Партійне будівництво і партійно-політична боротьба в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ПАРТІЙНЕ БУДІВНИЦТВО І ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Спеціальність: Історія України

Мороко Владислав Валерійович

Запоріжжя, 2009 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історія розвитку української держави протягом останніх двадцяти років ілюструє процес намагання посттоталітарного суспільства стати на рейки демократичних перетворень. Одна з провідних ролей в цьому процесі належить політичним партіям, які де-юре виконують функцію основних «посередників» у здійсненні взаємозв'язку і взаємодії між суспільством та державою. Це й визначає актуальність дослідження обраної нами проблеми. Попри те, що історики приділяли вітчизняним партіям певну увагу, роль останніх у становленні системи владних стосунків, кристалізації демократичних засад існування суспільства поки що не стала предметом системного аналізу. Політичні партії зазвичай досліджувалися під кутом розвитку того чи іншого конкретного об'єднання чи організації або політичної течії. На часі постає комплексне вивчення всього масиву політичних партій країни та виявлення основних тенденцій їх розвитку.

У зв'язку з цим першочергового значення набуває дослідження партійної діяльності під кутом з'ясування причин того очевидного факту, що на практиці партіям поки що не вдається стати справжніми виразниками суспільних прагнень, гарантами незворотності демократичних процесів. Особливо важливим представляється аналіз феномену розмивання ідеологічних засад партій, перетворення більшості з них у виразників і захисників інтересів не пересічних громадян, а потужних фінансово-промислових груп.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота є складовою частиною науково-дослідницької теми Запорізького національного університету «Між Сходом і Заходом: особливості модернізаційних процесів в Україні (др. пол. 80-х рр. ХХ ст. - 2008 р.)» (державний реєстраційний номер 0109У002526). Особистим внеском дисертанта у розробку теми є дослідження процесу підвищення ролі партій в суспільстві через законодавство, аналіз партійного будівництва, його тенденцій та наслідків, відтворення процесу партійної боротьби в умовах перманентного протистояння українських еліт.

Об'єктом вивчення є процеси в царині партійного будівництва і партійно-політична боротьба в сучасній Україні.

Предметом дослідження є політичні партії, їх статутна будова, кадрове наповнення та сателітні структури.

Мета роботи - системний аналіз процесів творення політичних партій та розбудови партійної системи. Для досягнення поставленої мети ставляться і розв'язуються такі завдання:

1. Охарактеризувати сучасний стан наукової розробки теми в українській і зарубіжній історіографії, проаналізувати джерельну базу теми;

2. З'ясувати особливості ґенези законодавчого поля функціонування партійної системи України та висвітлити процес підвищення суспільно-політичної ролі партій через виборче законодавство;

3. Проаналізувати основні тенденції партійного будівництва та виявити його етапи;

4. Дослідити організаційні засади діяльності партій і їх вплив на партійне життя, подати характеристику основним тенденціям у побудові партій та кадровому їх наповненні;

5. Визначити роль партій в умовах перманентного політико-економічного протистояння українських еліт;

6. Розкрити вплив фінансово-промислових груп на шляхи розбудови партійної системи і діяльність партій.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання зібраного і систематизованого в ній матеріалу, запропонованих автором висновків для всебічного дослідження політичної історії України, а також при підготовці узагальнюючих праць та підручників з новітньої історії України, історії держави і права України. Результати дисертації можуть застосовуватися у дослідженнях з політології, соціології, а також у викладанні спецкурсів з відповідних розділів вітчизняної історії.

Публікації. За результатами дослідження видано 13 публікацій (загальним обсягом в 6 авторських аркушів), 5 з них - у фахових виданнях.

Структура роботи визначена темою, метою і завданнями дослідження, комплексним характером роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, 25 додатків, приміток, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи - 386 сторінок, основний текст дослідження викладено на 184 сторінках, список використаних джерел і літератури нараховує 787 позицій.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дослідження, визначено його територіальні та хронологічні рамки, об'єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, теоретичне та практичне значення дисертації.

У першому підрозділі розділу «Історіографія та джерельна база. Теоретико-методологічні засади дослідження», який має назву «Історіографічні питання», з'ясовано ступінь висвітлення теми у науковій літературі, підкреслено факт дискусійності досліджуваної проблеми та відсутності достатньої кількості узагальнюючих праць з питань партійного будівництва та партійно-політичної боротьби в Україні в період з 96-09 рр.

Історіографію проблеми ми розглядаємо за наступною схемою, в основу якої покладено три групи робіт.

Перша група - праці загального характеру. В них історія партій органічно поєднана із загальнодержавною. В процес державотворення вона вплетена в колективних працях, авторами яких були Є. Григоренко, Н. Барановська, О. Бондар, В. Верстюк, С. Віднянський, П. Гайдуцький, С. Герасимчук, В. Горбик, В. Даниленко, Д. Денисюк, А. Зрібняк, В. Каленський, Г. Касьянов, Ю. Каракай, Л. Ковпак, М. Котляр, С. Кульчицький, В. Литвин, Ю. Луценко, Л. Мусіна, Т. Синельченко, В. Смолій, В. Стеценко. Самостійно в цьому ж руслі працювали В. Литвин, Г. Касьянов, С. Кульчицький. В даній групі робіт викладено основні напрямки діяльності партій, в першу чергу парламентських, протягом всього періоду незалежності України. З названих праць виокремимо перш за все дослідження В. Литвина. Діяльність партій аналізується ним на тлі гострого політичного протистояння в країні. Автор вважає партії реальним індикатором настроїв населення, а тому в залежності від того наскільки їх програмні засади відповідають викликам часу залежить і успішність тієї чи іншої політичної асоціації в боротьбі за владу.

