Побут і дозвілля сільського населення України в повоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Побут і дозвілля сільського населення України в повоєнний період

Мічуда В.В.

07.00.01 - історія України

Переяслав-Хмельницький - 2009

Вступ

Актуальність теми. З відродженням державності України розпочався активний розвиток вітчизняної історичної науки. Дослідники повертаються до незаслужено забутих і відверто перекручених фактів та подій української історії, переосмислюють їх, змиваючи з них ідеологічні нашарування. За радянських часів тоталітарна система змушувала істориків вихваляти тогочасний режим, зосереджуватися на ударній праці робітників та селян, вважаючи за несуттєве звертатися до повсякденного життя простого працівника. Життєдіяльність кожної людини з її потребами, тривогами та радощами традиційно розчинялися в показниках виробленої продукції та статистичних звітах. Усебічне висвітлення української історії вимагає неупередженого підходу до вивчення повсякденної історії всіх верств населення України, його побуту, дозвілля, запитів та їх задоволення.

У реаліях сучасної України постало актуальне завдання суттєво поліпшити соціально-побутове становище населення, створити для нього належні умови життєдіяльності. Тому критичне використання досвіду минулих років щодо забезпечення матеріально-побутових умов життя всіх верств українського суспільства, культурних потреб, з'ясування тенденцій розвитку народних традицій має важливе наукове та практичне значення. У цьому контексті заслуговує всебічного аналізу повсякденне життя українського селянства в повоєнні роки, котре зазнало великих людських та матеріальних втрат унаслідок Другої світової війни і здійснило величезний трудовий подвиг у відбудові сільського господарства.

Актуальність дослідження зумовлена відсутністю у вітчизняній історіографії спеціальної праці, присвяченої повсякденному життю селян України в 1945-1953-х рр. Звідси виникає необхідність комплексного аналітичного дослідження повоєнної історії українського селянства та перегляду стандартно заідеологізованих оцінок його матеріально-побутового становища.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової тематики "Соціально-політичне життя України XX - XXI століття", кафедри історії та культури України ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди".

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі архівних матеріалів, опублікованих документів, наукових публікацій, спогадів учасників подій проаналізувати побут і дозвілля селянства України в повоєнні роки.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- визначити рівень наукової розробки теми та встановити джерельну базу дослідження;

- висвітлити матеріальні та людські втрати сільського населення України внаслідок війни;

встановити матеріальні доходи сільських жителів у повоєнні роки;

розкрити соціально-побутові умови життя мешканців сіл;

прослідкувати характер дозвілля колгоспного селянства;

з'ясувати стан народних традицій жителів села в контексті тогочасної партійно-державної політики.

Об'єктом дослідження є повсякденне життя українського селянства в повоєнні 1945-1953 р.р.

Предметом дослідження є матеріально-побутові умови життя сільського населення в повоєнні роки, доходи селянства, житлові умови, задоволення культурних потреб, народні та релігійні традиції сільських жителів.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1945-1953 рр. Нижня межа пов'язана із закінченням Другої світової війни, а верхня - з початком десталінізації та обмеженої лібералізації суспільно-політичного життя в Україні.

Територіальні межі дослідження - УРСР у межах другої половини 1940-х - 1953-х рр.

Методи дослідження ґрунтуються на використанні комплексу загальнонаукових та загальноісторичних методів. При проведенні дослідження використовувалися історичний та логічний методи, які дали змогу з'ясувати події і явища, що відбувалися в житті сільського населення протягом повоєнних років. Застосовувався також проблемно-хронологічний метод, що дозволив виокремити в досліджуваній проблемі її складові, кожна з яких розглядається в хронологічній послідовності та притаманній їй динаміці. У процесі дослідження були також використані порівняльний, статистично-аналітичний та описовий методи, які сприяли комплексному аналізу обраної проблеми та досягнення поставленої мети.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

вперше: через призму повсякденного життя українського селянства комплексно висвітлено його побут і дозвілля в повоєнні роки та виділено їх особливості з урахуванням величезних людських та матеріальних втрат унаслідок війни; установлено залежність матеріально-побутових умов життя мешканців сіл від соціально-економічної політики сталінського партійно-державного керівництва;

удосконалено: підхід до розкриття трансформаційних процесів у соціально-побутовій сфері українського села, з'ясовано потребу та міру забезпечення селянства в житлі, медичному обслуговуванні, торгівлі, електрифікації та радіофікації; розкрито народні традиції та особливості дозвілля колгоспного селянства;

дістало подальший розвиток: вивчення історії українського села повоєнних років з позиції об'єктивності та ідеологічної незаангажованості, до наукового обігу залучено значний масив архівних матеріалів, які раніше не використовувалися науковцями.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки дисертації та її фактичний матеріал можуть бути використані при підготовці посібників з історії України, читанні спеціальних курсів з історії селянства, при підготовці експозицій в історико-краєзнавчих музеях. Основні положення та висновки дисертації можуть використовуватися для подальшого вивчення соціально-економічного та культурного розвитку сільського населення України в 1945-1953 рр.

Особистий внесок здобувача. Наведені в дисертації наукові результати та висновки отримані автором особисто. Наукові статті здобувача є одноосібними.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації апробувалися на всеукраїнських науково-практичних та міжвузівських конференціях: "Українська культура: питання історії, теорії, методики" (березень 2005 р., м. Херсон); "Молодь, освіта, наука, культурна і національна самосвідомість" (травень 2005 р., м. Київ); "Наука і вища освіта" (травень 2005 р., м. Запоріжжя); "Динаміка наукових досліджень - 2005" (червень 2005 р., м. Дніпропетровськ).

Публікації. Основні положення дослідження відображені у 9 публікаціях. Серед них - 4 статті, опубліковані у фахових виданнях, визначених ВАК України, 1 - у збірнику наукових статей, 4 - у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена характером і змістом, метою і завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків. Зміст роботи викладено на 235 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 180 сторінок. Список використаних джерел та літератури - 32 сторінки (325 позицій). Окрім того, у роботі подано 19 додатків на 23 сторінках.

