Виробництво і збут продукції сільського господарства в губерніях лівобережної України на рубежі ХІХ–ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

ВИРОБНИЦТВО І ЗБУТ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В ГУБЕРНІЯХ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ НА РУБЕЖІ ХІХ - ХХ СТ.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Полтавської державної аграрної академії Міністерства аграрної політики України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Якименко Микола Андрійович, Полтавська державна аграрна академія, завідувач кафедри українознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Нечитайло Віталій Васильович Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, завідувач кафедри політології і соціології

доктор історичних наук, доцент Присяжнюк Юрій Петрович Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри історії та етнології України

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий « 25 » вересня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т. В. Грушева

Загальна характеристика роботи

Актуальність наукового дослідження. Проблема виробництва і збуту сільськогосподарської продукції завжди була життєво важливою для людської спільноти незалежно від регіону, країни чи континенту. Не є винятком у цьому відношенні і сучасна Україна, мешканці якої мають, без перебільшення, величезний досвід сільськогосподарської діяльності, коріння якого сягає у глибину кількох тисячоліть, включаючи і трипільську землеробську культуру. Увага дослідників до періоду, точкою відліку якого стало скасування у 1861 р. кріпосного права, певною мірою пояснюється існуванням на сучасному етапі розвитку України цілого ряду проблем, які є співзвучними з тими, що хвилювали наших предків у минулому. Серед актуальних питань економічного розвитку нашої держави є, наприклад, не вирішені до цього часу проблеми купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, організації роботи державних і приватних (акціонерних) земельних банків, функціонування сільськогосподарських (виробничих, кредитних та збутових) кооперативів тощо.

Вивчення поземельних відносин та особливостей господарської діяльності безпосередніх товаровиробників на рубежі ХІХ - ХХ ст. в одному з традиційних центрів землеробства і скотарства (Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях) дає можливість сучасним вітчизняним теоретикам і практикам врахувати відповідний (як позитивний, так і негативний) досвід минулого. Таким чином, актуальність даного дослідження зумовлена практичними суспільними і господарськими потребами у розробці історичних проблем, пов'язаних з організацією виробництва і збуту сільськогосподарської продукції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямку ініціативних наукових досліджень кафедри українознавства Полтавської державної аграрної академії «Аграрна політика в Україні нового і новітнього часу (ХІХ - ХХ ст.)». Особистим внеском автора у розробку даної тематики є вивчення особливостей виробництва і збуту сільськогосподарської продукції у великих (поміщицьких) і дрібних (селянських) господарствах на території Лівобережної України після скасування у 1861 р. кріпосного права.

Об'єктом дослідження є сільське господарство України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є виробництво і збут продукції сільського господарства на території трьох губерній - Полтавської, Чернігівської і Харківської - у 1861 - 1917 рр.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні найважливіших економічних і соціально-політичних факторів, які врешті-решт і визначали ті чи інші особливості сільськогосподарського виробництва на території Лівобережної України у 1861 - 1917 рр.

Для досягнення означеної мети було поставлено такі дослідницькі завдання:

здійснити аналіз історіографічної бази, виявити здобутки, спірні питання, які залишаються ще недостатньо вивченими;

встановити джерельну базу з тематики дослідження, провести її типологічну класифікацію, з'ясувати ступінь інформаційної насиченості та репрезентативності виявлених історичних джерел;

розглянути соціально-економічні та політико-правові обставини, в яких функціонували великі поміщицькі та індивідуальні селянські господарства;

з'ясувати вплив орендних відносин на розвиток поміщицьких і селянських господарств загалом та на ефективність використання відповідних сільськогосподарських угідь зокрема;

охарактеризувати стан розвитку матеріально-технічної бази господарств представників привілейованих і непривілейованих станів;

визначити роль Дворянського земельного банку у фінансуванні поміщицьких господарств на території Лівобережної України;

дослідити технологію виробництва продукції рослинництва і тваринництва у селянських господарствах;

дати характеристику ринку зерна та ринку тваринницької продукції у Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях;

розкрити значення ярмаркової та базарної торгівлі у реалізації продукції сільського господарства;

показати зміст, характер та значення сільськогосподарських виставок із точки зору розповсюдження передового досвіду та реклами продукції рослинництва і тваринництва.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1861 по 1917 рік. Нижня межа відповідає початку структурних реформаторських перетворень в аграрному секторі економіки Російської імперії, які багато в чому визначили подальшу долю не лише поміщиків і селян, але й тогочасної держави загалом. Скасування кріпосного права відкрило нові можливості для модернізації економічних відносин, яка повинна була забезпечити перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, ліквідувати найважливіші перешкоди на шляху розвитку капіталістичних процесів, зокрема стримування процесу формування ринку вільної робочої сили як важливої передумови успішного підприємництва.

Верхня межа пов'язана з відомими соціальними потрясіннями 1917 р., які врешті-решт і поклали край розвиткові як великих, в основному поміщицьких за своїм походженням, сільськогосподарських підприємств, так і дрібних господарств непривілейованих станів. Важливу роль у визначенні хронологічних меж дослідження відіграла і відповідна джерельна база, адже сільськогосподарські переписи 1916 та 1917 років відкривають широкі можливості для аналізу й обґрунтованих висновків щодо тих процесів, які відбувалися на терені тогочасної держави на початку ХХ ст. у таких галузях народного господарства як рослинництво і тваринництво.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережну Україну, до якої разом із Полтавською і Чернігівською губерніями віднесено також і Харківську. Це пов'язано з тим, що у трьох зазначених губерніях розвивалися специфічні, переважно однотипні соціально-економічні процеси, які вирізняли Лівобережжя з-поміж інших регіонів України. У цих губерніях було більше спільного, ніж відмінного у національно-етнографічному відношенні, соціально-становій структурі населення, формах землеволодіння і землекористування, способах господарювання у поміщицьких і селянських господарствах та їхніх результатах.

