Повоєнні репресії проти населення України (1944-1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повоєнні репресії проти населення України (1944-1953 рр.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження визначається недостатньою розробкою у вітчизняній історичній науці проблеми повоєнних репресій на території України та особливостей репресивної політики влади повоєнного періоду.

Політична історія 20-х - першої половини 80-х років - це історія необмеженого панування номенклатурно-комуністичної системи, яка лише починає об'єктивно вивчатись і фактично є цілиною для дослідників. Тяжкою спадщиною повоєнної доби є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його провідниками на території України та жертвами яких стали представники всіх верств населення. Фільтрація населення на визволеній території, голод 1946-1947 рр., переслідування національної інтелігенції, придушення патріотичного руху супротиву, знищення Української автокефальної і греко-католицької церков, переслідування духовенства та віруючих різних конфесій, примусові депортації, постійний політичний, економічний, ідеологічний тиск - це наслідок існуючої в ті часи репресивно-каральної системи.

Дослідження повоєнних репресій дає змогу збагатити історичну науку новим оригінальним і фактичним матеріалом, аргументовано викрити злочинну діяльність Й. Сталіна, його оточення та створеної ним репресивно-каральної машини. В роки розбудови Української держави виключно важливим є процес переосмислення багатьох проблем нашої історії. Лише з урахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, які принесли повоєнні репресії, українське суспільство може йти в майбутнє.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний із розробкою планової теми: «Актуальні проблеми української історії ХХ століття» (№ держреєстрації 0104U4010975) кафедри історії України Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Особистий внесок автора полягає в здійсненні аналізу масових політичних репресій у повоєнні роки. Запропоноване дослідження здійснено в межах державної програми з підготовки науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

Об'єктом дослідження є репресивно-каральна політика владних структур України в повоєнний період, її наслідки та специфічні особливості.

Предметом дослідження є репресії проти населення України в перше повоєнне десятиріччя.

Метою дослідження є всебічне висвітлення повоєнних репресій і терору проти різних категорій населення з боку каральних правоохоронних органів, партійного апарату, органів влади та управління, з'ясування причин та наслідків діяльності репресивно-каральної системи.

Для досягнення мети в дисертації розв'язуються наступні завдання:

– проаналізувати сучасний стан досліджуваної проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії;

– опрацювати опубліковані та ввести до наукового обігу невідомі документальні матеріали, з'ясувати їхню джерелознавчу цінність;

– розкрити політику радянського уряду, спрямовану на знищення української національної свідомості, показати шляхи її формування, участь в ній державних органів влади, партійних та правоохоронних органів;

– висвітлити повоєнні репресії проти різних соціальних категорій населення України;

– дослідити взаємовідносини влади та органів суду, спецслужб та інших силових структур, їх вплив на розвиток репресивної системи, розкрити форми, методи, способи фабрикації і фальсифікації справ і політичних процесів;

– з'ясувати особливості та специфіку репресивної діяльності, притаманної різним регіонам України;

– узагальнити результати дослідження й показати можливості їх практичного застосування в наш час.

Хронологічні рамки охоплюють період 1944-1953 рр., починаючи зі звільнення території України від німецько-фашистських загарбників до смерті Й. Сталіна в 1953 р.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію України, що входила в повоєнні роки до складу СРСР, з урахуванням тогочасного адміністративно-територіального поділу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексній характеристиці повоєнних репресій тоталітарного режиму проти населення на всій території України. В ході дослідження опрацьовано маловідомі документи та матеріали вищого та місцевого політичного керівництва, органів державної влади, правоохоронних органів, що дозволило детально відтворити механізм проведення репресій у повоєнні роки.

З'ясовано причини й наслідки репресивної політики влади в повоєнний період, шляхи її формування, кількісний склад громадян, репресованих у різні роки досліджуваного періоду. Проведено аналіз репресивного законодавства та нормативно-правової основи повоєнних часів. Встановлено етапи формування юридичної бази репресивно-каральних заходів. Охарактеризовано еволюцію карально-репресивної системи в Україні повоєнних часів. Звернуто особливу увагу на маловідомі факти свавілля правоохоронців та органів судочинства. Проаналізовано значну кількість особових справ репресованих, що дало змогу відтворити цілісну картину та наслідки повоєнних репресій, показати незаконні методи слідства, факти фальсифікації справ.

Обґрунтовано особливості репресивної політики проти різноманітних соціальних прошарків населення, її специфіку та основні закономірності в різних регіонах України. Доведено, що в повоєнний період репресіям були піддані практично всі національні групи, що проживали в Україні. Проаналізовано специфіку взаємовідносин держави і церков у повоєнний період, що знайшли своє відображення у вибірковому переслідуванні духовенства та віруючих різних конфесій, руйнуванні культових споруд, підпорядкуванні свободи совісті партійній ідеології.

Практичне значення дисертації полягає в можливості застосування її матеріалів, актуалізованих джерел, узагальнених результатів при подальшому вивченні історії політичних репресій повоєнних років у викладанні курсів з відповідних тем історії України, при підготовці спеціальних та наукових праць, висвітленні питань повоєнних репресій у багатотомній науковій серії книг «Реабілітовані історією», написанні навчальних підручників, монографій з історії повоєнного терору в Україні. Положення і висновки, викладені в дисертації та публікаціях автора, збагачують певними деталями загальну концепцію історії нашої держави, розкривають основні фактори функціонування тоталітарної системи в повоєнні роки.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювались на засіданні кафедри історії України Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського (протокол № 13 від 28 травня 2010 р.). Результати дослідження викладені автором на науково-методичній конференції «Гуманітарно-економічні дослідження» (Миколаїв-Одеса, 2008), міжнародній науково-методичній конференції «Німці Півдня України. Історія та сучасність» (Миколаїв, 2009), щорічній науково-методичній конференції «Могилянські читання - 2009» (Миколаїв, 2009), на міжнародній науково-практичній конференції «Ольвійський форум - 2010: Стратегії України в геополітичному просторі» (Ялта, Крим, Україна, 2010).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових робіт автора загальним обсягом 4,72 ум. друк. арк., серед яких 7 статей у фахових виданнях. Одну з робіт виконано в співавторстві з молодим науковцем І. Ніколаєвим, в якій особистий внесок автора полягає в узагальненні матеріалів архівно-кримінальної справи на Є. Хайкіна.