1. Основний зміст дисертації

У вступі розкрито актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, описано методи; встановлено хронологічні межі дослідження, вказано наукову новизну та практичне значення роботи, окреслено особистий внесок здобувача, висвітлено апробацію роботи та її структуру.

У першому розділі "Історіографія та джерельна база дослідження" аналізується наявна наукова література та характеризуються використані джерела.

Нагромадження історичних праць з історії українського селянства післявоєнних років проходило в чотири періоди. Кожний із них виділяється тематикою досліджень, ступенем об'єктивності у висвітленні поставлених завдань та використанням архівних джерел.

Перший період охоплює другу половина 1940-х - першу половину 1950-х рр. Він характеризується появою праць про трудові досягнення у відбудові колгоспів, участь працівників села в соціалістичному змаганні. При цьому перебільшується роль партійних організацій у відбудові сільського господарства. Праці цього періоду мають пропагандистський характер, доводять переваги колгоспного господарювання, у них цілеспрямовано фальсифікується реальне становище селянства. Автори уникають висвітлення недоліків та негараздів у житті селянства.

У другий період, який охоплює другу половину 1950-х - середину 1980-х рр., уперше порушується тема побуту населення, зокрема розглядаються його складові. В.Г.Синіцин виділив чотири взаємопов'язані основні сфери людського життя: економіку, політику, культуру і побут. Він обстоював ідею, що економіка відіграє вирішальну роль, оскільки обумовлює інші сфери суспільного життя. Основний критерій, за яким дослідниками визначалася якість життя сільських трудівників, зводився до їх участі в соціалістичному змаганні, відвідування бібліотек, участі в політичних заходах, які проводилися на селі. Голод 1946-1947 рр. пояснювався лише посухою та "тимчасовими продовольчими труднощами". Загалом для праць цього періоду характерними є певна одноманітність тематики та дубляж використаного матеріалу. Науковці, перебуваючи в умовах комуністичного ідеологічного тиску, у своїх працях не виходили за рамки дозволеної державної цензури.

Із середини 1985-их рр. розпочався третій період, який характеризується пожвавленням інтересу науковців до вивчення побуту та дозвілля в українських селах. З початком кризи радянської системи влади створилася нова ситуація в історичній науці. Дослідники стали звертатися до архівних матеріалів, які відображали реальне життя українського селянства. Серед досліджень цього періоду виділяються праці І.П. Кожукала, І.М. Маковійчука, Ю.Г. Пилявця. Увага дослідників зосереджувалася переважно на розвитку сільського господарства в перші повоєнні роки, складнощах відбудови аграрного виробництва. Автори одними з перших звернулися до голоду в Україні, що лютував у 1946-1947 рр. і більшою мірою зачепив сільське населення. Роль колгоспного села в постачанні державі виробленої продукції розглянула О.М.Вербицька. П.П. Панченко висвітлив широке полотно історії селянства, відобразив причини та наслідки голоду, який став великим соціальним потрясінням для всього народу України. У цей період розвитку історіографії в науковій літературі встановилися поняття побуту і дозвілля населення. Почала з'являтися література, яка розкривала такі основні риси побуту та дозвілля, як матеріальний достаток, освіта, культура, мораль у сімейних стосунках, раціональне використання людьми вільного часу.

З 1991 р. розпочався четвертий період розвитку історіографії про повсякденне життя селянства, його побут та дозвілля. Дослідники у своїх твердженнях стали позбуватися заідеологізованості, поступово почали переосмислювати життя селянства в повоєнні роки. Автори доводять згубний вплив тоталітарного режиму на побут та дозвілля селянства, на діяльність культурно-освітніх закладів, на народні традиції та церкву. Історики дійшли висновку, що руйнівні наслідки війни не обмежуються лише матеріальними втратами, а є значно ширшими, вони вплинули на моральний стан населення, на зміну світогляду селянства. Втрати населення України у Другій світовій війни проаналізував В.В.Трохимович. З'явилися праці, у яких правдиво й неупереджено висвітлюється життя сільського населення. Такий підхід притаманний розвідкам В.М. Даниленка, В.Б. Барана, у яких характеризується розвиток села в повоєнні роки, розкривається згубний вплив сталінського режиму на життя селянства.

У колективній праці В.В.Іваненка, А.І.Голуба та О.А.Удода центральне місце відведено аналізу гострих і суперечливих соціально-політичних проблем радянської доби, які передусім далися взнаки в повсякденному житті селянства. На основі залучення значного обсягу архівних документів у праці Л.В. Ковпак досліджуються соціально-побутові умови життя населення України у зв'язку з подіями, що відбувалися в 1945-1953 рр. Аналізуються матеріальні нестатки в повоєнні роки, голод 1946-1947 рр., житлове господарство, торговельне обслуговування населення. Однак заробіток селянства, його відпочинок, традиції не знайшли всебічного висвітлення.

Історики активізували дослідження становища церкви в повоєнні роки. У монографії О.Є. Лисенка досліджуються стосунки між релігійними організаціями й державою після визволення України від гітлерівських окупантів. Автор розкрив ситуацію з реєстрацією релігійних громад, храмів та духовенства. У монографії В.О.Пащенка аналізується становище православної церкви в роки Великої Вітчизняної війни, а також знаходить висвітлення релігійна політика партійно-державного керівництва в повоєнні роки.

Отже, окремі аспекти соціально-побутових умов селянства України в повоєнні роки відображено в наукових дослідженнях. Однак комплексної праці, яка б аналізувала всі складові побуту і дозвілля сільського населення, досі не підготовлено. Дослідження повсякденного життя селянства України ускладнюється тим, що українська історіографія тривалий час не розглядала ці поняття з наукових позицій.

