Медична та санітарна служба в Українській Галицькій армії (1918–1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 356.33:94(477,83/,86)”1918/1920”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 20.02.22 - Військова історія

Медична та санітарна служба в українській Галицькій армії (1918-1920 рр.)

Сапіга Олена Павлівна

Львів-2011

Дисертація є рукописом

Робота виконана у Центрі дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Кривизюк Леонід Петрович, провідний науковий співробітник Наукового центру Сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Савчук Борис Петрович, завідувач кафедри туризму і краєзнавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника кандидат історичних наук, доцент Плазова Тетяна Іванівна, доцент кафедри політології Національного університету «Львівська політехніка»

Захист дисертації відбудеться «31» травня 2011 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.19 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 214).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою (79000, м. Львів, вул. М. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий «28» квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент О.Й. Павлишин.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Одним із ключових компонентів організації та діяльності збройних сил є військова медична та санітарна служба. Від оперативності та ефективності медичних структур залежить боєздатність військових підрозділів і бойовий дух солдатів та офіцерів. Традиція організації медичної та санітарної служби в українській армії новітнього часу сягає періоду Першої світової війни та національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., коли відповідні служби були сформовані у збройних силах Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Особливо дієздатною була медична служба в Українській Галицькій Армії (УГА), яка брала участь у боях українсько-польської війни 1918-1919 рр. та в національно-визвольній боротьбі у Наддніпрянщині в 1919-1920 рр.

Історія українських збройних сил революційної доби привертає все більшу увагу дослідників і громадськості. Актуальність вивчення діяльності медичної та санітарної служби УГА полягає у тому, що її підрозділи діяли у надзвичайно складних умовах масових епідемічних захворювань. Поширення у тогочасній Східній Європі епідемій тифу було одним із трагічних спадків Першої світової війни. Історичний досвід військових медичних служб, які в роки Національно-визвольних змагань вирішували проблему рятування життя і лікування особового складу армії та одночасно боролися з епідеміями, є неоціненним і для сучасної навчальної та практичної діяльності військової медицини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідної теми Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. № Державної реєстрації 01074U005411.

Мета дослідження - на основі критичного вивчення й аналізу архівних джерел, опублікованих документів і матеріалів, спогадів учасників Національно-визвольних змагань дослідити й узагальнити історію формування та діяльності медичної та санітарної служби УГА в 1918-1920 рр. у Східній Галичині та Наддніпрянщині.

Для реалізації цієї мети поставлено завдання дослідити:

- стан наукового опрацювання проблеми та окреслення джерельної бази дослідження;

- становлення української військової медицини на початку ХХ ст. і її діяльності у роки Першої світової війни;

- санітарно-епідемічну ситуацію у Східній Галичині та Наддніпрянщині у 1918-1920 рр.;

- специфіку та характер організації та структуру медичної та санітарної служби в УГА;

- шляхи та способи вирішення проблеми національних медичних кадрів;

- формування мережі військових госпіталів та забезпечення їх необхідними обладнанням, медикаментами та продовольством;

- особливості та характер діяльності військових і цивільних медиків УГА в умовах українсько-польської війни у Східній Галичині та Національно-визвольних змагань у Наддніпрянській Україні;

- роль харитативних організацій у наданні медичної допомоги полоненим воякам УГА.

Об'єктом дослідження є медична та санітарна служба в Українській Галицькій Армії у 1918-1920 рр.

Предметом дослідження є формування, організаційна структура, кадрове та матеріальне забезпечення і діяльність медичної та санітарної служби УГА в умовах українсько-польської війни 1918-1919 рр. і Національно-визвольних змагань у Наддніпрянщині 1919-1920 рр.

Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють період від листопада 1918 р. до літа 1920 р. Нижня межа визначається часом створення збройних сил ЗУНР, верхня хронологічна межа - припиненням воєнних дій УГА в Наддніпрянщині. Окремо простежено становлення української медицини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. та діяльність військових медиків у роки Першої світової війни (1914-1918).

Територіальні межі дослідження обумовлені театром воєнних дій, в яких брала участь УГА, - Східна Галичина і Правобережна Україна. Окремо висвітлено розвиток української медицини в Буковині з огляду на те, що військовики та медики з цього українського історичного регіону брали участь у бойових діях УГА.

Методологічну основу дисертації визначила специфіка об'єкта та предмета дослідження. В основу методології дослідження покладено принципи історизму, науковості, об'єктивності та достовірності висвітлення історичних подій. Застосовані системний, комплексний і міждисциплінарний підходи, базовані на пріоритеті достовірних задокументованих фактів і політичної незаангажованості. При використанні мемуарної літератури авторка дотримувалася критичного і порівняльного аналізу. Військову та медичну термінологію періоду Української революції осучаснено за виключенням оригінальних цитат із документів чи мемуаристики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає:

- у дослідженні актуального питання військової історії, яке не було всебічно й об'єктивно висвітлено в українській історичній науці, із залученням до наукового обігу ряду маловідомих архівних документів і спогадів учасників Національно-визвольних змагань;

- у з'ясуванні об'єктивних факторів погіршення санітарно-епідемічної ситуації в Україні, спричинених важкими соціальними наслідками Першої світової війни, та невиправданої санітарної блокади країн Антанти, які не підтримали Українські національно-визвольні змагання;

- у здійсненні комплексного наукового дослідження специфіки формування та діяльності медичної та санітарної служби УГА в 1918-1920 рр.;

- у висвітленні способів вирішення питання лікарських кадрів для медичної служби УГА. Вдалося встановити, що окрім мобілізації українських військових медиків, що служили в колишній армії Австро-Угорщини, та залучення національно свідомих українських цивільних лікарів Східної Галичини в УГА та надавали лікарську допомогу українським воякам медичні фахівці інших національностей, зокрема євреї. У Наддніпрянщині значну допомогу медичній службі УГА надали лікарі, підпорядковані структурам Міністерства народного здоров'я УНР;

- у перегляді та новому висвітленні ряду застарілих на сьогодні тез військової історіографії. Зокрема, уперше в історичній науці висловлено тезу, що військові лікарі УГА виконували свій обов'язок по відношенню до хворих і поранених вояків незалежно від армійського підпорядкування та характеру тимчасових військових союзів;

- в аналізі співпраці військових медиків УГА та цивільних інституцій охорони здоров'я ЗУНР і УНР та громадських харитативних організацій у контексті положень Женевської та Гаазької конвенцій.

