Державне реформування культурної сфери України в умовах економічної та соціальної кризи 1991-2001 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

УДК 94(477) “1991-2001”.001.73

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Державне реформування культурної сфери України в умовах економічної та соціальної кризи 1991-2001 рр.

Скрипчук Ганна Вікторівна

Харків - 2011

Дисертація є рукописом

Робота виконана в Харківському національному технічному університеті сільського господарства імені Петра Василенка Міністерства аграрної політики України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Воронянський Олександр Володимирович, доцент кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії України Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Греченко Володимир Анатолійович, завідувач кафедри історії державності України та українознавства Харківського національного університету внутрішніх справ кандидат історичних наук, доцент Воронова Людмила Миколаївна, доцент кафедри історії України та всесвітньої історії Харківської державної академії культури

Захист відбудеться «15» квітня 2011 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитись в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4.

Автореферат розісланий «11» березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Д.В. Журавльов.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Дисертаційна робота присвячена вивченню тих об'єктивних процесів та тенденцій, які спостерігаються в розвитку культурної сфери України в перше десятиріччя її незалежності та аналізові відповідних дій основних гілок центральної влади (Президента України, Кабінету Міністрів та Верховної Ради України), спрямованих на подолання кризових явищ у національній культурі та її реформування.

Галузь культури завжди була найсприятливішою щодо прогресивних змін. У добу реформацій або революцій культура є лакмусовим папірцем, тестом який яскраво вказує на те, що суспільство «вагітне» чимось новим. Певні зміни очікували й українську культуру, яка позбулася тягаря залежності від імперської великодержавності та ідеологічного тиску КПРС. І якщо ідейні зміни були бурхливими, яскравими та наочними, то структурно-організаційне реформування державного управління культурою, її фінансування, створення відповідної законодавчої бази відбувались повільно, не завжди логічно та науково обґрунтовано. Дослідження саме цих процесів і є актуальним нині, оскільки надає змогу побачити, чи є в незалежній Україні державна політика у сфері культури, у якому стані перебуває справа управління та організації культури на державному рівні, які досягнення або помилки супроводжували реформи останніх часів. Неупереджений науковий аналіз цієї малодослідженої проблеми, окрім суто академічного, має і неабияке практичне значення, його результати можуть враховуватися законодавцями, державними управлінцями відповідних галузей, керівниками установ та закладів культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася на кафедрі ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії України Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка відповідно до кафедральної наукової тематики за напрямом «сучасна історія України».

Метою дослідження є комплексний аналіз діяльності органів виконавчої та законодавчої влади в Україні в галузі реформування культурної сфери, підтримки її життєздатності в умовах кризи економіки, падіння соціальних та гуманітарних стандартів життя.

Має бути досліджена модернізаційна складова у розвитку культурної галузі країни, формування культурної політики відповідними органами влади.

Поставлена мета зумовила вирішення таких завдань:

- провести історіографічний аналіз відповідної наукової літератури та публіцистики з метою визначення можливостей та засобів щодо використання досягнень, методичних підходів, фактологічної бази накопиченої представниками різних наук, державними аналітиками, громадськими активістами, публіцистами;

- вивчити пізнавальні можливості всіх груп історичних джерел - державних актів, статистичних матеріалів, соціологічних матеріалів, періодичної преси за темою дослідження;

- розглянути наявні підходи щодо вивчення глобалізаційних та модернізаційних процесів в умовах розбудови Української держави та визначити методологію дослідження й обрати відповідні методи вивчення фактичного матеріалу, його критики та структуризації;

- оцінити загальний стан культурної сфери України на час розпаду СРСР та отримання незалежності (1991 р.);

- проаналізувати культурні очікування національно свідомої інтелігенції перших років незалежності й результати діяльності її представників з реформування законодавства та створення основ нової культурної політики;

- показати реальні умови існування, стан, тенденції та напрями розвитку культурної сфери в досліджуваний період;

- вивчити, проаналізувати та класифікувати з погляду ефективності, мотивації та наявності модернізаційної складової ініціативи органів виконавчої влади в галузі культури;

- охарактеризувати основні етапи розвитку законодавства в галузі культури, які відтворювали відповідні умови здійснення ідеологічних, політичних, організаційних та інших реформ у зазначений період;

- дослідити стратегічні, ідеологічні та організаційні зміни, що відбулися в культурній політиці та сфері управління культурою незалежної України в перше десятиріччя незалежності.

Об'єктом дослідження є стан культурної сфери України в перше десятиріччя її незалежності, який зумовлений об'єктивними та суб'єктивними факторами державного розвитку, історичними обставинами періоду «розбудови державності» або «перехідного періоду» (від тоталітарного, однопартійного, залежного від Москви суспільства до ринкової, ліберально-демократичної, багатопартійної, незалежної країни); напрями та особливості реформування національної культури в цих умовах.

Предметом дослідження є конкретні прояви кризових явищ у соціальній, гуманітарній сферах та галузі культури України в перші роки незалежності; їх наслідки в бібліотечній, видавничій, музейній справах, театральній, концертно-виконавчій діяльності, кіномистецтві, образотворчому мистецтві, освіті та вихованні молоді, діяльності творчих спілок тощо та відповідні дії центральних органів державної влади, спрямовані на подолання кризи, підтримку культури та її діячів, реформування та модернізацію національної культури.

Хронологічні рамки дослідження - 1991 - 2001 рр.

Саме в цей період здійснювалося структурування державної влади, формувалися основи державної політики, була ухвалена Конституція України, упорядкувалося законодавство в культурній галузі, наприкінці цього періоду з'явилася тенденція виходу з кризи та був прийнятий Указ Президента України «Про стратегію подолання бідності» (№ 637/2001 від 15.08.2001), який можна вважати початком відліку нової соціальної політики держави, зокрема і в культурній сфері.

