У вступі обґрунтовано актуальність наукової проблеми, показано зв'язок дисертаційної роботи з державними програмами, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні та географічні рамки дослідницької праці, наведено мету і завдання дисертації, охарактеризовано наукову новизну і практичне значення роботи, вміщено інформацію про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - "Історіографія, джерела і методологія дослідження" - розглядається стан розробки дисертаційної тематики у науковій літературі, аналізується комплекс опублікованих та неопублікованих джерел з питань, які висвітлюються в дисертації, розкривається методологічна база дослідження. Розділ складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. - "Історіографія проблеми". Хронологічно публікації з історії православ'я в Таврії поділяються на три періоди: дореволюційний, радянський і пострадянський (сучасний).

Дореволюційний період охоплює середину ХІХ - початок ХХ ст. У цей час було видано більшість наукових праць, які безпосередньо торкаються теми дисертації. Серед них найбільш вагомими слід визнати роботи священнослужителів Гавриїла, Гермогена та М. Родіонова. У монографіях церковних дослідників відображено стан православних парафій Таврійської губернії на момент видання їхніх праць. Якщо цінність наукових розробок Гавриїла та Гермогена полягає насамперед у великій кількості статистичних матеріалів, то М. Родіонов, крім того, наводить історичний огляд розвитку християнства в Криму, зосереджуючи особливу увагу на занепаді та відродженні православної церкви в Криму в останній чверті XVIII ст.

Великий інтерес становлять статті й монографії, які вміщують інформацію про розвиток таврійських православних монастирів. Дореволюційні історики багато уваги приділили процесу створення й укріплення Корсуньського Богородичного монастиря в Північній Таврії, який спочатку належав старовірам. Докладні відомості про цей монастир знаходяться в роботах Н. Мурзакевича, А. Чиркова, А. Іванова. Однак у працях цих дослідників багато фактологічних розбіжностей. Чималий матеріал з історії Балаклавського Георгіївського монастиря опублікований під авторством архімандрита Никона, а також видатного дореволюційного історика О. Берт'є-Делагарда.

Для розуміння релігійних тенденцій, характерних для Криму і Північної Таврії кінця XVIII - середини ХІХ ст., необхідно мати уяву і про загальний розвиток православ'я в Російській імперії. Велику цінність у цьому плані становить робота І. Знаменського, в якій детально описується секуляризаційна реформа Катерини ІІ, констатується тяжке матеріальне становище більшості пересічних православних священнослужителів.

Релігієзнавчі дослідження радянської доби характеризуються атеїстичною спрямованістю та політичною заангажованістю. Проблеми, пов'язані із загальним розвитком православної церкви в досліджуваний період, знайшли відображення в монографіях Н. Красникова, Н. Нікольського, а також у колективній праці під редакцією А. Клібанова. Окремо необхідно виділити роботу А. Комісаренка, який відстежує процес секуляризації в українських землях і темпи зростання монастирського землеволодіння в Росії в першій половині ХІХ ст.

Місце православної церкви в суспільних відносинах допомагають усвідомити деякі радянські праці з історії Криму та Півдня України. Особливо треба відзначити монографії академіка О. Дружиніної, котрі розкривають широку панораму освоєння Південної України в кінці XVIII - середині ХІХ ст. Треба згадати також наукову працю П. Надінського, хоча вона й зазнала впливу сталінської ідеології.

Деякі аспекти теми, що розглядається, вивчав у роки національно-визвольних змагань в Україні вітчизняний історик І. Огієнко. Він оцінив проведення Катериною ІІ секуляризаційної реформи в Україні як прояв російської колонізаційної політики. Загальноісторичний контекст досліджуваних у дисертації подій відображено в роботах відомих вчених української діаспори Д. Дорошенка та Н. Полонської-Василенко.

У пострадянську добу спостерігається посилення інтересу до історії православної церкви як в Україні в цілому, так і в окремих її регіонах. Найціннішою серед наукових праць цього періоду для нашого дослідження є робота Ю. Катуніна. Написана на основі архівних матеріалів, вона створює цілісну й об'єктивну картину розвитку православної церкви в Таврії в кінці XVIII - середині ХІХ ст.

