корпусів. З одного боку, це сприяло тіснішій співпраці з піхотою, але з іншого - часто призводило до нераціонального використання вогневої потужності і рухомості поїздів. Для раннього періоду українсько-польської війни характерно використання бронепоїздів в якості своєрідних танків - для підтримки атак піхоти на станції та інші вузли ворожої оборони. У подальшому, із переходом від маневрених до позиційних дій, потяги застосовувались в якості рухомих артилерійських батарей (наприклад, при облозі Львова). У періоди відступу Галицької армії екіпажі бронепоїздів вели ар'єргардні бої. Стосовно ж бронеавтомобілів, ширші відомості про їх застосування у складі Галицької армії відсутні.

Після переходу Галицької армії за р. Збруч наступальні дії об'єднаних українських армій в липні-серпні 1919 р. підтримувала низка бронепоїздів. Парк цих бойових засобів вдалось значно поповнити за рахунок трофеїв. Оголошення 24 вересня 1919 р. війни з Добровольчою армією генерала Денікіна призвело до відкриття ще одного фронту, на якому активно діяли бронепоїзди - причому з обох боків. Українські бронепоїзди неодноразово вступали у вогневі дуелі з білогвардійськими, забезпечували підтримку піхотних частин, вели ар'єргардні бої. Єдиний на той час автопанцирний дивізіон був переданий до складу Галицької армії, у складі якої 17 листопада 1919 р. перейшов на бік денікінців. Бронепоїзди ж армії Директорії брали участь в бойових діях до 20-х чисел листопада.

У 1920 р. участь українських бронепоїздів у боях проти більшовиків відзначається з середини липня. На межі серпня-вересня 1920 р. поїзди «Чорноморець» і «Запорожець» підтримували спробу Дієвої армії форсувати р. Дністер. Всі три бронепоїзди (крім згаданих, ще «Кармелюк») активно використовувались при обороні лінії Дністра від атак Червоної армії. Цьому сприяло те, що уздовж правого берега річки йшла залізнична колія, і це дозволяло швидко перекидати бронепоїзди на небезпечні ділянки. У другій половині вересня 1920 р. «Запорожець» та «Кармелюк» брали участь у загальному наступі польських та українських військ, підтримуючи групу генерала Загродського.

У листопаді 1920 р. бронепоїзди армії Директорії УНР взяли участь в останніх боях проти більшовиків. Бронепоїзд «Чорноморець» був приділений середній групі М. Безручка із завданням відкинути ворога за р. Південний Буг, а бронепоїзду «Кармелюк було поставлено завдання якомога довше утримувати Шепетівку. В подальшому бронепоїздам знову довелось вести ар'єргардні бої, іноді вдаючись до контрударів. Останнім же акордом в бойовій історії броньових частин українського війська в 1920 р. стало знищення бронепоїздів «Кармелюк» і «Чорноморець» власними залогами на Волочиському плацдармі надвечір 21 листопада - перед відходом Дієвої армії УНР за Збруч. «Запорожець» був підірваний залогою ще 19 листопада.

У висновках узагальнено основні результати дослідження. Відзначено, що в структурі національних Збройних сил періоду 1917-1920 рр. помітне місце займали броньові частини, озброєні бронепоїздами та бронеавтомобілями.

Базою для створення броньових частин в складі Збройних сил України періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. стали, насамперед, військові частини та елементи інфраструктури, успадковані від колишньої російської армії.

Становлення національних Збройних сил розпочалося ще до офіційного проголошення української держави - Української Народної Республіки. За доби Центральної Ради з'являються й перші українізовані броньові формування. При переході на корпусну організацію армії УНР значна увага приділялась бронеавтомобільним підрозділам. До кожного з восьми корпусів армії УНР передбачалось включити авто-панцирний дивізіон.

У квітні 1918 р. здійснено низку важливих організаційних заходів: затверджено реєстр броньових підрозділів, що входили до складу армії УНР, здійснено розподіл їх за корпусами, розроблено штати броньових частин.

Широкомасштабні заходи з реорганізації армії, зрозуміло, важко реалізувати у стислі терміни. Тож до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. формування армії УНР не було завершене. Нова влада не внесла кардинальних змін у структуру броньових частин. За часів гетьманату було завершено формування кадрів восьми корпусних автопанцирних дивізіонів. У структурі армії з'являється кадровий бронепоїзд, який у випадку війни мав би стати базою для розгортання чотирьох бронепоїздів. Але заходи військового відомства Української Держави із формування армії загалом і броньових частин - зокрема, ускладнювались низкою негативних чинників. Перш за все, це небажання формальних союзників, а фактичних окупантів - Німеччини і Австро-Угорщини - сприяти формуванню боєздатної української армії.

