Українсько-турецькі відносини на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-турецькі відносини на початку ХХ століття

У складних геополітичних умовах сьогодення, коли Україна претендує на роль лідера в Чорноморсько-Кавказькому регіоні, одним із важливих аспектів зовнішньої політики незалежної України є відносини з Туреччиною, яка виступає стратегічним партнером нашої держави в цьому терені. Однак без глибокого і всебічного вивчення відносин між нашими країнами в минулому, неможливо з'ясувати особливості їх розвитку на сучасному етапі та передбачати майбутнє. Ось чому надзвичайно важливим є дослідити українсько-турецькі стосунки на початку ХХ століття, які засвідчують, що Туреччина не лише серед перших визнала 9 лютого 1918 року незалежність України і в рамках Берестейських переговорів уклала з нею окремий договір, а й продовжувала вважати нашу державу незалежною навіть в умовах, коли Уряд УНР перебував у вигнанні.

Донині ця проблема в українській історіографії комплексно не розглядалася. Як і відновлення українсько-турецьких контактів у роки Першої світової війни завдяки діяльності у Константинополі філії Союзу Визволення України, що підготував грунт для визнання УНР в лютому 1918 року в Бересті-Литовському. Водночас питання, які стояли на порядку дня Української дипломатичної місії в Стамбулі в 1918-1922 роках, зокрема, здійснення політики УНР у південно-східному напрямку з берегів Босфору через поглиблення контактів з державами-новотворами в Чорноморському регіоні, також залишаються актуальними й сьогодні, оскільки важливим чинником нинішнього розвитку подій у Східній Європі є спільні акції держав-учасниць ОЧЕС і ГУАМ.

Зв'язок з науковими програмами, планами теми. Обраний напрямок дослідження виконувався у рамках теми Дипломатичної академії при МЗС України «Трансформації міжнародних відносин нового і новітнього часу та Україна: політичні, дипломатичні та економічні фактори у глобальних та регіональних вимірах» (державний реєстраційний номер 011U00 5981).

Об'єктом дослідження є українсько-турецькі відносини в першій чверті ХХ століття.

Предметом дослідження є процес формування українсько-турецьких відносин, організаційні, дипломатичні, військові й політичні заходи обох сторін щодо втілення в життя власних зовнішньополітичних концепцій і доктрин.

Хронологічні рамки визначаються періодом існування дипломатичних контактів повноважних представництв України й Туреччини в першій чверті ХХ століття. Водночас зазначається, що міждержавні зв'язки налагодилися між ними ще в добу козацтва.

Географічні рамки визначаються поширенням сфери впливу дипломатичних представництв України в Туреччині, а також в окремі періоди поширенням сфери впливу дипломатичних представництв України в Туреччині і на Крим, Кавказ і Балкани.

Метою дослідження є аналіз українсько-турецьких відносин у вказаний період; з'ясування особливостей зовнішньої політики української державності різних форм у чорноморському напрямі та визначення специфіки її впливу на Туреччину. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких наукових завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки теми, рівень її наукового осмислення і охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- дослідити процес зародження українсько-турецьких відносин до відновлення незалежної Української держави на початку ХХ століття;

- простежити процес відновлення українсько-турецьких зв'язків в період Першої світової війни через діяльність філії Союзу Визволення України в Константинополі;

- охарактеризувати розвиток українсько-турецьких відносин після визнання Туреччиною незалежності УНР на Берестейських переговорах у лютому 1918 року;

- вивчити особливості діяльності українських організацій у Туреччині й повернення українців на батьківщину;

– висвітлити здійснення зовнішньополітичного курсу незалежної України в чорноморському регіоні через діяльність її Посольства в Стамбулі в 1918-1922 роках;

- дослідити процес здійснення зовнішньополітичного курсу незалежної України в Чорноморському регіоні в першій чверті ХХ століття через діяльність Посольства УНР в Туреччині в 1918-1922 роках;

- з'ясувати роль дипломатії УНР в справі визнання автокефалії Української Православної Церкви;

- вияснити характер та порядок денний у взаєминах з Туреччиною по лінії УСРР;

- запропонувати рекомендації щодо використання досвіду і подальшого дослідження українсько-турецьких відносин з огляду на історичні уроки і аспекти даної проблеми.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, системності й об'єктивності. З метою розв'язання наукових завдань у роботі застосовані проблемно-хронологічний, структурно-логічний і описовий методи дослідження, а також методи наукової евристики, класифікації і критики джерел, що допомогло виявити й залучити до наукового обігу низку архівних документів і матеріалів, а також публікацій в українській і турецькій періодиці.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській історіографії зроблено спробу всебічного дослідження процесу здійснення зовнішньополітичного курсу незалежної України в Чорноморському регіоні в першій чверті ХХ століття на основі аналізу українсько-турецьких відносин. Введено до наукового обігу архівні документи і матеріали, в тому числі й іноземні, що поглиблюють інформацію про розвиток українсько-турецьких відносин. Докладніше, зокрема, висвітлено діяльність константинопольської філії Союзу Визволення України в роки Першої світової війни, зусиллями якої відновлено контакти між українським і турецьким народами. З нових позицій розглянуто діяльність Посольства України в Стамбулі в різних аспектах, що викликалося тогочасними реаліями, становище українських біженців, які опинилися в таборах військовополонених на теренах колишньої Османської імперії, й ту допомогу, яка надавалася їм українськими дипломатами; роль, яку відігравала Українська Дипломатична місія в Туреччині щодо визнання автокефалії Української Православної Церкви. Переглянуто характер взаємин між УСРР та керівництвом національно-визвольного руху Туреччини у 1921-1922 роках.