Серед наукових досліджень 1990-х - початку 2000-х рр. великий інтерес становить колективна праця севастопольських вчених, а також монографія В. Тура. У вказаних роботах привертає увагу велика кількість відомостей про створення Бахчисарайського Успенського монастиря та підпорядкованих йому кіновій у середині ХІХ ст. Проте в них мало інформації про становище таврійського парафіяльного духовенства в дореформений період. Проблеми розвитку Корсуньського Богородичного монастиря знайшли відображення в публікаціях сучасного українського історика О. Бєльського, який спеціалізується на дослідженні історії старовірів. Особливої уваги заслуговує монографія В. Шавшина, яка розкриває військові аспекти існування Балаклавського Георгіївського монастиря в Криму.

Серед вітчизняних вчених пострадянської доби серйозний внесок у розробку питань історії українського православ'я XVIII-XIX ст. зробили О. Крижанівський та С. Плохій. Особливості розвитку православної церкви в Південній Україні в період, що нас цікавить, досліджує І. Лиман. Він аналізує єпархіальну систему управління, структуру духовенства регіону, специфіку церковного землеволодіння. Важливі відомості щодо становища Херсонської єпархії, частиною якої певний час були таврійські парафії та монастирі, можна знайти в роботі О. Тригуба.

Цінну інформацію для дисертаційного дослідження надають деякі наукові розвідки сучасних російських вчених, які займаються історією РПЦ імперського періоду. Такими є роботи С. Римського, В. Федорова, представника російської діаспори Д. Поспеловського. Становище російських монастирів об'єктивно досліджено в монографії П. Зирянова та колективній праці під редакцією Н. Синициної.

Таким чином, у дореволюційний період державна влада з політичних міркувань сприяла у вигідному для себе напрямку дослідженням історії домінуючої в Російській імперії конфесії. Історією православної церкви в Таврії займалися переважно вчені Південної України. У радянську епоху дослідження з історії православ'я в Криму і Північній Таврії комуністичною владою не заохочувалися, спеціальних публікацій за цією темою практично не було. Серйозні наукові дослідження з дисертаційної тематики відновилися тільки в пострадянський період, коли в умовах незалежної України вітчизняні вчені видали декілька узагальнюючих праць з історії православ'я в Таврії та чималу кількість статей з релігійних питань. Сучасний період в історіографії проблеми є найбільш сприятливим для дослідників.

Підрозділ 1.2. - "Джерела дослідження". Основу запропонованої праці становлять різноманітні за походженням джерела. Лише незначна частина з них була опублікована. Тому при роботі над дисертацією автор користувався переважно неопублікованими архівними джерелами.

Комплекс джерел структуровано за двома групами:

1) актові та діловодні документи;

2) статистичні матеріали.

До першої групи належать: укази російських імператорів; законодавчі акти Російської імперії; накази і розпорядження Новоросійських генерал-губернаторів і Таврійських губернаторів; укази Синоду РПЦ; рапорти і розпорядження Катеринославських і Херсонських архієреїв, благочинних, пересічних священиків; фірмани (укази) османських султанів. Статистичні матеріали складають: прибутково-видаткові книги парафій і монастирів Таврії; списки церков; формулярні відомості, в яких фіксувалася кількість ченців і послушників; списки бідних парафій.

У дисертаційному дослідженні задіяні матеріали трьох архівів: Державного архіву Автономної Республіки Крим (ДААРК), Державного архіву Одеської області (ДАОО) і Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО). Основу джерельної бази складають справи двох фондів ДААРК: Таврійської духовної консисторії (Ф. 118) та канцелярії Таврійського губернатора (Ф. 26). Крім того, важливе значення мають матеріали інших фондів ДААРК: Феодосійської духовної консисторії (Ф. 343), Перекопського духовного правління (Ф. 134), Сімферопольського духовного правління (Ф. 135), благочинного церков Керч-Єнікальського округу (Ф. 606), Таврійського губернського правління (Ф. 27), Таврійського обласного правління (Ф. 799), генерал-губернатора Катеринославського і Таврійського (Ф. 801). У дисертації також використані справи фонду Херсонської духовної консисторії ДАОО (Ф. 37) і фонду Катеринославської духовної консисторії ДАДО (Ф. 106). У названих фондах зберігаються документи, які відображають економічне становище таврійського православного духовенства в досліджуваний період, відносини між представниками церковної ієрархії, стосунки місцевої єпархії з органами державної влади.

Велика кількість архівних матеріалів за темою дисертації та наявність вже опублікованих джерел дали змогу створити відповідну джерельну базу для наукового дослідження.