Структура дисертації відповідає поставленій меті та виконанню основних завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, списку скорочень, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків (20 позицій), списку джерел та літератури (332 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 196 сторінок, з них основного тексту 177 сторінок.

Основний зміст дисертації

радянський репресія український національний

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання, об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі, наукова новизна, практичне значення та апробація результатів дисертації.

Перший розділ дисертації «Історіографія та джерельна база. Теоретико-методологічні засади дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки теми» визначено основні етапи розвитку історіографії проблеми, перший з яких (кінець 40-х - середина 80-х рр. ХХ ст.) характеризується реалізацією репресивних заходів, розгортанням процесу десталінізації та ідейною боротьбою в умовах «холодної війни» радянської та діаспорної історіографії. Пріоритет у дослідженні повоєнної репресивної політики належить зарубіжним дослідникам Д. Армстронгу, який коротко з'ясував розвиток організованого українського націоналізму до початку 1960-х р., та А. Авторханову, що простежив шлях Й. Сталіна до вершин тоталітаризму. Інтерес представляє спільна праця Д. Даліна і В. Ніколаєвського, де розповідається про становище в повоєнний період в'язнів таборів, їх тяжку працю і масову смертність. З'являється ряд нових праць, переважно емігрантів, таких, як В. Дмитришина, І. Майстренка, Р. Салівант, Я. Білінського, в яких розглядаються національні питання та подано детальний огляд подій у західних областях України в кінці війни і в перші повоєнні роки. Виразну картину репресій в Україні створено в дослідженні Г. Костюка. В праці Б. Яковлева представлено етапи виникнення та розвитку таборів з 1918 до 1954 р. В 1958 р. закордонні частини ОУН видали монографію А. Микуліна про концентраційні табори.

Другий етап охоплює другу половину 80-х рр. - 1991 р. Завдяки процесу демократизації держави й наукового життя та проголошеного курсу «перебудови», що впроваджував у життя гласність та плюралізм, стало можливим розкриття причин, наслідків та мети повоєнних репресій.

Серед серйозних наукових праць - роботи російських дослідників: Д. Волкогонова, М. Васецького, В. Жухрая, О. Хлевнюка та ін., в яких автори намагались осмислити і розібратись в подіях і явищах, що обернулися загибеллю мільйонів людей. Виник читацький ажіотаж до белетризованих фактів політичних репресій. Детальний аналіз теми розпочався після січневого пленуму ЦК КПРС 1989 р., який дозволив обнародувати матеріали раніше засекречених архівів. Завдяки працям В. Земскова і М. Бугая стали широко відомі факти про діяльність ГУТАБу, його чисельність та контингент, спецпоселення, розкуркулення та депортації народів, але історики Росії майже не торкнулися питань, пов'язаних з особливостями здійснення терору в національних республіках, зокрема в УРСР. До важливих джерел відносяться друковані видання української діаспори, серед яких праці М. Подворняка.

Третій етап - період незалежної України (1991-2011 рр.), для якого, з розпадом СРСР, характерно зникнення ідеологічного контролю компартійного керівництва над історичною наукою. З'явились перші праці вітчизняних істориків, серед яких монографія Ю. Шаповала, присвячена темі масових репресій 30-х - початку 50-х р. в Україні. Подальші праці вченого дають розгорнуту і повну картину сталінського терору.

Вагомий внесок у розробку різноманітних аспектів проблематики повоєнних репресій внесли українські історики: В. Баран, В. Даниленко, І. Білас, В. Нікольський та ін.. У двотомному виданні І. Біласа на великому фактичному матеріалі із залученням переважно маловідомих документальних джерел розкрито еволюцію репресивно-каральної системи. В. Баран та В. Даниленко у своїй монографії вперше у вітчизняній історіографії показали цілісний процес розвитку тоталітарної системи в Україні в повоєнний період. Історико-статистичне дослідження репресивної діяльності органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 20-х - 50 рр.) надав В. Нікольський.

Монографія М. Шитюка «Масові репресії проти населення Півдня України» вирізняється оригінальною документальною базою. Разом з І. Ніколаєвим він проводить дослідження повоєнних репресій проти військовослужбовців та працівників органів ДПУ-НКВС, що знайшли своє відображення в іншій монографії.

Відносини влади з церквою вивчали в наукових працях Ю. Волошин, В. Войналович, Г. Лужницький, Н. Сердюк та ін. Аналіз та оцінку політиці радянізації західноукраїнського регіону, репресій щодо УГКЦ подав В. Пащенко. Документи Державного архіву Закарпатської області про переслідування сектантів-єговістів у 1947-1953 рр. проаналізував М. Делеган.

Значну кількість наукових праць присвячено подіям у Західній Україні. Проблеми депортації українців та поляків знайшли відображення в збірнику про сумнозвісну операцію «Вісла», працях І. Винниченка, Б. Яроша. Нормативно-правові аспекти діяльності органів МВС при проведенні депортації досліджує Л. Рябошапка.

Репресивно-каральну політику влади на селі в повоєнний період розкрито в працях О. Веселової, В. Марочка, О. Мовчан, В. Калініченка, В. Кириченка, М. Сеньківа та ін.

