Земельне питання в Україні в умовах революції 1917–1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Найголовнішим соціальним завданням української революції 1917-1920 рр. було вирішення земельного питання. Українське селянство, яке становило абсолютну більшість української нації, вимагало негайного розв'язання аграрної проблеми, яка полягала у тому, що більша частина земельного фонду знаходилась у руках великих земельних власників. Від способу і характеру розв'язання аграрної проблеми в Україні конфліктуючими революційними режимами залежала їх підтримка найчисельнішою верствою українського населення - селянством, й в кінцевому результаті - утримання політичних сил при владі. Характерним для української революції було те, що за владу боролися антагоністичні режими, кожний з яких мав відмінну аграрну програму й практикував різні форми її практичної реалізації. Ситуацію ускладнювали відмінності в історичних та соціально-політичних обставинах в Наддніпрянській Україні та у Східній Галичині. Тому актуальним завданням сучасної історичної науки є комплексне дослідження вирішення земельного питання в Україні різними політичними режимами в період національної революції 1917-1920 рр., важливість чого посилюється браком ґрунтовних узагальнюючих праць, порівняльного та критичного аналізу діяльності різних урядів.

Ціла низка аспектів вирішення земельного питання є актуальною в Україні й сьогодні. У другому десятилітті відновлення української незалежності в нашій державі не врегульованими залишаються питання землекористування, власності на землю, формування ринку землі тощо. Досвід аграрних перетворень у період становлення національної влади повинен бути раціонально використаний в державній практиці сьогодення, з урахуванням історично обумовлених традицій регіонів України.

Відтак системне дослідження вирішення земельного питання в минулому, специфіки його обговорення провідним політичними силами та органами державної влади і самоврядування в період 1917-1920 рр. збагатить вітчизняну історію та сприятиме розв'язанню практичних завдань у сфері державотворення сучасної України.

Метою дисертаційної роботи є дослідження характеру вирішення земельного питання в Україні у революційну добу 1917-1920 рр. у контексті тогочасної суспільно-політичної ситуації.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

– визначити головні ідеї здійснення аграрної реформи в програмах та діяльності провідних політичних сил в Україні у 1917-1920 рр.;

– проаналізувати діяльність керівництва Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР, влади ЗУНР по реалізації аграрної реформи в порівняльному контексті;

– дослідити характер вирішення земельного питання більшовицькою владою в Наддніпрянщині та Східній Галичині упродовж 1917-1920 рр.

– вивчити підходи та форми запровадження земельних перетворень в Україні на місцевому рівні;

– виявити ставлення найширших верств українського селянства до дій революційних режимів на селі;

– підсумувати практичні результати й досвід напрацювань революційних урядів в земельній сфері.

1. Історіографія та джерельна база дослідження

Проаналізовано стан наукової розробки проблеми та джерельну базу роботи.

Існуючу історіографію досліджуваного питання можна умовно поділити на такі групи: праці українських істориків радянського періоду, праці авторів української діаспори, дослідження зарубіжних авторів та науковців незалежної України.

Українська радянська історіографія з перших післяреволюційних років базувалася на вузько класовому підході. В працях більшовицьких діячів Г. Клунного, Г. Петровського, М. Скрипника та ін. різко критикувалося бачення земельного питання проукраїнськими партіями та урядами, натомість возвеличувалися цілі та методи радянської влади у відчуженні великого поміщицького землеволодіння. Радянська історіографія розглядала усі події революції в Україні у загальному контексті революційних подій на теренах колишньої Російської імперії, не виділяючи національної складової революції. З подальшим зміцненням комуністичної системи в СРСР, її прагненням до дедалі більшої ідейно-політичної одностайності, в українській радянській історіографії утвердилася марксистсько-ленінська ідеологія, яка обмежувала наукову творчість та новизну вузькими рамками класового підходу.

