Опрацьовуючи джерела, автор прагнула шляхом співставлення та аналізу перевірити їхню достовірність.

Комплексне і критичне використання документального матеріалу дало змогу не лише прослідкувати діяльність духовенства в організації суспільної опіки над емігрантами, а й проаналізувати стан і умови наукових досліджень даної проблеми.

У другому розділі - «Опікунча діяльність греко-католицького духовенства над емігрантами напередодні виїзду» охарактеризовано основні напрями української еміграції, еволюцію поглядів духовенства у еміграційному питанні та його участь в опікунчих товариствах, показано роль митрополита А. Шептицького в організації опіки над емігрантами.

Основними напрямами української еміграції наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст. були США, Канада, Бразилія, Аргентина, Боснія і Герцеговина та Німеччина. За підрахунками дослідників, у розглядуваний період, з Галичини емігрувало приблизно 450 тис. українців. З них - понад 200 тис. до США, 170 тис. - до Канади, 40 тис. - до Бразилії, 10 тис. - до Аргентини, 10 тис. - до Боснії і Герцеговини. Значною була сезонна еміграція до Німеччини, куди в окремі роки емігрувало приблизно 100 тис. заробітчан.

Наприкінці XIX ст. греко-католицьке духовенство негативно ставилося до еміграції, вважаючи, що вона приводить до релігійно-морального занепаду. Як наслідок, українська заокеанська спільнота опинилася поза контролем Церкви. За таких обставин серед українців США і Канади з'явилися значні симпатії до схизми, а у Бразилії та Аргентині існувала загроза їхньої латинізації. Це викликало стурбованість греко-католицької ієрархії. Однак поодинокі заходи митрополита С. Сембратовича позитивних наслідків не мали. Ситуація змінилася зі вступом на митрополичу кафедру у 1900 р. А. Шептицького. За його переконанням, щоб опіка над емігрантами була ефективною вона мала носити комплексний характер і бути в центрі уваги духовенства. Увесь процес опікунства започатковувала підготовка населення до еміграції. Окрім цього, духовенство було зобов'язане обговорювати еміграційні проблеми на соборчиках, де обирали еміграційних референтів. Практичним кроком у плані організації опіки над емігрантами стало намагання греко-католицької ієрархії заснувати каси взаємодопомоги. Духовенство також вело значну роз'яснювальну роботу серед населення, протидіяло діяльності агентів мореплавних компаній.

В організації опіки над еміграцією важливу роль повинні були відіграти еміграційні товариства. Проте галицьке духовенство у плані їхнього творення виявилися доволі інертними і лише з початком ХХ ст. воно вчинило кроки для організації опіки над емігрантами. Подвижником у цій справі став радник Крайового суду у Львові Т. Ревакович. З його ініціативи, у листопаді 1901 р. засновано Паранський комітет для опіки над українськими емігрантами в Бразилії. До складу його керівництва увійшли ряд церковних діячів, зокрема Т. Лежигубський, Г. Грозан, Є. Гузар та інші. Паранський комітет діяв до 1910 р. Однак, він не переріс в організацію з масовим членством. Натомість, у середовищі греко-католицьких священиків визріла ідея заснування еміграційного товариства із обов'язковим членством у ньому духовенства. Як наслідок, у березні 1907 р. засновано Товариство св. Рафаїла, яке очолив Т. Ревакович (заступником голови став ректор Духовної семінарії Й. Жук, скарбником - Н. Будка. Фінансовий стан організації контролювала ревізійна комісія у складі священиків В. Лициняка та Й. Бояна).

За короткий час організація розгорнула жваву діяльність. За підтримки німецької мореплавної компанії «Norddeiutscher Lloyd» засновано греко-католицьку парохію в Бремені, де душпастирем упродовж 1908-1914 рр. був О. Базюк. У 1909 р. Товариство утворило своє представництво у м. Філадельфії. Воно практикувало надання емігрантам так званих рекомендаційних листів (карт поручаючих). Власник такої карти міг розраховувати на допомогу мужів довір'я, що належали до будь-якого національного Товариства св. Рафаїла.