Практичне значення отриманих результатів виконаної дисертаційної роботи полягає у тому, що її фактичний історичний матеріал, теоретичні положення й узагальнення можуть бути використані у процесі дослідження питань української військової історії доби Національно-визвольних змагань, історії вітчизняної медицини, написання комплексних чи синтетичних праць, монографій і статей, методичних посібників, а також при підготовці лекцій, нормативних курсів чи спецкурсів з історії української революції у вищих навчальних закладах. Узагальнений досвід діяльності медичної та санітарної служби може бути використаний у підготовці та практичній діяльності військових медиків Збройних Сил України, у військовій епідеміології та при ліквідації надзвичайних ситуацій епідемічного характеру.

Особистий внесок здобувача. Усі наукові положення, висновки і пропозиції у дисертації, які виносяться на захист, сформульовані автором особисто та є його науковим доробком.

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалася під час обговорення, у процесі завершення роботи, на засіданнях Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, у виступах на наукових конференціях: «Західно-Українська народна Республіка 1918-1923. До 90-річчя утворення» (Львів; Івано-Франківськ; Чернівці, 30 жовтня - 1 листопада 2008 р.); П'ята наукова конференція «Історичні пам'ятки Галичини» (Львівський національний університет імені Івана Франка, 12 листопада 2010 р.); Всеукраїнська наукова військово-історична конференція «Воєнна історія Сіверщини та Слобожанщини» (Харків, 15 грудня 2010 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображені у 5 публікаціях, у тому числі у 3 наукових фахових виданнях та у 2 збірниках матеріалів науково-практичних конференцій, які додатково відображають результати дослідження. Усі публікації є одноосібними.

Структура дисертації визначена змістом і сутністю проблеми, метою та завданням дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, чотирьох розділів (дванадцяти параграфів), висновків, списку використаних джерел і літератури. У додатку надано список особового складу медичної служби в УГА у 1918-1920 рр. Повний обсяг дисертації становить 195 сторінок. Список використаних джерел та літератури включає 310 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі дисертаційної праці обґрунтовано вибір та актуальність теми, її хронологічні межі, об'єкт і предмет, мету і завдання дослідження, сформульовані його головні методологічні принципи. Автор визначила наукову новизну та розкрила практичне і теоретичне значення дисертаційної роботи. Звернено увагу на зв'язок роботи з плановою науковою темою та на наукову апробацію основних положень.

У першому розділі «Історіографія та джерела дисертаційної роботи» проаналізовано стан наукової розробки теми та окреслено джерельну базу дослідження. галицька армія структура наддніпрянщина

Систематизуючи історіографію українських військових медичних формацій доби Національно-визвольних змагань за хронологічним і тематичним принципами, можна виділити такі етапи в дослідженні цієї проблеми: міжвоєнний, діаспорна історіографія після Другої світової війни, радянський і сучасний, куди входять праці українських авторів, що вийшли після 1991 р., і праці зарубіжних істориків. Окрім того тема дослідження вимагає аналізу наукових праць, присвячених історії української медицини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. та у роки Першої світової війни.

Перші дослідження, які стосувалися організації та діяльності медичної та санітарної служби, написані у загальному контексті історії ЗУНР та УГА. В міжвоєнний період були опубліковані праці О. Кузьми, І. Карпинця, К. Левицького, М. Лозинського та М. Чубатого. Колишній офіцер медичної служби УГА В. Щуровський висвітлив нарис історії цієї служби в одному з найбоєздатніших підрозділів УГА - Першій Бригаді УСС. Окрім систематизації фактів та узагальнюючого матеріалу, автор оприлюднив власну оцінку зображуваних подій. Тому вказану публікацію можна вважати науковою працею та джерельним матеріалом мемуарного характеру.

Після Другої світової війни про Національно-визвольні змагання, у тому числі й бойові дії УГА у Східній Галичині та Наддніпрянщині, писали історики української діаспори І. Нагаєвський, М. Стахів та С. Ярославин. Окремо слід відзначити ґрунтовну монографію про структуру та діяльність УГА військового історика Лева Шанковського.

З істориків української діаспори організацію та діяльність українських медиків і відповідних військових та цивільних формацій у роки Національно-визвольних змагань вивчав В. Трембіцький. Автор висвітлив співпрацю військових медиків із цивільними органами охорони здоров'я ЗУНР і УНР, обставини санітарної блокади України з боку країн Антанти, діяльність українських військово-санітарних місій за кордоном. Однак необхідно визнати, що праці В. Трембіцького не можна вважати академічними дослідженнями через відсутній у них наукового апарату.

Медичних аспектів Національно-визвольних змагань фрагментарно торкалися й інші діаспорні автори: М. Богачевська, В. Калина, М. Рудницька та І. Сохоцький.

Значну наукову вартість мають праці, в яких висвітлюється історія становлення української медицини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Галичині, Буковині та в Наддніпрянській Україні (Л. Беч, Т.-Є. Бурачинський, Я. Ганіткевич, Ю. Кордюк, Б. Олесницький, В. Плющ, І. Фуртак).

Радянська історіографія ігнорувала історію Української революції або оцінювала Національно-визвольні змагання 1917-1920 рр. цілком упереджено. Державне будівництво УНР чи ЗУНР згадувалися в контексті революційних подій на теренах колишньої царської Росії чи Австро-Угорщини з метою затаврувати їх т. зв. буржуазно-націоналістичний характер. Це стосувалося і наукових досліджень з історії медицини.

