Північноамериканська історіографія діяльності політичних партій

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 930.2(7):[ОУН+УПА]

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН І УПА

Примаченко Яна Леонідівна

Київ - 2009



Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник - доктор історичних наук Касьянов Георгій Володимирович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу новітньої історії та політики.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Калакура Ярослав Степанович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор-консультант кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки;

доктор історичних наук, професор Ільюшин Ігор Іванович, Київський славістичний університет, завідувач кафедри міжнародних відносин.

Захист відбудеться «25» вересня 2009 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «23» серпня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О. І.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема історії ОУН і УПА на сучасному етапі є однією з найбільш політизованих та водночас соціально значущих. Вітчизняна історія є предметом політичних та ідеологічних маніпуляцій, частиною політики пам'яті, а найбільш контроверсійні її моменти, особливо ті, що в радянський час були об'єктом чи то табу, чи то предметом інтенсивної пропаганди, зараз періодично перетворюються на об'єкт надзвичайно гострих академічних та суспільних дискусій. Історія ОУН і УПА, особливо періоду Другої світової війни і першого десятиліття після неї належить саме до таких складних тем, публічне обговорення яких призводить не лише до обміну інвективами, а й до фізичних зіткнень між громадянами, породжує проблеми із творенням гомогенної громадянської нації, розділяє суспільство.

Початком на шляху примирення нації стало звернення Конгресу українських націоналістів та Всеукраїнського братства ОУН-УПА до уряду і Верховної Ради України з проханням визнати ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, як силу що боролась за незалежність України. У вересні 1997 р. Президент України Л. Кучма постановив створити Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА. Безпосереднім виконавцем завдання стала робоча група для підготовки історичного висновку щодо діяльності ОУН і УПА створена при Інституті історії України НАН України.

Фаховий висновок та колективна монографія присвячена всебічному висвітленню історії діяльності ОУН і УПА побачили світ у 2005 р. Одним з аспектів, який значною мірою залишився поза увагою українських вчених, є історія ОУН і УПА у висвітленні північноамериканської історіографії. І тут йдеться не лише про історіографічний доробок, тематику і фактографію. Питання має ширше світоглядне значення, важливе для позиціонування України в сучасному світі: образ країни та українців, способи його репрезентації та сприйняття як в самій Україні так і в ширшому світі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до планової теми робочої групи при Інституті історії України НАН України та Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА.

Об'єктом комплексного вивчення є становлення і розвиток досліджень історії ОУН і УПА в США та Канаді.

Предмет вивчення - північноамериканська історіографія ОУН і УПА.

Хронологічні рамки охоплюють період від закінчення Другої світової війни, коли протягом 2-ї пол. 40-х рр. більшості вихідців з західноукраїнських земель вдалося уникнути примусової репатріації до СРСР та емігрувати в країни Північної Америки, до 2005 р., тобто виходу у світ фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з визначення діяльності ОУН і УПА, який презентував консолідовану позицію вітчизняних науковців щодо історії українського національно-визвольного руху 30 - 50-х рр. ХХ ст. Це заклало нові оціночні критерії і створило новий історіографічний дискурс проблеми ОУН і УПА, оскільки висновок містить узагальнення, побудовані на діалозі з доробком північноамериканської історіографії ОУН і УПА.

Територіальні межі охоплюють США та Канаду. Правомірність застосування терміну «північноамериканська історіографія» базується головним чином на політико-географічних критеріях. Система наукових досліджень та світоглядних орієнтирів в університетсько-академічному північноамериканському середовищі є подібною. Праці, які є предметом розгляду цієї дисертації, або несуть на собі відбиток академічних традицій північноамериканського університету, або значною мірою є їх запереченням. При цьому як ті, так й інші, здійснювалися в північноамериканському географічному і культурно-політичному просторі.

Під терміном «північноамериканські дослідники» ми маємо на увазі вчених США й Канади, серед яких можна виділити три категорії дослідників:

1). Емігранти, колишні учасники національно-визвольного руху, які, як правило, сповідували ідеологію однієї з фракцій ОУН («мельниківці», «бандерівці», «двійкарі»);

2). Українська діаспора - покоління післявоєнних емігрантів, що народилися в Америці у 60 - 70-ті рр. і вийшли на арену історичних досліджень у 80-ті рр.;

3). дослідники українського і неукраїнського походження, праці яких виходять за межі українського етнічно орієнтованого національного наративу.

Метою дисертаційної роботи є класифікація та комплексний аналіз робіт північноамериканських дослідників українського націоналістичного руху 30 - 50-х рр. ХХ ст.

Основні завдання:

ідентифікувати основні північноамериканські інституції, дотичні до вивчення історії ОУН і УПА та з'ясувати чинники, які сприяли її актуалізації в США та Канаді;

висвітлити хронологію становлення північноамериканської історіографії проблеми ОУН-УПА та історико-культурне середовище, в якому вона розвивалась;

класифікувати наявні праці північноамериканських дослідників відповідно до їх методологічних підходів, дослідницьких технік та світоглядних позицій; північноамериканський історіографія культурний

здійснити комплексний аналіз ключових питань історії ОУН і УПА в інтерпретаціях північноамериканської історіографії;

Методологічною основою дослідження є принципи історизму та об'єктивізму. Специфіка північноамериканського історичного дискурсу, що зазнав досить потужного впливу соціальних наук зумовила необхідність застосування міждисциплінарного підходу. Реалізація цих принципів стала можливою завдяки використанню загальнонаукових методів аналізу і синтезу та спеціальних методів: структуралістичного, проблемно-хронологічного, узагальнення.

Наукова новизна дисертації полягає у концептуальній постановці проблеми північноамериканської історіографії ОУН і УПА та її комплексному і всебічному аналізі. Вперше у вітчизняній історіографії відстежено хронологію становлення та розвитку досліджень історії українського націоналістичного руху в США та Канаді.