Незважаючи на матеріальну скруту, Товариство значну увагу приділяло видавничій діяльності. Впродовж 1907-1910 рр. ним опубліковано цілу серію брошур на еміграційну тематику, а саме: «Поученє для тих, що їдуть до Прус», «Поученє для тих, що їдуть до Америки», «Дороговказ для переселенців» тощо. З березня 1910 р. воно почало видавати газету «Емігрант» (засновником і першим редактором був Н. Будка).

Галицьке духовенство виявило готовність до співпраці зі заснованим 1908 р. у Львові Товариством опіки над емігрантами «Провидінє». Подібною була позиція Церкви і щодо Руського еміграційного товариства, діяльність якого заблокувало намісництво.

В опікунчій роботі над емігрантами визначальна роль належала митрополиту А. Шептицькому. Предметом його особливої уваги стало релігійне життя українців в діаспорі. З метою його організації він вдався до послуг василіян. У жовтні 1902 р., ним скеровано до Канади монахів П. Філяса, А. Строцького, С. Дидика, а до Бразилії - М. Хмільовського, М. Шкірпана, К. Бжуховського. Їм на допомогу згодом направлено Сестер Служебниць. У 1911 р., за вказівкою Митрополита, до Аргентини відряджено священиків І. Сенишина та О. Ананевича.

За наполяганням А. Шептицького Папа Римський у березні 1907 р. призначив греко-католицьким єпископом у США С. Ортинського, а 1912 р. єпископом для українців Канади став Н. Будка. У липні 1909 р. засновано у Боснії греко-католицький вікаріат, а 10 вересня 1910 р. генеральним вікарієм іменовано ректора Духовної семінарії у Львові Й. Жука. У 1914 р. в Боснії та Герцеговині засновано греко-католицьку дієцезію управителем якої, з титулом Апостольськго адміністратора став О. Базюк.

Окрім зазначених країн, Митрополит Андрей значну увагу приділяв душпастирській опіці над емігрантами в Німеччині. Починаючи з 1911 р. він відряджав на місії у німецькі землі найкращих галицьких священиків: Н.Будку, Д. Лопатинського, Т. Лежогубського, М. Садовського, А. Онуферка, М. Щепанюка, М. Іванчука, М. Винницького.

У діяльності Митрополита Андрея, щодо організації опіки над емігрантами, особливе місце займають його пастирські послання, в яких він вів жваве спілкування з переселенцями, давав поради і вказівки. Зрештою вони були реакцією на найзлободенніші питання життя емігрантів.

У третьому розділі - «Греко-католицьке духовенство на українських поселеннях в країнах Америки» - розкрито участь греко-католицького духовенства у громадському житті США, організації українського шкільництва в Канаді та діяльність серед українців Бразилії та Аргентини.

Українська імміграція у США наприкінці XIX ст. вирізнялася відсутністю світської інтелігенції. Відповідно священики були для неї одночасно релігійними та громадськими лідерами. Серед таких варто згадати І. Волянського, З. Ляховича, В. Сіменовича, Г. Грушку, Т. Обушкевича. Їхніми зусиллями збудовано перші греко-католицькі церкви у США, засновано школи та товариства взаємодопомоги. У лютому 1894 р., за ініціативою Г. Грушки утворено Руський Народний Союз (РНС). Він доволі швидко зріс до рівня масової організації і станом на 1910 р. його членами були 14430 дорослих осіб та 1767 дітей. Друкованим органом РНС з 1895 р. стала газета «Свобода», яку почав видавати у вересні 1893 р. Г. Грушка.