Після ХХ з'їзду КПРС було послаблено жорсткі ідеологічні настанови, в результаті чого в науковому житті, як і в суспільно-політичному, наступив період “відлиги”. При полегшенні доступу до архівних документів, позбавленні обов'язкового для того часу посилань на твори Й. Сталіна, розширилася тематика історичних досліджень і в царині історії революції, й земельного питання зокрема. Однак безповоротні зміни у ставленні до минулого наступили в українській радянській історіографії лише в період перебудови, коли розпочинається критичне переосмислення насамперед ідеології та практики більшовицьких методів по встановленню радянської влади в українському селі, а також теоретичної спадщини більшовицьких вождів.

Українська діаспорна історіографія, розглядаючи революційні події 1917-1920 рр. передусім через призму національних інтересів українців, відповідно й трактувала вирішення земельного питання. Оцінка аграрних перетворень, здійснених чи пропагованих революційними урядами, базувалась на розумінні істориками характеру забезпечення прагнень титульної нації й, зокрема, її найширшої верстви - українського селянства, а також збереження базових постулатів демократичних держав, зокрема права приватної власності. Заслугою національної діаспорної та західноукраїнської історіографії міжвоєнного періоду та повоєнних років стали спроби наукового осмислення проблеми земельної реформи в Україні революційної доби. Окремої уваги заслуговують роботи О. Мицюка, Н. Олежка, М. Стахіва, П. Феденка та В. Вериги. Найбільш ґрунтовною спеціальною працею про вирішення земельного питання в період української революції стала публікація І. Витановича. Загальним недоліком діаспорної історичної літератури є слабка документальна база, відсутність використаних архівних документів, що були закриті в радянських сховищах. В результаті цілий ряд робіт українських діаспорних істориків мають публіцистичний характер. У цілому, антагоністична поляризація радянської та діаспорної історіографії української революції не дозволяла взаємно збагачуватися, гальмувала появу якісно нового наукового знання.

Після проголошення незалежної України в українській історіографії розпочався якісно новий етап, позначений відмовою від комуністичної догматики, прагненням всебічного та неупередженого дослідження нашого минулого. Спостерігається посилений дослідницький інтерес до проблематики української революції 1917-1920 рр. як у цілому, так і до окремих її ідеологічних, політичних та соціальних аспектів. До скасування ідеологічних обмежень та заборон слід додати залучення до наукового обігу значної кількості маловідомих та зовсім невідомих архівних документів, мемуаристики українських діячів, революційної періодики. Надзвичайно важливими для розуміння нюансів вирішення земельного питання революційними урядами України є дослідження В. Верстюка, В. Солдатенка, І. Хміля, Д. Яневського, О. Реєнта та О. Рубльова.

Тема вирішення аграрного питання в ЗУНР та Галицькій Соціалістичній Радянській Республіці частково висвітлена у роботах львівських істориків С. Макарчука, М. Литвина, Б. Тищика та О. Вівчаренко.

В останнє десятиліття опубліковано ряд спеціальних праць, присвячених земельному питанню в добу української революції. Н. Кічігіна, проаналізувавши Земельний закон Центральної Ради, ухвалений 31 січня 1918 р., підкреслила його утопічний та демагогічний характер. Головні положення земельного закону Української Держави проаналізовано у статті Я. Малика. У публікації Р. Пирога з'ясовано процес підготовки земельної реформи урядом П. Скоропадського, досліджено соціально-економічні та політичні обставини її реалізації, а також ставлення різних суспільних верств до земельної політики Гетьманату. В. Лозовий, досліджуючи аграрну політику Директорії УНР, відзначив, що балансуючи між економічною доцільністю та популізмом, між реаліями тогочасної дійсності та ідеологічними догмами соціалістично зорієнтованих політичних сил, земельне законодавство Директорії в результаті не виконало своєї мети - консолідації найширшої верстви українського народу навколо влади УНР на базі розв'язання найактуальнішої на той час аграрної проблеми. Львівський історик О. Павлишин досліджував процес підготовки аграрної реформи Українською Національною Радою ЗУНР-ЗОУНР. Ідеологію та методи більшовицького керівництва у процесі встановлення тоталітарного режиму в українському селі ґрунтовно дослідили О. Ганжа, С. Кульчицький, Я. Малик та О. Береза.

