Матеріальна підтримка українського студентства на чужині в 1920–1991 роках

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Кожна нація представлена в світі не лише на історичній території, але, як правило, і далеко за її межами, де вона намагається зберігати свою ідентичність. Тому вивчення проблем еміграції є невід'ємною складовою наукового пошуку, без чого не можна уявити цілісність історичного розвитку кожного народу. Протягом усього періоду перебування на чужині українці зробили дуже багато для розвитку рідної культури. В різних країнах поселення вони постійно плекали її, зберігаючи не лише мову, а й водночас за рахунок власних пожертв розвиваючи українську науку, політичну думку, поширюючи в світі правду про боротьбу нашого народу за незалежність.

Коли ж на українських землях встановилася більшовицька влада, то готувати національну еліту за кордоном, що мала очолити провід рідного народу в його боротьбі за відродження самостійної державності, могла тільки українська еміграція. Так, вона справді дбала про розвиток власної вищої освіти за будь-яких обставин. Навіть тоді, коли світ був кинутий у полум'я нової планетарної війни, вона знаходила можливість підтримати майбутню еліту рідного народу. Зрештою, могла це робити, бо не тільки йшла за давнім предківським звичаєм піклуватися про освіту молоді, а й вже виховала за міжвоєнний період цілу плеяду національної інтелігенції, яка перейняла естафету творення благодійних допомогових організацій в ім'я українського студентства в усьому світі.

У цьому плані важливий теоретичний і науковий інтерес становить проблема підготовки власної національної еліти на чужині після поразки української національної революції 1917-21 рр., що відбувалося, як правило, за рахунок пожертв національно свідомих благодійників.

Наукове осмислення досліджуваної проблеми належить до пріоритетних завдань історії України, оскільки розкриває процес підготовки власної національної еліти навіть за умови реальної бездержавності нашого народу. Ця проблематика українською історичною наукою досі ще не досліджувалася. Тим часом з'ясування особливостей вказаного питання має важливе значення для подальшого розвитку підготовки фахівців вищої кваліфікації для України за кордоном, особливо за умов браку державних коштів для фінансування навчання нашої молоді на чужині, аби вона мала можливість опановувати передові технології й методології сучасної науки.

Мета дослідження полягає в необхідності простежити процес розвитку матеріальної допомоги української еміграції власній студіюючій молоді, зокрема благодійництва, з метою підготовки національної еліти за умов бездержавності на рідних землях у ХХ столітті. Загальна мета конкретизується в таких завданнях:

- проаналізувати історіографію проблеми й визначити ступінь розробки вказаної наукової теми, дати оцінку наявній джерельній базі;

- розглянути становище української студіюючої молоді, яка опинилася на чужині внаслідок поразки національної революції 1917-21 рр.;

- з'ясувати організаційні заходи Уряду УНР в екзилі щодо матеріальної підтримки української студіюючої молоді в європейських країнах;

- дослідити діяльність окремих українських допомогових товариств у Європі в міжвоєнний період, зокрема в країнах найбільшого зосередження українського студентства: Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині, а також вивчити організаційні заходи українських громадських організацій за океаном щодо матеріальної підтримки українського студентства на підневільних землях і на чужині;

- простежити розвиток матеріальної допомоги українському студентству в роки Другої світової війни на основі діяльності Комісії допомоги українському студентству, вирізнивши особливості воєнного часу;

- з'ясувати умови для відродження допомогових акцій українському студентству після закінчення Другої світової війни в Європі й проаналізувати організаторську роль еміграційних благодійних інституцій у різних країнах світу в його забезпеченні;

- висвітлити процес повернення стипендій як одну з форм матеріальної підтримки наступних поколінь українського студентства на чужині;

- охарактеризувати жертовний чин окремих представників української еміграції, котрі очолили рух щодо матеріальної підтримки нашої студіюючої молоді;

- дослідити роль стипендіатів в українському національно-визвольному русі на чужині з метою державницького відродження рідного народу й представленні його перед світом;

- визначити ступінь впливу української традиції щодо матеріальної підтримки студіюючої молоді на ці процеси в інших народів.

1. Історіографія та джерельна база дослідження

Визначено ступінь вивчення проблеми та викладено результати аналізу вітчизняної й зарубіжної літератури й архівних джерел.

Подано огляд праць із історії допомогових акцій української еміграції національній студіюючій молоді. Як правило, цю проблему лише побічно заторкували в окремих неперіодичних виданнях, що з'явилися за кордоном. Насамперед йдеться про історію українських вищих навчальних закладів за межами рідної землі. Зокрема, з метою „утривалити етапи заснування й розвитку Першої Української Високої Політехнічної школи на чужині” студенти Української Господарської академії випустили тритомник про історію своєї Альма Матір”. Особливо цінним матеріалом у вказаному виданні є інформація про організацію Комітету допомоги студентам УГА, який з червня 1922 р. вів справу матеріального забезпечення студентів та допомогової акції.

Багато для розвитку студентської допомоги зробив визначний діяч української еміграції М. Шаповал. У його щоденнику є чимало свідчень про організацію цієї справи, його особисту пожертву часу й зусиль, аби створити задовільні матеріальні умови для навчання української молоді на чужині.

Важливу інформацію про жертовність українського громадянства в ім'я підтримки українського студентства можемо знайти в спогадах відомого державного діяча УНР і авторитетного вченого І. Фещенка-Чопівського. Він, зокрема, брав участь у розподілі пожертв серед студентів-українців, що навчалися в Кракові.

Розвиток допомогової акції нашого громадянства з початку Другої світової війни концептуально висвітлено в споминах Голови Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, хоча автор в основному звертає увагу на діяльність КоДУС-у, що діяв під його керівництвом.

Першим спробував узагальнити проблему матеріальної допомоги українському студентству на чужині відомий український дослідник С. Наріжний. У своїй праці, присвяченій українській еміграції, він розглянув питання про створення спеціальних допомогових інституцій для українського студентства на чужині, навів імена тих діячів еміграції, котрі опікувалися цими проблемами, кількість наших студентів-стипендіатів по кожній країні тощо.