Окремим напрямком історіографії повоєнного періоду стали наукові праці з дослідження повоєнних репресій стосовно національних меншин. Гоніння на євреїв в Україні на основі реальних свідчень та матеріалів вивчали О. Бернштейн, Ю. Данилюк, Л. Люкс, Я. Етінгер. Трагедія радянських німців знайшла відображення в працях О. Курабцева, А. Кудряченка. Питання українсько-польських відносин у повоєнний період, злочини комуністичної влади щодо трагедії депортованих поляків розкривають В. Сергійчук, О. Буцько, С. Макарчук. Опубліковано сім томів спільного науково-документального видання «Польща та Україна в 30-40-х рр. ХХ ст.», з яких 2-6 томи стосуються повоєнних років, де висвітлюється проведення операцій «Сейм» - проти польського підпілля на території України 1944-1946 рр., та «Вісла» - з повоєнного переселення поляків та українців.

Ідеологічний терор та репресії проти творчої інтелігенції відображені в наукових працях В. Даниленка та О. Замлинської. Розкриттю трагічної долі членів сімей «ворогів народу» присвячено монографію Т. Вронської.

Роблячи висновок про історіографічно-археографічний аналіз літератури з тематики повоєнних репресій, необхідно підкреслити її ґрунтовний фактологічний характер, але спеціальні дослідження з цієї теми нечисленні і розкривають лише окремі її аспекти. Наукові праці переважно мають регіональну спрямованість. Поки що відсутнє комплексне дослідження, що вимагає продовження наукового вивчення цієї проблеми.

У другому підрозділі «Джерельна база дисертації та теоретико-методологічні засади дослідження» надається характеристика джерел, на основі яких проводилось дослідження. Вони структуровані за такими групами, як актові та ділові документи, слідчі справи, статистичні матеріали, довідкові видання, мемуарні джерела, матеріали періодичної преси.

Частину використаних у дисертації документів опубліковано в офіційних джерелах та археографічних збірниках, інші - залишаються неопублікованими, серед яких документи таких українських архівосховищ, як Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України. Галузевого Державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), Державних архівів Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Львівської областей, Державного архіву СБУ в Миколаївській області.

Значну кількість унікальних за складом і тематичним змістом документів з порушеної проблеми зосереджено у фонді «Центральний Комітет Комуністичної партії України» (Ф. 1) ЦДАГО України, що дозволяють проаналізувати ситуацію як в цілому в Україні, так і в її регіонах. Важливий комплекс джерел зберігся у Фонді Р-2 - Управління справами Ради Народних Комісарів УРСР (ЦДАВО України), без яких неможливо відтворити реальний морально-психологічний стан населення. Використання ексклюзивних статистичних матеріалів архівних документів ГДА СБУ, де базовим є фонд 42 «Оперативно-статистична звітність», дало змогу в установленні реальних результатів репресивної діяльності органів державної безпеки у визначений період, з'ясуванні національної та соціально-фахової спрямованості репресій та її змін у часі, аналізі динаміки арештів. Архівно-слідчі справи реабілітованих досліджувались у фондах: «Справи зняті з обліку (реабілітовані особи)» (Ф. 6 ГДА СБУ), «Управління Державної безпеки УРСР по Миколаївській області 1946-1952 рр.» (Ф. 5859 ДАМО), що дало можливість усвідомити справжні причини та масштаби масового терору, простежити інтенсивність політичних репресій у конкретні історичні періоди і особливості їхньої спрямованості щодо окремих верств населення.

Великий масив документів з повоєнних репресій в регіонах України зберігається в Державних архівах Львівської (фонд 3 - «Львівський обком КПУ», фонд 5001 - «Дрогобицький обком КПУ»), Дніпропетровської (фонд 6483 - «Дніпропетровський обком КПУ»), Запорізької (фонд 102 - «Запорізький обком КПУ») областей.

Серед опублікованих джерел дослідження вагома цінність приділяється актовим та діловим документам, які вміщені в офіційних виданнях. Збірники документів та матеріалів, особливо за часів незалежності України, є більш повні та репрезентативні, серед них: «Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали» (1995), «Голод в Україні 1946-1947 рр.: Документи і матеріали» (1996), «Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади» (1997), «Історія релігії. Збірник документів і матеріалів» (2003) та ін. Велика кількість фактичних матеріалів залучається до наукового обігу в науково-документальній серії книг «Реабілітовані історією», в рамках якої є оригінальні дослідження про загальні тенденції і місцеві особливості державної карально-репресивної політики, в тому числі і в повоєнні роки. Видання «Одеський мартиролог» вирізняється структурою, коментарем та аналітичними довідковими даними.

Історіографію проблеми в регіональних межах поповнили численні публікації в наукових збірниках, часописах, серед яких: «Великий терор на Хмельниччині» (2004), «Голод 1946-1947 рр. на Полтавщині» (1996), «Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр.» (1996), «Київ: Жертви репресій» (1997) та ін.

Цінний вклад у дослідження проблеми становлять наративні джерела (мемуари, листи, спогади), які хоча і мають певний суб'єктивізм, але відображають справжню картину терору і репресій. Важливе місце в загальному комплексі джерел належить періодичній пресі, яка в радянський період виконувала одночасно інформаційну, агітаційну та виховну функцію, але відрізняється значною ідеологізацією, що обмежує можливість її використання. Значна роль журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ», в якому друкуються закриті раніше матеріали.

