Размещено на http://www.allbest.ru

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ДЕШЕВЕНКО ЛЮДМИЛА ПЕТРІВНА

Удк 316.482.3(477)”17”

ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ПРОТИ СОЦІАЛЬНОГО ГНІТУ НА ПІВНОЧІ ГЕТЬМАНЩИНИ В XVIII СТОЛІТТІ

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Черкаси - 2009

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії України Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Гуржій Олександр Іванович,

Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Струкевич Олексій Карпович,

Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського, завідувач кафедри політології

кандидат історичних наук, доцент

Священко Зінаїда Василівна,

Уманський державний педагогічний університет ім. П. Тичини, доцент кафедри всесвітньої історії та правознавства

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Черкаського національного університету (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22)

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Корновенко С. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За роки незалежності Української держави у вітчизняній історіографії вивчення соціальних рухів доби середньовіччя та нового часу набуло великого етапного імпульсу порівняно з радянським періодом. З'явились навіть цілі напрямки досліджень: політико-правова свідомість їх учасників, воєнне мистецтво, соціокультурна роль козацтва, селянства та міщанства, система цінностей тощо. В нашій країні почали виходити спеціальні фахові часописи на кшталт „Соціуму” (Інститут історії України НАН України), виникли і нині функціонують відповідні центри (підрозділи) в академічних гуманітарних установах, вищих навчальних закладах. повстанський боротьба загін соціальний

У цьому аспекті особливий інтерес становить Лівобережна Україна XVIII ст., т. зв. Гетьманщина, яка на той час перебувала в складі Російської держави (з 1721 р. - імперії), на соціальні процеси в якій впливали чинники Правобережжя (входило до складу Речі Посполитої), Запорозької Січі й Слобожанщини. Водночас, специфікою збройної боротьби проти утисків можновладців тут було те, що вона вже перестала складати органічну єдність національно-визвольного, конфесійного та соціального, як, наприклад, на Правобережній Україні. Говорячи ж конкретно про північний регіон (Стародубський і Чернігівський полки), то слід зазначити, що на цій території збройна боротьба стала однією з найяскравіших сторінок т. зв. „епохи великих повстань” (за визначенням В. А. Смолія та В. С. Степанкова). Через її комплексне вивчення можна виявити особливості соціального протистояння окремих груп населення на різних етапах історичного розвитку, з'ясувати першопричини загострення локальних конфліктів і джерела поповнення повстанських загонів, показати роль і наслідки боротьби в формуванні свідомості українців тощо. До пріоритетних напрямків наукових пошуків належать ідейно-організаційні засади, тактика і методи учасників повстань, а також політичні аспекти останніх.

Отже, наведені вище міркування визначають науково-практичнута суспільно-політичну актуальність теми, що і зумовило звернення автора до її вивчення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у межах комплексної програми кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, вона є складовою держбюджетної науково-дослідної теми „Історія української державності” (номер державної реєстрації 0103U003693). Дослідження органічно пов'язане з тематикою наукових пошуків Українського інституту воєнної історії, Науково-дослідного інституту козацтва (при Інституті історії України НАНУ).

Об'єктом вивчення є збройна боротьба на півночі Лівобережної України в XVIII ст.

Предмет дослідження - еволюція форм, методів і тактики учасників повстань та їх ідейно-організаційні засади.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють XVIII ст. - від завершення т. зв. „періоду стабілізації”, за визначенням деяких істориків і фактично до початку 80-х років XVIII ст., коли в регіоні було остаточно ліквідовано автономний суспільно-політичний устрій і замінено його на загальнодержавний, а місцеві козацькі полки перетворені на регулярні підрозділи російської армії (1783 р.). Відповідно до цього розглянуто початковий етап (за гетьманства І. Мазепи та І. Скоропадського) і подальше розгортання масового збройного протистояння між окремими соціальними групами населення, яке в кінці XVIII ст. набуло якісно нового змісту та зазнало помітної трансформації (на що вплинули: процес зародження і формування робітничого класу й буржуазії; перетворення козацької старшини на дворянство, юридичне оформлення указом Катерини II від 3 (14) травня 1783 р. на Лівобережній Україні кріпосного права). В окремих випадках, з метою простежити еволюцію того чи іншого явища (події), а також зробити необхідні історичні порівняння та провести аналогії, здійснено відповідні екскурси в попередній або наступний періоди.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території Стародубського і Чернігівського полків - найбільші адміністративно-територіальні військові одиниці Гетьманщини означеного періоду.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі вивчення та критичного аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел і спеціальної літератури попередників відтворити достовірність перебігу та показати сутність збройної боротьби в межах Стародубського та Чернігівського полків у XVIII ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- з'ясувати стан наукового вивчення теми, рівень та повноту забезпечення її джерельної бази;

- дослідити соціально-економічні аспекти всіх повстань, які відбувалися в регіоні протягом означеного періоду;

- з'ясувати першопричини повстань, визначивши роль загальних чинників і особистого фактору;

- показати масштабність і головні закономірності переселенського руху в регіоні, розкрити його значення у формуванні повстанських загонів;

- висвітлити ідеологічні уявлення, соціальні прагнення та методи боротьби учасників повстань;

- простежити особливості соціальних рухів на різних етапах розвитку;

- зробити підрахунки (принаймні приблизні) чисельності повстанців і населених пунктів, де ті діяли найбільш активно.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань та результатами їхнього розв'язання:

- з'ясовано ступінь висвітлення цієї теми в історіографії, вперше визначено періоди її дослідження, до наукового обігу введено значну кількість архівних джерел;

- встановлено процес протистояння селян, рядових козаків і міщан;

- уточнено хронологічні межі тих чи інших повстань;

- виявлено зародження збройних конфліктів набагато раніше, ніж про це писали деякі історики-попередники (скажімо, встановлено, що початок супротиву в с. Фоєвичі на Стародубщині датується 20-ми - початком 30-х років XVIII ст., а не 1747 р., як це зазначено в радянській історіографії);

