Отаманщина як суспільний феномен Української революції періоду Директорії 1918-1919 років

Размещено на http://allbest.ru

26

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 94 (477) «1918 - 1919»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ОТАМАНЩИНА ЯК СУСПІЛЬНИЙ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ПЕРІОДУ ДИРЕКТОРІЇ 1918 - 1919 РОКІВ

07.00.01 - історія України

Митрофаненко Юрій Станіславович

Дніпропетровськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Світленко Сергій Іванович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, декан історичного факультету, професор кафедри

історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Солдатенко Валерій Федорович, Український інститут національної пам'яті, директор;

кандидат історичних наук, Ковальчук Михайло Анатолійович, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, старший науковий співробітник

Захист відбудеться « __22_ » ___червня___________ 2011 р. о ___13___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08. 051. 14 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, ауд. 30.

Із дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий «__18__ »__травня_____ 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої радиІ. О. Кривий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Отаманщина як оригінальна форма суспільного руху періоду Директорії 1918 - 1919 рр. посідає чільне місце серед недостатньо вивчених проблем Української революції 1917 - 1921 рр. Тому обрана тема видається вельми перспективною, бо отаманщина суттєво вплинула на засади внутрішньої та військової політики УНР 1919 року, негативно позначившись на результатах боротьби за державну незалежність.

Попри очевидну значущість цієї проблеми соціально-політичної історії визвольних змагань для розуміння місця, ролі та значення суспільних девіантних (нонконформістських) рухів в історії державотворення, отаманщину як особливий відтинок Української революції вивчили недостатньо.

Історія отаманщини періоду Директорії важлива для усвідомлення особливостей перебігу Української революції, розуміння причин її поразки. Актуальністю визначається потреба розрізнити отаманські формування з національно-політичним забарвленням, які діяли на користь державотворення, від подібних за формою загонів, контроверсійних стосовно політики Директорії. Значущість цієї теми визначається й відсутністю праць, в яких міститься системний аналіз проблем генезису, функціонування, трансформації та поступової ліквідації отаманщини.

Аналіз історіографії проблематики отаманщини довів, що увага дослідників переважно акцентувалася на розгляді отаманщини як складової військової політики чи своєрідної форми повстанства Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія: в 2 кн. / В. Солдатенко. - К., 1999. - Кн. 2. - 508 с..

Поза увагою істориків опинилися динамічні зміни, які спричинили конфлікт отаманських формувань національного спрямування з Директорією й перетворили отаманщину на деструктивну силу щодо центральної влади УНР. Подібний статичний підхід до проблеми, тобто розгляд на певному історичному зрізі, без урахування трансформації цього явища, призводив до ототожнення отаманщини з повстанством та спотворення сутності цього історичного явища.

У дисертації отаманщину вперше розглянуто як суспільний феномен доби Директорії, ознакою якого було системне непідкорення офіційний владі УНР з боку отаманських формувань національного спрямування.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота становить частину наукових досліджень, які виконуються кафедрою історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в рамках теми «Історія Наддніпрянської України: етнонаціональні, етносоціальні та етнокультурні процеси» та в контексті держбюджетної науково-дослідної теми № 1 - 185-09-НДЛ комп'ютерних технологій в історичних дослідженнях кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Теоретичні проблеми інтелектуальної та соціальної історії України XVI - XX століть», номер державної реєстрації № 0109U000130.

Об'єктом дослідження є отаманщина як суспільний феномен Української революції періоду Директорії 1918 - 1919 рр.

Предметом роботи є причини, генезис, сутність, особливості й трансформація отаманщини.

Мета дисертації - історична реконструкція отаманщини як явища Української національно-демократичної революції періоду Директорії 1918 - 1919 рр. Мета зумовила завдання :

– проаналізувати стан історіографічної розробки проблеми та виявити особливості її джерельної бази;

– розглянути теоретико-методологічні принципи, підходи, методи та понятійно-термінологічний апарат;

– увести до наукового обігу нові архівні матеріали з історії отаманщини;

– простежити причини генезису отаманщини та її трансформації на деструктивний до влади Директорії чинник;

– виокремити своєрідні риси отаманщини;

– типологізувати отаманські формування;

– встановити засоби боротьби Директорії з отаманщиною та їхню ефективність;

– відстежити роль отаманщини у процесах українського державотворення у 1918-1919 рр.

Хронологічні рамки визначені в межах листопада 1918 р. - грудня 1919 р.- від антигетьманського повстання до початку Першого Зимового походу, коли відбувався процес генезису, утвердження, поширення й трансформації отаманщини як складової суспільно-політичних процесів періоду Директорії.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережжя, Правобережжя та Південь України - терени, на яких перебували урядові структури УНР та діяли отаманські формування.

Наукова новизна дослідження полягає в таких положеннях:

– до наукового обігу введено нові документи з історії української отаманщини;

– вперше здійснено спробу системного аналізу отаманщини, виокремлення її як явища Української національно-демократичної революції;

– встановлено причини, генезис, сутність, трансформацію цього суспільного феномена;

– розглянуто отаманщину як різновид девіантного суспільного руху, спрямованого проти політики Директорії;

– виявлено особливості отаманських формувань, ментальності її лідерів та рушійних сил, найхарактерніші вияви цього історичного явища;

– проаналізовано персоналії маловідомих отаманів;

– запропоновано новий варіант типологізації отаманщини;

– висвітлено форми боротьби Директорії з отаманщиною та її наслідки

Практичне значення дисертації полягає у тому, що основні положення дисертації, нагромаджений у ній теоретичний, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані для наукових розробок питань військової та суспільно-політичної історії України, видання підручників та навчально-методичних посібників.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації апробовані в ході обговорення на засіданнях кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, а також у доповідях на Перших Всеукраїнських Яворницьких наукових читаннях, 7-8 листопада 2007 р., м. Дніпропетровськ; ІІІ Дніпропетровській обласній науковій історико-краєзнавчій конференції «Історія Дніпровського Надпоріжжя», 7 грудня 2007 р., м. Дніпропетровськ; ХХІ науковій сесії Наукового товариства ім. Шевченка у Дніпропетровську, 10 березня 2010 р., м. Дніпропетровськ; VII Дніпропетровській обласній науковій історико-краєзнавчій конференції, 29 квітня 2010 р., м. Дніпропетровськ; науково-практичній конференції «Національні культури у процесі формування української нації», Кіровоград, 2006; Третій Всеукраїнській науковій конференції «Творча спадщина Володимира Винниченка на тлі ХХ століття», 14-15 жовтня 2010 р., м. Кіровоград; Других Всеукраїнських Яворницьких наукових читаннях, 4-5 листопада, 2010 р., м. Дніпропетровськ.