Територіальні рамки дослідження - територія сучасної України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це перше комплексне дослідження сукупності кризових явищ у галузі української національної культури та спрямованих на їх подолання реформаторських зусиль держави, розглянутих у контексті завдань модернізації України. Таким чином, значна частина виконаних в дисертації дослідницьких дій та їх результати містять наукову новизну.

У роботі проаналізовано історіографічний здобуток за темою, було показано чим різняться та в чому збігаються погляди представників різних соціальних і гуманітарних наук на розвиток української культури в перше десятиріччя незалежності, як формувався офіційний погляд на дану проблему і як йому опонував багатоідейний комплекс думок незалежних експертів, представників культурної сфери, діаспори, дослідників, опозиційних політиків.

Виконана первинна класифікація та проведено аналіз пізнавальних можливостей, рівня суб'єктивності чи об'єктивності інформації, що містяться в джерелах різного походження, державних актах, офіційних статистичних матеріалах, соціологічних дослідженнях, мемуарній літературі, періодичній пресі, здійснена їх порівняльна критика.

Оскільки натепер не існує загальноприйнятої теорії стосовно оцінки таких явищ як глобалізація та пов'язаної з нею модернізації, окрім загальних гасел про «постіндустріальне» чи «інформаційне» суспільство, соціально-гуманітарна сутність яких чітко не визначена, а наслідки не відомі, у науковій літературі здебільше поширені критичні оцінки радянського минулого, пострадянської сучасності та абстрактні, позбавлені конкретики, вихвалення «європейського виміру», то до аналізу модернізаційних процесів в галузі культури були долучені праці фахівців, аналітиків різних напрямів, політологів, економістів, філософів, істориків тощо, визначені найочевидніші наслідки глобалізації в національній культурі та ключові критерії модернізації в цій сфері.

Показано, як створена в радянські часи інфраструктура культури, потребуючи опіки з боку держави та бюджетного фінансування, здійснювала зворотний вплив на представників влади й провокувала відтворення найгірших прикладів державного патерналізму над культурною галуззю, ідеологічного замовлення, урочисто-ювілейного видовища тощо.

Досліджено суперечності між реальними умовами життя і розвитком культури в незалежній Україні та очікуваннями ліберально-демократичної інтелігенції кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст., вплив цих суперечностей на відтворення нової законодавчої бази в галузі культури, її відхід від дійсності.

Вивчено економічний стан галузей культури в динаміці, по роках досліджуваного десятиріччя, та відповідний стан населення країни, його можливості в задоволенні культурних потреб.

Розроблено класифікацію основних напрямів діяльності Президента України в галузі культури, показано відповідність цим напрямам і вторинний характер дій Кабінету Міністрів, Міністерства культури, Верховної Ради України. Запропоновані авторські пояснення мотивації цієї діяльності, виявлено ступінь ефективності державних актів, їх відповідності реальним потребам культурної галузі.

Доведено, що, незважаючи на безсистемність реформ, повну суперечність мотиваційного підґрунтя дій влади, перманентну економічну кризу, поступово почали формуватися елементи національної культурної політики, а сама культурна сфера в Україні не тільки була збережена але в ній відбулися й певні модернізаційні зрушення.

Практичне значення одержаних результатів визначається обсягом охопленого фактичного матеріалу, його систематизацією, висновками та новизною роботи.

Воно полягає в тому, що матеріали дисертації вже використовуються авторкою та використовуватимуться надалі під час підготовки та читання загальних та спеціальних навчальних курсів, розробки навчальних планів, програм, методичних матеріалів, навчальних посібників та підручників з сучасної історії України, історії національної культури періоду незалежності.

Дисертаційна робота може бути використана як складова колективного дослідження з історії сучасної України. Матеріали дослідження також можуть бути використані фахівцями Міністерства культури, інших управлінських, владних та наукових структур, у розробці подальших планів реформування галузей культури.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційної роботи неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії України Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка. Основні положення дисертації були викладені авторкою на 6 міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових, науково-практичних конференціях: наукова конференція молодих вчених «Культура та інформаційне суспільство XXI століття» (квітень 2003 р., м. Харків); міжнародна науково-практична конференція «Сучасні проблеми науки та освіти» (травень 2003 р., м. Ялта-Харків); міжнародна наукова конференція «Соціокультурні комунікації в інформаційному суспільстві» (листопад 2003 р., м. Харків); наукової конференції молодих вчених «Культура та інформаційне суспільство XXI століття» (квітень 2004 р., м. Харків); міжнародна наукова конференція «Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта: стан і перспективи» (жовтень 2004 р., м. Харків); наукової конференції молодих вчених «Культура та інформаційне суспільство XXI століття» (квітень 2005 р., м. Харків). За матеріалами дисертації опубліковано 7 статей у наукових виданнях, затверджених переліком ВАК України як фахові. За результатами конференцій опубліковано 6 тез доповідей. Загальний обсяг публікацій становить 4,7 друкованих аркушів.

Особистий внесок здобувача. Більшість наукових публікацій (12 з 13), що відбивають результати дослідження, виконані самостійно. У співавторстві опублікована одна стаття (авторові належить 50%).

Структура й обсяг дисертації зумовлені метою та завданням дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, дев'ятьох підрозділів, висновків, списку посилань, списку використаних джерел та літератури, що становить 306 найменувань. Обсяг основного тексту дисертації - 203 сторінки. Загальний обсяг роботи - 234 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами і планами, сформульована мета і завдання дослідження, методи дослідження; визначено об'єкт і предмет; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дисертації, публікації.

У першому розділі - «Історіографія питання, джерельна база, методологія та методи дослідження», який складається з трьох підрозділів, проаналізовано сучасний стан розробки проблеми; проаналізовано та класифіковано джерельну базу роботи; визначено методичні положення дисертаційної роботи.

