Арабо-єврейський конфлікт в Палестині (1947–2003 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що, незважаючи на численні спроби мирного розв'язання Близькосхідного конфлікту, арабо-єврейське збройне протистояння на території Ізраїлю і Палестинської національної автономії (ПНА), а також на територіях прилеглих держав триває. Вивчаючи Близькосхідний конфлікт, багато авторів докладно розглядають його політичні, соціально-економічні та релігійні аспекти. Проте в тлумаченні подій арабо-ізраїльського протистояння немало білих плям і перекручень. Зокрема, недостатньо повно висвітлено тему збройної боротьби палестинського руху опору (ПРО) проти Ізраїлю, бойових зіткнень палестинських повстанців з ізраїльтянами і відповідних дій Ізраїлю проти палестинського підпілля, хоча популярність і політичну вагу тієї чи тієї палестинської повстанської організації в палестинському середовищі визначали насамперед успіхи або невдачі воєнних акцій та кількість активних бойових груп. Як зразок можна навести битву під Караме, що відбулася 21 березня 1968 року й стала важливою віхою в історії організації «Рух палестинського національного визволеня», або «Харакат ат-тахрір аль-ватаній аль-филастині» (Фатх).

Арабо-єврейське збройне протистояння є ядром арабо-єврейського конфлікту, на основі якого сформувався Близькосхідний конфлікт.

Дослідження арабо-єврейського конфлікту на території Палестини охоплює період з моменту прийняття Генеральною Асамблеєю ООН (ГА ООН) резолюції № 181/ІІ до останньої спроби світової спільноти мирно врегулювати арабо-єврейський конфлікт - плану під назвою «Дорожня карта», прийнятого 2003 року. У роботі докладно проаналізовано арабо-єврейський збройний конфлікт періоду 1947-2003 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз процесів, які зробили можливим виникнення держави Ізраїль і спричинили арабо-єврейський конфлікт; висвітлення дій організацій ПРО; вивчення спроб мирного врегулювання Близькосхідного конфлікту.

Відповідно до мети визначено низку завдань:

- зробити об'єктивний аналіз резолюції ООН № 181/ІІ, висвітлити умови та процес прийняття резолюції;

- висвітлити хід і наслідки першої арабо-ізраїльської війни, сформулювати причини поразки арабських армій і дати оцінку наслідкам війни за незалежність;

- проаналізувати процес створення і діяльності ПРО, показати причини й процес створення перших бойових організацій, їхню ідеологію та мету, дослідити бойові акції ПРО, а також реакцію і відповідні дії Ізраїлю;

- визначити вплив першої інтифади на розвиток арабо-єврейського конфлікту, розглянути причини початку інтифади, її хід і наслідки;

- охарактеризувати хід мирних переговорів 90-х років, спроб мирного врегулювання Близькосхідного конфлікту;

- встановити причини провалу мирних переговорів, дати оцінку діяльності держави Ізраїль і Палестинської автономії на початку XXI століття.

1. Теоретичні засади дослідження питання арабо-єврейського конфлікту в Палестині

Дається характеристика методам наукового дослідження, які використовувались при написанні дисертаційного дослідження. Пояснюється використання методів при написанні дисертації.

Подано комплексний аналіз джерел, використаних під час написання дисертації. Насамперед варто відзначити офіційні документи ООН. Це резолюції ООН з 1947 по 2003 роки, які містять багатий матеріал з історії розвитку арабо-єврейського конфлікту, офіційні звіти Генеральної Асамблеї ООН і Ради Безпеки ООН за 1948-1967 роки, які висвітлюють ситуацію на Близькому Сході, зокрема теми збройного протистояння в регіоні. У роботі використано публікації Центру Палестинських досліджень у Бейруті, який входив до складу департаменту інформації Організації Визволення Палестини (ОВП) і підпорядковувався виконкому ОВП. Публікації Центру надають відомості про розвиток і діяльність ПРО. Також залучено публікації Фатх і ОВП, де на підставі фактичного матеріалу викладено політичні концепції Фатх та інших організацій ПРО, що дає змогу простежити етапи становлення й розвитку цієї організації.