Значно розширює поле аналізу партійного життя в другій половині 1990-х рр. С. Кульчицький, який пропонує магістральні напрямки дослідження історії вітчизняних партій. Він звертає увагу не лише на хід виборчих кампаній, а й на практичний результат - перерозподіл мандатів. Не оминає увагою автор і питання створення «партії влади». У виданих пізніше працях Г. Кас'янова партії теж розглядаються як невід'ємна частина сучасного розвитку країни. Новим моментом стала значна увага автора до питання впливу на діяльність партій великого бізнесу.

З широкого спектру робіт політологічного спрямування нами були використані праці етнополітичного та електорально-географічного напрямків. До з'ясування ролі та суті партій під кутом етнополітичних питань зверталися ряд авторів: Ю. Куц, А. Дегтяренко, В. Котигоренко, О. Терешкун, М. Дністрянський.

Останній у ґрунтовному дослідженні етногеографічних процесів в Україні виокремлює вісім груп партій, в залежності від позиції та принципової етнополітичної риси ідеології, їхньої геополітичної орієнтації та підходів до становлення державного устрою.

Ряд робіт, як певна альтернатива етнополітичному виміру в дослідженні діяльності партій, написані під кутом електоральної географії. В цьому напрямку працювалиВ. Березинський, С. Білоусов, А. Голод, Е. Гугнін, І. Доцяк, О. Зубченко, Б. Ідрісов, О. Козуб, Т. Кучеренко, А. Литвин, В. Миронюк, О. Михайлич, Ю. Останець, Є. Хан, Н. Хома, К. Черкашин. У вказаних роботах використовується величезний обсяг даних як результатів виборів, так і соцопитувань, що робить їх дослідження більш об'єктивними. Дослідження другої групи присвячені аналізу політичних течій, діяльності партій в цілому і їх участі у виборчому процесі зокрема. Ці питання розглядаються в публікаціях К. Диканя, А. Ткачука, О. Гараня, В. Омелько та О. Майбороди, А. Романюка та Ю. Шведа, М. Осушного та М. Примуш, С. Сірої, С. Філіпчук. Розвитку партійно-політичних течій присвячені роботи О. Кубракової та О. Терзі. Профспілковий рух привернув увагу істориків з Донецького регіону - Г. Добровольскої, Н. Євсюкової, С. Кузьмін, Г. Стоян. Жіночий рух аналізується А. Стахневич.

Поруч з цим, зростання ролі політичних партій в суспільстві підштовхує істориків до розширення поля досліджень. Розвиток багатопартійної системи України є сферою фахових інтересів П. Сацького. Про роль та місце партій в загальній мережі громадських організацій, розбудові державних органів, формуванні правової системи країни можна дізнатися з робіт В. Авсєєвич, Н. Адамович, Н. Дроботенко, В. Моргун, Н. Мосюкової, В. Пекарчук, Р. Офіцерського, В. Чмихової. Ряд праць присвячені дослідженню регіональних питань і відповідно особливостям партійної роботи в локальних вимірах. До цієї групи ми віднесли розвідки М. Басараб, А. Берені, С. Кобута та Л. Лановюк.

Виключно партіям присвячені праці С. Бондаренко, О. Мардаренко, О. Шановської, Р. Маліновського, О. Назарчука, О. Слободян. В трьох перших з них розглядається діяльність Руху. Дисертація О. Слободяна присвячена іншій партійній структурі патріотичного ґатунку - Українській республіканській партії (УРП). Умовно лівий ідеологічний спектр досліджували Р. Малінковський та О. Назарчук.

Третя група представлена працями, в яких партії розглядаються в системі суспільних конструкцій, притаманних демократичному ладу.

При цьому констатуємо: не дивлячись на значний обсяг досліджень - праць, присвячених діяльності безпосередньо партій, критично мало. Практично відсутні роботи, в яких би розглядалась діяльність позапарламентських партій та політичних об'єднань, що виникли в останні роки. Крім того, слід акцентувати увагу і на певному різнобої та відсутності наукової міждисциплінарної співпраці, що призводить до домінування досліджень, в яких партії розглядаються або в контексті інших подій, або виключно під кутом політологічної науки.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» здійснено аналіз документів і матеріалів, залучених для розв'язання завдань дисертації. Робота побудована на документальних джерелах, значна частина з яких вперше стала предметом наукового дослідження. За походженням, формою, змістом, науковою та інформаційною цінністю їх умовно можна поділити на чотири групи.