Теоретично-методологічною базою даного дослідження є принципи та методи історичного пізнання, застосовані під час написання роботи. Автор дотримувався принципів: історизму, об'єктивності, системності та багато-факторності. Принцип історизму надав змогу розглядати емпіричні матеріали в логічній і хронологічній послідовності з урахуванням взаємозв'язку всіх його складових елементів. Принцип об'єктивності залучений з метою правдивого та збалансованого відтворення радянської політики. Принцип системності є важливим для аналізу особливостей репресивної політики щодо окремих груп населення, як складової тоталітарної системи. Принцип багатофакторності передбачає дослідження всього спектра об'єктивних і суб'єктивних чинників, що впливають на історичні процеси, події та явища, що дозволило комплексно врахувати обставини, які визначили репресії влади в 1944-1953 рр.

З використаних у науковій праці методів порівняльно-історичний знайшов найбільше застосування під час визначення репресій проти окремих соціальних та етнічних груп в Україні. Історико-типологічний метод використаний при вивченні суспільно-політичного становища населення України в місцях компактного проживання представників різних національностей. Логічний взаємозв'язок у часовому вимірі дослідження значною мірою забезпечує проблемно-хронологічний метод, який залучений при розгляді динаміки репресій у часовій послідовності. Конкретно-пошуковий метод використаний для проведення історіографічного аналізу та систематизації джерел з проблеми. При висвітленні репресивної політики стосовно населення, що проживає на теренах України, як цілісної стратегії, так і її складових застосовано загальнонауковий логічний метод, складовою частиною якого є аналіз та синтез. Поєднання зазначених принципів та методів дало можливість уникнути суб'єктивних оцінок, дотримуватись об'єктивно-наукової точки зору і забезпечило наукову достовірність результатів дослідження.

У підрозділі 2.1. «Репресивне законодавство та нормативно-правова основа часів пізнього сталінізму» другого розділу дисертації «Політико-правові засади масових політичних репресій в Україні в 40-х - на початку 50-х рр.» розкрито законодавчо-нормативні та відомчі акти колишнього СРСР та УРСР, на підставі яких здійснювались репресії.

Повоєнне репресивне законодавство умовно поділяється на декілька етапів: І етап - 1943-1945 рр. Характеризується виявленням та притягненням до відповідальності людей різних національностей, які підтримували Німеччину активною боротьбою з українським підпіллям та УГКЦ, проведенням колективізації та масового переселення українців і поляків на Західній Україні.

2 етап - 1945-1950 рр. Характеризується посиленням боротьби з українським національним підпіллям, проведенням репресивної політики на селі, депортацією єговістів та «андерсовців». Розпочинаються масові репресії стосовно інтелігенції під прикриттям боротьби з космополітами.

3-й етап - початок законодавчої реформи 50-х років - характеризується активним розгортанням кампанії боротьби з космополітами, репресіями, пов'язаними зі «справою лікарів», та початком законодавчої реформи, що спричинена багатьма чинниками, головним з яких є смерть Й. Сталіна.

У підрозділі 2.2. «Карально-репресивна система в Україні повоєнних часів» надано характеристику розвитку та деформації репресивно-карального апарату, який, порівняно з довоєнним часом, значно збільшився. Визначено його завдання та методи роботи. Незважаючи на всі реорганізації і перепід-порядкування, саме органи державної безпеки давали найбільший потік репресованих.

Правові засади повоєнних часів не гарантували людині справедливість і об'єктивність, а розв'язували руки карально-репресивним органам. Конституція України тільки декларувала права УРСР на територіальне верховенство, на здійснення законодавства і управління в межах своєї компетенції, з іншого ж боку, в ній закладений принцип абсолютного верховенства загальносоюзних законодавчих актів.

Розділ 3 «Тоталітарний режим у повоєнні роки» складається з трьох підрозділів, у першому з яких «Репресії проти робітників та селян України в повоєнний період», досліджується репресивна політика влади, яка направлена проти різних категорій робітників та селян, у першу чергу, тих, хто: під час війни зрадив Батьківщині або залишався на окупованій території чи примусово працював у Німеччині; порушував трудову дисципліну чи ставив під загрозу виконання планів; проявляв невдоволення чи хоча б якоюсь мірою не подобався владі. В перші повоєнні роки особливо піддавалась репресіям велика кількість репатріантів. Через обласні збірно-пересильні пункти тільки з 1 липня 1945 р. до 1 січня 1946 р. пройшло 1 334 425 репатріантів, у тому числі цивільного населення - 1 128 561 осіб (85%). З 1 млн. 250 тис. українців, які повернулись з каторжних робіт у Німеччині, 360 тис. відправлено до таборів як «зрадники Батьківщини». Ті, хто залишався на волі, відчували постійні труднощі з працевлаштуванням, пропискою, одержанням житла і т.д. В кожній анкеті введена спеціальна графа, в якій громадяни мали вказувати, чи були вони, або їх близькі родичі в полоні, або на окупованій території.

У дослідженні розглядаються умови перебування колишніх репатріантів в робітничих батальйонах, куди їх відправляли примусово. Тільки до Ворошиловградської області в складі робітничих батальйонів направлено 60,6 тис. репатріантів, які представляли 51 національність. Найчастіше трудармійців направляли на відбудову та експлуатацію шахт Донбасу або на лісозаготівлю.

Найбільша кількість арештів робітників промисловості припадає на 1945 та 1948 рр., серед сезонних сільськогосподарських робітників на 1950 р. Загальна кількість заарештованих робітників у повоєнні роки значно менша, чим селян (у середньому робітників - 5-7%, селян - 15-29%), що пояснюється застосуванням позаекономічного примусу в сільському господарстві. Головними формами повоєнних репресій проти села стали виселення, притягнення до кримінальної відповідальності, відправка до таборів. Найбільша кількість арештів селян (13 160 осіб) приходиться на 1947 р., що складає 59,7% від загальної кількості, з яких більшість одноосібники - 10 510 осіб (47,7%). 86% заарештованих селян - вихідці із західних областей України, де влада всілякими методами проводила політику розкуркулення та збільшення колгоспів. В інших регіонах країни проводиться боротьба з тими, хто не відпрацював необхідну кількість трудоднів. Їх засуджували, виселяли з колгоспів із конфіскацією присадибних господарств (усього до липня 1950 р. винесено 11 тис. 991 вирок на виселення), чи попереджали про можливе виселення.

