Ідейні погляди та діяльність меншовиків Катеринославської губернії в 1903 – 1907 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

АВТОРЕФЕРАТ

Ідейні погляди та діяльність меншовиків Катеринославської губернії в 1903 - 1907 рр.

07.00.01 - історія України

Чепурко Олександр Олексійович

Дніпропетровськ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Світленко Сергій Іванович,

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара,

в. о. завідувача кафедри історії України,

декан історичного факультету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Турченко Федір Григорович,

Запорізький національний університет,

завідувач кафедри новітньої історії України,

проректор з науково-педагогічної та навчальної роботи

кандидат історичних наук, доцент

Сарнацький Олександр Петрович,

Запорізький національний технічний університет,

доцент кафедри міжнародних економічних відносин

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю комплексного вивчення історії меншовизму і визначення його ролі в політичній історії українських земель на початку ХХ ст. Діяльність РСДРП має солідну історіографічну спадщину, однак її меншовицька фракція була малодослідженою, через що утворилися лакуни в її історії або склалися сталі стереотипні уявлення. Об'єктивний розгляд історії меншовизму сприятиме подоланню таких стереотипів радянської історіографії, як «контрреволюціонери», «непролетарська партія», «посібники буржуазії», і водночас допоможе запобігти в історичній науці нової міфологізації партійної діяльності меншовиків.

Демократизація суспільного життя, відкритість архівів, відсутність ідеологічних перепон дозволяють реконструювати історію меншовицької фракції РСДРП, визначити її успіхи і прорахунки, роль у суспільному розвитку Наддніпрянської України на початку ХХ ст. Однак неможливість написати вичерпну історію меншовизму без історії периферійних партійних осередків посилює актуальність вивчення діяльності та ідейних поглядів меншовиків окремих регіонів. В історичній науці вагоме місце посідають праці з історичної регіоналістики, що зумовило нашу увагу до Катеринославської губернії, яка займала чільне місце в суспільно-політичному та економічному житті українських губерній знаходячись чи не в епіцентрі тогочасних історичних подій. Цілісне дослідження програмних засад, форм і методів практичної роботи меншовицьких осередків Катеринославщини є важливим чинником подальшого наукового вивчення суспільно-політичного руху підросійської України початку ХХ ст., складником якого були меншовики. Своєчасною тема є й тому, що без дослідження меншовицьких організацій губернії мапа політичної історії краю не може бути безпомилковою. Вивчення історії меншовиків сприятиме висвітленню історії не тільки російського соціал-реформізму, але й українських, єврейських політичних сил, що активно взаємодіяли в регіоні. Важливість проблеми та відсутність в історіографії узагальнюючої праці з історії меншовиків Катеринославської губернії 1903 - 1907 рр. зумовили необхідність запропонованої теми дисертації.

Актуальність обраної теми зумовлена й тієї обставиною, що об'єктивний, документально обґрунтований аналіз названої наукової проблеми відповідає завданню сучасної історичної науки - розробці виваженої, аргументованої концепції розвитку українських земель, яка враховувала б різноманітні суспільно-політичні процеси і тенденції.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара - «Історія Наддніпрянської України: етнонаціональні, етносоціальні та етнокультурні процеси» та в контексті держбюджетної науково-дослідної теми № 1-117-06 кафедри історії України та НДЛ комп'ютерних технологій в історичних дослідженнях історичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара - «Теоретико-методологічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії Наддніпрянської України» (№ 0106U000789).

Об'єктом нашого дослідження є меншовизм як течія загальноросійської соціал-демократії, складова частина революційного руху на початку ХХ ст.

Предметом роботи є меншовицькі осередки Катеринославської губернії, історія їх утворення та розвитку, організаційна структура, ідейно-ціннісні основи, стратегія і тактика боротьби, цілі та методи діяльності.

Мета дисертації полягає в комплексному вивченні ідейних поглядів та основних аспектів партійної роботи меншовиків Катеринославської губернії напередодні та в період революції 1905 - 1907 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

здійснити комплексний аналіз вітчизняної та зарубіжної історіографії теми дисертаційного дослідження, окреслити актуальні проблеми та виявити перспективні напрями її подальшого вивчення;

- виявити, систематизувати та класифікувати джерельну базу наукової проблеми, визначити теоретико-методологічну основу дослідження;

дослідити ідейні погляди та діяльність соціал-демократів Катеринославщини 1890-х рр. - 1903 р. і встановити передумови формування меншовизму в губернії;

змоделювати процес становлення та розвитку меншовицьких партійних сил у Катеринославській губернії;

розглянути ідейні погляди, методи діяльності, організаційну структуру, напрямки роботи меншовицьких партійних осередків губернії, їх кількість і чисельність.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від вересня 1903 р. до червня 1907 р. Нижня хронологічна межа зумовлена часом появи меншовизму як політичної течії під впливом рішень ІІ з'їзду партії та зародженням меншовицьких осередків у соціал-демократичних організаціях Катеринославської губернії. Кінцевий рубіж збігається із завершенням революції 1905 - 1907 рр., після чого починається спад політичної активності меншовиків, зміна їхньої стратегії і тактики. Для визначення передумов становлення меншовизму, пошуку витоків ідейних розбіжностей у різних соціал-демократичних організаціях Катеринославщини автор подекуди розширив визначені хронологічні межі, дослідивши історію соціал-демократичного руху від часу його зародження в губернії у 1890-х рр. до оформлення меншовицької фракції на ІІ з'їзді РСДРП у 1903 р.

Історико-географічні межі. Територіальні межі дослідження зумовлені адміністративними кордонами Катеринославської губернії.

Вибір територіальних меж дослідження спричинений: історіографічною традицією - в науковій літературі існують загальноприйняті норми досліджувати політичні аспекти окремої адміністративної одиниці; партійно-політичним аспектом - меншовики, сконцентровані в губернії, структурували власні периферійні партійні організації, як правило, за територіальним принципом; соціально-економічною значимістю Катеринославщини, яка відіграла велику роль у суспільно-політичному та економічному житті країни й була регіоном з великою часткою пролетаріату - потенційним середовищем для роботи соціал-демократів.