До першої належать документи громадських об'єднань, політичних партій та державних установ. За формальною ознакою їх можна віднести до неопублікованих. Джерела, що представлені в цій групі, переважно знаходяться у центральних архівах. Діловодні документи вищих органів влади й управління, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) дозволяють аналізувати процес державотворення та рівень особистої участі в ньому фундаторів партій. Завдяки документам ф. 5219, в якому знаходяться «об'єктивки» на персональний склад Державної Думи України, відкривається можливість дослідити початок кар'єрного росту значної частини лідерів політичних партій другої половини 90-х рр. ХХ ст. На процес підготовки майбутніх фальсифікацій виборів вказують довідки, акти, листи, запити та статистичні таблиці з ф. 5252. У фонді за скликаннями та сесіями зібрані стенографічні записи пленарних засідань. Як додаток до вищезазначених документів у ф. Р-1 знаходимо тексти законопроектів та порівняльних таблиць з внесеними депутатськими зауваженнями. Завдяки цим документам можна дослідити динаміку зміни законодавчого поля країни взагалі, та виборчого і партійного законодавства зокрема. Друга підгрупа. документи з ф. Р-1, оп. 22-ДФ. Це матеріали поточної діяльності депутатських фракцій. Вони скомпановані за хронологією - 1994-2002, 2002-2006 та 2007-2009 рр. і дають уявлення про справжні пріоритети партій в парламенті: боротьбу за посади та перерозподіл бюджетних коштів на користь тих чи інших територій та фінансово-промислових груп або окремих бізнесменів. Даний фонд значно доповнює документи ЦДАГО в питанні внутріпартійних відносин, оскільки містить статути партій та об'єднань, їх програмні документи, матеріали з'їздів, зборів, керівних органів партій, заяви та звернення як фракцій, так і партій, що в них входили, листування партійних організацій та інші документи про їх практичну діяльність, виступи лідерів на з'їздах, конференціях. Третю підгрупу склали матеріали парламентських робочих та тимчасових слідчих комісій. Таким чином джерельна база дослідження є достатньою. Абсолютна більшість названих вище документів та матеріалів ще не вивчалася істориками. Їхнє опрацювання та введення до наукового обігу є потребою дослідницької і джерелознавчої роботи не тільки для розкриття теми даної праці, але й для вивчення всього комплексу питань політичної історії України кінця ХХ - початку ХХІ ст.

В цілому ж, на основі вивченого та проаналізованого матеріалу ми прагнули об'єктивно відтворити процес розбудови політичних партій та розв'язати поставлені в дисертації завдання.

У третьому підрозділі «Теоретико-методологічні засади вивчення проблеми» зазначено принципи та методи, які використовувались автором під час написання дисертаційної роботи.

Методологічною основою нашого дослідження стали принципи історизму, системності, об'єктивності, всебічності, багатофакторності. Завдяки загальнонауковим принципам - історизму та об'єктивності ми дослідили розбудову партійних структур в її історичному контексті з урахуванням змін, які відбулися не тільки з об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами і явищами. У роботі також застосований принцип всебічності, зорієнтований на висвітлення внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язків об'єкта та предмета дослідження. Сукупне вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів історичного розвитку дає можливість утвердити принцип багатофакторності. Його використання сприяло визначенню та дослідженню різного типу об'єктивних (еволюція законодавчої бази, ґенези виборчої системи та сам процес виборів, розвиток і становлення фінансово-промислових груп (ФПГ)) та суб'єктивних (характеристика еліт - держслужбовців, бізнесменів, політиків) чинників, які мали безпосередній і опосередкований вплив на розбудову партійних структур. У дослідженні також використовувались принципи, які входять в арсенал інструментів пізнання політологічної науки.

Серед них принцип інституціоналізму, завдяки якому в центрі нашої уваги були партії як політичні інститути. Застосовувався принцип верифікації, який вимагає перевіряти отримані на основі певної сукупності даних результати через інші джерела. Відповідно до завдань роботи та багатогранності проблеми, що вирішувалась у ході дослідження, автором використовувались наступні методи наукового дослідження: загальнонаукові - логічний, історичний, системно-структурний, загальноісторичні - порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, ретроспективний, синхронний.

Розуміння партій як багатомірних систем, що самоорганізуються, дозволило використати в дослідженні методи пізнання, пропоновані синергетикою. Нами частково був застосований принцип залучення математичних методів під час загального аналізу процесів, що відбувалися в секторі партійного будівництва.

Наступний застосований нами напрямок теоретико-методологічних пошуків є компаративістика. Як і попередній, його можна віднести до методів, що сприяють дослідженню прикордонних випадків.

Можливість допущення географічного розширення кордонів дослідження в межах компаративного аналізу дозволила нам провести ряд паралелей. Вивчаючи статутну будову, ми шукали закономірності як між партіями, що діяли на територій України, Росії та Європи протягом першої половини ХХ ст., так і тими, що з'явились на теренах колишнього СРСР. Це дало можливість виявити спільне у функціонуванні базових елементів партій. Таким чином, історіографічна база, залучений обсяг джерел та методологічні принципи дослідження дозволили нам зробити процес висвітлення розбудови партійних структур політично нейтральним.

З цього моменту політична партія визначалась як зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має за мету сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Вводились певні обмеження на створення і діяльність партій. Тепер контролювали діяльність політичних асоціацій Мінюст та ЦВК, а забороняти мав право лише Верховний Суд України. Крім того, з прийняттям ВР України в листопаді 2003 р. норм, згідно яких партії отримували можливість претендувати на державне фінансування, збільшилась залежність останніх від великого бізнесу, оскільки в жодному з бюджетів 2007-2009 рр. грошей на їх діяльність не виділялося. Таким чином, партійний закон приймався в умовах багаторічного жорсткого протистояння як всередині парламенту, так і між законодавчою і виконавчою гілками влади з частковим залученням в 2000-2001 рр. Конституційного Суду України. Це і обумовило його компромісний зміст, який не вирішував головного завдання - структуризації суспільства. З іншого боку, в поєднанні з діями нових редакцій закону про вибори, партії стали привілейованим політичним гравцем сучасної України, залежними виключно від можливостей і волі своїх фундаторів.