Наукова новизна роботи полягає в комплексному дослідженні недостатньо розробленої в історіографії теми виробництва і збуту сільськогосподарської продукції на території Лівобережної України у 1861 - 1917 рр.

На основі загальнонаукових і конкретно-історичних методів дослідження дисертантом обґрунтовано ряд важливих положень, а саме:

у ході аграрних реформ 1861 - 1866 рр., проведених царським урядом в інтересах привілейованих станів, поміщицькі господарства Лівобережної України одержали, порівняно із селянськими, незрівнянно кращі стартові умови для модернізації сільськогосподарського виробництва та успішної конкуренції на ринку товарів і послуг;

переважна частина поміщиків свого господарства не вела, а широко використовувала напівфеодальні методи експлуатації селянства - відробітки і кабальні орендні відносини;

окремі поміщицькі господарства Лівобережжя досягли помітних успіхів у модернізації сільськогосподарського виробництва, про що свідчить значне, у порівнянні з господарствами непривілейованих станів, розповсюдження у них новітніх машин і механізмів, а також високопродуктивної племінної худоби;

вища ефективність господарювання у тих маєтках, власники яких організовували власне виробництво продукції рослинництва і тваринництва, пояснюється цілим комплексом факторів, серед яких не останню роль відігравали пільгові кредити Дворянського земельного банку;

більшість представників непривілейованих станів у ході реформ 1861 - 1866 рр. одержали недостатню, згідно з офіційно визнаними нормами, кількість землі, що у поєднанні з високими викупними та іншими платежами і численними натуральними повинностями ставило їх у невигідні, порівняно із привілейованими станами, умови життєдіяльності;

губернії Лівобережної України належали до числа найвідсталіших (із точки зору технології обробітку ґрунту) регіонів, підтвердженням чого була відсутність робочої худоби майже у третини усіх селянських господарств, а також панування відомої ще з часів Київської Русі трипільної системи обробітку ґрунту;

основними культурами, які продукували господарства Лівобережної України, були у другій половині ХІХ ст. жито, а на рубежі ХІХ - ХХ ст. - пшениця, яку у роки Першої світової війни витіснили життєво необхідні фронту овес, ячмінь, гречка та кукурудза;

ринок продукції рослинництва і тваринництва упродовж усього періоду, що досліджується, характеризувався низькою товарністю, однак простежується чітка тенденція до неухильного зростання експорту за межі регіону зернових та технічних культур, борошна, сільськогосподарських тварин і м'яса;

основним способом реалізації сільськогосподарської продукції була базарна та ярмаркова торгівля, а виставки відігравали, головним чином, роль реклами;

продаж на внутрішніх і зовнішніх ринках продукції сільського господарства безпосередніми товаровиробниками здійснювався в основному не за рахунок надлишку її виробництва, а за рахунок недостатнього харчування трудящих мас, що у значній мірі нівелює відомі успіхи усього аграрного сектору на шляху його модернізації протягом 1861 - 1917 рр. загалом і в умовах столипінської аграрної реформи зокрема.

Практичне значення полягає в тому, що основні теоретико-аналітичні висновки дослідження, фактографічний матеріал і відповідні таблиці, діаграми та графіки можуть бути використані у розробці сучасних проблем становлення і розвитку аграрних відносин, вдосконаленні інфраструктури виробництва і збуту сільськогосподарської продукції, а також у процесі підготовки узагальнюючих праць та досліджень з історії України, економічної історії, історії держави і права України, історії сільського господарства і селянства, у процесі підготовки загальних та спеціальних курсів з історії, соціології і краєзнавства.

Апробацію основних положень дисертації здійснено у формі виступів на регіональних та всеукраїнських наукових конференціях: «Українська преса початку ХХ століття як націотворчий чинник», присвяченій 100-річчю виходу газет «Хлібороб» та «Громадська думка» («Рада»), журналу «Рідний край» (м.Полтава - м.Лубни, 24 - 25 листопада 2005 р.); «В'ячеслав Липинський: між історією і сучасністю». До 125-річчя з дня народження В'ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (м.Полтава, 17 квітня 2007 р.); «Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ»: ХХІ Харківські політологічні читання (м.Харків, 18 грудня 2008 р.); «Трансформація національного законодавства через призму соціально-економічних аспектів розвитку суспільства» (м.Полтава, 16 квітня 2009 р.); конференціях професорсько-викладацького складу Полтавської державної аграрної академії за підсумками науково-дослідної роботи (2007 р., 2008 р.).

Публікації. Основні положення та проміжні результати дисертаційного дослідження викладені у 4 статтях, опублікованих у фахових виданнях, а також у тезах чотирьох наукових конференцій (дві з них - у співавторстві).

Структура роботи обумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4-х розділів, які мають 12 підрозділів, висновків, 17 додатків, списку використаних джерел та літератури (415 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 249 сторінок, з них основного тексту - 188 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й охарактеризовано новизну наукового дослідження, окреслено його хронологічні рамки і територіальні межі, визначено об'єкт, предмет і дослідницькі завдання, вказано практичне значення роботи, наведено результати її апробації.

У першому розділі - «Історіографія, джерела, методологія та методи дослідження», який складається з трьох підрозділів: «Історіографія», «Джерельна база», «Методологія та методи дослідження», - з'ясовано стан вивчення даної наукової проблеми, здійснено аналіз джерельної бази, охарактеризовано основні загальнонаукові та спеціальні методи дослідження.

Аналіз ідеологічних настанов та інтелектуальних парадигм опублікованих праць дає підстави умовно поділити усю історіографію на дореволюційну (дворянську, народницьку та соціал-демократичну), радянську, зарубіжну (англо-американську) та сучасну вітчизняну.