Джерельну базу дослідження становлять архівні й опубліковані документи, наукові праці, матеріали періодичних видань, статистичні звіти, мемуари та спогади очевидців. За матеріалами Центрального державного архіву вищих органів влади і державного управління України (ЦДАВОУ України) вивчалися справи фонду 2 "Рада Міністрів УРСР", фонду 342 "Міністерство охорони здоров'я Української РСР", фонду 582 "Центральне статистичне управління УРСР", фонду 2605 "Українська рада профспілок", фонду 4648 "Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР", фонду 4733 "Міністерство кінематографії Української РСР", фонду 4762 "Комітет у справах культурно-освітніх установ Української РСР", фонду 4960 "Уповноваженого Ради у справах промислової кооперації Української РСР", фонду 5116 "Міністерство культури УРСР". При вивченні матеріалів фондів особлива увага зверталася на інформацію про побут та дозвілля сільського населення, що поступала в центральні органи від місцевої влади. У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), у фонді 1 "ЦК КП (б) У", нами обстежено 80 справ. У них уміщено інформацію про виконання рішень центральних партійних і державних органів з питань соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку села.

За матеріалами Державного архіву Київської області вивчалися матеріали про житлове будівництво колгоспників, становище релігійних культів, що описано в матеріалах фондів Р-880 "Виконавчий комітет Київської обласної ради депутатів трудящих" та Р - 4830 "Уповноважений ради в справах релігійних культів виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих". Значну частину інформації опрацьовано з матеріалів Державного архіву Черкаської області. У фонді Р-80 "Черкаський облвиконком" зібрано матеріали, які стосувалися соціально-побутових умов життя селянства, забезпечення інвалідів війни, ліквідації землянок, у яких проживали колгоспники. У фонді Р-121 "Черкаський міськвиконком" вміщено листування з житлових питань, а також висвітлено становище з продовольством у повоєнні роки. У фонді 2417 "Виконавчий комітет Черкаської міської ради депутатів трудящих" подано матеріали про медичне обслуговування населення. У фонді 2529 "Райвідділи та управління сільського господарства" вміщено рішення про покращення матеріально-побутового стану вчителів, культпрацівників та пенсіонерів.

Серед опублікованих джерел використано статистичні збірники. Вагомою джерельною базою стали закони, постанови, ухвали з'їздів, нарад та інші матеріали, присвячені організації побуту та дозвілля сільського населення. Велике значення для дослідження теми мали мемуари та спогади. Вони складають окрему групу джерел, які дають змогу поглибити аналіз соціальної та культурної політики партійно-державного керівництва. Джерельну базу дослідження доповнюють матеріали журналів та газет 1945-1953 рр., що містять публікації про побут та дозвілля сільського населення.

Отже, джерельна база дозволяє виконати поставлені в роботі завдання, зробити відповідні узагальнення та висновки.

У другому розділі "Соціально-побутові умови українського селянства у повоєнні роки" розкриваються матеріальні та людські втрати сільського населення внаслідок війни, соціальне становище селянства та його повоєнні настрої, його прибутки, житлові умови, харчування, побутове та медичне обслуговування.

За роки війни в Україні було знищено понад 28 тис. сіл, 40 відсотків житлових будівель, виведено з ладу понад 16 тис. промислових підприємств. Зруйновано та пограбовано близько 30 тис колгоспів, знищено 1 тис. 300 машинно-тракторних станцій. Різко скоротилося поголів'я коней та великої рогатої худоби. Німецько-фашистські загарбники завдали майнових збитків громадянам і народному господарству України на суму 285 млрд. крб. (у державних цінах 1941 р.).

Найтяжчими були людські втрати. Серед народів, які найбільше постраждали в роки Другої світової війни, був український народ. Гітлерівці знищили і по-звірячому замучили в Україні таку кількість населення, що дорівнювала населенню деяких європейських держав. У 1945 р. чисельність працездатного населення України не перевищувала 3,5 млн. осіб проти 7,2 млн. перед війною. Серед загиблих у роки війни сільське населення становило близько 8 млн. осіб. Найбільших втрат зазнала чоловіча частина населення, що стало причиною посилення навантажень на жінок та спричинило психологічну нерівновагу в селах.

У період четвертої п'ятирічки (1946-1950 рр.) українським селам довелося відбудовуватися, підніматися з попелищ, бо в ході війни було майже повністю зруйновано їхнє житло, а основою землеробської праці став дерев'яний плужок та ціп. Сільське господарство перебувало в критичному стані, а відновлювалося воно, спираючись тільки на власні сили, завдяки використанню виключно ручної праці селянства. Більшість коштів, що заробляли колгоспи, держава забирала на не пов'язані із сільським господарством потреби.

Одним із засобів викачування коштів із села була державна політика цін на сільськогосподарську продукцію. Між містом та селом існував нееквівалентний обмін. Ціни на промислову продукцію завищувалися, а заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію були занижені. Влада змушувала колгоспи здавати державі вироблену продукцію за надзвичайно низькими цінами, які в більшості випадків навіть не покривали транспортних витрат на доставку продукції до заготівельних пунктів. Завищеними і необґрунтованими були норми державних заготівель сільськогосподарської продукції. Через надмірні державні поставки колгоспи практично були позбавлені можливості мати власні фінансові ресурси. Селянам на трудодень у кращому разі видавали 50-100 грамів зерна, і то лише після завершення сільськогосподарських робіт.

У дисертації показано, що закон про сільськогосподарський податок колгоспників набрав жорстких, антигуманних форм. Оподатковувалися кожна тварина, кожне дерево. Податки невпинно зростали, і селяни змушені були вирубувати наявні дерева, аби тільки не платити непомірні податки. Податок стягувався з реалізації всіх культур, вирощених на присадибних ділянках колгоспників та одноосібників. З 1948 р. держава неодноразово підвищувала податки та знижувала роздрібні ціни на сільськогосподарську продукцію, доходи колгоспника від продажу власної продукції не покривали витрат на оплату податків.