Особистий внесок дослідника полягає у постановці та самостійному вирішенні важливої наукової проблеми. Основні положення та висновки дослідження викладено у 10 публікаціях, з них 6 у фахових виданнях, 4 - у виданнях, не віднесених до цього переліку, 3 статті - у співавторстві.

Структура дисертації відповідає поставленій меті й виконанню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, 4 розділів та 10 підрозділів, висновків, переліку умовних скорочень, додатку, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації - 229 сторінок. З яких основна частина - 180 сторінок, список джерел і літератури - 46 сторінок (519 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність. Сформульовано мету, завдання, визначено об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі дослідження, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами й темами. Окреслено методологічну основу дисертації, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ дисертації «Історіографія, джерела вивчення й теоретико-методологічна база дослідження» висвітлює стан наукової розробки проблеми, її джерельну базу, теоретико-методологічну основу дослідження.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» проаналізовано стан наукової розробки теми. За хронологічними періодами та критеріями походження виокремлено такі історіографічні групи: українська діаспорна; українська радянська; українську сучасна; зарубіжна. Українська діаспорна історіографія охоплює період 20-70-х рр. ХХ ст. Першими дослідниками отаманщини стали колишні політики, діячі УНР, які у 20-30-і рр. проаналізували цей феномен у контексті проблем українського державотворення та визначили отаманщину деструктивним явищем національно-визвольних змагань Винниченко В. Відродження нації: в 3 ч. / В. Винниченко.- К., 1990. - Ч. З. - 542 с.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920 рр.) / Д. Дорошенко. - К., 2007. - 632 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917 - 1920 рр.: в 4 т. / П. Христюк. - Н.-Й., 1969. - Т. 4. - 760 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 - 1921: в 3 т. / І. Мазепа. - К., 2003.- 608 с.. Лише С. Петлюра, аналізуючи отаманщину, відзначив, що на певному етапі українського державотворення вона відіграла позитивну роль в історії УНР Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи: в 4 т.- Н.-Й., 1979. - Т. 2-4. - 425 с..

Крім політиків, отаманщину було розглянуто колишніми офіцерами армії УНР. Цінність цього напрямку діаспорної історіографії полягає у використанні різноманітних підходів до вивчення феномену. Зокрема, військові визначили вплив отаманщини на структуру, характер війська, проаналізували роль цього явища на хід військових операцій 1919 р. Військові намагалися типологізувати отаманські формування, розрізнити поняття повстанство та отаманщина, створили біографічні нариси окремих отаманів. Незважаючи на різні підходи до проблеми, спільним моментом їхнього доробку була негативна оцінка ролі повстанських отаманів у військовому будівництві Україна. 1919 рік: М. Капустянський «Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році». Є. Маланюк. «Уривки зі спогадів». Докум. і матер: док.-наук. видання / [передм. Я. Тинченко]. - К., 2004. - 558 с.; Доценко О. Літопис Української революції: матер. й докум. до історії Української революції 1917 - 1923: у 3 т./ О. Доценко. - К.; Л., 1923; Середа М. Отаманщина / М. Середа // Літопис Червоної Калини. -1929 - 1932..

Нагромадження значного фактографічного матеріалу та загострення уваги на отаманщині викликали потребу аналізу феномена як політичної проблеми. Під цим ракурсом отаманщину у 40-60-х рр. розглядали автори аналітичних праць, присвячених проблемам української історії, які вважали отаманщину виявом суспільно-політичного конфлікту рушійних сил Української революції, фактом незрілості української влади, нездатності її лідерів консолідувати українське суспільство Ольжич О. Дух руїни по сторінках історії / О. Ольжич. - К., 2008. - 49 с.; Лисяк - Рудницький І. Між історією і політикою / І. Лисяк Рудницький. - Мюнхен, 1973. - 442 с.; Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна / М. Шлемкевич. - Н.-Й., 1949. - 215 с.. У 60-х рр. ХХ ст. М. Стахів найбільш ґрунтовно з істориків діаспори проаналізував отаманщину. Він висвітлив це явище в загальноєвропейському історичному контексті, виокремивши при цьому особливості феномена, породжені специфікою розвитку революції в Україні. Історик визнавав негативний вплив отаманщини на хід боротьби за незалежність, хоча не вважав його визначальним для поразки Української революції Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: у 8 т. / М. Стахів. - Торонто, 1968. -Т.2, Т.6..

Радянський період історіографії охоплює 20-60-і рр. ХХ ст. Найбільш плідними та ґрунтовними були праці В. Антонова-Овсієнка та М. Какуріна, створені у 20-30-і рр. ХХ ст., коли радянська історична наука ще не потрапила під вплив сталінізму. Автори проаналізували витоки української отаманщини, її вияви, визначили вплив отаманських формувань на військові події в Україні, подали характеристики отаманів Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: в 3 т. / В. Антонов- Овсеенко. - М.; Л., 1932-33. - Т. 3. - 350 с.; Какурин Н. Как сражалась революция (1919 - 1920 гг): в 2 т. / Н. Какурин. - М., 1990. - Т. 2. - 431 с.. У подальшому радянська історіографія з цієї проблематики не набула динамічного розвитку та не вирізнялася змістовністю. Працям 40-60-х рр. притаманний партійний підхід, тенденційний підбір матеріалів, нехтування принципами історизму, об'єктивності, багатофакторності. Серед досліджень 60-х рр. ХХ ст. на увагу заслуговує стаття М. Раковського, яка стосується аналізу григор'євщини Раковский М. Крах григорьевщины / М. Раковский // История СССР. - 1966. - № 5. - С. 35 - 52..