До найсуттєвіших результатів отриманих автором, належать такі: виокремлено провідні північноамериканські інституції що займалися студіюванням історії ОУН і УПА; з'ясовано яким чином північноамериканське історико-культурне середовище впливало на актуалізацію вивчення проблеми ОУН-УПА на різних етапах розвитку; запропонована класифікація північноамериканської історіографії діяльності ОУН і УПА.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані для концептуального осмислення ролі та місця українського націоналістичного руху в загальноєвропейській системі історії рухів опору в період Другої світової війни, підготовці узагальнюючих праць з історії ОУН і УПА, спеціалізованих лекційних курсів для студентів вузів, підручників та навчальних посібників.

Запропонована у дисертація методологія може бути використана у аналітичних працях присвячених розробці української проблематики у західній історичній науці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені у дев'яти наукових публікаціях автора та оприлюднені на трьох міжнародних конференціях: «Влада та суспільство: досвід Радянського Союзу та країн СНД» (м. Санкт-Петербург, РФ, 15-26 серпня 2007 р.); «Влада та суспільство: геополітичні зміни на пострадянському просторі в кінці ХХ - на початку ХХІ ст.» (м. Кишинів, Молдова, 11-18 червня 2008 р.); «Історія повсякденності у дослідженні історій країн СНД» (м. Єреван, Вірменія, 15-21 червня 2009 р.).

Структура дисертації зумовлена її метою та завданнями. Дисертаційна робота складається зі вступу, 4 розділів, поділених на 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг рукопису становить 209 сторінок, з них 192 - основного тексту. Список використаних джерел та літератури містить 164 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні та територіальні рамки, наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - «Становлення північноамериканської історіографії проблеми ОУН-УПА» - аналізується політико-ідеологічний та інтелектуальний контекст північноамериканської історіографії другої половини ХХ ст. та розглядається процес становлення українознавчих студій у США та Канаді.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася переходом західної історіографії до постмодерністської історичної парадигми, в рамках якої відбувається процес поступової інтеграції локальних історій в одну загальносвітову під егідою Заходу. Зміцненню західноцентристських тенденцій світової історичної думки сприяв й об'єктивний процес висунення США на передові позиції глобального світового лідера.

«Холодна війна» стала поштовхом для створення спеціальної дисципліни - совєтології. У другій половині 40-х рр. при університетах США було створено ряд центрів: Російський інститут в Колумбійському університеті, Російський дослідницький центр в Гарварді та інші. Совєтологія щедро фінансувалася як приватними фондами (фонди Рокфеллера, Карнегі, Форда), так і державними структурами (міністерство оборони США, ЦРУ).

Соціально-економічні потрясіння 60 - 70-х років (рух афроамериканського населення за громадянські права, в'єтнамська війна та антивоєнні виступи, Уотергейтський скандал) певною мірою спричинили до світоглядних зрушень та ревізії попередніх підходів до вивчення історії. В американській історичній науці виник новий напрямок - «нова наукова історія». Широке застосування отримали міждисциплінарні підходи та кількісні методи досліджень.

Ревізіонізм у сфері гуманітарних наук позначився й на совєтології. Дослідники СРСР звернули увагу на соціально-економічні аспекти. В рамках політичної історії пріоритетним стало вивчення опозиційних течій у середовищі компартійної еліти СРСР.

Новим викликом для совєтології став розпад Радянського Союзу. Нетривалий період розгубленості змінився появою комплексних досліджень присвячених колишнім країнам соцтабору. Нові праці відрізнялися методологічним плюралізмом. Серед якісно нових методологічних підходів варто відмітити концепцію «євразійської анти-парадигми» запропоновану американським істориком М. фон Хагеном. Суть якої полягає в тому, що геополітичний масштаб концепції євразійства дозволяє невілювати втрату державою провідної позиції як об'єкта історичного дослідження, що був закладений в традиційній парадигмі (звідси й визначення даного методологічного підходу як «анти-парадигми»), а це не тільки в найбільш повній мірі відображає сучасну для історії тенденцію розмиття кордонів та часових меж, але й розширює можливості історичних досліджень.

Загалом, основною рисою американської історичної науки другої половини ХХ ст. став її прикладний характер та широке використання прогностичної функції історії, що було продиктовано зміною США її зовнішньополітичної доктрини.

Формування північноамериканських осередків дослідження історії ОУН і УПА розпочалося з прибуттям «третьої хвилі» української еміграції, в складі якої були як самі учасники руху, так й їхні опоненти. Масовий відтік українців з Європи змусив українські наукові установи наслідувати їх приклад. У 1949 р. Президія УВАН переїздить до Вінніпегу (Канада), а у 1950 р. відкрилось її американське відділення зі штаб-квартирою у Нью-Йорку та філіями у Вашингтоні, Детройті, Денвері та Філадельфії. У 1955 р. у США та Канаді свої відділення відкриває НТШ. Поряд з цим триває процес розбудови й нових українознавчих центрів. У 70-х рр., зі створенням Українського дослідницького інститут у Гарварді та Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті, відбулося остаточне закріплення лідируючих позицій північноамериканських центрів дослідження україністики.

Напрямки діяльності українських наукових центрів США і Канади дещо різнилися. Канада, як країна що активно приймає іммігрантів, але залишається осторонь великої політики, перш за все переймається забезпеченням внутрішньої стабільності свого багатонаціонального суспільства. Пріоритетним напрямком роботи канадських українознавчих центрів, окрім історії України, залишається історія та сьогодення українців Канади. Фінансування наукових установ української діаспори в Канаді здійснювалось за рахунок українських приватних фондів (П. Яцика, Михайла і Дарії Ковальських, родини Стасюків). У США попит на вивчення українського питання був зумовлений тогочасною політичною кон'юнктурою й тривав не довго.