Щодо діяльності на ниві жертовності професора З. Кузелі, то чимало матеріалів уміщено в спеціальному збірнику, присвяченому пам'яті цього видатного українського вченого. У цій книзі, зокрема, вміщено статтю О. Кульчицького „Зенон Кузеля як організатор і голова Комісії допомоги українському студентству”.

Важливим джерелом до висвітлення нашої теми є випущена Фундацією УВУ книга про історію цієї допомогової організації. В ній не тільки подається власне історія фундації, а й розповідається про більшість тих засновників, котрі стояли біля витоків її творення.

У той же час мало приділив уваги цій темі автор численних розвідок з історії українців Канади М. Марунчак. Так, у його „Студіях до історії українців Канади”, де йдеться про діяльність Українського Червоного Хреста в цій країні, не згадується про ту допомогу, яку подавала дана інституція нашій студіюючій молоді. В своєму дослідженні про українців у Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі та Югославії цей автор зовсім обходить порушену нами проблему, хоч і визнає той факт, що на цих теренах наші співвітчизники змогли утвердитися завдяки цілеспрямованості в опануванні освіти.

Фрагментарні згадки про порушену нами наукову проблему можемо зустріти і в окремих статтях „Енциклопедії українознавства”. Зокрема, в розповіді про КоДУС зазначається, що цією організацією тільки до 1945 р. надано допомоги 2.600 студентам на загальну суму 500.000 доларів.

Одним з перших в українській радянській історіографії торкнувся теми підготовки високоосвіченої національної молоді В. Кислий. У своїй монографії він наводить документи, які свідчать про те, що серед західноукраїнських родин, діти котрих, навчаючись у вищих навчальних закладах європейських країн, отримували там допомогу від нашої еміграції, збиралися кошти на підтримку студіюючої молоді в Галичині, поширювалися різні лотереї між місцевим громадянством.

Детальніше проблему матеріальної підтримки українського студентства на чужині вже за умов незалежної України розглянув С. Віднянський у своїй праці, присвяченій діяльності УВУ в міжвоєнний період. Зокрема, цей автор наводить дані, що за перші десять років існування Чесько-українського допомогового комітету щомісячну стипендію одержували 1992 українських студентів.

Про матеріальну скруту української еміграції та її подолання чимало пишеться в монографії І. Тюрменко, проте в цій на загал цінній праці не приділено окремої уваги зусиллям І. Огієнка щодо організації підтримки українського студентства на чужині.

До останніх досліджень історії української еміграції необхідно віднести й монографію В. Піскун. Однак у ній згадується лише про намагання студентів-радянців затримати для себе більш високі стипендії, які виплачувалися тоді Чесько-українським комітетом допомоги.

Що ж стосується власне монографічних досліджень, то першою в цьому плані можна вважати нещодавно видану книгу професора В. Сергійчука „Історія КоДУС-у”, в якій висвітлено шлях цієї громадської організації в 1940 - 2005 рр. Однак автор цієї праці головну увагу присвятив організаційній діяльності КоДУС-у, власне тема жертовності української еміграції щодо підтримки нашого студентства на чужині у вказаний період розглядається ситуативно в контексті нашої проблеми. Зрозуміло, що й період 1920-30-х рр., коли власне формувався процес організації допомоги українській студіюючій молоді на чужині, в цій монографії не висвітлено.

Таким чином можемо стверджувати, що й досі в українській історичній науці не з'явилося монографічного дослідження, яке б висвітлювало діяльність нашої еміграції в ХХ столітті через організацію матеріальної допомоги українському студентству на чужині. Відтак тема залишається актуальною, що викликає потребу в підготовці узагальнюючого монографічного дослідження.

Зазначається, що висвітлення проблеми допомоги українській студіюючій молоді на чужині вирішальною мірою залежить від використання архівних джерел. Виконати таке завдання стало можливим і завдяки відкриттю колись закритих архівних фондів в Україні, і доступу наших дослідників до зарубіжних архівосховищ. Наприклад, у фондах колишнього Празького архіву, розміщеного у двох центральних державних архівах України - вищих органів влади та управління (ЦДАВОВУ) і громадських об'єднань (ЦДАГОУ), зберігаються тисячі справ, що засвідчують справді жертовну участь нашої діаспори в підготовці майбутньої національної еліти.

Джерельна база даного дослідження - це комплекс опублікованих і виявлених архівних документів, у якому зосереджено відомості про жертовність української еміграції в 1920-1991 рр.

Серед них виділяємо такі основні групи:

- нормативні документи органів державного управління УНР в екзилі, в яких викладено головні аспекти формування українського студентського руху на чужині й організація його матеріальної підтримки;

- листування між органами влади УНР в екзилі, зокрема, дипломатичними представництвами в країнах Європи, щодо підтримки українського студентського руху на чужині;

- діловодна документація українських благодійних товариств, що займалися збором коштів для допомоги студіюючій молоді: протоколи зборів, фінансові звіти, заяви про надання допомоги тощо;

- збіркові листи, які відображають ступінь жертовності окремих громадян і громад у різних країнах українського розселення;

- списки студентів, котрим було надано допомогу з різних пожертв, у тому числі й продуктами харчування, взуттям, одягом і білизною;

- документи зарубіжних державних і громадських організацій, що були причетними до підтримки українського студентства;

- пресові матеріали, в яких подаються довідкові дані про різні сторони студентського життя, у тому числі й про матеріальне забезпечення;

- документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники безпосередніх учасників подій, що висвітлюються в дослідженні.

У ЦДАВОВУ насамперед звертає увагу фонд Української студентської громади Варшави (ф. 3571), що під керівництвом її першого голови Т. Олесіюка вже з початку 1921 р. розгорнула широку діяльність по залученню інтернованих вояків до українського студентського руху, в 116 справах зберігаються протоколи перших засідань цієї інституції, її листування з студентськими громадами, які утворилися в таборах інтернованих у Польщі. Серед матеріалів названого фонду збереглося чимало цікавої інформації й щодо жертовності української громади для підтримки нашої студіюючої молоді. Особливу увагу привертають документи про збіркові акції „на незаможних укр. студентів у Варшаві”.