Відновлення незалежної української держави у 90-х рр. ХХ ст. спричинило новий етап у вивченні проблеми. Однак сучасні вітчизняні історики, звертають увагу на отаманщину тільки у контексті дослідження інших сторінок Української революції: повстанського руху, військового будівництва, суспільно-політичних процесів, створенні біографічних нарисів учасників національно визвольних змагань.

Провідний історик В. Солдатенко одним із перших приділив увагу отаманщині, як складової політики Директорії. Він звернув увагу на складність і суперечливість цього суспільного феномена та застерігав від романтизації й ідеалізації отаманщини Солдатенко В. Україна в революційну добу: іст. есе-хроніки: у 4 т. / В. Солдатенко. - К., 2010. -Т. 3: Рік 1919. - К., 2010. - 453 с..

Інший знаний історик С. Литвин виступив з критикою напрямку діаспорної історіографії, в якому вся провина за поширення отаманщини покладалася тільки на С. Петлюру. Він відзначив об'єктивну зумовленість отаманщини та спроби Головного Отамана ліквідувати цю проблему Литвин С. Суд історії : Симон Петлюра і петлюріана / С. Литвин. - К., 2001. - 347 с..

Дослідники військової історії УНР М. Ковальчук та Я. Тинченко дослідили вплив отаманщини на ефективність операцій українського війська. На їхню думку, отаманщина значно зашкодила якісній розбудові збройних сил УНР Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія / М. Ковальчук. - К., 2006. - 576 с.; Україна. 1919 рік.: М. Капустянський «Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році». Є. Маланюк «Уривки зі спогадів». док. та матер: докум.-наук. видання / [передм. Я. Тинченко]. - К., 2004. - 558 с..

В. Лободаєв здійснив компаративний аналіз вільнокозацького руху, повстанства та отаманщини, виокремивши в останній мілітарний характер та більшу потужну антидержавну спрямованість Лободаєв В. Революційна стихія (Вільнокозацький рух в Україні 1917 - 1918 рр.) / В. Лободаєв. - К., 2010. - 672 с..

Цілком своєрідний погляд на отаманщину пропонує дослідник Р. Коваль. Він використовує концепт «отаманщина» як поняття тотожне повстанському руху. Дослідник трактує отаманщину позитивним явищем Української революції на противагу недалекоглядній політиці урядів УНР, які не змогли скористатися пасіонарністю селянських мас. Саме творам Р. Коваля властива романтизація та ідеалізація отаманщини Див. напр.: Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії / Р. Коваль. - К., 1998. - 616 с.. Серед істориків, які торкалися окресленої тематики, заслуговують на увагу праці В. Сідака, Д. Архірейського, В. Горака, В. Савченка Сідак В. Полковник Петро Болбочан : трагедія українського державника / В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. - К., 2004. - 416 с.; Архірейський Д. Поняття «отаманщина» у контексті досліджень Української революції 1917 - 1921 рр. / Д. Архірейський // IV наукові читання, присвячені пам'яті Д. П. Пойди. - Д., 2002. - С.140 -144.; Горак В. Повстанці отамана Григор'єва / В. Горак. - Фастів, 1999. - 224 с.; Савченко В. Авантюристы гражданской войны / В. Савченко. - Х., 2000. - 368 с..

У зарубіжній історіографії явище отаманщини аналізується окремими дослідниками при вивченні селянських рухів революційного періоду. Російські історики більше уваги приділяють власній отаманщині, поширеній на території Сибіру, яка за сутністю та ознаками подібна до української. Лише окремі дослідники розглядають вияви отаманщини на території України Шумов С. Петлюровщина / С. Шумов. - М., 2005. - 252 с. . Серед істориків інших країн відзначимо оригінальні праці А. Адамса та А. ГраціозіAдамс А. Велика Українська Жакерія / А. Адамс // Україна, 1917 - 1921. Дослідження з питань революції. - Кембрідж, Масачусетс, 1977. - С. 268 - 277; Грациози А. Большевики и крестьянство на Украине, 1918 - 1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях / А. Грациози. - М., 1997 . - 200 с..

Аналіз історіографічного комплексу доводить, що, незважаючи на вивчення проблематики отаманщини з 20-х-рр. ХХ ст., вона не стала предметом окремого розгляду. Саме тому в історичній науці відсутні узагальнюючі праці з проблеми української отаманщини революційної доби 1917 - 1921 рр. отаманщина директорія український державотворення

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» вивчено цілісну систему писемних джерел з історії отаманщини. Вона ґрунтується на різноманітних документах УНР 1918 - 1919 рр. Актуалізований комплекс джерел класифікується за: видовою належністю (документи, наративи); походженням (документи державних органів УНР, матеріали отаманських формувань); фондоутворенням; станом археографічної розробки. Усі джерела поділяються за внутрішньою будовою та зовнішньою формою.

Основою джерельної бази є широке коло неопублікованих архівних документів. За своїм змістом та зовнішньою формою вони є достатньо репрезентативними, вірогідними, автентичними. Документальні актові джерела складаються з нормативно-правових та судово-адміністративних. Серед першої групи - закони, накази Директорії, Головного Отамана, Штабу Дієвої армії УНР(ШДА УНР), постанови, відозви отаманських формувань, доповіді, телеграми, звіти Інформбюро армії УНР.

Другу групу становлять судово-адміністративні документи, які містять слідчі матеріали, що стосуються ватажків отаманських формувань. Це протоколи слідства та судових засідань (допитні листи, дані свідків, пояснення обвинувачених, вироки суддів). Серед судово-адміністративних матеріалів трапляються й нормативні документи.