Методологія дослідження являє собою сукупність теоретико-методологічних принципів і наукових методів. Визначальне місце мають принципи історизму, об'єктивності та системності пізнання, які дали можливість з належною повнотою реконструювати тогочасні процеси й забезпечити вірогідність результатів дослідження. Застосування загальнонаукових методів (історичний, логічний, аналізу, синтезу) та конкретно-історичних методів (проблемно-хронологічний, ретроспективний, порівняльно-історичний, історико-системний, історико-генетичний, історико-типологічний) дозволило досліднику розкрити наукову проблему та запропонувати аргументовані висновки й рекомендації.

Наукова новизна роботи полягає у самій постановці і розробці теми як самостійної й цілісної дослідницької проблеми. Вперше у вітчизняній історіографії на основі аналізу історичних джерел і літератури досліджена історія меншовицьких осередків Катеринославської губернії. Виокремленні актуальні проблеми історії діяльності меншовиків Катеринославщини, які були не достатньо розглянуті в наукових історичних працях, окреслено перспективні напрями майбутніх студій. Новизна дисертації полягає у виявленні, систематизації та класифікації джерел, які містять інформацію про історію меншовиків Катеринославської губернії, а також у введенні до наукового обігу раніше невідомих документів меншовицьких парторганізацій, правоохоронних органів, матеріалів особового походження.

Уперше в історичній літературі висвітлено історію діяльності та програмні основи партійної роботи меншовиків Катеринославщини у 1903 - 1907 рр., виділено два послідовних етапи, упродовж яких партійна робота меншовиків суттєво відрізнялася як у сфері агітаційно-пропагандистської, так і бойової діяльності. З'ясовано характер стосунків меншовиків з більшовиками, проаналізовано причини їх конфронтації, виявлено коло питань, за яких співробітництво реалізувалося на практиці. Досягнуто прирощення конкретно-історичного матеріалу, що дозволило дослідити мережу соціал-демократичних організацій Катеринославщини, їхню організаційну побудову, розглянути основні форми і методи діяльності меншовиків, простежити динаміку росту чисельності членів організацій РСДРП губернії у 1903 - 1907 рр.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно збагачує та корегує наші уявлення про суспільно-політичні процеси, які відбувалися у Катеринославській губернії в 1903 - 1907 рр. Фактичний матеріал і висновки дисертації можуть бути використані в процесі підготовки узагальнюючих праць з історії політичних партій, розробки та читання лекцій з історії України, спецкурсів з історії меншовизму, соціал-демократії, революції 1905 - 1907 рр.

Апробація результатів дисертації. Положення та висновки обговорені на міжнародних та регіональних конференціях: «Історичне краєзнавство Наддніпрянщини» (Дніпропетровськ, 2002 р.); «Формування національних і загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти» (Дніпропетровськ, 2003 р.); «Демократична революція 1905 - 1907 рр. в Україні: актуальні проблеми вивчення» (Дніпропетровськ, 2005 р.); «Історія Дніпровського Надпоріжжя» (Дніпропетровськ, 2008 р.); на засіданні «ХVІІ сесії Дніпропетровського осередку Наукового Товариства ім. Т. Шевченка» (Дніпропетровськ, 2007 р.); на наукових читаннях, присвячених пам'яті А. М. Черненка (Дніпропетровськ, 2009 р.).

Особистий внесок дослідника полягає у постановці та самостійному вирішенні важливої наукової проблеми, що дозволяє повніше пізнати такий суспільно-політичний феномен, як меншовизм. З обраної проблематики опубліковано вісім статей у провідних фахових та інших наукових виданнях, загальним обсягом близько 6 ум.-друк. арк.

Структура дисертації підпорядкована меті та завданням дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів (з поділом на десять підрозділів), висновків, переліку умовних скорочень, списку використаних джерел і літератури (599 позицій), додатків. Повний обсяг рукопису становить - 260 сторінок, з них 185 сторінок основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність наукової розробки проблеми, вказано на її зв'язок з науковими програмами. У відповідності з темою дисертації сформульована мета і завдання, окреслено об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні рамки роботи, методи дослідження, визначена наукова новизна, наведено інформацію про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі - «Історіографічний огляд, джерельна база та теоретико-методологічна основа дослідження» - визначено стан наукової розробки теми, охарактеризовано її джерельну базу, обґрунтовано теоретико-методологічний інструментарій, використаний автором у ході дослідження.

У підрозділі 1.1. «Ступінь наукової розробки теми» розглянуто історіографічний процес та основні тенденції в осмисленні проблеми становлення та розвитку меншовицьких партійних осередків Катеринославщини в 1903 - 1907 рр. Комплекс використаної літератури, відповідно до проблемно-тематичного змісту, характеру джерельної бази та методології досліджень, поділено на два напрямки (вітчизняну та зарубіжну історіографію), що відбивають розвиток та осмислення дисертаційної теми в історичній науці.

Дослідження вітчизняної історіографії поділено на п'ять періодів: 1) 1903 - 1917 рр.; 2) 1917 - початок 1930-х рр.; 3) середина 1930-х - початок 1950-х рр.; 4) середина 1950-х - початок 1990-х рр.; 5) початок 1990-х рр. - 2008 р. Перші праці, присвячені меншовизму як різновиду загальноросійської соціал-демократії, з'явилися ще в дореволюційний історіографічний період (1903 - 1917 рр.) внаслідок політичних дискусій всередині РСДРП, а їх авторами були лідери опонуючих фракцій - Ю. Мартов, Ф. Дан, В. Ленін. У своїх стислих за формою студіях вони не торкалися історії місцевих організацій, але окреслили основні ідеологічні засади РСДРП, уперше проаналізували причини фракційного розколу партії. Зміст цих праць дозволяє відчути специфіку політичної ситуації, в якій доводилося працювати меншовикам, з'ясувати напрямки діяльності фракцій. Однак цим розвідкам властива фрагментарність, некритичність в оцінках, що зумовлено насамперед нездатністю відійти від партійних позицій. Окремі аспекти діяльності меншовиків Катеринославщини висвітлені на шпальтах тогочасної регіональної преси К. Модестовим, Л. Файнштейном, М. Владовим, М. Тіном, Звонарем. Утім, у дореволюційну добу жодної спеціальної розробки з історії меншовиків губернії не проводилося, а поодинокі факти з регіональної історії використовувалися дослідниками соціал-демократії як побічний, описовий матеріал, інтерпретація якого залежала насамперед від політичних переконань авторів.