Чергова зміна влади не пройшла безкровно і супроводжувалась сутичками між прихильниками Директорії і захисниками гетьманату. Характерно, що в цих сутичках активно використовувались бронепоїзди, здебільшого, імпровізованої конструкції. Поряд із внутрішньою боротьбою, відроджена УНР змушена була протистояти і зовнішньому ворогові - більшовикам, які розпочали агресію проти України вже наприкінці листопада 1918 р., а з весни 1919 р. - і полякам. У боях першої половини 1919 р. можна відзначити поступове падіння ролі бронеавтомобілів, що пояснюється, з одного боку, зношенням матеріальної частини за відсутності можливостей поповнення, а з іншого - значними втратами (бронеавтомобілі лівобережних і південних корпусів стали, переважно, трофеями більшовиків та білогвардійців). Вже наприкінці лютого 1919 р. почалось формування першого дивізіону бронепоїздів. У подальшому кількість таких частин (дивізіонів, а іноді вони називались відділами чи загонами) в складі Дієвої армії досягла чотирьох.

Збройні сили ЗУНР (Галицька Армія) мали у своєму складі броньові формування, хоча й не настільки чисельні, як це було в Дієвій армії Директорії УНР. В складі ГА діяло кілька бронепоїздів, споруджених у місцевих майстернях, здебільшого, досить примітивної конструкції. Використовувались ці бойові одиниці децентралізовано, будучи приділеними до корпусів ГА.

Напередодні походу українських армій на Київ-Одесу всередині серпня 1919 р. броньові формування Дієвої армії мали у своєму складі, за різними даними, до десяти бронепоїздів і 6-7 бронеавтомобілів. В період найбільшого напруження сил у вересні-листопаді 1919 р., коли Дієвій армії довелось боротись не лише з більшовиками, але й білогвардійцями, бронепоїзди стали одним з основних засобів рухомої оборони. Зрештою, перехід Дієвої армії до партизанських дій на початку грудня 1919 р. спричинився до повної руйнації броньових частин.

За нових обставин, після укладення Варшавського договору, українське військо повністю залежало в плані постачання від польських союзників. Тож в боях квітня-травня 1920 р. під час польсько-українського наступу на Київ в Дієвій армії не було жодних броньових засобів. Лише влітку 1920 р. вдалось спорудити і ввести до складу Дієвої армії три бронепоїзди, які з липня брали участь у бойових діях і досить широко використовувались в останніх боях Дієвої армії.

Броньовані засоби активно застосовувались в бойових діях як наступального, так і оборонного характеру. Зокрема, при наступі бронепоїзди активно залучались до рейдів і набігів, часто у взаємодії з іншими рухомими військами (насамперед, кіннотою). Такі операції дозволяли встановлювати контроль над вузлами залізничних комунікацій і втримувати їх до підходу головних сил. Неоціненною виявилась роль бронепоїздів в ар'єргардних боях, коли їх висока мобільність дозволяла стримувати переважаючі сили противника. В обороні бронепоїзди діяли, головно, в якості рухомих артилерійських батарей, підсилюючи позиції власних військ на ключових напрямках. Безперечно, в боях давалась взнаки «прив'язаність» бронепоїздів до залізничної колії, яка легко руйнувалась вогнем ворожої артилерії чи шляхом підриву. Але за умов налагодженої взаємодії з власними технічними частинами такі пошкодження відносно швидко усувались, й мобільність потягів відновлювалась. Парадоксально, але бронеавтомобілі часто виявлялись більш залежними від дорожніх умов через відсутність в той час достатньої кількості шляхів з твердим покриттям. Ґрунтові ж дороги в умовах опадів швидко ставали непрохідними для броньовиків. Іншим чинником, який обмежував застосування бронеавтомобілів, було паливо - паровози за відсутності вугілля могли працювати і на дровах, для автомобільних двигунів необхідним був бензин. Єдиним видом бойових дій, де перевага бронеавтомобілів над бронепоїздами була беззаперечною, були вуличні бої. Поєднання в бронеавтомобілях достатньої вогневої потужності (кілька кулеметів, іноді - гармата) з броньовим захистом і достатньою маневреністю робило їх добрим засобом для придушення вузлів опору чи патрулювання міських вулиць. Нарешті, не слід забувати і про психологічний фактор - сама присутність бронепоїздів чи бронеавтомобілів здатна була деморалізуюче впливати на противника, особливо, не загартованого в боях, і, навпаки, піднімала бойовий дух власних військ.