Уперше дослідники звернулися до з'ясування проблем сільськогосподарського виробництва у Російській імперії загалом та в окремих її регіонах, включаючи і Лівобережну Україну зокрема, невдовзі після скасування кріпосного права. Серед них були представники дворянської історіографії - А. Скребицький, А. Головачов, А. Корнілов та інші. У своїх працях основну увагу вони звертали на процес підготовки та зміст селянської реформи 1861 р., перебільшуючи при цьому прогресивне значення її основних положень для колишніх кріпаків. На відміну від апологетів дворянства, представники ліберального, народницького і неонародницького таборів (І. Петрункевич, М. Герценштейн, А. Кауфман, С. Прокопович, А. Чупров, А. Посников, П. Маслов, А. Лосицький та І. Чернишов) піддавали критиці результати господарської діяльності великих і дрібних товаровиробників, закликаючи уряд до продовження і поглиблення аграрних реформ. На рубежі ХІХ - ХХ ст. була опублікована низка праць регіонального характеру (Г. Ротмістров, М. Василенко, М. Рклицький, Т. Зенченко), у яких проаналізовано стан сільського господарства безпосередньо на Лівобережжі, зокрема у Полтавській губернії.

Якщо основна маса публіцистів кінця ХІХ - початку ХХ ст. критикувала лише окремі недоліки, які мали місце у тогочасному сільськогосподарському виробництві, то історики радянського періоду в умовах жорстокого ідеологічного пресингу слідом за ліворадикалами-більшовиками піддавали нищівній критиці як аграрну політику царського уряду в цілому, так і окремі його заходи, спрямовані на впорядкування поземельних відносин (П. Зайончковський, С. Дубровський, Є. Марковський), розвиток кооперації та налагодження роботи державних і акціонерних земельних банків (А. Анфімов, В. Вдовін, В. Теплицький).

У 70-80-х роках ХХ ст. з'явилися праці, присвячені виключно аграрним відносинам на території Лівобережної України, автори яких охарактеризували деякі особливості землеволодіння та землекористування поміщиків і селян вказаного регіону, з'ясували рівень сільськогосподарського виробництва та умови формування ринку продукції рослинництва і тваринництва під традиційним для радянської історіографії кутом зору (Н. Проскура, А. Авраменко, Г. Згурський).

Після розпаду СРСР, коли свобода слова стала не лише декларацією, а реальністю повсякденного життя, з'явилася ціла низка оригінальних досліджень з аграрної історії України загалом (П. Панченко, В. Славов, В. Шмарчук) та окремих її регіонів, включаючи і територію Лівобережної України зокрема (В. Вергунов, Н. Коваленко, О. Сайко, В. Каюн, В. Куліков, Л. Крот, В. Горбаньов, С. Раєвський). Відзначаючи загалом високий рівень праць згаданих авторів, у яких детально проаналізовано розвиток поміщицьких і селянських господарств (навіть із застосуванням математичних методів) в окремо взятих губерніях Лівобережжя в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., варто вказати і на ряд спірних, на нашу думку, положень. Так, аналізуючи селянську громаду (общину), В. Куліков лише у загальних рисах охарактеризував таку її функцію, як «соціальний захист». Досить категоричним видається також і висновок В. Горбаньова про те, що ліквідація поміщицького землеволодіння у 1917 - 1920 рр. «негативно вплинула на аграрний розвиток країни».

Що стосується історіографії далекого зарубіжжя, то спеціальних розвідок з аграрної історії такого регіону як Лівобережна Україна дисертантом не виявлено. Окремі сюжети, присвячені загальній характеристиці сільськогосподарського виробництва у Російській імперії на рубежі ХІХ - ХХ ст., містяться у публікаціях А. Левіна, Дж. Яні, В. Моса, Р. Хенесі, Д. Сіммса, Дж. Гамбурга та ряду інших представників англо-американської історіографії, яка загалом позитивно оцінює аграрну політику царського уряду, включаючи і реформаторські устремління П. Столипіна.

Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що, попри значну кількість наукових робіт з аграрної історії, комплексного дослідження питання виробництва і збуту сільськогосподарської продукції в губерніях Лівобережної України поки що не існує.

Джерельну базу дослідження склав широкий комплекс різноманітних за своєю формою, змістом та походженням носіїв історичної інформації. За формальними ознаками їх можна поділити на опубліковані та неопубліковані (архівні). Перша група репрезентована такими видами джерел: 1) документальні (законодавчі і нормативно-правові акти, матеріали діловодства державних установ і громадських організацій); 2) статистичні матеріали; 3) періодичні видання кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Характеризуючи першу групу вказаних джерел, використаних дисертантом, зазначимо, що у царському законодавстві другої половини ХІХ і початку ХХ ст. мали місце такі правові акти: основні закони, надзвичайні закони, укази, маніфести, положення, рескрипти, правила та деякі інші. Дослідники царського законодавства схильні розподіляти закони на дві групи: одні (основна частина) нагадували розпорядження з дрібних питань адміністративного управління, інші ж стосувалися якщо не усіх громадян імперії, то принаймні значної їх частини. Такими були, наприклад, закони про заборону продажу селянських надільних земель від 14 грудня 1893 р. і про зміни та доповнення до окремих постанов про селянське землеволодіння від 14 червня 1910 р. Інша форма законодавства - маніфести, які, у свою чергу, поділялися на дві групи: 1) маніфести, приурочені до коронації нового царя; 2) маніфести, опубліковані у зв'язку зі зверненням царя до народу. До числа таких належать відомий маніфест від 19 лютого 1861 р. та маніфест від 3 листопада 1905 р. «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянського населення». Розповсюдженою формою законодавчих актів було так зване «Положення», яке, по суті, являло собою сукупність правил, що визначали устрій, права й обов'язки окремих станів і груп населення. Найчастіше це були положення Державної ради або якоїсь іншої установи (постійної або тимчасової), затверджені царем. Наприклад, основною формою законодавчого акту, який визначав зміст селянської реформи 1861 р., було «Височайше затверджене загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності».