Зазначається, що вивчення історії культури України в перше десятиріччя її незалежності ускладнене близькістю у часі подій та процесів, що вивчаються. Усе, що стосується проблем культурної сфери, злиднів, які відчули її працівники в умовах економічної кризи, проаналізовано в літературі наспіх, наповнено емоційністю, міфологемами або державно ідеологічними шаблонами. Історіографія цієї тематики тільки формується Наприклад: Стан культурної сфери та культурної політики в Україні: Аналітичний огляд. - К: УЦКД Міністерства культури, 1995. - 40 с.; Культурна політика в Україні: аналітичний огляд/ О.А. Гриценко, Г.О. Андрес, І.С. Булкіна та ін.; ред.-упоряд.: О.А. Гриценко: Укр. центр. культ. дослідж. - К.: УЦКД, 2007. - 160 с., вона здебільшого ще не є історіографією в класичному розумінні цього слова Приходько Г.В. Історіографія культури України в роки незалежності / Г.В. Приходько // Вісник ХДАК: Зб. наук. пр. Вип. 14 / Харк. держ. акад. культури; Відп. ред. проф., д-т пед. наук Н.М. Кушнаренко. - Х.: ХДАК, 2004. - С. 19-29., коли визначилися школи, періоди дослідження проблеми, основні досягнення, переваги та недоліки праць представників різних поглядів. На висновки тих чи інших авторів, що писали про історію культури України 1991-2001 рр., впливали не стільки наукові концепції, скільки ідеологія, бурхливі політичні події, шок кризи та новітнє міфотворення. Тому історіографія несе на собі всі відбитки повної протиріч епохи, в яку вона створювалась, розбудови державності чи її руйнації, створення нової культури чи її занепаду. Складність подальшого аналізу зумовлена й тим, що в глибинах новітньої історіографії формуються й елементи методології, концептуального погляду на перебіг подій Гриценко О. Культурна політика України: короткий історичний огляд / О. Гриценко, М. Стріха // Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми. Зб. наук. пр. - К.: УЦКД Мінкультури України, 1995. - С. 5-26.. Не існує суто історичних досліджень чи суто методологічних праць. Дослідники, громадські діячі або діячі культури плутають ці два завдання, у пошуку пояснень причин скрутного стану національної культури вдаються і до фактологічних екскурсів, і до методологічних роздумів Довжук І.В. Нариси історії культури України: до кінця XX ст. / І.В. Довжук. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2007. - 508 с.; Дрожжина С.В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти / С.В. Дрожжина. - Донецьк: ДОН ДУЕТ, 2005. - 196 с..

Різноманітна література може бути розподілена за ступенем узагальнення проблеми, ідейним спрямуванням, хронологією. Важливе значення має і той факт, що про культуру писали фахівці - представники різних соціальних наук - політологи, соціологи Суїменко Є.І. Культурне життя України в період соціально-економічних перетворень: Досвід соціологічних спостережень / Є.І. Суїменко, О.М. Семашко // Національна культура в сучасній Україні. Зб. наук. пр. Голова ред. колегії І.Ф. Курас. - К.: Асоціація «Україна», 1995. - С. 322-335., філософи, історики, культурологи (наприклад, Білорус О., Бітаєв В.А., Бойко М.П., Бурмака В., Виленская Э.В., Горбатенко В.П., Грабовський С., Гриценко О., Довжук І.В., Дрожжина С.В., Еверіт Е., Еверіт Е., Іжевська Г., Колтунюк С.В., Кулик Н.А., Полунєєв Ю., Стріха М. тощо). Очевидно, що притаманні цим наукам методи впливали і на результати дослідження, і на висновки. Однак якщо вивчається об'єктивна дійсність і якщо дослідники, які її опрацьовують, мають бажання до створення об'єктивного бачення проблеми, то навіть якщо вони і представники різних наук, створені ними дослідження доповнюють одне інше. Це дозволяє запроваджувати узагальнену характеристику праць представників різних наук, об'єднаних за предметом дослідження та за його результатом.

Значною мірою більше ніж приналежність до окремої соціальної науки на авторів робіт з історії сучасної української культури впливало їх ставлення до державної системи управління культурою Остапенко Д. Культурна політика: аспекти розвитку / Д. Остапенко // Українська культура. - 1998. - №6. - С. 4-5.. Представники цієї системи виявляли тенденцію до ідеалізації стану культури Бідзюра І.П. Філософія системних реформ в Україні на рубежі століть / І.П. Бідзюра. - К.: Навчальна книга, 2004. - 189 с., вони нібито й бачили проблеми, але якось абстрактно, через загорожу численних пунктів і підпунктів своїх бюрократичних дій, програм і реляцій Кононенко Л.М. Проблеми сучасного розвитку української культури: національні і космополітичні аспекти / Л.М. Кононенко // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2000. - №2. - С. 62-67. - Бібліогр. - С. 66-67.; Кононенко П. Українська культура: уроки, тенденції, перспективи / П. Кононенко, Т. Кононенко // Віче. - 2000. - №6. - С. 133-151.; Петрище П. Україна як самостійна європейська держава / П. Петрище // Десять років демократії (1989 - 2000). Здобутки і втрати: 50 років Європейського конгресу українців. - Ужгород: Тов. «Колір прінт», 2002. - С. 24-30.. Вони вважали, що держава й насправді переймалася культурою, ставила її розвиток на місце своїх першорядних завдань (наприклад, І. Бідзюра, Д. Остапенко, П. Кононенко, П. Петрище).