- на конкретному прикладі Стародубського та Чернігівського полків дещо скореговано попередню наукову тезу про нібито „постійне кількісне зростання повстань і охоплених ними населених пунктів”;

- реконструйовано механізм боротьби безпосередніх виробників і їх конкретні соціальні прагнення та економічні інтереси;

- загострення збройного супротиву посполитих і козацтва розглянуто з урахуванням впливу зовнішньополітичних факторів за умов становлення і зміцнення абсолютизму в Російській імперії, коли царський уряд поступово ліквідував автономію Гетьманщини, проводив тут русифікаторську політику і гальмував розвиток української культури.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її положень і висновків, а також уміщеного до неї фактичного матеріалу при розробці широкого кола питань із історії України нового часу, написання спеціальних студій з минулого суспільних рухів, проведенні історико-краєзнавчих досліджень, вітчизняній музейній і туристичній практиці, а також викладацькій діяльності. Перспективним напрямом вважаємо багатотомне видання на тему „Еволюція козацької боротьби в Україні”, складовою частиною міг би бути і підрозділ про збройне міжстанове протистояння на території Гетьманщини в XVIII ст.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. В ході дослідницької роботи її основні положення були апробовані на наукових конференціях різного рівня: Сімнадцятій науковій сесії Осередку Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2006), IV Міжнародній науково-практичній конференції „Науковий простір Європи'2008” (Дніпропетровськ, 2008), IV Міжнародній науково-практичній конференції „Науковий прогрес на межі тисячоліть'2008” (Дніпропетровськ, 2008), IV Міжнародній науково-практичній конференції „Актуальні проблеми сучасних наук'2008” (Дніпропетровськ, 2008).

Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 10 наукових статей, 5 з яких у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 6,4 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації відповідає поставленій меті та вирішенню основних завдань дослідження. Робота складається із переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел та літератури (174 позиції). Також до тексту вміщено 6 карт. Загальний обсяг дисертації становить 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет і хронологічні рамки дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, наукову новизну і практичне значення, апробацію одержаних результатів, охарактеризовано структуру дослідження.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база, принципи і методи дослідження”, що складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, з'ясовано стан наукового вивчення та схарактеризовано комплекси документів, що репрезентують її джерельну базу, окреслено методологію дослідження.

Конкретно в історіографічному підрозділі поставлено за мету проаналізувати праці попередників, які мають або безпосереднє відношення до теми чи конкретний і важливий фактичний матеріал із історії збройних повстань на півночі Гетьманщини в XVIII ст., або ж принципові теоретичні положення та узагальнення. Останніх налічується взагалі обмаль, бо у вітчизняній як дожовтневій, так і радянській історичній науці віддавалася перевага накопиченню фактичного матеріалу, опису чи уточненню окремих подій, а аналіз різних аспектів робився, як правило, побіжно. За панування марксистсько-ленінської ідеології в СРСР, теоретичні студіювання фактично замінювалися широким цитуванням робіт „класиків” з того чи іншого приводу, до якого часто-густо досить „штучно” долучалися приклади з історії й в результаті доводилася „істина”, достовірність оцінок тощо. Водночас, не можна не звернути увагу на те, що лише загальна бібліографія напрацювань про соціально-економічне становище народних мас і соціальні рухи на Лівобережжі від середини XVII до кінця XVIII ст. налічує не один десяток назв.

Коли ж говорити загалом про перші великі праці з історії Гетьманщини, т. зв. дворянських представників, то слід зазначити, що в них означені нами для дослідження аспекти практично не розглядалися. Наприклад, у багатотомних книгах Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича маємо лише поодинокі згадки про соціальні протиріччя, які час від часу зумовлювали „свавільства” і „бунти” запорожців і лівобережних козаків. Причини утисків народних мас ними вбачалися не в самій суті тогочасних антагоністичних відносин, а у зловживаннях окремих старшин і гетьманів.

Помітний крок, порівняно з попередниками, у висвітленні теми зробили представники буржуазно-ліберального напрямку, які значно розширили джерельну базу, опрацювали новий фактичний матеріал, зробили певні переоцінки деяких явищ і подій з історії Гетьманщини. З-поміж них насамперед вирізняється науковий доробок М. Костомарова. Історик набагато більше приділив уваги ролі народних мас у минулих суспільних процесах, зокрема, стосовно до населення України другої половини XVII ст., показавши соціальні й політичні інтереси різних груп. Він зробив у своїй основі вірний висновок: на той період „резко стояли одни против других, знатные и простые, городовые и низовые”; „люди зажиточные замыкались в круг против черни”.

Наведені положення з праць М. Костомарова переконують нас у тому, що радянська історіографія, як правило, несправедливо закидала йому звинувачення в „затушковуванні класової боротьби” на Лівобережжі, „ігноруванні внутрішніх соціально-економічних умов закріпачення селян”, „запереченні збройного протистояння між станами” тощо. Водночас він не зміг до кінця правильно пояснити причини соціального розшарування селян, міщан і рядових козаків. Сучасник М. Костомарова, український історик В. Антонович, вивчаючи актові матеріали про гайдамацтво XVIII ст., а потім опублікувавши на цю тему декілька студій, не зміг простежити взаємозв'язки повстанців Стародубського та Чернігівського полків із загонами гайдамаків, що на той час діяли не лише в Україні, а й далеко за її межами (Білорусі, Польщі, Росії). Зокрема, він писав, що гайдамацтво „никогда не обращалося на Малороссию”.

Утім наведений нами у відповідному місці документальний матеріал певною мірою корегує таку думку.

Мало що нового при вивченні проблеми додали також праці І. Теличенька, А. Шлікевича та О. Кістяківського.

Крізь призму діяльності ватажка гайдамацьких загонів С. Гаркуші в Україні 70-80-х рр. XVIII ст. взаємовпливи соціального опору представників різних груп населення на території північного регіону частково простежив К. Кошовик. Для розуміння природи тогочасного судочинства, в сферу якого досить часто потрапляли учасники збройної боротьби, має важливе значення праця О. Левицького про народне життя в „Малоросії”.