У фонді 2439 (Штаб групи інтернованих військ УНР) цього ж архіву зберігаються 214 справ (1920-25 рр.), серед яких є чимало документів, що стосуються нашої проблеми. Чимало матеріалів про жертовність діаспори перебувають у фонді Українського громадського допомогового комітету в Австрії 1921-24 рр. (ф. 4352). Серед благодійних товариств, які створювалися нашою еміграцією для підтримки українського студентства, з початку 1920-х років особливо вирізнялася діяльність Чесько-українського комітету допомоги українським студентам (ЧУК) у Празі. Протоколи його засідань у листопаді-грудні 1921 р. і в січні - травні 1922 р. дають чимало інформації про підтримку студіюючої української молоді.

Як засвідчують документи Празького архіву, в полі зору особливої уваги еміграційного громадянства перебувала матеріальна підтримка студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах (УГА). З цього погляду цікавою є інформація про надання допомоги студентам цієї української політехніки благодійним допомоговим комітетом при ній.

Широкого розмаху в справі допомоги українському студентству набула діяльність Товариства прихильників УГА (ф. 3796). Ця інституція постала тоді, коли було остаточно з'ясовано, що влада Чехословаччини не буде надавати більше субвенцій. Природно, чимало документів, що стосуються нашої теми, можна віднайти в багатьох справах УГА за 1921-44 рр. (ф. 3795). Це ж можна сказати і про сотні справ фонду Українського Вільного Університету у Празі 1921- 45 рр. (ф. 3859).

Подібні матеріали є також і в багатьох інших фондах ЦДАВОВУ. Насамперед, необхідно вказати на фонди Союзу українських студентів у Німеччині 1924-44 рр. (ф. 3572), Ради представників українського студентства в еміграції в м. Ченстохів 1921 р. (ф. 3646), Союзу відродження українського студентства в м. Прага 1921-27 рр. (ф. 3671), Спілки професорів УГА 1924-25 рр. (ф. 3797) тощо.

Багато цікавих матеріалів про організацію допомоги українському студентству у міжвоєнний період можна почерпнути і в особистих фондах діячів української еміграції. Скажімо, особливо цінним у цьому плані є фонд 3563 в ЦДАВОВУ, в якому переховується архів відомого громадсько-політичного діяча М. Шаповала, завдяки якому, зрештою, чехословацький уряд дозволив відкрити УГА в 1922 р.

У фонді Українського музею в Празі ЦДАГОУ (ф. 269), зокрема, зберігається кілька справ, що стосуються організації матеріальної допомоги українському студентству на чужині в міжвоєнний період. Це і протоколи засідань різних допомогових товариств, їхні статути, листування із заокеанською еміграцією з даного питання тощо (справи 517, 585, 593, 644, 647, 691, 692, 693 тощо).

Що стосується допомоги українському студентству в роки Другої світової війни, то документи Празького архіву зберегли дуже багато свідчень у цьому плані. Так, у фонді 3959 (УЦК) ЦДАВОВУ можемо ознайомитися із статутом КоДУС-у, різними довідковими матеріалами, що висвітлюють збіркові акції нашого свідомого громадянства.

Важливе значення для розв'язання нашої проблеми має використання архіву КоДУС-у, що тривалий час перебував у Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (нині розпорядником архіву є голова КоДУС-у О. Барецький, котрий забезпечує доступ дослідників до матеріалів у Києві). Завдяки введення до наукового обігу його матеріалів є можливість відтворити цілісну картину української жертовності в ім'я освіти на чужині. Насамперед з фондів цієї інституції були використані протоколи засідань управи, загальних зборів Комісії, різні звідомлення про зустрічі з представниками громадськості, а також списки стипендіатів, котрі одержували допомогу від КоДУС-у, і тих колишніх студентів, хто повернув одержану свого часу стипендію.

Нами використано й матеріали, які професор В. Сергійчук в ході підготовки нашого спільного збірника документів „В ім'я майбутнього нації” виявив в архівах України і за рубежем. Йдеться насамперед про матеріали ЦДІА України у Львові про роль Української греко-католицької церкви в матеріальній підтримці нашого національного студентства на чужині. У особових фондах Митрополита А. Шептицького (ф. 358) і о. О. Пристая (ф. 789) зосереджено велику кількість документів з даної тематики. Це, як правило, листи різних молодіжних організацій і допомогових товариств з проханням про матеріальну підтримку, звіти про діяльність українських студентських організацій, протоколи різних засідань.

Документи нашої проблематики виявлено також і в Державному архіві Львівської області. Містяться вони у фонді „Товариство „Руська академічна поміч” у Львові” (ф. 280), „Українське товариство „Студіон” у Львові” (ф. 282), „Товариство прихильників освіти у Львові” (ф. 294). Це різні звернення до населення із закликом збирати кошти у фонд допомоги студентам, протоколи зборів, листування тощо.

Серед документів, виявлених в Центрі дослідження історії еміграції Міннесотського університету (Міннеаполіс, США), звертають увагу матеріали Об'єднаного Українсько-американського допомогового комітету, особового фонду відомого діяча української еміграції Є. Онацького. Вагомим доповненням до матеріалів КоДУС-у, що зберігаються в українських архівах, є матеріали з фонду В. Кубійовича в Національному архіві Канади, зокрема, протоколи різних нарад і зборів.

До важливої джерельної бази необхідно віднести і публікації вказаного періоду, що друкувалися на сторінках газет, журналів і збірників. Так, американська „Свобода” вже з початку 1920-х років постійно вміщувала матеріали, присвячені допомогових акціям на підтримку українського студентства.

Таку ж увагу до проблеми матеріальної підтримки українського студентства виявляли й інші українські часописи в еміграції. Зокрема, чимало подібних публікацій з'являлося в газеті „Український голос” (Вінніпег), „Українська трибуна” (Варшава) тощо. Тема студентського життя тоді регулярно з'являлася на сторінках військової преси, що виходила в таборах інтернованих українських вояків.

Використання всіх цих матеріалів дає ґрунтовну джерельну базу для підготовки дисертаційного дослідження із зазначеної проблеми, яка досі комплексно не розв'язувалася у вітчизняній історіографії.