Історія української революції є у сфері зацікавлення сучасних зарубіжних істориків - польських вчених В. Менджецького та М. Кліменецького, французького історика А. Безансона, італійського дослідника А. Граціозі.

Здійснений історіографічний огляд засвідчує значне наукове та суспільне зацікавлення історією вирішення земельного питання в добу української революції. Водночас спостерігається певна еволюція історіографічних концепцій, диференційовані, а нерідко й антагоністичні підходи в дослідженнях цієї проблематики, зокрема, суперечка прихильників класової та національної парадигм. В цілому ж бракує ґрунтовних синтетичних узагальнень, порівняльного та критичного аналізу. Існує необхідність узагальненого підходу до дослідження земельного питання - всебічного і комплексного висвітлення історії його вирішення у революційну добу.

Основу джерельної бази дослідження становлять писемні історичні джерела. За типолого-видовою класифікаційною схемою залежно від ступеня відображення історичної інформації вони поділяються на документальні та наративні джерела. Для написання дисертаційної праці використано неопубліковані архівні документи, опубліковані документи революційної доби, мемуаристику, періодичні видання та публіцистичні матеріали з окресленої проблематики.

Особливо цінними для нашого дослідження були архівні документи, досі не введені до наукового обігу. Зокрема, це матеріали з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного історичного архіву України у Львові, обласних державних архівів України, Державного архіву Російської Федерації, Російського центру збереження і використання документів новітньої історії тощо. Державні закони, ухвали та розпорядження, декрети, положення, інструкції та циркуляри; бюлетені і протоколи партійних з'їздів і конференцій; проекти агарної реформи авторства різних діячів тощо, які зберігаються у фондах названих установ, досить повно відображають ідеологію і практику вирішення земельного питання різними урядами.

Важливе значення мають також опубліковані документи та матеріали. Державні закони та розпорядження щодо змін у нормативно-правовій базі землекористування друкувалися в урядових вісниках революційної влади: “Вісник Народного міністерства земельних справ”, “Вісник Ради Народних Міністрів УНР”; “Вістник Української Народної Республіки”; “Вістник Міністерства Земельних Справ УНР”. У період революції регулярно публікувалися бюлетені та протоколи партійних з'їздів, конференцій центральних та регіональних органів. В українських столицях, місцях перебування урядів та регіональних центрах видавалися протоколи та стенографічні звіти обласних партконференцій та місцеві матеріали, пов'язані з земельними перетвореннями на селі. Важливість земельного питання спонукала більшовицькі органи в Україні видавати спеціальні збірники відповідних декретів, положень, інструкцій та циркулярів.

Кілька збірників документів революційної доби в Україні видано в українській діаспорі. З відновленням державної незалежності України істориками українських академічних інституцій видано цілу низку збірників документів національної революції 1917-1920 рр.

Дисертантом широко використовувалася мемуаристика діячів та сучасників революційних подій. Джерельна цінність мемуарної літератури полягає в насиченості маловідомим фактологічним матеріалом, враженнями, спостереженнями та роздумами авторів, які були безпосередніми учасниками та свідками революційних подій. Важливим джерелом є передусім мемуари голови Генерального Секретаріату, пізніше - керівника Директорії В. Винниченка, та спогади керівника Української Держави П. Скоропадського. Джерельну вартість мають спостереження відомих революційних діячів Б. Мартоса, В. Андріївського. Суспільні настрої й обставини запровадження земельної реформи уряду П. Скоропадського відзеркалені у спогадах фінського дипломата в Україні Ґ. Ґуммеруса. Земельне питання та суспільно-політичний контекст у добу директорії УНР відзеркалюють публікації Д. Дорошенка, М. Ковалевського, І. Мазепи, О. Мицюка та О. Назарука.