З відновленням незалежної України у розвитку української військової історіографії розпочався якісно новий етап. Українські історики, звільнені від ідеологічних обмежень і заборон, звернули увагу на історію Національно-визвольних змагань. Історія Армії УНР є предметом монографічного дослідження В. Голубка. Узагальнюючу працю з історії українських збройних сил написав Б. Якимович. Значну увагу вчені присвятили дослідженню історії однієї з найбоєздатніших національних військових формацій - Української Галицької Армії. Різні періоди й аспекти її діяльності висвітлили: В. Бережанський, Л. Кривизюк, М. Литвин, С. Олійник, Б. Савчук і В. Солдатенко. Участь українського жіноцтва в Національно-визвольних змаганнях досліджували О. Рибак і Б. Савчук.

У загальному контексті історії державного будівництва ЗУНР створення та діяльність її збройних сил розглядали О. Карпенко, С. Макарчук, О. Павлишин і Б. Тищик. Підсумком спільних зусиль істориків Івано-Франківська та Львова стала публікація колективних монографій з історії ЗУНР.

Організацію та діяльність УГА під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. у Східній Галичині досліджували ряд сучасних польських істориків, зокрема М. Клімецький і М. Кротофіл.

Діяльність цивільної медицини в роки Національно-визвольних змагань 1918-1920 рр. вивчала О. Головко. Л. Жванко дослідила систему охорони здоров'я в Українській Державі 1918 р.. В Україні та в діаспорі опубліковано ряд довідкових видань, присвячених життєписам українських лікарів - учасників Національно-визвольних змагань.

Підсумовуючи огляд наукової літератури, відзначимо, що тема діяльності медичної та санітарної служби в УГА не була предметом спеціальних наукових досліджень і не має ґрунтовної оцінки в сучасній історіографії. Все це дає підстави стверджувати, що досліджувана тема є актуальною в науковому плані та важлива для практичної діяльності Збройних Сил України.

Дисертаційне дослідження здійснене на основі різноманітних за характером та змістом неопублікованих та опублікованих джерел. Першу групу джерел становлять неопубліковані архівні документи, які зберігаються в архівних збірках України. Важливими для дослідницької праці виявилися документи, що містяться у збірках Центрального державного архіву вищих органів влади України, у фонді «Державний секретаріат внутрішніх справ ЗУНР» (Ф. 3982). Матеріали стосуються, зокрема, діяльності медичної та санітарної служби УГА, зусиль урядів ЗУНР та УНР, цивільної та військової медицини у боротьбі з епідемічними захворюваннями. У фонді представлено урядові документи про допомогу госпіталям, призначення на роботу лікарів, списки хворих у госпіталях, звіти про санітарний стан та реквізицію ліків в аптеках, листування з українськими спеціальними місіями про закупівлю медикаментів за кордоном.

В Державному архіві Львівської області містяться документи «Товариства «Український Червоний Хрест» (Ф. 59); «Товариства вивчення історії оборони Львова і Південно-Східних воєводств» (Ф. 257).

У Центральному державному історичному архіві України у м. Львові матеріали, які стосуються діяльності санітарної та медичної служби УГА, виявлено в особових фондах В. Старосольського (Ф. 360) та Я. Окуневського (Ф. 383) й у фонді «Українського горожанського комітету» (Ф. 462). Більшість документів, наданих дисертанткою, вводиться у науковий обіг уперше.

Суттєвим доповненням архівних матеріалів стали наступні опубліковані документи. «Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ», публікував важливі урядові розпорядження щодо організації армії та призначень особового складу. Щоденні накази командування УГА зафіксовано в «Деннику Начальної Команди Української Галицької Армії». В роботі використано документи, підготовлені до друку Д. Микитюком. Матеріали, які віддзеркалюють діяльність уряду ЗУНР щодо організації охорони здоров'я, містяться у п'ятитомному збірнику, підготованому за редакцією О. Карпенка.

Найчисельнішу групу джерел дисертаційної праці становлять опубліковані мемуари учасників Національно-визвольних змагань. Використану в дослідженні мемуаристику можна розділити на три основні групи: спогади військових медиків, спогади вояків і цивільних діячів ЗУНР чи учасників революційних подій у Галичині та Наддніпрянській Україні. Діяльність медичної служби в УГА висвітлили А. Бурачинський, О. Лазурко, І. Велигорський, В. Демчук та А. Назар. Різного роду сюжети з воєнних дій пов'язані з медично-санітарною тематикою, віднайдено у спогадах С. Божика, І. Вислоцького, П. Мегаса та Р. Шевчука.

Істотну інформацію містять мемуари вояків, що брали участь у воєнних діях УГА в Наддніпрянщині: В. Бородаєвича, В. Ґалана, В. Горбая, І. Калічака, О. Левицького, Д. Монджейовського, М. Островерхи, О. Станиміра, С. Сулятицького та С. Шухевича. Про військовий союз галичан із більшовиками згадували Н. Гірняк, О. Левицький та І. Цьокан. Про координації військових медиків та урядових структур ЗУНР писали І. Куровець, І. Боберський та І. Макух.

Зважаючи на суб'єктивний характер мемуаристики, дисертантка намагалася подолати цю методологічну проблему співставленням поданих мемуаристами фактів із опублікованими документами та тогочасною періодикою.

У роботі широко використані центральні періодичні видання ЗУНР: «Діло», «Громадська Думка», «Українське Слово» (Львів), «Нове життя», «Република» (Станиславів); газети, які виходили в повітових центрах: «Голос з над Буга» (Сокаль), «Дрогобицький Листок», «Золочівське Слово», «Україна» (Жовква); пресу, яка друкувалася у Кам'янці-Подільському: «Стрілець», «Трудова Громада».

Пошук, виявлення та систематизація різного роду джерел забезпечили репрезентативність дослідницької бази дисертаційної роботи.

У другому розділі «Українська медицина на початку ХХ століття та в роки Першої світової війни» розглянуто розвиток медицини на українських землях Австро-Угорщини та царської Росії на початку ХХ століття і професійну підготовку українських медичних фахівців. Розкрито діяльність українських військових медиків у роки Першої світової війни.

