Дитячі будинки Донбасу у 1943-1965 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94:37.018.3(477.6)"1943/1965"

ДИТЯЧІ БУДИНКИ ДОНБАСУ У 1943 - 1965 РОКАХ

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Соловей Марія Олександрівна

Донецьк - 2009

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії слов'ян Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Безпалов Микола Єгорович, завідувач кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Саржан Анатолій Опанасович, завідувач кафедри історії і права Донецького національного технічного університету

кандидат історичних наук, доцент Грідіна Ірина Миколаївна, докторант кафедри історії України, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету

Захист відбудеться «14 » _грудня__2009 р. о __14__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83001, м.Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 38.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83001, м.Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано «12» ___листопада 2009 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.



АНОТАЦІЇ

Соловей М.О. Дитячі будинки Донбасу у 1943-1965 роках. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2009.

Дисертація присвячена аналізу процесів відновлення та функціонування мережі дитячих будинків у регіоні у 1943 - 1965 рр. У ході дослідження визначено стан наукової розробки теми, у науковий обіг введено значний масив невикористаних до цього архівних першоджерел. Запропоновано та аргументовано авторську періодизацію розвитку дитячих будинків регіону в 1943 - 1965 роках, у якій виділено чотири етапи в діяльності сирітських закладів.

Простежено зміни у якісному складі керівних і педагогічних кадрів дитбудинків та з'ясовано як це вплинуло на методи виховання та повсякденне життя дітей. дитячий будинок виховання керівний

Виявлено різні джерела поповнення контингенту вихованців дитячих будинків та встановилено, що в 1950-х роках виникає так зване "соціальне сирітство", коли в дитбудинках із різних причин опинялися діти, які мали батьків. У роботі вперше досліджено матеріально-просторову і соціально-культурну сферу повсякденного життя вихованців дитячих будинків.

Ретельний аналіз джерел дозволив авторці дійти до висновку, що курс на реорганізацію та повну ліквідацію окремих типів дитбудинків, який почався з 1958 р., був помилковим і призвів до руйнування всієї їх мережі. У цей період дитбудинки перестали складати систему установ, що надавали сиротам і напівсиротам не тільки нормальні умови для проживання.

Ключові слова: дитячі будинки, спеціальні дитячі будинки, безпритульні діти, сироти, вихованці дитячих будинків, повсякденне життя, соціальна адаптація.



Соловей М.А. Детские дома Донбасса в 1943-1965 годах. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Донецкий национальный университет, 2009.

В диссертации проанализирован процесс создания и функционирования разных типов детских домов в Донбассе в 1943 - 1965 гг. Эта проблема еще никогда не становилась объектом специального исследования в исторической литературе. В основу исследования положен антропологический подход к анализу процесса послевоенного восстановления сети детдомов.

Диссертантка широко использовала возможности исторических источников - законодательных актов, нормативных документов исполнительных органов власти всех уровней, материалов текущего делопроизводства, документов партийных и общественных организаций, статистики, периодической печати, источников личного происхождения (мемуаров, жалоб, писем, устных историй).

Рассмотрев деятельность детских домов региона с момента воссоздания сети детских сиротских учреждений после освобождения Донбасса от оккупации в 1943 г. до реорганизации детдомов в интернаты к 1965 г., автор предложила выделить в их развитии четыре этапа, каждый из которых имеет определенную специфику. Первый этап продолжался до 1945 г. и характеризовался динамичным созданием детдомов разного типа.

На протяжении второго этапа - в 1946-1950 гг. - количество неустроенных сирот вследствие голода 1946-1947 гг. быстро увеличивалось, поэтому местные власти региона вынуждены были значительно увеличить сеть детдомов. Однако финансирование их со стороны министерства осталось на прежнем уровне, что привело к перегрузке детдомов и вызвало снижение уровня обеспеченности воспитанников. Частично проблему удалось решить за счет создания ведомственных детдомов.

Наиболее благополучным для детдомов оказался третий период - с 1951 г. по 1956 г. Именно тогда удалось преодолеть скученность и неплохо организовать материальное обеспечение воспитанников.

С 1956 г. начался четвертый этап, который стал последним в существовании системы разнообразных детских домов. Курс на реорганизацию и полную ликвидацию отдельных типов сиротских учреждений стал причиной значительного ухудшения их обеспеченности. Кроме того, в эти годы был взят ошибочный курс на комплектование детдомов исключительно переростками, педагогически запущенными и больными детьми. Поэтому детдома перестали составлять систему учреждений, которые предоставляли своим воспитанникам не только нормальные бытовые условия для проживания, но также давали образование, воспитание, необходимую профессию и обеспечивали социальную адаптацию.

В диссертации проанализировал контингент воспитанников детдомов и пути его комплектования. В диссертации показано, что в 1940-е г. более половины всех детей в детдома поступало от местного населения, около 33% - из приемников-распределителей, а остальные - из домов ребенка и других сиротских учреждений. Автор пришел к выводу, что с начала 1950-х г. можно говорить о появлении социального сиротства. Именно с этого времени заметно участились случаи добровольной передачи детей на воспитание в детдома родителями - к 1954 г. около 1/3 всего контингента воспитанников составляли дети, имеющие одного или двух родителей. В большинстве случаев это были педагогически запущенные подростки, исключенные из школы, склонные к совершению правонарушений.

В работе впервые проанализирована повседневная жизнь воспитанников детдомов, показано ее изменение на протяжении изучаемого периода. Опираясь на архивные документы, а также на источники личного происхождения (воспоминания, устные истории, жалобы, письма), автор исследовал материальный аспект повседневности (бытовые условия, питание, одежда) и ее социокультурное пространство (досуг, праздники, летний отдых).

Значительное внимание в работе уделено анализу трудового воспитания, трудоустройства и социальной адаптации воспитанников детдомов. Доказано, что начавшийся в 1958 г. процесс преобразования детдомов в школы-интернаты к 1965 г. практически завершил разрушение системы детских домов.

Ключевые слова: детские дома, специальные детские дома, беспризорные дети, сироты, воспитанники детских домов, повседневная жизнь, социальная адаптация.