Першим, хто безпосередньо описав становище народних мас практично по всім лівобережним полкам у другій половині XVII - XVIII ст. став О. Лазаревський. У своїх численних працях, з-поміж яких для нас є найважливішими „Описание Старой Малороссии” (в 3-х томах) і „Малороссийские посполитые крестьяне (1648 - 1783 гг.)”, він уперше більш-менш конкретизував причини, хід і наслідки кількох гучних повстань у межах Стародубщини і Чернігівщини, правда, пояснивши їх лише як результат зловживань місцевих старшин і підтримки їх з боку вищої влади полків. Принциповою думкою вченого стало те, що „звільнення” селян від гніту „державців” він убачав не у зміні загальної системи, яка існувала у взаємовідносинах між станами в Гетьманщині, а у необхідності уникати утисків безпосереднім виробникам. За ним, щоб селянам позбавитися „чрезмерного послушания”, „притязаний” і „насилий” слід було діяти трьома лише мирними способами: 1) переписатися з „поспільства” в „козацьке товариство”; 2) залишивши свої власні землі, переселитися „на слободи”; 3) перейти на статус „підсусідків”, які не мали своїх угідь, а жили здебільшого по дворах заможних господарів.

Певною мірою ідеалістично показала розвиток кріпосницьких відносин у Гетьманщині О. Єфименко. Причинами цього процесу, на її думку, були не внутрішні фактори, а зовнішні: вплив ідей польсько-шляхетського суспільства, російських порядків і особистої зацікавленості місцевої старшини у збільшенні багатства. Фрагментарно висвітливши історію Стародубського та Чернігівського полків, вона практично не звернула увагу на збройні конфлікти, породжені соціально-економічними чинниками.

Схожі тенденції притаманні й капітальним працям В. Мякотіна та М. Слабченка з соціальної історії й розвитку народного господарства Лівобережжя XVII-XVIII ст.

У певному розумінні неперевершеною роботою за своєю фактологічністю, теоретичними узагальненнями, оригінальними міркуваннями, широтою використаних архівних матеріалів про становище посполитих і їх соціальні протести й до нині залишається монографія В. Барвінського „Крестьяне в Левобережной Украине в XVII - XVIII вв.”. Вчений одним із перших в історіографії прийшов до висновку, що не слід першопричинами активної форми боротьби за соціальні права вважати лише утиски можновладцями безпосередніх виробників.

В кінці 20-х рр. XX ст. було опубліковано спеціальну студію П. Федоренка про монастирське господарство на Лівобережжі XVII - XVIII ст. Вона дозволила дослідникам більш широко, ніж до того, розглядати становище такої категорії селян, як монастирські. Діяльність гайдамацьких загонів у межах Гетьманщини та Слобожанщини, а також їхній взаємозв'язок із місцевим населенням у невеликій статті описав М. Горбань.

Перехід до „вульгарної” марксистсько-ленінської методології помітно позначився на праці О. Назарця про „кріпацький терор” на Лівобережжі 40-50-х рр. XIX ст. І хоча в ній охоплено більш пізній період, автор часом робить цікаві історичні екскурси та узагальнення.

В 1931 р. вийшла друком насичена документальним матеріалом монографія М. Ткаченка „Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII - XVIII ст.”. І хоча в ній зазначено XVIII ст., проте здебільшого автор висвітлює питання попереднього періоду.

Визначальним періодом у справі вивчення „класової боротьби” в Гетьманщині, безперечно, слід вважати 50-ті роки XX ст., коли вже оформилося нове, „післявоєнне” покоління радянських істориків. Насамперед маємо на увазі тематично й хронологічно дотичні до нашої проблеми монографії І. Гуржія, В. Дядиченка, а також дисертації П. Маруні, А. Черевеня, Т. Муравльової.

У 1959 р. побачила світ студія узагальнюючого характеру В. Романовського про загострення класової боротьби та соціальні відносини на Лівобережжі в кінці XVII - на початку XVIII ст. Фрагментарно в ній мова йде і про події на півночі краю. Правда, соціальний антагонізм тут вчений класифікував вже на той період як взаємини між кріпаком і паном, що не відповідало дійсності.

Протягом 60-х років минулого століття особливо активно вивчалися аспекти становища і боротьби козацтва Гетьманщини XVIII ст. Саме тоді побачила світ оригінальна за задумом книга О. Апанович „Збройні сили України першої половини XVIII ст.”, де розглянуто, крім іншого, такі питання, як боротьба старшини проти покозачення посполитих, покріпачення козацтва, деякі форми протесту проти соціальних утисків тощо. Того ж року на схожу тематику було опубліковано дві статті О. Путра, але вже стосовно другої половини XVIII ст.

Гайдамацький рух у 20-60-х рр. XVIII ст. і його вплив на різні українські регіони дослідив О. Лола.

Значний вплив на студіювання аспектів, пов'язаних із соціально-економічним становищем і історією боротьби селянства зробив вихід у світ двотомника „Історія селянства Української РСР” (К., 1967. - Т. 1, 2). Зокрема, в т. 1, який хронологічно охопив період від найдавніших часів до 1917 р., наведено конкретний фактичний матеріал ХVІІІ ст. по Стародубщині й Чернігівщині (наприклад, названо окремі населені пункти, де відбулися збройні виступи).

Соціально-економічні процеси, які в XVI - XVIII ст. відбувалися в містах України й безпосередньо на території Гетьманщини, висвітлено у невеликій за розміром книзі Г. Швидько.

І, безперечно, для 70-х років минулого століття не можна не згадати велику колективну працю „Історія Української РСР” у 8-ми т. 10-ти кн., другий том якої охопив події Національної революції середини XVII ст., початок розкладу феодальної системи панування та зародження капіталістичних відносин (до кінця XVIII ст.). І хоча з погляду на сучасну методологію конкретно історичних досліджень вона дещо „застаріла”, проте зосереджений в ній фактичний матеріал залишається вагомим і до нині свого значення він не втратив.