Визначено, що українська історична наука переживає складні процеси, пов'язані з переоцінкою дослідницького мислення, зміною ракурсу вивчення минулого і методів його сприйняття. З часу проголошення незалежності України в ній почав утверджуватися плюралізм думок і підходів, відкрилися доступи до ще вчора засекречених або недоступних архівів, що зберігаються на Заході.

Зрозуміло, за таких обставин маємо звернутися до кращих традицій вітчизняного наукового пошуку, які пройшли випробування часом. Як зазначав Я. Калакура, „під українською національною історіографічною школою ми розуміємо, з одного боку, традиції, закладені літописами княжої та козацької доби, „Історією Русів”, київською та львівською історичними школами, науковим Товариством імені Т. Шевченка, видатними істориками В. Антоновичем, М. Грушевським, Д. Дорошенком, В. Липинським та інш., які завжди розглядали українську історію як частку світової і насамперед європейської, відстоюючи при цьому свою самобутню історичну схему ”.

Одним з результатів складних і неоднозначних процесів розвитку українського етносу, обумовлених його тривалою бездержавністю, політикою правлячих режимів держав, до складу яких входила територія України, економічними обставинами, зрештою впливом зовнішніх факторів, було те, що значні маси українців у різні історичні періоди покидали рідні землі і поселялися на території інших держав і народів.

Розпорошившись по багатьох країнах Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти проте не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак для збереження себе як частини українського етносу, відірваної внаслідок вказаної вище причини від його ядра. Великим досягненням стало заснування, зокрема, в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Вивчення цього малодослідженого явища української еміграції, зрозуміло, можливе завдяки застосуванню апробованих українською історіографією сучасних методів наукового дослідження. Зокрема, послуговуємося при цьому насамперед досвідом українських дослідників із Заходу. Працюючи там, вони опановували новітні методики наукових пошуків, тогочасні історіософські течії, насамперед, постпозитивізму, соціологічної історії, конструктивізму, неоромантизму тощо. Тому звертаємось до принципу об'єктивності, за допомогою якого можемо всебічно проаналізувати історичні факти, події й процеси в сукупності.

Водночас розв'язання поставленої нами наукової проблеми вимагає також широкого використання принципу історизму, що дає можливість висвітлювати події в їх логічній послідовності й взаємообумовленості, в строгій відповідності історичним обставинам і приймається як об'єктивний аналіз конкретно-історичних факторів, що визначають характер та специфіку досліджуваної проблеми.

Що стосується спеціально-історичних методів історичного пізнання, то такий їхній широкий спектр, як історико-генетичний, історико-реконструктивний, історико-порівняльний, історико-типологічний, хоч і належать до самостійних, однак вони суттєво доповнюють історичний, до певної міри є його складовою. У нашому випадку маємо можливість за допомогою історично-порівняльного з'ясувати закономірності прояву жертовності в різних прошарків української діаспори, зокрема, в більш заможних соціальних груп Північної Америки і Європи. Цей метод також дає можливість порівняти відповідальність окремих категорій стипендіатів щодо повернення одержаних на навчання стипендій, у тому числі тих, хто досягнув визнання в чужому світі. Тим паче, можемо простежити ці прояви в їхньому історичному розвитку протягом кількох десятиліть. Цим стверджується універсальність цього методу в широкому охопленні історичних явищ, що вивчаються.

Аби встановити безпосередній зв'язок між ними, вважалося за необхідне звернутися до історико-генетичного методу дослідження, завдяки чому може бути встановлено його зв'язок між традиціями жертовності в ім'я освіти з попередніх періодів української історії. Цьому також може сприяти використання історико-ретроспективного методу, який дає можливість не тільки аналізувати події в розвитку від сьогодення до минулого, від наслідку до причини, застосовуючи при цьому прийоми реконструкції, що дозволяє синтезувати й корегувати знання про загальний характер розвитку явищ.

Досягнення поставленої мети в даній науковій проблемі значною мірою пов'язується з використанням історико-типологічного методу, завдяки якому досягаються найкращі результати при аналізі однорідних явищ, як це має місце в нашому дослідженні.

Системно-структурний метод дав змогу детальніше розглянути процес організації збору пожертв для матеріальної підтримки українського студентства в різних країнах світу. При виявленні й використанні архівних джерел були використані також методи наукової евристики, класифікації та критики джерел. Для опрацювання цифрового матеріалу використовувався метод математичної статистики.

Таким чином, насамперед наявність значної джерельної бази, що складається з архівних матеріалів, окремих споминів і монографічних досліджень уможливлює здійснення комплексного історичного дослідження.

2. Заходи Уряду УНР щодо підтримки українського студентського руху на чужині на початку 1920-х років

Відстежено спроби урядових чинників в екзилі надати допомогу українському студентству з самого початку виходу за кордон української політичної еміграції.

Досліджено причини, передумови і початок творення студентських організацій з числа інтернованих українських вояків. Наголошується, що розробляючи на початку 1921 р. плани повернення на рідну землю, Голова Директорії С. Петлюра у своєму зверненні до українців-вояків, розкиданих по світу, писав: „На Україну не повинно повернутись ні одного неграмотного!”.

Підтримуючи прагнення молоді здобувати освіту на чужині, Петлюра водночас зазначав, що „старші елементи нашої еміграції повинні в цій справі якнайбільшу допомогу й матеріальну й моральну подати молодшим”, бо для майбутньої „молодої держави нашої потрібен інженер і агроном, педагог-навчитель і лікар, дослідував з обсягу гуманітарних наук і працівник в дільниці прикладного знання - скрізь чекає величезне поле праці”.

Ці напрямні провідника українського національно-визвольного руху взяли на озброєння співробітники екзильного уряду УНР. Зокрема, міністр освіти П. Холодний і військові керівники доклали всіх зусиль, аби інтерновані вояки вже навесні 1921 р. змогли звільнитися з таборів і своєчасно записатися на студії до польських вищих навчальних закладів.