Однак основну масу джерел, що стосуються виробництва і збуту сільськогосподарської продукції у Російській імперії на рубежі ХІХ - ХХ ст., складають публікації статистичних органів, підпорядкованих в одних випадках Центральному статистичному комітету, а в інших - земським установам та іншим громадським організаціям, серед яких особливу роль відігравали сільськогосподарські товариства з їх численними науково-дослідними підрозділами. Серед таких видань чільне місце посідали «Статистический временник Российской империи», «Статистика поземельной собственности», «Статистика Российской империи» та «Статистика землевладения 1905 г.».

Для такого регіону як Лівобережна Україна значний інтерес із точки зору вивчення умов та результатів господарювання поміщиків і селян викликає земська статистика, яка особливо активно розвивалася на Полтавщині. Саме такими були «Обзоры сельского хозяйства», «Статистические ежегодники», «Ежегодник Полтавского губернского земства», а також видання місцевих сільськогосподарських товариств: «Южно-русская сельскохозяйственная газета» (Харків), «Вестник южно-русского животноводства» і «Хуторянин» (Полтава) та «Селянин» (Чернігів).

Окремі замітки про виробництво продукції рослинництва, розвиток тваринництва, ярмаркову та базарну торгівлю публікувалися у тогочасних місцевих офіційних газетах («Полтавские губернские ведомости», «Черниговские губернские ведомости»), приватних та спеціалізованих виданнях («Хлібороб», «Рідний край», «Село», «Южная жизь» та інші).

Певну інформацію, що стосується розвитку сільського господарства Лівобережної України на рубежі ХІХ - ХХ ст., дисертант отримав із документів, які зберігаються в обласних та центральних архівах України та Російської Федерації. Переважно це листування різних посадових осіб, присвячене найрізноманітнішим питанням суспільного життя, які прямо або опосередковано стосувалися умов життєдіяльності сільського населення. Такі документи зберігаються у державних архівах Полтавської (фонди 828: Пирятинська повітова земська управа; 841: Мировий посередник 3-ї дільниці Лохвицького повіту); Харківської (фонд 71: Харківський земельний банк); Сумської (фонд 316: Лебединська повітова землевпорядкувальна комісія) областей, а також у Ніжинській (фонд 1204: Земський начальник 1-ї дільниці) та Прилуцькій (фонд 119: Прилуцька повітова землевпорядкувальна комісія) філіях Державного архіву Чернігівської області. Деякі відомості, зокрема щодо фінансової допомоги поміщикам із боку Дворянського банку, виявлені дисертантом у Російському державному історичному архіві (м. Санкт-Петербург) (фонд 1281: Канцелярія міністра внутрішніх справ) та Російському державному архіві соціально-політичної історії (м. Москва) (фонд 434: Постійна Рада об'єднаних дворянських громад).

Отже, стан опублікованих та архівних джерел дає усі можливості для здійснення історико-економічного дослідження умов і характеру сільськогосподарського виробництва представників привілейованих і непривілейованих станів Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861 - 1917 рр.).

Теоретико-методологічною базою дисертації стали принципи історизму, об'єктивності та системності, які є на сучасному етапі важливими елементами наукового пошуку. Принцип історизму передбачає урахування конкретно-історичних обставин і характеру тієї чи іншої епохи, аналіз історичних явищ у динаміці, з точки зору того, як певне явище з'явилося, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим воно стало сьогодні. Принцип об'єктивності, використаний дисертантом, означає: 1) залучення до аналізу максимальної сукупності історичних джерел; 2) повноту змісту історичних праць; 3) оптимальну кількість дослідницьких методів. Принцип системності забезпечив вивчення поміщицького і селянського господарства в губерніях Лівобережної України після скасування кріпосного права у єдності усіх складових (законодавства, постанов, розпоряджень центральних і місцевих органів влади, діяльності громадських організацій, особливостей і результатів сільськогосподарського виробництва у той чи інший історичний проміжок часу). Поряд із загальнонауковими знайшли також своє застосування принцип світоглядного плюралізму та обґрунтований нещодавно українськими вченими принцип перспективності (поліперспективності). господарство виробництво поміщицький селянський

Мета і завдання дисертаційного дослідження зумовили використання загальнонаукових і спеціальних історичних методів. Застосування діалек-тичного методу пізнання дозволило простежити розвиток сільсько-господарського виробництва і збуту продукції рослинництва і тваринництва у тісному взаємозв'язку об'єктивних і суб'єктивних факторів як на регіональному, так і на загальнодержавному рівнях. Історико-типологічний метод став у нагоді при визначенні типів селянських господарств, в основу яких було покладено наявність землі, робочої худоби, сільськогосподарських знарядь праці, технологію виробництва та відповідні економічні показники, які врешті-решт і впливали на формування бюджету дрібних товаровиробників. Історико-генетичний метод дав можливість виявити причини формування на території Лівобережної України численної категорії безземельних і малоземельних селян з одного боку і великих землевласників з іншого, встановити походження подвірного землеволодіння та хутірського характеру розселення переважної частини сільських мешканців, коріння якого сягає ХVІІ - ХVІІІ ст. Історико-порівняльний метод використаний при аналізі правових умов господарювання привілейованих і непривілейованих станів, забезпечення їх земельними угіддями, робочою худобою, іншими домашніми тваринами, а також технології вирощування зернових культур та економічних результатів функціонування поміщицьких економій і селянських дворів. У відповідності до проблемно-хронологічного методу, який передбачає аналіз окремих блоків питань, послідовність їх розташування у часі і просторі, було визначено суть політики російського самодержавства щодо поміщицького і селянського землеволодіння на території Лівобережної України у перші пореформені десятиліття, а також у роки столипінської аграрної реформи.

Специфіка даного дисертаційного дослідження зумовила використання ряду міждисциплінарних методів, зокрема формально-кількісного та методів математичної статистики. Це дозволило побудувати відповідні графіки і діаграми, зібрати, систематизувати і проаналізувати сумарні дані, на основі яких обґрунтовано висновки автора щодо структури посівів зернових культур, урожайності, складу домашніх тварин загалом і робочої худоби зокрема.