Новий етап у дослідженні меншовизму часів революційних подій 1903 - 1907 рр. розпочався вже у перші роки радянської влади, позначені появою нових умов на науковій ниві, що посприяло виходу науково-публіцистичних праць, присвячених історії РСДРП та її фракцій. Його характерною ознакою є наявність двох напрямків в історіографії меншовизму. Перший представлений працями самих меншовиків - Л. Мартова, О. Потресова, які дозволяють зрозуміти дії членів меншовицької фракції у відповідні історичні періоди, створюють системне уявлення про причини виникнення фракцій та вплив рішень ІІ з'їзду партії на периферійні організації. По суті, це нариси історії РСДРП, де на тлі огляду історичних реалій, у яких довелося працювати меншовикам, поданий аналіз іхньої ідеології та практичних дій. Але праці названих істориків партії у повній мірі об'єктивними важко назвати, бо будучи безпосередніми учасниками описаних подій, автори не змогли зберегти неупередженість.

Другий напрямок репрезентований працями більшовиків Д. Ерде, Л. Каменєва, П. Лепешинського, С. Діманштейна, М. Попова, М. Майорова. Їхня цінність полягає у використанні маловідомих фактів, у введенні до наукового обігу нових документальних джерел і свідчень очевидців. Водночас, слід відзначити, що ці роботи підготовлені з позицій нової політичної влади в державі, у дусі виправдання боротьби більшовиків проти представників меншості. У цей період набула поширення й теза, що меншовизм та більшовизм - це два протилежні напрямки російської соціал-демократії, зокрема акцентувалося на тому, що меншовики - опортуністи і зрадники інтересів робітничого класу, течія РСДРП, яка «розбещувала пролетаріат ілюзіями реформізму». Водночас у творах цього історіографічного етапу втілювалася думка про те, що опорою меншовиків у пролетарському русі була «робітнича аристократія», наближена до дрібної буржуазії за своїм соціальним становищем. Подібні кліше радянської історіографії залишалися незмінними до кінця 1980-х рр. - початку 1990-х рр.

Діяльність меншовиків Катеринославської губернії в історичній літературі 1917 - початку 1930-х рр. не стала окремою темою наукових досліджень, проте була епізодично розглянута в працях С. Штейна, О. Пахомова, І. Полякова, М. Перельмана, К. Абраменка. У спробах узагальнити історію соціал-демократичних, насамперед більшовицьких, організацій Катеринославщини дослідники виявили чисельну перевагу меншовиків у регіоні. Мали місце і недоліки: науковці оминули своєю увагою частину периферійних організацій губернії, К. Абраменко та М. Перельман взагалі не розрізняли фракційність членів парторганізацій.

Наступний період в історії вивчення меншовизму припав на середину 1930-х - початок 1950-х рр. Утвердження в цей час однопартійної системи, встановлення тоталітарного режиму й «культу особи» призвело до скорочення публікацій, тенденційності, а нерідко й до фальсифікацій історичної дійсності. Діяльність меншовиків Катеринославщини розглядалася в контексті їх протистояння з більшовиками і дістала різко негативні оцінки. Поряд з тим, дослідники прискіпливо вивчали спроби більшовиків очолити соціал-демократичні організації регіону, тим самим формуючи образ більшовизму як єдиної революційної сили 1905 - 1907 рр. і відповідно принижуючи роль меншовиків. Повоєнне десятиріччя позначилося появою праць І. Берхіна, низкою дисертаційних досліджень, у яких спрощено, без ґрунтовного аналізу джерельної бази, висвітлювалися сюжети ідейної боротьби більшовиків і меншовиків за вплив на маси та особливості реалізації власних політичних програм. Праці цього періоду не стали суттєвим внеском у наукову розробку дисертаційної теми, але були певним етапом у її вивченні.

Значне розширення тематики праць, залучення ширшої джерельної бази, а головне застосування істориками наукових підходів і методів (хоча і скутих ідеологічними рамками) - все це було притаманне новому історіографічному періоду - від середини 1950-х до початку 1990-х рр. У цей час виходять друком багатотомні праці й нариси з історії України, КПРС, республіканських та регіональних партійних організацій. Їхні теоретичні положення та узагальнюючі висновки розкривають основні напрямки діяльності меншовиків, їх місцевих осередків при одночасно негативному, нерідко ворожому ставленні до меншовизму.

У науковому обігу з'являються праці І. Велигури, М. Маценка, В. Модестова, Г. Рубцова, які, щоправда, за своєю спрямованістю, використаними методами та понятійними категоріями принципово не відрізнялися від тих, що склалися впродовж 1920-х - початку 1930-х рр. Не була переглянута на основі аналізу партійної документації діяльність меншовицьких організацій Катеринославської губернії в 1903 - 1907 рр.. У монографіях П. Варгатюка, П. Шморгуна, О. Юрченка та М. Демченка багатий фактичний матеріал поєднався із застарілими оцінками ідейної та політичної еволюції меншовиків - історія фракції набувала негативного контрреволюційного забарвлення, а її членам все ще було відмовлено у праві називатися марксистами.

Наступний етап у вивченні історії меншовиків губернії розпочався на початку 1990-х рр. і був пов'язаний з крахом тоталітаризму й ідеологічного монізму, що створило сприятливі умови для позбавлення суб'єктивності та ідеологічних нашарувань у висвітленні проблеми, залучення нових архівних джерел, раніше невідомих праць зарубіжних науковців. На шляху до комплексного вивчення меншовизму сучасні українські дослідники вже опанували окремі теми: вивчали соціальну базу політичної сили, участь меншовиків у профспілковому русі, ліквідацію меншовицької опозиції на початку 1920-х. Аналізуючи наукові дослідження істориків 1990-х рр. - початку ХХІ ст., не можна не помітити, що історія меншовиків періоду 1903 - 1907 рр. ще не стала предметом дослідження. Єдиними студіями, автори яких торкалися діяльності меншовиків у роки революції 1905 - 1907 рр., стали праці Р. Вєтрова, С. Донченко та С. Світленка. Однак у цих працях не вивчалися дії меншовиків губернії й містився лише узагальнюючий матеріал з історії меншовиків українських земель.