Медицина на українських землях наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. розвивалася на базі наукових, освітніх і теоретичних здобутків навчальних закладів розташованих в Україні та поза її межами, практичного досвіду та фахового рівня державних і приватних медустанов. У новітні часи розвиток медицини в Галичині активізувався після відкриття у Львівському університеті медичного факультету (1894). Університет сформував наукову базу та лабораторії, де в навчанні та лікувальній діяльності застосовувалися кращі тогочасні досягнення європейської медицини. Студенти проходили лікарську практику й займалися науковими дослідженнями в університетських клініках.

Оскільки, навчання медицини було досить коштовним і нерідко недоступним для українців, ширша верства українських лікарів в Галичині та Буковині з'явилася щойно на початку ХХ ст.

Становленню української військової медицини сприяли спеціальні стипендії, які австрійський уряд надавав студентам-медикам з умовою підписання ними зобов'язання служити військовими лікарями. Завдяки таким стипендіям чимало українців здобули медичну освіту і зробили кар'єру в австрійському війську.

Перед Першою світовою війною створено фахові громадські організації: Лікарська комісія Наукового Товариства імені Шевченка (1898), Українське Лікарське Товариство (1910); студентське товариство «Медична громада» (1910). Українські лікарі підтвердили свій фаховий рівень на міжнародних лікарських форумах. Значні теоретичні та практичні здобутки мала медицина на підросійських територіях Наддніпрянської України.

Українські лікарі та студенти-медики Галичини і Буковини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. брали діяльну участь у національному русі (Я. Гинилевич, І. Куровець, Я. Окуневський, Р. Яросевич). У Наддніпрянщині ряд лікарів були ініціаторами й засновниками українських політичних партій (П. Андрієвський, М. Левицький, І. Липа).

Тогочасний рівень та здобутки цивільної медицини адаптувала відповідно до своєї специфіки військова медицина обидвох імперій, до складу яких входили українські землі. Впродовж ХІХ - на початку ХХ ст. військова медицина пройшла складний шлях від приватного та запільного надання медичної допомоги до створення системи польового лікування й евакуації поранених і хворих вояків.

Женевська конвенція 1864 р. і рішення Гаазької конференції 1899 р. заклали правову основу діяльності армійських медичних формувань під час воєн. Медичні служби отримали нейтралітет та імунітет від збройного нападу.

У роки Першої світової війни українські медики здобули важливий досвід діяльності на фронті та в запіллі. В австрійській армії на відповідальних постах служили Т. Бурачинський, Я. Грушкевич, Я. Окуневський, П. Петрушевич та ін. Неоціненною була практика медичних і санітарних служб у Легіоні УСС. До його лав вступили студенти медицини Р. Гаванський Б. Гарасимів, Б. Гнатович, Л. Перфецький та В. Свідерській. У перші місяці формування легіону, його відділи не мали ні лікарів, ні санітарного спорядження. У Стрию та в Закарпатті хворим надавали допомогу бойові побратими. Врешті, в Коші було облаштовано першу лікарню в Ґоронді, а пізніше у Замковій паланці. Щойно в грудні 1915 р., завдяки стараннями Бойової управи УСС, до Коша направили лікарів К. Воєвідку та І. Рихла, абсольвентів медицини В. Білозора, В. Щуровського та медика М. Білецького. У Коші та вишколі у Станиславові служили також медики О. Волосянський, Д. Вахнянин, М. Заячківський, М. Нижанковський, Р. Сліпий та Я. Солтикевич.

На фронті медичну службу УСС організували на зразок австрійської. Військовий лікар служив у полку, чи курені. Останні під час бойових дій мали у своєму розпорядженні пункти першої допомоги, де перев'язували поранених. Службу в пунктах першої допомоги виконував лікар або старші медики. Поранених і важкохворих відправляли до австрійських польових госпіталів або лікарень у запіллі. При сотнях діяли т. зв. санітарні стежі з 4-6 стрільців і одного підстаршини - провідника.

У ході бойових дій УСС здобувався досвід діяльності медичної та санітарної служби в умовах війни, удосконалювалася система організації надання першої допомоги пораненим. У складних гірських умовах «усуси» самі навчилися надавати першу допомогу, з використанням підручних засобів. У боях в районі Маківки надано допомогу 76 воякам, які зазнали поранень. У боях під Конюхами у 1916 р. медична служба діяла в умовах позиційної війни. Лікарська комісія УСС регулярно перевіряла стан здоров'я вояків, недужих звільняла від служби. В роки Першої світової війни на фронтах та в запіллі військова медицина зіткнулися з масовими епідемічними захворюваннями, зокрема, у Східній Галичині в 1915-1916 рр. поширювався тиф. У роки війни українці розпочали творення харитативних інституцій, досвід яких знадобився у роки Національно-визвольних змагань.

У третьому розділі роботи «Організація медичної та санітарної служби в Галицькій Армії» висвітлено санітарно-епідемічну ситуацію у Східній Галичині та Наддніпрянщині в 1918-1920 рр; формування структур медичної служби збройних сил ЗУНР на фронті та в запіллі; шляхи вирішення проблеми військових медичних кадрів; створення мережі військових госпіталів та їх матеріальне забезпечення.

Важкі соціальні наслідки Першої світової війни, нестача медикаментів спричинили складну санітарно-епідемічну ситуацію в Україні у 1918-1920 рр. На її території поширювалися епідемії т. зв. плямистого, черевного та поворотного тифу. Хвороба забирала життя десятків тисяч цивільних і військових, фізично виснажувала тих, хто переніс захворювання, негативно впливала на їх морально-психологічний стан. Симптоми епідемічних захворювань були такі: т. зв. поворотний тиф починався з високої температури (39-40 Сє), головного болю, ломоти в кінцівках, що надзвичайно виснажували організм. Після видужання недуга повторювалася 5-7 разів. Плямистий тиф супроводжувала висока температура, тремтіння тіла та нервовий розлад. На четвертий день хвороби на тілі з'являлися плями червоного кольору. Активна фаза хвороби тривала чотирнадцять днів. Легше переносили хворобу молоді люди, важче - старші. Ускладнював ситуацію той факт, що після хвороби пацієнт не набував імунітету.

