1) праці, опубліковані до 1917 р.;

2) видання, що побачили світ у період 1917 - 1990 рр.;

3) сучасна історіографія, яка охоплює 90-і рр. XX - початок XXI ст.

Вивчення литератури показало, що монографічному дослідженню піддалися лише окремі ланки історії народної освіти на Донеччині у другій половині XIХ - на початку XX ст., широке вивчення історії народної освіти окремих регіонів і суспільно-педагогічного руху лише починається.

У 60-90-і рр. XIX ст. праці з історії розвитку освіти були націлені на вивчення світового досвіду народної освіти, її різних напрямків і тісно пов`язані з актуальними завданнями вітчизняного шкільного будівництва. Такими є праці Я.В. Абрамова Абрамов Я.В. Что сделало земство и что оно делает. - СПб., 1889. - 246 с. і Є.А. ЗвягінцеваЗвягинцев Е.А. Полвека земской деятельности по народному образованию. - М., 1917. - 56 с.. Кінець XIX - початок XX ст. - найбільш плідний період, коли було надруковано багато видань з історії діяльності різних навчальних закладів. Новим явищем стали праці з історії громадського руху в галузі освіти, історії формування окремих педагогічних товариств, журналів. Серед таких праць відзначимо монографію В. Чарнолуського “Итоги общественной мысли в области образования“ Чарнолуский В. Итоги общественной мысли в области образования. - СПб., 1906. -

110 с.. Значну частину публікацій складають праці, що висвітлюють загальний розвиток освіти в Російській імперії. Вони дають можливість виявити особливості прояву загальноросійських тенденцій становлення освіти. У цьому відношенні слід відзначити дослідження М.В. Чехова „Народное образование в России с 60-х гг. ХIХ в.” Народное образование в России с 60-х годов ХІХ века / Сост. Н.В.Чехов. - М., 1912. - 223 с.

Отже, дореволюційні автори у своїх працях розглядали різні питання розвитку освіти в Російській державі, але не фокусували свою увагу на аналізі вітчизняної освіти, на дослідженні розвитку освіти різних регіонів, у т.ч. території сучасного Донецького басейну.

Радянська історіографія приділяла значну увагу дослідженню розвитку народної освіти окресленого періоду. Серед узагальнюючих праць можна виділити монографію Є.М. Мединського “История Русской педагогики до Великой Октябрьской социалистической революции“Медынский Е.Н. История Русской педагогики до Великой Октябрьской социалистической революции.М., 1938. - 351 с.. В історіографії досліджуваної проблеми важливе місце належить роботі О.В. Ососкова “Начальное образование в дореволюционной России (1861-1917)” Ососков А.В. Начальное образование в дореволюционной России (1861-1917). - М., 1982. - 208 с.. Автор ретельно розглядає діяльність основних типів початкової школи, внесок передових педагогів в її розвиток, але недостатньо приділено уваги громадській діяльності в цій галузі, наукова цінність монографії знижується описовістю і фактографічністю.

Недостатньо праць, де було б детально розглянуто розвиток професійної освіти в регіоні. Певні відомості про цей освітній процес дають “Очерки истории профессионально-технического образования в СССР” Очерки истории професионально-технического образования в СССР / Под. ред. С.Я.Батышева. - М., 1981. - 352 с.. Окремий розділ автори присвятили історії розвитку професійно-технічної школи і підготовки робітничих кадрів у Російській імперії. Нажаль, у роботі недостатньо показаний розвиток професійної освіти у Донецькому регіоні.

Отже, радянська історіографія приділяла увагу дослідженню окресленого періоду. Але вона недооцінювала вітчизняний досвід формування освіти, спрощено розуміла його зв`язок з економічними відносинами в суспільстві, мала ідеологічне забарвлення.

Змістовною роботою з досліджуваної теми на сучасному етапі є монографія В.С. Курила “Освіта та педагогічна думка Східноукраїнського регіону у ХХ столітті” Курило В.С. Освіта та педагогічна думка Східноукраїнського регіону у ХХ столітті. - Луганськ, 2000. - 460 с., де вперше зроблена спроба аналізу освітніх процесів на Сході України протягом ХХ ст., педагогічних ідей та доробок його видатних освітян. Значну увагу автор приділив висвітленню сучасних тенденцій розвитку педагогічної думки в регіоні. Але названі аспекти є частиною історії педагогіки. Тому потребує подальшого дослідження історія розвитку освіти у другій половині XIX - на початку XX ст. з урахуванням нових архівних матеріалів та інших джерел.