Проаналізовано участь українських дипломатів у створенні умов для вступу колишніх вояків до вищих навчальних закладів на чужині й посильні заходи щодо їхнього матеріального забезпечення. Так, у меморандумі до берлінського комітету Союзу християнської молоді в Америці Повірений у справах УНР в Німеччині Р. Смаль-Стоцький 22 січня 1921 р. вказував, що з числа молоді, котра перебувала в Європі, у вищих школах Чехословаччини бажають продовжувати навчання 350 українських студентів, у Німеччині - 50, велика кількість їх скупчилася в Австрії та Польщі.

Крім того, велика кількість насильно мобілізованих до Добровольчої армії студентів, що прагнули продовжувати свої студії, після кримської катастрофи генерала Врангеля опинилася в Стамбулі. Враховуючи те, що вищі навчальні заклади Центральної Європи вже були переповнені українськими студентами (Чехословаччина - до 1500 осіб, Австрія - до 1000, Польща - до 600, Німеччина - до 200), перед МЗС УНР ставилося питання про необхідність направити бажаючих здобути освіту до Франції й Англії, а також до Данії, Бельгії, Швеції, Норвегії.

У дисертації наголошується, що Уряд УНР дав доручення своїм дипломатичним представникам у різних країнах світу вжити належних заходів, аби створити умови для доступу української молоді до тамтешніх вищих навчальних закладів. І за його підтримки стало можливим створити українські вищі навчальні заклади на чужині - Український Вільний Університет, Українську Господарську Академію і Український Високий педагогічний інститут у Чехо-Словаччині.

3. Організація допомоги українському студентству в міжвоєнний період (1921 - 1939 рр.)

Головну увагу приділено організації матеріальної допомоги зусиллями нашої еміграції.

Характеризується ситуація, яка виникла після Другого Зимового походу, коли польські власті відмовилися надавати Уряду УНР фінансову підтримку, відтак і він не мав можливості допомагати нашій студіюючій молоді. Це змусило шукати нові джерела допомоги, включно із зверненням до міжнародних організацій.

Особливі сподівання в цьому плані покладала українська еміграція на створений в 1922 р. в Празі Центральний союз допомоги українському студентству (ЦеДУС). Йому одразу ж почали перераховувати кошти українці з усього світу, насамперед із-за океану. Але розвинути по-справжньому свою діяльність він не зміг, оскільки потрапив під вплив прорадянськи налаштованих емігрантів, котрі, постійно консультуючись з більшовицькими дипломатами в Празі, звели нанівець конструктивну працю в ім'я підтримки українського студентства на чужині. Відтак через короткий час ЦеДУС припинив своє існування.

Необхідно було шукати нове джерело грошових надходжень, які хоч би частково покрили потреби українського студентства. Ним могло бути насамперед власне оподаткування нашої еміграції. Тим паче, коли в 1924-25 рр. у Європі постала справа загального визнання більшовицької влади, що могло призвести до загибелі українських вищих шкіл, розпорошення їхнього професорського й студентського персоналу.

Аналізується діяльність першої благодійної організації , що постала зусиллями нашої еміграції в Австрії. Цей гурток прихилив до своєї праці також представників старшого громадянства, котре взяло на себе здобуття фондів для покриття найнеобхідніших потреб студіюючої молоді у Відні.

Аналізуючи організацію даної допомоги, необхідно зазначити, що в умовах, коли після закінчення Першої світової війни сюди напливла значна кількість українського студентства, такі відомі провідники національної еліти, як М. Грушевський, С. Дністрянський, були промоторами організації підтримки студіюючої молоді. Вони не тільки звернулися до нашої європейської еміграції, їхній голос почули і за океаном, куди вони писали відповідні листи. Відтак це дало можливість суттєво підтримати українське студентство, що мало можливість опановувати різні фахи в багатьох найпрестижніших університетах цієї країни в надзвичайно складних умовах.

Простежено організації допомоги українській студіюючій молоді у столиці Польщі. Однак старання студентської громади щодо створення задовільної матеріальної підстави для академічної праці своїх членів не змогли повністю осягнути поставленої мети. Причиною цього було, по-перше, те, що українські еміграційні урядові чинники не мали можливості виділити сталої матеріальної допомоги через брак коштів у своєму розпорядженні. По-друге, українське громадянство, котре перебувало на батьківщині, не мало жодної можливості таку допомогу надавати, а еміграційне не розпоряджалося належними засобами навіть для підтримання свого існування.

Не вирішувала проблеми допомога від „Польскєй братнєй помоци студентув-полякув” і Всесвітньої федерації християнських студентів, не було надії на високі студії і в рідному краю, оскільки польська влада всіляко переслідувала українське студентство на матірних землях. Оскільки коштів не вистачало, то управа Товариства допомоги збігцям з України 11 грудня 1922 р. ухвалила видати українській студентській громаді Варшави безповоротну позику в розмірі 350.000 польських марок. Окремим пунктом було записано, що „управа товариства і надалі буде брати під увагу потреби українського студентства в Польщі і в міру можливости допомогати йому”.

Завдяки такому ставленню до студентських потреб українська молодь продовжувала навчання. Наприкінці 1923 р, наприклад, у варшавських вищих школах вчилося 70 українців: в університеті - 48, політехніці - 12, вищій господарській школі - 3, школі наук політичних - 2, торговельній школі - 1, академії мистецтв - 2, консерваторії - 1, музичній школі - 1.

Але з другої половини цього десятиріччя проблема матеріального забезпечення української молоді в Польщі загострилася через зміни офіційної політики Варшави до наших мігрантів. Це змусило нашу молодь вишукувати нові джерела для підтримки свого навчання. За таких обставин І. Огієнко, вирішив упритул зайнятися організацією допомоги українським студентам у Варшаві. За його ініціативою в столиці Польщі створюється спеціальне товариство для цієї мети. Воно розгорнуло свою успішну працю завдяки створенню активу уповноважених на збіркові акції, які зверталися до українського громадянства в різних куточках міжвоєнної Речі Посполитої. Управа товариства намагалася залучити до збіркових акцій і тих стипендіатів, котрі вже виконали свої зобов'язання. Такі кошти були вкрай необхідні, бо тільки допомога на отримання помешкання для студентів Академії мистецтв у квітні-червні 1939 р. становила 10-15 злотих. А стипендія за травень 1939 р. виплачувалася в сумі 20 злотих, місячна допомога слухачам-українцям вищих шкіл Варшави становила 50 злотих.