Інша, переважаюча кількісно і якісно група дослідників, оцінювала стан культури як катастрофічний, аргументуючи цю тезу засобами різних наук, з більшим чи меншим ступенем емоційності, це, перш за все Андрушків Б., Безклубенко С., Білецький В., Бриких В., Бурмака В., Головінський І., Гринев В., Жулинський М., Заболотна В., Ігнатієва О., Іщук В., Кривобоков В., Левицька Г., Лобовик І., Мазяр М., Паламар А., Резниченко О., Роєнко П., Скуратівський Н., Смолій В., Струманський В. й інші. Вони рідко визнавали за державою наявність культурницьких амбіцій Скуратівський Н. Нотатки про долю української культури / Н. Скуратівський // Ґенеза. Філософія. Історія. Політологія. - К., 1997. - С. 172-176., критикували її за компроміси Струманський В. Під прикриттям «культури компромісів»: Стан освіти і культури / В. Струманський // Віче. - 1999. - №1. - С. 106-112., русифікацію, денаціоналізацію Бурмака В. На зламі часу: ідейна боротьба з проблем утвердження української культури й державності (90-ті роки ХХ століття). Збірка полемічних статей / В. Бурмака. - Х.: Майдан, 1998. - 74 с.; Лобовик І. Ера безкультур'я / І. Лобовик // Українська культура. - 1998/б. - №11/12. - С. 8-9.; Макаревич М. «Чужі для своїх»? Контекст проблеми втрати оперних талантів / М. Макаревич // Політика і культура. - 1999. - №2. - С. 38.; Паламар А.О. Деградація. Роздуми над недолею / А.О. Паламар. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2004. - 400 с.. Такий суто критичний погляд не може бути визнаний правильним, держава робила все ж певні кроки назустріч культурі, непослідовні і невпевнені, але вони упорядковували культурну сферу, пристосовували її до нових умов життя.

Була проаналізована, піддана класифікації і джерельна база дисертації. Вона складається з кількох груп джерел. Це - офіційні документи; статистичні джерела, соціологічні матеріали; мемуари та публіцистика.

До групи документів офіційного походження належать укази та розпорядження президентів; постанови Верховної Ради України та прийняті нею закони; постанови Кабінету Міністрів України; накази міністра культури. Ці документи вивчалися та аналізувалися за походженням, тематичним та хронологічним принципами. Ця група джерел критично проаналізована, зіставлена з іншими джерелами. Такими джерелами, у першу чергу, виступають статистичні та соціологічні, які є результатом діяльності державних органів статистики, незалежних соціологічних досліджень.

Окрема група джерел це мемуарні та публіцистичні матеріали. Вони різноманітні за складом та науковим рівнем, обсягом матеріалу та його достовірністю. Ці джерела мають суб'єктивний характер і є своєрідною противагою офіційному державницькому баченню проблем сучасної української культури. Основними їх недоліками є: емоційність, гіперболізований критицизм, випадковість висловів, особистісна залежність від ситуації тощо. Втім, піддані критиці, та порівняні із іншими групами джерел, вони становлять вагому частину джерельної бази цього дослідження, містять відомості, яких немає в інших групах джерел і є необхідними для розкриття обраної теми.

Методологічна база дослідження побудована на основі наукового позитивізму, з урахуванням сучасного розуміння цивілізаційного підходу та формується на науковій інтерпретації глобалізації як закономірного явища та необхідності модернізації України в умовах входження до світового економічного та соціокультурного простору Кривобоков В.А. Государственное строительство: Дворец или лачуга? / В.А. Кривобоков. - Х.: Фолио, 2002. - 318.. Результатом модернізації має бути конкурентоспроможність країни, її наближення до країн-лідерів, а універсальним критерієм досягнутого - рівень життя людей Білорус О. Глобалізація і національна стратегія України / О. Білорус. - Броди: Просвіта, 2001. - 300 с.; Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і Світ на зламі тисячоліть. Монографія / В.П. Горбатенко. - К.: Вид центр «Академія», 1999. - 240 с.. Що ж стосується України, то необхідна так звана повна модернізація, що означає модернізацію всіх складових політичного, громадського, економічного, соціального життя.

Модернізація в Україні можлива тільки за умови свідомого вибору такого шляху політичною елітою, яка б мала проявити політичну волю та відповідальність Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: [Колективна монографія] / За ред. Ф.М. Рудича. - К. : МАУП, 2002, - 488 с.. Це і є універсальний критерій оцінки реформаторських зусиль держави у сфері культури у 1991-2001 рр Дзюба І. До концепції розвитку української культури / І. Дзюба // І. Дзюба. Між культурою і політикою: Зб. Праць. - К.: Вид. «Сфера», 1998. - С. 28-37..

В роботі використані і певні методи історичної науки, пов'язані з аналізом наукової літератури та джерел, упорядкуванням отриманих фактів, синтезом історичної інформації. Це принцип історизму, який є основою історичних методів Коломийцев В.Ф. Методология истории: От источника к исследованию / В.Ф. Коломийцев. - М.: Российская политическая энциклопедия, 2001. - 191 с.. Був використаний ряд загальнонаукових і спеціальних методів роботи з різноманітними джерелами. Серед них необхідно назвати: метод індукції, історико-генетичний метод, методи критики джерела й порівняльної критики джерел різного походження.

У другому розділі - «Культура України в умовах державної незалежності та глибокої соціально-економічної кризи (1991-2001 рр.)», який складається з трьох підрозділів відзначено, що культурна політика незалежної України у перше десятиріччя її існування формувалася у складних політичних, економічних, історико-культурних обставинах. Однією з вагомих причин повільного розвитку національної культури в перше десятиріччя незалежності була її інфраструктура, пристосована до запровадження ідеологічного впливу КПРС на населення СРСР Грабовський С. Чи потрібен національній культурі державний патерналізм? / С. Грабовський // Сучасність. - 2003. - №6. - С. 60-73.. Знищити цю інфраструктуру та побудувати нову не було можливостей, на це не вистачало ні коштів ні політичної волі. Доводилося, зважаючи на всі недоліки наявної системи, поступово реформувати окремі її ланки.

Найлегше відбулося ідеологічне звільнення культури від тиску КПРС, яка впала разом із СРСР. Це найочевидніше досягнення культурної сфери в незалежній Україні. В іншому постає низка проблем та невирішених питань.