Підрозділ 1.3. - "Методологія дослідження". У кандидатській дисертації активно застосовуються базові принципи наукового дослідження. У процесі роботи над темою автор дотримувався принципів історизму (зокрема, при розгляді православної церкви в Таврії з точки зору її еволюції в часі), багатофакторності (особливо при врахуванні різноманітних впливів на економічне становище духовенства), об'єктивності (для запобігання упередженості при дослідженні церковних структур) та логічності (обов'язкова наявність причинно-наслідкових зв'язків при аналізі церковної історії).

Дисертаційна праця базується також на таких загальнонаукових методах, як порівняння, аналіз, абстрагування, синтез, узагальнення, дедукція, індукція, аналогія. Важливе значення в роботі мають як емпіричний, так і теоретичний рівні наукового пізнання, які знаходяться в нерозривному зв'язку.

У роботі використовуються також спеціально-історичні методи дослідження: проблемно-хронологічний, періодизації, порівняльно-історичний, структурно-функціональний, історико-типологічний.

Проблемно-хронологічний метод був основним при розгляді різних етапів історіографії обраної теми, а також при дослідженні окремих проблемних блоків. Завдяки методу періодизації були чітко виділені етапи розвитку православних парафій і монастирів Таврії в кінці XVIII - середині ХІХ ст., визначені особливості кожного з них. Порівняльно-історичний метод дозволив виявити спільні тенденції економічного розвитку таврійських православних парафій протягом усього досліджуваного періоду. У дисертаційній праці застосований також структурно-функціональний метод, на основі якого православна церква в Таврійській губернії вивчається як єдине ціле з урахуванням не тільки економічних, але й політичних, етнічних, демографічних, юридичних та інших чинників. Історико-типологічний метод допоміг виявити різні типи православних парафій за певними ознаками: ружні та неружні; побудовані на кошти держави, меценатів або самих парафіян; наділені землею або ті, що її не мали.

Використання математичних методів - статистичного та кількісного аналізу - дало змогу проаналізувати чисельність білого та чорного духовенства в Криму і Північній Таврії, визначити види та розміри доходів священнослужителів.

Відзначимо також метод герменевтики, за допомогою якого автор здійснював тлумачення історичних текстів XVIII-XIX ст. Таким чином, комбіноване використання різних принципів та методів наукового дослідження дозволило доволі глибоко визначити сутність проблеми, що підлягає вивченню.

У другому розділі - "Особливості розвитку православної церкви в Криму і Північній Таврії у другій половині XVIII - середині ХІХ ст." - охарактеризовано етапи еволюції православної церкви в Таврії в дореформений період, показано зв'язок між заселенням Південної України і поступовим зміцненням позицій православ'я в регіоні. Розділ вміщує два підрозділи. православний церква економічний монастир

Підрозділ 2.1. - "Становище православної церкви в Криму під владою Османської імперії і Кримського ханства". Простеживши розвиток християнства в Криму до XV ст., автор зупиняється на становищі кримських православних парафій і монастирів у період належності півострова до Османської імперії. На основі аналізу змісту фірманів османських султанів, свідчень тогочасних мандрівників та політичних діячів робиться висновок про глибокий занепад православ'я в Криму в епоху турецького володарювання, викликаний цілеспрямованою політикою османської і кримської влади. Цей занепад негативно позначився і на економічній складовій церковного життя.

Багато уваги приділяється змінам у релігійному житті Криму в 70-ті рр. XVIII ст. Російсько-турецька війна 1768-1774 рр., постійне знаходження російського військового контингенту в Криму, посилення репресій з боку ханської влади щодо православного населення півострова та масове переселення кримських християн у Приазов'я в 1778 р. призвели до фактичної ліквідації православної церкви в Криму. При цьому слід зазначити, що виселення з Криму місцевих православних, вірмено-григоріан та вірмено-католиків було викликане насамперед репресивною політикою чиновників Кримського ханства, а не примусовими діями російських військ.