Важливим джерелом для вивчення земельного питання стали періодичні видання, які виходили друком у революційні роки. На сторінках урядової, партійної та місцевої преси знаходимо численну інформацію про справи на селі, дискусії на тему аграрних відносин. Окрім поточної інформації про розвиток ситуації з земельним питанням, у періодиці друкувалися й ширші публіцистичні матеріали та огляди. Їх джерельна цінність полягає у тому, що вони віддзеркалюють найактуальніші дискусії, які відбувалися в українському суспільстві революційного періоду, настрої та погляди на земельне питання тогочасних журналістських та політичних кіл.

Загалом досліджувана проблема має різноманітну за категоріями та соціальними функціями джерельну базу, яку можна вважати репрезентативною і достатньою для виконання дослідницьких завдань. Впровадження та комплексне використання різного роду письмових джерел дає можливість співставити різні позиції, нерідко протилежні судження і оцінки, та ґрунтовно, всебічно й об'єктивно дослідити обрану тему.

2. Проблема земельної реформи в Україні в період Центральної Ради

Розглянуто бачення вирішення земельного питання українськими політичними партіями як суб'єктами революційного процесу, а також позиції і настрої українського селянства. Економічна ситуація в Україні, як і у всій Росії, станом на березень 1917 р. була дуже складною. Війна суттєво підірвала економічний потенціал України. Національне пробудження українського селянства і його соціальна активність були безпосередньо пов'язані зі шляхами розв'язання аграрного питання. Селянство в абсолютній більшості підтримувало Українську Центральну Раду, а також проголошену у червні 1917 р. автономію України. Селяни були переконані, що лише український уряд, який краще знає, чого потребують селяни в Україні, дасть їм той сільськогосподарський устрій, якого вони бажають.

Питання про землю та самоврядування на селі стали головними на Першому Всеукраїнському селянському з'їзді, що проходив у Києві 28 травня - 2 червня 1917 р. На з'їзді були висловлені і підтримані переконання, що в Україні буде здійснено соціалістичний ідеал, скасована приватна власність на землю і вся вона надійде в український земельний фонд, підпорядкований через український сейм обраним на демократичних засадах губернським, повітовим та волосним земельним комітетам. Селянський з'їзд вимагав від центру видання законів про землю, скасування всіх актів про продаж, оренду, роздроблення землі, які були укладені після 1 березня 1917 р., постачання селу машин і знарядь на державній основі тощо.

Українські політичні партії, як суб'єкти революційного процесу, своє бачення вирішення земельного питання базували на програмних ідеологічних постулатах, головним з яких було ставлення до приватної власності. Кожна з політичних сил пропагувала серед селянства свою програму. Однак основна маса селян підтримувала есерівський лозунг соціалізації землі, бо з його допомогою сподівалася за зрівняльним принципом розділити землю між собою.

Тим часом в умовах відсутності земельного законодавства в Україні поширювалися самовільні захоплення землі. Найбільш масовими стали селянські виступи з червня 1917 р. Ініціаторами аграрних виступів часто були фронтовики, тобто селяни у військовій формі.

У діяльності Центральної Ради аграрне питання було одним із головних. Однак у перші місяці свого існування УЦР переважно займалась мітингуванням, політичними проблемами, а економіка залишалася при цьому на другому плані. Зволікання із вирішенням земельного питання зумовлювало стихійні виступи селян, проте аграрна реформа й надалі відкладалася. На питання про шляхи його вирішення не дав відповіді і Третій Універсал, який оголошував лише загальні підвалини для майбутнього законодавства про землю, яке мали виробити уряд та Українські Установчі Збори, окресливши шлях розв'язання земельного питання у дусі соціалізації землі. Земельний закон в Україні Центральна Рада затвердила лише у другій половині січня 1918 року, розуміючи, що своєчасне прийняття радикального земельного законодавства стане одним із засобів боротьби з більшовицькою Росією, яка у цей час розпочала військовий наступ на Україну. В дисертації проаналізовано основні положення земельного закону Центральної Ради. Однак він залишився не виконаним. Україну окупували війська більшовицької Росії.