Значне пожвавлення у громадське життя українців США внесли священики, які належали до так званого «Американського кружка», заснованого у Львові 1890 р. До нього входили Н. Дмитрів, М. Стефанович, І. Ардан, С. Макар, А. Бончевський, М. Підгорецький, П. Тимкевич. Вони прибули до США впродовж 1895-1898 рр. Їхніми зусиллями часопис «Свобода» став найпопулярнішим діаспорним виданням. Три члени «Американського кружка» почергово були його головними редакторами, а саме: Н. Дмитрів, С. Макар, І. Ардан. Вони також брали активну участь у розбудові РНС, займаючи чільні посади у його керівництві.

Попри значну активність членів «Американського кружка» найбільша заслуга у розбудові релігійного та громадського життя українців у США належить єпископу С. Ортинському. Він спричинився до організації українського шкільництва, заснував «Товариство руських греко-католицьких дяковчителів» та Духовну семінарію у м. Йорктоні.

Предметом особливої уваги С. Ортинського став сиротинець у Філадельфії. У 1912 р. він ініціював утворення Союзу українців-католиків «Провидіння», який згодом став доволі впливовим серед українців.

У суспільній опіці ГКЦ над імміграцією в Канаді особливе місце належало українському шкільництву. Піонером у його організації став священик П. Тимкевич, який прибув до Канади у червні 1898 р. Він намагався організувати школу для дівчат у м. Едмонтоні і придбав у львівській «Просвіті» 80 букварів. Подібні наміри мали також священики І. Д. Полівка та В. Жолдак. Однак планова робота з організації українських шкіл розпочалася 1902 р., після прибуття в Канаду василіянської місії на чолі з П. Філясом. Василіяни збудували церкву-школу у поселенні Бівер Лейк. Навчання в якій розпочалося 1905 р. і її відвідувало 60 дітей. У 1904 р. василіянин М. Гура заснував у Вінніпезі «Товариство Пречистої Діви Марії», яке відкрило школу для дорослих. У січні 1905 р. за його ж ініціативою розпочала роботу перша вечірня українська школа при парохії святого Миколая у Вінніпезі. Згодом її реорганізовано у першу українську школу. У грудні 1905 р. цю школу перенесено у підвал новозбудованої церкви св. Миколая. Тоді ж, Сестри Служебниці заснували рідну школу у Едмонтоні, заняття в якій відбувалися щоденно після навчання у державній школі. Крім обов'язкових дисциплін, визначених департаментом освіти для публічних шкіл, учні навчалися тут української мови, історії, релігії, мистецтва. У жовтні 1911 р. школа св. Миколая перейшла до нового приміщення, збудованого на кошти архієпископа А. Ланжевена.

Щоб охопити навчанням якомога більше дітей деякі священики організовували школи під час літніх канікул. Зазвичай вони влаштовувалися при монастирях і обслуговувалися однією особою. Згодом духовенство почало практикувати запрошення для роботи у літніх школах учителів з Галичини. Так, у 1913 р. в школі у Вінніпегу працював відомий галицький поет П. Карманський.

Черговий етап у розвитку українського шкільництва в Канаді пов'язаний з іменем єпископа Н. Будки. Він ініціював створення двох українських бурс у Вінніпезі. У 1917 р. ним засновано Бурсу ім. Т. Шевченка у Едмонтоні.

Наприкінці XIX ст. релігійне і громадське життя української імміграції у Латинській Америці перебувало у повному занепаді. Першими священиками, які прибули до Бразилії 1896 р. були М. Михалевич, Н. Роздольський та І. Волянський. З 1897 р. сюди стали скеровувати василіян. Настоятелями їхніх місій тут почергово були С. Кізима, М. Хмільовський, К. Бжуховський. До початку Першої світової війни у Бразилії душпастирювало 14 ієромонахів і 6 священиків.