Solovey M.O. The Donbass orphanages during the years 1943 to 1965. - Manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on aspecialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Donetsk National University, 2009.

The dissertation is devoted to the analysis of the processes of restoration and functioning of orphanages system in Donbass region during the years 1943 to 1965. During the researching the condition of scientific development of the subject was defined. A lot of archival primary sources were used. The dissertation suggests a periodization of Donbass orphanages development (1943 - 1965) and identifies four periods of orphanages activity.

The author investigates the changes in orphanages staff and analyzes the influence of these changes on education methods and everyday life of children.

There were defined many sources of forming of orphanages inmates contingent. The author establishes that in the fifties so called `social orphanhood' appeared, when children who had the parents entered the orphanages by various reasons. For the first time pecuniary aspect and spiritual life of orphanages inmates everyday life are investigated.

Careful analysis of the sources helped author come to the conclusion that policy of reorganization and liquidation of some types of orphanages that started in 1958 was fallacious and led to the destruction of entire system. After the reform orphanages were not anymore the system of institutions that not only had ensured children normal living conditions but had provided them with education, profession and social adaptation.

Key words: orphanages, special orphanages, orphans, orphanages inmates, everyday life, social adaptation.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дитяча безпритульність, бездоглядність, бродяжництво за останні роки набули загрозливих масштабів на всьому пострадянському просторі. Україна не стала винятком, причому кількість дітей, які залишилися без батьківської опіки, швидко зростає. Зараз в Україні налічується більше 160 тисяч дітей, які мають потребу в турботі держави або у прийомних батьках. Сьогодні безпритульність за своїм розмахом цілком дорівнює аналогічному явищу радянської історії післявоєнної доби.

Створена в 1940-і роки система дитячих будинків діяла досить ефективно: за десять років вона зуміла ліквідувати дитячу безпритульність і налагодити механізм навчання й соціальної адаптації вихованців дитячих будинків. Нашій державі поки не вдається впоратися із проблемою безпритульності. Однак керівництво нарешті визнало її величезну значущість і почало докладати певних зусиль для поліпшення ситуації. Так, 11 травня 2006 року Кабінет Міністрів затвердив Державну програму подолання дитячої безпритульності й бездоглядності на 2006 - 2010 роки. Тому знайомство з досвідом створення і функціонування дитячих будинків у попередні роки може бути корисним не тільки з наукової, але й із практичної точки зору. Ретельне вивчення формування розгалуженої системи дитячих будинків, налагодження їх матеріального забезпечення, комплектування їх педагогічними кадрами, які зуміли виховати, вивчити "дітей вулиці" і повернути їх до нормального життя, створення механізму обов'язкового працевлаштування випускників дитячих будинків є цілком своєчасним й актуальним.

Обраний для дослідження період надає можливість проаналізувати не тільки позитивний, але й негативний досвід реорганізації мережі дитячих будинків. Він дозволяє простежити, як ціла низка невиправданих структурних перетворень наприкінці 1950-х - початку 1960-х років призвела до руйнування мережі дитячих сирітських закладів, створеної в повоєнні роки. Аналіз причин та наслідків деструктивних рішень тієї епохи допоможе уникнути таких помилок у майбутньому.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії слов'ян Донецького національного університету і пов'язана з проблематикою державної бюджетної науково-дослідницької теми "Наукове та методичне забезпечення курсу історії України: досягнення попередників і сучасний погляд" (номер державної реєстрації - 0104U004650).

Об'єктом дослідження є дитячі будинки Донбасу, які розглядаються у матеріально-просторовому, соціально-культурному та антропологічному аспектах.

Предмет дослідження становлять закономірності відновлення і функціонування дитячих будинків, еволюція їх мережі, розвиток господарсько-побутового комплексу, формування керівного та педагогічного корпусу, кількісний і якісний аналіз вихованців, особливості їх навчання, виховання, повсякденного життя, працевлаштування та соціальної адаптації.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1943-1965 рр. Нижня межа пов'язана зі звільненням Донбасу від окупантів і початком відбудовчих процесів у регіоні. Саме тоді, з 1943 р., розпочався процес відновлення мережі дитячих будинків. Верхня межа зумовлена завершенням реорганізації дитячих будинків, після якої значна їх частина була перетворена у школи-інтернати. Фактично вони припинили своє існування в тому вигляді, в якому були створені після закінчення окупації та діяли протягом більш ніж двадцяти років. Обраний для вивчення період є закінченим етапом у становленні та функціонуванні дитячих будинків як навчально-виховних закладів для дітей, позбавлених батьківського піклування.

Географічні рамки дослідження визначаються кордонами Донбасу. Під цією назвою мається на увазі територія, яка охоплює тогочасні Сталінську (з 1961 р. перейменована в Донецьку) та Ворошиловградську (з 1958 р. до кінця досліджуваного періоду мала назву Луганської) області УРСР.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні умов та особливостей створення і функціонування дитячих будинків у Донбасі в контексті динаміки їх розвитку в період із 1943 по 1965 роки.

Для досягнення зазначеної мети передбачається виконати наступні завдання:

· на основі аналізу наявної наукової літератури визначити ступінь наукової розробки обраної теми; виявити інформативні можливості джерел та визначити ступінь їх достовірності; охарактеризувати теоретико-методологічну базу дослідження;

· апробувати методику «штучного» створення і використання «усних історій» задля вивчення проблеми сприйняття вихованцями дитбудинків свого життя та становища;

· проаналізувати нормативну базу організації дитячих будинків різного типу;

· виділити окремі етапи в розвитку сирітських дитячих закладів;

· виявити типи дитячих будинків, що існували в регіоні у досліджуваний період, та проаналізувати процес їх розвитку і змін;

· розглянути вирішення питань матеріального забезпечення вихованців сиротинців на різних етапах їх існування;

· проаналізувати зміни в кадровому складі керівників і педагогічних працівників дитячих будинків;

· простежити динаміку контингенту вихованців дитячих будинків і з'ясувати особливості навчання та виховання дітей у сиротинцях;