Окупація України більшовицькою армією означала насадження не тільки державної системи у формі рад, але й більшовицьких соціально-економічних програм. В основі земельної політики більшовиків лежав Декрет про землю, прийнятий ІІ Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., дія якого автоматично була поширена і на Україну. Він проголошував націоналізацію земельного фонду Росії, передбачав конфіскацію поміщицьких, удільних, монастирських і церковних земель та передачу їх у розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів, а також містив вимогу забезпечення зрівняльного землекористування. Декрет мав пропагандистське значення і підривав основи української національної державності. Більшовики з метою пограбування України почали запроваджувати колективні господарства. У їхньому законі про соціалізацію землі колективний обробіток землі визначався як одне із найважливіших завдань. Однак колективізація у цей період в Україні великого поширення не набула.

Загалом, у період Центральної Ради аграрне питання в Україні не було вирішене, воно переходило як одне з головних у новий етап революції.

3. Проблема аграрних перетворень у діяльності Гетьманату, Директорії та ЗУНР

Розглянуто вирішення земельного питання на наступних етапах національно-визвольних змагань.

Висвітлено аграрну політику П. Скоропадського. Незадоволена скасуванням приватної власності, партія “Українських Хліборобів-Землевласників” скликала 29 квітня 1918 р. з'їзд, на якому генерала Павла Скоропадського обрали “Гетьманом всієї України”. Вже в першому документі гетьманського режиму, “Грамоті до українського народу”, вказувалося, що право приватної власності - “як фундамент культури і цивілізації” - відновлюється, а всі розпорядження попереднього українського уряду, як і російського Тимчасового уряду, скасовуються. Право громадян мати приватну власність на землю було підтверджено також у “Законі про тимчасовий устрій України”.

Відразу після ліквідації Української Центральної Ради великі землевласники при допомозі німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно, на їхні вимоги місцева влада нерідко примушувала селян повертати не лише землю і реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Особливо широкого розмаху набула сваволя поміщиків у перші тижні окупації.

Одночасно гетьманський уряд розпочав розробку окремого земельного законодавства - було прийнято кілька номативно-правових актів, які передбачали створення Державного земельного фонду з обов'язковою грошовою компенсацією попереднім власникам, продаж частини земельних угідь малоземельним господарям, обмеження земельного володіння 25 десятинами, забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості тощо. В сучасній українській історіографії мають місце різні підходи в оцінці аграрних реформ за режиму П. Скоропадського, які наведено і проаналізовано в дисертації. Загалом, влада Української Держави в умовах революційної доби не змогла опанувати ситуацією на селі й не врахувала ліворадикальних настроїв мас та тотальну контрпропаганду з боку наступаючої більшовицької влади. У короткий термін адміністративні та фінансові структури Української Держави не змогли здійснити оперативне та технічне забезпечення реформи.

З перших днів антигетьманського повстання Директорія намагалася оприлюднити своє ставлення до земельного питання, щоб заручитися підтримкою найширших мас населення. Одним з перших її документів був “Наказ селянам” від 21 листопада, в якому Директорія задекларувала своє прагнення домогтися того, щоб селянам було повернуто все, незаконно забране гетьманським урядом, реквізиціями та контрибуціями й віддано поміщикам. Земельний закон УНР ухвалено 8 січня 1919 р. Стаття перша закону ліквідовувала приватну власність на землю. Він визнавав верховну власність землі за державою, яка за допомогою своїх органів адміністрації та виборних земельних управ мала розпоряджатися державним фондом земель, що мав утворитися з вивласних земель “нетрудового характеру”. У господарів, що мали не більше 15 десятин, земля і надалі залишалась у їх користуванні, всім іншим малоземельним та безземельним передбачалось виділити ділянки згідно з нормами, встановленими земельними установами, але не нижчими 5-6 десятин. Земельний закон, який мав на меті нейтралізувати ліво-радикальну демагогічну пропаганду більшовиків, був виданий під час більшовицького наступу похапцем і з правового боку недосконалий. Крім того, через те, що УНР у 1919-1920 рр. вела війну фактично на три фронти: з більшовиками, денікінськими військами та Польщею, земельні управи могли здійснювати реалізацію земельного закону лише на дуже обмеженій території України. Попри це, Директорія все ж розпочала практичні спроби здійснення реформи на селі. Головним досягненням уряду УНР було здійснення конкретних кроків в напрямку земельного обліку, роз'яснювальної роботи на селі та утворення місцевих земельних комітетів. Системна праця уряду спричинила позитивні зміни й в самосвідомості частини українського селянства, яке вже не прагнуло дармової роздачі землі, а виявляло готовність сплатити за отриманий наділ й стати юридичним власником, з правом наслідування.