Виснажене війною та феодальною системою управління господарством, а також посухою, українське село в 1946-1947 рр. поринуло в голодування. Голод уразив передусім сільське населення, бо робітники і службовці отримували хлібні картки, мали півкілограма хліба щодоби. Голод був викликаний, насамперед, сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів. Голод спричинив масове поширення дистрофії, тифу, призвів до стрімкого зростання смертності. Особливо жорстокого й нелюдського удару зазнали діти - майбутнє держави. Унаслідок війни та голоду тисячі з них стали сиротами, безпритульними, поповнили ряди малолітніх правопорушників.

Загальні підсумки четвертої п'ятирічки в галузі сільського господарства виявилися значно скромнішими, ніж очікувалося. У 1950-х рр. валова продукція сільського господарства України становила всього 90 відсотків довоєнного рівня. Водночас, завдяки зусиллям українського селянства в повоєнні роки сталися господарські зрушення: було перевищено довоєнні показники у виробництві цукрових буряків, жита, кукурудзи, м'яса, яєць. Проте загалом сільське господарство залишалося в занедбаному стані, який був наслідком війни та партійної політики держави. Становище в сільському господарстві безпосередньо впливало на матеріально-побутові умови життя селян.

Одне із складних завдань післявоєнної відбудови українського села полягало у відновленні сільського житлового фонду, поліпшенні житлових умов трудівників села. Сотні тисяч людей, житла яких були зруйновані під час війни, мусили разом із сім'ями проживати в землянках, нашвидку збудованих бараках тощо. Програму вирішення житлової проблеми було викладено в постанові ЦК КП(б) від 27 квітня 1945 р. " Про будівництво житлових будинків колгоспників, виробничих будівель та культурно-побутових споруд на селі". Будівництво на селі мало здійснюватись силами колгоспників з допомогою тресту "Сільбуду". З'ясовано, що темпи проектування і будівництва житла на селі були вкрай повільними. Передбачені плани проектування сіл у 1949 р. було виконано всього на 35 відсотків. Особливістю будівництва житла на селі було те, що воно проводилося, як правило, силами самих колгоспників-забудовників, майже без допомоги колгоспів і місцевих органів влади. У дисертації показано, що колгоспи лише в окремих випадках надавали допомогу селянам виділенням будівельних матеріалів і дуже обмежено допомагали тягловою силою. Економічно слабкі колгоспи взагалі не надавали допомоги колгоспникам у будівництві житла.

Більшість сільських доріг у результаті воєнних дій були виведені з ладу, інші були зруйновані, оскільки довгий час не ремонтувалися. Піклування про ремонт доріг влада доручила сільським радам. Однак сільська влада через відсутність коштів не могла забезпечити ремонт доріг або ж будувати нові. У перші післявоєнні роки прокладалися в основному державні магістралі, у будівництві яких брали участь колгоспи, залучаючи селян і транспорт. Проте шосейні шляхи зв'язували тільки обласні та незначну частину районних центрів. Лише з кінця 50-х рр. у кожній області почали складати плани шляхового будівництва з твердим покриттям.

Обмежені економічні можливості колгоспів, державна політика щодо розподільчої мережі не давали можливості широко розгорнути роботу з електрифікації сіл. Тільки в 1954 р. колгоспам було дозволено підключатися до державної електромережі. На цей час вдалося електрифікувати тільки 3488 колгоспів України, однак електроенергія використовувалася лише у виробничих цілях і дуже обмежено у побутових потребах колгоспників.

У результаті німецької окупації в Україні були знищені всі радіостанції, радіотрансляційні вузли і майже всі радіоточки, зруйновані всі обласні радіостудії і республіканський радіодім у місті Києві. У перші післявоєнні роки повільними темпами налагоджувалася радіофікація, яка охопила і частину сіл. Радіо, як і до війни, встановлювалося передусім у громадських місцях: правліннях колгоспів, клубах, школах, сільських радах. Фактичні матеріали свідчать, що лише з 1953 р. розпочалася пожвавлена радіофікація сільських осель. На підтвердження цього висновку в дисертації наводяться фактичні дані.

Для мільйонів солдатів, репатріантів, мобілізованих на відбудову шахт, заводів, фабрик єдиним зв'язком з рідними було листування. Це змусило владні структури охопити в післявоєнний період регулярним поштовим зв'язком майже 95 відсотків сіл України. У перші післявоєнні роки зросла кількість газет та їх тиражі. Держава сприяла розвитку преси, оскільки через неї мала змогу впливати на населення і нав'язувати йому комуністичну ідеологію. У колгоспах видавали стінні газети, у яких йшлося переважно про революційні свята, виконання виробничих планів, передовиків соціалістичного змагання.

У дисертації зазначається, що в повоєнні роки в сільській місцевості відновлювалася мережа лікувальних закладів. До цього процесу активно залучалася громадськість. Однак слабкою залишалася матеріальна база сільських закладів охорони здоров'я. У сільських лікарнях не вистачало найнеобхіднішого обладнання, меблів, білизни, ліків тощо. Медична допомога, яка надавалася сільському населенню, не відповідала тогочасним вимогам медичної науки. У 1947 р хірургічні відділення. були лише у 29 відсотках сільських лікарень. Більшість приміщень лікарень та медичних пунктів на селі потребували капітального ремонту. У 1953- х рр. кількість медичних закладів на селі дещо збільшилася, певною мірою поліпшилися їх матеріальна база та укомплектованість фахівцями. Проте загальний рівень медобслуговування на селі залишався на низькому рівні, істотно відставав від міського. Низька якість медичного обслуговування була однією із суттєвих причин захворюваності та смертності серед сільського населення.