Важливим завданням духовенства у Бразилії та Аргентині була розбудова церковної інфраструктури. Перша греко-католицька церква-каплиця на бразильській землі була збудована 1895 р. у поселенні Сільва Хав'єр. У наступному році заходами С. Кізими зведено церкву св. Василія у Прудентополісі. Впродовж 1898-1899 рр. завершено будівництво греко-католицьких храмів у колоніях Есперанса, Едуардо Чавес, Пікірі та Корнел Борман. У 1900 р. на поселенні Генерал Карнейро Жангада збудовано церкву Місійного Хреста. Впродовж 1907-1910 рр. завершено будівництво храму на Ірасемі.

Доволі схожою із Бразилією виглядала ситуація з будівництвом церков у Аргентині. Першу українську церкву-капличку збудували українські поселенці 1901 р. у місцевості Лас Тунас. Згодом зведено храми у поселеннях Азара і Трес Капонес.

Попри складні обставини душпастирської праці, греко-католицьке духовенство у Бразилії та Аргентині докладало значних зусиль для організації громадського життя іммігрантів. Початково священики намагалися гуртувати мирян навколо церкви і засновували «Апостольства молитви». Їхня активна діяльність стимулювала створення товариств нерелігійного спрямування. Першим з них стала «Просвіта», заснована 1902 р. у Куритибі. Станом на 1914 р. у штаті Парана діяло її 32 відділення.

На зразок «Просвіти» у 1908 р. в Куритибі засновано «Товариство імені Т. Шевченка».

Вказані товариства видавали газети «Зоря» та «Прапор». З 1911 р. у Прудентополісі виходив щомісячник «Український місионар в Бразилії». У грудні 1912 р. василіяни почали видавати газету «Праця».

Попри постійну місіонерську працю, греко-католицькі священики у Бразилії та Аргентині докладали значних зусиль для організації рідного шкільництва. Станом на 1912 р. у Бразилії було 35 українських шкіл, з яких лише у Прудентополісі - 16, а в його околицях - 6. Разом у них навчалося 630 учнів. У січні 1912 р. на колонії Антоніо Олінто засновано шкільне товариство імені А. Шептицького, до якого згодом належало 650 осіб. Наступного року в Бразилії засновано Шкільний союз, який мав виконувати таку ж роль, як і «Рідна школа» в Галичині. Його відділення були у 14 місцевостях.

Що стосується Аргентини, то до початку Першої світової війни священики заснували українські школи у поселеннях Лас-Тунас, Трес-Капонес, а також у передмісті Буенос-Айреса Бельграно.

У четвертому розділі - «Діяльність греко-католицького духовенства серед українських емігрантів у європейських країнах» - розглянуто душпастирську опіку над українськими іммігрантами у Боснії та Герцеговині і місіонерську діяльність духовенства серед сезонних емігрантів у Німеччині.

У душпастирській опіці ГКЦ особливе місце належало Боснії та Герцеговині. Українська імміграція в ній вирізнялася крайньою бідністю, що впливало на ведення пасторальної діяльності. Першим греко-католицьким священиком у 1900 р. тут став бачванський русин А. Сегеді. У квітні 1909 р. Крижевацький єпископ Ю. Дрогобецький призначив йому на допомогу пресвітера М. Уйфалуші. Однак, після заснування у липні 1909 р. в Боснії та Герцеговині греко-католицького вікаріату, А. Сегеді та М. Уйфалуші відкликано на батьківщину. У листопаді 1909 р., за розпорядженням А.Шептицького, у Боснію прибув перший священик з Галичини Ф. Щурко. Згодом сюди переїхали Ю. Колодій, М. Кіндій, Г. Біляк, Е. Ковч, Н. Будка. У травні 1912 р. у Студитській лаврі у с. Камениця розпочав новіціат майбутній Екзарх для католиків Росії Л. Фьодоров, а у березні 1913 р. - брат митрополита Андрея Климентій Шептицький.

Організаційна розбудова ГКЦ у Боснії та Герцеговині вимагала творення відповідної інфраструктури. Першу греко-католицьку церкву у цьому краї збудовано, за фінансової підтримки А. Шептицького, впродовж 1901-1903 рр. у с. Деветіна. У 1907-1909 рр. зведено церкву і монастир у с. Камениці. У 1910 р. Й. Жук розпочав будівництво церков у Баня Луці, а у 1912 р. у м. Прняворі та с. Козарац.