Практичне значення одержаних результатів. Фактичний матеріал, висновки й узагальнення дають можливість детальніше відтворити історію українсько-турецьких відносин і можуть бути використані при дослідженні історії української дипломатії, написанні спеціальних робіт, що стосуються минулого української еміграції, підготовці узагальнюючих і спеціальних праць, підручників і навчальних посібників з історії національно-визвольного руху і державного будівництва України в ХVІІ-ХХ століттях, зокрема, становлення зовнішньополітичних інститутів, й історії України загалом.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження апробовано у формі доповідей на 4 міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, а саме: Проблеми визнання УАПЦ у листуванні Уряду УНР та його Посольства в Туреччині. Міжнародна наукова конференція «Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ», присвячена 75-річчю проголошення Української автокефальної православної церкви (Київ, жовтень 1996 року); Сучасна турецька історіографія про українське козацтво. Міжнародна наукова конференція, присвячена 500-річчю українського козацтва (Запоріжжя, 1998); Історичні традиції порозуміння між українським і турецьким народами. Міжнародна наукова конференція, присвячена 10-й річниці відновлення дипломатичних взаємин між Україною і Туреччиною (Київ, 14 травня 2002 року (спільно з В.Сергійчуком); Українська громада в Туреччині в 20-х-50-х роках ХХ століття. Міжнародний конгрес українських істориків (Луцьк, 20 травня 2005 року).

Публікації. Основний зміст дослідження розкрито у 8 наукових статтях, у т.ч. в 4, що опубліковані у провідних наукових фахових виданнях.

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, об'єкт і предмет, мету і завдання, хронологічні та географічні межі, сформульовано наукову новизну, розкрито теоретичне і практичне значення дисертації. Подано дані про форми апробації результатів наукового пошуку та публікації дисертанта, визначено структуру й обґрунтовано методологічні засади дослідження.

«Історіографія та джерельна база дослідження»-визначено ступінь вивчення проблеми та викладено результати аналізу вітчизняної й зарубіжної літератури й архівних джерел.

У підрозділі 1.1-«Історіографія проблеми» проаналізовано стан розробки теми у дослідженнях вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема, турецьких. Наголошується, що в умовах радянської дійсності дослідження проблем зовнішньої політики незалежної української державності в період національно-визвольних змагань на початку ХХ століття були забороненою темою. Вказана проблематика торкалася лише питання міжнародних зносин УСРР, що існували на початку 20-х років ХХ століття. Зовнішньополітична діяльність незалежної України трактувалася лише як зрада українському народу, що, мовляв, відкрила німецько-австрійським арміям шлях в Україну для пограбування її багатств і поневолення її народу.

Література, в якій робилася спроба об'єктивно висвітлити цю важливу

сторінку історії зовнішньої політики України, вийшла за кордоном. У першу чергу це спеціальна стаття в «Енциклопедії українознавства», де стисло висвітлюються відносини між Україною та Туреччиною, починаючи з козацької доби. 1

Особливо великий інтерес викликають спогади українських дипломатів, що у вказаний період представляли незалежну Україну в Стамбулі. Передусім це стосується мемуарів посла УНР у Туреччині в 1919 - 1920 роках Олександра Лотоцького, що дають нам надзвичайно важливий історичний матеріал у висвітленні окресленої теми.

джерелом для вивчення нашої теми є також спогади українського посла в Туреччині Яна Токаржевського-Карашевича, в яких описуються події 1919-1921 років. Цікаві дані про розвиток українсько-турецьких відносин є в Дмитра Дорошенка, міністра закордонних справ Української Держави.4

З проголошенням незалежності в Україні почали з'являтися матеріали, що в певній мірі дають інформацію про зовнішньополітичну діяльність УНР. Цікавою є оглядова стаття про перебіг українсько-турецьких відносин відомого дослідника І. Чернікова5, в якій простежуються взаємини наших народів протягом багатьох століть.

Останнім часом велику увагу приділяє питанням історії тогочасних українсько-турецьких відносин Микола Несук, який на основі документів німецьких архівів, відстежує ситуацію, що виникла в Україні, а також у стосунках останньої з країнами-учасницями переговорного процесу, що мав місце на завершальному етапі Першої світової війни.6

Суттєвим доповненням до праць М. Несука є виявлені Володимиром Сергійчуком у Національному архіві Канади документи про діяльність Союзу Визволення України в Туреччині, який здійснював велику підготовчу роботу щодо повнішого освідомлення громадськості цієї країни українською проблемою.7 Цей автор присвятив увагу перебігу українсько-турецьких відносин у спеціальному розділі своєї праці, присвяченій зовнішньополітичній діяльності незалежної України в 1917 - 1922 роках.8

Стосовно діяльності Союзу Визволення України, то необхідно згадати i розвідку Ю. Лаврова, в якій простежуються початки його організації на території Туреччини з осені 1914 року.9

Треба також відзначити в контексті нашої теми монографію В. Матвієнка, в якій хоч і не висвітлюється тема українсько-турецьких зв'язків безпосередньо, однак приділено чимало уваги геополітичним питанням Української держави в Чорноморсько-Кавказькому регіоні, що є одним з напрямків нашого дослідження10. Окремі аспекти нашої проблеми висвітлюються в монографії М. Держалюка.11 Певний інтерес представляють також і праці таких сучасних дослідників, як І. Дацків12, В. Солдатенко13, що висвітлюють діяльність дипломатичних установ УНР в захисті національних інтересів і перебіг переговорів у Бресті.