Початковий імпульс студіюванню історії ОУН і УПА на Заході дали самі учасники руху. Підрозділи УПА, що пробилися до західних зон окупації, почали активно поширювати інформацію про український національно-визвольний рух.

Тривалий час українська історія перебувала на периферії американських історичних досліджень. Цьому сприяло закріплене в західній інтелектуальній традиції ототожнення «нації» і «держави», внаслідок чого нації, історія яких мала тривалий бездержавний період сприймались як щось не варте уваги. Свою роль зіграло й некритичне засвоєння американськими славістами концепцій Східної Європи запропонованих російською і німецькою еміграцією міжвоєнного періоду. Факти колабораціонізму під час Другої світової війни та націоналістичні рухи сформували упереджене ставлення до східноєвропейського регіону. Відсутності зацікавлення історією ОУН і УПА з боку неукраїнських дослідників сприяла й обмеженість доступу до джерел та нестача фахівців зі знанням східноєвропейських мов.

Ситуація в середовищі української громади ускладнювалась непорозуміння між старими іммігрантами та новоприбулими, що посилювалась переважно лівими поглядами старої імміграції, більшість якої служило в американській та канадській арміях, і тому не розуміло невдоволення новоприбулих встановленням в Україні радянської влади. Додаткові проблеми створювала і міжфракційна ворожнеча в емігрантському середовищі «третьої хвилі».

Хронологічно початок діаспорного періоду співпав з компанією масових звинувачень українців у воєнних злочинах, зокрема й у Голокості. У відчайдушній спробі відстояти гідність своїх дідів і батьків, діаспорні дослідники вдалися до створення т. зв. «мученицького» наративу, в контексті якого українці поставали як жертви злочинів численних окупантів. Діаспора вимагала рівних оцінок злочинів, скоєних нацистами та радянською владою, що не сприяло кращому розумінню української проблематики на Заході Himka J.-P. A Central European Diaspora under the Shadow of WW II: The Galician Ukrainians in North America / J.-P. Himka // Austrian history yearbook. - 2006 - № 37 - Р. 17-31. . Лише кілька дослідників (І. Лисяк-Рудницький, М. Царинник, С. Сеник) випадали з загального контексту діаспорного «мученицького» наративу Лисяк-Рудницький І. Націоналізм. // Історичні есе / Іван Лисяк-Рудницький. - У 2 т. Т.2. - К.: Основи, 1994. - С. 247-259; Лисяк-Рудницький І. Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові) // Історичні есе / Іван Лисяк-Рудницький. - У 2 т. Т.2. - К.: Основи, 1994. - С. 489-496..

З відкриттям радянських архівів діаспорним дослідникам стає дедалі важче залишатися в рамках «мученицького» наративу. Початок ХХІ ст. ознаменувався появою нового покоління американських і зарубіжних дослідників (Т. Снайдер, А. Рудлінг, Дж. Бурдс, А. Вайнер, К. Беркхоф та ін.), що взялися за розробку саме тих проблем українського націоналізму, які старанно оминали як представники еміграції, так і представники діаспори.

У другому розділі - «Ідеологія і організаційне оформлення українського націоналізму в оцінках північноамериканських дослідників» - аналізується північноамериканська історіографія діяльності ОУН від моменту її створення до розколу у 1940 р.

Більшість еміграційних істориків вважають, що слабкість програмових положень українського націоналізму криється у концепції ОУН як надпартійної організації, що мала об'єднати довкола себе всіх українців, які прагнули державної незалежності. Однак ідеологічна слабкість націоналізму, вимагає опори на більш потужну концепцію (лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм, фашизм).

Історіософське осмислення українського націоналізму як ідеології було запропоноване представниками «мельниківської» партійної історіографії, які відмічали ряд ключових різниць у розумінні ролі і місця нації в історії у демократичній та націоналістичній традиціях. Перша розглядає націю як явище модерне, породжене Французькою буржуазною революцією, і виходить з матеріалістичного світогляду, тоді як друга стоїть на ідеалістичних позиціях і вважає, що нації існують з давніх часів. Вони розглядали націю, як трансцендентне явище, а поняття національної революції переносили в ідеалістичну площину, наголошуючи на її моральному значенні в духовному оновленні нації. Змістовне наповнення українського націоналізму, «мельниківці» вбачали в концепції солідаризму.

На відміну від своїх опонентів, «бандерівці» вважали, що нація є явищем модерної доби, якій належить майбутнє. Порівнюючи націоналізм і демократію, вони відмічали недостатню розробку ідеологічних засад «націоналістичної державно-політичної системи» як західними, так і українськими дослідниками.

Американський дослідник Дж. Армстронг вважав, що модерний український націоналізм розвинувся у ХІХ ст. й зазнав значного впливу інтегрального націоналізму, який не прижився на Заході, але у модифікованих формах став домінуючою силою в «незадоволених» країнах Центральної та Південної Європи. Ідеологія ж Д. Донцова була сформована під впливами німецьких націоналістів доби «класичного» просвітницького і романтичного націоналізму (Й. Фіхте, Й.Гердер) Armstrong J. A. Ukrainian nationalism 1939-45 / J. A. Armstrong. - New-York: Columbia University Press, 1955. - 320 p.. Діаспорний історик І. Лисяк-Рудницький вважав, що особливою рисою ідеології Донцова, була відраза до Росії та всього російського.

Майже всі вчені були одностайні в тому, що український інтегральний націоналізм є реакцією на поразку визвольних змагань 1917 - 1921 рр.

Центральною подією міжвоєнного періоду став Варшавський процес, де в якості головної доказової бази обвинувачення використало т. зв. «архів Сеника». «Мельниківський» історик З. Книш вважав, що «архів Сеника» був фальсифікатом, створеним на основі частини центрального архіву польської поліції Книш З. Архів Сеника: історико-критична студія / З. Книш. - Торонто: Новий шлях, 1992. - 205 с.. Тоді як «бандерівці» наполягали, на факті зради з боку еміграційного керівництва ОУН.