· дослідити повсякденне життя мешканців дитячих будинків;

· виявити механізм та ефективність працевлаштування і соціальної адаптації вихованців сиротинців.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній:

- зроблено одну з перших спроб в українській історіографії розглянути історію дитячих будинків повоєнної доби як самостійну тему для вивчення;

- до наукового обігу введено значний масив до цього невикористаних джерел, зокрема довідки обкомів КП(б)У та ЛКСМУ з грифом "таємно"; листування обласних виконавчих органів із прокуратурою; скарги, звернення та листи громадян в місцеві партійні та радянські органи; а також матеріали усних історій вихованців дитячих будинків Донбасу;

- запропоновано й аргументовано авторську періодизацію розвитку дитячих будинків регіону в 1943-1965 роках, в якій виділено чотири етапи в діяльності сирітських закладів; виявлено особливості, специфіку кожного етапу, а також простежено створення відповідної нормативно-правової бази;

- підраховано, що максимального показника кількість вихованців дитбудинків Донбасу досягла в 1948-1949 рр., склавши близько 17 тисяч осіб. З'ясовано шляхи комплектування контингенту вихованців дитячих будинків. Підраховано, що так званий "спецконтингент" у 1944-1945 рр. становив від 26 до 34% всіх вихованців дитбудинків регіону.

- доведено, що так звані відомчі дитбудинки забезпечували своїм вихованцям вищий рівень життя, надавали кращі можливості для організації трудового навчання та подальшого працевлаштування, ніж дитбудинки загального типу, які входили до системи народної освіти.

- вперше досліджено матеріально-просторову і соціально-культурну сферу повсякденного життя вихованців дитячих будинків та на основі джерел особового походження з'ясовані їх оцінки свого повсякдення;

- виявлено витоки соціального сирітства та причини його поширення у 1950-ті роки;

- обґрунтовано висновок про те, що реорганізація дитячих будинків у школи-інтернати була помилковою і призвела у середині 1960-х рр. до руйнації усієї їх мережі.

Практичне значення дисертаційного дослідження визначається можливістю використання його матеріалів при підготовці узагальнюючих праць, посібників, підручників, довідників з історії Донбасу та України ХХ століття, історії розвитку народної освіти та соціальної роботи в регіоні й республіці. Крім того, наявний у дисертаційній роботі матеріал може стати в нагоді при написанні лекційних курсів з історичного краєзнавства, історії України, історії педагогіки, а також спецкурсів для студентів. Фактичні дані, особливо статистичні показники, можуть стати у нагоді при подальшій науковій розробці як окремих аспектів цієї теми, так і суміжних, ще не розв'язаних проблем. Не виключається можливість того, що основні положення можуть бути застосовані в роботі обласних, міських та районних відділів народної освіти, органів опіки й піклування. Крім того, післявоєнний досвід організації виховання, трудового навчання і соціальної реабілітації сиріт може мати певне значення для керівників та працівників сучасних дитячих будинків.

Особистий внесок здобувачки полягає в постановці наукової проблеми і в самостійному її вирішенні, що дозволяє глибше та всебічно відтворити процес відновлення й реорганізацій мережі дитячих будинків регіону протягом більш ніж двох десятиріч, висвітлити основні напрями їх діяльності та її результативність. Усі результати, викладені у дисертаційній роботі, отримані здобувачкою повністю самостійно.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Загальна концепція дослідження, його основні положення та окремі аспекти були висвітлені на 10 конференціях (7 - міжнародних, 3 - регіональних), зокрема на: ІІІ міжрегіональній студентській науковій конференції «Українська державність: історія і сучасність» (24 листопада 2006 р., м. Маріуполь); міжнародній науково-практичній конференції молодих учених, присвяченій 90-річчю Української революції 1917 - 1920 рр. «Шевченківська весна» (1-2 березня 2007 р., м.Київ); 60-й Міжнародній науковій конференції молодих учених «Каразінські читання» (20 квітня 2007 р., м. Харків); науковій конференції професорсько-викладацького складу, присвяченій 70-річчю історичного факультету ДонНУ (24-26 квітня 2007 р., м. Донецьк); VII міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих учених «Історія та сучасність: погляд крізь віки» (17-18 травня 2007 р., м. Донецьк); VI міжнародній науково-практичній конференції молодих учених «Шевченківська весна» (20-21 березня 2008 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих учених, присвяченій 90-річчю Гетьманату Павла Скоропадського «Дні науки історичного факультету - 2008» (23-24 квітня 2008 р., м. Київ); міжнародній науковій конференції, присвяченій 65-річчю звільнення Донбасу від німецько-фашистських загарбників (квітень, 2008 р., м. Донецьк); науковій конференції професорсько-викладацького складу, наукових співробітників і аспірантів Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2007-2008 рр. (6 квітня - 14 травня 2009 р., м. Донецьк); 62-й Міжнародній науковій конференції молодих учених «Каразінські читання» (24 квітня 2009 р., м. Харків).

Публікації. Основний зміст дисертації викладений у 8 статтях, надрукованих у наукових виданнях, затверджених переліком ВАК України. Загальний обсяг зазначених публікацій - 5,2 друкованих аркушів. За результатами конференцій було опубліковано 7 тез доповідей.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет вивчення, охарактеризовано хронологічні й територіальні межі, мету і завдання дослідження, аргументовано наукову новизну, доведено можливість практичного використання дисертації, представлено апробацію отриманих результатів.

Перший розділ "Історіографія, джерельна та теоретико-методологічна база дослідження" складається із трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 "Історіографія проблеми" в основу аналізу літератури покладено проблемно-хронологічний метод, використання якого дозволило виділити два етапи в розвитку вітчизняної історіографії проблеми: 1) друга половина 1940-х - 1980-ті роки; 2) 1990-ті - 2009 роки.