У другому розділі - «Виробництво сільськогосподарської продукції у поміщицьких господарствах», який складається з трьох підрозділів, - охарактеризовано умови виробничої діяльності в господарствах представників привілейованих станів та вплив урядової кредитної політики на ефективність використання ними своїх земельних угідь.

У підрозділі 2.1. «Матеріальна база поміщицьких господарств» зазначено, що матеріальною основою сільськогосподарського виробництва у поміщицьких маєтках була земля. Після завершення процесу підписання так званих «уставних грамот» у розпорядженні 11 408 поміщиків Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній знаходилося 4 785 288 дес. землі. Протягом трьох наступних десятиліть вони продали 627 тис. дес. своєї землі. Враховуючи процес інтенсивної втрати поміщиками своїх угідь під час проведення столипінської реформи, зазначимо, що земельний фонд останніх скоротився на Лівобережжі ще майже на 1,3 млн. дес., склавши у 1917 р. лише 2 235 тис. дес., або 47% від тієї площі, якою вони володіли в перші пореформені роки. Важливим чинником формування матеріальної бази поміщицьких маєтків була наявність робочої худоби та необхідних знарядь праці. Незважаючи на незначну питому вагу (2,4% усіх господарств Лівобережної України), економії мали у своєму розпорядженні 21% коней (основна тяглова сила) даного регіону, 14% великої рогатої худоби, 17% корів, 16% овець, 24% свиней та 20% іншої худоби. Значно краще, порівняно з господарствами представників непривілейованих станів, поміщицькі маєтки були забезпечені й відповідним реманентом. Так, якщо у селянських господарствах на одну сівалку припадало 116 дес. землі, то у поміщицьких - 55 дес.; на одну жатку відповідно: 186 дес. і 78 дес.; на кожну парову молотарку: 2947 дес. і 468 дес. Проте найновіші машини і механізми фабричного виробництва знаходили своє застосування лише в окремих передових економіях, власники яких розуміли необхідність модернізації виробництва. Більшість же поміщиків, не маючи в окремих випадках можливості, а в інших - просто бажання удосконалювати технічну базу свого господарства, вдавалися до практики використання інвентарю, що належав селянам, які в силу тих чи інших обставин змушені були працювати на поміщика.

У підрозділі 2.2. «Організація виробництва» з'ясовано, що частка землі, яку власники маєтків вважали за доцільне обробляти, складала на Лівобережжі близько третини усіх належних їм сільськогосподарських угідь. Решта землі, як правило, здавалася в оренду місцевим жителям. Розмір орендної плати інколи навіть перевищував прибутки орендаря, що було зумовлено наявністю величезного попиту на землю з боку кількамільйонної армії безземельних і малоземельних селян. Сільськогосподарські роботи у великих маєтках здійснювалися в основному найманими робітниками, умови життя і праці яких були вкрай незадовільними.

Відсутність матеріальної зацікавленості наймитів, а також тих селян, які відпрацьовували на поміщицькій землі певну кількість днів як плату за орендовану ділянку або позичені взимку продукти, була однією з найважливіших причин поганого обробітку ґрунту. Як наслідок - низькі, у порівнянні з передовими європейськими країнами, врожаї. Наведені факти у сукупності з деякими іншими показниками дають підстави говорити загалом про низьку ефективність землекористування представників привілейованих станів.

У підрозділі 2.3. «Роль Дворянського банку та інших кредитних установ у фінансуванні привілейованих станів» мова йде про умови кредитування поміщицьких господарств, яке мало, по суті, напівблагодійний характер.

Окрім так званих «дворянських кас», які функціонували в регіонах задовго до скасування кріпосного права, поміщики невдовзі після селянської реформи 1861 р. змогли одержати необхідні кошти від такого корпоративного об'єднання як «Товариство взаємного кредиту», а також від Дворянського та Державного банків.

Особливу роль у справі надання фінансової допомоги представникам привілейованих станів відігравав Дворянський земельний банк, мета діяльності якого полягала у забезпеченні кредитом потомствених дворян на термін від 11 до 67 років. Згідно з основними положеннями статуту Дворянського земельного банку, його клієнти могли одержати під заставу своїх сільськогосподарських угідь кредит терміном до 66,6 років при сумі річного платежу у розмірі 4,5%. Крім того, якщо, наприклад, Селянський банк був нещадним до своїх боржників, то керівництво Дворянського банку за підтримки уряду нерідко практикувало для клієнтів таку пільгу, як відстрочка платежів на термін від трьох до шести років. Інколи під приводом неврожаю кредити з боржників просто списувалися. Місцеві відділення Дворянського банку видали представникам привілейованих станів трьох губерній Лівобережної України суму кредитів під заставу землі більшу, ніж Селянський і акціонерні банки разом. Полтавські дворяни одержали від свого банку майже половину (47%) усіх кредитів, тоді як харківські - 33%, а чернігівські - 20%. Проте пільгові кредити лише дещо загальмували, але не зупинили процес розорення основної маси поміщицьких господарств, кількість яких постійно скорочувалася.

Третій розділ - «Організація виробництва у селянських господарствах» - складається з трьох підрозділів, у яких здійснено спробу комплексної реконструкції умов господарювання представників непривілейованих станів, які постачали на внутрішній і зовнішні ринки левову частку продукції рослинництва і тваринництва, у межах Лівобережної України.

У підрозділі 3.1. «Землеволодіння і землекористування дрібних сільськогосподарських товаровиробників» з'ясовано ступінь забезпечення мешканців села, які належали до непривілейованих станів, таким засобом виробництва як сільськогосподарські угіддя.