У першому підрозділі третього розділу «Партійне будівництво: тенденції та наслідки (1996-2009 рр.)», який має назву «Періодизація партійного будівництва та формування партійних структур», пропонується підхід до визначення етапів процесу створення та діяльності партій, аналізуються актуальні події, пов'язані з внутрішньопартійною і міжпартійною взаємодією, характеризуються загальні процеси партійного будівництва. Конституційне визначення виборів 1998 р. як таких, що мають відбутися на пропорційно-мажоритарній основі, стало причиною підвищеної уваги до партій з боку вітчизняної еліти. Можливість потрапити у владу чи зберегти її саме завдяки даним асоціаціям призводила як до появи низки нових, так і до змін у вищому керівництві вже існуючих партій. Кількісно це виглядало наступним чином: у 1996 р. існувало 44 партії, в 1997 р. вже 54, в 1998 р. - 65, в 1999 р. - 89, в 2000 р. - 107, в 2001 р. - 127. За 2002 та 2003 рр. - було зареєстровано лише 4. У 2004 р. ще 8 партій. За 2005 р. легалізовано 24 організації. 12 партій було утворено в 2006 р., 4 в 2007 р., 21 в 2008 р. За 8 місяців 2009 р. Мінюст зареєстрував ще 12 партій, довівши їх загальну кількість до 172.

Якісно ці події можна групувати за наступними напрямками. Перший - в межах якого відбувалося створення партій за такими принципами: формування потужної групи «партій влади» (Народно-демократична партія, Аграрна партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія регіонів), поява псевдоідеологічних партій (Прогресивна соціалістична партія України, Партія «Реформи і порядок», Соціал-патріотична Асамблея Слов'ян), реєстрація технологічних партій (Комуністична партія робітників і селян, Народний Рух України за єдність і т.п.), легалізація асоціацій під конкретного лідера («Солідарність», «Братство», «Відродження»), легалізація заради досягнення цілей на регіональному рівні (Партія захисту пенсіонерів України в Одеському регіоні, КМКС на Закарпатті, ГАК в м. Київ, «Союз», «РУСь» та низка інших проектів у Криму). Другий - пошук вдалої політичної комбінації через блокування: ініційоване лідерами партій (проекти О. Мороза, В. Чорновола або «Українська правиця» чи «Народна опозиція»), примусове - в першу чергу виборчі блоки партій під час президентських кампаній, ситуативне - блоки на виборах до ВР України(«Лівий фронт» в 2009 р.). І третій - поява об'єднань створених внаслідок розколів: з причини приходу бізнес-структур (Соціал-демократичний Союз, Соціал-демократична партія України, Українська соціал-демократична партія), внаслідок вичерпання потенціалу - проекти створені на базі Партії демократичного відродження України, Народно-демократичної партії, Аграрної партії України тощо, як результат внутрішньопартійних протиріч - Народний Рух України, Український Народний Рух, Народний Рух України за єдність, «Соціалістична Україна», ВОЛ «Справедливість».

Всі зазначені процеси стали можливими внаслідок проникнення традицій компартійного будівництва в сучасні партії. Проявлялося це в першу чергу в статутній будові, організації внутрішньопартійного життя та якісного наповнення партійних структур.

У другому підрозділі «Організаційні засади діяльності партій і їх вплив на партійне життя» розглядаються організаційні конструкції сучасних політичних партій, традиції їх будови та наслідки функціонування.

На початку становлення багатопартійності в Україні існувала доволі плюралістична система конструкцій партій.

Однак, зміни законодавства протягом наступних періодів, прийняття Конституції, нового закону про політичні партії зробили можливим існування лише однієї побудови за наступною схемою: Центральний керівний орган (всеукраїнська ланка керівництва) - Обласний комітет, Київський та Севастопольський міські комітети (територіально-адміністративна ланка середнього рівня) - Районні та Міські комітети (місцева керівна ланка) - Первинні осередки - Члени партії.

Взявши за основу радянсько-компартійний стиль життя дані організації отримали в підсумку той же фінал - політику подвійних стандартів. Найбільш показово це проявляється в структурі внутрішньопартійних відносин, для яких характерний разючий розрив між декларованою демократичністю й насправді тоталітарними методами забезпечення діяльності партій. Не дивлячись на те, що нею заявлялося існування місцевих організацій в усіх адміністративно-територіальних одиницях, осередків на територіях майже всіх рад, від сільських до міських та чисельність понад 400 тис. осіб. Залишення посади лише однією людиною - Головою партії В. Медведчуком - призвело до того, що об'єднані соціал-демократи не лише не брали участі у виборчій кампанії 2007 р., а й фактично припинили власне існування. Отже, попри всі спроби партійних керманичів дезінформувати суспільство щодо масовості та впливовості очолюваних ними організацій, констатуємо: в Україні маємо справу з партіями вождів, а не мас.

У третьому підрозділі «Діяльність партій по створенню мережі сателітних організацій» аналізується місце в партійній системі громадських об'єднань та їх роль у політичній боротьбі.