Найбільш вагомим дослідженням з теми дисертації в сучасній історіографії є праця О.П. Реєнта „Україна в імперську добу (XIX - початок XX ст.)” Реєнт О.П.Україна в імперську добу (XIX - початок XX ст.) - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - 340 с.. У роботі зазначено, що „українське питання” перебувало в центрі суспільного життя з початку ХХ ст., коли передова українська громадськість домагалась безплатного загального навчання рідною мовою. Автор не ставив мету дослідження розвитку народної освіти, тому цієї теми він лише торкається з приводу національної школи.

Названі автори не ставили завдання комплексного дослідження розвитку мережі народної освіти на Донеччині у 1961-1917 рр., вони не розглядали особливості освітньої політики царату, не досліджували внесок відомих педагогів у справу українізації народної освіти регіону, не розкривали освітню роль позашкільних закладів. Історіографічний аналіз підтверджує нагальну необхідність комплексного дослідження розвитку народної освіти на Донеччині в другій половині XIX - на початку ХХ ст.

Основу джерельної бази дисертаційного дослідження становлять законодавчі акти Міністерства народної освіти, архівні документи та статистичні збірники, що доповнюються матеріалами періодичних видань і мемуарами. Головні документи з досліджуваної теми зосереджені у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України), фондах Державних архівів в Дніпропетровській (ДАДнО), Донецькій (ДАДО), Луганській (ДАЛО), Одеській (ДАОО) та Харківській (ДАХО) областях. освітній царат громадський національний

Усі джерела умовно можна поділити на чотири групи. Перша група- законодавчі акти Міністерства народної освіти. Так, історію розвитку освітянської політики імперського уряду в Україні у зазначений період досліджено на основі законодавчих актів та положень Полное Собрание Законов Российской империи. - Т.ІХ. Ч.1. СПб., 1893. - 713 с. . Праця П. Аннина “Свод главнейших законоположений и распоряжений о начальных народных училищах и учительских семинариях“ Аннин П. Свод главнейших законоположений и распоряжений о начальных народных училищах и учительских семинариях. - СПб., 1890. - Ч.1. - 320 с. розкриває політику уряду щодо підготовки народних учителів, умови їх роботи. Збірники постанов по міністерству народної Сборник постановлений по министерству народного просвещения. - СПб., 1865. - Т.3. - 1520 с.

Сборник постановлений по министерству народного просвещения. - СПб., 1876. - Т.3. - 1740 с. освіти показують складний процес формування мережі освітніх закладів, позитивні та негативні факти їх діяльності.

Матеріали ЦДІА України (фонди 313, 385, 707, 1111) містять постанови, циркуляри, положення Міністерства народної освіти з розвитку та контролю за діяльністю навчальних закладів. Документи Державних архівів Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Одеської та Харківської областей (фонди 41, 42, 53, 110, 113 тощо) подають широкий матеріал про діяльність земських, церковноприходських та інших шкіл, гімназій, позашкільних закладів, підготовки вчительських кадрів тощо. Вивчення цих документів розкриває реакційну політику самодержавства, спрямовану проти широкого розвитку народної освіти та прагнення громадськості й передових учених створити в регіоні необхідну мережу шкільних, позашкільних та спеціальних навчальних закладів для підготовки освічених робітників та майстрів, яких настійно вимагав бурхливий економічний розвиток регіону.

Друга група - статистичні збірники, в яких містяться матеріали з деяких аспектів досліджуваної проблеми. Серед таких видань слід назвати збірники статистичних відомостей по Катеринославській Звіт Катеринославської губернської земської управи за 1904 р. Катеринослав, 1905. - 56 с. і Харківській губерніях Начальное народное образование в Харьковской губернии. Статистический обзор за 1910-1916гг. - Харьков, 1913-1918. - 230 с.. Окрім іншого, вони дають огляд стану писемності населення. Автори збірників у цифрах показують розвиток шкільної справи в краї, розподіл шкіл по населених пунктах тощо.

Третя група- періодична преса: газети та журнали. Були використані матеріали таких видань: „Русский народный учитель” Грінченко Б.Д. Цель народной школы // Русский народный учитель. - 1884. - №5. - С.295 - 298., “Южный край“ Собрание членов Общества распространения в народе грамотности // Южный край. - 1886. - 12 мая., “Харьковские губернские ведомости“ Народные чтения в селах Харьковской губернии // Харьковские губернские ведомости. - 1906. - 31 марта., “Земское дело “ Никодимов З. Законодательные предложения о всеобщем образовании // Земское дело. - 1913. - №5 - С.38-40., “Житє і слово“ Грінченко Б.Д. Яка тепер народна школа на Вкраїні // Житє і слово. - 1896. - Кн. IV. - С.241-258. та ін. Важливу інформацію з досліджуваної проблеми було використано з журналу „Русский народный учитель”, де публікували свої статті такі відомі педагоги краю, як Х.Д. Алчевська, Б.Д. Грінченко, Я.Ф. Чепіга та ін. Матеріали газети “Южный край” надають уяву про діяльність земств у галузі освіти в регіоні, про відкриття шкіл, гімназій, пропозиції міської думи про заходи щодо реформи мережі навчальних закладів, статистичні відомості тощо.