Першій етап характеризується публікацією робіт, у яких надання допомоги дітям, що залишилися сиротами внаслідок Великої Вітчизняної війни, розглядалася лише через призму діяльності Комуністичної партії. Тому всі публікації того часу обов'язково підкреслювали вплив партії або комсомолу на вирішення проблем безпритульних дітей. Іншою спільною рисою усіх робіт того часу є висвітлення різнобічних аспектів теми переважно у позитивному плані.

Літературу, видану у перший період, умовно можна поділити на три групи. У першу включено праці узагальнюючого характеру. Поодинокі сюжети про створення дитячих будинків, їх розвиток й укомплектування кадрами можна знайти в деяких колективних монографіях, присвячених розвитку освіти в означений період . Окремі згадки про початок відновлення мережі сирітських установ містяться у багатотомних виданнях з вітчизняної історії .

У другій групі об'єднано роботи, присвячені питанням охорони і захисту дітей-сиріт у роки Великої Вітчизняної війни. Більшість їх припадає на 1960 - 1970-і роки. До цього часу дослідники вже добре опрацювали джерельну базу, проаналізували і структурували матеріал. Однією з перших праць, що висвітлила питання про створення мережі дитячих будинків у роки Великої Вітчизняної війни та їх матеріальне й продовольче забезпечення, стала стаття А.М.Сініцина . Деякі роботи цієї групи процес створення мережі дитбудинків і забезпечення їх усім необхідним розглядали винятково через призму впливу комуністичної партії або комсомолу . Однак, незважаючи на тенденційність і однобокий підхід до висвітлення проблеми, вони можуть становити певний інтерес фактичним матеріалом, що насамперед міститься в них.

У третю групу включено дослідження, що розглядають окремі питання розвитку системи народної освіти як у роки війни, так і в пізніший період (В.А.Куманьов, С.А.Черник та ін.) . У них проблеми дитбудинків як самостійний об'єкт вивчення не виділяються, але зустрічаються фрагментарні згадки про них, які наводяться переважно в контексті шкільного навчання вихованців.

Посилення уваги дослідників до проблеми безпритульності як явища й до діяльності дитячих будинків як до засобу боротьби з нею помічається у 1990 - 2000-х роках. Літературу цього періоду, що прямо або побічно зачіпає досліджувану нами проблему, можна розділити на кілька груп.

У першу групу зведено роботи авторів, які досліджують концептуально новий напрямок - історію дитинства. Його запропонував французький учений Філіп Ар'єс, а розвинув американський історик Ллойд Демоз . На пострадянському просторі роботи, написані в рамках цієї концепції, з'явилися лише в другій половині 1990-х рр. , а в Україні - на початку ХХІ ст..

Роботи істориків, присвячені конкретним питанням влаштування сиріт у воєнну та післявоєнну добу, виділено у другу групу. Проблеми соціального захисту дітей сиріт в СРСР у післявоєнний час досліджувала М.Р.Зезіна . Створення дитячих будинків в окремих регіонах Росії висвітлено у статтях Є.Кринко, Т.Хлиніної, І.Юрчук, М.Стругової .

Інформацію з питань улаштування дітей-сиріт в Україні у воєнні роки містять дослідження Г.М.Голиша . Розвідки Г.М.Голиша продовжують роботи Л.Г.Голиш . Авторка проаналізувала особливості функціонування спеціальних дитячих установ УРСР воєнного та повоєнного періодів (1943 - 1950 рр.). Головну увагу вона приділила процесу створення мережі будинків немовлят, приймальників-розподільників, дитячих виправних колоній, тому не надала комплексної характеристики саме дитбудинкам. За межами її уваги залишилися сюжети про повсякденне життя вихованців, їх працевлаштування та соціальну адаптацію, підбір керівних і педагогічних працівників для дитбудинків та інші.

Одним з найбільш цікавих сюжетів в історії розвитку дитячих будинків є питання про щоденне буденне життя вихованців, яке є практично не вивченим. Підходи до висвітлення цієї проблеми вказують роботи російських та українських дослідників (О.Ю.Зубкової, В.М.Даниленко та ін..), які виділено у третю групу .

Четвертий блок дослідницької літератури пов'язаний із проблемами функціонування соціальної пам'яті, принципів інтерпретації мемуарів, інтерв'ю та усних історій. Серед українських дослідників проблемою відображення недавнього минулого в усних історіях «пересічних громадян» займаються О.В.Стяжкіна, Г.Г.Грінченко та ін. . Науковий доробок цих авторів був використаний нами при роботі з наративними інтерв'ю вихованців дитбудинків.

У п'яту групу об'єднані дослідження, присвячені соціальним проблемам Донбасу та України в повоєнні роки. Це роботи А.О.Саржана, В.М.Нікольського, А.С.Бобровського та ін. . Вони лише в констатуючому плані торкаються проблем розвитку мережі дитячих будинків, однак вони дають загальне уявлення про епоху та регіон, допомагають «вписати» конкретний матеріал про дитбудинки в історичний контекст.

Отже, історіографічний огляд засвідчує, що історія дитячих будинків в післявоєнну добу в якості об'єкта дослідження ніким з вітчизняних істориків не розглядалася. Аналіз наукової розробки проблеми доводить недостатній рівень вивчення теми, відсутність ґрунтовних досліджень. Усе це свідчить про нагальну потребу створення комплексної роботи з історії дитячих будинків Донбасу у післявоєнний час.

Підрозділ 1.2 "Джерельна база дисертаційного дослідження" охоплює як уже опубліковані джерела, так і такі, що вводяться в науковий обіг вперше. До останніх належать перш за все документи, які зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), а також державних архівів Донецької та Луганської областей. Загалом було досліджено й опрацьовано матеріали 23 фондів.

Для класифікації комплексу джерел, різних за змістом, характером та походженням, застосований принцип розподілу їх за видовою ознакою. Першу групу джерел становлять законодавчі акти - це, перш за все, Конституція СРСР 1936 р. та Конституція УРСР 1937 р., що діяли під час досліджуваного періоду, закони СРСР та УРСР, укази Президій Верховних Рад СРСР та УРСР, які були опубліковані у відповідних офіційних виданнях та збірках.

