Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА"

УДК 94(477.83/86 "1920/1939")

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ 1920-1939 РР.

20.02.22 - військова історія

ФУРТЕС ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Львів - 2009

Кривизюк Леонід Петрович, кандидат історичних наук, доцент, провідний науковий співробітник науково-дослідної лабораторії Наукового центру Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету "Львівська політехніка".

Офіційні опоненти:

Кондратюк Костянтин Костянтинович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені І. Франка;

Дем'янюк Олександр Йосипович, кандидат історичних наук, доцент, проректор з навчальної роботи Луцького інституту розвитку людини університету "Україна".

Захист відбудеться "30" травня 2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті "Львівська політехніка" (79013, м. Львів, вул. С. Бандери, 12, корпус 4, ауд. 204).

З дисертацією можна ознайомитися у науково-технічній бібліотеці Національного університету "Львівська політехніка" (79013, м. Львів, вул. Професорська, 1).

Автореферат розісланий "29" квітня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток історичної науки в незалежній Україні засвідчив чималі здобутки дослідників новітньої доби. Завдяки сприятливим умовам вітчизняні історики створили потужний пласт наукових праць, які неупереджено реконструювали передумови, хід і геополітичні наслідки Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Водночас поза межами ґрунтовних узагальнень залишилося чимало сторінок військової історії новітньої доби, воєнно-історичні студії української військової еміграції. Однак, саме українська військова еміграція міжвоєнного часу створила масив науково-історичних і мемуарно-аналітичних творів, які склали джерельну базу для вітчизняних дослідників Української революції, оскільки в радянській історіографії цю проблематику відверто ігнорували або фальсифікували.

Українська еміграція, і військова зокрема, - унікальне явище в період світових катаклізмів XX ст. Справжнім національним феноменом, який вразив політиків і загалом суспільство західних держав, стало те, що після кількох років визвольних змагань розрізнені, змучені духовно і фізично, залишки армій Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у складних умовах інтернування зуміли створити центри науково-освітньої діяльності. Щоправда, в драматичній історії України вже були прецеденти, коли її провідники з військом змушені були відступити за кордон і творити військову еміграцію в сусідніх країнах. За своєю чисельністю, широтою громадянського представництва та масштабами суспільно-політичної та військово-історичної діяльності ці процеси не можуть зрівнятися із хвилею військово-політичної еміграції, яку спричинили Перша світова війна та поразка Визвольних змагань 1914-1923 рр. Адже тоді за межами етнічних земель опинилося більше 100 тис. українців, з них близько 40 тис. військовиків. військова еміграція українська історія

Однією з характерних особливостей нової хвилі української еміграції був відступ уряду й Армії УНР у Польщу, а Галицької армії - в Чехословаччину, з перспективою продовження збройної боротьби після вимушеної перерви. У кількарічному інтернуванні збережено дисципліновані та сповнені високих патріотичних прагнень українські армії, тисячі стрільців і старшин, які відмовилися від спокійного життя заради подальшої боротьби за визволення України, соборність її земель.

Аналіз діяльності української еміграції свідчить, що її суттю була морально-політична реакція на катаклізми XX ст., усвідомлення сенсу свого існування як етнодержавної місії. В умовах, коли землі України були пошматовані п'ятьма сусідніми державами, а її народ опинився під реальною загрозою існування як етносу, на еміграцію випало завдання продовжувати соціально-політичне й духовне життя нації, створювати і розвивати національні наукові школи, зокрема військово-історичну.

Це почесне завдання визначалося, насамперед, тим, що країни Заходу фактично відвернулися від державно-політичних проблем України. Країни західної демократії не засудили більшовицький терор на Наддніпрянщині, політику польської, румунської й угорської влади на окупованих теренах Галичини і Волині, Буковини і Закарпаття. В цих умовах нова хвиля української еміграції розпочала виконувати абсолютно нові функції. Своїм організованим існуванням, активною політичною і науково-історичною діяльністю вона заявила себе на міжнародній арені представником могутньої нації, непокірним борцем за вікові прагнення народу до незалежності й соборності. Завдяки збереженню національної ідентичності та свідомості еміграція стала захисником історичної пам'яті нації. Велику роль у здійсненні цієї функції відігравала науково-історична та видавнича діяльність, особливо військової еміграції як активної, організованої спільноти з великим інтелектуальним потенціалом.

Важливою функцією еміграції стала консолідація сил для продовження боротьби з тоталітарним більшовицьким режимом в Україні, моральна і політична підтримка патріотичних сил, які чинили опір радянській владі. Про їх наявність свідчив повстанський рух 20-хх років, масові репресії та політичні процеси 30-хх років, більшу частину з яких сфабрикували. Не випадково в роки Другої світової війни й пізніше чимала частина українства із зброєю в руках билася проти сталінського режиму. Іншою функцією української еміграції, зокрема військової, стало творче осмислення уроків Української революції 1917-1921 рр. Завдяки високому інтелектуальному потенціалу її наукові сили зробили вагомий внесок в історіографію національно-визвольної боротьби ХХ ст. Великим здобутком українського зарубіжжя було відродження і розвиток національної історичної науки в добу її руйнування комуністичним режимом в Україні.

Актуальність даного дослідження полягає в об'єктивній необхідності простежити зародження і розвиток української військово-історичної думки в еміграції в умовах, коли зростає загальний інтерес суспільства до сторінок вітчизняної історії, які впродовж десятиліть замовчувалися чи фальсифікувалися. Отже, актуальність теми дослідження зумовлена рядом причин, з яких слід виділити головні:

1. Упродовж тривалого часу радянська історіографія ігнорувала або спотворювала події Української революції та перебіг збройної боротьби за незалежність у 1917-1921 рр.

2. Діяльність української еміграції, особливо у сфері військово-історичної науки й видавництва міжвоєнної доби, сприяла виходу українського питання на світову арену й певним чином становлення України не лише суб'єктом, але й об'єктом міжнародної політики.