Значних відновлюваних робіт потребувала сільська торговельна мережа. Через відсутність державних капіталовкладень її відбудова здійснювалася за рахунок колгоспного селянства. Селянство не мало достатніх коштів і сил, щоб у повному обсязі відновити довоєнну мережу торговельних закладів. Найбільш поширеним типом торговельних підприємств на селі залишалися дрібні крамниці, які, як правило, не мали підсобних приміщень. У перші повоєнні роки були відсутні товари першої необхідності: сіль, сірники, мило, одяг та взуття. Через відсутність необхідних товарів жителям сіл доводилося витрачати час та кошти на пошуки потрібних речей у містах. Багато товарів селяни викуповували в перекупників, які продавали їх за завищеними цінами. Наявна складська мережа не забезпечувала створення необхідного запасу продуктів, а відсутність холодильників не давала можливості торгувати продуктами, які швидко псувалися. У 1952 р. було прийнято розгорнутий план будівництва торговельних підприємств у селах. Однак. не вдалося усунути головну проблему торгівлі - відсутність у продажу необхідних товарів та поліпшити їх асортимент і задовольнити не вибагливий попит мешканців сіл.

Поступово відновлювалася мережа підприємств громадського харчування: на селі створювалися примітивні буфети, закусочні з надзвичайно бідним асортиментом страв. Стан громадського харчування на селі не задовольняв потреби жителів і контрастував із цією сферою в містах. Дані свідчать, що українське село, у якому в повоєнні роки проживало більше половини населення республіки, за рівнем насиченості закладами громадського харчування, питомою вагою роздрібного товару більше ніж у 3 рази поступалося цій галузі перед містом.

Значну роль у житті мешканців сіл відігравало хлібопекарство. Величезна зайнятість жінок у сільськогосподарському виробництві змушувала керівників окремих колгоспів створювати власні хлібопекарні. Колгоспники, вносячи в їх фонд певну частину борошна, випікали з нього хліб для своїх потреб, що давало значну економію коштів, а головне частково вивільняло працю жінок від домашньої роботи. Однак утримання хлібопекарень було не під силу знесиленим надмірними хлібозаготівлями колгоспам. Громадські форми помолу зерна були обмеженими, і селяни готували борошно в домашніх умовах, використовуючи жорна. З 1953 р. розпочалося будівництво хлібопекарень силами споживчої кооперації. Це дало змогу певною мірою покращити справу забезпечення селян випеченим хлібом. Однак наявна мережа хлібопекарень була обмеженою і не задовольняла потреб населення у печеному хлібі та хлібобулочних виробах, тому мешканці сіл орієнтувалися на хлібопекарні, які працювали в містах, або ж випікали хліб власними силами.

Встановлено, що до 1953 р. мережа закладів побуту на селі не досягла довоєнних показників. Як правило, заклади побутового обслуговування розташовувалися в райцентрах або великих населених пунктах. Тому значна частина сільського населення була позбавлена можливостей користуватися їх послугами. Нерозвиненість мережі закладів побуту, їх недостатнє та застаріле обладнання зумовили надто низький рівень побутового обслуговування сільського населення. Через це сільські жителі продовжували займатися самообслуговуванням або зверталися до кустарів. Мізерні матеріальні прибутки колгоспників істотно звужували можливості використання побутових послуг. У дисертації зроблено висновок, що, не зважаючи на великі зусилля, спрямовані на відбудову житла, доріг, радіофікації, медичних установ, торговельного обслуговування на селі, ці сфери побуту в середині 1950-х рр. суттєво відставали від потреб та попиту сільського населення. Відставання села від міста за рівнем торговельного, побутового і медичного обслуговування пояснювалося політикою партійно-державного керівництва щодо села, суттєвим обмеженням державних коштів на розвиток сільської інфраструктури та вкрай обмеженими можливостями колгоспів у їх вирішенні.

У третьому розділі "Культурно-освітні потреби сільського населення та їх задоволення" йдеться про відбудову та розвиток сільських клубів, освітніх закладів, бібліотек, народних традицій жителів села.

Держава через заклади культури ідеологічно впливала на всі верстви населення. Тому вже в четвертому п'ятирічному плані ставилося завдання відбудувати культурно-освітні заклади та посилити культурно-просвітницьку роботу. Однак відбудова та будівництво сільських клубів відбувалося доволі повільними темпами. Незначні державні кошти, які виділялися на їх відбудову, не завжди використовувалися за призначенням. Не вистачало будівельних матеріалів, техніки, культосвітніх працівників. Рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових установ культури зародився ще в ході війни з ініціативи трудівників села Верхівня Житомирської області. Ініціатива набула підтримки в республіці: у містах і селах трудящі в позаробочий час працювали на відбудові шкіл, вищих навчальних закладів, закладів культури. Помітну активність у відбудові культурно-освітніх закладів і покращенні їх діяльності виявляла сільська молодь, яка створювала бригади будівельників і працювала у вихідні дні. Статистичні дані свідчать, що на Україні до кінця 1949 р. працювало понад 70 відсотків сільських клубів та хат-читалень.

Незабезпеченість клубів якісними приміщеннями, концертними залами і кімнатами для проведення гурткової роботи мало місце в більшості сіл України. У 1950-х рр. у 105-ти селах Київської області не було приміщень для клубів, і культосвітня робота проводилася в кімнатах сільських рад і правлінь колгоспів, 53 відсотків клубів не мали кімнат для проведення гурткової роботи. У Харківській області більше половини клубів не мали приміщень для проведення гурткової роботи. У багатьох випадках клубні приміщення використовувалися не за призначенням. Більшість сільських клубів не були забезпечені необхідним обладнанням, кіноустановками, не мали достатньо місць для сидіння.

Характерною рисою роботи культурно-просвітніх закладів була їх надзвичайна політизація та ідеологізація. У 1946 р. видано урядове "Положення про сільський клуб", у якому регламентувалася робота сільських закладів. Вона мала зводитися до роз'яснення населенню політичних подій, проведення науково-просвітницької пропаганди, надання консультацій з питань економіки і права, розвитку художньої самодіяльності. При цьому гуманітарному і естетичному вихованню сільських жителів не приділялася належна увага. Робота більшості клубів полягала переважно в організації лекцій на суспільно-політичну тематику.