Культурні процеси в незалежній України розвивалися не зовсім тим шляхом, який передбачався національно свідомою інтелігенцією Дзюба І. Проблеми культури в незалежній Україні / І. Дзюба // І. Дзюба. Між культурою і політикою: Зб. Праць. - К.: Вид. «Сфера», 1998. - С. 56-76; Дзюба І. Деякі проблеми і перспективи української культури / І. Дзюба // Вісник НАН України. - 2001. - №3. - С. 18-22.. Цей розвиток мав чималі викривлення, призводив до протилежних наслідків. Слід констатувати, що, мабуть, інакше у новостворених умовах культурний розвиток йти і не міг. Стан речей, який ми спостерігаємо, був зумовлений комплексом чинників, які слід шукати в радянському минулому, в загальноімперському колоніальному стані, в цивілізаційній багатоплановості самої української дійсності. Ідеалізація ідеї ринкової економіки, лібералізму, інтеграції у світову економіку також дорого коштували українському народу, його економіці та культурі.

З'ясувалося, що культурне поле нової держави неоднорідне, має складну структуру, обтяжене всілякими комплексами. Це постколоніальний стан культури, її радянське навантаження, суперечності між європейською та євразійською складовими. Проникнення в українську культуру західних постмодерних цінностей теж нерідко викликає занепокоєння: комерціалізація вестернізованої масової культури, її брутальність, низький рівень, негуманність, жорстокість справедливо критикуються представниками української інтелігенції Іжевська Г. Діалог культур чи монолог західної культури? До питання розвитку міжнародних культурних зв'язків України / Г. Іжевська, В. Красільчук // Політика і час. - 1998. - №1. - С. 28-31..

Уявлення про те, якою може бути пострадянська культура, побудована за зразком розвинених країн заходу, виявилося романтизованим та нереальним. Справжня культура дозвілля країн, що були на Заході, давно змінилась. Але коли залізна завіса впала, пострадянська інтелігенція була шокована реалізацією на практиці західного неолібералізму та постмодернізму в культурній сфері. Сучасний світ швидко змінювався, і ці зміни вимагали від інтелектуальної еліти відтворення нових ефективних рішень, пошуку нових шляхів для збереження того, що залишилося від національної культури після панування радянської влади та її розвитку в нових умовах. Але не завжди ці рішення були вчасно сформульовані Полунєєв Ю. Культурний шок у посткомуністичних суспільствах у період ринкової трансформації: перспектива України / Ю. Полунєєв, Ю. Загоруйко // Сучасність. - 1994. - №10. - С. 78-91..

У результаті вивчення статистичного матеріалу, соціологічних даних, фактів, наведених у численних публікаціях працівників галузей культури та освіти, мемуарах та аналітичних оглядах фахівців Центру культурних досліджень було доведено, що розвиток культури в Україні у 1991-2001 рр. відбувався складно Приходько Г.В. Огляд соціокультурних процесів у незалежній Україні / Г.В. Приходько // Культура України: Зб. наук. пр. Вип. 12. Філософія культури. Мистецтвознавство / Харк. держ. акад. культури; Відп. ред. М.В. Дяченко. - Х.: ХДАК, 2003. - С. 86-102., у важких матеріальних умовах, не так, як очікувалось реформаторами на час проголошення незалежності України Культурне відродження в Україні / М.М. Алексієвець, М.М. Більчук, М.С. Бойко та ін. - Львів: СП «Астерікс», 1993. - 218 с..

Найбільшою перепоною стосовно розвитку культури стала економічна криза (аналіз причин цього явища не входить до завдань дисертаційного дослідження), яка охопила всі галузі життя Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття / С.В. Кульчицький // УІЖ. - 2001. - №2. - С. 3-22.; Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття (продовження) / С.В. Кульчицький // УІЖ. - 2001. - №3. - С. 48-68.; Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття (закінчення) / С.В. Кульчицький // УІЖ. - 2001. - №4. - С. 3-40.. Надходження до бюджету, які б мали забезпечувати розвиток культури, скоротилися в декілька разів. Безробіття, різке падіння рівня життя та його дегуманізація, різке зростання скоробагатьків, більшість з яких досягла свого багатства завдяки вигідній стартовій позиції за радянської влади, в компартійних та комсомольських структурах, кримінальним зв'язкам. Радянську ідеологію вони втратили, носіями класичної або народної культури не були. Втім, саме їх діяльність, смаки, уподобання стали однією з вагомих причин жалюгідного стану культури в перше десятиріччя незалежності.

На цьому фоні держава, а в не меншому ступені й самі працівники культури, керівники низової ланки зберегли в цілому мережу закладів культури, її матеріальну інфраструктуру. Не зважаючи на дуже низький відсоток культурних послуг в сумарному обсязі щорічних послуг, отриманих населенням, можливість для задовольняння культурних потреб була збережена. Але ситуація кожного разу залишалася невирішеною, потребувала уваги керівних органів країни, формулювання послідовної та продуманої системи дій. національний культура реформування економіка

У третьому розділі «Діяльність центральних органів державної влади в культурній сфері України (1991 - 2001 рр.)» на підставі офіційно опублікованих документів, які відображають діяльність усіх основних гілок центральної державної влади, розглядався складний і повний суперечностей процес формування культурної політики та реформи культурного життя незалежної України. Предметом вивчення тут є виконавча, законодавча та ідеологічна активність основних суб'єктів державного управління культурною сферою. Відповідно до Конституції України, з одного боку, та враховуючи реалії тієї політичної системи, яка склалася в країні в перше десятиріччя її незалежності, з іншого боку, можна назвати кілька основних джерел формування культурної політики державою Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання культури в Україні / за ред. О. Гриценка. - К.: УЦКД, 1998. - 104 с.. Їх вага, значення та функції в загальній державній структурі змінювалися та еволюціонували, але зрештою була збудована наступна система пріоритетів та послідовність ухвалення політичних рішень.