Майже всі партії мають в своїй структурі молодіжні, жіночі та профспілкові організації. Процес становлення останніх пов'язаний не стільки зі змінами в суспільстві, скільки з кон'юнктурними вимогами виборчого законодавства, яке відсунуло їх на другорядні ролі. Це в свою чергу мало наслідком знищення самостійного молодіжного, жіночого, профспілкового рухів як альтернативних, перетворило їх на знаряддя полювання за голосами виборців, та на засіб для створення ілюзії масової підтримки партійних гасел. Ще одним з важливих елементів всеохоплюючої мережі, вибудуваної політичними партіями, стали об'єднання, створені за етнічною або територіальною ознакою - земляцтва та національно-культурні товариства. В них пліч-о-пліч знаходяться представники партійної еліти без огляду на конкретну партійну приналежність останніх.

Це робить такі об'єднання ідеальним інструментом захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими. Найпоширенішою формою впливу стає лобіювання. Тому саме завдяки існуванню сателітних об'єднань партії з одного боку можуть проводити роботу там, де це заборонено законом для них і дозволено громадським організаціям (державні установи, навчальні заклади, військові формування, судова гілка влади, підприємства). З іншого - залучати (принаймні робити вигляд, що вони цим займаються) якнайширший загал прибічників.

У четвертому підрозділі «Якісний склад партійної еліти: математично-статистичний аналіз» аналізуються тенденції у змінах кадрового наповнення політичних партій та їх професійного складу і вплив даних процесів на становлення традицій партійного будівництва.

Аналізуючи плинність керівних кадрів політичних партій ми можемо стверджувати наявність у цілому сталих закономірностей. На початок третього періоду (1996-1997 рр.) відбулась не лише ротація кадрів у партіях на 29%, а й оновлення керівного складу в цілому по партійній системі на 44%, вочевидь з огляду на виборчу кампанію 1998 р. На кінець цього періоду (2001-2002 рр.) зміни мали інший характер. Партії оновились на 13%, але нових політичних гравців стало в рази більше. Поява 77% нових лідерів (як за підсумком ротації кадрів, так і через створення нових проектів) стало свідченням приходу в політику представників великих бізнес структур, які не лише приватизували вже існуючі, а й створювали власні організації.

Подібне відбувалося і в час передвиборчої кампаній 2006, 2007 рр., коли майже 50% заміни керівних кадрів мали на меті максимально використати законодавчі зміни та виключну роль політичних партій у формуванні складу ВР України.

Таким чином, процес змін є перманентним і майже тотальним та орієнтованим виключно на виборчі кампанії. З іншого боку персональна зміна керманичів в якісному відношенні не була такою ж радикальною. Так, з керівників понад двохсот партій, що існували в країні з 1991 по 2009 рр., майже 55% - вихідці з радянської номенклатури і тільки 4% - мають відношення до дисидентського руху та 9,16% - до демруху кінця 1980-х рр. Тобто, 68% цієї еліти генетично походять з політичного протистояння часів УРСР і лише 32% в ньому не були. Аналізуючи динаміку даних процесів, ми з'ясували, що за 18 років частка номенклатури серед керівників партій, навіть при зростанні їх кількості в 20 разів, зменшилась лише на 11%. Це очевидне свідчення факту тотальної та системної і свідомої реконверсії старої номенклатури в нові партійні структури.

Така ситуація в розбудові партійної системи в цілому, статутній будові та якісному наповненні керівних органів партій зокрема, їх виключна орієнтація на вибори до парламенту призвели до того, що найрозповсюдженішою стала модель створення та діяльності партій, в основу якої покладено принцип ілюзії їх електоральної підтримки.

У першому підрозділі четвертого розділу «Партійна боротьба в умовах перманентного політико-економічного протистояння українських еліт», який має назву «Діяльність партій у період зміцнення виконавчої гілки влади (1998-2003 рр.)», досліджується партійна боротьба під час виборчих кампаній до ВРУ 1998 та 2002 рр. та президентської 1999 р. Аналізується їх вплив на конфігурацію партійної системи в цілому.

Під час виборів до ВР України 1998 р. участь у політичних змаганнях взяли тридцять партій та блоків. Вони охопили весь традиційний політичний спектр. Характерною рисою кампанії став пошук шляхів проникнення до парламенту як через блокування, так і через активну участь у «партіях влади». Ще одним важливим штрихом перегонів 1998 р. стала тотальна «політична мімікрія» - намагання бути схожими на когось іншого і дуже привабливого з ідеологічної точки зору. Проте реально склалося три групи партій - національно-демократичний табір, пропрезидентський блок та умовна ліва опозиція. За результатами виборів дві останні сумарно отримали 89,6% мандатів у ВР України.

Продовженням зміцнення позицій виконавчої влади в Україні взагалі і Президента України Л. Кучми зокрема стали вибори 1999 р. Застосування адмінресурсу, неспроможність висунути єдиного кандидата лівими партіями, орієнтація політичних сил не на ідеологічні аспекти, а на особистості зробила успіх діючого президента прогнозованим. Втім, отримати остаточну «перемогу» представлена Л. Кучмою виконавча гілка влади не змогла. В першу чергу завдяки появі потужної бізнесової контр-еліти. На політичну арену вийшли два партійних угруповання - Блок Ю.Тимошенко (БЮТ)та Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», протистояти яким було «доручено» блоку партій «За Єдину Україну!» та самостійному гравцю СДПУ(О). Ні перші, ні другі не були чимось новим на партійному небосхилі. Тому такий поділ радше був спробою перерозподілу владних повноважень, ніж ознакою намагань зміни політичної системи країни.