Насамперед акцентується увага на ролі відомого українського громадсько-політичного діяча Микити Шаповала. Це саме він, відновивши зв'язки з чеським урядом, зумів переконати президента Т. Масарика, щоб демократична Чехо-Словаччина підтримала велику освітню акцію серед української еміграції. Створивши влітку 1921 р. Український Громадський Комітет, він одразу ж узявся за створення Чесько-українського комітету допомоги студіюючим українцям і білорусам в Празі, перше засідання якого відбулося 11.11.1921 р. Як свідчить звіт Комітету за грудень 1921 р., крім основної групи допомоговців у кількості 844 осіб, бралися до уваги і майбутні українські студенти, що мали приїхати з Єгипту і Румунії, а також білоруська студіююча молодь.

Завдяки наполегливій діяльності провідників української еміграції пожертви для нашої студіюючої молоді в Празі до 6 квітня 1922 р. становили досить поважну суму: ЧУК - 1.715.656 чеських крон, Місія методистів - 12.500, Уряд ЗУНР - 10.000, д-р Смаль-Стоцький - 8.000, УВУ - 3.000, Банк „Славія” - 300, з Америки - 5.547, на лікування від Місії методистів - 2750 і Європейської допомогової акції - 4.750. На святий вечір Президент Г. Масарик передав 10.000, Європейський фонд - 8.000, Місія методистів - 7.257.

Добившись на території Чехо-Словаччини заснування Українського Вільного Університету, Українського Високого Педагогічного Інституту, Української Господарської Академії, такі провідники еміграційного громадянства, як М. Шаповал, Н. Григоріїв, у той же час намагалися забезпечувати наше студентство матеріальною підтримкою. Коли ж чехословацький уряд припинив виділення допомоги, то саме українські еміграційні установи взяли на себе обов'язок забезпечувати свою студіюючу молодь. Наша еміграція, крім того, намагалася допомагати скитальцям інших народів, які ділили з нею гіркий хліб чужини, зокрема, білорусам. І допомога їм на чужині в здобутті вищої освіти - яскраве свідчення щирої приязні українства до своїх найближчих сусідів.

Розповідається про те, що велику роль у спроможності нашого громадянства навіть і в найважчих умовах творити власну національну технічну еліту відіграло Товариство прихильників УГА. Саме його чин дав можливість не тільки створити міцну традицію для української технічно-господарської освіти, яка жила й діяла, не дивлячись на всі злидні нашого еміграційного життя, всі підступні спроби нерозбірливих у своїх заходах ворогів, а й гуртувати світове українство, що відгукнулося на заклик творити національну політехніку.

Досліджується процес вияву жертовності української еміграції щодо підтримки нашого студентства в інших країнах Європи. Поряд з такими країнами, як Польща і Чехо-Словаччина, значна кількість нашого студентства у міжвоєнний період навчалася і в інших європейських країнах - Німеччині, Італії, Югославії… Багато з них також потребували матеріальної підтримки, не маючи її від своїх родин, що залишилися в Україні. Тож місію забезпечення таких студентів узяла на себе українська еміграція відповідних європейських країн, організовуючи збіркові акції й звертаючись до заокеанських братів.

Розповідається, що наша студіююча молодь зверталася за матеріальною допомогою за океан постійно. Крім того, вона швидко знайшла контакти з Європейською студентською допомоговою акцією, яка виділяла одяг, харчі й малі позички. І пізніше, як знаємо з документів, саме на заокеанських братів найбільше покладалося українське студентство як на чужині, так і на рідних землях. На подібні звернення там відгукувалися. А коли життя висувало нові вимоги, то наша еміграція за океаном продовжувала допомагати.

Але в цей період серед українського громадянства на рідних землях і на чужині було багато благодійників, котрі за прикладом таких видатних меценатів, як А. Шептицький, складали щедрі датки на підтримку українського студентства, усвідомлюючи гостру потребу підтримати майбутню українську еліту, без творення якої наша нація не могла б витримати ті важкі випробування, що випадуть на неї з початком Другої світової війни.

4. Координація допомоги українському студентству в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.) КОДУС-ом

Аналізується діяльність спеціального органу, створеного для організації допомоги українській студіюючій молоді з початком Другої світової війни.

Розповідається, що пізньої осені 1939 р. й раннім літом 1940 р. щораз більше українських студентів почали напливати до німецьких високих шкіл. Наприкінці 1941 р., там студіювало загалом 3464 чужинців. На першому місці були болгари - 1375, за ними ішли українські студенти - 319, далі турки - 197, словаки - 181, норвежці - 160, югослов'яни (хорвати, серби й словенці) - 117, румуни - 94, мадяри - 85, іранці - 61, швейцарці - 58 та багато інших, менше заступлених.

Тож серед важливих завдань, які постали перед українською еміграцією з початком Другої світової, йшлося і про збереження інтелектуального потенціалу національної молоді, яка внаслідок історичних обставин опинилися на Заході. А коли почалося відродження українства на Лемківщині, Надсянні, Холмщині й Підляшші, постала і проблема навчання національної молоді. Оцінюючи значення цієї справи для українського відродження, голова Українського Центрального Комітету в Кракові професор В. Кубійович і редактор В. Глібовицький ініціюють у листопаді 1940 р. створення Комісії допомоги українському студентству як клітини УЦК. Упродовж першого періоду війни (1.09.1939-22.06.1941 рр.) КоДУС опікувався високошкільною українською молоддю в краю під німецькою окупацією, в Австрії і Німеччині. Щорічно кількість стипендіатів становила 840. Розміри щомісячної допомоги - до 100-200 рейхсмарок, сягаючи загальної суми 2.881,200 злотих і 1.466,600 марок. Крім того, студентство користувалося дешевими гуртожитками і студентськими харчівнями.

Поряд з тими допомоговими акціями для українського студентства, які здійснювало наше громадянство на терені Великонімеччини й генерал-губернаторства, важливими були пожертви й з інших країн. Скажімо, чимало зусиль докладав до цього в Італії Є. Онацький.