Другу групу джерел становлять нормативні документи виконавчих органів влади усіх рівнів - урядів СРСР та УРСР, міністерств і відомств республіки, обласних, районних та міських виконкомів і їх відділів. Вони надають інформацію про заходи влади щодо відновлення мережі дитячих будинків, укомплектування їх кадрами та регламентацію контингенту їхніх вихованців; визначають найважливіші життєві стандарти (норми житлової і навчальної площі на одного вихованця, норми споживання харчів вихованцями різного віку та різних категорій). Чимало нормативних актів було надруковано у різних збірках документів про розвиток народної освіти. Однак більшість із них ніколи не публікувалися, тому ознайомитися з ними можна тільки в архівах. Авторка дисертації використала циркулярні розпорядження міністерства фінансів СРСР та накази міністерства фінансів УРСР (Ф. Р-30), а також накази міністерства освіти УРСР (Ф.Р-166) і міністерства охорони здоров'я УРСР (Ф.Р-342), які містяться у фондах ЦДАВО України. Нормативні документи місцевих органів влади були взяті з фондів державних архівів Донецької та Луганської областей.

Щоб з'ясувати, наскільки дієвими були заходи, що визначалися в нормативних актах, як саме вони реалізовувалися на місцях і наскільки відповідали реальним умовам життя, необхідно звернутися до документів поточного діловодства державних установ. Вони складають третю групу джерел дисертаційного дослідження, до якої включені інформаційні звіти, доповіді, стенограми та протоколи засідань, доповідні записки, службове листування, акти перевірок, матеріали різного роду комісій, довідки органів виконавчої влади та багато іншого. Узагальнюючі дані, що характеризують стан дитячих будинків та рівень їхньої забезпеченості у цілому по областях, можна знайти у стенограмах і протоколах засідань Сталінського та Луганського облвиконкомів (фонди Р-2794 ДАДО та Р-1779 ДАЛО). Матеріали про боротьбу зі зловживаннями у дитячих будинках, про укомплектування їх керівними та педагогічними кадрами зібрані у документах обласних відділів народної освіти (фонди Р-2852 ДАДО та Р-1067 ДАЛО). Відомості про працевлаштування та подальше навчання випускників дитбудинків містяться у службовому листуванні відділів народної освіти виконкомів, а також у справах обласного управління трудових резервів (Ф.Р-5433 ДАДО). Чимало інформації щодо створення і діяльності дитячих будинків у Донбасі авторка знайшла також у поточній документації центральних державних органів влади.

Четверту групу джерел складають документи і матеріали КПРС, її республіканських та обласних осередків, а також республіканського й обласних комітетів комсомолу. Досить інформативними є документи Компартії, які не мали нормативної сили, тобто діловодна документація. Вона зібрана у фонді ЦК КП(б)У ЦДАГО України (Ф.1). Особливий інтерес становлять фонди Сталінського (Донецького) та Ворошиловградського (Луганського) обласних комітетів партії - Ф.П-326 ДАДО та Ф.П-179 ДАЛО. У численних звітах, доповідних записках, інформаціях, довідках, що надходили з місцевих партійних осередків, визначаються важливі поточні проблеми дитячих будинків. До цієї ж групи джерел належать матеріали комітетів комсомолу, які зберігаються у фондах ЦДАГО України (Ф.7), а також в обласних архівах (Ф. П-424 ДАДО та Ф. П-311 ДАЛО). Вони містять в собі інформацію про виховну та культурно-масову роботу комсомольських організацій у дитячих будинках, про організацію оздоровчої кампанії для їх вихованців, про допомогу сиротам тощо.

Статистичні матеріали становлять наступну, п'яту групу джерел. Вони містять узагальнюючі цифри для характеристики процесу розвитку мережі дитячих будинків. Певна частина документів опублікована у спеціальних статистичних збірках. Однак в опублікованій статистиці зовсім немає таких показників, як кількість дитячих будинків різних типів; забезпеченість їх присадибними ділянками та майстернями; кількість і рівень освіти вихователів та керівників дитбудинків; кількість працевлаштованих випускників тощо. Заповнювати ці прогалини допомагають неопубліковані статистичні дані. Це документи Статистичного управління УРСР, які зберігаються в ЦДАВО України (Ф. Р-582), а також статистичних управлінь у Донецькій та Луганській областях з відповідних обласних архівів (Ф.Р-4249 ДАДО та Ф.Р-2519 ДАЛО).

Джерельну базу дисертації суттєво доповнюють періодичні видання, які складають шосту групу. Використані публікації загальносоюзних, республіканських газет («Правда», «Учительская газета», «Радянська освіта», «Молодь України»), а також місцевої преси («Радянська Донеччина», «Социалистический Донбасс», «Комсомолец Донбасса», «Ворошиловградская правда», «Приазовский рабочий» та ін.). Вони друкували статті, що висвітлювали матеріальне забезпечення дитячих будинків, а також повсякденне життя, побут, відпочинок вихованців.

Сьому групу становлять джерела особистого походження, до яких належать спогади колишніх вихованців дитбудинків, опубліковані у сучасній пресі, листи та скарги громадян до органів влади або окремих її представників, матеріали інтерв'ю й усні історії, зібрані та записані авторкою дисертації. Аудіозаписи розповідей восьми респондентів у комплексі з іншими джерелами особистого походження дозволяють охарактеризувати різні аспекти повсякденного життя вихованців дитбудинку, а також показати суб'єктивне ставлення дітей до об'єктивних труднощів післявоєнного життя.

Таким чином, джерельна база дисертаційного дослідження представлена великою кількістю різноманітних джерел. Вона є досить репрезентативною і достатньою для вирішення завдань, поставлених у дисертаційному дослідженні.

Підрозділ 1.3. розглядає методологічні й теоретичні засади та методи дослідження. Провідною теоретико-методологічною засадою дисертаційного дослідження є антропологічний підхід до аналізу процесів відбудови у повоєнні часи сфери соціального захисту сиріт взагалі та мережі дитячих будинків зокрема. Він передбачає акцентування уваги перш за все на антропологічних об'єктах вивчення, якими виступають вихованці дитячих будинків, а також керівні та педагогічні працівники сиротинців. Авторка також керувалася теоріями сучасного суспільствознавства, зокрема теорією модернізації та теорією соціального конструювання. Були використані методика гендерного дослідження і методика «живої історії», за допомогою якої проводився збір усних спогадів, інтерпретувалися отримані результати.