До роботи залучено матеріали 47 справ 23 фондів п'яти архівів України. Основу джерельного масиву становлять фонди Директорії, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) в м. Києві. Більша частина джерел має державне урядове походження. Документи, які стосуються отаманщини, зберігаються в різних фондах Директорії. Серед виявлених матеріалів найбільш вартісними є накази керівництва ДА УНР, звіти Інформбюро армії УНР про діяльність отаманських загонів, телеграми отаманів, які допомогли розкрити характер взаємостосунків отаманських формувань з органами влади УНР. Значну частину документів уперше введено до наукового обігу.

Важливе значення для розкриття теми мають документи, які зберігаються у ЦДАГО (Центральному державному архіві громадських об'єднань України), ф. 269 (Колекція документів «Український музей у Празі»). Серед матеріалів фонду слідчі справи отаманів Й. Біденка, І. Семесенка, О. Козир-Зірки, О. Палієнка. Матеріали фонду опрацьовано невеликою кількістю дослідників. Віднайдені документи належать до нормативно-правових (зразки посвідчень отаманів, накази, відозви), судово-адміністративних, наративних (епістолярій, автобіографії). Вони розкривають особливості ментальності отаманів, їхнє розуміння власної ролі в національно-визвольних змаганнях та характеру стосунків з центральною владою. Матеріали справ виявили факт прикриття злочинів отаманів з боку політиків. Серед документів свідчення працівників політичного департаменту МВС з детальною характеристикою отаманських формувань, які були корисними для визначення їхньої ролі у подіях Української революції.

Значну кількість документів містить Галузевий державний архів СБУ (ГДА СБУ) в м. Києві. Основний масив матеріалів - це судові справи отаманів, керівників повстанських загонів. У ГДА СБУ зберігаються справи обвинувачених у злочинах проти радянської влади в Україні. З ГДА СБУ застосовано 3 фонди, 3 справи, одна з яких «Петлюрівські отамани» нараховує 17 томів. Головним чином було використано свідчення отаманів під час допитів про свою діяльність 1919 р, а також нормативно-правові документи: статут «отаманського права». Серед інших матеріалів виявлено справу колишнього військового міністра Г. Сиротенка, яка містить інформацію про зв'язки отаманів з політиками. Вартісними є документи слідчої справи Ю. Тютюнника. Повстанський ватажок звертав увагу на психологічні особливості командирів нерегулярних формувань, які визначали характер їхніх стосунків з підлеглими, політиками та командуванням.

Частину матеріалів з історії отаманщини виявлено в Державних архівах Київської та Кіровоградської областей. Це фонди Канцелярії Київського губернського комісара (ф. Р - 2798), Увідомчого відділу при Київському градоначальнику (ф. 2793), Київської районної комісії єврейського суспільного комітету допомоги постраждалим (ф. Р -3050).

Основна частина використаних архівних джерел - це актові документи, хоча серед них трапляються й наративи. Найбільшу інформаційну цінність мають автобіографія Ю. Тютюнника, спогади І. Струка, М. Шляхового, «Нарис до історії Київської групи Ю. Тютюнника» невідомого автора.

Серед опублікованих джерел треба відзначити збірки документів: «Симон Петлюра. Статті, листи, документи» й «Директорія, Рада Міністрів Української Народної Республіки», надруковані лише протягом останніх років. До того часу документи, видані Директорією УНР, не публікувалися. Вони містять значну кількість матеріалів з історії взаємостосунків влади з отаманськими формуваннями. Серед найбільш вагомих - накази державних органів УНР, подані в авторській інтерпретації, допомогли розкрити різні етапи конфліктної взаємодії Директорії та отаманів. Крім згаданих збірок, документи, які стосуються отаманщини, виявлено у додатках до монографій, присвячених подіям національно-визвольних змагань Сідак В. Полковник Петро Болбочан : трагедія українського державника / В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. - К., 2004. - 416 с.; Сергійчук В. Погроми в Україні 1914 - 1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах / В. Сергійчук. - К., 1998. - 544 с..

Вагоме місце у дослідженні посідають оповідні джерела особового походження: мемуари учасників визвольних змагань, щоденники. Вартісними є спогади колишніх учасників національно-визвольних змагань, які доцільно розділити на такі групи: свідчення кадрових офіцерів, керівників спецслужб, спогади повстанських ватажків, мемуари політичних діячів. Найбільшу інформаційну цінність мають спогади Є. Коновальця, О. Удовиченка, М. Чеботаріва, М. Омеляновича-Павленка Коновалець Є. Причинки до історії Української революції / Є. Коновалець // Київ. - 1991. - № 11. -

С. 105 - 124; Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія / О. Удовиченко - Н.-Й., 1973. - 264 с.; Чеботарів М. Визвольні змагання очима контррозвідника / М. Чеботарів. - К., 2003. - 327 с.; Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920): док.-худ. видання / М. Омелянович-Павленко. - К., 2007. - 608 с.. Незважаючи на вартість наративних джерел, частина їх має суб'єктивний характер: містить неперевірені дані та упереджені висновки, тому потребують ретельної верифікації.

Періодичні видання 1918-1919 рр. - синтетичний вид джерельної бази, які вміщують документи різних видів: нормативно-правові акти, документи політичних партій, військових частин, отаманських формувань, публіцистичні матеріали. За походженням їх можна розділити на дві групи: українські державницькі та більшовицькі. Преса УНР за призначенням класифікується на партійні видання, часописи військових частин, урядову пресу, друковані видання повстанців, регіональні часописи. У дисертації використано матеріали 13 видань. Найціннішими серед них є «Вільна Україна», «Вістник УНР», «Повстанець». Вагому вартість мають вміщені у них тексти наказів Директорії, статті, які стосуються отаманщини. Вони дають змогу з'ясувати ставлення громадськості до цієї суспільно-політичної проблеми, розглянути різні погляди на сутність цього феномена.