Четверта група - мемуарні твори педагогів краю, з яких використано дані про труднощі періоду реформування мережі навчальних закладів, насамперед початкових шкіл на Донеччині післяреформеної доби. Ця група джерел містить спогади видатних педагогів того часу, які працювали на Донеччині: Х.Д. Алчевської Алчевская Х.Д. Передуманное и пережитое: Дневники, письма, воспоминания. - М.,1912. - 465 с., С.В. Васильченка Васильченко С. Мій шлях. (Автобіографічні записки). - Твори в трьох томах. - Т.3 - К., 1974. - 320 с. , Б.Д.Грінченка, М. Загірної Загірна М. Спогади. - Луганськ: Шлях, 1999. - 160 с. та ін.

Методологічна база дослідження грунтується на системі наукових принципів пізнання. Для досягнення мети та розв'язання завдань дослідження використовувались як загальнонаукові (узагальнення, аналіз, синтез, порівняння, індукція та дедукція, системний підхід, логічний метод) так і спеціально-історичні методи дослідження (принцип історизму, об'єктивності, історично-генетичний, історико-порівняльний тощо).

Однією з перешкод на шляху сучасних досліджень історії розвитку народної освіти в Донецькому регіоні є, значною мірою, застарілість радянської термінології та неузгодженість використання термінів серед сучасних українських дослідників. Викликає сумнів термін „боротьба за національну освіту”. Між тим, дослідження змушує визначити, що в умовах заборони української мови сама по собі боротьба не була можлива. Тому пропонуємо використовувати та розглядати термін „рух за народну освіту” як складову частину розвитку народної освіти на Донеччині.

Таким чином, можемо констатувати, що залучена до аналізу сукупність джерел різного походження та характеру є достатньо представницькою і може бути основою для досягнення та вирешення поставлених дослідницьких завдань.

У другому розділі - „Розвиток мережі закладів народної освіти на Донеччині” здійснено аналіз освітніх процесів на Донеччині в окреслений дослідженням період.

Зазначимо, що імперський уряд, керуючись бюрократичними традиціями, був зацікавлений у певній уніфікації системи освіти. Про це свідчать положення про початкові народні училища і середні навчальні заклади, прийняті в 1864 і 1874 рр., які регламентували всю їх діяльність. Найбільшу участь у розвитку мережі шкільних навчальних закладів взяли земства, які їх відкривали, утримували, забезпечували вчительськими кадрами і надавали методичну допомогу.

Авторкою доведено, що загальна освітня політика імперського уряду мала свої особливості в регіонах. Особливостями освітньої політики імперського уряду на Донеччині були її державний, русифікаторський, клерикальний та становий характер. Широкий розвиток приватної системи освіти, дієва участь земств, різноманітність навчальних закладів і стихійність формування їх мережі виявляються також особливостями освітньої політики уряду в Донецькому регіоні. У досліджуваний період Донеччина була високорозвиненим металургійним та гірничодобувним регіоном і значний розвиток професійної освіти, порівняно з іншими регіонами України, також є особливістю освітньої політики уряду в басейні.

Використані авторкою джерела свідчать, що активна діяльність педагогів, громадських діячів, урядовців, органів місцевого самоврядування знаходила втілення у розвитку мережі початкових навчальних закладів. Земські народні училища виявились тим навчальним закладом, який організаційно впливав на розвиток і діяльність усіх початкових шкіл, у тому числі і на зразкові училища Міністерства народної освіти. Створення навчальних закладів цього типу свідчить про могутній потенціал громадських ініціатив у справі розбудови системи національного шкільництва на території сучасного Донецького басейну.