У підрозділі аналізується використання адміністративно-вольових та насильницьких методів у Західній Україні при проведенні колективізації та боротьби з куркулями, серед яких: жорстка податкова система; політика виселення так званих «куркулів» (лише в 1949 р. депортували 6 489 сімей або 21 672 особи); насильницька ліквідація хуторів (усього з батьківської землі зігнано 91 226 власників хутірських господарств) та ін.

Репресивна сталінська партійно-державна політика хлібозаготівель стала однією з основних причин виникнення і поширення третього радянського голоду (1946-1947 рр.). При їх проведенні неодноразово допускались порушення, особливо з незаконним вилученням майна, що складало, наприклад, у 1945 р. - 30% від загальної кількості порушень. Посилювались репресії стосовно керівників господарств, яких у 1945 р. знято з посад 52,2%, в 1947 р. - 48,4%, в 1949 р. - 42,1%, в 1950 р. - 46,6%, за першу половину 1953 - 34%. З роками зростає кількість засуджених керівників. Так, за друге півріччя 1948 р. по Україні засуджено 280 голів колгоспів, у другій половині 1949 р. - 346, а в 1952 р. засуджено вже 640 керівників господарств.

Таким чином, у повоєнний період активно продовжувались репресії проти робітників та селян, що скалічили долі сотень та привели до смерті тисячі людей.

У підрозділі 3.2. «Українська інтелігенція і сталінізм у повоєнні роки» охарактеризовано репресивні заходи повоєнного періоду стосовно інтелігенції. Відповідно до статистичних звітів МДБ УРСР, загальна кількість арештованих представників інтелігенції всіх категорій з роками взагалі зменшувалась (1945 р. - 6 205 осіб; 1946 р. - 3 279; 1947  р. - 2 981; 1950  р. - 2 876; 1951  р. - 1 376; 1952  р. - 334), крім зростання в 1948 р. - 3 042, та 1949 р. - 3 107, коли активно проводилась кампанія боротьби з «космополітами». Кількість заарештованих представників інтелігенції в середньому складає близько 14-16% від загальної кількості. В перші повоєнні роки активно проводяться репресивні заходи проти інтелігенції, представники якої підозрювались у співробітництві з німецькими окупантами чи просто залишався на окупованій території.

Відображення репресивної політики щодо інтелігенції проявилося в серії постанов, прийнятих ЦК КП(б)У: «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення», «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури» та ін. В українському буржуазному націоналізмі обвинувачувались такі діячі: композитор К. Данькевич, письменники О. Довженко, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, С. Крижанівський, Д. Косарик та багато ін. Як наслідок постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», яка кваліфікувала праці, що підготовлені дослідниками інституту, як «антимарксистські», стало звільнення з посади директора інституту, члена-кореспондента АН УРСР М. Петровського. Всього з 1946 до 1951 р. в Україні прийнято 12 постанов партії з ідеологічних питань. Тільки за даними секретаріату Ради письменників України, репресовано 200 з 240 її членів. Нормою стосунків влади з інтелігенцією стали прямі погрози, залякування, критика в пресі, тиск на партійних і загальних зборах мистецьких колективів, заборона друкуватися, виривання з підручників сторінок про їхню творчість. Практично не було такої установи або вищого навчального закладу, де б не влаштовувались показові викриття. Однією з поширених форм репресій проти українських літераторів і художників стала їх ізоляція від звичайного для них національно-культурного середовища та адміністративне переведення в інші республіки СРСР.

Постійно зростав апарат цензури, який у рамках контролю за діяльністю бібліотек тільки в 1948 р. зобов'язав вилучити 1,1 млн. примірників «політично-шкідливої» літератури та зробити виправлення в 40 тис. примірників книжок.

У західних областях України сталінські репресії проти національно-свідомої інтелігенції відзначались особливою жорстокістю. Впродовж 1947-1948 рр. тільки зі Львова під різними приводами вислано 37 відомих діячів науки і культури. Широкого розмаху набула боротьба проти студентства, яке співпрацювало з ОУН-УПА. В лютому 1946 р. заарештовано членів юнацьких організацій націоналістів «Юнаки», «Гурток молодих революціонерів України», «Буревій». Згідно з довідкою управління МДБ Львівської області, «первинні та компрометуючі матеріали» мали місце на 266 студентів, майже 84% їх проходили графою «ОУН», з яких 71 заарештовано. Жертвами режиму ставали не тільки студенти, а навіть і школярі.

Важкими для України стали наслідки сесії Всесоюзної академії сільсько-господарських наук, яка відбулася в серпні 1948 р., що засудила вчення основоположників генетики А. Вейсмана, Г. Менделя, Т. Моргана. Тільки у вузах УРСР з роботи звільнили 115 осіб, зокрема 10 деканів, 65 завідувачів кафедр, 9 професорів, 23 доцента та 8 асистентів.

Повоєнні репресії в значній мірі застосовувались проти представників військової інтелігенції, в першу чергу тих, хто під час війни потрапив у полон, або служив у німецьких та колабораціоністських формуваннях, чи звинувачений в антирадянській агітації. Зрадників вишукували серед солдатів та командирів, колишніх підпільників та партизанів, військовополонених та репатріантів. Тільки в період 1943-1945 рр. на території України заарештовано більше 3 тисяч військовослужбовців.