Питання остаточного оформлення розлучення бачиться опонентами по-різному. Представники мельниківського табору називають головною причиною розколу боротьбу за владу Книш З. Розбрат: Спогади й матеріали до розколу ОУН у 1940-1941 роках / З. Книш. - Торонто: Срібна сурма, 1960. - 431 с. . В бандерівському середовищі наголошували на проблемі питання правонаступництва, як головній причині розколу, оскільки новина про усний заповіт прозвучала з вуст дискредитованих в очах «крайовиків» О. Сеника і Я. Барановського. Недовіру викликала й сама постать полковника А. Мельника Мірчук П. Нариси історії ОУН. В 2 т. Т.1: 1920 - 1939. / П. Мірчук; під ред. С. Ленкавського. - Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. - 639 с. .

Дж. Армстронг виділяв два фактори, що спровокували кризу в середині ОУН: 1). психологічні особливості молодого покоління, формування світогляду якого відбувалось в період глобальних революційних зрушень; 2). закостенілість оунівської «закордонної» еліти. Безпосереднім же каталізатором розколу, на його думку, стало звільнення з тюрем лідерів молодої генерації оунівців.

Третій розділ - «Північноамериканська історіографія самостійницького руху в роки Другої світової війни» - присвячений аналізу північноамериканської історіографії діяльності ОУН і УПА в період Другої світової війни, а також широкій дискусії щодо проблеми українського колабораціонізму та причетності українських націоналістів до воєнних злочинів.

Північноамериканська історіографія націоналістичного підпілля представлена двома головними групами: емігрантською партійною та академічною американською. Полеміка, яка відбувалася в рамках внутрішньопартійного діалогу, зводилась до монопольного права на спільну для обох фракцій історію руху. Повоєнна партійна еміграція сформувала певну традицію дослідження проблеми ОУН-УПА, яку, ми назвали націоналістичним історичним наративом. Однією з його особливостей була вибірковість у висвітлені історії діяльності руху. Головна увага приділялася двом групам подій: державотворчим процесам, в авангарді яких стояла ОУН, та подіям, що справили вирішальний вплив на трансформацію ідеологічних та програмових засад українського націоналістичного руху.

Представники діаспори у своїй більшості залишалися в рамках «мученицького» історичного наративу, а отже займали апологетичну позицію щодо праць емігрантських партійних істориків.

Центральною темою досліджень націоналістичного руху періоду Другої світової війни стало зіткнення з радянською Україною та її вплив на процес демократизації націоналістичного руху. В рамках націоналістичного наративу, партійні історики обох фракцій були одностайні, що на території Східної України існували соціальні прошарки, які були проникнуті національною ідеєю, але саме західні українці виступали як консолідуюча, організаційна та провідна сила.

Емігрантські та діаспорні науковці наголошували, що ідея монопартизму та аморфність соціально-економічні програми ОУН не знайшли розуміння на Сході України. Американський академічний дослідник Дж. Армстронг, першим відмітив, що поштовхом для перегляду ідеологічних засад руху стало зіткнення і доктринерів і практиків з ворогуючих фракцій ОУН з реаліями «більшої України» та поява вихідців зі Сходу у формуваннях УПА. На кінець 1943 р. 40% вояків УПА не були членами ОУН.

Оптимізм емігрантських істориків щодо еволюції тоталітарного руху в напрямку демократизації не поділяють окремі діаспорні та американські академічні дослідники. Непомірну роздутість цієї теми відмічав сучасний канадський науковець А. Рудлінг, який вважав цей процес лише добре прорахованим стратегічним кроком, що мав на меті переорієнтуватися на західні країни в умовах очевидного програшу нацистської Німеччини. Підтвердженням чого є співпадіння у часі проведення ІІІ Великого надзвичайного конгресу ОУН з етнічною чисткою на Волині Rudling A. Theory and Practice: Historical Representation of the War Time Activities of OUN-UPA (the Organization of Ukrainian Nationalists - the Ukrainian Insurgent Army) / A. Rudling // East European Jewish Affairs - 2006. - Vol. 36, №2 - P.163-189. .

Головною особливістю «партійної» історіографії УПА є перевантаження досліджень великим об'ємом фактографічного матеріалу. По суті, перші дослідження подій були своєрідними літописами, де автори, як правило, учасники подій, намагалися по можливості задокументувати кожну збройну акцію.

Партійні історики ОУН (б) заявили своє монопольне право на бренд УПА. У середовищі «двійкарів» вважали, що з другої половини 1943 р. УПА відокремилась від ОУН, а зі створенням УГВР взагалі повністю підпорядкувалося останній. «Мельниківці» відстоювали початкову позапартійність УПА і звинувачували бандерівців у перетворенні всенародної армії в збройне крило своєї партії.

За традицією сформованою в рамках націоналістичного наративу офіційною датою створення УПА вважається осінь 1942 р. Дж. Армстронг відсував цю подію на початок 1943 р. й пов'язував її з приходом до керівництва в ОУН (б) Р. Шухевича, який власне й ухвалив рішення про силовий варіант об'єднання всіх національних збройних формувань під егідою бандерівців.