Простежено діяльність КОДУС-у у Львові, де на той час відкрилося кілька українських вищих навчальних закладів. Саме в цей період було найширше розгорнуто збіркові акції на користь студіюючої молоді. Наше громадянство, як свідчать списки пожертв, довело, що піклування про підготовку освічених кадрів вважалося віддавна свідченням живучості нації. Воєнні події відрізали їх у більшості від власних родин, що було рівнозначно із втратою всяких джерел матеріального існування. Вони одначе не кидали свої студії, готуючись до суспільної праці.

Збирання пожертв на потреби студентства набуває цілеспрямованої акції, що дає можливість збільшувати кількість української студіюючої молоді, справді стає загальною справою. Ця акція станом на початок 1942 р. надається незалежно двома осередками: на терені Великонімеччини та Генеральної Губернії. Ця справа виглядала надзвичайно актуальною для розтерзаного воєнним лихоліттям тогочасного українського суспільства. Адже під ту пору студіювало тільки у львівських інститутах понад тисячу наших студентів (медичному - близько 600, технічному - 300, ветеринарному - 120 і фармацевтичному - 70), а також понад 500 за кордоном, головним чином в Німеччині. Крім того, восени у Львові планували відкрити ще й агрономічний факультет, що також збільшувало число нашої студіюючої молоді. Отже, в осінньо-зимовому семестрі 1942-1943 навчального року на високошкільних студіях мало опановувати науку понад дві тисячі українських студентів.

З метою створити сталі фонди переведено одноразові публічні збірки на студентський фонд. Ведено їх під кличем: „Вересень - місяць українського студента. Складаймо один мільйон на студентський фонд!” У вересні й жовтні 1942 р. це дало 430.000 злотих, а через рік - 550.000 злотих.

Усього ж у львівській період свого існування КоДУС надав допомоги на суму 2.276.200 злотих. Крім цього, вислано на рахунок КоДУС-у в європейські банки 300.000 злотих.

У підрозділі 4.3. - „Краківсько-віденський період (1944 - 1945 рр.)” - простежено діяльність КОДУС-у в останній період Другої світової, коли її управа змушена була покинути українську землю. Філія КоДУС-у в Берліні продовжувала їм виплачувати стипендії за рахунок фондів, які завчасно були переведені з рідних теренів. В зимовому семестрі 1944-45 рр. видано з них 300.000 злотих. Останні стипендії виплачено віденським студентам за лютий - квітень 1945 р., і це вичерпало всі грошові запаси.

Як стверджував у своєму звіті референт КоДУС-у Б. Лончина, „ні один сотик, зложений громадянством на акцію ДУС, не пропав ні в краю, ні на конті у Відні, а все пішло між студентів”. А всього в роки Другої світової війни видав КоДУС на допомогу 2.881,200 злотих.

Усього ж за роки Другої світової Комісія допомоги українському студентству, змобілізувала серед нашого громадянства 2 мільйони 881 тисячу 200 злотих: у краківському періоді своєї діяльності - 245.000 злотих, у львівському - 2.276.200 і в краківсько-віденському - 360.000.

5. Допомогова діяльність діаспори українському студентству в 1945 - 1991 рр.

Аналізується діяльність відродженого в повоєнний час КОДУС-у.

Розповідається про обставини, за яких відбувалося відновлення діяльності цієї допомогової інституції. Наголошується, що в німецькому місті Фюрті 20.08.1945 р. зійшлися професори З. Кузеля, Є. Храпливий і Р. Димінський. Наступного дня відбулося перше організаційне засідання відновленого КоДУС-у. Комісія зайнялася при допомозі студентських організацій та допомогових комітетів збірковою акцією й уможливила вже з початком 1946 р. розділ стипендій та допомог для майже 200 українських студентів.

Саме КоДУС у повоєнний час став головною допомоговою і координуючою інституцією, через яку розподілялися зібрані українським громадянством кошти в усьому світі. Його авторитет у зазначений період зміцнився, ця інституція і після проголошення незалежності України в 1991 р. продовжувала надавати допомогу українській молоді, що бажала здобувати освіту за рубежем.

Аналізується одна з важливих форм допомоги новим поколінням українського студентства на чужині як повернення коштів колишніми стипендіатами. Для багатьох з них сплата боргу спонукувала до нових пожертв для українського студентства на чужині. Так, Л. Бичкович з Ганновера, повернувши одноразову допомогу в сумі 50 марок, водночас пожертвував ще стільки ж. Наступними роками КоДУС одержував від нього постійні пожертви: 1965 р. - 30, 1967 р. - 40, 1969 р. - 50, 1971 р. - 200. В. Бойківська-Конрад в квітні 1971 р. не лише повернула свою стипендію за 1947-48 рр. в сумі 700 австр. шилінгів, але й поцікавилася боргом свого чоловіка - В. Конрада, котрий вивчав медицину в Інсбруку.

Цей рух, що набрав значного поширення в 60-х - 70-х роках минулого століття, не лише дав можливість за рахунок повернених сум підтримати матеріально цілу плеяду української студіюючої молоді на чужині, а й залучити колишніх стипендіатів до збіркових акцій, що також давало відчутні грошові надходження.

Зазначається, що коли валютна реформа в Німеччині в 1948 р. знецінила капітал УВУ й позбавила його студентів можливостей оплачувати свої студії, то виникла загроза існуванню цієї поважної української інституції, вона посилювалася масовим виїздом нашої студіюючої молоді за океан. Тож з метою порятунку УВУ група ентузіастів з „Товариства прихильників УВУ” за ініціативою І. Буртика в липні 1949 р. організували в передмісті Мюнхена спеціальний фестиваль, виручені кошти від якого мали піти на підтримку цього вищого навчального закладу.

Це товариство, діяльними членами якого були професори В. Лев, О. Андрушків, В. Стецюк і Я. Падох, розпочало поширювати свою мережу в різних країнах світу, завдяки чому університет і зміг вистояти у важкі 50-і роки минулого століття. Тоді ж воно було перейменовано на Товариство алюмнів і приятелів УВУ. Під цією назвою існувало аж до 70-х років, коли постало питання про створення потужної Фундації, яка змогла б повніше забезпечувати матеріальні потреби УВУ: тільки на стипендії вона щороку передавала приблизно 150.000 доларів. І все це - завдяки жертовності українців Північної Америки.