На початку 80-х років XX ст. тему класового розшарування та боротьби за свої права міського населення Гетьманщини продовжив В. Кулаковський. Особливо цікаві дані він навів про кількісний склад окремих соціальних груп у містах, що певною мірою дозволяє уявити співвідношення та розстановку сил у часи протистояння посполитих і патриціату. Тоді ж побачила світ стаття В. Мордвінцева про посилення утисків щодо монастирських селян у 30-80-ті роки XVIII ст.

При з'ясуванні ідеологічних уявлень та соціальних прагнень учасників збройних повстань на Стародубщині та Чернігівщині в дисертації широко використовувалися напрацювання В. Смолія, зокрема, його монографія про формування свідомості народних мас протягом другої половини XVII - XVIII ст. Важливі спостереження та принципові висновки названого автора дозволили означені аспекти розглянути на більш „вужчому регіональному рівні”.

90-ті роки минулого століття ознаменувалися появою багатьох праць, у яких вже по-новому висвітлювалося чимало аспектів класової боротьби ранньомодерної доби. Спробу переосмислити загальне соціально-економічне та етнополітичне минуле українців здійснили вже у 1990 р. співробітники відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України в своїй капітальній синтетичній книзі.

Тоді ж, а також на початку XXІ ст. з'явилося чимало праць (В. Борисенко, В. Горобець, О. Гуржій, Л. Мельник, В. Панашенко, О. Путро та багато інших), які так чи інакше стосуються теми дисертації. Проте і до нині форми, методи і значення збройної боротьби проти соціального гніту на півночі Гетьманщини у XVIII ст. не стали предметом спеціального вивчення. Історики-попередники зазвичай побіжно розглядали означені аспекти і, можна сказати, лише визначили основні напрями проведення необхідного дослідження. Теж саме стосується польської та англомовної історіографії.

Основу історичної джерельної бази дисертації становлять актові та наративні пам'ятки, а також епістолярна спадщина. Найповніше збройну боротьбу на півночі Гетьманщини у XVIII ст. відображено в тогочасному діловодстві органів вищої (гетьманської) влади і місцевого управління. Залучену до дисертації джерельну базу умовно можна поділити на одиниці зберігання архівних сховищ і масив опублікованих документів.

Одним із найважливіших видів джерел є, акти державного управління (законодавчі постанови, пам'ятки українського права, резолюції та рішення адміністративних установ і судів тощо). Значну їхню частину опубліковано у таких багатотомних збірниках: „Полное собрание законов Российской империи”(ПСЗ), „Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией…” (Архив ЮЗР), „Актах, относящихся к истории Южной и Западной России” (Акты ЮЗР), „Акты, относящиеся к истории Западной России”, а також „Акты фамилии Полуботок с 1669 - 1734 гг. Из архива графа Милорадовича” та багато ін. Зокрема, в „ПСЗ” знайшла відображення боротьба царського уряду і козацької старшини проти селянських переходів і „шукання козацтва”, застосування заходів, спрямованих на придушення повстань і покарання їхніх учасників.

Невичерпним джерелом є часопис „Киевская старина”, де друкувалися універсали гетьманів, доповіді урядовців, розпорядження „малоросійських” установ щодо селян, міщан, рядових козаків і їх протестів проти утисків можновладців, каральні заходи щодо повстанців тощо.

Ревізії та описи дозволяють проаналізувати чисельність населених пунктів і в них жителів, які долучилися до збройної боротьби, з'ясувати соціальний і матеріальний статус учасників, порівняти „коливання” людності внаслідок повстань, переселень, репресивних заходів державців тощо. Особливо цінними при висвітленні теми стали фактичні дані, вміщені в „Генеральном следствии о маетностях” по Стародубському та Чернігівському полках (1729-1730).

Важливим джерелом є також козацько-старшинські літописи кінця XVII - першої третини XVIII ст. (Г. Грабянки, С. Величка, Самовидця, т. зв. Лизогубівський) і щоденники Я. Марковича, М. Ханенка, П. Борзаківського.

Фактично до першоджерела наближається і багатотомна історико-статистична праця Філарета стосовно Чернігівської єпархії.

Характеристика деяких з названих у цьому підрозділі опублікованих джерел міститься також у спеціальних археографічних працях М. Литвиненко та Л. Мельника.

Значний комплекс джерел зберігається в Центральному державному історичному архіві у м. Києві. Особливо широко в дисертації представлено документи і матеріали Ф. 51 „Генеральна військова канцелярія” (Оп. 1, 3), де зосереджено судові справи про більшість повстань на Стародубщині й Чернігівщині, заходи щодо їх придушення та покарання учасників.

Документальні матеріали Другої малоросійської колегії (Ф. 54) оповідають про загострення антагоністичних протиріч у другій половині XVIII ст., зокрема за гетьманування К. Розумовського.

Також вивчено й залучено до наукового обігу окремі справи Ф. 59 „Київська губернська канцелярія”, Ф. 64 „Київська сотенна канцелярія”, Ф. 80 „Стародубська полкова канцелярія” (1708-1780), Ф. 108 „Чернігівська полкова канцелярія”, Ф. 206 „Новгород-Сіверське намісницьке правління”, Ф. 269 „Канцелярія гетьмана К. Розумовського”, Ф. 236 „Канцелярія малоросійського генерал-губернатора” та деякі інші.

Неопубліковані джерела, залучені до дисертації, були також опрацьовані у фондах I „Зібрання О. М. Лазаревського” та II „Історичні матеріали” Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, а також Ф. 248 „Сенат і його установи. Малоросійська експедиція Сенату” Російського державного архіву давніх актів (м. Москва).