Крім того, у досліджені аналізуються видання Інституту палестинських досліджень. Зокрема, цінний фактичний матеріал був опублікований в «Арабських документах» (Аль-васа'ік аль-арабійя), і «Палестинських арабських документах» (Аль-васа'ік аль-філастинійа аль-арабійа). Також опрацьовано мемуари відомих політичних діячів, які брали участь у спробах урегулювання конфлікту або були свідками певних подій арабо-ізраїльського конфлікту.

Серед великого кола авторів слід відзначити Абу Мазена (Махмуд Аббаса) - ниньошнього президента Палестинської національної автономії. Аббас є автором 11 монографій, одна з яких - «Шлях до Осло». Особливо відзначимо роботу Е. Хатчисона «Сувора правда» («Violent truce») - військового спостерігача ООН, який перебував у Палестині в 1951 -1955 роках.

У 1970-х-1980-х роках арабо-єврейському конфліктові присвятили роботи радянські сходознавці Е.В. Батумін, І.Д. Звягельська, В.І. Кисельов, Р.Г. Ланди, П.О. Міщенко, В.Я. Савцов, Ю. Сєдов і Л. Ярцев та ін.

У 1990-х-2000-х роках після розпаду СРСР вивченням арабо-єврейського конфлікту займалися сходознавці, працівники МЗС і спецслужб СНД: В.В. Андреєва, А. Брасс, Н.С. Глєбова, О.В. Демченко, В.Е. Донцов, І.Д. Звягельска, Ю.Н. Зінін і В.В. Попов, О.О. Корнілов, Г.Г. Косач, М. Навайсех, О.В. Павлов, К.І. Поляков та А.Ж. Хасянов, Є.Д. Пирлін, М.С. Ражбадінов, С.І. Сімановський, О.Ф. Чистяков та ін.

Внесок у дослідження арабо-єврейського конфлікту зробили й сучасні українські вчені: Р.О. Блізняков, Д.А. Малишев, М.О. Жирохов, С.С. Щевелєв та ін.

У Західному світі давно сформувалася своя школа сходознавства, зокрема є коло авторів, які працюють над проблемою Близькосхідного конфлікту. Описуючи арабо-єврейський конфлікт, західні дослідники дають різні оцінки. Серед багатьох авторів відзначимо неординарну роботу рабина Дена Кон-Шербока з Америки й доктора Дуада ель-Аламі з Палестини, «Палестино-ізраїльський конфлікт: Дві точки зору», Де надаються арабська та єврейська точки зору на історію даного конфлікту. Бойові дії описано в праці Д. Лаффіна і М. Чаппела «Ізраїльська армія в конфліктах на Близькому Сході 1948-1973». Цікавою видається робота Б. Мітчелла, директора організації «Американо-ізраїльська кооперативна ініціатива» (AICE), яка має назву «Міфи і факти. Путівник по арабо-ізраїльського конфлікту». У монографії в хронологічному порядку описано міфи, що склалися навколо Близькосхідного конфлікту. Безсумнівно цінною є праця Г. Концельмана «Ясір Арафат», насичена фактичним матеріалом, який допомагає краще зрозуміти ситуацію всередині ОВП і Фатх. Війнам Ізраїлю присвячено роботу А. Брегман «Війни Ізраїлю» («Israel's wars»). Однією з найбільш фундаментальних праць з історії становлення й розвитку ПРО є робота Х. Коббан «Організація визволення Палестини: Люди, влада, політика» («The Palestinian Liberation Organisation: People, Power, and Politics»), яка працювала кореспондентом «Sundey Times» у Бейруті з 1976 по 1981 роки, в роботі зібрана велика кількість фактичного матеріалу. Цінний фактичний матеріал міститься в роботі Е. О'Беланса «Арабські партизанські сили 1967-1972» («Arab Guerilla Power (1967-1972)»), присвяченій арабському партизанському рухові.

У дослідженні використано також праці ізраїльських авторів: сходознавця й перекладача Кляви, доктора соціології з Відкритого університету Ізраїлю А.Д. Епштейна. Досліджував проблему ісламізації арабо-єврейського конфлікту доктор Тель-Авівського університету М. Литвак. Докладний опис ізраїльсько-сірійського протистояння 1949 - 1955 років здійснено в роботі відставного військового ЦАХАЛ, колишнього військового губернатора Іудеї і Самарії А. Шалева. Складному процесу переговорів з ОВП, який передував підписанню договору Осло І, присвятив працю відомий ізраїльський журналіст Д. Малковський, кореспондент газети «The Jerusalem Post». Слід згадати роботу історика Н. Штереншиса «Історія держави Ізраїль», де дається опис історії єврейської діаспорі в Палестині з кінця XIX по початок XXI століття.