За прикладом Фундації різні американські інституції призначали стипендії тим студентам, які навчалися в університетах США. Скажімо, 25 відділ Українського Народного Союзу в Нью-Йорку, відзначаючи 28 лютого 1978 р. 85-річчя своєї організації, виділив серед інших пожертв і по 100 доларів для Українського наукового інституту в Гарварді й УВУ в Мюнхені.

Розповідається про участь колишніх стипендіатів КоДУС-у в національно-визвольному русі нашого народу за незалежність і їхнього внеску в розвиток світової науки й культури. Скажімо, йдеться про кристалофізика світової слави О. Стасіва. Розпочинав він навчання в Українському таємному університеті у Львові, а став спеціалістом уже в Берліні, де слухав лекції М. Планка, А. Ейнштейна та інших видатних учених.

Увійшов в історію світової фізики й ще один український студент на чужині, котрого підтримала матеріально наша еміграція, - О. Смакула, виведене котрим математичне співвідношення ввійшло в науку як „формула Смакули“, що нею послуговуються в усьому світі.

Серед випускників УГА значиться і видатна українська поетеса, політична і громадська діячка О. Теліга, котра продовжувала навчання на історико-філологічному факультеті Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова в Празі (1923-28 рр.), де й розпочала літературну працю.

Окремо слід сказати про Т. Олесіюка - члена Центральної Ради від Холмщини й Підляшшя. Це той, хто в березні 1921 р. за дорученням С. Петлюри очолив Українську студентську громаду у Варшаві, на базі якої в червні 1921 р. створив Союз українських студентських громад у Польщі, аби витягнути українське студентство із-за дротів таборів інтернованих до університетських аудиторій. Водночас Т. Олесіюк був і основоположником східного напрямку української геополітики.

Ще один наш геополітик - Ю. Липа одержував матеріальну підтримку української еміграції, навчаючись на медичному факультеті Познанського університету в Польщі. Відомий не тільки як автор таких досліджень, як „Призначення України”, а й як активний учасник національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни.

За майже півстоліття жертовність української еміграції, особливо за океаном, дала можливість підготувати тисячі висококваліфікованих спеціалістів у різних галузях наукового пошуку, що своїми здобутками піднесли престиж українства в світі. Крім того, сотні колишніх стипендіатів стали професорами зарубіжних університетів, де проявили себе висококваліфікованими педагогами, а деякі добилися визначних успіхів і в політичному житті в країнах проживання.

З відродженням української державності багато колишніх стипендіатів КоДУС-у - в першу чергу тих, хто розрахувався зі своїми боргами, продовжували підтримувати українське студентство не лише на чужині - основну увагу вони тепер звернули на допомогу студіюючій молоді в Україні. І це було продовженням того важливого проекту нашої еміграції, коли ті, хто здобув вищу освіту за допомогою своїх співвітчизників на чужині, відтепер передавав свої кошти для підтримки розвитку українського студентства на рідній землі.

Висновки

український студентство революція

У Висновках узагальнено й викладено основні результати дослідження й сформульовано пропозиції й рекомендації щодо подальшого вивчення історії організації матеріальної підтримки українського студентства на чужині:

- проаналізовано українську вітчизняну й зарубіжну історіографію й визначено, що подібна тема досі не порушувалася на дисертаційному рівні. Аргументовано актуальність теми, що полягає не тільки в тому, що в українській історичній науці розв'язання подібної проблеми пропонується вперше. Особлива увага цій темі приділяється ще й тому, що її порушення, популяризація жертовності подасть приклад нинішньому громадянству підтримати українську студіюючу молодь. Крім того, огляд маловідомих або й узагалі вперше відкритих архівних документів, насамперед з колишніх спецхранів, дав можливість ствердити, що існує достатня джерельна база, аби виконати поставлені наукові завдання;

- охарактеризовано становище української студіюючої молоді, яка опинилася на чужині внаслідок поразки української національної революції 1917-21 років, вказано на її вкрай важке матеріальне становище, що змусило Уряд УНР в екзилі на чолі з Симоном Петлюрою шукати виходу з ситуації не тільки шляхом одержання допомоги від окремих країн, а й звертатися до власного еміграційного громадянства;

- з'ясовано конкретні організаційні заходи Уряду УНР в екзилі щодо матеріальної підтримки української студіюючої молоді в європейських країнах. Наголошується, що поряд з Головою Директорії Петлюрою активну діяльність проявили в цьому плані такі відомі діячі української еміграції, як І.Горбачевський, М.Шаповал, І.Огієнко, С.Смаль-Стоцький, Ю.Бачинський, О.Бочковський, а також Митрополит А.Шептицький.

Завдяки жертовності нашої еміграції українська молодь могла вчитися не лише у власних національних високих школах за межами рідної землі, а й у чужинецьких в країнах розселення. Тисячі українських студентів у міжвоєнний період здобули необхідний для їхньої Батьківщини фах і були готовими віддати свої сили для розбудови її. Саме ця освічена молодь постійно нагадувала світові про недолю великого українського народу, закликала до підтримки його національно-визвольного руху.

Серед них були й ті, що потім проявили себе в роки Другої світової війни в лавах борців за незалежну Україну - О. Теліга, О. Ольжич, Н. Хасевич, Р. Шухевич;

- детально висвітлено діяльність окремих українських допомогових товариств у Європі в міжвоєнний період, зокрема в країнах найбільшого зосередження українського студентства: Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині, а також у Бельгії, Італії, Франції. При цьому спеціально досліджено діяльність таких українських допомогових товариств у Європі, як Українське товариство прихильників освіти у Відні, Чесько-український допомоговий комітет (Прага), Благодійний допомоговий комітет при Українській Господарській Академії в Подєбрадах, Товариство допомоги українським студентам-емігрантам у Варшаві, Допомоговий фонд українських і білоруських студентів у Празі, Товариство прихильників УГА, що існували в різні періоди.