Загалом аналіз джерельної бази, залученої до дослідження, дає достатньо підстав стверджувати, що вона є різноплановою і репрезентативною. Це дозволило провести об'єктивне та комплексне вивчення означеної теми.

Методологічними засади дослідження є основоположні принципи історичної науки: історизму, об'єктивності, всебічного аналізу та синтезу. З-поміж спеціальних методів, які застосувала дисертантка, слід назвати такі, як конкретно-історичний, проблемно-теоретичний, порівняльний, статистичний, логічний та інші. Зокрема, завдяки першому вдалося визначити етапи та з максимальною достовірністю відтворити хід збройної боротьби на півночі Гетьманщини, уточнити її результати й наслідки. Логічний метод, який часто-густо використовувався через брак джерел і оптимальної інформації даних, дозволив розкрити фактори, які впливали на причини та підготовку повстань (наприклад, домінуюча роль переселенців). Статистичний метод уможливив підрахунки активних діячів соціальних протестів і населених пунктів, де вони зосереджувалися.

У другому розділі „Соціально-економічні аспекти збройної боротьби та свідомостні характеристики повстанців” висвітлено першопричини збройних повстань та роль особистісного фактора в зростанні протесту широких мас. Виділено та схарактеризовано загальноприйняті в радянській історіографії основні чинники „класової боротьби”:

- посилення феодально-кріпосницького гніту породжувало зростання протесту широких мас, насамперед, селянства;

– антифеодальна боротьба “наповнювала” весь період;

– селянський рух зростав з кожним десятиліттям;

– всі виступи були локальні, роздроблені.

Все вищесказане повністю заперечити ні теоретично, ні практично не можливо. Однак аналіз ідеологічних уявлень і соціальних прагнень учасників народної збройної боротьби свідчить про певні нюанси.

В. Барвінський у 1909 р. звернув увагу дослідників на таке: не слід вважати першопричинами “активного опору” лише посилення утисків. Навіть помірне “послушенство”, наголосив він, могло спричинити боротьбу посполитих, якщо вони починали відчувати економічну залежність, від котрої не могли позбавитися. Всі “смути” XVII ст. на Лівобережжі не обходилися без участі селян, які беручи в них участь, вкладали в них свої цілі - “особливий соціальний сенс”. На думку вченого, вони протестували проти: 1) всього існуючого державного та суспільного ладу; 2) роздавання маєтностей; 3) посилення влади старшини. Їх ідеалом була рівноправність - встановлення “порядку” в Гетьманщині на зразок Запорозької Січі.

Не все поспільство наважувалося задля досягнення мети на “крайні міри” та радикальні зміни. Як свідчать документи, цю частину населення становили переважно представники чи окремі групи людності, котрі ще не встигли “осісти”, зайняти своє місце (нішу) в суспільному житті, яке досить швидко змінювалося під впливом внутрішніх і зовнішніх (особливо російських) факторів.

Руйнаторами на місцях нерідко ставали дейнеки, “голота”, “чернь”, які не вели значне господарство, а тому вважалися найбільш “рухливим” елементом у суспільному процесі. Відстоюючи власні соціальні вподобання, вони не завжди співставляли їх з прагненнями “народної більшості”. Це, знову ж таки, породжувало “шатость”, яка часто мала форму протесту проти національної адміністрації й підтримку царського уряду, то навпаки - протистояння політиці останнього.

Нами наведено декілька конкретних прикладів, що мали місце на зламі XVII i XVIII ст.:

спровоковане усунення від влади гетьмана І. Самойловича 1687 р. відразу породило масовий рух проти старшин і орендаторів, який “вгамовував” уже І. Мазепа. Орендарі, т.зв. посесори, головним чином представники місцевого єврейства, прагнули в найстисліший термін отримати від орендованої землі щонайбільші прибутки, розорюючи тим самим селян. Як зазначив сучасних тих подій, польський письменник Й. Солтикович, державець завжди хотів, мов сарана, після знищення одних перенестися на інші ниви;

під час стрілецьких бунтів у Москві, українське населення реагувало на них, розмірковуючи приблизно так: слід було б перебити й своїх “значних старшин і орендаторів”, відібрати в них майно;

провокувала окремі соціальні вибухи діяльність Петрика (Петра Іваненка) та його т.зв. “прелестные” універсали.

Дослідження повстань посполитих у сс. Синін, Очкіне, Фоєвичі (Стародубський полк), що за деякими відмінностями були досить типовими для соціальних рухів Гетьманщини першої половини ХVІІІ ст., дозволило зробити висновок про такі основні причини загострення конфліктів:

надмірний обсяг “послушенства”;

примус козаків до виконання “підданських” повинностей;

активне довготривале “шукання козацтва” жителями і не вирішення проблеми через суд;

небажання землевласників іти на компроміси (поступки), незважаючи, навіть, на попередження та рішення Генерального військового суду, чинне законодавство стосовно козацтва;

зігнання небажаючих коритися козаків з їх земель і оселення на них залежних посполитих;

порушення панами т.зв. “слободних” років;

заборона можновладцями посполитській громаді користуватися їх земельними ділянками та угіддями.

Однак слід зазначити і велику роль особистісного фактора. Практично цей аспект у вітчизняній історіографії невиправдано мало привертав увагу дослідників. А втім, особистий фактор є однією з найбільш важливих першопричин протистояння на соціальному ґрунті. Причому в історії відомі досить унікальні факти, наприклад, провокація до виступу посполитих самими ж урядовцями. Як це, скажімо, мало місце 1743 р. на Стародубщині. Зокрема, доглядач за вільними військовими маєтностями в Комісії економії, поручик Кищинський з метою привабити до себе мешканців сіл Курове та Чубаров (Чубарове), які належали генеральному хорунжому М. Ханенку (з 1741 по 1760)”, підбивав їх на протиправні дії: господаря та його управителів “дубьем бить хотя и до смерти”. Пояснюючи ніби законність таких дій у відповідь на примуси до послушенства, Кищинський брав гроші з селян за такі свої “поради”, а для своїх поїздок - підводи. Й важливо те, що підмовлені посполиті справді відмовилися виконувати “роботизни”, а також напали на свого державця, який саме проїздив селом, і ледь не вбили його “дубіом” (кілками - авт.)