Підрозділ 2.2. - "Російська православна церква в Криму і Північній Таврії у 1783-1859 рр.". Після приєднання території Кримського ханства до Росії влада цієї країни намагалася відродити православ'я на півострові. Імперський уряд розглядав православну церкву як інструмент посилення свого впливу в цьому мусульманському регіоні. З цією метою наприкінці XVIII ст. до Криму було переселено багато греків. Для задоволення їхніх релігійних потреб Синод РПЦ створив у 1787 р. на Півдні України грецьке Феодосійсько-Маріупольське вікарне єпископство, яке проіснувало всього тринадцять років. У дисертації наводяться біографічні дані про керівників цієї єпархії, простежується зростання кількості грецьких парафій у Криму наприкінці XVIII ст., аналізуються проблеми, з якими стикалися православні греки в межах Російської держави. Причиною ліквідації Феодосійської єпархії у 1800 р. стали не тільки адміністративні реформи, але й намагання російського уряду розпочати русифікацію грецького населення країни, покінчити з автономістськими тенденціями у грецькій спільноті Криму.

У дисертаційній роботі досліджується стан православ'я в Таврії у першій половині та середині ХІХ ст., коли православні парафії Таврії підпорядковувалися спочатку Катеринославській, а потім Херсонській єпархії. Робиться висновок, що в першій третині ХІХ ст. православ'я в Криму та Північній Таврії зміцнювалося дуже повільно, з 1834 р. кількість православних парафій у регіоні починає поступово зростати, а найбільш динамічно східне християнство в Таврійській губернії розвивалося в 1848-1857 рр., коли Херсоно-Таврійською єпархією керував видатний російський православний діяч архієпископ Інокентій (Борисов).

Не дивлячись на успіхи православної церкви, в Криму в досліджуваний період домінуючі позиції займав іслам. Значною мірою це було пов'язано з віддаленістю центрів Катеринославської і Херсонської єпархій (Катеринослава та Одеси) від Кримського півострова, внаслідок чого єпархіальні архієреї та підпорядковані їм консисторії не приділяли належної уваги кримським парафіям. Не покращило стан справ і утворене в 1853 р. Херсонське вікаріатство з кафедрою в Херсоні. Замість допомоги православ'ю в Криму вікаріатство перетворилося у зайву церковну бюрократичну структуру. Спроби християнізувати кримськотатарське населення успіху не мали.

Автор виділяє причини створення в 1859 р. самостійної Таврійської православної єпархії у межах Таврійської губернії:

- масова еміграція кримських татар до Туреччини по закінченні Кримської війни та заселення півострова православним населенням;

- необхідність боротьби із впливом старовірів;

- ідеологічне протистояння з місцевими протестантами та російськими сектантами;

- намагання дисциплінувати православне духовенство Таврійської губернії.

Недосконалість механізмів управління таврійськими православними парафіями і монастирями негативно впливала на економічне становище духовенства в регіоні. У багатьох випадках священнослужителі були позбавлені можливості оперативно вирішувати власні господарські та фінансові проблеми. Це, у свою чергу, гальмувало процес посилення позицій православної церкви в Південній Україні.

Третій розділ - "Економічне становище білого духовенства в Криму і Північній Таврії в кінці XVIII - середині ХІХ ст." - розкриває проблему матеріального забезпечення парафіяльних священнослужителів. У розділі наводиться докладна характеристика секуляризаційних реформ у Росії у другій половині XVIII ст., які визначили основні напрямки розвитку православ'я в Таврії. Розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. - "Основні джерела матеріального забезпечення церковних причтів". У дисертації зазначається, що секуляризаційні реформи обмежили можливості православної церкви в отриманні доходів. Основним джерелом парафіяльних прибутків була плата віруючих за здійснення православних обрядів. Ця плата жорстко регламентувалася законодавством і не забезпечувала матеріальних потреб священнослужителів. Внаслідок цього більшість представників таврійського православного духовенства в досліджуваний період існували на межі зубожіння. Лише незначна кількість причтів отримувала економічну допомогу від держави.

Основне джерело парафіяльних прибутків - виручка від продажу свічок - майже повністю конфісковувалося у парафій єпархіальним керівництвом і направлялося на утримання духовних училищ. Таким чином, парафії позбавлялися більшої частини власних фінансових ресурсів, що і призводило до бідності священиків. Як наслідок, набуло масового характеру приховування свічкових грошей представниками таврійського духовенства. Проте духовні консисторії єпархій, до складу яких входили парафії Криму та Північної Таврії, ефективно боролися з цим явищем.

Деякі заможні міські храми отримували доходи від експлуатації церковної власності, до якої належали будинки, пекарні, заїжджі двори, магазини і торгівельні крамниці. Як правило, священнослужителі безпосередньо не розпоряджалися належною їм власністю, а здавали її в оренду. У дисертації наведені приклади ефективного використання міськими причтами рухомого і нерухомого майна, допомоги держави у матеріальному забезпеченні окремих парафій.