Питання чисельності УПА, в інтерпретації «бандерівської» історіографії варіювалося від 50 тис. (Л. Шанковський) до 100 тис. осіб (П. Мірчук, Ю. Тис-Крохмалюк) Shankowsky L. Ten Years of the UPA Struggle (1942 - 1952) / L. Shankowsky // The Ukrainian Insurgent Army in fight for freedom. - New-York: United Committee of the Ukrainian-American organizations of New-York, 1954. - P. 23-51; Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952 / П. Мірчук. - Мюнхен, 1953. - 319 с; Tys-Krokhmaliuk Y. UPA Warfare in Ukraine: Strategical, Tactical and Organizational Problems of Ukrainian Resistance in World War II / Y. Tys-Krokhmaliuk. - New York: Vantage press, 1972. - 447 p.. Дж. Армстронг, посилаючись на німецькі джерела, зменшував цю цифру до 40 тис. осіб. Діаспорний військовий історик П. Содоль вважає, що своєї найбільшої чисельності УПА досягла у 1944 р. і ніколи не перевищувала цифру у 25-30 тис. вояків, що співпадає з думкою сучасних українських дослідників.

Тема Волинської трагедії почала серйозно розроблятися тільки з середини 90-х рр. ХХ ст. Хоча націоналістичні кола не заперечували існування сильних антипольських настроїв серед українського населення, проте відповідальність за початок конфлікту покладали на польську сторону.

Згідно концепції сучасного американського історика Т. Снайдера, Волинська трагедія має класичні ознаки етнічної чистки, і є одним із епізодів українсько-польської громадянської війни 1943 - 47 рр. Головною передумовою подій на Волині стала потрійна окупація регіону протягом Другої світової війни, внаслідок чого було знищено традиційну структуру волинського суспільства та створений необхідний для проведення етнічної чистки соціальний елемент.

Запропонований Т. Снайдером компаративний аналіз стану міжетнічних відносин у колишніх східних провінціях II Речіпосполитої дає відповідь на питання чому осередком етнічних чисток стала тільки Волинь. Так, локальні особливості потрійної окупації Галичини, на відміну від Волині, не створили тут необхідних передумов, тоді як білоруське Полісся не дивлячись на подібність географічних умов і політичної ситуації, не мало політичної сили, яка б могла очолити цей процес Snyder T. The causes of Ukrainian-Polish ethnic cleansing 1943 / Т. Snyder // Past and Present: a journal of historical studies. - 2003. - №179. - P.197-234; Snyder T. “To resolve the Ukrainian problem once for all”: the ethnic cleansing of Ukrainians in Poland 1943 - 1947 / T. Snyder //Journal of Cold War Studies. - 1999. - Vol.1., №2. - P.86-120..

На рубежі 70 - 80-х рр. ХХ ст. в США та Канаді на державному рівні було піднято питання ревізії минулого «переміщених осіб» на предмет причетності до скоєння воєнних злочинів, а саме участі у Голокості. Під вогонь звинувачень потрапили вихідці зі Східної Європи та Радянського Союзу. Особливе обурення громадськості викликало залучення до співробітництва КДБ, який мав надавати американській стороні необхідні докази.

Канадський історик Дж.-П. Хімка саме з цими подіями пов'язує появу у діаспорному історичному наративі т. зв. ідеї «нації-жертви», яка мала стати противагою іміджу «українця-злочинця». В результаті широкої суспільної дискусії посипався град взаємних звинувачень.

Єврейські дослідники вважали, що національно-визвольний характер УПА не може свідчити на користь толерантності українських націоналістів щодо інших національностей, а навіть навпаки, вказує на особливу жорстокість відносно інших етнічних груп. Як приклад вони наводили Волинську трагедію. Сучасний канадський історик А. Рудлінг взагалі вважав, що окремі праворадикальні рухи Східної Європи, в тому числі й ОУН, в багатьох позиціях були більш екстремістськими та безкомпромісними, чим, наприклад, той же італійський фашизм.

Полемічною виявилась й тема участі євреїв в ОУН і УПА. Єврейські дослідники вважали, що останні співпрацювали з націоналістами під загрозою смерті. Контраргументи української сторони, яка посилалася на праці єврейського історика Ф. Фрідмана, називали вирваними з загального контексту, з метою створення хибного враження про українсько-єврейську співпрацю протягом Другої світової війни.

Представники повоєнної еміграції дорікали єврейській громаді у зведенні наклепу на цілу націю, замість того, щоб звинувачувати окремих осіб, проти яких дійсно були наявні докази. Еміграційне покоління звинувачувало євреїв у подвійних стандартах. Оскільки останні уникали згадки про тих українців, які рятували євреїв, і наголошували лише на фактах участі у Голокості. Досить виразно цю позицію озвучив П. Мірчук у своєму інтерв'ю з головним рабином Тель-Авіву Давідом Каганом, якого свого часу врятував митрополит А. Шептицький Мірчук П. Зустрічі й розмови в Ізраїлю (Чи українці “традиційні антисеміти”) / П. Мірчук. - Нью-Йорк-Торонто-Лондон: Союз українських політв'язнів, 1982. - 128 с. .

Окремо від участі українців у ліквідації євреїв стоїть проблема військово-політичного колабораціонізму українського націоналістичного руху з німцями. Партійна історіографія ОУН (б) в цьому питанні цілком відповідає найкращим зразкам діаспорного мученицького історичного наративу. Традиційними є й закиди на адресу мельниківців щодо допомоги останніх німцям у переслідуванні і знищені членів ОУН (б).

Дж. Армстронг вважав, що ключем до розуміння причин українсько-німецької співпраці є особлива одержимість українських політичних кіл ідеєю створення власних збройних сил, що змушувало їх чіплятися за будь-яку нагоду, яка давала таку можливість.

Загалом, контакти ОУН (б) з німцями, досить складно кваліфікувати як військово-організаційне співробітництво, яке за визначенням російського військового історика М. Семіряги, є «класичним» видом колабораціонізму, бо це було співробітництво не на інституціональному, а на індивідуальному рівні.

У четвертому розділі - «Повоєнний період національно-визвольного руху в Україні очима північноамериканських дослідників» - аналізується північноамериканська історіографія українсько-радянського протистояння та міжнародних контактів ОУН.