3. Існування емігрантських урядів і військових формувань, громадсько-політичних об'єднань УНР і ЗУНР, а також Української Держави, їх активна діяльність в умовах бездержавності в еміграції зумовила збереження національної ідентичності та свідомості, сприяючи розгортанню протибільшовицького й антипольського рухів на поневолених українських землях.

4. Творча спадщина української військової еміграції в галузі історичної науки стала не лише внеском у піднесення національної свідомості та державницького самостійного духу українства, але й нерідко єдиною джерельною базою для сучасних дослідників визвольних змагань українського народу в XX ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів наукової та науково-технічної діяльності Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету "Львівська політехніка" та в рамках наукової теми кафедри історії, теорії та практики культури цього ж університету "Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відродження своєї державності 1917-1921 рр. ".

Мета дослідження полягає у з'ясуванні місця та ролі української еміграції міжвоєнного періоду у створенні літопису Української революції, узагальненні діяльності наукових центрів за межами України і тенденцій розвитку української історичної науки в зарубіжжі, насамперед, в історіографії Визвольних змагань першої чверті ХХ ст.

Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою такі завдання:

- дослідити значення та роль військової еміграції УНР у розвитку української історичної науки, проаналізувати її концепції в працях М. Грушевського та С. Петлюри, визначити головні напрямки дослідження військово-політичної історії України;

- показати вирішення проблем військової історії в працях військових істориків ЗУНР; реконструювати організацію, напрямки і здобутки військово-історичної роботи в таборах інтернованих частин Галицької армії в Чехословаччині, проаналізувати дослідження галицьких військовиків історії національно-визвольної боротьби 1914-1923 рр.;

- узагальнити гетьманську концепцію Української революції й її вплив на воєнно-історичні дослідження;

- показати спільне та відмінне в концепціях трьох гілок української еміграції щодо висвітлення подій Української революції 1917-1921 рр.;

- виокремити недостатньо опрацьовані сторінки її історії та визначити напрямки подальших досліджень даної проблематики.

Об'єкт дослідження - події військової історії у працях української еміграції 1920-1939 рр.

Предметом дослідження є військово-історичні дослідження та видавнича діяльність еміграції УНР, ЗУНР та Української держави, концепції військово-історичної думки цих угруповань українського зарубіжжя, діяльність наукових центрів поза межами Батьківщини, аналіз напрямків дослідження військової історії, насамперед подій Української революції 1917-1921 рр.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності та історизму, комплексного використання джерел та їх критичного аналізу. При розв'язанні поставлених завдань застосовано описовий, проблемно-хронологічний, комплексно-аналітичний, порівняльний методи дослідження.

Хронологічні рамки дослідження - 1920-1939 рр. - період від утворення за межами України таборів інтернованих частин армій УНР і ЗУНР й розгортання в них науково-історичної роботи, заснування і діяльності Українського воєнно-історичного товариства та інших національних наукових центрів у Польщі, Чехословаччині, Німеччині до Другої світової війни.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у комплексному дослідженні науково-історичної та видавничої діяльності української військової еміграції трьох угруповань: УНР, ЗУНР і Української держави, виокремленні їх концептуальних розбіжностей у поглядах на Українську революцію, узагальненні тенденцій розвитку воєнно-історичної думки та її внеску в історіографію Визвольних змагань 1914-1923 рр.

Практичне значення одержаних результатів дослідження зумовлено з'ясуванням місця і ролі української еміграції у відродженні та розвитку історіографії Української революції. Творчий доробок дисертанта може бути використаним для дослідження літопису військової еміграції як активної і самодостатньої частини українського зарубіжжя, її військово-історичної діяльності, при написанні наукових праць і навчально-методичних посібників з новітньої історії України та її війська, розробці спецкурсів із проблем Українських визвольних змагань 1914-1923 рр.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає у виявленні й аналізі масиву неопублікованих документів і матеріалів, частина з яких вводиться до наукового обігу вперше. Аналіз цієї документальної та історіографічної бази дає можливість охарактеризувати соціально-політичні та військово-історичні умови формування української військової еміграції УНР, ЗУНР та Української держави, проаналізувати їхній внесок в історіографію Визвольних змагань 1914-1923рр., дослідити їх науково-історичну роботу, висвітлити роль українського зарубіжжя у збереженні національної свідомості та вихованні патріотизму в нових поколіннях українців.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на наукових конференціях, одна з яких міжнародна - "Західно-Українська Народна Республіка" (до 90-річчя утворення, Львів, 2008), семінарах і засіданнях профільних кафедр.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в чотирьох наукових публікаціях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (524 найменування). Загальний обсяг дослідження становить 178 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету і конкретні завдання, методи дослідження, теоретичне та практичне значення, подано відомості про апробацію положень дисертації.

У першому розділі "Історіографія та джерельна база дослідження" розглянуто передумови й особливості вивчення проблеми в українській і зарубіжній історіографії, проаналізовано основні групи джерел, які використані в роботі.

Досліджуючи проблему, дисертант виділив три історіографічні школи: радянську, діаспорну, сучасну українську. Характерною особливістю радянської історіографії була її непримиренна спрямованість проти будь-яких проявів національно-визвольного руху в Україні, який розглядався крізь призму антирадянської діяльності, спрямованої на реставрацію при підтримці "міжнародного імперіалізму" влади "українських буржуазних націоналістів", "петлюрівців". У зв'язку з цим події Української революції 1917-1921 рр. замовчувалися або спотворювалися у працях В. Антонова-Овсієнка, А. Лихолата, М. Супруненка й ін. Національно-культурна діяльність української військової та політичної еміграції взагалі замовчувалася. У полі зору радянської історіографії була, насамперед, трудова еміграція, пов'язана з комуністичними, прорадянськими організаціями за кордоном, зокрема в Канаді та США, її зв'язок з ліворадикальним рухом у Західній України.

Значно вагомішим виявився доробок діаспорної історіографії, яку репрезентували діячі УНР, ЗУНР, Української держави. Насамперед відзначимо історіографічні праці Л. Шанковського, О. Оглоблина, С. Наріжного, І. Шендрика, С. Ріпецького, І. Прижмуренка, О. Вішки, О. Колянчука, в яких узагальнено головні військово-історичні здобутки діаспори, проаналізовано її джерельне підґрунтя і політичну складову, що дозволило визначити загальну концепцію розвитку вітчизняної військово-історичної науки та прослідкувати тенденції її розвитку у міжвоєнні роки, частково після Другої світової війни.