До дисертаційної роботи також залучено праці арабських авторів: професора, історика-сходознавця у Департаменті військової освіти Королівського лондонського коледжу Азіда Саягха «Збройна боротьба і пошуки держави» («Armed struggle and the Search for State: The Palestinian National Movement, 1949-1993»), у якій детально описано історію зародження й розвитку палестинського партизанського руху. Інтерес викликає праця арабського історика й громадського діяча Є. Туми, що виступає за самовизначення палестинського народу, описує жорстокість дій ізраїльського уряду й армії щодо арабського населення Палестини. У дисертації використано роботу члена ЦК Фатх Абу Айяда і члена Революційної ради Фатх Абдаллаха Франгі. У дослідженнях Сайдеда Алі Хайдара детально описано дії арабських урядів, що брали участь в арабо-ізраїльських війнах.

Проблемам становлення, розвитку й боротьби Фатх з 1964 по 1980-ті роки присвячено роботи українських дослідників С.С. Щевелєва, Р.О. Блізнякова, Д.А. Малишева та І.В. Бравкової.

Серед робіт російських дослідників треба відзначити дисертацію О.О. Зикової «Організації єврейських поселенців на палестинських територіях: інструменти і ступінь їхнього впливу в ізраїльській політиці», у якій розглядається питання єврейських поселень на палестинських територіях, політичне підґрунтя та етапи заселення палестинських теріторій.

Результатом дослідження проблеми арабо-єврейського конфлікту стало введення в науковий обіг великої кількості фактичного матеріалу, документів різних політичних організацій і державних відомств, свідчення очевидців різних подій, резолюції ООН, які разом дають можливість об'єктивного аналізу арабо-єврейського конфлікту і вивчення окремих аспектів цього конфлікту.

2. Утворення держави Ізраїль і виникнення палестинського руху опору в 1947-1967 рр.

Висвітлено причини винесення проблеми Палестини на обговорення в ООН, описано процес вироблення резолюції № 181/ІІ, створення підкомісій, що працювали в Палестині, та їхні рекомендації щодо вирішення долі народів Палестини.

Детально розглянуто воєнну ситуацію в Палестині, де прийняття резолюції спричинило початок громадянської війни. Повсюди відбувалися масові збройні сутички між загонами арабів і євреїв. Єрусалим блокували араби, і єврейський конвой намагався прорватися в місто.

Описано плани й сили супротивників, етапи бойових дій, розкрито причини й наслідки поразки арабських армій у цій війні.

Присвячено політиці Ізраїлю на зайнятих ним територіях (земельне питання, проблема арабського населення, яке залишилося на території Ізраїлю); розглянуто процес конфронтації між Ізраїлем і прилеглими арабськими державами в 50-х роках ХХ ст., а також виникнення проблеми біженців.

Досліджено зародження організації Фатх, її ідеологію, причини створення, охарактеризовано лідерів організації й бойові вилазки бойовиків Фатх на територію Ізраїлю. Також розглянуто процес конфронтації між Ізраїлем, з одного боку, та Сирією, Йорданією і Єгиптом, з іншого. Наведено статистику випадків порушень кордону Ізраїлю військовими й цивільними особами, збройних сутичок і втрат, що їх зазнали обидві сторони.

Після 1949 року політика вигнання арабського населення Ізраїлю мала продовження, породжуючи нові маси біженців і, як наслідок, збільшення кількості палестинських арабів готових взяти в руки зброю. Виникненню потужного руху опору на наш погляд сприяло декілька факторів: Зневіра в арабському визвольному русі - арабські держави, що вели війну з Ізраїлем, переслідували свої цілі, пов'язані з розширенням свого впливу на Близькому Сході. Відсутність незалежних палестинських організацій опору. Ця ніша незабаром була зайнята Фатх та іншими палестинськими організаціями. Політика Ізраїлю по відношенню до арабського населення регіону.

3. Арабо-єврейське протистояння у 1967-1987 рр. Боротьба на окупованих територіях Палестини

Описано ізраїльсько-сирійську конфронтацію, що призвела до Шестиденної війни 1967 року, хід і наслідки бойових дій у цьому конфлікті.