У виборах 2002 р. брали участь 33 партії та їх блоки. Головною відмінністю виборчої кампанії 2002 р. стало акцентування на ставленні тієї чи іншої політичної сили до діючого Президента України. Не дивлячись на те що виборчий союз «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» отримав найбільшу підтримку виборців, за результатами перерозподілу мандатів він разом з БЮТ та СПУ мав в своєму активі 34,25%. Як і за підсумками попередніх виборів «партія влади» через інструментарій з арсеналу, притаманному політично корумпованому суспільству, отримала впевнену перемогу. Але тепер на відміну від 1998 р., на політичній арені були присутні і представники ФПГ, що обумовило загострення політичної ситуації протягом 2003-2004 рр.

У другому підрозділі «Становлення фінансово-промислових груп та їх вплив на шляхи розбудови партійної системи і діяльність партій» аналізується діяльність бізнес-еліти та її вплив на політичні партії.

З початком економічного росту середини 1990-х рр. у країні почали формуватися структуровані економічні групи - ФПГ. У досліджуваний період їх існувало понад сорок. Шість з яких - «System Capital Management» (СКМ), Індустріальний Союз Донбасу (ІСД), «Інтертайп», «Приват», «Уккредитбанк» (Київська Група - СДПУ(О)) впливали не лише на партії, а й на внутрішню і зовнішню політику України в цілому. Характерною рисою ведення бізнесу в країні була і залишається його значна залежність від влади. Тому від початку свого існування потужні корпорації намагалися або прийняти участь в її проектах (НДП), або створити власні, але зв'язані з владою. З початком ХХІ ст. ситуація змінюється - тепер з ростом економічного впливу ФПГ, вони створюють самостійні проекти заради участі у владі (НСНУ, БЮТ, ВБ «За Єдину Україну!»). Єдиною метою цього процесу є лобіювання власних інтересів як через законодавчу, так і виконавчу гілки влади. Одночасно, з огляду на той факт, що 57% керівників ФПГ - вихідці з партійно-господарської номенклатури і відповідно є носіями притаманних їй рис, навколо них створюються системи сателітних організацій, подібних до аналогічних у партійному секторі. В них органічно вплетені не лише бізнес активи власників, а й політичні та благодійні організації і фонди, різноманітні конфедерації, асоціації, союзи тощо. Через дані структури вся партійно-політична система країни зв'язана в єдиний блок. Стало нормою представництво великого бізнесу одночасно в різних за «ідеологією» партіях. У свою чергу отримані владні можливості періоду авторитарного керівництва Л. Кучми підсилили прагнення представників ФПГ не лише підпорядкувати владу собі, а й очолити або наповнити її власними представниками.

У третьому підрозділі «Партії у політичній боротьбі 2004-2009 рр.» досліджуються політичні події в країні протягом останніх років, їх вплив на партійну систему країни в цілому і окремі партії зокрема.

Наближення завершення періоду керівництва країною Л. Кучми та поява можливості для політичних сил і бізнес-структур, які за ними стоять, підпорядкувати собі виконавчу гілку влади, перетворили чергову президентську виборчу кампанію на період гострого міжпартійного протистояння. Занепад ідеологічних партій, і як наслідок нерозуміння громадянами різниці між провідними політичними діячами, спонукало останніх спровокувати розкол суспільства за політико-географічним принципом. Штучна біполярність забезпечила перемогу на виборах лідера націонал-демократичного табору В. Ющенка та прийняття на вимогу політичних сил, що програли, ряду законів, які отримали назву Конституційна реформа. Наслідком останньої стали дві виборчі кампанії до ВР України, які відбулися в 2006 та 2007 рр. і цілковито змінили місце партій в суспільстві, звівши їх до ролі статистів та «оформлювачів проїзних квитків» в органи влади всіх рівнів.

Зазначені перегони ми охарактеризували як такі, що є продовженням політичних баталій 2004-2005 рр. У їх ході акцент робився не на ідеологічній змістовній частині партії, а на її лідера.

Тому успіх мали партії, які очолювались харизматичними політиками (НСНУ, ПР, БЮТ, КПУ та СПУ в 2006 і НП в 2007 рр.). Крім того, активна маніпуляція кількістю виборців зробила можливою перемогу тих сил, які мали потужне представництво у різних гілках влади. Як наслідок ПР фактично поглинула як залишки «партій влади» (ПППУ, СДПУ(О), «Віче», ПТУ), так і представників умовної лівої опозиції (ПСПУ, СПУ, КПУ тощо). У протилежному таборі відбулось переформовування регіонів впливу, що вивело на перші ролі БЮТ. Втім, аналіз якісного наповнення утворених партіями - переможцями органів влади вказав на те, що 57% голів комітетів ВР України, 72% членів Кабінету Міністрів (як на чолі з В. Януковичем, так і Ю. Тимошенко) та 80% членів Ради Національної Безпеки і Оборони України є вихідцями з партійно-господарської номенклатури УРСР.