Лише в 90-хх рр. ХХ ст., після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, дослідники отримали доступ до спецфондів вітчизняних архівів і можливість об'єктивно розробляти проблеми національно-визвольного руху, функціонування еміграційних державно-політичних і наукових центрів. Зокрема, історіографія національно-визвольних змагань ґрунтовно узагальнена в двохтомній праці В. Солдатенка "Українська революція. Концепція та історіографія ". У ній проаналізовано найважливіші науково-мемуарні публікації українського зарубіжжя, насамперед діячів Центральної Ради, щоправда, дещо поверхнево подано історіографію ЗУНР, українсько-польської війни 1918-1919 рр. Науково-історична та видавнича діяльність української еміграції стала також об'єктом досліджень В. Трощинського, М. Павленка, І. Срібняка, С. Гелея, О. Колянчука, З. Кисіль, І. Крупського, В. Передерій, П. Федоришина, І. Павлюка, С. Горевалова й ін.

З точки зору теорії і методології дослідження особливо цінними стали праці сучасних авторів: з історії Першої світової війни, Легіону УСС - І. Патера, М. Лазаровича, М. Литвина, О. Мазура; з історії УНР - В. Дещинського, В. Голубка, В. Верстюка, С. Литвина, Я. Тинченка, О. Щусь, А. Харука, І. Хоми; з історії ЗУНР і Галицької армії - О. Карпенка, С. Макарчука, В. Гордієнка, Я. Дашкевича, М. Литвина, К. Науменка, Л. Кривизюка, А. Каляєва, Б. Якимовича, О. Шишки, В. Футулуйчука; з національно-визвольного руху 1920-1939 рр. - Ю. Сливки, С. Гелея, М. Гетьманчука, І. Гавриліва, М. Кугутяка, К. Кондратюка, В. Трофимовича, М. Панчука, О. Рубльова та ін. Окремі сюжети проблеми висвітлено в узагальнюючих роботах, зокрема фундаментальній "Історії українського війська" (1936) за редакцією І. Крип'якевича та її наступних виданнях.

Критично проаналізовано також роботи зарубіжних авторів, насамперед польських і російських, які побічно згадували військово-політичних діячів Української революції.

Різні аспекти військово-дипломатичної діяльності, зовнішньої політики українських державних формувань та інших країн, перебіг і наслідки бойових дій різних армій, місце в цих процесах суспільної свідомості та наукової думки, загалом історичної пам'яті знайшли відображення у джерелах, які за походженням і видовими ознаками умовно поділено на такі групи: документи законодавчих і виконавчих органів влади, зокрема й військових; документи і матеріали армій УНР, Української держави, ЗУНР (стратегічні плани, накази); документи дипломатії та військових аташатів; пресові публікації; спогади, щоденники, листи; твори політичних, військових і громадських діячів; довідкові матеріали в енциклопедіях, збірниках, альманахах і календарях; аналітичні дослідження вчених.

Вагомий історичний матеріал почерпнуто у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, зокрема у фондах: Головного управління Генштабу Армії УНР, Управління Генштабу Армії УНР, Міністерства військових справ Української держави, Начальної команди Галицької армії, Українських військових таборів у Йозефові і Ліберцях та ін. У Центральному державному історичному архіві України у Львові опрацьовано матеріали видавництва "Червона калина", Наукового товариства імені Шевченка, колекцію документів про діяльність урядів та армії УНР і ЗУНР, матеріали Управління Української військової станиці у Каліші, персональні фонди окремих діячів ЗУНР, учасників і свідків Визвольних змагань першої половини ХХ ст. Частина цих матеріалів опублікована в документальному п'ятитомнику "Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923" (відповідальний редактор О. Карпенко).

Критично проаналізовано численні спогади політичних і військових діячів, які були опубліковані в міжвоєнній Польщі (насамперед у календарях, літописах, окремих виданнях львівського кооперативу "Червона Калина", таборових виданнях Армії УНР у Каліші), Чехословаччині (пресі та окремих виданнях таборів інтернованої УГА), Німеччині, Франції, США, Канаді. Чимало спогадів увійшли до діаспорних історично-регіональних видань Наукового товариства імені Шевченка. Зокрема у видавництвах Львова, Варшави, Праги у 20-30-ті роки з'явилися спогади генералів М. Омеляновича-Павленка, М. Капустянського, О. Удовиченка, О. Пилькевича, В. Петріва, П. Єрошевича, В. Савченка, Г. Порохівського, М. Крата, полковників В. Кедровського, В. Проходи й ін., в яких відтворено процеси українізації російської армії влітку і восени 1917 р., початки військового будівництва, бойову діяльність армій УНР і ЗУНР. Власне, на першому етапі військово-історичної діяльності української еміграції домінували мемуари, які відзначалися тенденційністю і браком самокритичності. Здійснено також пошукову роботу щодо виявлення мемуарів та інформаційних повідомлень у тогочасній періодиці Польщі, Чехословаччини, Німеччини, УРСР та інших країн. Значний фактичний матеріал почерпнуто зі збірників документів, праць українських політичних і військових діячів та їх опонентів.

Перші бібліографічні узагальнення військово-історичних студій доби, яка розглядається зробили І. Шендрик у праці "Список джерел до історії української визвольної війни 1914-1921 рр." (Львів, 1937) і Ю. Никифорук у публікації "Західна Україна. Матеріали до бібліографії. Опис літератури, опублікованої на терені УРСР. 1917-1929 рр." (Харків; Київ, 1932).

Загалом наявна джерельна база дає можливість об'єктивно реконструювати історіографічний процес у середовищі української військової еміграції 20-30-хх років ХХ ст. Науковий пошук обмежило розпорошення документального матеріалу в різних бібліотеках і архівах України і зарубіжжя, відсутність бібліографії праць української еміграції.