З останніх наукових праць, що торкаються нашої проблеми, є книга Дмитра Табачника, в якій через біографії керівників зовнішньополітичних відомств УНР, Української держави й УСРР простежено окремі аспекти діяльності Посольства УНР в Туреччині у вказаний період.14

Водночас у працях турецьких дослідників проблема українсько-турецьких відносин була присутньою постійно. Важливим у контексті нашої проблеми є «Політична історія» доктора Рифата Учарйола, яка містить інформацію про хід переговорів у Брест-Литовську між Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) і більшовицькою Росією. Він акцентує увагу на підписанні 9 лютого 1918 року мирного договору між Османською державою і УНР, за яким Туреччина визнавала Україну як незалежну державу. Автор відзначає факт утворення незалежної держави в Північному Причорномор'ї як такий, що мав великий вплив на зміну рівноваги сил в Чорноморському та Східноєвропейському регіонах. Питання визнання незалежності України висвітлюється як одне з ключових питань на переговорах у Брест-Литовську в «Історії турецької революції» Юсуфа Хікмета Байюра.16

Окремо слід відзначити праці турецького історика Хакана Киримли, який на основі глибокого аналізу української, турецької та радянської

історіографії, а також турецьких архівних матеріалів, висвітлив розвиток

українсько-турецьких відносин у період Першої світової війни, зокрема, діяльності Союзу визволення України в Туреччині17, та його спеціальне дослідження про українсько-турецькі відносини в 1918-1921 роках.

У двохтомній монографії доктора Саляхі Сонієля «Турецька визвольна війна і зовнішня політика» автор досить детально зупиняється на тому значенні, яке мало підписання в Анкарі українсько-турецького договору між УСРР і Анкарським урядом. Конкретно автор відзначає, що візит Фрунзе, а також військова і матеріальна допомога, надані Урядом Радянської України стали вирішальними у визначенні політичної орієнтації Анкари в бік Радянської Росії.19

Треба згадати і працю професора Акдеса Німета Курата “Туреччина і Росія (турецько-російські стосунки з кінця 18 ст. до Визвольної війни (1798-1919)”, в якій науковець підписаний у лютому 1918 року в Брест-Литовську договір “Про мир і дружбу” між Османською державою і Українською Народною Республікою ставить вище за підписаний 2 січня 1922року в Анкарі договір “Про дружбу і братерство” між Анкарським Урядом і Українською Соціалістичною Радянською Республікою.20

Таким чином окремого комплексного дослідження, присвяченого нашій темі, ні в українській, ні в зарубіжній історіографії досі не виконано.

У підрозділі 1.2.-«Джерельна база дослідження»-зазначається,

комплекс опублікованих і виявлених архівних документів, які за своїм походженням поділяються на такі основні групи:

- нормативні документи органів державного управління УНР, в яких викладено головні аспекти формування зовнішньої політики;

- листування між органами влади УНР, зокрема дипломатичними представництвами в країнах Європи, щодо реалізації зовнішньої-політики;

- діловодна документація українських дипломатичних установ;

- документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники безпосередніх учасників подій, що висвітлюються в дослідженні.

Джерела архівного походження представлені головним чином матеріалами з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ), де збереглася велика кількість документів про зовнішньополітичну діяльність Української держави протягом 1917-1920 років. Необхідні документальні матеріали, які дають можливість проаналізувати нашу наукову проблему, містяться, зокрема, у фонді 4405 (Союз Визволення України), в яких висвітлюється історія українсько-турецьких відносин до Першої світової війни і діяльність філії СВУ в Стамбулі з осені 1914 року.

Важливим джерелом до вивчення проблеми започаткування українсько-турецьких зв'язків у період відродження української держави є документи Генерального Секретарства Центральної Ради з міжнародних та міжнаціональних відносин. Тут, зокрема, зберігаються документи про переговори в Бересті щодо визнання УНР Центральними державами, в тому числі проект й оригінал українсько-турецького договору від 12 лютого 1918 року.

Звіти першого Посла УНР у Туреччині Миколи Левитського, зокрема, про ставлення турецької влади до кримського, кавказького та балканського питань, знаходяться серед документів Міністерства закордонних справ Української держави (ф. 3766). Крім матеріалів українського походження, в цьому фонді також збереглися листи та ноти турецьких дипломатичних установ в Україні, які загалом доповнюють і уточнюють документи української сторони.

Відносини України й Туреччини в добу Директорії висвітлені в документах, що зберігаються у фонді 3696. Зокрема, дуже цінним тут є документ під заголовком “Витяги із звіту про діяльність Посольства Української Народньої Республіки в Туреччині з січня 1919 року по березень 1920 року”. Чимало документів, пов'язаних з даною темою, зберігається у фонді 1429 (Канцелярія Директорії УНР). Тут виявлено листи Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри щодо становища українських військовополонених і біженців у Стамбулі та його околицях і завдання Посольству УНР у зв'язку із забезпеченням їхніх прав (спр.81). Цікавими є також різні відозви Українського Національного Комітету в Царгороді, який намагався прихилити до себе українців у Туреччині (спр.101). Важливим документом, що зберігається в цьому фонді, є переклад Договору між кавказькими республіками, укладений 10 червня 1921 року, що орієнтувало наше посольство в Стамбулі в здійсненні своїх національних пріоритетів у вказаному регіоні.