У Бережанському повіті тифом хворіли близко 10 відсотків усього населення, у Товмацькому повіті - 20-30 відсотків. У Городенківському повіті із 3 тисяч хворих померло 400 осіб. Усього у Східній Галичині в 1919 р. захворіли на тиф 100 тис. осіб, з них 10 тис. померли. Полковник американської армії Гількріст у публікації в лондонській газеті «Таймс» стверджував, що польська окупаційна адміністрація, яка витіснила владу ЗУНР, не вживала антиепідемічних заходів, щоб нищити українське населення краю.

У Наддніпрянщині було немало сіл, де тифом хворіло всі мешканці. У Кам'янці-Подільському за 1919 р. від хворіб, насамперед тифу, померло 2619 осіб, що було в 3,4 раза більше, ніж у 1917 р. Медики зафіксували локальні вогнища епідемії холери. Внаслідок недостатнього харчування у військах і серед населення панував туберкульоз. Недотримання населенням гігієнічних норм, низькокалорійне харчування, хронічна нестача солі спричиняли наростання епідемій. Ситуація погіршувалася внаслідок санітарної блокади України країнами Антанти, які не підтримували Українські національно-визвольні змагання. Цивільна і військова влада ЗУНР і УНР здійснювала профілактичні заходи задля припинення епідемії. Однак системна боротьба українських урядів з епідеміями виявилася малоефективною.

Для розкриття теми дисертантка сформулювала основні функції медичної та санітарної служби. Медична служба займалася лікуванням поранених і хворих вояків у медчастинах і госпіталях. Санітарна служба надавала першу допомогу на полі бою, транспортувала поранених до медчастини чи госпіталя та доглядала їх, здійснювала санітарно-профілактичні процедури, дезинфекції тощо. В умовах воєнних дій медична та санітарна служба становила єдине ціле. На відміну від В. Трембіцького, дисертантка виокремила армійську медичну та санітарну службу від санітарної допомоги, яку надавав Червоний Хрест.

Організація медичної допомоги у збройних силах ЗУНР розпочалася в боях за Львів 1-21 листопада 1918 р. Поручник К. Танячкевич, який очолив санітарний відділ, приступив до організації на окремих відтинках фронту осередків першої медичної допомоги, які облаштували: у приміщенні Народного Дому; в міській Ратуші; у приміщенні на перетині вул. Коперніка та Словацького; в Цитаделі; в Головній пошті; у приміщенні Галицького сейму; в т. зв. казармах Фердинанда та в казармах поліції. Важкопоранених з усіх відтинків фронту доставляли санітарним поїздом до гарнізонного госпіталя на вул. Личаківській, де їх лікували кілька днів. Після чого санітарний поїзд УСС доставляв поранених вояків до лікарень у Бережанах, Підгайцях чи Тернополі.

У ніч на 22 листопада 1918 р. К. Танячкевич із підлеглим медичним персоналом разом з українським військом відступив зі Львова. Державного секретаря здоров'я ЗУНР І. Курівця польська влада арештувала та запроторила до концтабору.

У процесі розгортання українсько-польської війни в Східній Галичині організація медичної служби в Галицькій Армії відбувалася одночасно із формуванням військових частин, бригад, корпусів та команд запілля. Помічниками санітарного шефа Начальної Команди К. Танячкевича стали лікар - із Наддніпрянщини д-р Морозовський та І. Озаркевич. Медико-санітарним аспектом реорганізації армії керував отаман Р. Білас. Головними лікарями корпусів ГА були: І корпусу - М. Сеґен, Т. Яцик. ІІ корпусу - В. Косовський; ІІІ Корпусу - І. Левицький.

Воєнне командування та уряд ЗУНР налагодили тісну співпрацю військової та цивільної медицини. Після реорганізації уряду ЗУНР у січні 1919 р. Секретаріат здоров'я було ліквідовано і санітарні питання вирішувалися в Державному секретаріаті внутрішніх справ. З початку січня 1919 р. санітарним шефом був д-р А. Целевич. Після повернення з полону санітарний відділ очолив І. Куровець. У Наддніпрянщині значну організаційну допомогу медичним службам УГА надали лікарі, підпорядковані Міністерству народного здоров'я УНР.

Задля забезпечення медичної та санітарної служби фаховими кадрами окрім військових лікарів до служби залучали цивільних спеціалістів. Лікарі-поляки відмовилися працювати в українських військових госпіталях. У медчастинах УГА служили лікарі єврейської національності. Влада ЗУНР запросила на контрактній основі фахівців із Наддніпрянської України та Австрії.

Медична служба УГА у Східній Галичині налічувала 73 військових лікарі, з них 5 - у званні полковник; 6 - у званні підполковник; 8 - у званні отаман (майор); 38 - у званні сотник (капітан) і 16 - лікарі нижчих звань; 96 санітарних старшин (32 поручники, 45 чотарів та 19 хорунжих). У Наддніпрянщині налічувалося 35 лікарів-галичан. Військові лікарі служили головно у госпіталях. При фронтових частинах лікарську допомогу надавали переважно т. зв. медики (студенти, що мали незакінчену медичну освіту). До санітарного персоналу віднесено лаборантів і аптекарів.

З'ясовано, що у госпіталях УГА (в Бережанах, Дрогобичі, Красне, Ожидові, Станіславі, Ходорові та Чорткові) служили жінки-українки й жінки інших національностей: єврейки, німкені, польки та чешки. Доглядали поранених вояків також українські священики та монахи.

Медична служба УГА втрачала лікарський персонал в бойових діях. Проте найбільшими були втрати від тифу. Усього в період від лютого до травня 1919 р. на сипний тиф захворіли 34 лікарі УГА, з них 14 померли. У Наддніпрянщині від тифу померло 12 лікарів.