Таким чином, джерельна база є достатньою для висвітлення теми. Подана класифікація свідчить, що вона становить цілісну систему документів, які є достатньо репрезентативними, вірогідними, автентичними. Значну частину документів уперше введено до наукового обігу. Більшість з них - актові джерела: нормативні та судово-адміністративні. Крім того, вперше було використано матеріали періодичних видань, що торкалися проблеми отаманщини. Отже, різноманітний масив джерел уможливлює комплексно дослідити основні питання заявленої тематики.

У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні засади дослідження» доведено, що методологічною основою дисертації є сукупність принципів, підходів і методів наукового дослідження. Розв'язання накреслених завдань базується на принципах історизму, об'єктивності, багатофакторності, застосуванні різноманітних підходів. Зокрема, використання просопографічного підходу сприяло виокремленню особливостей отаманських формувань. Біографічний підхід було використано для створення історичних портретів отаманів.

Реалізація дисертаційних завдань ґрунтувалася на застосуванні загальнонаукових, спеціально-історичних та конкретно-історичних методів. Серед загальнонаукових було використано аналіз, синтез, описування, кореляцію. Проблемно-хронологічний метод дав змогу визначити хронологічні межі, що виокремлюють отаманщину 1918 - 1919 рр. від подібних явищ: вільнокозацького руху та повстанства. Метод періодизації використано для виявлення сутнісно відмінних етапів розвитку отаманщини. Для виявлення динаміки явища застосовувався діахронний метод. Під час аналізу сутності отаманщини та зіставлення з особливостями повстанського руху різних епох використовувалися історико-порівняльний та історико-типологічний методи. Враховуючи напрям дослідження (соціально-політична історія) та усвідомлюючи необхідність застосування міждисциплінарного інструментарію, було використано соціологічні методики при дослідженні революційних девіантних рухів, а також термінологію та інструментарій конфліктології.

Отже, аналіз історіографічного доробку проблематики, розширення джерельної бази, застосування сучасних методів дослідження уможливили системно розглянути отаманщину та визначити її місце в українському державотворенні у 1918 - 1919 рр.

Другий розділ - «Генезис отаманщини у контексті суспільно-політичної ситуації кінця 1918 р. - початку 1919 р.» висвітлює передумови формування отаманщини та процес її перетворення на деструктивне явище Української революції.

У підрозділі 2.1 «Зародження отаманщини» розглянуто перший етап взаємодії отаманських формувань з Директорією, виявлено, що виникнення отаманщини припадає на листопад - грудень 1918 р.

Отаманщина бере свої початки від традицій українського козацтва творення добровільних збройних формувань на чолі з харизматичним ватажком та ґрунтується на деяких особливостях селянської ментальності (патріархальності, індивідуальності, анархічності, місцевому патріотизмі). У добу модерної історії подібні тенденції відновилися 1917 р. у формі Вільного козацтва. Центральна Рада та Гетьманат не наважилися надати підтримку нерегулярним формуванням, побоюючись втратити контроль над ними.

Директорія, готуючи протигетьманське повстання, не могла спиратися на регулярну армію, тому основу республіканського війська становили повстанські відділи на чолі з місцевими ватажками-отаманами. Для встановлення влади на периферії, керманичі Директорії наділяли їх військовою, цивільною, судовою владою. У процесі повстання рангу отамана було надано найвищого статусу, що перетворило пересічних повстанських ватажків на провідників державної політики. Свідомо використовуючи потенціал отаманщини, С. Петлюра збирався в подібний спосіб розв'язати кадрову проблему при організації влади та війська, а також скористатися отаманщиною для реалізації власної політичної програми.

С. Петлюра був переконаний у доцільності застосування отаманських формувань при розбудові системи влади в УНР. Однак у подальшому отамани почали виходити з-під контролю Директорії. Вони мало зважали на політику центру та призначених урядовців, ігнорували накази військового керівництва. Отамани перетворилися на місцевих диктаторів, які використовували владу на власний розсуд, мало рахуючись з політикою центральної влади, підпорядковуючись тільки Головному Отаману або іншим членам Директорії. Крім С. Петлюри, активну підтримку отаманським формуванням забезпечували О. Андрієвський та А. Макаренко.

Одночасно з переходом під контроль отаманів місцевої влади відбувався процес організації повстанської за своєю структурою та командним складом армії. Таким чином, зі своєрідної форми повстанського руху отаманщина перетворилася на ключовий елемент внутрішньої та військової політики Директорії. Головний Отаман був поінформований про вияви свавілля отаманів на місцях та окремих ділянках фронту, тому намагався запобігти їх поширенню, хоча, на той момент, не вважав конфлікти з отаманами серйозною проблемою для Директорії.

У підрозділі 2.2 «Вплив політичних конфліктів на поширення отаманщини» визначено роль політичного протиборства на утвердження отаманщини як складової суспільно-політичних процесів в УНР. Зокрема, першорядними у цьому переліку є антагоністичні стосунки між В. Винниченком та С. Петлюрою. Сприяли поширенню отаманщини конфлікти між представниками УПСР, УСДРП, УПСС, розколи в УСДРП та УПСР. В умовах відсутності політичної єдності та єдиного державницького курсу політики й отамани були зацікавлені один в одному. Перші отримували підконтрольне своїй партії військове угруповання, а ватажки політичну підтримку. Це дозволяло партійним діячам здійснювати тиск на опонентів, а отаманам забезпечувати фінансування свого загону, отримувати повноваження, уникати відповідальності за правопорушення.

Конфлікти політичного характеру охопили й військову сферу. Першим його виявом стали протиріччя між повстанськими ватажками, які дотримувалися лівих поглядів, і представниками кадрового офіцерства. Наприклад, саме таке протистояння мало місце у Запорізькому корпусі, коли О. Волох заарештував П. Болбочана. У подальшому між повстанськими отаманами та кадровими офіцерами виникли конфлікти стосовно структури армії. Перші підтримували побудову революційного (повстансько-партизанського) війська, другі були прихильниками регулярної армії. Симпатії С. Петлюри були на боці «народних ватажків». Протиріччя між політиками призводили до збройних заколотів отаманів для корекції політичного курсу. Політизація армії створювала ґрунт для заколотів та перенесення партійної боротьби у військову сферу, призводила до усунення з армії професійних військових, крім того спричинила їх небажання служити в армії УНР.

