Політичні репресії в західних областях України у 1939-1941 роках

Оперативно-чекістські групи та згодом сформовані на їхній основі органи НКВС провели своєрідну "зачистку" приєднаних до СРСР територій. Вони здійснили арешти колишніх польських урядників, офіцерів, поліцейських, жандармів, лідерів і активістів "буржуазно-націоналістичних" партій та громадських організацій, а також представників "соціально чужих", "експлуататорських" прошарків населення - поміщиків, фабрикантів, торгівців, заможних селян й ін. У перші місяці панування радянської влади політичні репресії проводилися переважно за прямими директивами наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії, за вироками військових трибуналів Українського фронту та рішеннями Військової колегії Верховного суду СРСР. репресія тоталітарний сталінський підпілля

Дієвим інструментом розгортання репресій на західних землях України була радянська політична юстиція. Вона становила невід'ємну частину системи судочинства в СРСР, що використовувалася для придушення політичних противників влади. На початку польської кампанії Червоної армії в Західній Україні траплялися випадки самосудів і брутальних розправ над довільно трактованими "ворогами народу". Із формуванням цілісної системи судочинства значну частину справ про контрреволюційні злочини стали розглядати обласні суди. Вивчення конкретних кримінальних справ показало: обласні суди майже беззастережно приймали матеріали попереднього слідства, що велося органами НКВС і НКДБ. Водночас продовжувала діяти Особлива нарада НКВС СРСР, яка була органом позасудової розправи над політичними противниками.

3. Установлення сталінського режиму, утвердження жорстокого радянського тоталітаризму викликало невдоволення широких верств населення західних областей України. У регіоні почалося гостре політичне протистояння й розгорнувся доволі масовий та, безумовно, потужний рух опору. Сталінське керівництво всіляко намагалося придушити політичну опозицію й навіть найменші прояви непокори, будь-якої нелояльності щодо пануючої системи. До опозиціонерів влада відносила не тільки своїх прямих супротивників, які свідомо та послідовно протидіяли встановленню радянських порядків, а й також значно ширше коло потенційних "ворогів", яких визначали за певними суспільно-політичними, соціально-класовими й національними ознаками.

Вістря політичних репресій спрямовувалосяано проти організованого національного підпілля, що діяло в західних областях України. Основною силою такого організованого руху українців виступала ОУН, центром боротьби польського населення став Союз збройної боротьби. Радянські органи безпеки розгорнули широку агентурно-оперативну роботу, щоб проникнути в середовище підпільників. За 1939-1941 рр. вони провели низку великих оперативно-чекістських операцій, скерованих проти національного руху. Ці акції завдали значних утрат українському й польському підпіллю, супроводжувалися масовим виселенням сімей підпільників, проте не змогли знищити рух опору та підірвати його соціальну основу.

Одним із напрямів боротьби сталінського режиму з політичною опозицією стали гоніння на релігію й церкву. При цьому влада не обмежилася заходами ідеологічного порядку, потужною атеїстичною пропагандою. За вказівкою партійного керівництва радянські спеціальні служби вживали численних заходів для внутрішнього розкладу релігійних громад, поглиблення суперечностей у середовищі духовенства, а врешті - здійснювали репресії проти найбільш непокірних та непоступливих священиків. У той же час аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що в цей період тиск на релігійні організації влада чинила доволі обережно, намагаючись здобути прихильність місцевого населення й зважаючи на загалом лояльну, примирливу позицію верхівки церкви.

4. Ще однією формою політичних репресій у західному регіоні України в 1939-1941 рр. стали масові виселення населення. Такі депортації чи насильницькі міграції мали винятково адміністративний, позасудовий характер. Ініціаторами подібних депортацій виступали переважно органи державної безпеки, у досліджуваний період - НКВС і НКДБ СРСР. Рішення про виселення приймалися найвищим політичним керівництвом СРСР - фактично повністю виходили за рамки радянського судочинства. У цих випадках сталінський режим не застосовував навіть такі органи політичної юстиції, як сумнозвісна Особлива нарада НКВС СРСР.

У 1940-1941 рр. влада провела чотири масові депортації, у тому числі три в 1940 р.: у лютому - сімей осадників і "лісників", у квітні - сімей репресованих, у червні - біженців. Останнє масове виселення цього періоду здійснено в травні 1941 р. й стосувалось "антирадянського елементу", передусім сімей нелегалів і сімей засуджених до вищої міри покарання. Депортовані групи населення мали різний правовий статус: сім'ї осадників, "лісників" і біженців одержали статус спецпереселенців, сім'ї репресованих урядників, офіцерів, поліцейських, поміщиків, фабрикантів та ін. отримали статус адміністративно висланих, а сім'ї нелегалів і засуджених до вищої міри покарання - статус засланих на поселення. Усі вказані депортації належали до так званих внутрішніх примусових міграцій, оскільки вони проводилися на території СРСР.

Згідно з матеріалами радянських спецслужб, що зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, під час цих чотирьох депортацій із шести західних областей України - Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської й Тернопільської - виселено 190,1 тис. осіб. За національною приналежністю основну частину депортованих склали: поляки - понад 100 тис. осіб, або більше 50 % виселених; євреї - майже 60 тис. осіб, або близько 30 %; українці - 25,5 тис. осіб, або понад 13 %. Із документів НКВС і НКДБ УРСР видно, що більшість депортованих становили жінки, діти й літні люди, яких без суду та слідства відправили у віддалені райони СРСР і зарахували до числа "ворогів народу".

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Баран В.К., Токарський В.В. Україна: західні землі: 1939-1941 рр.: монографія / Володимир Кіндратович Баран, Василь Васильович Токарський. - Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. - 448 с. (особистий внесок дисертанта: розділи 6, 7, 8).

2. Токарський В. До питання про депортацію осадників із західних областей України / В. Токарський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Ювілейний збірник на пошану Івана Патера / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; гол. ред. Ярослав Ісаєвич, відповід. ред. Олена Аркуша. - Л.: [б. в.], 2008. - Вип. 16. - С. 578-586.

3. Токарський В.В. Друга масова депортація із західних областей України: квітень 1940 року / В.В. Токарський // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. - Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2008. - Вип. 14. - С. 170-175.

4. Токарський В.В. Боротьба радянських спецслужб із польським підпіллям у західних областях України в 1939-1941 рр. / В.В. Токарський // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2009. - Вип. 2. - С. 4-10.

5. Токарський В.В. Політичні репресії в західних областях України 1939-1941 рр.: огляд історіографії / В.В. Токарський // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2011. - Вип. 5. - С. 67-74.

Размещено на Allbest.ru