Розглянуто соціально-економічні обставини, при яких галицьке керівництво не впровадило на своїй території земельного закону Директорії у відповідності до Акту Злуки, а натомість ухвалило рішення готувати окреме земельне законодавство. Досліджено процес обговорення та підготовки земельної реформи в ЗУНР, проекти аграрної реформи, розроблені різними діячами, та основні положення й проблеми реалізації Земельного закону для Західної області Української Народної Республіки, ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 р. Загалом, Українська Національна Рада та Рада Державних Секретарів ЗУНР підготували та ухвалили закон про аграрну реформу з урахуванням історичних, політичних та соціальних чинників, які визначали головні аспекти аграрної проблеми у Східній Галичині. Влада ЗУНР, на відміну від Директорії УНР, не пішла популістським шляхом, а намагалася виважено підійти до розв'язання аграрного питання. Політичне керівництво ЗУНР провело велику роз'яснювальну роботу щодо принципів і послідовності земельної реформи серед широких мас. Однак, законодавчій та виконавчій владі ЗУНР забракло готовності до негайної реалізації аграрної програми. Загалом, земельний закон в ЗОУНР, який, на відміну від нормативно-правових актів Директорії, декларував право приватної власності на землю, став ілюстрацією намагання керівників ЗОУНР вирішити складну дилему - задовольнити вимоги широких мас селянства і водночас зберегти міжнародне реноме як антибільшовицького режиму.

4. Аграрна політика радянської влади

Досліджено радянську земельну політику в Україні в 1919-1920 рр.

Стверджується, що другий більшовицький наступ на Україну мав конкретну мету: продовольство і сировина. Більшовицький режим в Росії не зміг би довго протриматися без допомоги України, багатої на продовольство, сировину і паливо. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, створений 28 листопада 1918 р., у Маніфесті до робітників, селян і солдатів оголосив про негайну передачу селянам усіх поміщицьких земель з усім живим і мертвим інвентарем. У дусі Маніфесту була розгорнута й більшовицька агітація і пропаганда, завдання якої - викликати у селян враження, що вони одержують землю у вічне користування. Таку тактику продовжили й наступні документи більшовицького уряду. На Україну більшовики переносили практику створення колективних господарств, яку використовували у РРФСР. У політиці колективізації сільського господарства в першій половині 1919 р. більшовики мали деяку підтримку інших політичних партій, що діяли в Україні. Однак колективні господарства в Україні організовували без урахування конкретних умов і в основному з порушеннями принципу добровільності вступу до цих колективів. Українське селянство негативно сприймало насильне насадження колективних форм обробітку землі і піднімалось на повстання, які охопили територію України. А. Денікін, захопивши Україну в серпні 1919 р., на зміну більшовицькому режиму реставрував царські буржуазно-поміщицькі порядки. Конфіскації, реквізиції та масові репресії викликали незадоволення українського народу. Хвиля масових виступів населення, найперше селянства, в кінцевому результаті сприяла відновленню радянського режиму в грудні 1919 р.