Характеристика історіографії зазначеної наукової проблеми є неповною без аналізу досліджень зарубіжних науковців. Значний внесок у дослідження становлення і розвитку меншовизму зробили сучасні російські історики С. Тютюкін, В. Шелохаєв, В. Тумарінсон, О. Логунов, І. Урілов. Ними ґрунтовно розглянуто ідеологічну еволюцію меншовизму, простежено історію взаємовідносин меншовиків з більшовиками. Автори наголошують на тому, що в обох фракціях РСДРП залишалася внутрішня нестабільність - світоглядні, стратегічні й тактичні питання періодично викликали протиріччя не тільки між фракційними ідеологами, але й центральними та місцевими партійними організаціями. Утім, попри безперечні наукові надбання (праці розкривають сутність меншовизму), в цих працях не з'ясовані особливості роботи меншовицьких осередків Катеринославщини, відмінності роботи місцевих організацій від генеральної політичної лінії керівних центрів.

На науковій ниві з досліджуваної проблематики відзначилися й англомовні історики, створивши документовані біографії меншовицьких лідерів, розглянувши причини розколу та ідейні платформи соціал-демократів, дослідивши процес формування у них «політичної культури», при цьому відзначивши психологічну несумісність більшовиків і меншовиків. Однак вони майже не розробляли історію регіональних соціал-демократичних організацій через недоступність до місцевих архівних матеріалів. Винятки становлять розвідки Т. Фредгута, В. Чартерса, Г. Куромії, А. Гейфман, присвячені економічному розвитку губернії, революції 1905 - 1907 рр., в яких автори лише епізодично торкалися діяльності місцевих партійних осередків.

Зроблено висновок, що, незважаючи на існування певної історіографічної традиції, на сьогодні не існує праць, у яких би комплексно досліджувалася історія діяльності меншовицьких організацій Катеринославської губернії у 1903 - 1907 рр.

У підрозділі 1.2. «Аналіз джерельної бази наукової проблематики» вміщено класифікаційну систему джерел, використаних у ході дослідження. Джерельна база впорядкована за чіткими критеріями, якими є походження, внутрішній зміст та зовнішня форма, а весь масив джерел з теми дослідження розглянуто відповідно до типолого-видової класифікації джерел: за типом - це писемні пам'ятки, за родом - документальні та наративні. Останні поділено на такі основні групи:

1. Програмно-організаційні документи соціал-демократії. Ця група джерел найбільш широко використана в дослідженні. Вона представлена: а) документами керівних установ партії (програма і статути РСДРП, протоколи та резолюції партійних з'їздів), які дають можливість зрозуміти внутрішній зміст і спрямованість документів місцевих організацій; б) працями фундаторів марксизму та лідерів соціал-демократії (К. Маркса, Ф. Енгельса, Г. Плеханова, В. Леніна, Л. Мартова, П. Аксельрода та ін.). Ця категорія джерел за своїм значенням прирівнюється до документів керівних установ РСДРП, оскільки ідеологи висловлювали не просто своє бачення суспільно-політичного розвитку держави, а власними студіями брали безпосередню участь у розробці політики партії, її стратегії і тактики; в) документами парторганізацій губернії (протоколи засідань, резолюції комітетів, районних і низових осередків, статути організацій, листівки), які вміщують інформацію про поточну діяльність революціонерів у губернії.

2. Законодавчі акти, які визначають повноваження правоохоронних органів, обсяг громадянських та політичних прав підданих держави, регламентують діяльність політичних та громадських організацій - сприяють формуванню у дослідника уявлення про взаємини влади з соціал-демократичним і в цілому революційним рухом.

3. Офіційні діловодні позасудові документи державних установ і підприємств (накази, циркуляри, розпорядження, звіти, рапорти, службові довідки) - дають можливість розглянути робітничий рух та участь у ньому соціал-демократії, виявити наявні контакти партійних організацій меншовиків з фабрично-заводською адміністрацією та міською владою.

4. Судово-слідчі матеріали (протоколи обшуку, листування посадових осіб слідчих органів, протоколи дізнань, свідчення свідків, акти обвинувачень, вироки суду), незважаючи на тенденційність та суб'єктивність при висвітленні подій, при критичному ставленні до себе, дають багатий матеріал про участь меншовиків у суспільно-політичному русі губернії та боротьбу з ними правоохоронних органів, відтворюють загальну картину діяльності меншовиків у роки підпілля.

5. Епістолярій (приватне чи конспіративне листування) допомагає визначити фракційну належність окремих соціал-демократів, збагнути зміст партійних дискусій, логіку вчинків членів регіональних організацій та їх лідерів.

6. Мемуаристика (спогади революціонерів) вміщують унікальний за ступенем інформативності матеріал з історії меншовиків губернії, що проливає світло на особисті стосунки між партійцями, внутрішнє життя місцевих організацій партії. Попри весь суб'єктивізм, ця група джерел розширює можливості дослідження теми.

7. Періодична преса, в якій поряд з ухвалами та резолюціями місцевих комітетів друкувалися матеріали (статті, повідомлення, кореспонденції), що висвітлювали легальну роботу соціал-демократів - профспілкову, культурно-просвітницьку діяльність, є одним з головних джерел, бо дозволяє простежити історію меншовицьких осередків Катеринославщини.

Зроблено висновок, що виходячи з принципу об'єктивності історичного дослідження, автор залучив розлогий масив джерел, наукова критика яких встановлює їх достатність, достовірність і репрезентативність, що дає можливість вирішити поставлену мету і реалізувати завдання дисертаційної роботи. катеринославщина губернія меншовицький

У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні аспекти дослідження» вказано, що у ході дослідження були застосовані наукові принципи та загальнонаукові й конкретно-історичні методи дослідження. Відзначено, що методологічну основу роботи становлять наукові принципи об'єктивності, історизму та системності. У ході дослідження здобувач використовував загальнонаукові методи (історичний, логічний, аналізу, синтезу). Серед конкретно-історичних методів провідне місце займають проблемно-хронологічний, історико-генетичний, ретроспективний, порівняльно-історичний, історико-системний, історико-типологічний. Вони дозволили розглянути й синтезувати історичні події, викласти матеріал у логічній, завершеній формі, зробити узагальнюючі висновки та повною мірою досягнути поставленої мети і вирішити дослідницькі завдання.