З 1825 р. православним священикам указом Синоду було заборонено займатися торгівлею у приватному порядку. За порушення цієї заборони на священнослужителя накладався штраф. Однак чимало таврійських священиків не дотримувалися положень синодального указу, оскільки були не в змозі матеріально себе забезпечити на церковній службі.

Важливе значення має питання про джерела коштів, які направлялися на будівництво православних храмів. Найчастіше гроші на будівництво нової церкви виділяли її майбутні парафіяни. Іноді замість них це робили заможні меценати (поміщики, офіцери, чиновники, купці). Держава, як правило, фінансувала спорудження губернських і повітових соборів. Це підтверджується наведеними в розділі статистичними даними. Так, станом на 1859 р. зі 120 парафіяльних храмів Таврії тільки 8 були побудовані на державні кошти.

Значних економічних збитків православна церква в Таврії зазнала під час Кримської війни. Внаслідок бойових дій були знищені майже всі церкви Севастополя і Генічеська, храми кримських грецьких поселень Кадиковка, Карань, Камари. Зазнали пограбувань парафії Євпаторії, Єнікале, Ак-Мечеті, деякі домові церкви Південного Берега Криму. При цьому в багатьох кримських парафіях вдалося врятувати цінні церковні речі. По закінченні війни православна церква в Таврійській губернії відносно швидко ліквідувала наслідки нанесених їй матеріальних збитків.

Підрозділ 3.2. - "Церковне землеволодіння в Криму і Північній Таврії". У дисертаційній роботі вперше розроблено питання про церковне землеволодіння в Таврії в кінці XVIII - середині ХІХ ст. Автор докладно аналізує російські закони та імператорські укази, які регулювали розвиток землеволодіння таврійського православного духовенства, відстежує поступове збільшення парафіяльних наділів у першій половині ХІХ ст. Розподіл церковної землі в Таврійській губернії відбувався нерівномірно. Так, наприкінці 1852 р. у Північній Таврії на кожну наділену землею церкву приходилося в середньому 117,6 десятин, а в Криму - лише 29,3 десятини. Таким чином, таврійські парафії у материкових повітах були значно краще забезпечені землею, ніж на Кримському півострові. Це пояснюється малоземельністю кримських православних селян, які не мали можливості виділити власним священнослужителям потрібну кількість землі. У той же час у Криму значно частіше практикувалася виплата парафіянами причту щорічної грошової допомоги, оскільки священики Північної Таврії у більшості випадків заробляли гроші, здаючи в оренду церковну землю. У дисертаційному дослідженні відображено стан парафіяльного землеволодіння в кожному повіті Таврійської губернії, наведені порівняння його зі станом церковного землеволодіння в Херсонській і Катеринославській губерніях.

Представники таврійського православного кліру по-різному використовували виділену їм землю. Найчастіше церковні ділянки обробляли самі причетники. Іноді парафіяльні наділи взагалі не оброблялися. Широкого розповсюдження набула практика здачі церковних земель в оренду селянам. У 1850-1855 рр. Таврійська губернська влада намагалася зобов'язати місцевих православних селян безплатно обробляти 10 десятин церковної землі в кожній парафії. По суті, робилася спроба нав'язати таврійським селянам церковну панщину на зразок тієї, що існувала в деяких західних губерніях Російської імперії. Здійсненню цих планів завадила Кримська війна. У цілому ж землеволодіння православного духовенства не відігравало суттєвої ролі в економіці Таврії і всього Півдня України в досліджуваний період.

Таким чином, у кінці XVIII - середині ХІХ ст. православна церква значно посилила свої позиції у Криму та Північній Таврії. Але відповідна державна політика і низький рівень доходів місцевого православного населення призвели до неможливості для більшої частини священнослужителів задовольнити власні матеріальні потреби, що обумовило бідність їхнього життя. Наявність церковних земельних наділів позитивно впливала на добробут деяких причтів лише в материкових повітах Таврійської губернії.

У четвертому розділі - "Економічне становище чорного духовенства в Криму і Північній Таврії в кінці XVIII - середині ХІХ ст." - аналізуються особливості економічного розвитку таврійських монастирів. Даний розділ вміщує два підрозділи.