Таким чином, у повоєнні роки придушувалося все, що виходило за рамки сталінської ідеологічної доктрини. Репресивні заходи проти інтелігенції - це результат повоєнної ідеологічної чистки, що виявилась для України спустошливою.

У підрозділі 3.3. «Взаємовідносини держави і церкви в повоєнний період» автор розглядає ставлення до релігії сталінського режиму, яке визначено в цілеспрямованій політиці войовничих атеїстів, що знайшла своє відображення в масових репресіях проти духовенства та віруючих, ліквідації культових споруд та обмеженнях свободи совісті людини. Репресіям піддавались представники всіх служителів церкви, різноманітних сект та релігійних організацій. У 1945-1953 рр. в жорна МДБ УРСР потрапило 909 представників цієї категорії населення, що склало 0,8% від загалу репресованих. Незважаючи на певні повоєнні потепління відносин держави і церкви, репресивна релігійна політика у своїй основі залишилась незмінною. Призупинено легалізацію нових церковних громад, заборонені хресні ходи, скасований дозвіл на церковну благодійність. Впродовж 1944-1949 рр. в республіці закрито 208 храмів та молитовних будинків, а 394 релігійні громади знято з реєстрації як такі, що «самолікві-дувалися».

Особливостями повоєнної радянської антирелігійної кампанії можна вважати факти розбрату між греко-католиками і православними в Україні. Російській православній церкві відведено роль «каталізатора та скріплювача» у сталінській «національно-шовіністичній політиці». Українська греко-католицька церква (УГКЦ) надавала активну підтримку ОУН(б), що стало однією з причин ліквідації її владою. Протягом 1946 р. арештовано і засуджено 344 священика, що відмовилися приймати православ'я. Згідно з рішенням церковного Собору, 8-10 березня 1946 р. закрито 1 685 уніатських церков, а решта 606 - у 1947-1949 рр. Загалом за протидію приєднання до РПЦ репресовано близько тисячі священиків. Після вбивства Я. Галана, ще близько 1 400 священиків, 800 черниць, які залишилися вірними УГКЦ, депортовано в Сибір.

Повоєнні репресії також направлені проти інших церков та конфесій. У досить критичній ситуації опинилась і відроджена під час Другої світової війни Українська автокефальна православна церква. Її ієрархія змушена виїхати в еміграцію. Репресій зазнало духовенство Вірменського кафедрального собору на чолі з генеральним вікарієм Д. Каетановичем. У рамках всеукраїнської антисемітської кампанії мали місце факти закриття синагог у Чернівцях, Житомирі, Харкові, Дніпропетровську та інших місцях України. В лютому 1951 р. керівництвом МДБ СРСР проведено операцію під кодовою назвою «Північ», згідно з якою з території України виселенню підлягали 6 140 осіб секти свідків Єгових та 2 020 членів їх сімей у Іркутську та Томську області.

Усе це дозволяє зробити висновки, що об'єктами повоєнних репресій виступали послідовники практично всіх релігійних конфесій, громад і груп як оголошених поза законом, так і офіційно визнаних владою.

У четвертому розділі «Політичні процеси проти національних меншин та учасників визвольних націоналістичних змагань» автор аналізує здійснення владою повоєнних репресій стосовно представників різних народів та національностей і учасників українського підпілля.

У підрозділі 4.1. «Тоталітарна держава і національні меншини в 1944-1953 рр.» розглядається національний аспект повоєнних репресій, яким піддані практично всі національні групи, що проживали в Україні. За статистикою значно жорстокішими стали політичні репресії проти українців, росіян, поляків, євреїв та німців.

Становище євреїв погіршилось після проголошення держави Ізраїль. У 1947 р. почалась кампанія боротьби з «космополітами», яка, в першу чергу, торкнулась інтелігенції єврейського походження. У 1949 р. в УРСР заарештовано 314 євреїв. На початку 50-х років викрито ряд надуманих сіоністських організації, які «діяли» в різних населених пунктах республіки. В березні 1952 р. завершено слідство в справі Єврейського антифашистського кабінету, в зв'язку з чим заарештовані за звинуваченням у шпигунстві та «антирадянській єврейській націоналістичній діяльності» 110 осіб. Усього в 1945-1953 рр. до органів держбезпеки УРСР потрапило 1 234 осіб єврейської національності.

Відразу після повернення радянської влади почались репресії проти поляків. За даними НКДБ СРСР, з 1 липня 1943 р. до 1 серпня 1944 р. на Україні за звинуваченням у зраді та пособництві німцям або за участь у національно-політичних організаціях заарештовано 607 поляків - громадян СРСР. Протягом 1944-1945 рр. тільки у Львові затримано і депортовано в східні райони СРСР майже 50 тис. військовиків Армії Крайової, інших польських формувань та членів їх родин. Переважна більшість поляків заарештована неправомірно, велика їх кількість вмирала ще в ході слідства, яке було вкрай неорганізоване. При примусовому виїзді поляків, згідно з Угодою про проведення евакуації поляків із західних областей України, виявлені факти несвоєчасного подання та антисанітарний стан вагонів, відбирання майна, утримання під вартою, незаконні арешти та засудження. За період з 10 жовтня 1944 р. до 15 вересня 1946 р. евакуйовані до Польщі 272 544 сімей чи 789 982 осіб, з яких поляків - 746 993 осіб, євреїв - 30 408, інших - 12 581 осіб. Взаємна евакуація поляків і українців у 1944-1946 рр. залишилась глибокою психологічною травмою в національній свідомості обох народів.

Трагедія радянських німців полягала в тому, що огульне звинувачення цілого народу в пособництві нацистам дало привід не тільки для того, щоб вислати до східних районів держави більшість німецького населення, а й щоб майже одночасно розглядати як зрадників усіх німців, що залишилися на окупованій території. Протягом 1945-1947 рр. до місць заслання етаповано 6 255 німців-репатріантів і 3 631 «фольксдойче» та члена їх сімей.