Характерний для «бандерівської» партійної історіографії «літописний стиль» викладу матеріалу, виливається в епічну поему, головною темою якої виступає феномен УПА як народної партизанської армії, що боролося з переважаючими силами ворога без жодної зовнішньої підтримки, спираючись виключно на сили власного народу. Для сучасного північноамериканського історичного дискурсу з його акцентом на постановку проблем в національному та соціальному руслі дана тема не становить особливого інтересу

Проблема періодизації повоєнного періоду діяльності національно-визвольного руху бачиться по різному. Так, «бандерівський» дослідник П. Мірчук за методами і тактикою виділяє два періоди діяльності УПА: 1). 1942 - 47 рр.; 2). 1947 - 53 рр. Діаспорний історик П. Содоль залишаючи двоступеневу схему, обмежує період діяльності УПА осінню 1949 р., коли внаслідок наказу Р. Шухевича про «демобілізацію» регулярні частин УПА перейшли до збройного підпілля. Вододілом між двома періодами, на думку П. Содоля, є 1944 р. а саме: пересування лінії фронту через терени дій УПА.

Детальний аналіз методів і тактики УПА належить «бандерівському» досліднику Ю. Тис-Крохмалюку, який вважав, що українцям апріорі, на ментальному рівні, притаманна партизанська тактика.

Дж. Армтсронг напевно єдиний представник північноамериканської історіографії який підіймає питання суперечливості реальних здобутків національно-визвольного руху. Оскільки, хаос, спричинений партизанською діяльністю, підірвав соціальну структуру і, як наслідок, допоміг у руйнуванні інституцій та родинних цінностей, які перешкоджали встановленню радянського контролю. Дійсно беззаперечним здобутком націоналістів, на думку Дж. Армстронга, можна вважати психологічну перемогу, адже вони спромоглися кинути виклик радянському тоталітарному режиму.

Сучасний американський історик Дж. Бурдс розглядає проблему ліквідації націоналістичного руху в більш широкому контексті боротьби радянських спецслужб з післявоєнним розгулом бандитизму. Головну увагу автор приділяє процесу створення агентурної сітки як одного з провідних засобів боротьби з українським підпіллям Burds J. AGENTURE: Soviet informants' Networks in Galicia, 1944-1948 / J. Burds // Eastern European Politics and Societies. - 1997. - №1 - Р. 89-130.. Досить несподіваною стала постановка Дж. Бурдсом питання пацифікації Західної України в руслі гендерної історії. Автор приділив велику увагу вкладу українських жінок у визвольну боротьбу Burds J. Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948 / J. Burds // Cahiers du Monde Russe. - 2001. - Vol. 42, №2-4 - Р. 279-320..

Фінальними акордами українсько-польської громадянської війни стали «обміни населенням» 1944 - 46 рр. та операція «Вісла» 1947 р. Т. Снайдер розглядає ці події в контексті завершального етапу формування етнічно гомогенного обличчя Східної Європи.

Серед всього спектру проблем українського національно-визвольного руху 30 - 50-х рр. міжнародна діяльність є найбільш суперечливою. Оскільки з точки зору міжнародного права ОУН як нелегальна терористична організація не могла виступати в як суб'єкт міжнародних відносин.

Аналіз «мельниківської» партійної історіографії чітко показав основні проблеми, які не дали можливості українським націоналістам заручитися підтримкою західних демократій напередодні Другої світової війни. Окрім ідеологічної спорідненості ОУН з нацизмом, існували й більш вагомі причини. Так, бездержавній нації було складно поборювати стереотипи, створені російсько-польським лобі як у Франції, так і в Великій Британії. Не могли українці представити й реальної військової потуги, яка б могла стати аргументом у переговорах з країнами Заходу. Загалом українське питання було не на часі в тогочасних міжнародних реаліях.

«Бандерівські» дослідники відмічали що, встановлення повноцінних дипломатичних стосунків українського підпілля з західними сусідами, гальмувалися через територіальні претензії останніх щодо українських земель. Однак, це не заважало тактичному співробітництву щодо вирішення нагальних потреб.

Загалом, бандерівці знаходились в більш сприятливому становищі, ніж їх попередники з мельниківського табору, оскільки за ними стояла реальна збройна сила. Однак, геополітичний розклад знов таки був не на користь України. Концепція переростання радянсько-німецької війни у війну Радянського Союзу з західними демократіями не справдилась.



ВИСНОВОК

У висновках підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:

1. Протягом 1947-53 рр. США та Канада прийняли близько 150 тис. українців. Представники «третьої хвилі» української еміграції відрізнялися національною позицією, високою політичною активністю та організованістю. Вони фактично перебрали на себе керівництво вже існуючими діаспорними організаціями та почали розбудову української наукової інфраструктури Північної Америки.

2. Період становлення націоналістичного наративу відзначався запеклою боротьбою партійних істориків обох фракцій ОУН за монопольне право на інтерпретацію ключових подій в історії національно-визвольного руху. Характерною особливістю націоналістичного наративу є замовчування «незручних» проблем, які кидали тінь як на сам рух, так і на його лідерів. У методологічному плані ці дослідження перебували на межі мемуаристики та історичної розвідки. Більшість праць мали хронологічний виклад матеріалу, що дозволяє говорити про т. зв. «літописний стиль» раннього націоналістичного наративу.

3. Поступова інтеграція емігрантських дослідників в північноамериканське наукове співтовариство сприяла еволюції націоналістичного наративу у бік збільшення науковості та об'єктивності. У 80-х рр. на арену історичних досліджень виходить покоління українців, народжених і вихованих в американському культурному середовищі. Саме діаспорним дослідникам довелося тримати основний удар по ряду болючих питань, зокрема проблемі колабораціонізму та участі українців у винищенні євреїв.