Знову захопивши владу в Україні, більшовики в земельному питанні не відмовились від колективних господарств, а вибрали тактику тимчасового компромісу з селянами. Одним з перших законодавчих актів Всеукрревкому стали “Основні начала організації земельної справи на Україні”, опубліковані 22 січня 1920 р. Основні положення цього документу втілені в законі Всеукрревкому про землю від 5 лютого 1920 р. Закон передбачав перехід у користування селян усіх колишніх поміщицьких земель, конфіскованих радянською владою ще в 1919 р., санкціонував негайне виселення із економій колишніх власників та орендарів. Всі радянські господарства, що утворилися в 1919 р. із колишніх поміщицьких земель, повинні були перейти у безпосереднє користування безземельного і малоземельного селянства, за винятком тих, які з відома самих селян повинні були залишитися для створення зразкових радянських господарств, дослідних станцій і т.д. Проте закон про землю зовсім не заперечив колективне землеробство, щодо цього він просто промовчав з тактичних міркувань. Наступ на українське селянство, незважаючи на деякий відступ, повернення до декрету про землю, зменшення кількості радгоспів, порівняно з 1919 р., не припинився. Активними захисниками колективних форм обробітку землі стали комнезами. Аналіз роботи колективних господарств в Україні у 1920 р. дає підстави стверджувати, що із середини 1920 р. в міру створення та посилення комнезамів збільшувалася й кількість колективних господарств, передусім артілей.

Найвищим органом цієї маріонеткової республіки став Галревком, який і проголосив її утворення 15 липня 1920 р. на тій частині західноукраїнських земель, які зайняла Червона армія під час радянсько-польської війни. Земельний відділ Галицького ревкому здійснював керівництво аграрними питаннями в Галичині в основному за допомогою інструкцій, циркулярів та розпоряджень, які здійснювалися у світлі більшовицької земельної політики. У селах Галичини проходив розподіл поміщицьких, церковних та державних земель. Але, одержавши землю, селяни зустрілися із труднощами її обробітку через відсутність робочої худоби та реманенту. Галревком не завершив розподілу поміщицької землі. У той же час рекомендував колективний її обробіток. Однак селянство в той час не було підготовлене до колективного господарювання. Воно віками мріяло про поміщицьку землю, про її розподіл між собою. ГСРР припинила своє існування після відступу Червоної армії з Галичини під натиском польського війська 23 вересня 1920 р., після чого задекларовані та здійснені більшовицькою владою земельні та господарські зміни втратили політико-правовий грунт і були зведені нанівець.

Висновки

аграрний більшовицький політичний реформа

Національне пробудження українського селянства і його соціальна активність були безпосередньо пов'язані зі шляхами розв'язання аграрного питання. Українські політичні партії, як суб'єкти революційного процесу, своє бачення вирішення земельного питання базували на програмних ідеологічних постулатах, головним з яких було ставлення до приватної власності. Більшість українського селянства підтримувало лозунг соціалізації землі, проглошений соціалістами-революціонерами, та Центральну Раду, сподіваючись отримати від українського уряду прийнятні земельні порядки. Однак, земельне законодавство Української Центральної Ради, що скасовувало приватну власність на землю, мало непродуманий та демагогічний характер. Реагуючи на більшовицьку пропаганду, діячі першого національного уряду намагалися у такий спосіб нівелювати її вплив на найменш захищені верстви українського селянства.

Стрижневим в аграрній політиці гетьмана П. Скоропадського був постулат недоторканості приватної власності. Уряд Української Держави провів ревізію земельних перетворень, здійснених Центральною Радою. У земельній політиці він опирався на заможне селянство й поміщицьку верству. Однак революційні настрої більшості українського селянства не могли узгодитися зі свавіллям поміщиків, підтримуваних німецькими військами. У короткий термін адміністративні та фінансові структури Української Держави не змогли здійснити оперативне та технічне забезпечення реформи.