На першому місці і формально і реально був Президент України з його адміністрацією, саме ця структура ініціювала основні напрями культурної політики, ухвалювала концептуальні рішення, стимулювала інші владні інститути на активність у культурній сфері, спрямовувала вектори та дозувала обсяги цієї активності. Простежити діяльність найвищої, найвпливовішої та найпотужнішої гілки влади в галузі культурного будівництва можна, вивчаючи відповідні чинні рішення, та документи - укази та розпорядження Президента України.

Друге за значенням у розвиткові культурної сфери місце посідала Верховна Рада. Під впливом Президента (у більшості випадків), внаслідок ініціатив інших гілок виконавчої влади (Кабінету Міністрів, Міністерства культури), внаслідок власних ініціатив ухвалювалися постанови Верховної Ради України та нові закони, які врегульовували життя різних галузей культури за нових умов. У свою незалежність Українська держава увійшла радянським законодавством. Треба було ухвалювати нове законодавство та враховувати нові економічні та соціальні умови. Складність цієї законотворчої діяльності полягала в тому, що загальні зміни в житті були некеровані, відбувалися спонтанно, не були наслідком системного реформування країни Виленская Э.В. Постсоветское реформирование: Западные образцы и украинские реалии. Монография / Э.В. Виленская, Э.А. Дидоренко, Б.Г. Розовский. - Луганск: РИО ЛИВД, 1998. - 120 с.. Культурна сфера не була винятком, і тут закони ухвалювалися у більшості випадків як констатація змін і пристосування галузі культури до цих змін і тільки в поодиноких випадках вони мали в собі елемент реформаторської ініціативи.

Третє й четверте місця в політичній системі займали Кабінет Міністрів і Міністерство культури. Втім, їх практична діяльність, вирішення повсякденних і злободенних проблем культури, управління її окремими галузями були системними й постійними. У кількісному відношенні чисельність постанов уряду, наказів, положень та інструкцій Міністерства культури, безумовно, переважає ініціативи Президента і законотворчу продукцію Верховної Ради. Але і уряд і відповідне міністерство здебільшого дотримувалися тієї політики (організаційно, ідейно, морально), яку створювали Президент України та законодавчо оформлювала Верховна Рада.

Таким чином, твердження деяких аналітиків, діячів культури, публіцистів про те, що в перше десятиріччя своєї незалежності Українська держава не мала ніякої культурної політики є не зовсім справедливим і не відбиває всієї складності ситуації. Усі гілки влади демонстрували чималу активність у культурній сфері, переоформленні законодавчої бази, розв'язанні поточних проблем, створенні нових інституцій тощо. Головна інтрига полягає в тому, як саме це діялося, наскільки свідомо і з яким ідеологічним навантаженням, з якою метою, до яких наслідків призвело.

У досліджуваний період через нормотворчу активність Президента, видання нових законів Верховною Радою, виконання цих норм та законів Кабінетом Міністрів та Міністерством культури започаткували чимало культурних ініціатив, врегулювали діяльність багатьох галузей культури. Законодавством, положеннями та інструкціями була забезпечена музейна справа, охорона та використання історичних пам'яток, бібліотечна справа, діяльність творчих спілок, народні художні промисли та виробництва тощо.

Були створені та забезпечували відповідні напрямки діяльності комітети та комісії з питань повернення культурних цінностей, кіновиробництва та кінопрокату; Державний комітет України з туризму, Державний комітет України у справах видавництва, поліграфії та книгорозповсюдження, Державний комітет України у справах містобудування і архітектури, Комітет у справах релігії, Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України тощо.

Чимала кількість закладів культури отримала статус національних, академічних, що в деяких випадках поліпшило їх фінансування та матеріальне становище їхніх працівників. Створювалися нові історико-культурні заповідники, запроваджувались премії в галузі культури, мистецтва, гуманітарної науки.

Вшановувалися найвидатніші представники вітчизняної культури. Їхня спадщина популяризувалася, твори перевидавалися, зводилися пам'ятники, відзначалися ювілеї, започатковувалися національні та державні премії, фонди, конкурси.

Кабінет Міністрів та Міністерство культури в межах своєї компетенції та наданого бюджетом фінансування реагували на рішення Президента, постанови Верховної Ради, вели повсякденну роботу, змінювали, доповнювали, реформували відповідні галузі культурного життя, розв'язували численні проблеми існування закладів культури, окремих митців в умовах жорстокої економічної кризи.

Ухвалювалися й деякі концептуальні рішення. До останніх слід віднести укази Президента та постанови Уряду, присвячені вшануванню запорізького козацтва, використанню його досвіду у відродженні національної культури. Ще одним напрямом стало відродження релігійного життя, відбудова храмів, монастирів, передання у їх власність земель, будівель, зростання чисельності релігійних громад та організацій.

Ще один концептуальний напрямок, який визначився наприкінці досліджуваного періоду, - це загальне переформатування соціальної політики, декларація про боротьбу з бідністю, боротьба держави з аморальністю, розповсюдженням порнографії, асоціальними проявами тощо.

Але в діяльності держави в культурній сфері можна простежити і чимало недоліків, вказати на масу нерозв'язаних проблем, численні помилки та безрезультатні рішення та декларації. Деякі з цих негативних моментів були зумовлені об'єктивними чинниками, загальним станом речей у державі, якій неможливо було виправити миттєво. Деякі мали суб'єктивний характер, здійснювали свій вплив як ментальний наслідок радянської епохи або відповідали особистісним якостям керівників держави.

Однією з основних причин повільного зрушення культурної сфери в напряму реформ була відсутність розуміння творцями нової держави того, якою вона має бути в економічному, політичному, соціальному сенсі. До 2001 року не було створено системної, науково обґрунтованої концепції реформ. Якщо вони і провадилися, то відставали від практики, констатували нові умови дійсності, але не продукували її, не стимулювали її розвиток. Програми модернізації культурної сфери не було. Така модернізація мала стихійний характер, руйнувала ті галузі культури, які не підтримувалися державою та зберігали ті напрямки, де запроваджувався державний патерналізм.