У підрозділі 2.3. «Трансформація отаманщини на деструктивний чинник Української революції» розкрито процес другого періоду отаманщини (січень -лютий 1919 р.), коли отаманські формування із союзників Директорії перетворилися на ворожі та деструктивні сили. Військове протиборство взимку 1919 р. та конфлікти між українськими політичними партіями виявили проблеми у використанні отаманських загонів для підтримки державної політики. Отамани перестали підкорятися навіть наказам С. Петлюри. Сформувалося два види отаманщини: фронтова й тилова. Повстанські ватажки, які перебували на фронті (Лівобережна Україна), не виконували наказів, залишали ділянку бойових дій або переходили на бік ворога. Отамани, які опинилися в запіллі (Правобережна Україна), відмовлялися вирушати на фронт, руйнуючи реквізиціями власний тил. Таким чином, отаманщина, що виникла стихійно під час антигетьманського повстання як своєрідна форма повстанського руху, протягом наступних місяців перетворилася на суспільно-політичний феномен. Він полягав у непідпорядкуванні отаманів владі, яку вони умовно визнавали, отримуючи від Директорії повноваження та засоби для їхньої реалізації (документи, фінанси, зброю). Саме в цей період термін «отаманщина» починає вживатися для означення непокори владі, ігнорування загальнонаціональних інтересів заради задоволення особистих або корпоративних потреб.

Трансформація отаманщини була зумовлена законами суспільного розвитку суспільства революційного періоду: послабленням влади, розчаруванням у керівниках нації, що призвело до зниження авторитету С. Петлюри. Поразки у війні з більшовиками, втрата контролю над територіями, що опинилися під владою впливових ватажків («феномен множинної суверенності»), які здобували локальні перемоги та користувалися довірою селянства, рушійної сили отаманщини, спричинили посилення та зростання амбітності отаманів. Неспроможність влади приборкати їх породжували безкарність і свавілля.

Сукупність зазначених чинників призвела до перетворення отаманщини на потужний внутрішній дестабілізуючий фактор періоду Директорії. Влада УНР під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників не змогла запобігти деформації отаманських формувань та втратила контроль над їх діяльністю.

У третьому розділі «Сутність, особливості, типологізація отаманщини як суспільного феномена» виявлено своєрідні риси отаманщини як історичного явища, здійснено типологізацію феномена на основі аналізу внутрішніх мотивів противладних виступів отаманських формувань.

Підрозділ 3.1. «Особливості отаманських формувань доби Директорії» розкриває прикметні риси девіантних мілітарних груп, визначає сутність феномена отаманщини та її найхарактерніші форми вияву.

У процесі виокремлення отаманщини від повстанського руху визначається її зміст, яка полягає у набутті рис девіантності: непідпорядкування політичній та військовій владі. Отамани не визнавали за державним механізмом права контролю за формою та змістом діяльності власної бойової одиниці («приватної армії»). Стосунки з владою визначалися не субординацією, а домовленостями або силою. Отамани утворили своєрідний прошарок «контреліти» на противагу державним чиновникам та офіцерам кадрової армії. Але особиста амбітність стала джерелом конфліктів не лише з представниками влади, а й з подібними отаманськими формуваннями, через небажання визнавати іншого ватажка.

Підтримку амбіціям отаманів забезпечували бійці його загону, які переважно складалися із селянства. Рушійним силам отаманських рухів були притаманні відсутність поваги до закону (аномія), звичаєво-правовий рівень правосвідомості, вироблення своєрідного «отаманського права», дистанціювання від держави, захист права виборності ватажка, домінування локальних інтересів та корпоративної етики над державницькими цілями.

Аналіз особливостей отаманських формувань виявив зміст отаманщини як історичного явища. Він полягав у функціонуванні локальних самочинних референтних груп, що виникали навколо амбітного ватажка з необмеженою владою. Подібні військові одиниці підпорядковувалися Директорії не за наказом, а за власним бажанням. Отаманські формування вирізнялися самочинним способом творення, індивідуальним визначенням тактики та стратегії загону, ізольованістю від інших регулярних і повстанських частин. Визначальними рисами таких мілітарних груп були не лише оригінальна організаційна форма, а й своєрідна колективна свідомість. Рушійним силам загону були властиві вірність командиру, відданість його ідеологічним гаслам, групове мислення та корпоративна етика. Авторитет ватажка виявлявся вагомішим за наказ будь-якого керівника вищого рангу: офіцера, міністра, Головного Отамана. Бійці отаманських груп були з'єднані вірою в унікальність своєї військової частини та наявністю спільних «життєвих інтересів».

У підрозділі 3.2 «Типологізація отаманщини» розглянуто різні напрямки отаманщини, запропоновано типологізацію феномена на основі своєрідних рис окремих отаманських формувань.

Основою для обраних підходів було визначено аналіз внутрішньої мотивації отаманів, які викликали вияви девіантної поведінки у формі виступів проти вищої військової та політичної влади. Крім того, враховувалися індивідуально-психологічні особливості отаманів; внутрішня мотивація поведінки керівника групи; ідеологічні засади загону; принципи та форми взаємостосунків з владою; наслідки діяльності.

Перший тип - козакофільсько-романтичний. Наслідування історичних традицій була властива багатьом отаманам, однак найяскравішим виразником подібних тенденцій був саме Ю. Божко та його дивізія «Запорозька Січ». Надмірна схильність до архаїчності та історичних ремінісценцій призводили до ігнорування сучасних вимог ведення військових операцій, знижували боєздатність військової частини, призводили до порушення субординації та військової дисципліни. Це було причиною конфліктів зі Штабом ДА УНР і призвело до арешту Ю. Божка та розформування його дивізії.