Земельна політика Директорії, подібно до аграрної програми Центральної Ради, мала ліворадикальний характер. Проведення системної земельної реформи з ліквідацією великого поміщицького землеволодіння було серед ключових завдань земельної політики УНР у 1919 р. Однак законодавчий блок аграрного питання мав недосконалий характер. Антагоністичний класовий підхід, покладений в його основу, виявився неефективним в конкретних історичних обставинах. Як і попередньому режимові, Директорії забракло політичної волі, технічних засобів, коштів і кваліфікованих кадрів, що лише ускладнювалось відсутністю контролю над усією територією країни. Головним досягненням уряду УНР було здійснення конкретних кроків в напрямку земельного обліку, роз'яснювальної роботи на селі та утворення місцевих земельних комітетів. Системна праця уряду спричинила позитивні зміни в самосвідомості частини українського селянства.

Українська Національна Рада та Рада Державних Секретарів ЗУНР, відмовившись від впровадження земельного законодавства Директорії, підготували та ухвалили закон про аграрну реформу з урахуванням історичних, політичних та соціальних чинників, які визначали головні аспекти аграрної проблеми у Східній Галичині. Влада ЗУНР, на відміну від Директорії УНР, не пішла відверто популістським шляхом, намагаючись виважено підійти до розв'язання аграрного питання. Ще одна відмінність від Наддніпрянщини земельного законодавства ЗУНР полягала в повазі до права приватної власності. Однак, приділивши головні зусилля підготовці збалансованого закону, керівництво ЗУНР не розпочало практичної реалізації земельної програми на селі.

Економічна політика більшовиків в українському селі не забезпечувала вирішення аграрної проблеми і не сприяла розвиткові сільського господарства. Найперше вона була скерована на пограбування селянства, перетворення українського села на сировинний придаток більшовицької Росії. Здійснювали більшовики свої плани тоталітарними методами - запровадженням насильницьких реквізицій і контрибуцій, а також створенням таких форм господарювання, як комуни, радгоспи тощо. Цілком закономірним стало масове незадоволення селянства та організований протест проти економічної політики більшовиків в українському селі. В 1919-1920 рр. більшовики заклали практичні основи колективного господарювання на селі, що призвело в майбутньому як до голоду в 1921-1923 рр., так і до голодомору 1932-1933 рр. та знищення українського селянства, і в цілому менталітету української нації як нації споконвічних хліборобів. Головні ідеї та засоби більшовицької політики на селі системно втілювала і влада маріонеткової Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка готувала в Галичині грунт для комуністичних перетворень.

Загалом, юридичне та практичне вирішення земельного питання революційними урядами Наддніпрянщини та Галичини було тісно пов'язане з продовольчим питанням, внутрішньополітичною і зовнішньополітичною ситуацією. Поряд з різними підходами до ідеології земельних реформ, антагоністичні режими революційної доби практикували використання фахівців аграрної сфери та технічних напрацювань своїх попередників.

Література

1. Малькін В. Закон про аграрну реформу ЗУНР та проблеми його реалізації // Наукові записки. Історичні науки. - Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2007. - Вип. 8. - С. 221-232.

2. Малькін В. П., Малик Я. Й. Земельне питання українських урядів у 1917-1920 рр. // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України / За заг. ред. А. О. Чемериса. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005. - Вип. 8. - С. 199-205.

3. Малькін В.П., Малик Я.Й. Аграрна політика Гетьмана Павла Скоропадського // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України / За заг. ред. А.О. Чемериса. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 10. - С. 214-220.

4. Малькін В.П. Аграрні перетворення в період Директорії УНР // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету / Волинський національний університет імені Лесі Українки. - Луцьк, 2009. - Вип. 15. - С. 20-26.

5. Малькін В.П. Земельна політика Української гетьманської держави 1918 р. // Внутрішня політика держави: сутність, принципи, методологія: Матеріали щорічної науково-практичної конференції за міжнародною участю (27 січня 2005 р.) / За ред. А.О. Чемериса: У 2 ч. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005. - Ч. 1. - С. 131-134.

Размещено на Allbest.ru