У другому розділі - «Становлення та розвиток меншовизму на Катеринославщині напередодні революції» - досліджено процес зародження меншовицьких осередків у губернії, проаналізовано програмні засади, які визначали напрям партійної роботи та сутність агітаційно-пропагандистської й бойової діяльності меншовиків.

У підрозділі 2.1. «Розвиток соціал-демократичних організацій до фракційного розколу» висвітлено процес становлення соціал-демократичних осередків у губернії впродовж 1890-х рр. - першої половини 1903 р. Підкреслено, що у партійних установах спостерігалася наявність численних протиріч між соціал-демократами з досить принципових питань. Дискусії стосувалися питань своєчасності переходу від пропагандистської до агітаційно-пропагандистської роботи, доцільності реформування структури парторганізацій та її суті (автономність комітетів чи централізований устрій), визначення пріоритетності економічної та політичної боротьби, ставлення до селянського і робітничого рухів, ліберальної буржуазії, сил, опозиційних владі. Дискусії не обмежувалися полемікою, переростаючи у відкрите протистояння та поділ організацій.

Виявлені розбіжності фактично ідентичні тим ідеям, які лягли в основу ідеологічного протистояння делегатів ІІ з'їзду партії й зумовили появу меншовицької та більшовицької фракцій. Тому на підставі аналізу документів організацій РСДРП Катеринославщини, здобувачем зроблено припущення, що розкол партії у 1903 р. не спонтанний інцидент, а отже, оцінювати подію лише як конфлікт вождів за лідерство у партії - спрощувати сутність явища. Конфлікт мав під собою підґрунтя довготривалих дискусій на периферії, й оформлення фракцій - це підведення підсумків внутрішньопартійної боротьби, яка охоплювала не тільки керівні центри РСДРП, а й низові партійні установи, в основі якої було різне бачення ролі партії, що врешті-решт зумовило розбіжність фракцій як у методах роботи, так і в тактиці.

У підрозділі 2.2. «Фракційне самовизначення та організаційна робота меншовиків губернії» відзначено, що основу РСДРП складали її місцеві організації, які формувалися за територіальним принципом. З'ясовано, що в 1903 - 1904 рр. соціал-демократичні організації діяли у 21 населенному пункті губернії, як: Авдіївка, Алчевськ, Бахмут, Горлівка, Гришине, Довгинцеве, Єнакієве, Кадіївка, Кам'янське, Катеринослав, Кривий Ріг, Луганськ (міська організація та Гірничий комітет), Макіївка, Маріуполь, Новомосковськ, Олександрівськ, Павлоград, Слов'янськ, Юзівка (заводська та міська організації), Щербинівка, Ясинувате. Усього нараховано 23 комітети місцевих організацій, серед яких дві (Катеринославська і Донецький союз) мали право представляти соціал-демократів губернії на з'їздах партії й були наближені за своїм статусом до окружних організацій. Підраховано чисельність партійців губернії: якщо напередодні ІІ з'їзду їх загальна кількість не перевищувала 900 соціал-демократів, то напередодні революції мінімальна кількість меншовиків в губернії становила 1 300 осіб, більшовиків 800 осіб.

У діяльності меншовиків губернії напередодні революції виокремлено періоди, які відзначалися напруженістю внутрішньоорганізаційного протиборства з більшовиками: змагання за контроль над комітетами найвпливовіших у регіоні організацій, які мали право представляти інтереси соціал-демократів губернії на з'їздах партії (осінь 1903 р.); боротьба за керівні органи організацій, що були слабо пов'язані з партійними центрами й офіційно не визначили свого ставлення до рішень ІІ з'їзду РСДРП (жовтень - грудень 1903 р.); поширення впливу на рядових партійців через залучення активу губернських організацій до дебатів, що спричинило поділ соціал-демократів на послідовників двох фракцій - меншовизму і більшовизму, при збереженні фактичної єдності партійних установ (1904 р.). Серед професійних революціонерів-практиків, які найбільш плідно втілювали в життя теоретичні та організаційні принципи меншовицької фракції в губернії виділялися: В. Ванновський, В. Вульфович, Р. Гальберштадт, І. Єгоров, С. Зарецька, К. Захарова-Цедербаум, І. Ісув, О. Кац, В. Левицький-Цедербаум, А. Локерман, І. Мошинський, В. Розанов, С. Цедербаум, А. Шнеєрсон.

Виявлено причини, які спонукали членів фракцій не ініціювати розкол губернських організацій, а йти на компроміс. Це зокрема такі: нестача професійних революціонерів, агітаторів і пропагандистів, здатних повести за собою маси; відсутність коштів і неможливість результативно працювати в конспіративних умовах дрібним організаційним утворенням; діяльність в губернії політичних сил (есерів, українських та єврейських політичних організацій) - конкурентів у боротьбі за прихильність населення. Дебати з тактичних питань (про самостійність робітничого руху та доцільність утворення робітничої партії на широкій класовій основі, пріоритетність економічної боротьби над політичною) супроводжували роботу революціонерів, проте організації РСДРП губернії до початку 1905 р. залишалися цілісними, а спільна діяльність й визнання положень програми партії заклало підвалини майбутньої співпраці.

У підрозділі 2.3. «Агітаційно-пропагандистська робота меншовиків» розглянуто програмні засади, форми і методи партійної діяльності меншовиків. З'ясовано, що в основу роботи меншовиків губернії лягли положення програми РСДРП, яку було прийнято на ІІ партійному з'їзді. Спираючись на програму РСДРП, меншовики губернії роз'яснювали населенню ідеологію соціал-демократії, використовуючи широкий арсенал методів партійної роботи.

Встановлено, що найбільш поширеними напрямами роботи меншовиків губернії були пропаганда та агітація, що проводилися в усній або друкованій формах. Основними методами агітаційно-пропагандистської роботи в міських організаціях були такі: діяльність пропагандистських гуртків, проведення публічних дебатів між соціал-демократами, розповсюдження губернією матеріалів революційного друку - листівок, прокламацій, брошур, тематика яких була близькою робітникам, військовим, селянам, учнівській молоді. Подібний вибір меншовиками засобів партійної роботи напередодні революції пояснюється конспіративними умовами діяльності революціонерів й відсутністю можливостей вільного спілкування з населенням. Виявлені спроби меншовиків губернії посилити роль усної агітації в діяльності міських організацій. Так, у листопаді - грудні 1904 р. меншовики намагалися залучити робітників до «банкетної кампанії», активною участю яких передбачали радикалізувати частину земських зборів, втягнути робітників у політичну боротьбу, знайти союзників робітничого руху серед ліберальних діячів краю. В цілому, відзначена помірна результативність агітаційно-пропагандистської роботи меншовиків у зв'язку з відволіканням усіх сил на внутрішньопартійні конфлікти.