Питома вага колишніх поміщицьких селян на Лівобережжі складала майже 30%, а тих, які знаходилися у віданні Міністерства державних маєтностей (включаючи і козаків), - близько 60%. Беручи до уваги офіційно визнану межу малоземелля (4,5 дес. на чоловічу душу), констатуємо, що дві третини колишніх державних і чотири п'ятих поміщицьких селян Лівобережної України одержали в результаті реформ 60-х років ХІХ ст. недостатню кількість земельних угідь. Проте, незважаючи на високі викупні платежі і численні податки та натуральні повинності, від яких представники привілейованих станів були звільнені, селяни з року в рік розширювали площу свого землеволодіння. Протягом сорока пореформених років вони купили 1,4 тис. дес. землі, що майже на 19% збільшило площу угідь, які їм належали. Хоч офіційна статистика 1905 р. і нараховувала в губерніях Лівобережжя більше половини землі, що знаходилася у власності колективу (громади), проте таке землеволодіння було формальним через відсутність в абсолютної більшості населених пунктів традиційних для великоросійської общини періодичних переділів землі. Це дає підстави говорити про переважання у названому регіоні приватної, а не колективної власності на землю.

У підрозділі 3.2. «Матеріально-виробнича база» розглянуто рівень забезпечення дрібних товаровиробників робочою силою, худобою та основними знаряддями праці, необхідними для ефективної сільсько-господарської діяльності. Робоча сила - це єдине, з чим на Лівобережжі проблем не було. Більше того, понад 40% мешканців села у своєму регіоні не могли знайти застосування своїм рукам, тобто, з точки зору виробництва, були зайвими. Інша справа - коні, воли, корови, вівці та свині, потреба в яких постійно збільшувалася разом із зростанням населення, чисельність якого за півстоліття подвоїлася. Дрібним товаровиробникам досить важко було ефективно господарювати за умови відсутності у третини з них робочої худоби і достатньої кількості необхідних знарядь: залізних плугів, сівалок, жаток, молотарок, віялок, сінокосарок тощо. Сам за себе говорить факт наявності в трьох губерніях Лівобережжя майже половини усіх сох, які на початку ХХ ст. використовували для обробітку ґрунту усі селяни України. Новітні ж знаряддя праці займали місце в господарствах представників непривілейованих станів надзвичайно повільно.

Підрозділ 3.3. «Технологія виробництва продукції рослинництва і тваринництва в індивідуальних селянських господарствах» розкриває традиційні для Лівобережжя способи обробітку ґрунту і вирощування зернових культур.

Обробіток ґрунту, як основа технології у галузі рослинництва, мав чітко визначені регіональні особливості, які залежали і від якості землі, і від місцевих традицій. Панівною системою землеробства на Лівобережжі до початку ХХ ст. було трипілля, яке застосовували 67% селянських господарств. Основну частину сільськогосподарських угідь, що належали представникам непривілейованих станів, складала рілля (76%). Серед зернових культур, якими засівалися селянські лани, найбільшою популярністю користувалося жито. Проте на початку ХХ ст. його витіснила яра пшениця. Відсутність потрібної суми обігових коштів не давала можливості основній масі селян суттєво покращити матеріальну базу своїх господарств, що негативно впливало на урожайність зернових - основної культури регіону. Якщо на рубежі ХІХ - ХХ ст. середня урожайність у селянських господарствах Лівобережжя становила 50 - 60 пудів з однієї десятини, то, наприклад, бельгійський фермер збирав у середньому по 128 пудів, англійський - 113, датський - 110 і т.д. Та все ж середня урожайність в українських губерніях була на 70% вищою за відповідні показники по Російській імперії. Основною причиною низьких, порівняно з вищезгаданими європейськими державами, врожаїв були високі викупні платежі колишніх поміщицьких селян та грошові збори за так звані «власницькі записи» державних селян, значний рівень оподаткування при наявності селянського малоземелля.

Четвертий розділ - «Ринок сільськогосподарської продукції Лівобережної України» - складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано особливості ринку зерна, ринку тваринництва і його продукції, а також функціонування такої форми реклами виробництва і збуту продукції аграрного сектору, як сільськогосподарські виставки.

У підрозділі 4.1. «Ринок зерна» (під зерном тогочасні статистики розуміли такі культури: жито, пшениця, овес, ячмінь, гречка, просо, кукурудза, горох, чечевиця і боби) визначено середньорічні збори вищезгаданих культур у поміщицьких і селянських господарствах та основні способи їх реалізації. Спільною рисою у розвитку сільськогосподарського виробництва усіх губерній Лівобережної України як у перші пореформені роки, так і напередодні 1917 р. було абсолютне переважання площі посівів зернових культур, загальний обсяг збору яких за півстоліття зріс на Лівобережжі у 2,3 рази - зі 162 млн. пудів у 70-х роках ХІХ ст. до 365 млн. пудів у 1916 р. До 1905 р. 60% зборів усіх зернових складали жито і пшениця. Згідно ж із статистичними даними 1916 р., основою ринку зерна стали інші культури, у першу чергу овес, ячмінь, гречка та кукурудза, що було зумовлено, головним чином, потребами фронту в роки Першої світової війни.

Як поміщики, так і селяни частину вирощеного зерна продавали: одні - з метою збагачення, інші - через необхідність одержати гроші для сплати податків. На початку ХХ ст. три губернії Лівобережної України щорічно постачали за межі регіону понад 10 млн. пудів жита та близько 35 млн. пудів пшениці. Вирішальне значення у зростанні експорту зерна за межі регіону мало будівництво залізниць, які у 70-х роках ХІХ ст. з'єднали губернії Лівобережжя з чорноморськими та балтійськими портами.

Основними центрами торгівлі зерном були Конотоп, Ічня, Остер, Переяслав, Прохорівка, Кременчук, Харків та Білопілля. Купівля-продаж хліба здійснювалася на ярмарках і базарах, на залізничних станціях, річкових пристанях і морських портах, а також безпосередньо на місцях його виробництва. Фігурантами у торгівлі зерном виступали, здебільшого, так звані «хлібні контори», фірми, великі торговці і дрібні перекупники. Ринкові ціни в губерніях Лівобережжя були у середньому на 10 - 15 коп. нижчими, ніж загалом по імперії, що пояснюється, по-перше, спеціалізацією місцевих поміщиків на вирощуванні зернових культур, по-друге, гострою потребою непривілейованих станів у коштах, що змушувало їх продавати навіть те зерно, яке було їм необхідне для харчування. Найвищі ж показники вартості зерна спостерігалися у чорноморських портах і, особливо, у західноєвропейських країнах, що, власне, і стимулювало на Лівобережжі відповідні експортно-імпортні операції.