Другий тип отаманщини - політична або військово-опозиційна, яка полягала в політичному конфлікті керівників чисельних військових формувань з Директорією: бажанням отаманів змінити вектор політичного розвитку, вплинути на кадрову політику, усунути від керівництва армією С. Петлюру. Це були відкриті бунти проти Директорії, які очолили впливові постаті ДА УНР, керівники фронтів та потужних військових з'єднань: отамани М. Григор'єв, В. Оскілко, П. Болбочан, О. Волох. До антидержавних виступів отаманів причетні представники політичних партій. Зокрема, В. Оскілка та П. Болбочана підтримували діячі УПСС, М. Григор'єва та О. Волоха - УПСР (боротьбисти). Незважаючи на те, що двоє з них - В. Оскілко та П. Болбочан - були затятими противниками демократизму в армії, а О. Волох та М. Григор'єв - прихильниками повстанської структури, спільним моментом виступів проти Директорії стали саме політичні мотиви, що й стало підставою їхнього зарахування до одного типу отаманщини.

Цілком інший тип отаманщини уособлює діяльність таких ватажків, як Й. Біденко, О. Козир-Зірка, О. Палієнко, І. Семесенко. Вони належать до переліку отаманів, які намагалися реалізувати власні егоїстичні задуми. Такі ватажки відмовлялися вирушати на фронт, конфліктували з місцевими органами влади, безконтрольно панували, ігноруючи норми закону, на території Правобережної України, здійснюючи конфіскації та реквізиції державного майна, влаштовували єврейські погроми. Тому цей тип отаманщини доцільно назвати соціально-деструктивним.

Наслідком діяльності отаманів була руйнація місцевої влади, утрата довіри населення до Директорії та армії УНР, підрив слабкого економічного механізму УНР, поширення настроїв більшовизму серед селянства, загострення міжнаціональних відносин. Це призводило до зростання соціальної напруги, дискредитації Директорії, руйнації тилу та поразок на фронтах. Діяльність отаманів з кримінальним ухилом негативно впливала на імідж українського війська не лише 1919 р. Зокрема, противники УНР використали її на процесі Шварцбарда для звинувачення С. Петлюри в організації погромів, здійснених подібними отаманськими формуваннями.

Четвертий тип отаманщини - помірковано-конструктивний. Загалом, цей напрямок найбільш подібний до повстанства - координованого збройного спротиву повстансько-партизанських загонів ворожим УНР політико-державним системам. До цієї категорії віднесено загони під керівництвом отаманів Ангела, Зеленого, А. Волинця, А. Гулого-Гуленка, Ю. Тютюнника, Р. Самокиша, Д. Соколовського, Я. Орла-Гальчевського, П. Дяченка.

Отамани, зараховані до помірковано-конструктивного типу, були близькими до реалізації інтенцій С. Петлюри з використанням отаманщини як альтернативи регулярній армії. До позитивних рис цієї категорії варто віднести організацію дисциплінованих частин, які поповнили ДА УНР, підтримку військових операцій регулярної армії, ліквідацію анархістських та більшовицьких селянських республік у запіллі, партизанську війну в тилу противника.

Але, навіть, незважаючи на позитивні епізоди, результати 1919 р. довели неможливість використання отаманщини для ефективної боротьби за незалежність. Ведення війни за територіальним принципом приносило лише локальні тимчасові успіхи, що не могло вплинути на реальну картину війни. Невиконання або довільне виконання наказів отаманами виявили руйнівну, а не конструктивну силу девіантного суспільного руху у формі отаманщини для розбудови державності.

Отже, наявність різної мотивації серед отаманських формувань різних типів, амбітність та авантюризм отаманів, конкуренція та ворожнеча між ними унеможливлювали створення єдиного, альтернативного офіційному державницькому курсу, напряму політики керівників повстанських загонів.

У четвертому розділі «Боротьба Директорії проти отаманщини» (січень-вересень 1919 р.) розглянуто третій період розвитку отаманщини: боротьбу Директорії з отаманськими формуваннями, які вдавалися до противладних акцій.

У підрозділі 4.1 «Заходи Директорії щодо ліквідації отаманщини» визначено етапи та методи Директорії у боротьбі з отаманщиною, роль різних органів державної влади УНР у протиборстві з деструктивними отаманськими формуваннями. Ставлення С. Петлюри до отаманщини було неоднозначним та змінювалося впродовж усього періоду визвольних змагань, що визначало курс Директорії у стосунках з отаманами.

Поразки від Червоної армії та руйнація власного тилу, втрата довіри населення до армії, змусили його у лютому 1919 р. визнати отаманщину однією з головних причин поразок та розпочати боротьбу з цим явищем. Однак ліквідація шкідливих виявів не була послідовною. У період зими-весни 1919 р., спостерігаємо лише епізоди боротьби з найбільш одіозними ватажками. Проте з травня 1919 р. розпочато системну боротьбу з отаманщиною, яка тривала до осені 1919 р.

Зокрема, було створено спеціальні органи для ліквідації даної проблеми: Державну інспектуру, Політичний Департамент МВС, Службу Контррозвідки, Надзвичайний Військовий суд. Незважаючи на певні недоліки своєї роботи, вони сприяли зміцненню дисципліни та карності у війську УНР.

Крім цього, до законодавства внесли зміни, які підвищили відповідальність за військові правопорушення. Відбулася реорганізація армії з напівпартизанської у регулярну. З керівних посад усунули малокваліфікованих та свавільних ватажків. Подібні заходи, підтримані суспільством та пресою, зміцнили дисципліну в армії, зменшили кількість заколотів у запіллі, дали змогу поступово ліквідувати вияви отаманської сваволі. Це стало запорукою успішного літнього наступу влітку 1919 р, хоча остаточно проблема отаманщини не була подолана.