Окремо треба згадати і про корпус документів, які проливають світло на зусилля Уряду УНР в справі визнання Автокефалії Української Православної церкви, що зберігаються в ЦДАВО України.

Нами використано документи з фонду 380 (УНР), що зберігаються у Центральному військовому архіві у Варшаві, листування між членами СВУ Андрієм Жуком і Мар'яном Меленевським наприкінці 1914 року з Національного архіву Канади, яке важливе для нас тим, що уточнює багато історичних деталей щодо розв'язання української проблеми в роки першої світової війни за участю Туреччини.

Важливим у контексті нашого дослідження є двотомна збірка документів і спогадів дипломатів різних країн щодо формування дипломатії УНР і Української держави, що вийшла завдяки МЗС України і НАН України. Насамперед, необхідно відзначити публікації документів, у яких наводяться конкретні дані про діяльність Української дипломатичної місії в Туреччині, зокрема, точні дані про початок її діяльності, кількісний склад тощо.21

У підрозділі 1.3. «Методи дослідження» зазначено, що українська історична наука переживає складні процеси, пов'язані з переоцінкою минулого і методів дослідження. З часу проголошення незалежності України в ній почав утверджуватися плюралізм думок і підходів, відкрилися доступи до раніше закритих архівів, застосовуються нові методи дослідження, апробовані вже на Заході. Дисертант використав досвід українських дослідників, що перебували на Заході, відтак опановували новітні методики наукових пошуків, тогочасні історіософські течії, насамперед, постпозитивізму, соціологічної історії, конструктивізму, неоромантизму тощо. Скажімо, аналізуючи розвиток відносин українства з тюркським світом, він звернувся до праць відомого українського сходознавця діаспори Василя Дубровського, котрий досліджував проблему українсько-турецьких зв'язків через призму кримськотатарської проблеми.

Таким чином, значна джерельна база, що складається з архівних матеріалів, окремих спогадів і є репрезентативною і достатньою для вирішення поставлених наукових завдань, наявна історіографія, застосування сучасних методів наукового пошуку уможливлює здійснення комплексного історичного дослідження.

Розділ 2-«Українсько-турецькі відносини на початку ХХ століття» має три підрозділи, в яких простежено процес відновлення відносин між нашими народами на початку ХХ століття.

У підрозділі 2.1.-«Зародження українсько-турецьких відносин у добу козацтва» коротко охарактеризовано початки українсько-турецьких відносин, які в добу Хмельниччини переросли в міждержавні, простежено подальший їх розвиток у період Гетьманщини, пояснено причини згортання.

У підрозділі 2.2.-«Діяльність Союзу Визволення України на території Османської імперії в роки Першої світової війни як чинник відновлення українсько-турецьких відносин» зазначається, що справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. СВУ був першою українською організацією, яка боролася за здобуття Україною незалежності та включала Османську імперію в сферу своєї діяльності. І коли з листопада 1914 року Османська імперія оголосила війну Росії, то СВУ побачило в цьому можливість участі українських добровольців у турецькому експедиційному корпусі з метою ініціювати національно-визвольне повстання в Північному Причорномор'ї, включаючи й Кубань. Делегатів СВУ, які мали своїм завданням підштовхувати до подібної акції турецьку владу, уже на третій день після прибуття до Константинополя прийняв міністр внутрішніх справ Талаат-бей, котрий заявив, що «Порта, так само, як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування. Коли Росія буде переможена, то турецький уряд сприятиме українському народові в справі утворенням незалежної держави».

Про це говорив і фактичний диктатор країни Енвер-паша, зять султана: «Туреччина допоможе вам здійснити ваші державницькі змагання, бо самостійна Україна буде нашим найліпшим забезпеченням».

Оскільки йшлося про створення Української держави на всіх етнічних землях нашого народу, то СВУ розробляв проект включення до її складу й Кубані, а для її визволення планувалося десантувати на її терени корпус з українців-військовополонених, що перебували в таборах Туреччини. На його чолі пропонувалося призначити брата Митрополита Шептицького, полковника австрійського генерального штабу. Були в членів СВУ плани залучити до константинопольської акції і грузинів, котрі, їдучи на Кавказ, мали б заїхати по дорозі «на Кубань до наших». Однак головним вважалося мати своїх вояків: «Нам конче потрібний власний-Союзу Визволення України-корпус для акції на Кавказі!!!».

Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операції не було. Однак треба віддати належне діяльності Союзу Визволення України, який ще на початковій стадії війни провів відповідну роботу з метою закріплення в стратегічних планах Центральних держав намірів щодо підтримки української незалежності.