Особливо важливу роль відігравав особистий фактор відігравав під час керівництва збройною боротьбою повстанців. Часто-густо саме він впливав на активність, масовість і певною мірою тривалість соціального протесту. Так, найдійовішою особою серед бунтівного населення сіл Кулаги та Суботовичі на другому етапі протистояння (серпень 1760 - травень 1761 рр.) тамтешнім землевласникам А. Горновському й І. Даровському з їх слугами був Семен Шостаківський. Доволі уривчасті відомості джерел про нього сповіщають таке. Він, ймовірно, за декілька років перед означеними подіями переселився в с. Кулаги, де чотири роки прослужив писарем у А. Горновського. Зрозуміло, що був письменним, авторитетом серед посполитих. Одружився з місцевою селянкою й став “мужиковать”, тобто у статусі землероба примушувався до виконання всіляких повинностей на користь свого господаря. Утиски можновладців стосовно до себе та односельчан і тим більше арешт за участь у масовому протесті вважав порушенням їх людських прав.

Навіть досить швидко усунений владою від керівництва повстанцями, він, перебуваючи за гратами у Стародубі, через односельчан, які провідували його й приносили харчі, продовжував спрямовувати дії учасників опору, закликав їх не коритися панам і вимагати в суді позитивного вирішення загальної справи про козацтво.

На його прикладі, як ватажка повстанців, досить чітко простежується “напластування” кількох чинників:

а) бажання відстоювати свої права й “соціальну справедливість” різними методами, включаючи боротьбу із зброєю в руках;

б) рішучість іти “до кінця”, а не вдовольнятися половинними мірами;

в) непереборна віра в можливість перемоги через тогочасне судочинство.

Висвітлюючи першопричини повстанського руху досліджуваного періоду, нами виокремлено та узагальнено основні ідеологічні уявлення і соціальні прагнення селянства:

віра козаків у “доброго царя”, що на той час стала досить типовим явищем загалом для Російської імперії;

сприйняття відчуження козацьких земель (навіть у випадку їх змушеного через різні обставини продажу) як недоцільне;

ототожнення “всякого звания старшин” з іншими землевласниками, що їх утискують;

розуміння значущості служби і усвідомлення себе як єдиного соціального організму (разом з іншими козаками Гетьманщини);

сприйняття себе часткою суспільства великої імперії.

У третьому розділі „Хід збройних повстань. Методи боротьби і озброєння учасників” обґрунтовано нові тенденції класової боротьби в Гетьманщині першої половини ХVІІІ ст. та основний зміст і форму соціальних конфліктів другої половини ХVІІІ ст.

У перші роки XVIII ст. нова серйозна загроза іноземного поневолення, а саме вторгнення армій шведського короля Карла ХІІ, зумовила певну видозміну соціального протистояння. Безперечним є той факт, що більшість виступів, насамперед селян і рядових козаків, у період Північної війни мали не лише антифеодальне, а й яскраво виражене патріотичне спрямування.

Перебіг досліджуваних подій свідчить про таке:

1) збройна боротьба повстанців проти соціального гніту, незважаючи на певну узгодженість дій між жителями окремих сіл, мала доволі обмежений, локальний характер;

2) активний протест у деяких випадках був порівняно довготривалим і вирішення конфлікту часом затягувалося на декілька років (як, наприклад, у випадку мешканців сіл Кулаг і Суботович, де перший етап їх боротьби тривав майже 2 роки);

3) учасники протистояння по-різному оцінюючи свій статус (“вільні козаки” і пани, з одного боку, “підданні та їх пани”, - з іншого), все ж таки прагнули вирішити суперечливі питання в межах існуючого законодавства, з певною вірою у “справедливе” рішення вищих державних і судових установ;

4) привертає на себе увагу використання при спробі залагодження конфлікту селянами довірених осіб, обраних зі свого гурту. Яких, утім, друга сторона часто визначала як “затейщиков”, “ослушников”, “возмутителей” и “разбойников”;

5) слід враховувати і той факт, що між жителями сіл, де відбувався основний конфлікт, і навколишніми населеними пунктами існували родинні зв'язки, що, безперечно, впливало не лише на взаємозв'язок, а й на формування свідомісного сприйнятися та оцінок перебігу подій (“свидетели их челобитчиков свойственные, т.е. … сват, … родной сват, … сын, … сестра родная” та ін.);

6) свідчення, а тим паче вимоги “пришлих” людей у більшості випадків урядниками вважалися неправомочними;

7) спостерігалося навмисне затягування вирішення справ позивачів у суді, небажання чиновників належним чином розбиратися в їх суті;

8) державні й судові органи під час вирішення конфліктних ситуацій, особливо тоді, коли доходило до збройних сутичок, надавали перевагу власним силовим заходам, спрямованим насамперед на захист інтересів можновладців;

9) для боротьби повстанців, окрім прямого протистояння можновладцям із зброєю в руках, були характерні й т.зв. партизанські методи (напади із засідки, переховування в таборах у лісі тощо);

10) озброєння повсталого люду здебільшого було непрофесійним, не розраховане на серйозний опір спеціально оснащеним для цього військовим каральним командам;

11) наведені факти переконливо свідчать, що під час домагання своїх соціальних вимог, повстанці на півночі Гетьманщини, а саме Стародубщині й Чернігівщині, не допускали великого кровопролиття, прагнули менше застосовувати вогнепальну зброю (наприклад, використання холостих набоїв).

Таким чином, наведений нами фактичний матеріал дозволяє деякою мірою спростувати твердження вітчизняних істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. про те, що у більшості випадків “хвилювання” серед поспільства на території Гетьманщини в першій половині XVIII ст. мали “мирний характер”, а соціальні рухи не набували характеру повстань і не супроводжувалися насильством (В.Барвінський, 1909 р.). Разом із тим, часто перебільшувалися їх розмахи і значення для тогочасного суспільного розвитку в радянській історіографії.