4. Американські історики, за виключенням Дж. Армстронга, довгий час не цікавилися українським націоналістичним рухом. Поява на сучасному етапі цілої плеяди молодих американських дослідників проблеми ОУН-УПА, рівно як і новаторські методологічні підходи гендерної та соціальної історії певною мірою можна вважати відповіддю на виклик, кинутий ерою глобалізації, що зумовили кризу традиційної історичної парадигми. Втрата державою центрального місця в методології історичного дослідження дозволила вийти на передній план історії народів та ідей, що не обмежуються кордонами окремо взятої держави.

5. В рамках проблемного підходу, у північноамериканській історіографії українського національно-визвольного руху було виявлено ряд питань, що перебували на маргінесі історичного дискурсу історії ОУН і УПА, й ряд «перспективних» тем, які викликають особливий інтерес серед сучасних американських істориків (питання колабораціонізму, Волинської трагедії, українсько-радянського протистояння повоєнної доби).

6. Аналіз північноамериканської історіографії ідеологічно-організаційного оформлення руху виявив, що відсутність одностайної позиції серед членів ОУН щодо методів досягнення поставленої перед організацією мети, заклала фундаментальне протиріччя, вирішення якого було можливе або шляхом перемоги однієї з позицій, або ж шляхом створення двох окремих організацій. Об'єктивні обставини, що ускладнювали взаємодію закордонного проводу ОУН зі своїми осередками у краї, посилювали ці розбіжності, створюючи сприятливий ґрунт для взаємної недовіри.

7. Оцінка діяльності націоналістичного руху в роки Другої світової війни вказує на спільність позицій американських і діаспорних дослідників по ключових проблем на противагу досить заангажованим позиціям еміграційних істориків. Однак, майже всі дослідники одностайні в думці, що саме зіткнення із східноукраїнським масивом справило вирішальний вплив на демократизацію ідеологічної платформи ОУН. Американські історики, більш стримані в оцінці демократичних процесів в ОУН, вважаючи їх суто декларативними.

8. Порівняльній аналіз досліджень по історії УПА, створених в рамках націоналістичного наративу дозволив виявити тенденцію до більш об'єктивних оцінок в міру збільшення часового проміжку між реальними подіями та часом написання праць, що підтверджує тезу про поступову еволюцію націоналістичного наративу в бік науковості і об'єктивності.

9. Компанія по звинуваченню українців у причетності до воєнних злочинів, яка розгорнулася в США та Канаді на початку 80-х рр. підняла питання традиційного антисемітизму українського суспільства. Спричинена звинуваченнями суспільна дискусія вийшла далеко за рамки проблеми ОУН-УПА. Захисна позиція української громади знайшла своє відображення у створенні діаспорного «мученицького» наративу.

10. Резонанс довкола проблеми колабораціонізму українських націоналістів з нацистською Німеччиною був створений не без допомоги СРСР. Проте неупереджений аналіз доводить, що нацисти ніколи не визнавали ОУН як реального партнера, на користь чого свідчить відсутність співробітництва саме на військово-організаційному рівні. Ряд дослідників відмічає, що німецька окупаційна адміністрація завжди надавала перевагу співробітництву на персональному, а не інституціональному рівні. В окупаційних органах влади працювали, головним чином, представники старої еміграції, переважно з уенерівських кіл, та лідери українських легальних партій демократичного спрямування.

11. Повоєнний період українсько-радянського протистояння в північноамериканській історіографії представлений всіма групами північноамериканських дослідників. Еміграційні та діаспорні історики віддають перевагу антирадянським акціям УПА, звертаючи увагу на феномен УПА як єдиної партизанської армії, що тривалий час діяла в глибокому тилу ворога без жодної зовнішньої підтримки. Американські дослідники цікавляться тим, яким саме чином радянська влада спромоглася пацифікувати Західну Україну.

12. Міжнародна діяльність ОУН, як і більшість тем, що досліджувалась виключно емігрантськими партійними істориками, не обійшлась без взаємних звинувачень. Проте той факт, що у міжвоєнний період пошук союзників та позиціонування українського націоналістичного руху на Заході здійснювалось старшим поколінням, а у післявоєнний період доступ до зовнішньополітичної арени отримали й «бандерівці», певною мірою зменшив традиційну для міжфракційного протистояння напругу і посприяв об'єктивності досліджень.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Шолох Я. Л. До проблеми концептуальних засад північноамериканської історіографії ОУН і УПА / Я. Л. Шолох // Історіографічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. Ю. А. Пінчук - К., 2002. - Вип. 11. - С. 138-153.

2. Шолох Я. Л. Становлення та періодизація зарубіжної історіографії ОУН-УПА / Я. Л. Шолох // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. С. В. Кульчицький. -К., 2003 - Вип. 9. - С. 396-409.

3. Шолох Я. Л. Рейди УПА очима зарубіжних дослідників: оцінки та значення / Я. Л. Шолох // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. С. В. Кульчицький.- К., 2004. - Вип. 10. - С. 372-381.

4. Шолох Я. Л. Взаємовідносини української та єврейської спільнот Північної Америки в ході розшуку воєнних злочинців / Я. Л. Шолох // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. С. В. Кульчицький. - К., 2004. - Вип. 11. - С. 424-442.

5. Шолох Я. Л. Зарубіжна історіографія ОУН і УПА (Матеріали до бібліографії) / Я. Л. Шолох // Історіографічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. Ю. А. Пінчук. - К., 2004. - Вип. 14. - С. 498-518.

6. Шолох Я. Л. Соціальна база ОУН і УПА на Східній Україні та її вплив на еволюцію ідеології інтегрального націоналізму (за документами та матеріалами зарубіжних досліджень) / Я. Л. Шолох // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірник наукових праць: у 2 ч. / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. М. Ф. Дмитрієнко. - К., 2004. - Вип.11. - Ч.2. - С. 160-172.