Схарактеризовано значення для організацій ПРО битви під Караме, показано процес боротьби фідаїв на окупованих територіях та наведено статистику акцій 1960 - 1970 років.

Пильну увагу приділено процесу створення нових організацій усередині ПРО. Так, у 1966 році організовано військове «крило» сирійської «Партії арабського соціалістичного відродження» (БААС) - «Ас-Саїка», після Шестиденної війни створено впливову організацію «Народний фронт звільнення Палестини» (НФЗП), яка основною силою майбутньої Палестинської революції вважала робітничий клас. У 1968 році від НФЗП відділяється «Народний фронт звільнення Палестини - Головне командування» (НФЗП-ГК) під керівництвом Ахмада Джибріля і зосереджується на бойових акціях. У 1969 році від НФЗП відколюється частина прибічників, які створюють «Народно-демократичний фронт звільнення Палестини» (НДФЗП), яку очолили Найєфа Хаватма і Мухсін Ібрагім. Ця організація прагнула більше уваги приділяти ідеології, аналізувати ситуацію та кризу цілей усередині ОВП у 1970-ті роки, а також конфлікт між Фатх НФЗП та НДФЗП щодо мети боротьби. Описано процес створення, становлення та ідеологію руху арабських фундаменталістів «Палестинського ісламського джихаду» як передвісника виникнення ісламського фундаменталізму в політиці Близького Сходу.

Проаналізовано підготовку й участь бойових частин ПРО в жовтневій війні, їхню дислокацію і втрати, охарактеризовано загальний хід бойових дій.

Описано спроби проникнення фідаїв на територію Ізраїлю з південного Лівану, що призвело до загострення ситуації в цьому регіоні. Аналізується відсутність єдності у лавах ПРО: щодо ставлення до резолюції ООН №№ 242, 338. Організації розділилися на два табори - її прибічників і противників.

У період 1967-1987 років спостерігається зниження інтересу країн арабського світу до палестинської проблеми. Держави Єгипет і Йорданія уклали мирні угоди з Ізраїлем, визнали існування держави Ізраїль. Не можна не відзначити також роль США в процесі мирних переговорів за підсумками жовтневої війни 1973 року. У той же час слід зазначити, що ООП під керівництвом Ясіра Арафата вдалося вийти на міжнародну політичну арену і отримати в ООН статус єдиного законного представника палестинського народу.

4. Спроби мирного розв'язання арабо-єврейського конфлікту. Палестинський рух опору в 1987-2003 рр.

Досліджено два палестинських народних повстання (інтифада), мирні переговори й покращення відносин між сторонами наприкінці минулого століття, а також процес загострення збройного конфлікту на початку ХХІ століття.

Докладно висвітлено хід інтифади 1987 року, вимоги й дії палестинських демонстрантів, а також реакцію ізраїльської влади. Описано процес створення «Руху ісламського опору» (Харакат аль-мукаввама аль-ісламійя) ХАМАС, її структуру і політичні цілі.

Містяться відомості про початок і хід мирного процесу. Так, 5 грудня 1988 року США оголосили про готовність до ведення прямих переговорів з ОВП. Кінець 1980-х - початок 1990-х років відзначено бурхливим процесом мирних переговорів, у яких брали участь не тільки Ізраїль та ОВП, але й міжнародні арбітри. У вересні 1993 року Ясір Арафат та Іцхак Рабин підписали мирну угоду (Осло І).

Незважаючи на такі позитивні зміни в арабо-ізраїльських відносинах, багато радикальних угруповань Ізраїлю та арабського світу відмовилося виконувати умови цієї мирної угоди. У підрозділі реконструйовано хроніку терактів, а також процес експропріації Ізраїлем земель Єрусалима та Західного берега Йордану.

На підставі документів ООН і статистичних таблиць досліджено початок і ескалацію арабо-єврейського протистояння, викликаного візитом Арієля Шарона на Храмову гору, що спричинило початок нової інтифади. Описано міжнародний план близькосхідного врегулювання «Дорожня карта», а також процес одностороннього розмежування. Детально вивчено ситуацію зростання кількості терактів та обстрілів території Ізраїлю із сектора Газа.