Збройні виступи другої половини ХVІІІ ст. зумовлювалися такими причинами:

1) посилення соціального гніту і поглиблення майнової нерівності, юридичне закріпачення великої маси селянства (1783) і ліквідація вільного військового стану (козацтва);

2) швидкі темпи (порівняно з попереднім періодом, починаючи від завершення Національної революції середини XVII ст.), перерозподілу земельної власності: її концентрація насамперед у руках старшин і шляхтичів, секуляризація монастирських маєтків, поступове привласнення можновладцями вільних військових і рангових сіл і містечок.

В другій половині XVIII ст. збройна боротьба проти соціального гніту набула найбільш яскравого вираження (порівняно з попереднім періодом) за масовістю учасників, застосуванням вогнепальної зброї, гостротою протистояння ворогуючих сторін. Разом із тим, характерними для неї залишилися методи протистояння, які включали в себе: відкритий збройний виступ, раптові напади, засідки, переслідування, тощо.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного наукового дослідження, автор виносить на захист такі висновки та положення:

Вже на початок XVIII ст. змінився сам характер селянсько-козацьких рухів: вони втратили одну з свої традиційних функцій - національно-визвольну. Правда, часом у ході війн вони набували не лише антифеодального, а й патріотичного спрямування.

Схарактеризовані нами в роботі практично всі найбільш значимі збройні повстання та локальні конфлікти на території північного регіону Лівобережної України свідчать про те, що більшість із них почалася, так би мовити, з легальної форми соціального протесту - „шукання козацтва”. Офіційно останнє було санкціоновано указом Петра І від 16 квітня 1723 р., а також іншими законодавчими актами царського уряду і гетьманського правління. Це явище пов'язане з прагненням багатьох тисяч посполитих здобути (або відновити) статус вільної людини - землероба та воїна.

В ході збройної боротьби протягом усього XVIII ст. відбувалася помітна трансформація поглядів її учасників: від віри у можливість відстояти свої соціальні права законним шляхом - через органи влади, судові інстанції (перша половина століття), до значної зневіри у справедливість рішень старшинської адміністрації й, зокрема, вищого посадовця Української держави - гетьмана (50-60-ті роки ХVІІІ ст.). На регіональному матеріалові нам не вдалося виявити жодного документа, де б йшлося про втрату селянами ілюзії в „доброго царя (царицю)”. Поступово до них прийшло й усвідомлення того, що в межах окремих населених пунктів успіху в протистоянні представникам правління та каральним командам можна досягти лише спільними зусиллями, згуртувавшись громадою і при вирішенні найважливіших стратегічних завдань на загальних зборах, як це мало місце в селах Фоєвичах, Кулагах і Суботовичах.

При цьому застосовувалися як умовляння, так і безпосередній примус окремих односельчан чи „пришлих” людей до невиконання на користь місцевого землевласника панщини і всіляких повинностей, несплати надмірних податків.

Важливим моментом час від часу ставало те, що на зміну владі (керівництву) пана приходили, хоча і дещо спрощені (порівняно, скажімо, з добре організованими турбаївцями на Полтавщині в 1789-1793 рр.), форми селянсько-козацького самоуправління. При чому, чим більшої активності набував протест із зброєю в руках, тим рішучішим і згуртованішим ставало керівництво ним: зростав вплив ватажків при вирішенні питань самооборони, виборі форм боротьби, веденні господарства тощо.

Одночасно все чіткіше вимальовувалися завдання і мета учасників: стати вільними виробниками і власниками, а не лише користувачами своїх земельних ділянок і угідь, жити за внутрішніми нормами громади, а в разі необхідності - застосувати радикальні заходи: вбити пана, знищити каральну команду тощо.

Пограбування майна державці найчастіше виправдовувалося повстанцями тим, що воно нажите нечесним шляхом, а за рахунок зловживань владою і здирств із посполитих. Своє ж господарство чи реманент, худобу вони вважали особистою власністю, а тому в разі їх насильного відчуження, зокрема паном, намагалися через судові інстанції повернути втрачене, або ж одержати грошову компенсацію, яка інколи в окремих селах мала становити декілька тисяч карбованців.

Однозначно мав місце неабиякий вплив найбільших повстань на найближчі населені пункти. Так, події в Фоєвичах знайшли відгук ще у 14 навколишніх селах і належну підтримку їх жителів.

Характерною особливістю масових рухів на півночі Гетьманщини було те, що переважну частину учасників представляли селяни. Щодо козацтва (окрім його „шукачів”) маємо в джерелах лише поодинокі згадки, порівняно слабі прояви соціального протесту спостерігалися в містах (в основному на початку XVIII ст. у Мглині, Почепі, Стародубі). Очевидно, це можна пояснити дещо кращим юридичним статусом і майновим становищем козаків і міщан, ніж селян, які часто-густо майже повністю залежали від наявності в них землі, що офіційно вважалася власністю якогось можновладця чи держави в цілому.

Селянське збройне протистояння соціальним утискам на Стародубщині й Чернігівщині помітно різнилося від дій гайдамаків, які часом мали відверто злочинний характер (випадковий добір об'єктів нападів, нічим невиправдана жорстокість у заходах, навіть убивства людей), не були розраховані на тривалий період і, як правило, вони не передбачали позитивних результатів у справі поліпшення соціального становища їх учасників.

Хоча фактор зовнішнього впливу (війни, вторгнення іноземного ворога і т.д.) не досить чітко простежується в тогочасних документах, але незаперечним є те, що міжнародна ситуація, в якій перебувала Російська держава, зокрема Гетьманщина, позначалася на розгортанні масових соціальних рухів. За таких обставин заходи уряду щодо них ставали менш певними, ускладнювалися локалізація й придушення народних повстань.