У підрозділі 4.2. «Ринок тваринництва та його продукції» охарактеризовано процеси, пов'язані з торгівлею основними сільсько-господарськими тваринами, серед яких чільне місце тривалий час належало вівцям. На Лівобережжі ці тварини із давніх-давен використовувалися жителями сіл і міст не лише як джерело продуктів харчування, але й як постачальники вовни, з якої виготовлявся одяг та чоловічі головні убори. Особливою популярністю користувалися каракульські вівці, яких місцеві кооперативні організації великими партіями закуповували у Середній Азії (район Бухари). Якщо звичайна вівця місцевої породи коштувала на початку ХХ ст. від 7 до 8 крб., то ціна каракульської була у п'ять - шість разів вищою. Значною була також вартість інших тварин. Так, ціна робочого коня сягала на Лівобережжі у 1911 - 1915 рр. 90 крб. за голову, корови - 80 крб., пари волів - близько 200 крб. За півстоліття ринкова вартість худоби загалом зросла у 2 - 2,5 рази. Щорічно з губерній регіону вивозили на продаж від 120 до 130 тис. голів великої рогатої худоби. Проте основна маса тварин споживалася на місці. Наприклад, у 1913 р. із 1,5 млн. голів свиней, вирощених на Лівобережжі, за межі регіону було відправлено лише п'яту частину.

У підрозділі 4.3. «Сільськогосподарські виставки та інші форми реклами продукції рослинництва і тваринництва» визначено зміст і значення такої форми тогочасного маркетингу як сільськогосподарські виставки. В умовах масової неписьменності безпосередніх товаровиробників саме виставки з кінця ХІХ ст. стають найважливішою формою реклами тієї чи іншої продукції і, відповідно, розповсюдження передового досвіду. Своєрідним визнанням визначної ролі Лівобережної України у виробництві і збуті продукції рослинництва і тваринництва було проведення у Харкові Міжнародної виставки овець (1884 р.), Всеросійської сільськогосподарської виставки (1887 р.) та Всеросійської виставки тваринництва (1903 р.). Надзвичайною популярністю користувалися сільськогосподарські виставки на Полтавщині, де їх організацію намагалися приурочити до знаменитого в усій імперії Іллінського ярмарку. Перша така виставка відбулася у Полтаві 15 липня 1879 р. у приміщенні губернського земства. Організатори пропонували відвідувачам оглянути кращі експонати пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса, сорго, вовни та сільськогосподарських знарядь праці. На початку ХХ ст. усе частіше стали практикуватися вузькопрофільні виставки, де могла бути виставлена, наприклад, одна лише овеча вовна або певні тварини. Відповідний товар інколи продавався безпосередньо на виставці, яка у такому випадку набувала рис аукціону.

Ефективною формою реклами продукції рослинництва і тваринництва можна вважати зразкові поля, сади, городи, пасіки і ферми, куди місцеві сільськогосподарські товариства періодично організовували екскурсії з відповідними коментарями фахівців. Усе це сприяло об'єктивному процесу інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, хоч і здійснювався він досить повільними темпами.