У підрозділі 2.3.-«Налагодження відносин між національно-визвольним рухом українців і тюркським світом після Лютневої революції 1917 року в Російській імперії» зазначається, що коли кримські татари після Лютневої революції в Росії переконалися, що їм не вдасться порозумітися з місцевими органами Тимчасового уряду на півострові, і вони, дізнавшись, що «в Україні розпочалася структуризація національного руху» і там «намагаються забезпечити національну автономію, нарешті, заснували національний уряд під назвою Генеральний секретаріат», то вирішили вивчити український досвід для перенесення до Криму. У липні 1917 року до Києва прибули Джафер Сейдамет і Озенбашли, які зустрічалися з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком і Олександром Шульгиним, створюючи спільний фронт проти відродження імперських амбіцій росіян.

До підписання Берестейського договору представники кримських татар тричі приїжджали до Києва. Тут приймали посланців півострова доброзичливо. І коли, скажімо, в ІІІ Універсалі Центральної Ради було зазначено, що Крим не входить до складу УНР, то, писав Джафер Сейдамет, «я дуже зрадів. З великою радістю в душі я прочитав ці рядки і в думках подякував проф. Грушевському, який дотримав своє слово».

Напередодні підписання Берестейського договору, коли Джафер Сейдамет знову був у Києві, він за проханням Грушевського давав телеграму главі делегації Туреччини на переговорах про підтримку української справи, що мало позитивний для УНР вплив на розвиток подій за столом переговорів.

Велика увага провідників українського національно-визвольного руху в 1917 році до прагнення на власні права кримськотатарського населення була важливою передумовою для підтримки в майбутньому Туреччиною Української держави, як можна переконатися з позиції цієї країни на Берестейських переговорах і в питанні включення Криму до складу УНР.

Розділ 3-«Відновлення українсько-турецьких відносин на державному рівні після проголошення незалежності УНР» має чотири підрозділи, в яких аналізуються процеси відносин двох країн після Берестейського договору.

У підрозділі 3.1.-«Берестейський договір 1918 року як наріжний камінь відновлення українсько-турецьких відносин у новітні часи» вказано, що підтримувати Україну на переговорах у Бересті-Литовському Туреччину підштовхувала і політика російських більшовиків на Кавказі. Особливо ж занепокоїв Стамбул декрет радянського уряду «Про Турецьку Вірменію», а також ряд інших рішень, якими місцевим вірменам дозволялося створювати органи влади в особі рад, громадські та військові організації, чим більшовики намагалися утримати в своїх руках окуповані російською армією східні вілаєти Османської Порти, нав'язавши їм проголошення незалежності від неї. Вихід же України зі складу Росії значно ослаблював останню як у політичному, так і військовому плані. За таких умов вона ставала обмежена в людських і економічних ресурсах, що, природно, позбавляло її гегемонізму і щодо тюрських народів на окраїнах колись могутньої імперії Романових. Якщо ж утвердиться незалежна Україна, вважав глава турецької делегації Талаат-паша, то і в Криму можливо буде створити уряд, а пізніше стане реальним і проголошення ісламської держави на Кавказі. Талаат-паша надавав особливого значення укладенню окремого договору з Україною, тим паче, що проти його підписання виступала більшовицька делегація, заявляючи, що практичного результату від переговорів з Україною не буде. У відповідь на таку заяву більшовиків турецька делегація висловилася однозначно: оскільки з самого початку радянська делегація дала згоду на переговори з українцями, то питання щодо України буде обговорюватися на спільному засіданні, бо воно стосується всіх чотирьох союзних держав.

Третій період переговорів у Брест-Литовську розпочався 30 січня під головуванням Талаата-паші. Головним питання повістки дня було українське питання. У результаті цих переговорів 9 лютого 1918 року в УНР та Центральні держави уклали Мирний договір, відповідно до положень якого між сторонами встановлювалися дипломатичні відносини, кожна із сторін відмовлялася від претензій та вимог щодо виплати якихось компенсацій за збитки, передбачалося здійснення обміну військовополоненими та налагодження торговельно-економічних відносин.

На переговорах важливим питанням постало підписання окремих угод між Україною та чотирма союзними державами. Троцький особливо намагався цьому перешкоджати. Проте турецька делегація нагадала проголошені радянською стороною ще на початку переговорного процесу принципи «права націй на самовизначення» і визнала за українською стороною виключне право самим вирішувати свою долю.

Переговори між українською та турецькою сторонами пройшли в дружній атмосфері та завершилися підписанням угоди про мир та дружбу, щоправда, вже на інших умовах, ніж у 1651-1654 та 1669 -1683 роках, коли українська держава знаходилася під протекторатом султана. Додатковою угодою до мирного договору від 12 лютого 1918 року Туреччина визнавала Україну як повністю незалежну державу, що передбачало встановлення дипломатичних відносин, направлення послів та відкриття консульських установ.

У підрозділі 3.2.-«Розвиток відносин з Туреччиною в 1918-1922 роках як надійний шлях підтримки незалежності України» висвітлюється перебіг українсько-турецьких відносин після Берестейських угод 1918 року. Посольство УНР в Туреччині тоді намагалося своєчасно підказувати своєму урядові ту лінію поведінки на міжнародній арені, яку він мав би проводити з огляду на розв'язання української проблеми в цій країні. Так, у зв'язку з мировим договором щодо Туреччини воно порушило питання про правне становище громадян УНР на її території і про участь представників УНР в міжнародній комісії стосовно проток з метою забезпечення наших національних інтересів у цьому регіоні.