Другий розділ "Військово-історичні дослідження і видавнича діяльність еміграції УНР" складається з трьох підрозділів: "Військова еміграція УНР та її роль у розвитку української військово-історичної науки", "Концепція військово-історичної думки українського зарубіжжя в працях М. Грушевського і С. Петлюри" і "Головні напрямки досліджень військової історії ".

Унікальність цієї хвилі еміграції полягала в тому, що, прагнучи продовжити боротьбу, українське військо з командуванням та урядом держави відступило 1920 р. до союзної Польщі. Розмістившись у таборах інтернування, дивізії і полки Армії УНР розгорнули широкомасштабну вишкільну та національно-патріотичну виховну роботу. Зусиллями командного складу, армійського та дивізійних культурно-освітніх відділів при військових штабах розпочато фахову, культурно-освітню та релігійно-виховну роботу скитальців, підпорядковану новій воєнно-політичній доктрині. Основою її концепції було зберегти боєздатну армію для майбутньої боротьби за визволення України. Для цього відновлено діяльність Спільної Юнацької школи для підготовки старшин і дивізійних шкіл підстаршин, засновано академічні курси Генерального штабу, створено громадські, літературно-мистецькі товариства, релігійні громади, налагоджено видання часописів і журналів. Довкола них зосередився могутній інтелектуальний потенціал військовиків, зокрема генералів і старшин Генерального штабу - відданих українській справі учасників визвольних змагань 1917-1921 рр.

На початку 1919 р. у складі Генерального штабу розгорнув діяльність Воєнно-історичний відділ на чолі з М. Обідним. Він підпорядковувався Другому генерал-квартирмайстерові С. Дядюші. Успішній роботі відділу сприяло й те, що на бік Директорії перейшла група генералів із гетьманського Генштабу на чолі з М. Юнаківм. Усупереч складним умовам безперервних бойових дій Армії УНР упродовж 1919-1920 рр., Воєнно-історичний відділ налагодив збір документів і матеріалів з історії збройної боротьби. Влітку 1920 р. його реорганізовано у Воєнно-історичну управу Генштабу. Зважаючи на непересічне виховне значення воєнно-історичної роботи у війську, Головний Отаман С. Петлюра видав низку наказів щодо її поліпшення. Зокрема, 13 серпня 1920 р., він вимагав від Військового міністра В. Сальського активізувати діяльність Воєнно-історичних відділів при штабах Армії УНР та дивізій, особливо щодо збору і збереження документів. Першим начальником Воєнно-історичної управи й ініціатором заснування "Воєнно-історичного вісника" став полковник Б. Сулковський.

Значний внесок у діяльність управи зробив її новий начальник В. Сигарів, який восени 1920 р. опрацював Положення про цей важливий орган, метою якого було "дослідження воєнної історії України, збір воєнно-історичних матеріалів з сучасної боротьби за визволення та минувшини., заохочувати вояків та громадянство і поширення серед них історичних знань і любові до рідної Батьківщини". Реорганізована управа складалася з воєнно-історичного і видавничого відділів, військового архіву. В. Сигарів у січні 1921 р. запропонував командуванню концепцію роботи в нових умовах: в кожному таборі мати представника Генштабу з питань воєнно-історичної роботи, негайно впорядкувати архіви дивізій і окремих частин, розпочати написання хронік військових частин, видання часописів і мемуарно-аналітичних збірників. З цією метою в липні 1921 р. засновано Військово-історичний музей-архів в містечку Тарнові (неподалік Кракова), де згідно з наказом командувача Армії УНР зосереджувалися всі історичні документи й матеріали. 25 серпня 1921 р. С. Петлюра наказав командирам частин передавати не лише документи, але й написані історії дивізій і полків.

Важливе значення для розгортання пошуково-видавничої роботи і розвитку військової думки зарубіжжя мала діяльність таборових воєнно-наукових об'єднань і товариств. Зокрема, 1921 р. при Українському народному університеті в таборі Ланцут засновано військовий факультет, який очолив М. Юнаків, а згодом І. Мартинюк. Налагоджено випуск "Військового вісника". Крім цього командир групи військ у Ланцуті генерал О. Пилькевич заснував військово-літературний двотижневик "Наша Зоря" (мав власну друкарню), навколо якого згуртувалися публіцисти Є. Маланюк, І. Блакитний, О. Луцький, В. Євтимович, А. Лебединський, М. Шаповал.

У Вадовицях під орудою генерала Г. Базильського діяв кооператив "Запорожець", що закупив друкарню й налагодив видання місячника "Запорожець" (головний ред. Л. Лазаренко). На його шпальтах друкували, крім прози і поезії, спогади фронтовиків, історичні розвідки. У таборі Александрів Куявський, де розмістилися дивізії генералів М. Безручка та Ю. Тютюнника, виходили літературно-військовий "Альманах", часописи "Український стрілець", "Нове життя", в яких часто публікувалися спогади старшин і козаків, історичні розвідки. Однак найкращі умови для розгортання воєнно-історичної роботи та видавничої справи склалися в найбільшому таборі Каліш, де було зосереджено керівництво Армії УНР. У каліському видавництві "Чорномор" виходили періодичні видання "Літературно-військовий вісник", "Козацька думка", "За дротом", "За Україну", "Військовий вісник", "Залізний стрілець". У видавництві "Чорномор" аж до Другої світової війни виходили військово-історичні журнали "Табор" і "За державність", мемуари генералів М. Омеляновича-Павленка, М. Безручка, Г. Чижевського, В. Петріва, праці С. Петлюри.

Ще 5 серпня 1920 р. Військовий міністр полковник В. Сальський затвердив "Статут Українського воєнно-історичного товариства", який підготували генерали С. Дельвіг, С. Дядюша, В. Сінклер, М. Юнаків спільно з начальником Воєнно-історичного відділу Генерального штабу М. Обідним. Він визначав головне завдання: "досліджувати рідну історію і особливо її галузь - військову історію", а також форми і методи діяльності Товариства. Однак через війну його фундаторам не вдалося згідно зі Статутом зібрати установчі збори і обрати управу. Цю статутну вимогу здійснили 1925 р.