Підрозділ 4.1. - "Фінансовий і майновий стан таврійського чернецтва". У підрозділі наводиться загальна характеристика розвитку монастирів Таврії у зазначений період. Відзначається, що до середини ХІХ ст. єдиною чернечою православною обителлю в Криму залишався Балаклавський Георгіївський монастир. Балаклавські ченці орієнтувалися переважно на виконання треб для моряків Чорноморського флоту. Тому їхній вплив на стан православ'я в Криму не був значним. Втім серйозним чинником, що сприяв посиленню позицій православної церкви на півострові, став Бахчисарайський Успенський скит, утворений у 1850 р. У підпорядкуванні скиту в 50-ті рр. ХІХ ст. знаходилося п'ять кіновій, які пізніше стали самостійними монастирями: Херсонеська Володимирська, Інкерманська Климентівська, Козьмо-Даміанівська, Кизилташська Стефанівська і Катерлезька Георгіївська. Установою монастирського типу був і Феодосійський архієрейський будинок - резиденція Феодосійсько-Маріупольського грецького єпископа наприкінці XVIII ст. Певний вплив на християн Північної Таврії мав єдиновірський Корсуньський Богородичний монастир, який з 1848 р. набув статусу православного.

З 1764 р. російське законодавство забороняло монастирям володіти селянами і будь-якими населеними нерухомими маєтками. Замість них держава виділяла монастирям штатну платню, на яку і повинні були утримуватися ченці та послушники. У Криму і Північній Таврії штатна платня суттєво впливала лише на добробут ченців Балаклавського монастиря. Феодосійський архієрейський будинок одержував державні кошти із затримкою, що стало головною причиною бідності грецької єпархії. Корсуньський та Бахчисарайський монастирі взагалі були позбавлені державної фінансової підтримки, оскільки вважалися заштатними.

Значну роль у забезпеченні економічного добробуту таврійських монастирів відігравали пожертвування віруючих. Саме на пожертвування споруджувалася більшість будівель на території Корсуньського, Балаклавського і Бахчисарайського монастирів. Гроші на розвиток православних обителей, як правило, виділяли заможні християни: дворяни, купці, військовослужбовці. Настоятель Георгіївського монастиря митрополит Агафангел Типальдо (1825-1854 рр.) завдяки підтримці царя Миколи І з 1837 р. зумів організувати збір пожертвувань на користь балаклавських ченців по всій Російській імперії. Облаштування Богородичного монастиря проводилося на кошти єдиновірців з різних регіонів країни.

Далеко не завжди пожертвування надходили безпосередньо в монастирі. Деякі благодійники переказували гроші на монастирські рахунки в російських банках. Ця тенденція стала чітко простежуватися в 40-50-ті рр. ХІХ ст. Так, наприкінці 1857 р. Балаклавський монастир був власником банківських квитків на загальну суму у 15795 крб. сріблом. У цей же період Успенський скит та підлеглі йому кіновії мали на рахунках 11600 крб. Більшою частиною цих коштів розпоряджався Бахчисарайський скит. Інкерманська, Козьмо-Даміанівська і Катерлезька кіновії взагалі не мали вкладів у фінансових установах держави. Деякі меценати робили вклади з умовою, що в подальшому ченці будуть користуватися лише процентами з них.

Власне економічна діяльність найбільш чітко простежується в Богородичній обителі. Оскільки Корсуньський монастир розташовувався на березі Дніпра, його ченці активно займалися рибальством, яке значною мірою задовольняло потреби братчиків і паломників у їжі. З моменту заснування монастиря неподалік від нього був влаштований рибний завод. Переробкою риби на ньому займалися наймані сезонні робітники.

Найбільші прибутки корсуньські ченці одержували від продажу солі. З 1808 р. завдяки державі Богородичний монастир почав безкоштовно отримувати велику кількість солі з двох соляних озер поблизу фортеці Кінбурн. Оскільки ціни на сіль зростали, її продаж значно поліпшував матеріальне становище монастиря. Так, у 1822 р. соляні надходження в монастир становили 33250 крб. асигнаціями. Спроби деяких посадовців зменшити монастирські доходи успіху не мали, оскільки розвитку обителі сприяла сама імператорська влада. Пільгові умови соляного бізнесу обґрунтовувалися тим, що Корсуньський монастир не одержував фінансову допомогу від держави.