А тому те, що називають «системною» кризою влади, насправді є продовженням традицій внутрішньополітичної боротьби в КПРС, перенесеної на владне поле сучасної України.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження партійного будівництва та партійно-політичної боротьби в Україні з 1996 по 2009 рр. дозволяє нам констатувати, що у період, який розглядається, роль партій у суспільно-політичному житті країни помітно зросла. Значною мірою це забезпечувалося змінами виборчого законодавства. Разом з тим намагання прописати кожен крок в організації виборів призвело до прийняття значного масиву законів, які зробили вибори не політичним, а виключно юридичним процесом.

Склалася ситуація, коли законодавче закріплення провідної ролі партій на практиці зробило їх абсолютно залежними від фінансових та адміністративних ресурсів політичних сил, які брали їх під свій контроль. Тому, яку б виборчу систему не обирали парламентарі, партії від цього не ставали більш структурованими і міцними. Навпаки, від виборів до виборів партійні структури ставали аморфнішими і підпорядкованими виключно лідеру партії. До того ж відсутність законодавчо врегульованих джерел фінансування робило їх заручниками ФПГ.

Характерною рисою відзначених процесів було те, що відбувалися вони на тлі правової невизначеності статусу партій як політичних асоціацій. Закон про політичні партії було прийнято лише в 2001 р. Він розроблявся в умовах п'ятирічного жорсткого протистояння як всередині парламенту, так і між законодавчою та виконавчою гілками влади. Це і обумовило його зміст, який був не лише компромісним, а й таким, що не розв'язував головного завдання - структуризації суспільства.

Протягом 1996-2007 рр. сформувалося законодавче поле діяльності партій, яке можемо охарактеризувати, як створене в процесі боротьби прихильників департизації суспільства з одного боку, та повернення до принципів партійно-радянської системи управління країною - з іншого. Остання тенденція перемогла і стала в підсумку каталізатором політичної кризи 2007-2009 рр.

З огляду на значну залежність партійного будівництва від виборчих процесів ми виділяємо чотири основні етапи розбудови партійної системи, в основі якої суто практична діяльність партій та їх лідерів.

Перший - з кінця 80-х до 1993 рр. - від початку процесу демократизації українського суспільства до обов'язкової (згідно нового законодавства вже незалежної держави) реєстрації громадських об'єднань як партій. Другий - з 1993 по 1996 рр. - з початку юридично легітимного створення політичних партій до прийняття Конституції України. Третій розпочавсяз 1996 р. та продовжувався до 2002 р. Характерним для нього стало посилення поділу партій за принципом ставлення до виконавчої або законодавчої гілок влади. Четвертий період припав на 2003-2009 рр. і є фактично періодом створення штучної біполярної партійної системи. В основу її покладено процес легитимізації процедури переходу влади від еліти періоду «авторитаризму» до нової бізнес контр-еліти за провідній, принаймні публічній, ролі політичних асоціацій, створених майже виключно в 1996-2002 рр.

Зазначене, на наше переконання, стало можливим внаслідок тотального проникнення традицій компартійного будівництва в сучасні партії. Всі вітчизняні політичні організації пройшли шлях від копіювання західних взірців до безальтернативного взяття за основу статутної будови КПРС. Їх посткапеересна будова призвела до формалізації внутрішньопартійного життя. Основним критерієм успішності місцевих осередків та партій в цілому стала формальна звітність - партії поступово починають існувати виключно на папері. В свою чергу це призвело до невідповідності декларацій про демократичність внутрішньопартійних відносин реаліям життя таких асоціацій, що унеможливило будь-яку ініціативу з боку пересічного члена партії та відсторонення його від процесу прийняття рішень.

Крім того, намагання відповідати вимогам Закону України про політичні партії та публічне запевнення у масовості організацій з боку їх керівників і засновників призвело до практики значного завищення як кількості партійних осередків, так і числа їх членів. У поєднанні з принципами демократичного централізму, відсутності реальної та більш-менш помітної кількості партійців у регіонах країни, атомізованості структурних підрозділів це призвело до повної залежності партій не лише від рішень їх лідерів, а і від рівня влади, який ці лідери мають на той чи інший проміжок часу.

Протягом 1996-2009 рр. партійними лідерами було ініційоване створення сотень сателітних об'єднань. Завдяки їх існуванню партії, з одного боку, можуть проводити роботу там, де це заборонено законом для них і дозволено громадським організаціям.

З іншого - отримують можливість залучати (принаймні робити вигляд, що вони цим займаються) якнайширший загал прибічників. Проте, найголовнішим стає те, що завдяки їм вся партійна система пов'язана в єдиний блок, де роль партій зведена до функцій публічних «бійців-гладіаторів» на втіху публіці - виборцям. Справжні ж причини протистоянь носять не ідеологічний характер і є відлунням боротьби за можливі преференції від результатів перерозподілу влади.

За результатами аналізу діяльності політичних партій в 1996-2009 рр. ми можемо констатувати наступне: протягом третього періоду розбудови партійної системи на перший план виходять політичні партії, названі нами як «конгломерат партії влади».