Товариство об'єднало високоосвічених військовиків, багато з яких мали досвід військово-історичної роботи (генерали С. Дельвіг, С. Дядюша, А. Вовк, П. Єрошевич, В. Змієнко, В. Кущ, В. Сигарів, О. Удовиченко, В. Петрів, М. Капустянський, М. Омелянович-Павленко, М. Юнаків, полковники В. Сальський, Г. Порохівський, М. Садовський, В. Євтимович й ін.). Більшість із них регулярно публікувала матеріали воєнно-історичного характеру у виданнях: "Залізний стрілець", "Запорожська думка", "Наша Зоря", "Нове життя", "Український сурмач". З'явилися перші збірники воєнно-історичних матеріалів, зокрема: "До зброї" (1921), "На руїнах" (1922), "Спогади" (Ч. 1, 1921), "Наші лицарі і мученики" (1921), праця полковника Г. Чижевського "Коротка історія 3-ї Залізної дивізії" (1922) та найпомітніша книжка того часу - "Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р." (1921) генерала М. Капустянського. Власне за участю членів товариства до 1939 р. виходив воєнно-літературний журнал "Табор" (ред. генерал В. Кущ).

Після ліквідації таборів інтернованих частин Армії УНР у Польщі частина військовиків заснувала у Франції журнал "Тризуб" (1925-1940). О. Удовиченко у Парижі заснував Товариство колишніх вояків Армії УНР і налагодив видання воєнно-історичного журналу "Військова справа", в якому, зокрема, опубліковано його праці "Перша боротьба за Київ (1917-1918)" (1927), "Загибель студентського куреня під Крутами" (1928), праці В. Сальського "Перспективи збройної боротьби за незалежність України", І. Косенка "Пам'яті генштабу генерал-полковника Сергія Дядюші", В. Колосовського "Армія УНР 1917-1921. Провід", В. Прокоповича "Наші Термопіли". Наприкінці 30-хх рр. у Парижі видавали також журнал "Вояк". У 1929 р. у Парижі відкрито Українську бібліотеку ім. С. Петлюри.

Дисертант узагальнив і концептуальні праці провідників УНР. Як відомо, на початку 20-хх років М. Грушевський, перебуваючи у Відні, проаналізував уроки і перебіг Української революції. Зокрема, у працях "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації", "На порозі нової України" М. Грушевський вчив літописців бачити всі етапи революції "новими очами", об'єктивно досліджувати українсько-російські відносини, не сприймати емоційно поразки, які мали зовнішню і внутрішню складову.

Праці М. Грушевського доповнюють думки Симона Петлюри, який, будучи в еміграції в Польщі та у Франції, глибоко усвідомлював: тимчасова поразка Української революції висунула нове завдання - зберегти національно-державницькі прагнення народу та його "органічну і інтегральну частину" - Армію УНР. Вимагав налагодити в інтернованих частинах виховну і вишкільну роботу, організувати видання "військово-наукової і військово-популярної літератури... для належного виховання нашого козачого і особливо підстаршинського складу". Вказані пропозиції обґрунтовано в його статтях 1923 р. "Сучасна українська, еміграція та її завдання", "Табор" (Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі)", у листах до генерала-хорунжого О. Удовиченка, у наказах щодо організації військово-історичної роботи у військах.

Велику увагу дослідників привернув, насамперед, складний процес військового будівництва доби Центральної Ради, зокрема Всеукраїнські військові з'їзди, українізація російської армії, утворення воєнного відомства та формування перших частин Української армії (В. Прохода, В. Кедровський, В. Савченко, М. Омелянович-Павленко, М. Падалка, Б. Монкевич, В. Сальський, Ю. Науменко, В. Євтимович, П. Єрошенко, Б. Сульківський та ін.). Чимало уваги приділено бойовим діям українського війська при обороні Києва у січні-лютому 1918 р. У книзі В. Петріва "Спомини з часів української революції (1917-1921)" відтворено діяльність С. Петлюри в період Першої українсько-більшовицької війни. Чи не найбільше публікацій було присвячено бою під Крутами у січні 1918 р. За бібліографією, яку склав А. Фігель 1933 р., історіографія проблеми нараховувала 90 спогадів, розвідок і аналітичних статей.

Історіографія антигетьманського повстання має чимало спогадів та воєнно-історичних праць. Дослідження військово-політичних протистоянь доби УНР представлені працями відомих воєначальників: О. Удовиченка, М. Капустянського, Є. Коновальця, Р. Дашкевича, М. Безручка. Вагомий внесок в аналіз тогочасних політичних процесів зробили генерали П. Єрошевич, М. Коваль-Медзвецький, В. Савченко, В. Чабанівський, О. Вишнівський, полковники М. Середа, І. Андрух, Г. Порохівський, П. Євтимович.

Значну частину історіографії визвольного руху займала одна з останніх операцій Армії УНР - Перший Зимовий похід (грудень 1919 - травень 1920 р.). Насамперед, відзначимо монографію командувача армії М. Омеляновича-Павленка "Зимовий похід", що вийшла 1934 р. у Каліші (журнал "За державність" публікував її у 1929-1933 рр.); надзвичайно цінне дослідження з додатком багатьох документів підполковника О. Доценка "Зимовий похід (6.XII.1919-6.V.1920)", що побачило світ у Варшаві 1932 р. заходами Українського наукового інституту; мемуарно-аналітичну книгу "Україна в огні і бурі революції. 1917-1921" учасника походу, члена уряду УНР І. Мазепи; працю командира дивізії, генерала Ю. Тютюнника "Зимовий похід 1919-1920" (Коломия, 1923). Цій темі присвячено також розвідки Б. Монкевича, В. Сальського, М. Чижевського, П. Феденка, П. Певного й ін.

Велику пізнавальну цінність мала праця генерала М. Безручка "Січові Стрільці у боротьбі за державність". Саме його 6-та стрілецька дивізія наприкінці серпня 1920 р. зупинила під Замостям наступ Першої Кінної армії С. Будьонного і змусила її відступити. О. Удовиченко висвітлив бойові дії Армії УНР, насамперед, 3-ї Залізної дивізії, яка під його керівництвом брала участь у наступі й разом із 6-ю дивізією - у визволенні Києва.