Підкреслюється відсутність потужних партійних осередків меншовиків у сільській місцевості й існування тільки непостійних селянських гуртків. Відзначено, що меншовики на селі поступалися есерам у популярності та результативності праці. Партійна робота обмежувалася поширенням літератури та епізодичними візитами агітаторів, тому меншовикам доводилося піклуватися не про відповідний «ґрунт» для революційної праці, а про обробку вже розпропагованої есерами селянської маси. Відзначено причини, що заважали меншовикам розгорнути роботу: недостатність досвіду роботи в сільській місцевості, нестача агітаторів і пропагандистів, відсутність належних умов для конспірації, поліцейські репресії, розпорошеність сільського населення на значній території та ін. Наголошується на відсутності відмінностей у роботі представників фракцій напередодні революції у сільській місцевості. З'ясовано, що непопулярність соціал-демократів на селі губернії була викликана невідповідністю аграрної програми РСДРП потребам селянина-господаря (у програмі партії не вказувався механізм селянського землекористування) й переконанням керівників міських комітетів у другорядності праці серед селянства.

У підрозділі 2.4. «Бойова діяльність меншовиків» йдеться про практику створення меншовиками воєнізованих загонів з членів партії та місцевого населення для безпосередньої участі у збройній боротьбі з владою, аналізується також ставлення меншовиків до терору в 1903 - 1904 рр.

Визначено, що утворення бойових організацій не було актуальним серед меншовиків напередодні революції. Наприкінці 1904 р. в Донбасі меншовики утворили бойові дружини для захисту населення від можливих погромів (Харцизьк, Юзівка), але відсутність зброї та добровольців, робило загони не ефективними. Виявлено намір членів обох фракцій організувати бойову групу для вбивства ротмістра Будагівського (Олександрівськ), який, однак, не був реалізований у зв'язку із забороною регіональними лідерами та проведенням серед активу кампанії боротьби з «есерівщиною». Проте неприйняття меншовиками до терористичної діяльності в цілому не поширилося на вбивство агентів охоронки й не завадило партійцям організувати замах у 1904 р. на Г. Євдокимова в Юзівці.

Зроблено висновок, що напередодні революції бойова робота була другорядною у партійній діяльності меншовиків й проводилася силами найбільш радикально налаштованих партійців, як правило, за власною ініціативою. Вагомої ролі, на роботу організацій РСДРП та стабільність розвитку регіону у 1903 - 1904 рр. не відігравала. Основним заняттям меншовиків залишалася агітаційно-пропагандистська робота серед робітників та меншою мірою серед селян і солдатів, багато сил забирали внутрішньопартійні незгоди.

У третьому розділі - «Ідейні погляди та діяльність меншовиків губернії у період першої демократичної революції» - досліджено ідейні погляди та напрями партійної роботи меншовиків упродовж 1905 - 1907 рр., окреслено мережу організацій РСДРП губернії та особливості фракційної боротьби в них.

У підрозділі 3.1. «Внутрішньоорганізаційна робота меншовиків» виклад матеріалу розпочато з огляду мережі соціал-демократичних організацій губернії та розгляду специфіки міжфракційних протиріч під час революції. З січня по квітень 1905 р. тривав період посилення внутрішньопартійної боротьби в організаціях, що зумовлювалося бажанням регіональних лідерів фракцій грати визначальну роль у революційному русі. Переоцінка сил кожною фракцією призвела до розколів периферійних соціал-демократичних осередків та утворення паралельно діючих організацій РСДРП. Подібні партійні осередки відчували постійну потребу в кадрах і фінансах, зазнавали частих розгромів поліцією, що спричиняло зниження результатів партійної роботи соціал-демократів губернії, перевагу друкованої агітації над усною в перші місяці революції. Травень - листопад 1905 р. - доба об'єднавчого руху, який виник як результат усвідомлення членами фракцій своєї слабкості, що згодом вилилося в організацію спільнофракційних революційних акцій та поступове злиття партійних осередків у цілісні організації РСДРП. Останній період тривав з грудня 1905 р. до червня 1907 р. й характеризувався спільною робою представників обох фракцій в єдиних соціал-демократичних організаціях. Це також період розширення та вдосконалення організаційної побудови партійних осередків.

Виявлено, що впродовж 1905 - 1907 рр. соціал-демократи помітно збільшили не кількість організацій, а їх чисельність. Організації, в межах яких співпрацювали представники обох фракцій партії, діяли в таких населених пунктах губернії: Авдіївка, Алмазна, Алчевськ, Бахмут, Верхньодніпровськ, Вознесенськ, Горлівка, Гришине, Дебальцеве, Довгинцеве, Дружківка, Єнакієве, Кадіївка, Кам'янське, Катеринослав, Костянтинове, Кривий Ріг, Луганськ, Макіївка, Маріуполь, Микитовка, Новомосковськ, Нижньодніпровськ, Нікополь, Олександрівськ, Павлоград, Слов'янськ, Харцизьк, Юзівка, Щербинівка, Ясинувате. У період революції діяло не менше 31 організації, серед яких найвпливовішими променшовицькими були 4 окружні (Донецький союз, Костянтиново-Горлівська, Юзівсько-Петровська, Алмазно-Юріївська) та загальноміська Катеринославська.

Заплутаність міжфракційних відносин у місцевих організаціях, що ускладнювало виявлення чіткої межі між меншовиками та більшовиками, унеможливила визначення соціального складу меншовиків губернії. Однак, враховуючи норми, у відповідності з якими обирали делегатів на IV та V з'їзди партії, вдалося підрахувати чисельність соціал-демократів губернії. Наприкінці 1905 р. - на початку 1906 р. в організаціях РСДРП нараховувалося не більше 1 500 меншовиків та 900 більшовиків, а наприкінці 1906 р. - на початку 1907 р. не більше 6 500 меншовиків і 2 000 більшовиків.