У підрозділі 4.2. «Судові процеси над отаманами» висвітлено матеріали судових справ над ватажками, звинуваченими у виявах отаманщини. Важливим моментом у боротьбі з отаманською сваволею була організація судових процесів над кадровими військовими та повстанськими ватажками за скоєння злочинів проти держави. Для цього створили спеціальний Надзвичайний військовий суд, який розглядав резонансні «отаманські справи». Віддати під суд усіх отаманів, порушників військової дисципліни, було надзвичайно важко й неможливо. Однак найбільш одіозних отаманів притягли до відповідальності: Й. Біденка, І. Семесенка, О. Палієнка, О. Козир-Зірку, Ю. Божка.

Судові процеси над отаманами, які наважилися на антидержавні виступи, виявили недосконалість українського законодавства, тому іноді проголошена норма покарання не реалізовувалася.

До позитивних моментів слід віднести цивілізований спосіб розв'язання конфліктів, які виникали між військовими та владними структурами в добу військового протиборства (за винятком факту розстрілу П. Болбочана), а також припинення, на певний час, заколотів отаманів проти Директорії та посилення дисципліни в армії УНР.

Восени 1919 р. під час війни з Добровольчою армією С. Петлюра відновив підтримку отаманських формувань, що в подальшому мало негативні для УНР наслідки («Любарська катастрофа»). Це черговий раз виявило хибність поглядів С. Петлюри щодо отаманщини, його нездатність приборкати свавільних ватажків. Вже у еміграції С. Петлюра визнав свою неспроможність скерувати отаманщину в державницьке русло, посилаючись на несприятливі умови, у яких йому доводилося діяти 1919 р.

У висновках викладено загальні підсумки дослідження. Автором проаналізовано стан історіографічної розробки проблеми за походженням та хронологічними періодами: українська діаспорна (20-70-х рр. ХХ ст.), українська радянська (20-70-х рр. ХХ ст.), сучасна (90-х рр. ХХ ст.- початок ХХІ ст.), зарубіжна (50-90-х рр. ХХ ст.- початок ХХІ ст.). Виявлено, що в українській та зарубіжній історіографії відсутні спеціальні наукові роботи, які комплексно розкривали б отаманщину як історичне явище.

Джерельна база складає документи й наративи. До першого виду належать законодавчі акти (закони, накази, постанови, звернення), судово-адміністративні документи (матеріали слідства, протоколи допитів, судові вироки). До другого - публіцистичні матеріали, спогади, щоденники. Залучені у дослідженні джерела є репрезентативними для висвітлення значення отаманщини в історії Української революції, мають достатній рівень вірогідності й автентичності. Більшість документів неопубліковані та вперше вводяться до наукового обігу.

Генезис отаманщини як історичного феномену припадає на грудень 1918 р., коли було зафіксовано перші конфлікти отаманських формувань національного спрямування з органами влади УНР. У січні 1919 р. подібні випадки набули масштабності, що призвело до виокремлення отаманщини з повстанського руху та її перетворення на деструктивне явище. Конфлікт спричинився рядом взаємопов'язаних факторів, а саме: історичними традиціями та певними особливостями менталітету українців революційного періоду; активізацією повстанського руху в умовах протигетьманського повстання; офіційною підтримкою Директорії отаманських формувань та надання їм вагомих повноважень у судовій, адміністративній та військовій сферах, що призвело до втрати контролю над регіонами. Зростання амбітності отаманів стало причиною ігнорування постанов Директорії та призначених нею посадовців. Політичні конфлікти в УНР; партійна підтримка отаманських формувань; поразки у війні з Червоною армією стали факторами, що призвели до перетворення отаманських формувань у безконтрольні автономні військові одиниці, які не були пов'язані організаційно.

У процесі виокремлення отаманщини від повстанського руху визначилася її сутність. Вона полягала у набутті рис девіантності: непокорі політичній та військовій владі.

Отамани не визнавали за державним механізмом права контролю за формою та змістом діяльності власної бойової одиниці. Стосунки з владою визначалися не наказом, а за домовленістю. Подібна риса є спільною для різних типів української отаманщини.

Отаманські формування, які намагалися витворити альтернативний державницькому напрям у військовій та внутрішній політиці, мали ряд інших особливостей.

Зокрема, наявність харизматичного ватажка, спосіб мобілізації, нерегулярну організаційну структуру, виборність командного складу, неприйняття, за рідким винятком, призначених командирів, опір зміні виборного командного складу. Стратегія дій закону ґрунтувалася на «отаманському праві», яке полягало у вседозволеності й підпорядкуванні тільки «своєму» отаману.

Протягом 1919 р. на території, що перебувала під юрисдикцією УНР, виявлено (на підставі актових та наративних джерел) факти функціонування 34 отаманських формувань, які відзначилися різними формами взаємодії з Директорією: від конфліктів до періодичної співпраці. Більшість з них діяла на території Правобережної України.

Значно менша - на Лівобережжі, оскільки ця територія відносно короткий термін знаходилася під владою Директорії. Однак, можливо, що подібних загонів існувало значно більше, оскільки обрахувати кількість самочинних формувань, керованих самопроголошеними отаманами складно.

Аналіз внутрішньої мотивації противладних виступів дав змогу виокремити чотири типи отаманщини: козакофільсько-романтичний; військово-опозиційний (політичний), соціально-деструктивний, помірковано-конструктивний.

Наявність різної мотивації, амбітність та авантюризм отаманів, конкуренція та ворожнеча між ними унеможливлювали створення єдиного, альтернативного офіційному державницькому курсу, напрямку політики з боку керівників повстанських загонів.

Особиста амбітність породжувала конфлікти не лише з центральною владою, а й один з одним, через небажання одного отамана підпорядковуватися іншому.

У лютому 1919 р. отаманщина була визнана Директорією деструктивним явищем, яке негативно вплинуло на боротьбу за збереження державності. Розпочалися акції з ліквідації отаманщини. Вони охоплювали кілька періодів, під час яких створили та використали різноманітні структурні елементи державного механізму.