Прихильно до України поставився турецький уряд, незважаючи на те, що Уряд УНР з листопада 1920 року перебував уже в екзилі. Пояснювалося це насамперед позицією міністра закордонних справ Сефа-бея, котрий, як підкреслювали українські дипломати, «був прихильником нашої незалежності і ідеї союзу Чорноморських держав». З свого боку УНР така позиція сприймалася цілком схвально. У відповідь на такі заяви МЗС УНР у спеціальному меморандумі до свого Посольства в Царгороді в 1921 році стосовно розвитку українсько-турецьких відносин стверджував, що «незалежна Україна, яка ніколи не матиме імперіалістичних намірів, зайнявши на березі Чорного моря місце російського колоса, який не тільки до своєї руїни, але навіть і зараз органами ріжних пан російських урядів, що розсіяні по цілому світу, вимагав собі Царьгород, який Росії було обіцяно за участь в світовій війні, отже-Україна-щирий друг-є конче необхідною для Туреччини, тим більше після війни».

З огляду на це автори меморандуму знову поверталися до ідеї Чорноморського союзу, який Уряд УНР намагався зорганізувати в 1919 році, щоб закласти фундамент для порозуміння між державами регіону. Необхідність і своєчасність цього проекту, на думку українських дипломатів, залишалася актуальною і в 1921 році, тим паче, коли намічалися союзи між балтійськими державами, Польщею, Румунією і Україною. Цей проект був би важливим як для Туреччини, так і для України. Це був би також крок до локалізації закордонних впливів на Сході, «так бажаний і можливий лише по консолідації, по союзі Східних народів».

Така прихильність Уряду Османської Туреччини до України змушувала Уряд УНР постійно звертати свої погляди до Босфору, де можна було сподіватися на підтримку навіть уже після припинення діяльності власного посольства в столиці Порти. Як свідчать документи, Голова Директорії УНР Симон Петлюра в цей час більше розраховує на підтримку далекої Туреччини, ніж на поляків, яким довірився навесні 1920 року. А довіра до Туреччини навіть спонукала до планів щодо налагодження контактів з представниками Ангорського уряду Кемаля-паші.

У підрозділі 3.3.-«Питання повернення на батьківщину українських біженців та військовополонених» аналізуються намагання Української держави повернути українців-військовополонених додому. Однак повністю виконати свою місію в цьому плані українським дипломатам не вдалося, відтак Армія УНР не змогла одержати бодай одну боєздатну дивізію з числа українців-полонених у Туреччині, як це вдалося здійснити в таборах Німеччини. З тих же 25 тисяч українців, котрі потрапили до Туреччини разом з врангелівським військом, значна частина вже в 1921 році з огляду на матеріальні труднощі, почала перебиратися до інших країн.

У підрозділі 3.4.-«Відносини між УСРР і революційною Туреччиною» простежено розвиток відносин між УСРР і республіканською Туреччиною на початку 1920-х років. Вказується, зокрема, що ці стосунки були короткочасними і більшовицька Україна була тоді несамостійною в ухвалі рішень. Водночас цей короткочасний період лише підтвердив значні перспективи українсько-турецького співробітництва за умови, якщо наша держава була б суверенною у власних зовнішньополітичних кроках. Це підтвердив візит М. Фрунзе до Туреччини, завдяки результативності якого Туреччина остаточно визначилася у своїй подальшій орієнтації на радянську Росію.

Розділ 4-«Здійснення політичних акцій в Чорноморському регіоні через діяльність Посольства УНР Туреччині» має чотири підрозділи.

У підрозділі 4.1.-«Розв'язання кримської проблеми як один з аспектів розвитку українсько-турецьких відносин» наголошується, що в Україні тоді прекрасно розуміли, що Крим - це не тільки міст на Близький Схід. Усе, що відбувається в Криму, знаходить відгук серед мусульманських народів, особливо Туреччини. І справа полягала не лише в географічній близькості, а й у значній кримсько-татарській еміграції за море. Ця обставина викликала поспішну потребу налагоджувати контакти на дипломатичному рівні. Відтак Київ відрядив до Стамбула тимчасового посла Миколу Левитського, який мав залагодити можливі непорозуміння, якби вони виникли між Україною і Туреччиною за право володіти Кримом.

Враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар і взагалі кримського населення, а також лояльність до цього турецьких властей, про що засвідчував посол УНР із Стамбулу, уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов до влади, ставить питання про включення півострова до складу України. З 4 травня по 13 жовтня 1918 року тривала дипломатична боротьба Української держави за реінкорпорацію Криму до України, що породило численні дипломатичні ноти, меморандуми, офіційні розмови між представниками урядів України, Німеччини й Туреччини, яка 15 травня визнала незалежність Криму.

Уряд Скоропадського спробував апелювати до Німеччини. Однак це не допомогло, бо в цей час німецьке командування все більше і більше схиляється до варіанту, який не поставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу. Ні політичного, ні збройного тиску на Крим Київ не міг застосувати, тим паче, що його протекторами виступили Німеччина й Туреччина. Але досить було проголосити економічну блокаду півострова, як уряд Криму мусів капітулювати: від нього прийшла до Києва телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об'єднання з Україною. Зрозуміло, коли Антанта відмовилася визнавати незалежність України, то всі зусилля гетьмана Павла Скоропадського щодо приєднання Криму були зведені нанівець.