Безперечно, результативності сприяли наполегливість і порівняна одностайність учасників збройної боротьби проти антифеодального гніту, їх відмови видавати владі призвідників супротиву, а у випадках арешту ватажків - категоричні вимоги їх звільнення. Характерно, що представники повсталого люду, одночасно із застосуванням активних форм протесту, намагалися вирішити свої наболілі проблеми через суд, що розташовувався досить далеко від їхніх поселень (у Стародубі, Чернігові й т.д.).

Попередники, котрі так чи інакше вивчали означену нами тему, як правило, базуючи свої висновки на положеннях класиків марксизму-ленінізму, доводили безперспективність селянських повстань. Однак, враховуючи наведений у роботі фактичний матеріал, наприклад, щодо подій у Фоєвичах, Кулагах і Суботовичах, апріорно можна припустити, що селяни змогли б виграти свою справу, коли б довели через суд власне „козацьке походження”. Нанівець звели їхні старання зловживання владою, нехтування чинним законодавством, корпоративна зацікавленість адміністрації й окремих землевласників.

У всіх досліджених нами повстаннях, які у першій половині ХVІІІ ст. відбулися в 24 населених пунктах, а в другій половині - також у 24, їх учасники не висували кардинальних етнічних чи політичних вимог, тобто зміни загальнодержавних порядків. Вони були невдало підготовлені, без конкретних стратегічних планів і далекоглядних завдань: події розвивалися відповідно до того, як складалися обставини.

Основними методами реалізації прагнень повстанців стали фізичний вплив на можновладців через ушкодження на тілі та вбивства, а також руйнація їхнього господарства і пограбування. Найбільшими проявами народного гніву були, зрозуміло, вбивства та замахи, коли існував „абсолютний” антагонізм і робилося все для знищення його об'єктів. Кари на тілі свідчили про наявність „релятивного” антагонізму, коли учасники збройної боротьби прагнули, як правило, не знищити свого ворога - можновладця, а у такий спосіб лише застерегти його від порушення вже встановлених традицією чи писаним законом норм взаємин.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

1. Дешевенко Л.П. Специфіка соціальних рухів у Гетьманщині в першій половині XVIII ст. (на матеріалах Стародубщини та Чернігівщини) // Сторінки воєнної історії України (збірник наукових статей). - Випуск 9. - Матеріали конференції „Незабутні сторінки історії нашого народу”. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - С. 325-340 (у співавторстві, автору належать сс. 325-332).

2. Дешевенко Л.П. Ідеологічні уявлення та соціальні прагнення учасників збройних повстань на півночі Гетьманщини у XVIII ст. // Сумська старовина (науковий журнал з історії та культури України). - № 13-14.- Сумський державний університет, 2004. - С. 158-164.

3. Дешевенко Л.П. Масштабність і сутність збройних конфліктів у другій половині XVIII ст. // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (науковий журнал). - № 9. - Частина 2. - Луганськ, 2006. - С. 43-49.

4. Дешевенко Л.П. Переселенський рух на півночі Гетьманщини XVIII ст. у контексті формування повстанських загонів // Український селянин (збірник наукових праць). - Випуск 9. - Черкаський національний університет, 2005. - С. 96-99.

5. Дешевенко Л.П. Першопричини загострення соціальних протиріч у XVIII ст. в Україні // Історичні і політологічні дослідження (науковий журнал). - № 3/4. - Донецький національний університет, 2006. - С. 107-114.

6. Дешевенко Л.П. Сутність збройних конфліктів на півночі Лівобережної України у другій половині XVIII ст. // Сімнадцята наукова сесія Осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах: Матеріали доповідей на засіданнях секцій і комісій, 14-24 березня 2006 р. / За ред. В.В.Масненка. Черкаси: Осередок НТШ Черкасах, 2007. - С. 49-53.

7. Дешевенко Л.П. Особливості соціальних рухів у Гетьманщині в першій половині XVIII ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф.І.С.Зуляка. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім.В. Гнатюка, 2007. - Вип. 1. - С. 24-30.

8. Дешевенко Л.П. Переселенський рух на території Лівобережної України // Матеріали за 4-а международна научна практична конференция, „Научно пространство на Европа”, - 2008. Том 17. Филологични науки. История. София. „Бял ГРАД-БГ” ООД. - С. 51-54.

9. Дешевенко Л.П. С. Шостаківський - ватажок повстань в селах Кулаги та Суботовичі // Materialy IV Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji „Naukowym proqres na rubiezy tysiacleci - 2008” Tym 12. Historia. Politoloqija.: Przemysl. Nauka i studia - 104 str.

10. Дешевенко Л.П. Від „вільних селянських переходів” до юридично встановленого кріпосного права // Materialy IV Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji „Aktualne problemy nowoczesnych nauk - 2008” Tym 16. Historia. Filozofia. Politoloqija.: Przemysl. Nauka i studia - 112 str.

АНОТАЦІЇ

Дешевенко Л.П. Збройна боротьба проти соціального гніту на Півночі Гетьманщини у XVIII ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2009.

У роботі на основі вивчення та критичного аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел і спеціальної літератури здійснено комплексне дослідження сутності й перебігу збройної боротьби, як однієї з форм соціального протесту, на території Стародубського та Чернігівського полків - двох найбільших полків Гетьманщини в XVIII ст. Зокрема, визначено соціально-економічні чинники всіх повстань, які сталися в межах регіону в той період, показано роль загальноісторичного та особистого фактору в процесі їхнього розгортання. Вперше в історіографії відображено масштабність і головні закономірності переселенського руху в контексті формування повстанських загонів, висвітлено ідеологічні уявлення, соціальні прагнення та методи боротьби учасників, простежено особливості протистояння народних групувань можновладцям на різних етапах розвитку. Зроблено підрахунки чисельності повстанців, збройних виступів і населених пунктів, де найбільш ефективно проявився протест посполитих і рядового козацтва проти посилення гніту і їх поступового закріпачення.

...