Греко-католицьке духовенство у розглядуваному краї докладало зусиль для організації культурно-просвітницької роботи серед переселенців. Піонером у цій галузі був Й. Гродський, який у 1907 р. відкрив бібіліотеки у с. Кмениця та у м. Прняворі. У 1909 р., за ініціативою Ф. Щурка, у м. Прняворі засновано «Руську читальню товариства Просвіта», яка станом на 1914 р. мала свої філії у більшості еміграційних осередків.

Важливою проблемою на українських поселеннях у Боснії та Герцеговині була школа з рідною мовою навчання. З 1909 р. навчання дітей у с. Камениці здійснювали студити. Таку ж школу вони заснували і у с. Деветіна. Своєю чергою О. Базюк, у державній школі Баня Луки навчав українських дітей катехизму. У іншому випадку дружина деветінського пароха Ю. Колодія вела у с. Деветіні «курс анальфабетів». Однак, усі ці заходи були радше винятками, а не правилами і як наслідок, до початку Першої світової війни повноцінного українського шкільництва у Боснії та Герцеговині не існувало.

Греко-католицьке духовенство докладало значних зусиль для налагодження господарського життя українців у Боснії. Згідно з деякими інформаціями, вже у 1902 р. у с. Камениці існував кооператив «Греко-католицька щаднича каса». Тут також, доволі успішно розвивалася винарня, якою опікувалися монахи-студити. У 1911 р. у м. Прняворі, за ініціативою М. Кіндія, засновано другу «Греко-католицьку щадничу касу», яка згодом володіла капіталом у 4 млн. крон.

В еміграційному русі кінця ХIХ - початку ХХ ст. особливе місце належало Німеччині, яка щорічно поглинала десятки тисяч українських сезонних робітників. У той же час, через її територію проходив основний потік української заокеанської еміграції. Для задоволення їхніх духовних потреб 1905 р. у Бремені збудовано греко-католицьку каплицю, де душпастирював О. Базюк. Його пасторальною працею в основному були охоплені українські заокеанські емігранти і частково заробітчани в околицях Бремена. Що стосується усього масиву сезонних емігрантів у Німеччині, то духовна опіка над ними становила окремий сегмент у діяльності ГКЦ. У 1905 р. А. Шептицький, за погодженням з Бреслауським кардиналом Г. фон Коппом відрядив до Катовіц для місійної праці серед заробітчан священика із с. Рудно В. Ганицького, який відправляв літургії у цілому ряді імміграційних осередків. Значною була участь В. Галицького у громадському житті сезонних емігрантів, зокрема, у 1913 р. він відкрив читальню товариства «Просвіта» у м. Кенігсгітте.

Починаючи з 1911 р. для місійної праці до Німеччини щорічно скеровувались галицькі священики. Окрім душпастирської діяльності, вони відстежували дотримання німецькими роботодавцями умов контрактів праці, виявляли зловживання, поширювали літературу на еміграційну тематику, безпосередньо впливали на моральний клімат у середовищі заробітчан.

Ієрархія ГКЦ докладала значних зусиль для гарантування заробітчанам, у переважно протестантській Німеччині, релігійних прав і свобод. У зв'язку з цим, А.Шептицький 15 травня 1907 р. видав розпорядження «О святах наших і постах для робітників в Прусах». Окрім цього, він домігся від кардинала Г. фон Коппа дозволу греко-католикам відбувати релігійні практики у римо-католицьких костелах.

Попри позитивні сторони місійної праці душпастирською опікою було охоплено лише частину заробітчан, що працювали у сільському господарстві Німеччини, тоді як українські промислові робітники залишалися поза їхньою увагою.

галицький духовенство український емігрант