Особливістю періоду стала впевнена перемога партій партійно-господарської номенклатури та поступова втрата впливу на суспільство партій націонал-демократичного спрямування, паралельно з даним процесом в Україні формувалися та зміцнювалися великі бізнес-корпорації - ФПГ. Об'єктивна реальність ведення бізнесу в сучасних умовах вимагала від представників останніх бути якнайширше представленими у владі або ж взагалі ставати нею. Найпростішим виявився спосіб потрапляння у владу через партії та їх виборчі списки. Тому в третьому періоді поруч з відверто номенклатурними партійними проектами (АПУ, НДП, КПУ, СПУ, СелПУ) ми спостерігаємо появу партій, створених або «приватизованих» бізнесом (СДПУ(О), ВО «Громада», ПСПУ, ТУ, ПРВУ тощо). Поступово протягом четвертого періоду на зміну партіям бізнес - проектам, що обслуговують владу і завдяки цьому є при владі, прийшли створені торгово-промисловими кланами об'єднання, що формують владу безпосередньо представниками бізнес-груп. Це партії, які протягом 2002-2009 рр. увійшли, в першу чергу, до складу виборчих блоків «За Єдину Україну!», БЮТ, НУ (НСНУ), всі дії яких мали єдину мету - збереження, утримання, проникнення у владу їх фундаторів та фінансових донорів.

Як наслідок, у цей період вже партії, створені заради збереження радянської партійно-господарської номенклатури, починають обслуговувати інтереси великого бізнесу. Вказана діяльність не має нічого спільного не лише з функціями, притаманними партіям як основному елементу демократичної організації суспільства, а й суперечить публічним гаслам самих партій. Їх внутрішня будова та відсутність державного фінансування, вітчизняна традиція імітування партійної роботи врешті-решт зробили партії маріонетками в руках бізнесової та управлінської еліти та інструментом тиску на Україну зовнішньополітичних сил.

Ситуація, що об'єктивно складається у секторі партійно-політичного життя, може стати вироком для демократичного розвитку країни. Це вимагає від суспільства негайного втручання на рівні законодавства, що зменшить ризики від прийняття рішень шляхом узурпації даного права керівництвом політичної сили.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мороко В.В. Розбудова партійних структур шляхом творення ілюзії електоральної підтримки (друга половина 90-х рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.) / В.В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2006. - Вип. ХХ. - С. 300-308.

2. Мороко В.В. Центральні друковані органи лівих та лівоцентристських партій / В.В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2007. - Вип. ХХІ. - С. 276-281.

3. Мороко В.В. Феномен «партії влади»: традиції партійної роботи в діяльності сучасного українського політикуму / В.В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2008. - Вип. ХХІІІ: Політична еліта в історії України. - С. 315-325.

4. Мороко В.В. Реконверсія радянської партійно-господарської номенклатури в політичну систему України (1990-2008 рр.) / В.В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2008. - Вип. ХХІV: Соціальні та національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів. - С. 245-251.

5. Мороко В.В. Партійно-політичні процеси в Запорізькій області на тлі виборчих кампаній 2004-2006 рр. / В.В. Мороко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2009. - Вип. ХХV. - С. 146-153.

6. Мороко В.В. Особливості партійного будівництва в сучасній Україні: проблеми класифікації партій (на прикладі СДПУ(О)) / В.В. Мороко // Проблеми політичної історії України: Зб. наук. пр. / Ред. кол.: О.Б. Шляхов (відп. ред.) та ін. - Д.: Вид-во ДНУ, 2007. - Вип. 2. - С. 153-162.

7. Мороко В.В. Діяльність політичних партій у сфері патріотичного виховання молоді: здобутки, проблеми та перспективи / В.В. Мороко // Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції «Теорія та практика життєтворчості» (м. Запоріжжя, 29-30 березня 2007 року) / За заг. ред. проф. К.Л. Крутій, проф. А.І. Павленко. - Запоріжжя: ТОВ «ЛІПС» ЛТД, 2007. - С. 174-176.

8. Мороко В.В. Законотворча діяльність як інструмент політичної боротьби / В.В. Мороко // Запорізькі правові читання: тези доповідей щорічної Міжнародної науково-практичної конференції, м. Запоріжжя, 17-18 травня 2007 року / За заг. ред. С.М. Тимченка і Т.О. Коломієць. - Запоріжжя: ЗНУ, 2007. - С. 93-95.

9. Мороко В.В. Початок становлення правового фундаменту логіки партійно-політичної діяльності в умовах протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади в Україні (перша половина 90-х рр. ХХ століття) / В.В. Мороко // Влада. Людина. Закон. - 2007. - № 11. - С. 29-34.

10. Мороко В.В. Вплив законодавства про вибори на статутну будову політичних партій України (на прикладі КПУ, ПСПУ, ПРУ, СДПУ(О), СПУ) / В.В. Мороко // Запорізькі правові читання: тези доповідей щорічної Міжнародної науково-практичної конференції, м. Запоріжжя, 15-16 травня 2008 року / За заг. ред. С.М. Тимченка і Т.О. Коломієць. - Запоріжжя: ЗНУ, 2008. - С. 59-63. історія український посттоталітарний

11. Мороко В.В. Використання сучасними партіями України теми Голодомору 1932-33 рр. в політичній боротьбі / В.В. Мороко // Голодомор 1932 - 1933: запорізький вимір. - Запоріжжя: Просвіта, 2008. - С. 173-179.

12. Мороко В.В. Заперечення Холокосту неонацистськими та Голодомору комуністичними об'єднаннями України / В.В. Мороко // Збірка наукових праць ХІІ Запорізьких єврейських читань. - Запоріжжя: ЗНУ, 2008. - С. 140-148.

Размещено на Allbest.ru