У підрозділі 4. 2.-«Кавказький вектор української геополітики» стверджується, що започаткування цього напрямку належить членам СВУ, котрі вже 1914 року розпочали в столиці Османської імперії активно контактувати з самостійницькими групами народів вказаного регіону. У повідомленнях з берегів Босфору тоді постійно наголошувалося, що при делегації СВУ гуртуються всі, що так само, як українці, чекають визволення-грузини, перси, вірмени-всі народи Близького Сходу…».

Зрозуміло, що вироблення ефективної кавказької політики через Туреччину Урядом УНР пов'язувалося одразу ж після призначення туди свого посла. Цей напрямок залишався важливим і тоді, коли Уряд УНР опинився в екзилі. 28 листопада 1921 року був підписаний проект умови між Україною і трьома кавказькими республіками. Одночасно велися переговори з Донським отаманом М. Богаєвським і головою Донського уряду Апостоловим, Терським Отаманом Вдовенком і головою Терського уряду Е. Букановським, Кубанським отаманом Науменком і головою кубанського уряду Соколовим, котрі входили до Козацької об'єднаної ради під егідою Врангеля. Треба зазначити, що саме ці представники північно-кавказького козацтва самі звернулися до Посольства України в Туреччині з пропозицією про спільні дії, представивши меморандум, що вважають себе за незалежні від Росії держави.

Як свідчать документи, починаючи з 1920 року, українсько-кубанські контакти часто налагоджувалися через Посольство УНР в Туреччині. Так, у травні 1920 року делегація Кубані в Стамбулі продовжила підготовку майбутнього союзного договору. За повідомленням Керуючого справами Посольства УНР у Туреччині Я. Токаржевського-Карашевича від 13 липня 1920 року, в Україну виїхала делегація кубанців, аби продовжити підготовчу роботу.

У підрозділі 4.3.-«Балканські пріоритети» розповідається, що з початком Першої світової війни з Константинополя визначився ще один вектор зовнішньополітичних українських інтересів-балканський. Він започатковувався через делегатів СВУ, що їхали до Константинополя розпочинати українську акцію на Босфорі. У зверненні СВУ від 25 серпня 1914 року до болгарського народу наголошувалося, що «ми, українці, і ви, болгари, мусимо рішучо виступити в сей великоважний момент!.. Бо остаточно рішається наша доля-бути чи не бути».

Очевидно, такі позиції стверджувалися в болгарському суспільстві, тому невипадково сталося так, що Болгарія виявилася серед перших країн, котрі визнали незалежність УНР 9 лютого 1918 року. Добросусідські відносини в 1918-1920 роках між нашими державами значною мірою вплинули і на подальші контакти, велика частина яких припадала на Посольство УНР в Туреччині. Вони ще більше посилилися з поразкою національно-визвольної боротьби на українських землях.

У підрозділі 4. 4.-«Справа визнання автокефалії Української православної церкви» показано, що важливим завданням для Посольства УНР у Туреччині була також справа визнання автокефалії Української православної церкви через контакти з Вселенським патріархатом, який перебував тут. З огляду на це Директорія УНР вирішила призначити своїм послом у Туреччині людину, яка була б добре обізнана з історією та проблемами української православної церкви. Вибір впав на видатного українського громадського та державного діяча, Міністра ісповідань Уряду УНР Олександра Лотоцького. Йому доводилося докладати багато зусиль до того, аби змінити ставлення до України, яке формували антиукраїнські сили, в тому числі й з лав московського духовенства. За словами нашого дипломата, «вся діяльність Посольства, виразно підкреслюючи права України, радикально йшла наперекір намірам і тих і других (представників Антанти і росіян-Б.С.). Обидві сі чинники перейняті були бажанням вижити українське представництво з Царгороду - чи безпосередньо, коли б справдилися наклепи росіян на його, чи посередньо - через фактичне унеможливлення його праці в Царгородських обставинах. Відповідальні союзницькі представники од зносин з ним ухилялися. Відвідини урядовцями Посольства союзницьких амбасад в різних ділових справах мали звичайно наслідком лише обіцянки, які здебільшого не виконувалися. На листування Високі Комісари союзницькі рідко відповідали. Сей свідомий бойкот мав фактично анулювати українське представництво, унеможлививши його роботу».

Так, Вселенський Патріархат тоді не пішов на офіційне визнання УАПЦ. Віруючі України створили свою церкву самі, проголосивши її на Всеукраїнському Соборі в жовтні 1921 року. Але Посольство УНР з свого боку робило все, що могло в цьому плані.

У Висновках узагальнено й викладено основні результати дослідження й сформульовано пропозиції й рекомендації щодо подальшого вивчення історії. Зокрема,

- проаналізовано українську вітчизняну й зарубіжну історіографію й визначено, що подібна тема досі не порушувалася на дисертаційному рівні. Аргументовано актуальність теми, що полягає не тільки в тому, що в українській історичній науці розв'язання подібної проблеми пропонується вперше - зазначено, що в контексті вказаної проблеми ніколи раніше не використовувалася турецька історіографія. Крім того, огляд маловідомих або й узагалі вперше відкритих архівних документів, насамперед з колишніх спецхранів, дав можливість ствердити, що існує достатня джерельна база, аби виконати поставлені наукові завдання.