У роки окупації німецько-фашистські загарбники повністю знищили кіногосподарство України. У повоєнні роки через відсутність електростанції завезені з Росії кіноустановки в Херсонській, Миколаївській, Сумській, Житомирській областях простоювали місяцями. Не вистачало кіномеханіків. На курси кіномеханіків направлялися юнаки допризовного віку, а вивчившись, йшли до армії, і кінопересувки довгий час не працювали. Нові фільми виходили дуже малим тиражем, тому на кіноустановки вони потрапляли через 6-10 місяців після їх випуску, а деякі з них через суб'єктивні причини взагалі не доходили до села.

Важлива роль у духовному житті колгоспного селянина відводилася бібліотекам. Після війни мережа бібліотек відновлювалася поряд із мережею хат-читалень, а подекуди значно швидше. Бібліотеки не просто видавали книги, їх працівники проводили агітаційну роботу із селянами, періодично виїжджали в малі села, на польові стани. Фактичні матеріали свідчать, що більшість бібліотек проводили роботу на низькому рівні, що не задовольняв культурних запитів трудящих. У деяких бібліотеках інколи влаштовувалися тематичні книжкові виставки, проводилися книжкові огляди, літературні вечори, читацькі конференції.

Одним із важливих післявоєнних завдань було відновлення шкільної освіти, зосереджувалася увага на реалізації Закону про загальне обов'язкове навчання дітей із семирічного віку. За п'ятирічним планом передбачалося будівництво шкільних об'єктів за типовими проектами, що розроблялися Державним інститутом проектування цивільного будівництва, а також Державним інститутом проектування сільського будівництва. Цими проектами передбачалося спорудження початкової школи на 160 учнівських місць, для семирічної - на 280, а для середньої школи - на 400 місць. Такі будинки призначалися на однокомплектну школу. Згідно з типовими проектами в сільській місцевості мали будуватися тільки двоповерхові семирічні і середні школи. У дисертації показано, що у відбудові і особливо в будівництві нових шкіл мали місце великі труднощі. Вони викликані не тільки недосконалою організацією праці на будівельних майданчиках, а й нестачею будівельних матеріалів, робочої сили, слабкою механізацією виробничих процесів тощо.

Нагальним завданням було охопити навчанням не тільки всіх дітей шкільного віку, а й тисячі підлітків, яких війна відірвала від школи. Оскільки діти шкільного віку на тимчасово окупованій території протягом двох-трьох років не відвідували школу, вони прийшли до школи вже переростками. Крім того, багато дітей з різних причин (головним чином через матеріальні нестатки) не мали можливості відвідувати школу. Отже, для налагодження навчальної роботи вживалися надзвичайні заходи. Місцеві органи влади проводили облік дітей і підлітків, які мали навчатися в школі. На ці органи центральна влада покладала відповідальність за охоплення дітей школою, вони мали повноваження притягати до відповідальності винних за невідвідування дітьми школи без поважних причин. У системі народної освіти організовувалися школи робітничої і сільської молоді, які мали своїм завданням дати загальноосвітню підготовку тій частині молоді, яка була зайнята на виробництві. Школи сільської молоді спочатку створювалися як початкові і семирічні, а коли не вистачало учнів для розгортання школи, створювалися окремі перші-сьомі класи при школах загального навчання. Надзвичайно гострою проблемою культурного та освітнього розвитку села було кадрове забезпечення, не вистачало вчителів та працівників культурних закладів. У повоєнні роки вчителі виступали головними рушіями та організаторами відродження духовного життя села. Багато вчителів загинуло на війні, а підготовка педагогічних кадрів у повоєнні роки суттєво відставала від потреб школи. У дисертації розкриваються напрями підготовки вчителів та забезпечення на селі загального обов'язкового навчання школярів.

Нестача в сільському господарстві робочих рук, особливо чоловічих, спричинила надзвичайну зайнятість жінок у сільськогосподарському виробництві. Важливого значення набула потреба в дитячих яслах, організацію яких було покладено на колгоспи. Але більшість колгоспів через тяжке економічне становище не могли забезпечити дітей навіть украй необхідним. Переважна більшість дошкільних закладів на селі розташовувалася в малопристосованих приміщеннях: звичайних хатах, клубах, конторах колгоспів. Через загальну бідність і недостатні фінансові можливості заклади культури відбудовувалися дуже повільно. До того ж зусилля клубних і бібліотечних працівників спрямовували на цілі, які до культури мали побічне відношення: вони ремонтували приміщення, працювали в колгоспах, виконували доручення місцевої та районної влади.

У дисертації висвітлюється розвиток народна творчість та художня самодіяльність на селі, які розвивалися в гурткових формах, а кількість їх учасників у порівнянні з довоєнним періодом значно зросла. Гуртки художньої самодіяльності влаштовували для трудівників села спектаклі, концерти, тематичні вечори. На ці виступи приходило багато людей, тому це не могло залишитися без уваги. Жорсткі рамки, у які намагалися поставити самодіяльних артистів, не кращим чином відбивалися на виборі репертуару. В умовах цілковитого панування авторитарно-командної системи та партійно-державної цензури гуртки художньої самодіяльності не могли духовно збагачувати людей.

Після звільнення території від німецьких окупантів розгорнулася робота з відновлення колекцій та експозицій музеїв. Упорядкування могил загиблих у війні, спорудження пам'ятників, вшанування учасників війни стало перетворюватися на добру народну традицію. Почалися розшуки адрес воїнів, які загинули при визволенні міст і сіл України. Зібрані матеріали використовувалися агітаторами, лекторами, пропагандистами у виховній роботі серед населення. Традиційним ставало в урочистій обстановці приймати молодь у робітничі колективи, видавати комсомольські квитки і паспорти, пов'язувати дітям на піонерських лінійках червоні галстуки. У числі народних традицій було святкування трудових, громадських та сімейних свят. Популярними ставало свято врожаю, вшанування передовиків виробництва, комсомольське весілля, народження дитини. Святам були притаманні певні традиції та обряди.