Низку публікацій присвячено Другому Зимовому походові під командуванням Ю. Тютюнника (листопад 1921 р.). У тематичному випуску збірника "За державність" 1933 р., присвяченому цьому походові, опубліковано воєнно-історичні розвідки О. Шпілінського, П. Ващенка, М. Чижевського й ін.

Третій розділ "Військово-історична проблематика у працях істориків ЗУНР" складається з трьох підрозділів: "Організація і напрямки військово-історичної роботи в таборах Чехословаччини", "Історико-мемуарний літопис УГА: "Український Скиталець" 1920-1923рр.", "Визвольні змагання 1914-1923 рр. у дослідженнях військових істориків УГА".

У культурно-просвітніх кружках таборів було налагоджено діяльність фахових і просвітніх закладів, бібліотек, аматорських театрів, хорів та інших культурно-мистецьких осередків, випуск табірних видань. Інтернованим галицьким старшинам і стрільцям надано можливість отримати середню і вищу освіту в чехословацьких державних або заснованих українських вищих навчальних закладах. Водночас у таборах підтримувалася військова дисципліна, організовувалися військові вишколи.

Найголовнішим завданням історичних секцій визначено збір документів і матеріалів з історії визвольних змагань 1918-1920 рр., історичних розвідок і споминів учасників тих подій. Планували найближчим часом налагодити видання історично-мемуарного журналу, оскільки наявні періодичні видання - тижневик "Голос табору" й двотижневик "Український Стрілець", які виходили у Німецькому Яблонні, - мали обмежені можливості щодо публікацій. Випуск у листопаді 1920 р. першого числа журналу "Український Скиталець" став новим імпульсом у розгортанні воєнно-історичної роботи.

Група ветеранів Легіону Українських Січових Стрільців утворила в Ліберцях під керівництвом отамана О. Лесняка власну історичну секцію для збору матеріалів і написання історії Легіону 1914-1918 рр. До секції увійшли сотник Б. Білинкевич, четар С. Чумак, колишні активні члени Пресової Кватири Легіону малярі І. Іванець та Ю. Буцманюк. Завдяки їх ініціативі з'явилися публікації: четаря Я. Колтунюка "Група отамана Леєра", десятника М. Ілящука "3-й курінь 8-ї Самбірської бригади в наступі на Київ", поручника Г. Нахмана "Передісторія й історія Жидівського куреня 1-го корпусу УГА" та ін. Сотник Р. Земик у розвідці "Дещо про летунство УГА" докладно висвітлив створення першого авіаційного загону в Красне під командуванням сина Івана Франка - Петра Франка - та його бойову діяльність на першому етапі українсько-польської війни. Високим науковим рівнем відзначалася праця генерала А. Кравса "Зав'язок моєї групи". Командант бойової групи "Хирів" на прикладі цього угруповання показав, як із початком війни з окремих загонів формувалися регулярні частини Галицької армії. Згодом генерал написав продовження документального нарису з елементами спогадів про перші бойові дії групи "Хирів". Він не оминув прорахунків і недоліків як своїх, так і сусідніх частин армії. Його праці були взірцем для інших дослідників, які долучилися до історичних студій. У звіті історичної секції від 31 жовтня 1922 р. зазначено, що вже зібрано 49 історій окремих частин і підрозділів.

Тематика дописів і виступів відображала головні напрями історичних досліджень у таборах: історія січового стрілецтва 1914-1918 рр.; Першолистопадове повстання 1918 р. й утворення ЗУНР; військове будівництво й історія окремих частин, бригад і корпусів УГА; бойові дії на фронтах українсько-польської війни, Вовчухівську та Чортківську наступальні операції; бойові дії УГА Наддніпрянщині на більшовицькому та денікінському фронтах; історію корпусу Січових Стрільців у складі Армії УНР; окремі види збройних сил: артилерія, кіннота, авіація, медична служба та ін.; військове духовенство; жіноцтво в лавах УГА; іноземні старшини на службі в українському війську; вплив січового стрілецтва та Галицької армії на піднесення національної свідомості населення Наддніпрянщини; життя в таборах інтернованих частин УГА; біографічні довідки військовиків.

Після прибуття групи генерала А. Кравса в листопаді 1920 р. у Ліберцях започатковано видання журналу "Український Скиталець". Перші три його числа (за листопад, грудень 1920 р. і січень 1921 р.) були рукописними й розмножувалися на шапірографі накладом 50 примірників. Із лютого 1921 р. текст друкували на машинці накладом 200 примірників, які розповсюджували не лише серед військових частин у таборах, але й серед робітничих сотень у Чехловаччин, на Закарпатті.

Л. Шанковський поділив матеріали журналу на чотири археографічні групи: 1. Мемуаристика про Листопадовий зрив у Галичині 1918 р. 2. атеріали з історії військового будівництва, утворення, організації та бойові дії частин УГА в 1918-1920 рр. 3. Спогади безпосередніх учасників визвольних змагань. 4. Статті й розвідки на воєнно-історичну тематику.

1921 р. львівський кооператив "Червона Калина" налагодив регулярне видання "Історичного календаря-альманаха Червоної Калини" (виходив до 1939 р. за редагуванням Л. Лепкого, О. Навроцького, І. Іванця), більшість публікацій якого було присвячено історії визвольної боротьби українського народу, зокрема звитягам УГА. Серед його авторів - військовики Р. Сушко, В. Петрів, О. Думін, І. Карпинець, Б. Гнатевич та ін.