Інтифада Аль-Акса поховала всі надії на мирне вирішення арабо-єврейського конфлікту на початку XXI століття. Слід констатувати провал міжнародної мирної ініціативи «Дорожня карта», Ізраїлем так само були проігноровані пропозиції арабської мирної ініціативи 2002 року. З іншого боку, надзвичайно рішучі дії уряду Аріеля Шарона сприяли радикалізації палестинського суспільства та зміцненню впливу в регіоні екстремістів. Бойові угрупування Фатха, ХАМАСу, Палестинського Ісламського Джихаду, НФЗП і Хізбалли захлиснули Ізраїль хвилею терору. Чергова спроба поетапного врегулювання арабо-єврейського конфлікту зазнала краху і була відкладена на невизначений час.

Висновки

палестинський війна історичний близькосхідний

1. План резолюції ООН № 181/ІІ, яка передбачала створення в Палестині арабської та єврейської держав, спричинив активізацію збройного протистояння в Палестині. Штучно створюючи єврейську більшість на частині Палестини, міжнародна спільнота проігнорувала інтереси арабів і погіршила їхнє матеріальне становище. Отже, допущення в Палестину нових іммігрантів-євреїв було порушенням принципів міжнародного права. Для новостворюваної єврейській держави відводилися найкращі частини країни, що з самого початку зумовило нерівномірність розвитку держав, одна з яких була приречена зазнавати браку ресурсів.

2. Збільшення чисельності та боєздатності збройних сил Ізраїлю, з одного боку, і відсутність чіткої координації дій між арабськими арміями, низька боєздатність багатьох підрозділів, з другого боку, спричинили поразку арабів. Крім того, суттєву роль у поразці арабських армій відіграла попередня домовленість короля Абдалли з Єврейським Агентством, у результаті якої найбільш боєздатна частина арабських військ - Трансйорданський арабський легіон - проводила в Палестині операції з обмеженою метою. За підсумками війни, Ізраїль захопив 6700 кмІ палестинської території, призначеної для арабської держави, а також західну частину Єрусалима. До травня 1948 року територію Ізраїлю покинули 400 000 арабських жителів. У результаті війни 1948-1949 рр. кількість біженців зросла на один мільйон. Отже, перша арабо-ізраїльська війна породила низку й досі не розв'язаних проблем, зокрема проблеми повернення палестинських біженців та питання, що стосуються територій палестинської арабської держави, зайнятих Ізраїлем.

3. Причиною створення перших незалежних бойових організацій (Фатх та деяких інших) стало розчарування палестинців в арабському визвольному русі, оскільки арабські держави, воюючи з Ізраїлем, насамперед дбали про власні інтереси, пов'язані з розширенням свого впливу на Близькому Сході. Після 1949 року політика Ізраїлю, спрямована на вигнання арабського населення, породжувала нові маси біженців і, як наслідок, призвела до збільшення кількості палестинських арабів, готових узятися за зброю. Улітку 1963 року диверсійні вилазки партизанів-палестинців започаткували самостійну діяльність палестинського опору. У відповідь на ці дії Ізраїль запровадив рейди проти баз палестинських партизанів, результатом чого стали бойові зіткнення, найбільш масштабним з яких вважають битву під Карамом.

Важливу роль у консолідації палестинських політичних сил відіграла Організація визволення Палестини, створена Гамалем Абд аль-Насиром. Однак у результаті політичної боротьби організація стала підпорядковуватися Ясіру Арафатові і Фатх й увібрала в себе численні організації ПРО.

Війна 1967 року тільки збільшила кількість палестинських біженців, а такі арабські землі, як сектор Газа, Західний берег Йордану і Голанські висоти відійшли під контроль Ізраїлю. У 1970-ті роки ПРО зазнав кризи розколу й шукав нові рішення старих проблем.

4. Етапною подією в розвитку арабо-єврейського конфлікту і наслідком політичної активізації населення окупованих територій стала інтифада 1987 року. У другій половині 1980-х років араби висунули вимоги змінити умови їхнього життя і їхній політичний статус не до ОВП, а до держави Ізраїль. Інтифада стала новим видом масового палестинського опору - беззбройним протистоянням - ключовою подією в боротьбі палестинців за самовизначення. Зміна тактики боротьби палестинського народу, трансформація ідеології в лавах ПРО, перехід частини організацій від бойових акцій до мирних демонстрацій та страйків сприяли діалогу світової спільноти з ОВП. Проте інтифада призвела і до зміцнення позицій палестинського ісламського фундаменталізму, який основним у відносинах з Ізраїлем визнав джихад.