Найбільш постраждали галузі кіновиробництва та кінопрокату, які не витримали конкуренції з комерціалізованими структурами інших країн та майже припинили своє існування або втратили національну культурну складову. Не допоміг тут і Закон про кінематографію, і Укази Президента та постанови Уряду стосовно розв'язання проблемної ситуації в цій галузі. Трохи меншої руйнації зазнала видавнича справа, яка тільки завдяки держзамовленню почала підійматись та нарощувати обсяги тиражів з кінця 90-х рр. Повністю збереглися і навіть збільшили чисельність закладів, хоча й загубили значну частину своїх відвідувачів, театри і музеї. Ці культурні заклади перебували в системі державного фінансування і, незважаючи на чисельні матеріальні проблеми, вижили. Важливим чинником цього виживання стало жертовне служіння своїй справі працівників музеїв, театральних діячів, адміністраторів, акторів. Але безкінечно така ситуація не могла продовжуватись, в ці заклади за законами життя мало прийти нове покоління працівників. Більш менш прийнятні умови їх праці (за самими нижчими критеріями) створюються лише наприкінці досліджуваного періоду.

Ще один важливий об'єктивний чинник - економічна криза. Динаміка економічного спаду, зниження рівня життя була неочікуваною і вимагала певних рішень саме в цьому напрямі, відкладаючи реформу культури на майбутнє. Коли доходило до проблем культури, коли відкладати розв'язання певних проблем було неможливо, вони нібито вирішувались адміністративно-командним шляхом або шляхом ухвалення відповідних декларацій. Ефективність подібного проведення культурної політики нерідко дорівнювала нулю, про що яскраво свідчать дані державної статистики.

Аналіз деяких державних документів, рішень, указів постанов дає змогу стверджувати, що в багатьох випадках вони не вирішували проблему, не реформували культуру, а лише створювали видимість певних зрушень, опіки держави, її діяльності. Замість реальних дій писалися гучні декларації та запроваджувались урочисті заходи. Як засіб підтримки працівників культури та митців запроваджувалися, наприклад, премії, які мали отримати десятеро людей на рік. Присуджувалися звання лауреатів, академіків, колективи і заклади отримували нові почесні звання, але загальна ситуація від цього не змінювалась.

Чимало проявів активності в напрямі культури мали відверто рекламний характер. Як правило, такі рішення були фантомними, вони стверджували вже наявні культурні явища.

У останніх випадках не обійшлося без суттєвих перебільшень та викривлень, гіпертрофованого, чиновницького, адміністративно-командного биття лобом.

Таким чином, не тільки об'єктивні фактори, наявність економічної кризи та складність проведення реформ, повного переформатування держави з соціалістичної псевдодержави в межах СРСР на самостійну, демократичну з лібералізованою ринковою економікою країну, але й суб'єктивні, особистісні чинники вплинули на характер та напрям реформ у галузі культури.

У висновках відповідно до поставлених у вступі мети та завдань дисертаційної роботи були отримані наступні результати.

По-перше, аналіз історіографії показав, що наукове вивчення обраної проблеми перебуває ще на початкових стадіях розшуку та обробки фактичного матеріалу, створення робочих гіпотез стосовно його інтерпретації. Література за темою різноманітна за змістом, створена в контексті систем мислення окремих гуманітарних, соціальних та інших наук, відрізняється методологією та методами дослідження, використаною джерельною базою, ідейними поглядами авторів, ступенем узагальнення, містить самостійні, іноді протилежні оцінки одних і тих же подій, явищ, персоналій.

В цьому контексті важливим критерієм розподілу різноманітного історіографічного масиву є позиція, яку займав автор у культуротворчому процесі, з'ясування того, чим зумовлена його ідеологія, система поглядів. Тут простежуються дві крайні точки зору, одна - офіційна, сформульована представниками державних кіл або за їх замовленням. Її представники формально визнають існування деяких проблемних ситуацій у культурі, але не абсолютизують їх, «вірять» у можливості держави та її дії, спрямовані на подолання негативних явищ, у якості аргументу наводять численні постанови, укази та їх пункти, які буцім то створюють ефективну культурну політику. Інша точка зору неофіційна, висловлена окремими діячами культури, представниками діаспори, вкрай нігілістична - культурної політики в незалежній Україні немає, національна культура занепадає, мова винищується, на тлі існування радянських архетипів та соціалістичних форм управління йде процес денаціоналізації та русифікації населення.

Оцінюючи стан культури на час розпаду СРСР, у 1991 р. перш за все необхідно відзначити, що суперечностях радянської дійсності деякі явища мали змішане забарвлення, формально позитивні - вони обслуговували ідеологічні інтереси правлячої КПРС, або навпаки, виникаючи внаслідок реалізації ідеологічних замовлень, призводили до об'єктивно позитивних результатів.

Серед відносно позитивних моментів можна назвати широко розвинену інфраструктуру культури, численну мережу культурних закладів, яка була уніфікованою в межах держави, та охоплювала всі територіальні та соціальні групи населення. Але з іншого боку система, створена в роки СРСР для впровадження через культуру державної ідеології у нових умовах була потенційно готова до прийняття й реалізації відповідних сигналів зверху. Державні діячі, виховані в радянській компартійній або господарчій системі, були психологічно готові до репродукції таких команд.

Уже наприкінці перебудови серед демократично налаштованої інтелігенції поширилася думка про необхідність реформування та подальшої українізації культури. Але реальних концепцій того, як слід будувати культуру незалежної держави, практично не було. Ніхто не знав якою буде така держава, якою буде її економіка, соціальна сфера, в яких фінансових умовах мають розвиватися культурні заклади, спілки, окремі митці. Висловлені в ті роки ідеї слід розглядати як ідеалізацію майбутнього, мрії про те, якою має бути нова Україна.