У 1929-1939 pp. кооператив видавав на високому поліграфічному рівні воєнно-історичний місячник "Літопис Червоної Калини", який друкував мемуари, історично-оглядові статті, розвідки й спогади, оповідання й поезії, тематика яких була пов'язана винятково з історією Українських визвольних змагань. За нашими підрахунками, було опубліковано близько 1150 матеріалів. Переважна більшість авторів - це колишні старшини, підстаршини й стрільці Легіону УСС, Галицької армії. Значна частина з них перебувала в еміграції, за межами Галичини, підтримуючи тісний зв'язок із львівськими виданнями. Генерали В. Курманович, А. Кравс, полковник Р. Сушко свої праці надсилали з Відня, генерал М. Омелянович-Павленко - з Праги (згодом з Парижа), В. Кучабський - із Берліна, О. Думін - із Кенігсберга, В. Галан - зі США, А. Баб'юк - із Канади.

Чимало праць публікували інші львівські періодичні видання: "Літературно-науковий вісник", журнал "Дзвони", календар-альманах "Дніпро" та численні часописи. У Львові завдяки видавництвам "Червона Калина", "Українська преса", "Просвіта" вийшли десятки монографій: "Історія Легіону УСС 1914-1918" та "Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919" О. Думіна (псевдонім - А. Крезуб), "Листопадові дні 1918 р." О. Кузьми, "Генерал Тарнавський" В. Ласовського, "Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців 1917-1919" (за ред. І. Кедрина-Рудницького), "Листопадова революція" Д. Палієва, "Дмитро Вітовський" М. Заклинського, "В чотирикутнику смерти" Є. Бородиєвича, "Історія українського війська" (у видавництві І. Тиктора), "За українську справу" А. Кравса та ін.

Досліджуючи Визвольні змагання 1914-1923 pp., галицькі воєнні історики значну увагу приділяли передумовам розпаду Австро-Угорської імперії і проголошення ЗУНР. Осмисленням процесів формування і розвитку національно-державницьких ідей, під впливом яких відбувся перший збройний виступ українства за незалежність, стали праці істориків українського зарубіжжя О. Думіна, С. Ріпецького, Л. Шанковського, В. Кучабського, О. Назарука, М. Дольницького, Н. Гірняка, О. Станіміра й ін. Серед матеріалів "Українського Скитальця", які реконструюють організацію і бойові дії окремих формацій Галицької армії, були статті М. Ілащука "III курінь 8-ї бригади в наступі на Київ", П. Миговича "Житомир-Коростень (Із воєнних записків)", Р. Колтунюка "На Житомир".

Марним спробам визволити Львів двома досить великомасштабними наступальними операціями УГА у грудні 1918 - січні 1919 pp. присвячено лише декілька публікацій М. Омеляновича-Павленка, О. Думінa, В. Калини, І. Карпинця, Д. Палієва. Набагато більше аналітичних праць, розвідок і спогадів розкривають хроніку Вовчухівської наступальної операції УГА, особливо її перший, блискуче проведений, етап. Поряд із згаданими фундаментальними дослідженнями відзначимо історико-мемуарну працю старшини Самбірської бригади УГА І. Карпинця.

Численною є історіографія Чортківської наступальної операції 8-28 червня 1919 р. Зокрема, лише "Календар" і "Літопис Червоної Калини" присвятили їй 19 публікацій (статті Л. Макарушки, С. Думіна, В. Курмановича, Є. Яворівського, А. Бізанца, Р. Волощука, П. Миговича, В. Бачинського, С. Шухевича та ін.).

Відзначимо також, що історіографії українсько-польської війни бракувало аналітичних узагальнень воєначальників, насамперед таких, як генерали М. Тарнавський, О. Микитка, полковники Г. Коссак, Г. Стефанів. Цінними є праці генерала Б. Курмановича, начальника штабу УГА та виконувача обов'язків військового міністра ЗУНР, зокрема про завершальну подію війни - відступ у липні 1919 р. Історико-мемуарних праць про бойовий шлях Галицької армії за Збручем у порівнянні з українсько-польською війною набагато менше, хоча період від липня 1919 р. до квітня 1920 р. був досить насичений важливими подіями.

Безумовно цікавими є праці військових істориків та спогади галицьких вояків про окремі роди зброї. Зокрема, історії авіації УГА присвятили статті П. Франко, І. Лемківський, Р. Земик, І. Фостаковський. Галицьку артилерію досліджував В. Галан.

Четвертий розділ "Історична та видавнича діяльність військової еміграції Української держави" складається з двох підрозділів - "Формування центрів військово-історичної науки в Німеччині й Канаді", "Гетьманська концепція Української революції та її вплив на військово-історичні дослідження".

Вже наприкінці 1918 р. українські монархічні організації зарубіжжя гетьманського спрямування під проводом Українського Союзу Хліборобів Державників заснували свої осередки в Німеччині, Польщі, Румунії. 1920 р. у Відні зусиллями В. Липинського, С. Шемета, Д. Дорошенка, М. Кочубея і О. Скоропис-Йолтуховського постав керівний центр Союзу та його друкований орган - "Хліборобська Україна". До вищого органу - Ради присяжних, крім зазначених осіб, увійшов гетьман Павло Скоропадський. У червні 1922 р. в австрійському містечку Райхенау з'їзд гетьманських організацій обрав Центральну управу Об'єднаних хліборобських організацій, до якого увійшли угруповання багатьох країн Європи і Америки.

За ініціативою П. Скоропадського, 1926 р. в Берліні засновано Український науковий інститут, який очолив Д. Дорошенко. Інститут фінансувало міністерство закордонних справ, а з 1930 р. - міністерство освіти Німеччини. Цей заклад став потужним центром науки передусім тому, що в ньому працювали В. Залозецький, В. Липинський, М. Антонович, Б. Крупницький, З. Кузеля, І. Мірчук. В його видавництві видруковано праці з історії України Б. Крупницького, І. Мірчука й ін. Саме в часи перебування на чолі інституту (1926-1931) Д. Дорошенко видав другий том "Українська гетьманська держава" своєї тритомної "Історії України 1917-1923 рр."

Діяльність Українського наукового інституту сприяла активності військових істориків з угруповання гетьманців-державників. До них, насамперед, зараховано В. Кучабського, який довгі роки мешкав у Берліні, співпрацював з інститутом, написав змістовні праці: "Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис" (1937), "Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом у 1918-1923 роках" (1934), "Вага і завдання Західно-Української Держави серед сил Східної Європи на переломі 1918-1919-го року" (1933).