Відродження релігійних настроїв селянства, яке розпочалося ще в роки війни, продовжувалося і в післявоєнні роки. Засобами релігійного друку, проповідницької і благодійної діяльності церква намагалася залучити до лав віруючих якнайбільше людей. У дисертації показано, що священнослужителі виявляли турботу про людей, допомагали хворим, людям похилого віку та сиротам. У результаті помітно збільшилася кількість селян, які відкрито дотримувалися релігійних свят і виконували культові обряди. Сталінський режим, який закликав церкву до оборони батьківщини в роки війни з фашистами, почав змінювати свою політику. Духовенство та релігійні громади ставилися під тотальний контроль держави, яка диктувала їм свої умови існування. Через спеціальний інститут уповноважених проходила реєстрація релігійних громад, храмів, духовенства. Намагаючись перетворити Російську православну церкву в домінуючу, партійно-державне керівництво проводило цілеспрямоване обмеження діяльності та офіційної заборони інших конфесій. Жертвою цієї кампанії стала Українська автокефальна церква. Використовуючи різні методи тиску, переслідувань, арештів, радянська влада заборонила греко-католицьку церкву. Ліквідація української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на зміцнення радянської влади на західноукраїнських землях.

У висновках сформульовані основні результати дослідження, які виносяться на захист.

Аналіз історіографії свідчить, що повсякденне життя сільського населення України в повоєнні роки не знайшло повного і ґрунтовного висвітлення. Офіційна радянська історіографія відображала повоєнні роки здебільшого як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм робітничого класу та селянства. Дослідники лише фрагментарно торкалися матеріально-побутових умов життя та дозвілля сільських жителів, зосереджуючись переважно на труднощах, пов'язаних із наслідками війни. При цьому замовчувалася партійно-державна політика, яка ускладнювала наявні труднощі і характеризувалася антигуманною спрямованістю щодо селянства. Сучасні вітчизняні науковці у своїх працях відображають окремі сторони життєдіяльності сільського населення України, намагаються висвітлити їх неупереджено, використовуючи нові архівні матеріали. Однак цілісного дослідження, яке б розкривало побут і дозвілля селянства у повоєнні роки поки що не підготовлено.

Друга світова війна завдала українському селянству величезних людських та матеріальних втрат. Воєнні втрати призвели до скорочення чисельності селян, а найбільших втрат зазнала чоловіча частина населення, що стало причиною глибоких соціальних та психологічних дисбалансів. Війна вплинула на моральний стан та світогляд селянства: воно сподівалося на демократичні зміни в суспільстві, припинення репресій, реформування колективного господарства, поліпшення соціальних стандартів життя для себе і своїх дітей. Однак суттєвих позитивних змін у системі відносин "влада - селянство" в повоєнні роки не відбулося. Це впливало на наростання антирадянських критичних настроїв на селі.

Основою радянської влади на селі залишалися колгоспи, на які покладався основний тягар повоєнної відбудови. Під виглядом держзамовлень у колгоспів за безцінь відбиралася вирощена продукція. Норми хлібоздачі встановлювалися партійними та радянськими органами і, як правило, значно перевищували можливості їх виконання. Призначені владою уповноважені наглядали за сіянням, обробкою, збиранням урожаю, не маючи для цього фахової підготовки. Невиконання їх вказівок розглядалося як антирадянська діяльність, що призводило до кримінальної відповідальності. Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство, яке держава обкладала непосильними грошовими та натуральними податками. Неадекватна та низька оплата праці в колгоспі, відсутність сільськогосподарської техніки, ручна праця в господарстві робили становище селян нестерпним.

У повоєнні роки колгоспне селянство мало виконувати державні завдання, які зводилися до забезпечення промисловості сировиною, постачання місту продовольства, вироблення достатньої кількості сільськогосподарської продукції для експорту. Однак для вирішення цих завдань колгоспне село отримувало обмежене фінансування - не більше семи відсотків від загального обсягу асигнувань. Сільське господарство розвивалося, спираючись тільки на власні внутрішні ресурси і сили. Державна політика повоєнних років, величезні матеріальні втрати в роки війни викликали кризову ситуацію на селі. У 1946 р. українське селянство зіштовхнулося з голодом. Він супроводжувався хворобами, жебракуванням, смертю людей. Голоду можна було б уникнути, перерозподіливши зерно й надавши селянам допомогу, але партійно-державне керівництво цього не забажало.

У повоєнні роки селянство України залишалося найбільш ущемленою та пригніченою категорією населення тогочасного суспільства. Селянин мав обов'язково бути членом колективного господарства, а в колгоспах селяни були відчужені від розвитку сільськогосподарського виробництва та розподілу його прибутків. Влада всіляко обмежувала селянина у веденні особистого підсобного господарства. Колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишати села й вільно пересуватися країною. "Закритий" указ сталінського керівництва запровадив щодо селян примусові і репресивні методи. Місцевій владі надавалися права виселяти за межі України осіб, які не виробили мінімум трудоднів. На колгоспне селянство не поширювалися соціальні гарантії держави, вони не забезпечувалися гарантованою пенсією. У 1947 р. відновлено дію закону "про п'ять колосків", за яким було засуджено і ув'язнено тисячі селян. Прийнятий ще в 1939 р. Закон про сільськогосподарський податок у повоєнні роки набирав усе більш жорстких, антигуманних форм. Підсобні господарства селян обкладалися великими податками, а також обов'язковими натуральними поставками. Значні суми грошей, зароблених із продажу продукції присадибних ділянок, селяни під тиском органів влади були змушені передавати державі на щорічні державні позики. Селяни в повоєнні роки перебували фактично у кріпацькій залежності від керівників колгоспів та радгоспів і були позбавлені державою права на соціальний захист.

Найбільш болючою проблемою, з якою зіткнулося сільське населення після війни, була нестача житлового фонду. Влада проголосила завдання якнайшвидше впорядкувати села, прискорити відновлення зруйнованого житла. Однак виконати прийняті плани через вкрай обмежене державне фінансування, нереалістичність завдань, надто низький рівень доходів колгоспників до 1953 р. не вдалося. У першу чергу було відновлено зруйновані будівлі. Новоспоруджені сільські оселі не відрізнялися якісними характеристиками. Споруджувалися, як правило, тимчасові житла - звичайні однокімнатні помешкання з малою корисною площею. Господарські приміщення розміщувалися під одним дахом із житловим будинком. В українському селі протягом досліджуваних років досить гострою залишалася проблема якості сільського житла та впорядкування сіл взагалі.