У підрозділі 3.2. «Участь меншовиків у суспільно-політичному русі 1905 - 1907 рр.» досліджено різні аспекти партійної діяльності меншовиків у губернії. На початку 1905 р. набір методів партійної роботи меншовиків урізноманітнився. Цьому сприяв страйковий рух, що поширювався губернією, поступова радикалізація мас, підвищення попиту в населення на нелегальну революційну літературу. Друковані форми агітації чи пропаганди стали недостатніми, і на перший план виходять альтернативні форми діяльності: виступи на мітингах, робота у страйкових комітетах, Депутатських зборах, організація антиурядових виступів, усна агітація серед робітників, солдатів, селян. Згодом меншовики проявили себе участю в Радах робітничих депутатів, у профспілковому русі, у виборчих кампаніях. Ці напрями роботи меншовиків й висвітлено у даному підрозділі.

Зокрема простежено участь меншовиків у виборах депутатів до Державних дум, під час яких було обрано від губернії до Першої Думи меншовика І. Михайлова, до Другої - меншовика Г. Білоусова та угодовця І. Нагіх. Відзначено, що під час виборів меншовики, з чисто прагматичних міркувань, співробітничали з кадетами, які надавали революціонерам технічні та фінансові ресурси. Висвітлено участь меншовиків у організації профспілок, які відстоювали правові та економічні інтереси робітників, надавали медичну допомогу, організовували культурно-просвітницькі установи (читальні, книжкові кіоски, лекційні комісії, вечірні курси). Керівництво меншовиками подібними акціями, які приносили швидкі результати в поліпшенні матеріального становища робітників - збільшували популярність меншовиків серед міського пролетаріату. Відзначено також роботу меншовицьких регіональних лідерів, які найбільш плідно втілювали теоретичні та організаційні принципи фракції в губернії: П. Басовського, Г. Білоусова, Д. Губського, Є. Гуревича, М. Дроханова, В. Жолтенького, М. Крома, Н. Сандомирського, П. Сокульського, В. Скорохода, Г. Ткаченка-Петренка.

У сфері військової роботи впродовж 1905 р. в губернії простежено участь меншовиків у трьох військових організаціях (Катеринославській, Павлоградській, Олександрівській) і військовій групі (Юзівській). У результаті діяльності цих організацій та при активній співпраці представників обох фракцій РСДРП в губернії велася агітаційно-пропагандистська робота серед солдатів Сімферопольського, Перекопського, Феодосійського, Бердянського, Керч-Єнисейського, Павлоградського полків та козачих сотень. Доведена обмеженість роботи меншовиків у військовому середовищі агітаційно-пропагандистською роботою через їхню впевненість у несвоєчасності збройного повстання, що зумовило поступове зосередження кадрів і матеріальних ресурсів на легальній діяльності та на посиленні уваги на організації і мобілізації пролетаріату.

У підрозділі 3.3. «Радикальні методи партійної діяльності меншовиків» подається аналіз участі меншовиків у роботі бойових організацій партії, застосування ними насильницьких методів боротьби з владою. Бойова робота поділена на три етапи, протягом яких участь меншовиків у радикальних заходах відзначалася різним рівнем активності. Спочатку тривав період становлення бойових організацій (народна міліція, бойові дружини, загони самооборони) і організація військово-технічної підготовки повстання (озброєння партійців, розробка тактики дій) - з травня по жовтень 1905 р. Виявлено перебування меншовиків у бойових загонах, що діяли в 27 населених пунктах. Основними завданнями цих підрозділів були - захист агітаторів та учасників демонстрацій від можливих нападів з боку опонентів чи поліції, забезпечення порядку в громадських місцях, захист мешканців робітничих селищ від погромів. З листопада по грудень 1905 р. меншовики відзначилися активною участю у виготовленні та закупівлі зброї, експропріації грошей, сутичках з військами та поліцією, співпрацею з представниками одного революційного табору (більшовиками, бундівцями, есерами) при одночасному ухилянні від безпосередньої участі у терористичних актах.

Відзначено той факт, що радикальні методи партійної діяльності меншовиків, навіть під час найбільшого піднесення революції наприкінці 1905 р. залишалися другорядними. Піддавшись повстанським настроям, меншовики долучилися до конкретної бойової роботи, проте не припинили агітаційно-пропагандистську діяльність, керівництво страйковим рухом, участь у розбудові профспілок. Після грудневих подій 1905 р. меншовики остаточно зробили ставку на легальні можливості партійної роботи. Упродовж 1906 - 1907 рр. тривав спад бойової активності меншовиків, поступовий розпуск бойових угруповань і певна легалізація політичної діяльності, що врешті-решт зумовило вихід радикальних елементів з меншовицьких організацій і їх перехід до соціалістів-революціонерів чи анархістів.

У висновках підбиті підсумки і зроблені узагальнення проведеного дисертаційного дослідження.

З'ясовано, що стан історіографічної розробки теми дисертації не був достатнім. Аналіз доробку фахівців з теми дослідження свідчить про зацікавленість в історіографії таким суспільно-політичним явищем, як меншовизм, ще від початку ХХ ст. Водночас можна стверджувати, що комплексне вивчення історії діяльності меншовиків Катеринославської губернії в 1903 - 1907 рр. ще не здійснювалося, дослідження проблеми проводилося фрагментарно. Увага приділялася окремим напрямам партійної роботи меншовиків, зокрема висвітлювалися внутрішньопартійні конфлікти з більшовиками, участь у профспілковому русі в роки революції 1905 - 1907 рр., діяльність найбільш відомих меншовицьких регіональних лідерів. Проте ряд питань залишилися поза увагою дослідників, як-от: процес зародження меншовицьких осередків на Катеринославщині, їх організаційна структура, програмні засади, основні напрями і методи партійної роботи.

Унаслідок залучення архівних та опублікованих матеріалів створено модель джерельної бази дослідження. У ході пошукової роботи дисертант опрацював матеріали 5 архівів, 27 фондів, 162 одиниці зберігання. У процесі типолого-видової класифікації джерел з теми дослідження виділено сім груп джерел: програмно-організаційні документи соціал-демократії, законодавчі акти, офіційні діловодні позасудові документи державних установ і підприємств, судово-слідчі матеріали, епістолярій, мемуаристика, періодична преса. Своєрідність досліджуваної теми зумовила використання в першу чергу програмно-організаційних документів соціал-демократії, серед яких найвищим рівнем інформативності вирізняються матеріали організацій РСДРП губернії (протоколи засідань, резолюції комітетів, районних і низових осередків, статути організацій, листівки). Здійснення наукової критики джерельної бази дозволяє дійти висновку про достатній рівень її автентичності та вірогідності. Залучені у дослідницькій роботі джерела є цілком повними і репрезентативними для відтворення достовірної картини діяльності меншовицьких осередків Катеринославщини, а відтак і для досягнення поставленої у роботі мети та вирішення відповідних завдань.