Уявлення про економічне становище таврійських монастирів можна скласти на підставі вивчення прибутково-видаткових книг обителей. Їхня статистика свідчить про те, що головними джерелами доходів ченців Криму і Північної Таврії були пожертвування віруючих і продаж свічок. Певну користь приносила економічна діяльність монастирів: здача в оренду землі, пасовищ, продаж власної худоби. Здійснення за гроші церковних таїнств теж було важливим джерелом чернечих доходів. Прибутково-видаткові книги Балаклавського монастиря вказують на те, що активну допомогу обителі надавали матроси Чорноморського флоту. За свою господарську діяльність вони отримували від монастиря грошову винагороду.

На добробуті монастирських установ негативно позначилися факти розкрадання коштів. Так, коли Феодосійсько-Маріупольську єпархію очолював єпископ Дорофій (1787-1790 рр.), зникли 5796 крб., що належали Феодосійському архієрейському будинку. Ці кошти привласнили родичі Дорофія. У Корсуньській обителі в 1837 р. також сталася велика крадіжка. З монастирської каси було викрадено 44000 крб. асигнаціями. До крадіжки були причетні деякі ченці монастиря. Фінансові зловживання стали однією з підстав для перетворення в 1848 р. єдиновірського Богородичного монастиря у православну обитель.

У досліджуваний період православна церква відчувала вплив російської кріпосницької системи. Це позначилося, зокрема, на функціонуванні Балаклавського Георгіївського монастиря. У кінці XVIII - середині XIX ст. у Балаклавській обителі використовувалася примусова праця підневільних прислужників, які виконували найбільш важку роботу. При монастирі регулярно працювали і проживали десять таких прислужників. Термін їхньої служби складав двадцять років. Контингент прислужників формувався з державних селян Таврійської губернії. Рішення про відправку людей у монастирські працівники приймалися на селянських сходах. Монастирськими прислужниками, як правило, ставали молоді неодружені люди, здатні до фізичної праці. Серед них було багато осіб, які у свій час лишилися батьків і виховувалися в чужих родинах. Послані в монастир селяни позбавлялися селянського звання і, по суті, ставали монастирськими кріпаками, хоча офіційно такими не вважалися.

Підрозділ 4.2. - "Земельні володіння таврійських монастирів". Певну роль у функціонуванні таврійських монастирів відігравали їхні земельні володіння. Після проведення секуляризаційної реформи держава обмежувала кількість монастирської землі від 6-9 дес. у 1764 р. до 100-150 дес. у 1835 р. Крім того, ченці мали можливість отримувати земельні ділянки у дарунок від приватних осіб.

Процес формування земельного фонду Феодосійського архієрейського будинку тривав з 1788 по 1794 рр. У середині 1790-х рр. Феодосійсько-Маріупольські єпископи мали у власності 30 дес. 274 кв. саж. землі. Однак до ліквідації єпархії належним чином скористатися земельними ресурсами вони не встигли. Земельний фонд Бахчисарайського монастиря в досліджуваний період тільки почав окреслюватися. Цьому процесу серйозно завадила Кримська війна. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. Успенський монастир та підлеглі йому кіновії мали в сукупності 340,25 дес. землі. Однак розвинутого господарства на них ще не було.

Певну користь від експлуатації земельних ресурсів мали Корсуньський Богородичний і Балаклавський Георгіївський монастирі. Пошуки території для Корсуньської єдиновірської обителі зайняли 10 років. У 1797 р. Богородичному монастирю виділили 3000 дес. зручної і 2447 дес. 775 кв. саж. незручної землі при нормі у 30 дес. Ці землі були конфісковані у місцевих дворян, що не є типовим для самодержавної Росії. Монастирські угіддя здавалися в оренду селянам із сусідніх сіл і міщанам з повітового центру Олешки. Поступово збільшувалося поголів'я худоби в монастирському господарстві.

Офіційне виділення землі Балаклавському монастирю відбулося в 1797 р. Чернеча братія отримала у володіння 904 дес. 440 кв. саж. землі. Абсолютна більшість цієї території була непридатна для економічної діяльності. Тим не менше ченці створили розвинуте господарство. Наймані робітники вирощували на монастирських ділянках овочі, фрукти, виноград. При виконанні сільськогосподарських робіт значну допомогу Георгіївському монастирю надавали матроси Чорноморського флоту. Прибутковою галуззю монастирського господарства було скотарство. Ченці володіли великими стадами, які здавали в оренду місцевим селянам і землевласникам.

Отже, монастирське землеволодіння позитивно впливало на матеріальне забезпечення таврійських ченців, але не відігравало суттєвої ролі в економічному розвитку Криму і Північної Таврії.