Архівні документи свідчать, що середні навчальні заклади на Донеччині до 1861 р. ще не були відкриті. У цілому середня освіта в краї почала формуватися з 70-х рр. XIX ст. і була більш розвинена у порівнянні з початковою освітою. В середніх навчальних закладах викладали високоосвічені викладачі, в них було краще обладнання, випускники одержували певний фах. У 1915 р. на Донеччині налічувалося 38 середніх навчальних закладів. За навчання у гімназіях треба було сплачувати значну суму. Тому представники бідніших верств населення мали небагато шансів вступити до них. Проте на початку ХХ ст. становий характер середньої освіти став порушуватися, соціальний склад цих навчальних закладів поповнився учнями з міщан, цехових, селян.

З`ясовано, що соціально-економічні зрушення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, громадсько-педагогічний рух об`єктивно сприяли інтенсивному розвитку професійної освіти на Донеччині у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії. Проте для неї були характерні такі негативні тенденції: стихійний характер розвитку мережі середніх професійних закладів, їх слабке державне фінансування, висока плата за навчання, дефіцит підручників і навчальних посібників зі спеціальних предметів, брак висококваліфікованих учителів, недостатнє матеріально-технічне забезпечення. Однак, в цілому професійна освіта відігравала позитивну роль, готуючи фахівців для найважливіших галузей промисловості Донеччині, сприяючи зростанню загальної інженерно-професійної грамотності населення.

Підкреслено, що більшість простих людей усвідомлювала необхідність освіти, але розуміла неможливість задовольнити її лише шкільною системою. Неписьменність народу покликала до життя появу системи позашкільної освіти дорослих. Найбільший внесок у справу розвитку народної освіти Донеччини зробили Товариства грамотності. Вони ставали осередками діяльності прогресивної громадськості. Ці товариства засновували народні читання, щоденні й недільні школи, безкоштовні народні бібліотеки, влаштовували літературні вечори, організовували видавництво книг з різних галузей знань.

Дисертантка доводить, що загальна кількість навчальних закладів Донеччини в 1912-1915 рр. становила 1224 і збільшилася в 22 рази в порівнянні з 1861 р. Але незважаючи на таке збільшення освітніх закладів, їх було недостатньо для потреб регіону на той час.

Можна зробити висновок про те, що у досліджуваний період на Донеччині були здійснені значні зрушення в освітній політиці: почала формуватися єдина система початкового навчання, виникла мережа середніх навчальних закладів, створені реальні училища, формувалася мережа професійної освіти, широкого розвитку набула позашкільна освіта.

Доведено, що в 1861-1917 рр. розвиток народної освіти на Донеччині, незважаючи на особливості регіону, відбувався в руслі тих загальних змін, що були в освітньому процесі Наддніпрянської України у складі Російської імперії. Бурхливий економічний розвиток Донецького басейну викликав до життя об'єктивну потребу в реформуванні народної освіти. Проте з кінця ХIХ до початку ХХ ст. відбувалися лише часткові позитивні зрушення в структурі системи освіти. Мінімальна участь держави в фінансуванні навчальних закладів виявилась найбільшим гальмом у розвитку мережі народної освіти краю. Головними чинниками, які впливали на освітню політику імперського уряду в досліджуваний період, були потреби соціально-економічного розвитку країни, громадсько-педагогічний рух та потяг народу до знань.

У третьому розділі “Кадрове забезпечення діяльності закладів народної освіти на Донеччині“ розглядається підготовка вчительських кадрів, становище народних учителів та рух за національну школу в регіоні.

У зазначений дослідженням період справа підготовки вчительських кадрів на Донеччині лише починала розвиватися. У 1870 році царський уряд затвердив “Проект про вчительські семінарії”, який дав поштовх для їх відкриття. Про необхідність спеціальної підготовки вчителів виступали насамперед самі вчителі. У травні 1872 р., після дванадцятирічної підготовчої роботи, Міністерство народної освіти прийняло рішення про створення вчительських інститутів. За цим рішенням передбачалось відкрити учительські інститути також і в Харківському й Одеському навчальних округах.

На території Донеччини вчительські інститути в досліджуваний час ще не були відкриті, але мережа педагогічних закладів почала формуватися на початку ХХ ст. За знайденими нами документами в досліджуваний період на території регіону діяли шість педагогічних навчальних закладів: 3 вчительські семінарії (в містах Олександрівську, Маріуполі, Бахмуті) та 3 вчительські школи (у слободі Білолуцьк, селі Ігнатьєвка, місті Слов'яносербськ). Тому земства регіону вирішували питання підготовки необхідних вчительських кадрів для потреб освіти шляхом відкриття тимчасових літніх педагогічних курсів, а також направленням своїх стипендіатів до навчальних закладів, які знаходилися в інших українських губерніях.