Основні результати дисертаційного дослідження

Процес виробництва і збуту сільськогосподарської продукції на території трьох губерній Лівобережної України є невід'ємною складовою аграрної історії України, наочною ілюстрацією того чи іншого рівня ефективності функціонування дрібних, середніх і великих суб'єктів господарювання в умовах аграрних реформ другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Характерною рисою епохи, що настала в українському селі після скасування у 1861 р. кріпосного права та реформування становища колишніх державних селян (1866 р.), було існування привілейованих (переважно дворяни) і непривілейованих (селяни і козаки) станів, умови господарювання яких суттєво відрізнялися. Якщо одні мали окреслені відповідним законодавством численні привілеї, головними з яких слід визнати наявність латифундіального землеволодіння та пільгові кредити, то інші - недостатній при тогочасному рівні агротехніки розмір орної землі. Беручи до уваги переобтяження дрібних товаровиробників санкціонованими державою платежами і натуральними повинностями, а також відсутність доступу до пільгових кредитів, є усі підстави констатувати факт очевидної нерівності умов конкуренції на ринках товарів і послуг для представників привілейованих і непривілейованих станів. Власники поміщицьких маєтків, у розпорядженні яких перебувала майже половина усіх сільськогосподарських угідь краю, під час складання так званих «уставних грамот» одержали від держави значні кошти, які за умови відповідних інвестицій могли якщо не вивести їхні господарства на рівень передових європейських країн, то хоча б наблизити до них по такому важливому показнику як урожайність, а значить, і рентабельність ланів та тваринницьких комплексів. Однак переважна частина помісного дворянства, яка здебільшого успадкувала належні їм маєтки, цим історичним шансом перебудови свого господарства на нових засадах, які передбачали відмову від так званих «відробітків» і перехід на широке використання вільнонайманої робочої сили із застосуванням найновіших знарядь праці і передових технологій обробітку ґрунту, розведення високопродуктивних тварин, переробку і реалізацію на внутрішньому і зовнішньому ринках продукції тваринницької галузі, не скористалася. Цьому сприяло кілька об'єктивних факторів, серед яких не останнє місце належало дрібним товаровиробникам з числа непривілейованих станів, недостатнє забезпечення яких земельними угіддями в ході реформ 60-х років ХІХ ст. у поєднанні із швидким природнім приростом населення штовхало їх на так звану «продовольчу оренду», тобто таке використання орендованої у поміщиків землі, при якому орендар ледве міг прохарчуватися, не кажучи вже про певний прибуток. Вигідна, на перший погляд, для поміщика ситуація на ринку праці, коли селянин за орендовану землю погоджувався обробити певну ділянку землі в економії, у дійсності консервувала архаїчну агротехніку як у поміщицьких, так і в селянських господарствах. Це, у свою чергу, відображалося на ефективності вирощування сільськогосподарських культур як в одних, так і в інших. Проте, незважаючи на цілий ряд несприятливих для основної маси дрібних товаровиробників умов господарювання, прогрес у рослинництві і тваринництві на Лівобережній Україні, як і загалом у Російській імперії, після скасування кріпосного права все ж суттєво прискорився. Практично по усіх найважливіших показниках: площі сільськогосподарських угідь, урожаю, валовому збору, кількості поголів'я худоби (окрім овець) - мало місце неухильне зростання. Дрібне селянське господарство Лівобережної України загалом витримувало конкуренцію з великим поміщицьким, про що свідчить не лише факт розширення площі його землеволодіння, але й зміцнення позицій на аграрному ринку. Господарства представників непривілейованих станів виявили більшу гнучкість і оперативність реагування на потреби ринку, хоч загальновідомий традиціоналізм і гальмував процес проникнення нових знань і більш досконалих знарядь праці у середовище малоосвіченої сільської громади. Унікальність посткріпосницької трансформації українського селянства полягала в тому, що вона відбувалася переважно в річищі тисячолітньої традиції, котра, зрозуміло, не відповідала найновішим цивілізаційним тенденціям.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. сільськогосподарські товаровиробники Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній продовжували вирощувати традиційні зернові культури і розводити переважно тих самих, що і до аграрних реформ 60-х років, домашніх тварин. І все ж ознаки модернізації спостерігалися все частіше і частіше. Цьому сприяла як тогочасна державна політика, так і активна діяльність земств, які не лише безпосередньо фінансували різноманітні заходи інноваційного характеру, але й діяли опосередковано через систему ощадно-позичкових, кредитних та збутових кооперативних організацій. Особливу роль у поліпшенні рослинництва і тваринництва в губерніях Лівобережної України відігравали сільськогосподарські товариства, система функціонування яких у різних регіонах України заслуговує на окреме дослідження. При усіх численних недоліках виробництва продукції сільського господарства на території Лівобережжя його експортний потенціал мав загальноєвропейське значення, що особливо важливо відзначити у зв'язку зі вступом у 2008 р. нашої держави у Світову організацію торгівлі та перспективами євроатлантичної інтеграції. Питома вага Лівобережжя у виробництві і збуті продукції аграрного сектору економіки на рубежі ХІХ - ХХ ст. була досить значною не лише у межах України, але й усієї Російської імперії. Її обсяги могли бути значно більшими за умови створення сприятливих умов господарювання усім товаровиробникам, включаючи і широкі маси трудового селянства, на що тогочасний уряд виявився не здатним.

Серед перспектив подальшого дослідження даної тематики дисертант виокремлює особливості подвірно-сімейного та громадського землеволодіння селянських і козацьких господарств в губерніях Лівобережної України та його вплив на ефективність сільськогосподарського виробництва, а також визначення питомої ваги продукції рослинництва і тваринництва у всіх торгових операціях, що здійснювалися в Російській імперії на рубежі ХІХ - ХХ ст., включаючи і продаж виробів фабрично-заводської промисловості.

Основні положення дисертації викладено у наукових публікаціях

1. Макарець С. В. Організація виробництва продукції рослинництва в поміщицьких господарствах Лівобережної України після скасування кріпосного права (1861 - 1917 рр.) / С. В. Макарець // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Запоріжжя : Просвіта, 2007. -- Вип. ХХІ. -- С. 75-81.

2. Макарець С. Ринок зерна в губерніях Лівобережної України на рубежі ХІХ - ХХ ст. / Світлана Макарець // Сіверянський літопис. -- 2008. -- № 1. -- С. 59-65.

3. Макарець С. Співвідношення селянського і поміщицького господарства в аграрному секторі Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861 - 1917 рр.) / Світлана Макарець // Київська старовина. -- 2008. -- № 3. -- С. 21-32.

4. Макарець С. В. Ринок продукції тваринництва на Полтавщині епохи вільного підприємництва (кінець ХІХ - початок ХХ століття) / С. В. Макарець // Історична пам'ять : наук. зб. -- 2008. -- Полтава, 2008. -- С. 81-87.

5. Макарець С. Структура землеволодіння і землекористування на Полтавщині на рубежі ХІХ і ХХ століть / Світлана Макарець // Українська преса початку ХХ століття як націотворчий чинник : зб. наук. статей. -- Полтава, 2006. -- С. 67-69.

6. Макарець С. В. Соціально-класова структура українського села у контексті класократичної концепції В'ячеслава Липинського / С. В. Макарець // Філософські семінари. Випуск 6. Матеріали наукового семінару «В'ячеслав Липинський: між історією і сучасністю». До 125-річчя з дня народження В'ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (17 квітня 2007 року). -- Полтава : ПолтНТУ, 2007. -- С. 66-68.

7. Макарець С. В. Діяльність сільськогосподарських товариств в Україні на рубежі ХІХ - ХХ ст. як громадських організацій просвітницького характеру / Д. А. Селіхов, С. В. Макарець // Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ : ХХІ Харківські політологічні читання : матеріали міжнар. наук.-теорет. конф. -- Х. : ХАП, НЮАУ імені Ярослава Мудрого, НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН УКраїни, 2008. -- С. 210-211. (Здобувачем проаналізовано статути сільськогосподарських товариств та з'ясовано характер їх діяльності).

8. Макарець С. В. Правове регулювання господарської діяльності індивідуального селянського господарства в губерніях Лівобережної України епохи аграрних реформ 1861 та 1906 років / С. В. Макарець, М. А. Якименко // Трансформація національного законодавства через призму соціально-економічних аспектів розвитку суспільства : матеріали ІІІ-ї міжрегіональної наук.-практ. конф. -- Полтава, 2009. -- С. 79-81. (Здобувачем здійснено пошук, опрацювання та узагальнення першоджерел).