Відомий спеціаліст із мілітарного права, теорії, озброєння війська, В. Кучабський підготував україномовні підручники "Зберігання зброї", "Кріс піхотного війська", "Розвідча служба", "Теорія стріляння", "Шифри". Загалом у його доробку більше 130 праць.

Центром гетьманського руху в Канаді був Союз Гетьманців Державників, який став на платформі ідей української гетьманської держави. Зародком Союзу було об'єднання "Січ" під проводом В. Босого, засновника часописів "Пробій", "Канадійська Січ". Завдяки широкій пропаганді гетьманських ідей української державності осередки організації розповсюдилися у США (гуртувалися навколо часопису "Січ" у Чикаго). Їх керівництво дбало про ідейний й військовий вишкіл членів організації. 1934 р. її реорганізовано у Союз Гетьманців Державників.

На відміну від української спільноти у Польщі, Чехословаччині та Німеччині, в Канаді у міжвоєнні роки не вдалося створити центр військово-історичної науки. Український во-історичний інститут закладено лише 1950 р. у Торонто. Його засновником став М. Садовський - полковник Генерального штабу в часи Гетьманату, автор низки військово-історичних нарисів. Утім, гетьманському рухові в Америці не вдалося висунути зі своїх лав визначних військових істориків. І все ж публікаціями у періодиці, окремими виданнями у видавництвах Канади та за її межами, представники цього угруповання загалом об'єктивно відтворювали історію Української Держави гетьманської доби. При цьому заперечували закиди опонентів у тому, що Гетьманат міг бути німецьким чи російським проектом.

Військова еміграція гетьманського угруповання своєю чисельністю та інтелектуальним потенціалом значно поступалася військовій еміграції УНР та центрам української історичної науки у Галичині. Отже, їй не вдалося утворити таких наукових осередків, як Українське воєнно-історичне товариство наддніпрянської еміграції, або таких потужних видавничих центрів, як "Червона Калина" у Львові. Водночас зауважимо, що у середовищі гетьманської течії у міжвоєнні часи з'явилися амбітні історики і політологи, які створили фундаментальні праці з історії національно-визвольних змагань, обґрунтувавши консервативні теорії з державного будівництва. Зрозуміло, що в середовищі гетьманців критикувалися військово-історичні студії опонентів і супротивників. Загалом теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів щодо майбутньої форми держави. В. Липинський обґрунтовував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський - клерикальної монархії, а В. Кучабський - мілітарної національної монархії.

ВИСНОВКИ

Вирішені наукові завдання й досягнута мета дослідження доводять, що в період між двома світовими війнами, коли Україна була пошматована сусідніми країнами, а її народ відчув реальну загрозу втрати етнокультурних ознак, саме еміграція продовжила розвивати вітчизняну культуру і науку, зокрема військово-історичну. Реалізації цих завдань сприяла наявність в її середовищі високоосвічених військовиків збройних сил УНР, Української держави, ЗУНР, а також журналістів і митців, які утворили в Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Франції, Канаді й США низку фахових і творчих об'єднань, наукових, вишкільних і видавничих центрів. Широкомасштабну воєнно-історичну роботу започатковано 1920-1922 рр. у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі та Галицької армії у Чехословаччині.

Домінуючою концепцією переважної більшості наддніпрянських істориків стало трактування Української революції виключно як революції національної, головною метою якої було осягнення незалежності України і збройний захист її суверенітету. Водночас військовики критично оцінювали діяльність лідерів Центральної Ради за нездатність своєчасно створити власні збройні сили та соціальну спрямованість її провідників. Найбільше уваги приділялося військовим проблемам державотворення: формуванню Армії УНР, її бойовим діям проти більшовицького та денікінського війська, аналізу невдач і поразок. Усі воєнно-історичні та мемуарно-аналітичні праці пронизані патріотизмом, вірою в остаточну перемогу українського народу. Поразка Української революції 1917-1921 рр. вважалася тимчасовою невдачею у стратегічному поступі за свободу і соборність земель. І хоча революція не досягла своєї мети, але внутрішньо змінила суспільство України, заклавши фундамент під сучасну політичну націю.

Левову частину наукових праць, розвідок і спогадів галичан присвячено проголошенню ЗУНР, першолистопадовому 1918 р. повстанню, українсько-польській війні 1918-1919 рр., становленню і бойовим діям Галицької армії на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Їх пронизували державно-соборницькі ідеї, а державотворення ЗУНР нерозривно пов'язувалося з Українською революцією на Наддніпрянщині.

У другій половині 1920-хх років історіографію Визвольних змагань поповнили також праці гетьманського, консервативно-державницького угруповання українського зарубіжжя, серед яких відзначено публікації В. Липинського, В. Кучабського. Події революції дослідники аналізували з точки зору того, наскільки її провідники зуміли консолідувати націю у боротьбі за державність. Причини поразки вони вбачали у прагненні провідників опиратися лише на певні соціальні групи в суспільстві, в недооцінюванні еліти, державницьких ідей, ролі сильної регулярної армії як гаранта незалежності.

І хоча історики дотримувалися різних державно-політичних концепцій, це не завадило їм створити органічні узагальнюючі та спеціальні праці, які є цінним джерелом для нинішніх дослідників новітньої доби. На відміну від радянської історіографії, вони об'єктивніше аналізували весь комплекс проблем, пов'язаних з Українською революцією, але в їх розпорядженні було мало документальних матеріалів, що наклало відбиток на зміст досліджень, висновки, які нерідко мають суперечливий, дискусійний характер. У багатьох працях аналіз причин поразки визвольних змагань обмежується внутрішніми аспектами без урахування зовнішніх факторів, або ж навпаки. Автори більшості праць з оптимізмом розглядали майбутнє України, стверджуючи, що у ході збройної боротьби зросла національна свідомість народу, яка не давала згасати державно-соборному процесові у наступні десятиліття ХХ ст.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Фуртес О. Військово-історична робота в армії Павла Скоропадського / Олексій Фуртес // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. - Львів, 2008. - Вип. 16. - С. 351-354.