Так, у 1911 р. у роботі педагогічних курсів взяло участь 167 слухачів, у тому числі від Маріупольського повіту - 22 особи, Бахмутського - 30, Слов`яносербського - 19. Кожному курсисту видавалася грошова допомога з коштів повітових земських управ. Отже, турбота про вчительські кадри в досліджуваний період становила один з найважливіших напрямків діяльності повітових земств.

Питання про національну школу на Донеччині почали висувати прогресивні письменники та педагоги на протиставу упроваджаним заборонним циркулярам 1863 і 1876 рр. Опікуючись освітою дорослих, вони складали підручники, писали й друкували свої твори на рідній мові. Усіма засобами прогресивні діячі доводили необхідність повного переходу початкової народної школи на викладання українською мовою та негайне введення в середніх і вищих навчальних закладах як обов'язкових дисциплін української мови, літератури та історії України. Їх прагнення підтримувала національно свідома частина суспільства.

Серед народних учителів і викладачів середніх навчальних закладів було чимало по-справжньому самовідданих своїй справі людей. Велику роль у розвитку національної народної освіти в регіоні відіграли Х.Д. Алчевська, Б.Д. Грінченко, С.В. Васильченко, Я.Ф. Чепіга, М.О. Корф та ін. Талановиті педагоги критикували сучасний їм стан освіти, висували проекти нової національної школи, створювали підручники та самі на практиці їх використовували. У практичній діяльності вони застосовували народну педагогіку, виховуючи в молоді патріотизм, національну свідомість, працелюбність, чесність, гідність, повагу до батьків тощо. Тобто, продовжуючи справу виховання щирої любові до України, усіма доступними засобами сприяли українізації освіти на Донеччині, задля підйому самосвідомості, відродження української нації.

Висновки

У висновках узагальнюються результати пошукової і теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором у рамках дисертаційного дослідження. На підставі отриманих документів та літератури дисертантка отримала ряд висновків, які дозволяють скласти цілісне уявлення про розвиток народної освіти на Донеччині у другій половині XIX - на початку XX ст.

Досліджуваний період - важливий в історії розвитку системи народної освіти на Донеччині. Соціально-економічні реформи країни, громадсько-педагогічний рух та потяг народу до знань були головними чинниками, які сприяли впровадженню освітніх реформ у регіоні.

У роботі підкреслено, що освітня політика імперського уряду на Донеччині мала державний, русифікаторський, клерикальний та становий характер. Широкий розвиток приватної системи освіти, дієва участь земств, різноманітність навчальних закладів і стихійність формування їх мережі виявляються також особливостями розвитку народної освіти в Донецькому регіоні. У досліджуваний період Донеччина була високорозвиненим металургійним та гірничодобувним регіоном, тому розвиток професійної освіти, порівняно з іншими регіонами України, також був особливістю розвитку народної освіти в басейні.

Сучасні освітні процеси в Україні спонукають до їх реформи. Проте темпи і глибина перетворень не задовольняють повною мірою потреби суспільства, держави й особистості. Однією з найголовніших перешкод був і залишається бюрократизм. Досвід рішучої боротьби з бюрократизмом та його проявами у гілках влади різних типів, як свідчать результати проведеного дослідження, накопичено в період розбудови мережі народної освіти в досліджуваний період. Найбільш прийнятими шляхами вирішення цього складного завдання, враховуючи практику того часу, є активна участь громадськості в обговоренні основних проектів освітніх реформ, контроль органами місцевого самоврядування виконання розпоряджень центральних державних органів і дій міністерських управлінців, прозоре прийняття найбільш важливих рішень, більш широке залучення громадських ініціатив до перетворень у практичній діяльності педагогів, надання можливості законодавчої ініціативи окремим підрозділам системи освіти.

Широка мережа позашкільної освіти у зазначений дослідженням період сприяла вирішенню проблеми оволодіння грамотою широких верств населення. Творчий підхід до застосування педагогічних надбань відомих зарубіжних і вітчизняних педагогів, народна педагогіка, розвиток національної школи, залучення позашкільних закладів, активна участь громадськості, залучення преси до висвітлення насущних проблем освітньої справи є традиціями, які склалися в досліджуваний період і потребують подальшого розвитку в сучасних умовах реформування національної освіти. Для чого пропонується розвивати сучасну мережу додаткових навчальних закладів: факультети довузівської та додаткової освіти, будинки творчості, курси, товариства.

Підготовка педагогічних працівників є центральним завданням модернізації школи, провідним принципом державної освітньої політики. Історичний досвід, що підтверджується даними цієї дисертаційної праці, доводить нагальну потребу подальшого забезпечення економічних умов для професійної діяльності педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу та кваліфікації.