Перші кроки розбудови незалежної Української держави, здійснені ще до початку економічної кризи, були сповнені оптимізму та надії на швидке національне відродження. Характерно, що у ключових, концептуальних державних рішеннях і деклараціях завжди була присутня культурна складова як важливий і самостійний елемент.

Найперше, що насправді відбулося в культурній галузі, - це ідеологічне визволення культури та мистецтва від постійного тиску комуністичного режиму. Але відразу почалася всебічна економічна криза, яка супроводжувалася дегуманізацією життя, зубожінням основної маси населення, демографічним спадом. Сфера культури, науки, освіти стала фінансуватися значно гірше, ніж у радянські часи, на рівні приблизно 30% від її потреб. Через це скоротилася мережа установ культури, передусім клубів, бібліотек розташованих у сільський місцевості, спостерігався відплив з культурної сфери талановитої молоді Михайленко А. Дорога в один кінець: Про відтік мистецьких талантів з України / А. Михайленко // Віче. - 2001. - №2. - С. 135-143..

Уявлення про то, якою може бути культура, побудована за зразком розвинених країн Заходу, також було міфологізованим, романтизованим та нереальним. Інтелігенція була шокована реалізацією на практиці західного неолібералізму та постмодернізму в культурній сфері.

Саме в таких умовах відбувалося реформування культурної сфери державою та формування елементів культурної політики з 1991 по 2001 роки. Відповідно до Конституції України, яка визначає повноваження та функції державних органів влади та враховуючи реалії тієї політичної системи, яка склалася в країні у перше десятиріччя незалежності, можна назвати чотири основні джерела формування культурної політики державою.

На першому місці і формально і реально був Президент України з його адміністрацією, саме ця структура ініціювала основні напрями культурної політики, ухвалювала концептуальні рішення про розвиток культури в цілому або її галузей, стимулювала інші владні інститути на активність в культурній сфері, спрямовувала вектори та дозувала обсяги цієї активності. Друге за значенням у розвиткові культурної сфери місце посіла Верховна Рада України. Третє й четверте місця займали, відповідно, Кабінет Міністрів України та Міністерство культури України.

Спочатку державні акти зачіпляли лише деякі проблеми, які існували в галузях культурного життя, і не стільки вирішували їх, скільки демонстрували відповідні наміри. Втім з часом, протягом досліджуваного десятиріччя, вони набували певної системності. Відповідним законодавством, положеннями та інструкціями була забезпечена музейна справа, охорона та використання нерухомих пам'яток, бібліотечна справа, діяльність творчих спілок, народні художні промисли та виробництва. Ухвалюючи нове законодавство, треба було враховувати нові економічні та соціальні умови, які складалися протягом 90-х рр.. Складність цієї законотворчої діяльності полягала в тому, що загальні зміни в житті були некеровані, відбувалися спонтанно, не були наслідком системного реформування країни, її модернізації. Культурна сфера не була винятком, і тут закони ухвалювалися як констатація змін і пристосування галузі культури до цих змін. І тільки в окремих випадках вони мали в собі елемент реформаторської ініціативи.

Досить часто проблеми розв'язувалися адміністративно-командним шляхом, призначалися відповідальні структури та особи, вони ж у майбутньому були потенційно винними в невиконанні проекту. Справа пошуку коштів покладалася на Кабмін та інші виконавчі органи.

Від спонтанних дій, тимчасових відкликів на ті чи інші ситуації, які складалися в різних галузях культури та вимагали якоїсь реакції держави в останні роки досліджуваного періоду простежується тенденція до більш системної, продуманої та послідовної діяльності. Втім, дотепер у цих діях залишається чималий елемент власного імідж-утворення. Навіть ті ініціативи, які призводили до конкретних та серйозних практичних наслідків, мали ознаки такої пропагандистської піар-компанії. Й останнє, реформи, чи видимість реформ, йшли позаду життя, не запроваджували, у більшості випадків, нових форм керівництва, організації, функціонування, фінансування, а доповнювали, потроху виправляли, переформували окремі елементи культурної сфери. Реформатори лише реагували на зміни в житті, які йшли самі, та більш менш вдало пристосовували державну систему управління культурою до цих змін.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені авторкою у наступних публікаціях

1. Скрипчук Г.В. Огляд соціокультурних процесів у незалежній Україні / Г.В. Скрипчук // Культура України: Зб. наук. пр. - Х., 2003. - Вип. 12. Філософія культури. Мистецтвознавство. - С. 86-102.

2. Скрипчук Г.В. Трансформаційні процеси культури незалежної України в загальносвітовому дискурсі / Г.В. Скрипчук // Вісник Харківської державної академії культури: зб. наук. пр. - Х., 2004. - Вип. 15. - С. 15-21.

3. Скрипчук Г.В. Історіографія культури України в роки незалежності / Г.В. Скрипчук // Вісник Харківської державної академії культури: зб. наук. пр. - Х., 2004. - Вип. 14. - С. 19-29.

4. Скрипчук Г.В. Культура України: минуле і сьогодення (огляд літератури) / Г.В. Скрипчук // Культура України: зб. наук. пр. - Х., 2004. - Вип. 13. Мистецтвознавство. Філософія. - С. 107-116.

5. Скрипчук Г.В. Культура України років незалежності в загальноєвропейському контексті / Г.В. Скрипчук // Культура України: зб. наук. пр. - Х., 2004. - Вип. 14. Мистецтвознавство. Філософія. -- С. 57-67.

6. Скрипчук Г.В., Шейко В.М. Культура незалежної України у загальносвітовому вимірі / В.М. Шейко, Г.В. Скрипчук // Українське мистецтвознавство: зб. наук. праць. - К., 2004. - Вип. 5. - С. 252-257.

7. Скрипчук Г.В. Становлення та удосконалення законодавчо-нормативної бази культури незалежної України / Г.В. Скрипчук // Вісник Харківської державної академії культури: зб. наук. пр. - Х., 2005. - Вип. 16. - С. 72-79.