7. Шолох Я. Л. Прихід до керівництва ОУН-УПА Р. Шухевича в світлі зарубіжної історіографії національно-визвольного руху 30-х-50-х рр. ХХ ст. /Я. Л. Шолох //Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. С. В. Кульчицький - К., 2005. - Вип. 13. - С. 408-418.

8. Примаченко Я. Л. Пацифікація Західної України у 1944 - 1949 рр. (в контексті розвитку північноамериканської історіографії другої половини ХХ ст.) / Я. Л. Примаченко //Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць: у 2 ч. / НАН України, Інститут історії України; відп. ред. С. В. Кульчицький - К., 2007.- Вип. 16. - Ч. 1. - С. 435-444.

9. Примаченко Я. Л. Украинская Повстанческая Армия в свете традиционных и современных исследований / Я. Л. Примаченко // Историческое пространство: проблемы истории стран СНГ. - 2008. - №1-4. - С. 253-264.



АНОТАЦІЯ

Примаченко Я. Л. Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2009.

У дисертації здійснено комплексний аналіз північноамериканської історіографії діяльності ОУН і УПА. Досліджено політико-ідеологічний та інтелектуальний контекст північноамериканської історіографії другої половини ХХ ст. Розглянуто як сам процес становлення північноамериканської історіографії проблеми ОУН-УПА, так і ті чинники, що впливали на актуальність дослідження української проблематики в США та Канаді на різних етапах її розвитку. Здійснено всебічний аналіз вивчення ключових проблем історії ОУН і УПА в північноамериканській історіографії. Виходячи з методологічних підходів, дослідницьких технік та світоглядних позицій було виокремлено три групи північноамериканських дослідників: емігрантську, діаспорну та американську.

На основі аналізу широкого кола наукової літератури визначено динаміку розвитку досліджень як в середині окремих груп північноамериканських дослідників, так і на рівні взаємодії одної з одною та з іншими етнічними спільнотами Північної Америки, як-то: єврейською, з якою українці мали досить складні стосунки. Визначено характерні риси націоналістичного наративу створеного емігрантськими партійними істориками та діаспорного «мученицького» наративу. Виявлено тенденцію до збільшення цікавості до проблеми ОУН-УПА з боку молодого покоління американських дослідників.

Ключові слова: північноамериканська історіографія, націоналістичний наратив, діаспорний «мученицький» наратив, совєтологія.



АННОТАЦИЯ

Примаченко Я. Л. Североамериканская историография деятельности ОУН и УПА. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2009. В диссертации произведен комплексный анализ североамериканской историографии деятельности ОУН и УПА. Исследован политико-идеологический и интеллектуальный контекст североамериканской историографии второй половины ХХ в. Рассмотрен как сам процесс становления североамериканской историографии проблемы ОУН-УПА, так и те факторы, что влияли на исследование украинской проблематики в США и Канаде на разных этапах ее развития. Произведен всесторонний анализ изучения ключевых проблем истории ОУН и УПА в североамериканской историографии. Исходя из методологических подходов, исследовательских техник и мировоззренческих позиций было выделено три группы североамериканских исследователей: эмигрантскую, диаспорную и американскую.

На основе анализа широкого круга научной литературы определена динамика развития исследований как в средине отдельных групп североамериканских исследователей, так и на уровне взаимодействия друг с другом и с другими этническими общинами Северной Америки, такими как: еврейская, с которой украинцы имели очень сложные взаимоотношения. Определены характерные черты националистического наратива созданного эмигрантскими партийными историками и диаспорного «мученического» наратива. Отмечена тенденция увеличения интереса к проблеме ОУН-УПА со стороны молодого поколения американских исследователей.

Ключевые слова: североамериканская историография, националистический наратив, диаспорный «мученицкий» наратив, советология.

ANNOTATION

Prymachenko Y. L. The north-American historiography of OUN and UPA activity. - The manuscript.

The thesis for taking candidate of history degree. - Speciality 07.00.06 - historiography, source study and special historical disciplines. - Institute of History of Ukraine of NAS of Ukraine. - Kyiv, 2009.

The present thesis dedicated to the complex analysis of north-American historiography of OUN and UPA activity. Based on the wide circle of scientific literature, the political, ideological and intellectual context of north-American historiography of the second half of XX century was investigated. The process of formation of north-American historiography of the OUN-UPA problem as well as the factors that influenced on the topicality of the investigation of Ukrainian problems in the USA and Canada was examined. The complex analysis of key problems of north-American historiography of OUN and UPA activity was made. According to methodological approaches, investigation technique and world outlook of the authors, the three groups of north-American researchers were singled out.

The second half of XX century was marked by the transition of Western historiography to the postmodernism historical paradigm, within its framework, the process of integration of local histories into universal one took place. It was distinguished by the mutual penetrating of national and regional research schools and methodological approaches.

The process of formation of north-American historiography of OUN-UPA problem related to the appearance of “third wave” of Ukrainian emigrants in the USA and Canada, who not only headed the diaspora scientific institutions that had already existed, but also created the new ones. The majority of the Ukrainians, come to the USA and Canada, were the participants of the nationalistic movement.

The directions of the activity of scientific institution of the USA and Canada were different. Canada, as the country which actively naturalized the immigrant, but stay away from great policy, takes care of the inner stability of its multinational society. The major priority of Canadian Ukrainian studies, except the history of Ukraine, is the history and the present of Canadian Ukrainians. The financing of diaspora scientific institutions in Canada is made by Ukrainian private funds. The investigation of Ukrainian problems in the USA was caused by that time political situation. The beginning of «Cold War» called into being such discipline as sovietology. During second half of 40th, many sovietological centers were created in the American universities, its got money both from private funds (Rockefeller, Carnegie, Ford) and the state institution (the Defense department of the USA, CIA). Anyway, till the middle of 50th, the USA historians lost their interest to the history of «non-Russian» peoples of the USSR.

...