Дисертаційна робота базується на принципах об'єктивності, історизму, всебічності і системності. Вони реалізовані через застосування як загальнонаукових методів (аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення й абстрагування), так і конкретно-історичних методів (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, статистичний, кількісного аналізу, історико-генетичний, історико-типологічний). У дисертаційному дослідженні застосовані також методи соціальної антропології та соціології (метод інтерв'ю і метод герменевтики).

Другий розділ дисертації "Створення і розвиток мережі дитячих будинків та забезпечення їхньої практичної діяльності" складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 "Нормативно-правова база діяльності дитячих будинків та розвиток їхньої мережі" простежено процес створення правового поля для організації дитячих будинків різних типів; з'ясовано, наскільки реальна мережа дитбудинків задовольняла потреби суспільства у таких закладах та відповідала запланованій; виявлено типи дитбудинків, що були створені в регіоні, та проаналізовано процес їх розвитку і змін.

Нормативна база для розвитку мережі дитячих будинків у країні почала створюватися постановами Раднаркомів СРСР та України, наказами і розпорядженнями міністерства освіти, які були прийняті протягом 1943-1945 рр. Опираючись на відповідні нормативні документи, у Ворошиловградській та Сталінській областях вже в роки війни - у 1943-1945 р. - були відкриті дитячі будинки майже всіх типів, які існували в країні на той період. Їх можна класифікувати, розділивши на кілька категорій за різними ознаками. За віком вихованців вони поділялися на дошкільні, шкільні, змішані. За підпорядкованістю ці дитячі установи можна розділити на наркомпросівські, промислові, колгоспні й міжколгоспні. Відповідно до специфіки організації проживання, навчання і виховання серед них можна виділити дитячі будинки загального типу, спеціальні і для дітей з фізичними вадами (глухонімих, розумово відсталих, сліпих).

У дисертації підкреслено, що в 1946-1950 рр. в регіоні відбувався швидкий ріст мережі сирітських закладів. Найбільша кількість дитбудинків припадає на 1949 р. (115 у Сталінській області і 48 - у Ворошиловградській). Згодом держава почала скорочувати їх мережу, що призвело до значного перевантаження дитбудинків та змусило місцеві органи самостійно шукати кошти для утримання вихованців "понад план".

З другої половини 1950-х років нормативна база існування дитбудинків поповнилася новими нормативно-правовими документами, які зруйнували створену раніше систему дитячих сирітських закладів. Самостійні дитбудинки окремих підприємств були підпорядковані міністерству освіти, що викликало як погіршення їхнього забезпечення, так і скорочення кількості місць. Масова реорганізація дитячих будинків у школи-інтернати, яку авторка дисертації вважає помилковою, призвела до ліквідації шкільних та змішаних дитбудинків. Крім того, було прийнято рішення до 1965 р. залишити дитбудинки тільки для дітей дошкільного віку і зі спеціальним режимом (для розумово відсталих, сліпих і т.ін.). У результаті в Луганській області залишилося 2 дитбудинки для здорових дітей дошкільного віку та 13 - для дітей із фізичними і психічними вадами; у Донецькій області - 7 сирітських закладів для здорових дітей дошкільного віку, 1 - санаторний та 26 - для сліпих, глухих і розумово відсталих.

У другому підрозділі "Матеріальне забезпечення дитячих будинків" проаналізовано джерела надходжень продовольчих та промислових товарів, ступінь задоволення основних життєвих потреб вихованців, порівняно норми споживання у дитбудинках різних типів. З'ясовано, що в роки війни планове постачання харчів у дитбудинки здійснювалося нерегулярно і не в повному обсязі. Тому, щоб уникнути голоду в сирітських закладах, міські виконавчі органи вже в 1943 р. закріпили за ними земельні ділянки від 0,5 до 3 га, на яких були організовані підсобні господарства. З 1944 р. вони стали для сирітських закладів додатковім джерелом продовольства. Поповнити "споживчий кошик" вихованців допомагали продовольчі посилки від військових частин та трудових колективів середньоазіатських республік, репарації, добровільні пожертвування громадян, а також відновлена з 1944 р. практика шефства колгоспів, радгоспів, підприємств над сирітськими дитячими закладами.

У 1946 - 1947 рр. ситуація з продовольчим постачанням у сирітські заклади дещо погіршилася, однак нищівного голоду не було: діти стабільно за картками отримували кожного дня по 300 г. хліба. Подолати продовольчі труднощі вдалося у 1949 р., тому постановою Ради Міністрів УРСР від 2.07.1949 р. з 1 січня 1950 р. були встановлені нові, вищі норми харчування дітей у дитбудинках. Ще раз норми харчування вихованців були збільшені у 1952 р.

Проблема із забезпеченням сиріт одягом, взуттям, речами першої необхідності, яка дуже гостро стояла у перші роки відновлення мережі дитячих будинків, в основному була вирішена у 1950-1952 рр.

У дисертації доведено, що курс на створення широкої мережі шкіл-інтернатів зумовив ставлення до дитбудинків як до анахронізмів. По-перше, їх із 1956 р. практично перестали забезпечувати товарами довгострокового користування. По-друге, одяг та взуття дитбудинкам виділяли за залишковим принципом, після забезпечення шкіл-інтернатів. По-третє, міністерством освіти запропонувало дитбудинкам почати переходити на повну самооплатність із 1 квітня 1959 р. І хоча керівництво сирітських закладів регіону заявило про неготовність до такого кроку, процес поступового переведення дитбудинків на сільгосппродукцію із власних підсобних господарств все ж таки почався. Це негативно позначилося на забезпеченні вихованців.