- Досліджено процес зародження українсько-турецьких відносин до відновлення незалежної Української держави на початку 1918 року, зокрема, з часів Хмельниччини, коли було підписано перший договір між нашими країнами. Також детально розглянуто відносини наших країн аж до початку ХVІІІ століття. Зокрема, вказано на причини охолодження Османської імперії до української проблеми, в тому числі через різновекторність політичних сил Гетьманщини в зовнішній політиці, що змусило Туреччину покинути «слизьке політичне поле України» ще у 1680-х роках. Повернення на нього на початку ХVІІІ століття виявилося короткотривалим уже через непослідовність Блискучої Порти в підтримці обіцяних для України політичних і військових проектів.

- Наголошено, що завдяки наполегливості філії СВУ в Стамбулі в роки Першої світової війни турецька влада чітко висловилася за підтримку національно-революційної боротьби українського народу за відродження власної державності і декларувала конкретні кроки в даному напрямкові.

- Зазначено про активну позицію керівника турецької делегації Талаата-паші на Берестейських переговорах. Наголошується, що значною мірою на це вплинула позиція кримських татар, яких керівники Центральної Ради підтримали в їхній боротьбі за національну автономію на півострові в 1917 році. Зокрема, вказується, що велика увага провідників українського національно-визвольного руху в 1917 році до прагнення на власні права кримськотатарського населення була важливою передумовою для підтримки в майбутньому Туреччиною Української держави, як можна переконатися з позиції цієї країни на Берестейських переговорах і в питанні включення Криму до складу УНР.

- Розвиток українсько-турецьких відносин після визнання Туреччиною незалежності УНР на Берестейських переговорах у лютому 1918 року оцінено в дисертації як динамічний, тим паче, що між нашими країнами тоді ж було підписано спеціальний додатковий протокол про двосторонні відносини, зокрема, щодо обміну полоненими.

Дисертант також прийшов до висновку, що завдяки послідовній лінії турецької влади і значним зусиллям, які докладали українські дипломати для вирішення питання щодо відправлення з Туреччини в Україну своїх громадян, до певної міри вдалося зацікавити окупаційні влади в Константинополі сприяти процесу переправлення людських ресурсів для поповнення і формування підрозділів української армії. Однак повністю виконати свою місію в цьому плані українським дипломатам не вдалося.

- З'ясовано характер та порядок денний у взаєминах з Туреччиною УСРР, що виражалося у здійсненні політики російських більшовиків.

- У дисертації детально висвітлено здійснення зовнішньо-політичного курсу незалежної України в Чорноморському регіоні через діяльність її Посольства в Стамбулі в 1918-1922 роках. Насамперед зазначається, що вона полягала в тому, щоб опікуватися проблемами українських організацій у Туреччині й повернення українців на батьківщину, забезпечувати охорону власності, зокрема, коли йдеться про обстоювання прав УНР на Чорноморський флот колишньої Росії, що був виведений до Босфору. Поряд з цим Посольство України в Туреччині стає центром здійснення української політики в південно-східному регіоні. Саме через нього прокладаються перші дипломатичні контакти з державними новотворами на Кавказі, реалізуються програми на зближення між країнами балканського напрямку. Особливо це стало актуальним, коли Уряд УНР опинився у вигнанні й суттєво зменшилося фінансування дипломатичних місій за кордоном. Дисертантом детально з'ясовано роль української дипломатії в справі визнання автокефалії Української Православної Церкви. Зокрема, проаналізовано різні заходи Уряду УНР, що здійснювалися в зв'язку з цим через Посольство.

З огляду на історичні традиції українсько-турецьких відносин дисертант пропонує в подальшому їхньому розвитку враховувати концептуальний підхід турецького уряду до вибудови стратегій у регіоні, яка полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно-кримськотатарський чинник.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, чотирнадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (303 позиції, 32 с.). Загальний обсяг роботи становить 223 с.

Література

незалежний держава зовнішньополітичний

1. Сергійчук Б. Сучасна турецька історіографія про дипломатичні стосунки Туреччини і України // Науковий вісник Дипломатичної академії України.-К., 1998.-Вип. 1.-С. 52-57.

2. Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета як джерело до українсько-турецьких відносин 1917-1920 років // Науковий вісник Дипломатичної академії України.-1999.-Вип. 2.-С. 117-119.

3. Сергійчук Б. Сучасна турецька історіографія про українсько-турецькі зв'язки в ХVІІ-ХХ століттях // Сходознавство.-2009.-Ч. 48.-С. 175-196.

4. Serhiychuk B. Ukrainian -Turkish Historical relations // The Ukrainian Quarterly (NewYork).-1998.-№ 1-2.-P. 16-32.

5. Сергійчук Б. Проблеми визнання УАПЦ у листуванні уряду УНР та його посольства в Туреччині (в співавт. з В. Сергійчуком) // Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. - К.,1997. - С. 81-86.

6. Сергійчук Б. Сучасна турецька історіографія про українське козацтво // Запорозьке козацтво. Матеріали Міжнародної наукової конференції.-Київ - Запоріжжя , 1998.-С. 122-127.

7. Сергійчук Б. Україна -Туреччина: історичні зв'язки і сучасність // Україна і Схід: панорама культурно-спільнотних взаємин.-К., 2001.-Вип. 1.-С. 117-137.

8. Сергійчук Б. Історичні традиції порозуміння між українським і турецьким народами // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. - К., 2004.-С. 80-90 (в співавт. з В. Сергійчуком).

Размещено на Allbest.ru