У період від 1 листопада 1918 р. по 1 січня 1919 р. було підвищено у званні військових медиків: звання отаман присвоїли двом сотникам; звання сотник отримало дев'ять поручників; до рангу поручник підвищено чотири четарі; чотарями стали шестеро хорунжих УГА. Є. Петрушевич 26 липня 1919 р. підвищив у званні до полковника І. Левицького; надав звання сотник чотирьом поручникам, одному четарю та одному лікарю; звання поручник - дев'яти четарям; четар - одинадцяти хорунжим і двом медикам. Окрім них вищі звання отримали військові аптекарі: підполковника - В. Зілинський; поручника - четар М. Маркус; четаря - четверо хорунжих. Розпорядком з 31 вересня 1919 р. звання сотник отримали сім поручників та три четарі; звання санітарний поручник - одинадцять санітарних четарів; санітарного четаря - сімнадцять хорунжих.

Найбільш кваліфіковане лікування особового складу здійснювалося у військових госпіталях. Розгортання мережі госпіталів у прифронтовій смузі та запіллі у Східній Галичині здійснювалося на базі колишніх австрійських військових і цивільних лікарень. Унаслідок реорганізації збройних сил ЗУНР у січні 1919 р. військові госпіталі були поділені на польові, запасні й окружні. Польові мали рухомий характер, їх місце розташування змінювалося в залежності від координат та потреб фронту. Запасні розташовувалися в більших населених пунктах запілля.

На початку 1919 р. у ЗУНР діяло 5 госпіталів (529 ліжок), 3 санітарних поїзди, з них 2 - з операційним відділенням і дві пересувні лазні. У запіллі фронту працювало 18 аптек і діяло 28 військових госпіталів на 5-6 тисяч ліжок. Хворих і поранених вояків приймали на лікування також цивільні лікарні у Бережанах, Городенці, Дрогобичі, Заліщиках, Жовкві, Коломиї та Стрию. У розпорядженні санітарного шефа УГА були три санітарні поїзди, стаціонарне та рухоме дезинфекційне обладнання.

Навесні 1919 р., внаслідок масованого польського наступу почалася евакуація медичних частин і стаціонарних госпіталів УГА. Через нестачу транспортних засобів на місці залишилися госпіталі в Бережанах, Коломиї, Самборі, Станиславові, Тернополі та Чорткові. За Збруч перейшли три польових госпіталі (250 - 300 хворих) і чотири госпіталі, в яких перебувало 100 - 120 хворих бійців. Госпіталі УГА розташувалися у місцях дислокації своїх корпусів та у великих залізничних вузлах (Вінниця та Жмеринка). У містечку Привороття, біля Кам'янця Подільського, розташувався госпіталь при вишколі Корпусу УСС. Галичан обслуговував також госпіталь Українського Червоного Хреста. Санітарно-гігієнічні умови для госпіталів у різних місцевостях Наддніпрянщини були незадовільні, хворих поміщали в непристосовані приміщення. Нерідко їх евакуйовували у більш безпечні з точки зору оперативної обстановки місцевості. Після укладання угоди УГА з Денікіним в Одесі заснували госпіталь для хворих на тиф галицьких вояків. Більшовики перейменували лікарню в «Евакуаційний госпіталь № 35».

Медична служба та госпіталі УГА забезпечувалися медикаментами зі складів колишніх австрійської та російської армій; придбанням і реквізицями ліків у підприємців і аптекарів; спеціальних закупівель медикаментів за кордоном, які здійснювали українські військово-санітарні місії в Австрії, Чехо-Словаччині та Угорщині, Німеччині та Швейцарії.

Медикаменти розподіляли Головний санітарний склад у Станиславові та Санітарний склад Начальної Команди УГА в Ходорові. Весною 1919 р. обидва склади об'єднали в Чорткові (начальник - підполковник-аптекар М. Білинський). За Збруч із 17 залізничних вагонів із санітарним майном вдалося переправити тільки 60 кінних підвод. В умовах тимчасових військових союзів УГА з денікінською та більшовицькою арміями вдалося отримати частину медикаментів і від ситуативних союзників.

Забезпечення військових госпіталів продовольством здійснювалося через його закупівлю у місцевого населення та добровільні пожертви.

У четвертому розділі «Діяльність медичного та санітарного персоналу УГА і цивільних волонтерів» досліджено діяльність медиків та санітарів УГА під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. та у Національно-визвольних змаганнях у Наддніпрянській Україні; висвітлено медичну допомогу полоненим воїнам УГА харитативними організаціями.

Військові лікарі та санітари почали надавати фахову допомогу українським воякам з перших днів українсько-польської війни в умовах, коли медичні служби Галицької Армії ще не були створені, та продовжили свою діяльність у новостворених медчастинах та госпіталях на фронті та в запіллі. Першочергові зусилля лікарів УГА були зосереджені на допомозі пораненим у боях воякам. Через відсутність медикаментів і перев'язочного матеріалу медики та санітари використовували підручні засоби. Медична та санітарна служба в УГА добре налагодила лікувально-евакуаційне забезпечення.

Окрім лікування поранених, довелося боротися з епідемічними захворюваннями серед особового складу українського війська. Медики УГА лікували мирних громадян і вояків з армій тих держав, які брали участь у Першій світовій війні, а восени 1918 р. - взимку 1919 р. поверталися з полону додому через територію Східної Галичини. Військові лікарі активно співпрацювали з цивільними медиками, які поєднували службу у госпіталях і приватну лікарську практику. Медики здійснювали мобілізаційні огляди новобранців. Поряд з самовідданою працею військових медиків траплялися випадки неналежного ставлення обслуги госпіталів до свої обов'язків.

Медична та санітарна служба разом із бойовими підрозділами УГА перейшла Збруч у липні 1919 р. та разом із військами Дієвої Армії УНР брала участь у боях проти більшовицьких військ. Головні зусилля медичної служби УГА в Наддніпрянщині у 1919-1920 рр. були спрямовані на рятування життя десятків тисяч воїнів унаслідок масового поширення епідемічних захворювань. Через нестачу медикаментів застосовувалися лікування з використанням досвіду народної медицини. В умовах наростання епідемії та нестачі медикаментів важливим було використання засобів профілактики захворювань, зокрема дезінфекцій.