Репресій зазнали й представники інших національностей. Тільки в 1949 р. на спецпоселення з «Чорноморського узбережжя» прибуло 57 680 осіб, у першу чергу, це дашнаки, турки та греки. Проведено виселення підданих Туреччини та Греції. Всього з Одеської, Миколаївської, Ізмаїльської та Херсонської областей виселено 300 сімей загальною кількістю в 448 осіб.

Таким чином, національна спрямованість політичних репресій у повоєнні роки пов'язана з реалізацією планів вищих органів влади СРСР з денаціоналізації та тотальної радянізації всього населення України.

У підрозділі 4.2. «Репресії проти учасників національно-визвольного руху» досліджуються засоби забезпечення політики тоталітарного режиму на Західній України. Після звільнення України від німецької окупації могутній радянський репресивний апарат кинуто на знищення УПА, як «націоналістичного банд формування». Впродовж 1946-1947 рр. прийнято понад 40 постанов, спрямованих у тій чи іншій формі на остаточне придушення супротиву ОУН-УПА. Збройна боротьба продовжувалась практично до 1956 р. Наслідками її стали значні жертви серед цивільного населення. Упродовж 1944-1946 рр. загальна кількість загиблих вояків УПА, членів ОУН нараховується 155 108 осіб, у тому числі тільки 1 746 - у східних областях України. Згідно із статистичними звітами УМДБ, у 1945 р. кількість вбитих учасників ОУН-УПА в західних областях становила 15 650 осіб та була найбільшою в Україні. За статистикою в усі повоєнні роки по областях України найбільше вбитих налічувалося в Станіславській та Дрогобицькій областях.

Арешти учасників визвольних націоналістичних змагань проходили по всіх областях України, хоча переважна їх більшість приходиться на Західну Україну. Серед інших найбільша кількість заарештованих відмічається в Київській, Кам'янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській та Дніпро-петровській областях. Кількість заарештованих учасників ОУН-УПА та їх «бандпосібників», за даними УМДБ, в цілому в Україні з роками зменшувалась. ЇЇ пік припадає на 1947 р., коли почалася друга хвиля тотального наступу на підпілля в період активної підготовки до виборів. В цілому по Україні кількість заарештованих у західних областях практично складає більше 50% від загальної чисельності заарештованих, а в таких,

як Рівненська, Станіславська, Львівська та Тернопільська обл. - більше 70%.

У результаті безперервних чекістсько-військових операцій, масових репресивних акцій, насамперед, депортації західноукраїнського населення, насильницької колективізації села, ліквідації греко-католицької церкви та інших заходів, збройному підпіллю вдалося завдати значних втрат, і визвольний рух пішов на спад. Перед загрозою репресій і моральним тиском з'явилися з повинною 76 753 осіб. Заарештовано за приналежність до націоналістичного руху 103 866 осіб, з яких 87 756 засуджено. Жертвами дій повстанців та підпільників стало 30 676 осіб. За 1944-1952 рр. із Західної України, згідно із звітом МВС СРСР, виселено 175 063 особи, що, безперечно, підірвало сили національно-визвольного руху. Тільки при проведенні операції з виселення повстанських сімей 21 жовтня 1947 р. за один день депортовано 26 332 родини (77 791 осіб).

Депортація була як один із способів залякування місцевого населення.

Протягом усього етапу боротьби радянської влади проти ОУН-УПА здійснено велику кількість фактів порушення законності.

Таким чином, «умиротворення» Західної України проводилось різними шляхами, головним з яких стало проведення активної репресивної політики та спроба всілякими шляхами придушити прояви національної свідомості.

Основні результати дисертації

У дисертації надано комплексну характеристику повоєнних репресій тоталітарного режиму проти населення на всій території України. На основі результатів з'ясовано, що масові експропріації, розкуркулювання, колективізація, позбавлення прав вільного пересування, обмеження в політичних правах, депортації тисяч людей та цілих народів - усе це характеризувало повоєнну тоталітарну державу.

Вся система трималась на насильстві та приховуванні правди від своїх громадян. Комуністична партія перебувала на становищі єдиної неподоланої політичної сили в країні, монополіста в усіх сферах суспільного життя і, щоб не втратити своє панування, застосовувала різноманітні форми насилля та репресій. Перемога у війні аж ніяк не спонукала владу відмовитися від репресивної політики. Навпаки, на новому історичному етапі вона набула більш витончених, «цивілізованих», однак не менш ганебних форм. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Історіографічно-археографічний аналіз літератури, яка побачила світ за останні роки в Україні, має ґрунтовний фактологічний характер та надав змогу автору зробити узагальнююче дослідження проблеми. Працюючи з раніше закритими фондами архівів, удалося значно розширити джерельну базу дослідження, ввести до наукового обігу ряд раніш неопублікованих документів.

Основною особливістю повоєнних репресивних акцій України є те, що вони завжди мали «антинаціональне» забарвлення. Обвинувачення в «націоналізмі», «українському шовінізмі», «націоналістичних ухилах», у співчутті «націоналістичній контрреволюції» є універсальний засіб репресивно-каральних органів. Повоєнні політичні репресії супроводжували всю територію України. Тільки близько 180 тисяч жителів України заарештовані, що склало 25% від загальної кількості заарештованих у СРСР. У цілому в Україні за 1946-1953 рр. загальна кількість постраждалих склала 700-800 тис. осіб, незаконно репресованих - 200-250 тис.