Встановлено, що відроджене в повоєнні роки медичне обслуговування сільського населення не відповідало тогочасним вимогам медичної науки та не могло якісно забезпечити сільських жителів. У селах функціонували не медичні лікарні, а медичні пункти, не вистачало лікарів та медичного персоналу, медикаментів тощо. Усе це призводило до підвищення захворюваності і смертності серед жителів сіл. Не було достатньо налагоджено надання ефективної допомоги сільським породіллям. Жінки народжували вдома або ж зверталися до міських лікарень.

Багато труднощів мало місце і в налагодженні торгівлі на селі. Сільським жителям у пошуках дрібних товарів доводилося здійснювати поїздки в місто, витрачаючи при цьому кошти та час. Купівля будь-якої речі перетворювалася на значну побутову подію. Головним визначенням був не фасон придбаної речі, а її наявність. Люди одягалися дуже бідно, дорослі та діти доношували військову форму, яку перешивали відповідно до розміру або трошки "на виріст". Про власні смаки в повоєнний період люди тільки мріяли. У магазинах продавалися одноманітні товари. Селяни одягалися в самошиті штани, сорочки, спідниці-"літники". Поширеним зимовим одягом були "куфайки". Потреби сільського населення в одязі і взутті, дитячому асортименті практично не забезпечувалися. Важко було придбати дитячий одяг та взуття. Одна з причин нестачі одягу та взуття полягала і в недбалому ставленні влади до розвитку легкої промисловості.

Основні види дозвілля селянства в повоєнні роки, охоплювали відвідування клубів, бібліотек, читання газет, слухання радіо, в окремих випадках відвідування музеїв. Четвертий п'ятирічний план передбачав відбудову культурно-освітніх закладів. Сільські клуби були центром усього культурного життя. Тут демонструвалися кінофільми, проводилася лекційна пропаганда, святкувалися важливі події. При клубах створювалися гуртки художньої самодіяльності. Але в умовах цілковитого панування авторитарно-командної системи гуртки художньої самодіяльності, народні музеї не могли повністю виконати свою місію духовного збагачення людей. На їх роботу негативно впливало втручання партійно-державних органів, відсутність дійсно творчих умов, безпідставні звинувачення в "безідейності", націоналістичних збоченнях.

Важливе місце у проведенні населенням вільного часу належало безпосередньому людському спілкуванню на родинних та колективних зустрічах, під час святкування державних, виробничих або ж особистих свят. Поряд із традиційними святами - святом врожаю, проводами зими, зустріччю весни - з'явилися нові, які підтримувалися сільським населенням. До таких свят належать вшанування передовиків виробництва, союз серпа і молота, комсомольські весілля. У повоєнному селі не було сприятливих умов для організації змістовного проведення дозвілля. Тому ці свята були чи не єдиним змістовним відпочинком для українських селян.

В умовах катастрофічних наслідків війни населення почало все більше звертатися до релігії. Уже є визнаним той факт, що в роки війни і в перші повоєнні роки український народ став більш релігійним. Це зумовлено двома чинниками: терпимістю до віруючих з боку німецької влади та лібералізацією релігійної політики радянської влади. Активізація релігійного життя викликала занепокоєння партійно-державного керівництва. Вона заборонила українську автокефальну та українську греко-католицьку церкви, діяльність ряду релігійних конфесій, а її священики зазнали репресій. Державно-партійне керівництво зосереджувалося на проведенні науково-атеїстичної пропаганди, використовуючи різні методи політичної та культурно-просвітницької роботи.

сільський війна соціальний колгоспний

Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях

1. Мічуда В.В. Культурне будівництво на селі в перші післявоєнні роки (1945-1950 рр.) / В.В. Мічуда // Україна ХХст.: культура, ідеологія, політика : зб. наук. ст. / Ін-т історії України НАН України. - К., 2003. - Вип. 7. - С.403-408.

2. Мічуда В.В. Відбудова мережі культурно-освітніх установ на селі у повоєнні роки (1945-1955) / В.В. Мічуда // Україна ХХст.: культура, ідеологія, політика : зб. наук. ст. / Ін-т історії України НАН України. - К., 2004. - Вип. 9. - С.354-359.

3. Мічуда В.В. Проектування і будівництво колгоспних сіл у післявоєнні роки (1946-1950) / В.В. Мічуда // Україна ХХст.: культура, ідеологія, політика : зб. наук. ст. / Ін-т історії України НАН України. - К., 2005. - Вип. 8. - С.213-217.

4. Мічуда В.В. Побутове обслуговування мешканців села у післявоєнні роки (1945-1955) / В.В. Мічуда // Сторінки історії: зб. наук. ст. / ІВЦ "Видавництво "Політехніка". - К., 2005. - Вип.21. - С.125-132.

5. Мічуда В.В. Рівень задоволення побутових потреб мешканців села у повоєнні роки (1945-1955рр.) / В.В. Мічуда // Наукові записки з української історії: зб. наук. ст. / Видавництво Астон. - Тернопіль, 2006. - Вип.18.- С. 280-286.

6. Мічуда В.В. Післявоєнний розвиток культури на селі (1945-1955 рр.) / В.В. Мічуда // Українська культура: питання історії, теорії, методики: матеріали Всеукр. наук. конф. ( 24-25 березня 2005 р.). - Х.: Вид-во ХДУ, 2005. - С. 15-17.

7. Мічуда В.В. Проблеми відновлення сільської освіти у повоєнний період (1945-1950 рр.) / В.В. Мічуда // Молодь, освіта, наука, культурна і національна самосвідомість: матеріали VIII Всеукр. наук.-практ. конф. ( 12-13 травня 2005 р.). - К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2005. - С.189-191.