Висновки

На основі дослідження економічного становища православної церкви в Криму і Північній Таврії в кінці XVIII - середині ХІХ ст. можна зробити наступні висновки.

1. Входження в 1783 р. земель Кримського ханства до складу Російської імперії сприяло відродженню православ'я в Криму і розповсюдженню східного християнства в Північній Таврії. Процес інтеграції колишніх ханських земель до Російської імперії супроводжувався певними труднощами. Тому Росія використовувала православну церкву для зміцнення власних позицій у регіоні. Держава періодично йшла на поступки кримським грекам, дозволяючи їм створювати автономні церковні структури. Православ'я було одним із засобів русифікації місцевого багатонаціонального населення. Спроби державної влади християнізувати кримських татар успіху не мали. Тому домінуючою релігією в досліджуваний період залишався іслам.

2. Неналежна увага катеринославських і херсонських єпархіальних архієреїв до проблем таврійського духовенства негативно позначалася на економічному становищі парафіяльних священнослужителів. Більшість з них отримувала мізерну грошову допомогу від парафіян через їхню бідність або невелику державну платню, яка ставила причетників на межу зубожіння. У багатьох православних громадах причти існували винятково за рахунок плати парафіян за здійснення церковних таїнств. Лише в деяких парафіях заможні парафіяни цілком забезпечували життєві потреби своїх пастирів.

Парафіяльні храми не мали можливості використовувати головне джерело своїх доходів - виручку від продажу свічок. Свічковий прибуток практично цілком вилучався органами церковного управління і спрямовувався на утримання духовних училищ. Це призводило до численних спроб приховування свічкових доходів від ревізійних церковних служб. Згідно з розпорядженнями Синоду, причт міг користуватися свічковими сумами тільки за наявності дозволу з боку відповідної духовної консисторії.

Деякі церковні причти володіли житловими будинками, пекарнями, торгівельними крамницями і заїжджими дворами. Перелічені види власності належали, як правило, міським причтам, які мали багатих покровителів. Найчастіше представники духовенства безпосередньо не розпоряджалися своєю власністю, а здавали її в оренду світським особам з метою одержання прибутку.

3. Значну роль у функціонуванні церкви відігравало церковне землеволодіння. Держава наділяла земельними ділянками тільки сільські парафіяльні храми. Міські причти повинні були існувати за рахунок пожертвувань парафіян і власної економічної діяльності. Однак і в сільській місцевості далеко не всі церкви мали земельні угіддя. У Північній Таврії священнослужителі були значно краще забезпечені землею, ніж у Криму. Це пояснюється малоземельністю кримських селян, з володінь яких виділялися ділянки на користь православних храмів. Неоднакова земельна забезпеченість обумовила ще одну тенденцію: в материкових повітах рідше практикувалася виплата парафіянами причту щорічної грошової допомоги, оскільки священнослужителі мали можливість заробляти гроші, здаючи в оренду церковну землю.

4. У кінці XVIII - першій половині ХІХ ст. у Таврії діяли два монастиря: Корсуньський Богородичний у материкових землях і Балаклавський Георгіївський у Південно-західному Криму. Наприкінці XVIII ст. як монастирська установа функціонував і Феодосійський архієрейський будинок. Поява в 50-ті рр. ХІХ ст. у Криму Бахчисарайського Успенського скиту і підлеглих йому кіновій свідчила про зміцнення позицій православної церкви на півострові.

Штатну платню від держави одержували Феодосійський архієрейський будинок і Георгіївський монастир. Платня суттєво впливала лише на добробут балаклавських ченців. Дуже важливу роль в економічному розвитку таврійських монастирів відігравали пожертвування віруючих. Особливо слід відзначити багатих меценатів, які надавали ченцям значну допомогу. Будівлі в Корсуньському, Балаклавському і Бахчисарайському монастирях споруджувалися переважно на пожертвування. Важливим джерелом прибутків був і продаж свічок.

5. Кримські монастирі активно користувалися послугами банківських установ Російської імперії, прирощуючи процентами свої накопичення. Особливо це позначилося на підвищенні добробуту Балаклавської обителі в кінці 30-х - на початку 50-х рр. ХІХ ст. Банківські вклади істотно допомогли становленню й облаштуванню Бахчисарайського Успенського скиту та підпорядкованих йому кіновій у середині ХІХ ст. Вклади на монастирські рахунки робили заможні світські особи або самі ченці.