Показано наявність принципових ідейних протиріч, відсутність організаційної єдності в губернських соціал-демократичних організаціях задовго до фракційного розколу партії. Безперервні дискусії з питань пріоритетності економічної та політичної боротьби, доцільності організаційної реформи в партійних периферійних установах за принципом автономності чи чіткої партійної підпорядкованості, ставлення до селянського і робітничого рухів, ліберальної буржуазії та інших політичних сил, що знаходилися в опозиції до влади призводили до розколу місцевих організацій, існуванню конфліктів особистого характеру між регіональними лідерами. Наявність розбіжностей спричинило динамічне становлення меншовизму на периферії, розподіл рядових партійців на представників двох конкуруючих фракцій. Визрівання меншовицької світоглядної системи зумовлювалося не тільки зовнішніми чинниками, такими, як вплив резолюцій ІІ з'їзду РСДРП, але й глибинними внутрішніми складними процесами, що визрівали в губернських соціал-демократичних організаціях від початку ХХ ст.

З'ясовано, що в губернії існувала розвинута мережа соціал-демократичних організацій, у складі яких, окремо чи у співпраці з більшовиками, працювали меншовики. Підраховано, що напередодні ІІ з'їзду РСДРП на Катеринославщині діяло не менше 20 соціал-демократичних організацій, до складу яких входило до 900 осіб. Після утворення фракцій упродовж 1903 - 1904 рр. в губернії функціонувало не менше 23 організацій РСДРП, що нараховували як мінімум 1 300 меншовиків та 800 більшовиків. У період революції в губернії виявлено незначне збільшення кількості організацій РСДРП - яких нараховувалося 31. Проте відзначено суттєве збільшення чисельності: від 1500 меншовиків та 900 більшовиків наприкінці 1905 р. - на початку 1906 р. і до 6500 меншовиків та 2000 більшовиків наприкінці 1906 р. - на початку 1907 р. Ці підрахунки спростовують усталені стереотипи радянської історіографії щодо співвідношення меншовиків і більшовиків у нашому регіоні.

Проаналізована структура організацій РСДРП з моменту їх становлення в губернії до кінця революції. Виявлена ускладненість структури організацій: перехід від простої моделі «комітет - низові партійні осередки» до більш розгалуженої складної «вертикальної системи» побудови організацій «комітет окружної організації - комітети загальноміських організацій - районні організації - підрайонні осередки - робітничі гуртки». Ускладнення структури організацій відбулося відповідно до Статутів, ухвалених на з'їздах партії (ІІ - V) і Женевській конференції меншовиків 1905 р. і зумовлювалося збільшенням кількості членів організацій та обсягу партійної роботи.

У відповідності до ідейно-тактичних настанов та за формами і методами партійної роботи меншовиків Катеринославської губернії 1903 - 1907 рр. в їхній діяльності виділяються два періоди. Перший період (середина 1903 р. - 1904 р.) вирізняється становленням меншовицьких осередків в губернських організаціях РСДРП. Для нього характерні: боротьба представників фракцій за керівні органи найбільших партійних організацій губернії (вересень - жовтень 1903 р.); змагання за керівні органи провінційних дрібних організацій, які не визначили свого ставлення до рішень ІІ з'їзду партії (жовтень - грудень 1903 р.); втягнення у конфлікт рядових партійців та формування фракційних осередків в організаціях губернії при збереженні їх єдності (січень - грудень 1904 р.). Другий період діяльності меншовиків Катеринославської губернії збігається з першою демократичною революцією 1905 - 1907 рр., коли революціонери отримали можливість реалізації ідеологічних положень на практиці. У цей період відбулося розмежування сфер впливу між фракціями та розкол існуючих організацій за фракційним принципом (січень - квітень 1905 р.); зародження об'єднавчого руху, який був спричинений усвідомленням своєї слабкості представниками обох фракцій, що згодом вилилося в організацію спільнофракційних революційних акцій та поступове злиття партійних осередків у цілісні організації РСДРП (травень - листопад 1905 р.); радикалізація поглядів та невластива меншовикам активність у бойовій сфері партійної роботи (листопад - грудень 1905 р.); відхід від радикальних дій і ширше використання легальних можливостей: профспілкового руху, культурно-просвітницької діяльності, думської тактики (січень 1906 - червень 1907 рр.).

Зазначено, що в основу партійної діяльності меншовиків губернії були покладені пункти програми партії, прийнятої на ІІ з'їзді РСДРП. Поступово, з розвитком політичних подій та зміною історичної реальності, меншовикам довелося визначати або уточнювати власну фракційну позицію. Напередодні революції на нарадах та зборах партактиву меншовики губернії обговорювали такі тези: ставлення соціал-демократії до російсько-японської війни (меншовики виступали проти «тактики поразки» більшовиків, за мир та скликання Установчих зборів); пріоритетність економічної боротьби над політичною в роботі партійних організацій; необхідність побудови організації робітників на широкій класовій основі; самостійність робітничого руху, в якому меншовики себе бачили в ролі організаторів та просвітителів пролетаріату; необхідність співпраці робітників з ліберальною буржуазією під час «банкетної кампанії» в листопаді - грудні 1904 р. для утворення спільної опозиції самодержавству. Під час революції актуалізувалися погляди меншовиків на збройне повстання, селянський рух, співвідношення легальних можливостей і насильницьких дій у політичній боротьбі. Тут меншовики надавали пріоритет агітаційно-пропагандистській діяльності з метою політичної підготовки населення до можливого збройного протистояння і створення необхідних революційних осередків в армії. Селянство не ігнорували, але вважали партійну роботу на селі другорядною, головну увагу спрямовували на міський пролетаріат, який мали за рушійну силу революції. Обираючи методи діяльності, передбачали можливість застосування усіх форм боротьби залежно від політичної ситуації в країні.