5. Мирні переговори 1990-х років поліпшили палестино-ізраїльські відносини. У вересні 1993 року Ясір Арафат та Іцхак Рабин підписали мирну угоду (Осло І), за умовами якої палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а Ізраїль брав на себе зобов'язання сприяти поетапному відродженню держави Палестина, першим кроком до якого було створення Палестинської національної адміністрації в деяких районах сектора Газа й Західного берега Йордану. Незважаючи на такі позитивні зрушення в арабо-ізраїльських відносинах, багато радикальних угруповань як в Ізраїлі, так і в арабському світі відмовилося виконувати умови мирної угоди. Обстріли й вибухи тривали, залишилася нерозв'язаною низка важливих питань, що унеможливлювали остаточне врегулювання конфлікту. До таких питань зараховують експропріацію земель Єрусалима та Західного берега Йордану, будівництво ізраїльських поселень на палестинських територіях, спір щодо тунелю під Старим містом Єрусалима, повернення біженців.

6. На початку 2000-х років мирні переговори зазнали провалу. Поклав кінець мирного процесу візит Арієля Шарона на Храмову гору, що спровокував інтифаду Аль-Акса. Друга інтифада значною мірою відрізнялася від першої: палестинське населення було налаштоване більш радикально, через значну кількість вогнепальної зброї на окупованих територіях, а також впливову пропаганду ісламських радикальних організацій, які посіли значне місце в палестинському середовищі. Арієль Шарон розробив план «одностороннього розмежування» з палестинцями, і в серпні-вересні 2005 р. із сектора Газа було евакуювано поселенців та виведено війська.

Через домінування думки, що Я. Арафат не є адекватним партнером у переговорному процесі і не контролює дії організацій ПРО, дії Ізраїлю на початку ХХІ століття маніфестували політику здійснених фактів, яка не враховувала інтересів Палестинської автономії та рекомендацій ООН. Лідери ж Палестинської автономії, які не контролювали дії радикальних палестинських збройних формувань, висували неприйнятні вимоги, до прикладу, відділення всього Єрусалима від Ізраїлю. Тому вони показали неспроможність дотримуватися головної вимоги з боку як Ізраїлю, так і світової спільноти повністю припинити вогонь і відмовитися від проведення терактів на території Ізраїлю.

У даному дослідженні здійснено спробу проаналізувати причини, перебіг і наслідки арабо-єврейського конфлікту в Палестині. Перспективи даного дослідження полягають у можливості подальшої розробки питання регіонального аспекту арабо-єврейського протистояння. Можливими темами для подальших досліджень можуть бути спроби розгляду арабо-єврейського конфлікту на територіях Лівану, Сирії, Йорданії, Єгипту.

Література

1. Арабо-еврейское противостояние в Палестине на рубеже XIX-XX веков / С.Г. Ермаков // Культура народов Причерноморья / Гл. ред. Ю.А. Катунин - Симферополь: ТНУ им. В.И. Вернадского - Межвузовский центр «Крым», 2007 - № 112 - С. 129-132.

2. Провозглашение государства Израиль. Ход боевых действий в Войне за независимость 1948-49 гг. / С.Г. Ермаков // Ученые записки ТНУ им. В.И. Вернадского / Ред. серии С.В. Юрченко - Симферополь: ТНУ им. В.И. Вернадского, 2008. - Т. 21. - С. 140-149.

3. Принятие резолюции ООН № 181/II. Ситуация в Палестине на рубеже 1947-48 гг. / С. Г. Ермаков // Культура народов Причерноморья / Гл. ред. Ю.А. Катунин. - Симферополь: ТНУ им. В.И. Вернадского - Межвузовский центр «Крым», 2009. - № 174. - Т. 2 - С. 45-54.

4. Рождение Палестинского движения сопротивления (ПДС) 1949-1956 / С.Г. Ермаков // Культура народов Причерноморья / Гл. ред. Ю.А. Катунин. - Симферополь: ТНУ им. В.И. Вернадского - Межвузовский центр "Крым", 2010. - № 183. - С. 13-15.

Размещено на Allbest.ru