Успіх лікування залежав від старанності та ретельності догляду за хворими чи пораненими. Окрім лікарів, хворими вояками опікувалися їх бойові товариші та капелани. Особливо складними були переїзди хворих унаслідок передислокації госпіталю. Українські селяни Наддніпрянщини надавали хворим воякам УГА притулок та опікувалися ними. Однак траплялися випадки, коли місцеві жителі не допускали в село валки із хворими на тиф. Усього, за різними даними, втрати від тифу складають близько 40 тис. вояків УГА рядового та командного складу.

Брак санітарного матеріалу і персоналу, брак білизни були однією з головних причин об'єднання УГА з Добровольчою армією генерала Денікіна. Згідно з угодою поміж арміями у госпіталях денікінських військ помістили частину хворих і поранених вояків УГА. Більшовики, увійшовши в Одесу, застали в лікарні півтори тисячі хворих галичан. УГА мала дієву медичну та санітарну службу до останніх днів свого існування.

Важливою акцією збереження життя та здоров'я учасників Національно-визвольних змагань 1918-1920 рр. була медична допомога хворим і пораненим воїнам УГА, котрі потрапили у полон до поляків чи більшовиків. В умовах неналежного ставлення польської адміністрації до хворих полонених місію надання допомоги жертвам війни взяли на себе українські харитативні жіночі організації.

На початку грудня 1918 р. у Львові утворено Український Горожанський Комітет, в рамках якого діяла Самаритянська секція (голова - О. Косевич) з одинадцятьма співробітницями. Жінки-активістки доставляли до в'язниць та лікарень Львова, де утримувалися полонені вояки УГА, продовольство. 1 лютого 1919 р. у Львові підписано українсько-польську умову про двосторонню санітарну діяльність та обмін полоненими. В умові зафіксували, що воюючі сторони у військових наказах повинні згадувати положення Женевської і Гаазької конвенцій щодо ставлення до поранених і полонених на полі бою; хворим полоненим гарантували лікарський догляд.

Жіноча організація «Союз Українок» (складалася з понад шістдесяти жінок зі Східної Галичини) у Кам'янці-Подільському домоглася направлення до Польщі місії для допомоги українським полоненим. Заснований в Одесі Комітет Українок допомагав хворим галичанам, яких утримувала більшовицька влада. Цивільні волонтери самовідданою медично-санітарною допомогою сприяли швидшому одужанню українських вояків і поверненню їх до повноправного життя.

У висновках підсумовано та узагальнено результати дисертаційного дослідження, які виносяться на захист.

Висновки

1. Аналіз наукової історичної літератури засвідчив, що тематика організації та діяльності медичної та санітарної служби в Українській Галицькій Армії має здебільшого фрагментарний чи науково-популярний характер і не має ґрунтовного висвітлення в українській чи зарубіжній історіографії. Нагромадження, систематизація та введення до наукового обігу маловідомих архівних документів та мемуаристики забезпечили репрезентативність джерельної бази дисертаційної роботи, надали можливість виконати актуальні дослідницькі завдання.

2. Розвиток української медицини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на українських землях під владою Австро-Угорської імперії та царської Росії визначався науковими, освітніми і теоретичними здобутками навчальних закладів, розташованих в Україні та поза її межами, практичним досвідом медустанов. Тогочасний рівень і здобутки цивільної медицини адаптувала військова медицині відповідно до своїх потреб. Становленню української військової медицини у Східній Галичині та Буковині сприяли стипендії, які надавав австрійський уряд студентам-медикам з умовою їх подальшої служби у збройних силах імперії Габсбургів. Громадські та наукові організації українських медиків були важливою складовою національного руху напередодні Першої світової війни.

3. У роки Першої світової війни українські медики здобули важливий досвід фахової діяльності на фронті та в запіллі. Неоціненною була практика організації медичної служби в Легіоні УСС. У роки війни військова медицина зіткнулася з масовими епідемічними захворюваннями в армії та серед цивільного населення.

4. Складна санітарно-епідемічна ситуація в Україні у 1918-1920 рр. була спричинена соціальними наслідками Першої світової війни, низькими гігієнічними нормами та нестачею медикаментів, погіршувалася внаслідок санітарної блокади України країнами Антанти, які не мали наміру підтримувати Українські національно-визвольні змагання. Системна боротьба українських урядів з епідеміями виявилася малоефективною.

5. Формування медичної та санітарної служби Галицької Армії базувалося на традиціях організації відповідної служби у збройних силах колишньої Австро-Угорської імперії, які були розвинуті та реалізовані відповідно до наявних у ЗУНР фахових кадрів та матеріальних ресурсів. В умовах українсько-польської війни у Східній Галичині українському воєнному командуванню та Уряду ЗУНР вдалося налагодити тісну співпрацю військової та цивільної медицини. У Наддніпрянщині значну допомогу медичній службі УГА надало Міністерство народного здоров'я.

6. Кадрову проблему у сфері військової медицини УГА вирішували в різний спосіб: окрім військових лікарів до служби залучали цивільних спеціалістів запрошували іноземних фахівців на контрактній основі здійснювати підготовку власних кадрів. У медчастинах УГА служили ряд лікарів єврейської національності. Добровільно служили чи доглядали поранених і хворих у медичних формаціях УГА українські жінки, духівництво та чернецтво, діячі харитативних організацій.

7. Розгортання мережі стаціонарних госпіталів у прифронтовій лінії та запіллі у Східній Галичині здійснювалося на базі колишніх австрійських військових та цивільних лікарень. Госпіталі за статусом поділили на польові, запасні та окружні. Після відступу УГА за Збруч госпіталі, що зуміли евакуюватися, розташувалися у місцях дислокації своїх корпусів. Медична служба УГА розгортала свою діяльність у приміщеннях цивільних лікарень Наддніпрянщини, при потребі здійснювали евакуацію госпіталів у безпечніші з точки зору оперативної обстановки місцевості.