У підрозділі 2.3 "Підбір і розстановка керівних та педагогічних кадрів для дитячих будинків" досліджено зміни у кадровому корпусі сирітських закладів, простежено заходи органів влади, що сприяли його поліпшенню. З'ясовано, що на початковому етапі відтворення мережі дитбудинків (1943-1949 рр.) відчувалася істотна нестача кваліфікованих та освічених працівників. Іноді членство в партії та фронтові заслуги вважалися достатньою підставою для призначення на керівну посаду в сирітський заклад. Тому серед керівників та вихователів фахівців, які мали педагогічну освіту, було близько 40 - 45 %. Чимало директорів дитбудинків регіону в той час не мали навіть середньої освіти (10% у Сталінській та 24% у Ворошиловградській області). Це призвело до численних випадків недбалого керівництва, застосування антипедагогічних методів виховання, комплектування дитбудинків некомпетентними вихователями.

Тільки з 1949 р. можна говорити про заходи щодо поліпшення керівного корпусу - на вимогу Ради міністрів України директорів дитбудинків почали затверджувати на засіданні облвиконкомів. Завдяки цьому до 1951 р. біля 30% усіх директорів дитбудинків було замінено - за невміння організувати роботу; за незабезпечення керівництва дитбудинком; через зловживання і т.д.

Авторка дійшла висновку, що з 1952 р. у Донбасі почався новий етап в роботі з кадрами, який мав на меті не допустити потрапляння на посади керівників дитбудинків випадкових людей. Це стало наслідком посилення контролю з боку міністерства освіти, яке вимагало регулярних звітів про стан поліпшення керівного та педагогічного складу дитбудинків. Серед вихователів теж почалися атестації. Авторка підрахувала, що в 1951-1957 рр. питома вага вихователів, які мали вищу й незакінчену вищу педагогічну освіту, зросла у 2 рази - із 6,5% до 13%. За цей же час кількість вихователів дитячих будинків із середньою педосвітою збільшилася з 66% до 78%. Відповідно, скоротився відсоток вихователів, які не мали педагогічної освіти - якщо в 1951 році вони становили більше чверті всіх педколективів (27%), то в 1957 році їх було вже менше п'ятої частини (19%). Але усі ці позитивні кадрові зміни були зведені нанівець реорганізацією дитбудинків у другій половині 50-х років.

Третій розділ дисертації "Організація та здійснення процесу соціалізації вихованців дитячих будинків" має антропологічну спрямованість, тому що розглядає головний результат роботи сирітських закладів - дітей, які у стінах дитбудинків мешкали, виховувались, отримували освіту та певний рівень соціалізації. У підрозділі 3.1 "Контингент дітей та особливості їхнього виховання і навчання" простежено процес комплектування дитячих будинків вихованцями, надано їх кількісну та якісну характеристику, проаналізовано організацію навчального процесу і виховної роботи, виявлено особливості їх здійснення.

Авторкою виділені три основні джерела потрапляння дітей у дитбудинки: з приймальників-розподільників, від місцевого населення, з будинків малят та інших дитячих будинків. З'ясовано, що у 1943-1945 рр. основна частина вихованців (майже 52%) поступала від місцевого населення. У цю категорію входили, як правило, сироти, що знайшли в роки окупації і після звільнення регіону притулок у далеких родичів, сусідів або знайомих. Нерідко вони проживали в сім'ях, які мали серйозні матеріальні труднощі, і тому неспроможні були забезпечити дітей нормальним харчуванням, окремим спальним місцем, одягнути і взути їх. У 1946-1947 рр., у зв'язку з голодом, швидко зростає кількість дітей, переданих у дитбудинки з приймальників-розподільників. Це безпритульні, які були затримані міліцією за бродяжництво і жебрацтво. Вони складали близько 32% контингенту.

Авторка підрахувала, що на початку 1950-х років серед вихованців дитбудинків постійно зростає питома вага дітей, які мали одного або двох батьків. К 1954 р. вони складали вже 33% в дитбудинках міністерства освіти і 31% - у відомчих дитбудинках. В основному це були педагогічно занедбані діти, відповідальність за яких батьки добровільно переклали на плечі держави.

Підрозділ 2.2. "Повсякденне життя вихованців дитячих будинків" базується як на архівних джерелах, так і на "усних історіях", тому він надає можливість оцінити як об'єктивні показники рівня життя вихованців, так й їх суб'єктивне сприйняття своєї буденності.

Матеріально-просторова площина повсякденного життя вихованців перебувала на задовільному рівні навіть у тяжкі воєнні та повоєнні роки. Держава забезпечувала їм хоч скромне, але обов'язкове триразове харчування; надавала речі першої необхідності. Порівняно з рівнем життя дітей, що виховувалися у родинах, переживали голод 1946-1947 рр. і стикалися з явищем тотального дефіциту, вихованці дитбудинків були у кращому матеріальному становищі. Про це свідчать спогади мешканців дитбудинків, "усні історії" так званих "домашняків", а також аналізи бюджетів родин порівняно з рівнем цін. Тому не дивно, що наприкінці 1940-х років були викриті непоодинокі випадки незаконного утримання в дитбудинках, на повному державному забезпеченні, дітей із родин, яких мали утримувати батьки.

Соціально-культурний простір повсякденного життя вихованців теж був організований досить непогано. З 1944 р. почала здійснюватися програма обов'язкового оздоровлення вихованців дитячих будинків під час літніх канікул. До кінця 1940-х років 92% дітей із дитбудинків були охоплені літніми оздоровчими програмами, при цьому більш ніж третина з них (34%) виїжджали на дачі, в санаторії та піонерські табори.

У дисертації зазначено, що налагоджений побут помітно погіршився в другій половині 1950-х р. Ліквідація мережі відомчих дитбудинків і переведення вихованців з них у відповідні заклади міністерства народної освіти, одразу знизив загальний рівень забезпеченості дітей. Станом на 1961 р. питома вага вихованців, охоплених літнім відпочинком, зменшилася більш ніж удвічі - бюджетних коштів для придбання путівок у санаторії та піонертабори не вистачало. Крім того, спроба перевести дитячі будинки на самозабезпечення призвела до того, що літній відпочинок вихованцям замінили на роботу в полі та на фермі. Примусове переведення вихованців із дитбудинків в інтернати повністю зруйнувало атмосферу й уклад їх повсякденного життя.