Характер повоєнних репресій значно проявлявся стосовно регіональних особливостей. Так, у західних областях проводилась активна боротьба з націоналістичним підпіллям, насильницька колективізація на селі. В прикордонних областях створювалась система спеціальних перевірно-фільтраційних таборів, в яких утримувалась більшість репатріаційного контингенту. Найбільш високий процент заарештованих із числа репатріантів та військовополонених від загальної кількості припадає на промислово розвинуті області: Харківську, Запорізьку, Дніпропетровську, Сталінську та Ворошиловоградську. На півдні здійснювалось переслідування та виселення людей різних національностей, яким інкримінувалося підтримка Німеччини. Репресивні заходи в східних, а також Ізмаїльської і Чернівецької областях особливо активно проводилися владою під час повоєнного голоду.

Найбільш масового характеру повоєнні репресії набули в перші повоєнні роки проти зрадників і підсобників-окупантів, націоналістичного підпілля, національних меншин, українського селянства. Державна каральна система, масові акції залякування населення служили головним засобом забезпечення політики тоталітарного режиму на Західній Україні;

Політичні репресії спрямовувались проти всіх прошарків населення, але більш усього проти селянства. Кількість заарештованих колгоспників та одноосібників, згідно зі статистикою МДБ УРСР, у повоєнний період склала близько 50% від загальної кількості заарештованих. Особливо тяжко на селянах відбивалися репресії, пов'язані з примусовим проведенням хлібозаготівель, що стали однією з основних причин виникнення і поширення повоєнного голоду. Головними формами повоєнних репресій проти села стали виселення, притягнення до кримінальної відповідальності, відправка до таборів.

Значне місце в здійсненні репресивної політики відіграла діяльність українських національних культурних діячів, унаслідок чого в поле зору органів НКВС-КДБ попали чисельні представники української інтелігенції. Розгорнуто кампанії з викриття націоналізму і його виразників у культурному середовищі, проти «схиляння перед іноземщиною». У зв'язку з участю багатьох мільйонів людей у політиці терору виникла моральна деградація суспільства. Воно почало жити в умовах страху за можливе покарання, за неминучі репресії стосовно інакомислячих.

Терором і репресіями колишня влада намагалась залякати і зламати населення, вишукуючи часто міфічних «ворогів народу» та створення в уяві слідчих неіснуючі організації. Репресивно-каральний апарат повоєнного періоду добре навчений, як зліпити образ «ворога народу», «шпигуна», використовуючи традиційні методи наклепів, тортур, знущань. Антигуманна суть і методи сталінської політики спричинили деформацію соціалістичної законності, порушення громадських і моральних норм у повоєнний період. Невід'ємною складовою частиною сталінського тоталітарного режиму є радянська антинародна судова система, характерною рисою якої відверто цинічне потоптання елементарних людських прав і особливо права на життя. Деформація законодавства, посилення репресивно-каральних заходів у державі звело нанівець правову захищеність громадян, сприяло встановленню тоталітаризму.

Лише в роки незалежності України з'явилася можливість розкриття жахливої «білої плями» минулого нашого народу, що дало можливість значно глибше зрозуміти аспекти проблеми.

Напрямками подальшого дослідження проблеми можуть стати аналіз розподілу репресованих за віковими та фаховими показниками, галузями народного господарства, окремими роками та періодами. Розкриття демографічних наслідків репресивної політики, місця та ролі окремих силових структур, партійного апарату, визначення та реабілітація нових імен, незаконно репресованих владою.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Василенко С. М. Жертва хрущовської «відлиги» / С. М. Василенко, І. Є. Ніколаєв // Реабілітовані історією. Миколаївська область: [у 3 т.]. - К.; Миколаїв: Світогляд, 2007. - (Науково-документальна серія книг «Реабілітовані історією»: [у 27 т.] / [голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.]). - Кн. 3 / [Обласна редакційна колегія, голова О. М. Гаркуша]. - С. 189-192 (Особистий внесок автора полягає в узагальненні матеріалів архівно-кримінальної справи на Є. Г. Хайкіна).

2. Василенко С. М. Репресії проти служителів культу та віруючих України у повоєнний період (1944-1953 рр.) / С. М. Василенко // Збірник наукових праць ОНУ імені І. І. Мечникова / МННІ: гуманітарно-економічні дослідження. - Миколаїв; Одеса: ТОВ ВіД, 2008. - Т. 5. - С. 188-204.

3. Василенко С. М. Репресії проти учасників націоналістичних формувань / С. М. Василенко // Гілея (науковий вісник): збірник наукових праць / [гол. ред. В. М. Вашкевич]. - К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008. - Вип. 14. - С. 46-56.

4. Василенко С. М. Повоєнні репресії проти єврейського населення в Україні (1944-1953 рр.) / С. М. Василенко // Наукові праці КПНУ імені І. Огієнка: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2009. - Т. 19. - С. 339-346.

5. Василенко С. М. Повоєнні репресії проти агентів іноземних розвідок на території України (1944-1953 рр.) / С. М. Василенко // Науковий вісник МДУ імені В. О. Сухомлинського: збірник наукових праць. - Миколаїв: МДУ, 2009. - Вип. 27: Історичні науки. - С. 107-120.

6. Василенко С. М. Українська інтелігенція й сталінізм у повоєнні роки / С. М. Василенко // Науковий вісник: збірник наукових праць - ОДЕУ. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - Одеса: ТОВ «Лерадрук», 2009. - № 19 (97). - С. 216-231.

7. Василенко С. М. Повоєнні репресії проти польського населення України / С. М. Василенко // Наукові праці: [науково-методичний журнал]. -Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - Т. 94. - Вип. 81: Історичні науки. - С. 63-68.

8. Василенко С. М. Повоєнні репресії проти військовослужбовців (1944-1945 рр.) / С. М. Василенко // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010. - Серія 6: Історичні науки. - Вип. 6. - С. 108-114.

Размещено на Allbest.ru