8. Забезпечення медичної служби медикаментами використовувалися відповідні запаси зі складів колишніх австрійської та російської армій, що залишилися на українських теренах після Першої світової війни, купувалися та реквізувалися медикаменти в місцевих аптекарів. Українські військово-санітарні місії закуповували ліки та медичне обладнання за кордоном. В умовах військових союзів УГА з денікінською та більшовицькою арміями, вдалося отримати частину медикаментів і від ситуативних союзників. Лише у 1920 р., після неодноразових звернень влади УНР і гуманітарних організацій допомогу медикаментами українським госпіталям надали структури Міжнародного Червоного Хреста. Госпіталі забезпечувалися продовольством через закупівлю в населення та пожертви гуманітарних організацій.

9. Військові лікарі та санітари надавали допомогу українським воякам з перших днів українсько-польської війни в умовах, коли медична служба Галицької Армії ще не була створена й продовжили свою діяльність у новостворених медчастинах та госпіталях. Поряд із лікуванням поранених лікарі боролися з епідемічними захворюваннями. Медики УГА лікували і місцеве населення, а також вояків із колишніх армій тих держав, які брали участь у Першій світовій війні, а восени 1918 р. - взимку 1919 р. поверталися з полону додому через українську територію.

10. Головні зусилля медичної служби УГА в Наддніпрянщині у 1919-1920 рр. були спрямовані на врятування життя десятків тисяч воїнів УГА внаслідок масового поширення епідемічних захворювань. Військові медики приймали фахові рішення в залежності від оперативної обстановки, через нестачу медикаментів застосовували неординарні способи лікування з досвіду народної медицини. Військові лікарі УГА зуміли виконати свій обов'язок по відношенню до хворих і поранених вояків незалежно від армійського підпорядкування і тимчасових військових союзів.

11. Важливою акцією збереження життя та здоров'я учасників Національно-визвольних змагань 1918-1920 рр. була медична допомога та нагляд за хворими і пораненими воїнами УГА, котрі потрапили у ворожий полон до поляків чи більшовиків. Полоненими українськими військовиками опікувалися місцеві українські харитативні організації та відділення Українського Червоного Хреста, які діяли на підставі положень Женевської та Гаазської конвенцій.

12. Подальшу розробку наукової проблеми можна зосередити в напрямку вивчення діяльності медичних та санітарних служб збройних сил Директорії УНР у 1919-1920 рр.

На підставі наукових результатів дисертаційної праці сформульовано практичні рекомендації для застосування в організації та діяльності медичних та санітарних служб Збройних Сил України. Окрім системних заходів з фахового вишколу військових медиків, їх забезпечення найновішим медичним обладнанням та медикаментами, велику увагу слід приділяти людському чиннику: морально-психологічним якостям особового складу; умінню приймати ефективні рішення у складній обстановці воєнного часу; здатності фахово діяти в умовах масових епідемічних захворювань. Командуванню Збройних Сил України разом із відповідними службами Міністерства охорони здоров'я слід підготувати системні плани надзвичайних заходів, пов'язаних із загрозами поширення масових епідемічних захворювань у локальних районах та на ширших територіях в умовах мирного та воєнного часу.

Список опублікованих авторкою праць за темою дисертації

1. Сапіга О. П. Кадрове забезпечення медичної та санітарної служби УГА в 1918-1920 рр. / О. П. Сапіга // Військово-науковий вісник. Академія сухопутних військ. - Вип. 14. - Львів, 2011. - С. 93-107.

2. Сапіга О. П. Організація військових госпіталів Української Галицької Армії та їх матеріальне забезпечення (1918-1920 рр.) / О. П. Сапіга // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 2. - Тернопіль, 2010. - С. 79-85.

3. Сапіга О. Початки формування медичної та санітарної служби Української Галицької Армії / О. П. Сапіга // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. - Львів, 2009. - Вип. 18. - С. 450-456.

4. Сапіга О. Матеріальне забезпечення медичних служб Української Галицької Армії у 1918-1920 рр. / О. П. Сапіга // Історичні пам'ятки Галичини. Матеріали п'ятої наукової краєзнавчої конференції 12 листопада 2010 р. - Львів, 2011. - С. 162-168.

5. Сапіга О. П. Медичні та санітарні служби Української Галицької Армії в Наддніпрянщині у 1919-1920 рр. / О. П. Сапіга // Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції «Воєнна історія Слобожанщини». - Харків, 2010. - С. 208-211.

Анотації

Cапіга Олена Павлівна. Медична та санітарна служба Української Галицької Армії (1918-1920 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2011.

У дисертаційному дослідженні відтворено процеси формування та діяльності медичної та санітарної служби Української Галицької Армії у 1918-1920 рр. На підставі вивчення широкого кола джерел та наукової літератури здійснено комплексний аналіз фахової підготовки українських цивільних та військових медиків в Австро-Угорській та Російській імперіях та здобуття ними практичного досвіду напередодні та в роки Першої світової війни. З'ясовано головні чинники складної санітарно-епідемічної ситуації в Україні в роки національного державотворення. Простежено шляхи вирішення проблеми лікарських кадрів у перші місяці становлення Західно-Української Народної Республіки, створення мережі військових медичних пунктів і госпіталів у прифронтових областях українсько-польської війни та в запіллі, забезпечення їх необхідним обладнанням, медикаментами та продовольством.

У роботі досліджено діяльність військових та цивільних лікарів і санітарів які оберігали життя та здоров'я особового складу УГА під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. у Східній Галичині та боротьби за українську незалежність у Наддніпрянщині 1919-1920 рр.

З'ясовано роль українських цивільних волонтерів та харитативних організацій у медичному нагляді за пораненими та хворими вояками УГА на фронті, в запіллі під час української влади та в полоні під час окупації ворожих сил.

Ключові слова: Українська Галицька Армія, Західно-Українська Народна Республіка, Українська Народна Республіка, медична та санітарна служба, національні кадри.

Сапига Елена Павловна. Медицинская и санитарная служба Украинской Галицкой Армии (1918-1920 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Львовский национальный университет имени Ивана Франка, Львов, 2011.

В дисертационном исследовании отображены процессы формирования и деятельности медицинской и санитарной службы Украинской Галицкой Армии (УГА) во время украинско-польской войны в Восточной Галиции 1918-1919 гг. и национально-освободительной борьбы в Надднепрянской Украине в 1919-1920 гг.

...