Підрозділ 3.3 "Трудове навчання, працевлаштування та соціальна адаптація вихованців дитячих будинків" доводить, що дитбудинки з перших років свого створення повинні були готувати сиріт до самостійного життя. Вони щорічно направляли своїх випускників на роботу і навчання - все це вважалося працевлаштуванням. У 1940-х роках більшість вихованців дитбудинків ставали учнями навчальних закладів міністерства трудових резервів, що цілком зрозуміло, адже у країні відчувався гострий брак робочих рук. Так звані "переростки", які у 14 років не мали навіть початкової освіти, підлягали влаштуванню на роботу в колгоспи, радгоспи. Усі випускники дитбудинків забезпечувались "приданим" - одягом, взуттям, білизною відповідно до встановленого переліку. За місцем влаштування сироти мали право на гуртожиток і матеріальну допомогу. Якщо ці умови не виконувалися, або керівники підприємств відмовлялися брати на роботу випускників дитбудинків, в ситуацію втручалася прокуратура - вона пильно слідкувала, щоб права сиріт не порушувалися. Дитячі будинки теж повинні були відстежували долю своїх випускників. Тому до середини 1950-х років проблема працевлаштування випускників сирітських закладів була майже повністю|цілком| вирішена|рішати|.

Основні результати дослідження знайшли відображення у висновках.

Відразу ж після звільнення Донбасу від німецько-фашистських загарбників почався швидкий процес відновлення мережі дитбудинків. Цьому сприяло своєчасне створення відповідної нормативної бази протягом 1943-1945 рр. Однак потім вона почала корегуватися і згодом стала заважати успішному розвитку мережі дитбудинків. З другої половини 1950-х років нові нормативно-правові документи фактично зруйнували створену раніше систему сирітських установ.

Період існування дитячих будинків у Донбасі з 1943 по 1965 рр., на думку авторки, можна поділити на чотири етапи. Перший тривав до кінця 1945р. і характеризувався динамічним процесом створення різних типів дитячих будинків, однак обмеженість державних можливостей у цей складний період не дозволила вирішити проблеми матеріального забезпечення сиротінців. Складнощі з постачанням продовольства, одягу і меблів для дитбудинків допомогли подолати підприємства-шефи та громадськість.

Протягом другого етапу - у 1946-1950 рр. - внаслідок голоду 1946-1947 рр. стрімко зросла кількість невлаштованих сиріт, тому місцева влада регіону вимушена була значно збільшити мережу дитячих будинків. Однак фінансування сиротинців з боку міністерства освіти залишалося на попередньому рівні, що викликало перевантаження існуючих дитбудинків та призвело до погіршення умов утримання вихованців. Частково проблему вдалося вирішити завдяки значному поширенню відомчих дитбудинків, які під тиском місцевих органів влади було створено на всіх крупних підприємствах Донбасу.

Найбільш благополучним у післявоєнному існуванні дитячих будинків регіону авторка вважає третій етап, якій охоплює період із 1951р. по 1956 р. Саме тоді вдалося подолати негативну тенденцію зростання скупченості вихованців та організувати їм досить непогане матеріальне забезпечення. Усі ці досягнення слід вважати заслугою місцевих органів. Міністерство освіти не тільки не допомагало їм, а навіть заважало, тому що взяло курс на скорочення планових місць у дитбудинках та зменшення фінансування.

З 1956 р. почався четвертий етап, який став останнім в існуванні системи різноманітних дитячих будинків. Курс на їх реорганізацію та повну ліквідацію окремих типів дитбудинків став причиною значного погіршення їх забезпечення. Крім того, неправильний підхід призвів до формування контингенту вихованців майже виключно з переростків та хворих дітей. У цей період дитбудинки перестали складати систему установ, які надавали сиротам і напівсиротам не тільки нормальні умови для проживання, але й освіту, виховання, потрібну професію і соціальну адаптацію.

Важливою умовою для забезпечення успішної роботи дитячих будинків було своєчасне укомплектування їх керівниками та педагогічними робітниками. Гострий брак фахівців, призначення на керівні посади випадкових осіб призвели в 1943-1949 рр. до численних випадків зловживань, застосування антипедагогічних методів виховання, і, як наслідок, до частої зміни кадрів. Лише на початку 1950-х р. місцеві виконавчі органи почали вимагати від керівників і вихователів дитбудинків диплом про педагогічну освіту. Це дозволило досягти відчутних успіхів у справі комплектування дитбудинків кваліфікованими кадрами. Однак реорганізація, яку було розпочато в другій половині 50-х років, призвела до втрати кваліфікованих кадрів у дитбудинках, тому що найкращі педагогічні сили почали переводити в інтернати.

Контингент вихованців дитбудинків комплектувався декількома шляхами: сиріт виявляли органи народної освіти; приводили громадяни; доставляли міліціонери із приймачів-розподільників; а також переводили з інших дитбудинків або будинків дитини. При цьому кількість тих, хто потребував державного піклування, значно перевищувала кількість місць у сиротинцях. Тому дитячі будинки або приймали вихованців понад норму, що призводило до великої скупченості; або відмовляли у прийомі дітей і ті довго очікували у приймачах-розподільниках. Голод 1946-1947 рр. сприяв подальшому поглибленню проблеми. Таким чином, можна констатувати, що в другій половині 1940-х рр. при призначенні дитини у дитячий будинок нерідко виникали чималі труднощі.

Оскільки контингент вихованців зростав швидше, ніж розширювалася мережа дитбудинків, керівництво органів народної освіти строго стежило за тим, щоб діти старше 14-ти років не затримувалися в сиротинцях. Однак у міру подолання наслідків війни держава змогла продовжити строки перебування вихованців у дитячих будинках: з 1952 р. - до 16 років, а з 1956 р. - до 18 років.

...