Дипломатичне протиборство представництв УРСР та УНР у Німеччині (1921-1922 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

УДК 94(4):930.22:94(477)+94(430) «1921/1922»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дипломатичне протиборство представництв УРСР та УНР у Німеччині (1921-1922 рр.)

07.00.02 - всесвітня історія

Нетреба Юрій Борисович

Чернівці - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Марусик Тамара Володимирівна Чернівецький національний університет, імені Юрія Федьковича, проректор з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Жалоба Ігор Володимирович, заступник директора з наукової роботи Інституту міжнародних відносин національного авіаційного університету, кафедра міжнародної інформації, професор

кандидат історичних наук, доцент Комар Володимир Леонович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника завідувач кафедри історії слов'ян

Захист відбудеться 22. травня 2009 р. о13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 76.051.06. в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м.Чернівці, вул.Кафедральна, 2 корп.14, ауд.18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича ( 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий 21 квітня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Скорейко

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Сучасна Україна взяла курс на інтеграцію до європейських (ЄС) та євроатлантичних (НАТО) структур. Однією з ключових за своїм економічним, політичним і людським потенціалом держав Європи є Німеччина. Досвід українсько-німецького співробітництва в минулому, в роки Української революції 1917-1920 рр. стане у нагоді нашим дипломатам та політикам. Глибокий аналіз колишніх успіхів і прорахунків у двосторонніх стосунках, вочевидь, дасть змогу гармонійно розвивати їх у майбутньому.

В історії української дипломатії залишається чимало проблемних питань та малодосліджених сторінок. Особливий інтерес дослідників викликає короткий відрізок часу української революції та боротьби за незалежність, коли Україна мала змогу встановлювати взаємовідносини з іншими державами й провадити власну зовнішню політику. Без сумніву, цікавим і повчальним є досвід розбудови мережі закордонних представництв уряду УСРР та представництв УНР Директорії. Якщо першим доводилося працювати за умов невизнання з боку провідних держав Європи та жорсткої протидії національних сил, то головною метою других було формування на Заході погляду, що комунізм - це явище недовговічне.

Діяльність представництв як радянської України, так і УНР Директорії стала вагомим внеском у розвиток двосторонніх відносин. Особливо успішною була робота української більшовицької місії у Німеччині, якій за досить короткий проміжок часу вдалося налагодити зв'язки з політичними й бізнесовими колами цієї країни.

Діяльність українського радянського представництва у Німеччині та протиборство з дипломатичною місією УНР у Німеччині (як і в інших державах Європи) не стала об'єктом спеціальних студій радянської історіографії. У поодиноких історичних дослідженнях давалася взнаки політична упередженість та заангажованість, що й зумовило нагальну потребу перегляду застарілих підходів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося у рамках наукової теми «Проблеми наукового опрацювання та використання джерельної бази при висвітленні процесів трансформації українського суспільства » Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в аналізі дипломатичного протиборства між представництвом УСРР та дипломатичною місією УНР Директорії. Беручи до уваги актуальність теми, її наукове і практичне значення, спираючись на здобутки попередників та враховуючи недостатній рівень розробленості задля досягнення поставленої мети, визначено такі завдання:

- з'ясувати міжнародні, економічні й політичні передумови зближення двох держав та причини відкриття представництва радянської України в Німеччині;

- розкрити різні аспекти діяльності українського радянського представництва у Німеччині;

- висвітлити питання дипломатичного протистояння представництв УСРР та УНР Директорії у Німеччині на початку 1920-х рр.;

- проаналізувати питання українських грошових фондів у міжнародних відносинах на початку 1920-х рр.;

- простежити спроби представництва УНР Директорії завадити визнанню УСРР під час роботи Ґенуезької конференції;

- дослідити поширення дії Рапалльського договору на УСРР.

Об'єктом дослідження є представництва УСРР та УНР у Німеччині та їх спроби проводити самостійну зовнішню політику.

Предметом дослідження визначено дипломатичне протистояння УСРР та УНР у Німеччині на початку 1920-х рр.

Територіальні межі дисертації окреслені територією Української СРР та Німеччини.

Хронологічні рамки охоплюють 1921-1922 рр. Нижня межа 6 травня 1921 р. - день підписання Тимчасової угоди між УСРР та Ваймарською республікою, в якій обумовлювалося відкриття українського радянського представництва. Верхня - підписання між радянськими республіками союзного договору та утворення СРСР (30 грудня 1922 р.), що започаткувало процес поступового згортання представництв УСРР за кордоном.

Методи дослідження У процесі дослідження застосовувалися як загальнонаукові методи (аналізу і синтезу, індукції та дедукції), так і спеціальні, що використовуються в історичній науці: проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, логічно-аналітичний, системно-структурний..

Методи аналізу і синтезу використовувались при дослідженні дипломатичної діяльності українських більшовиків у Німеччині. Розглядались окремі кроки, спрямовані на подолання міжнародної ізоляції, відтак деякі напрями діяльності синтезувалися, що дало змогу одержати узагальнюючі висновки.

З метою виявлення схожості між явищами як свідчення спільності їхнього походження було використано порівняльно-історичний метод. Логічно-аналітичний метод дозволив проаналізувати матеріал у певній послідовності задля виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами та подіями, що досліджувались.

Події у дисертаційному дослідженні викладено з дотриманням хронології - від підписання тимчасового торгівельного договору з Німеччиною до відкриття українських представництв, налагодження і поступового згортання їх діяльності.

Наукова новизна отриманих результатів визначається постановкою і розробкою досліджуваної проблеми. Автором проведено комплексне дослідження різних напрямів діяльності діаметрально протилежних за суттю представництв УСРР та УНР у Німеччині, які функціонували на початку 20-х років ХХ ст., та процеси дипломатичного протиборства зазначених представництв як цілісне суспільно-політичне явище.

Вперше піднято питання щодо утворення і функціонування українських грошових фондів у Німеччині та спроби різних політичних сил отримати до них доступ. Вагома роль відведена інформаційно-пресовій діяльності представництв УСРР та УНР.

До наукового обігу введено низку нових документів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Зокрема, у 4 фонді виявлено листування Х. Раковського та В.Ауссема, аналіз якого дозволив детальніше простежити роль представництва УСРР і через призму діяльності видатних політичних діячів відтворити картину подій того часу.

Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається тим, що висновки, узагальнення, наукова інтерпретація та емпіричні матеріали можуть бути використані для написання узагальнюючих праць, комплексних досліджень з історії України, спецкурсів з історії дипломатичної служби в Україні. Репрезентована в дисертації комплексна реконструкція дипломатичних взаємин українських представництв (радянського і національного) в Німеччині в досліджуваний період дозволяє використати досвід колишніх успіхів і прорахунків у двосторонніх відносинах і стати у нагоді українським дипломатам.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження оприлюднювалися у доповідях, виступах і повідомленнях на міжнародних конференціях: «Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії» (Київ, 10-11 листопада 2005 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка), «Постать С. Смаль-Стоцького в науково-культурному житті Буковини кінця ХІХ - поч. ХХ ст.: сучасна рецепція його доби» (Чернівці, 19-21 лютого 2009 р., Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича) та обговорювалися на засіданнях відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського та кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено у 6 наукових публікаціях, т.ч. 5 у виданнях, визнаних ВАК України як фахові.

Структура дисертації визначається змістом проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків (178 сторінок), списку використаних джерел (205 позицій). Загальний обсяг дисертації складає 200 сторінок.

Основний зміст дослідження

У вступі обґрунтовано актуальність, об'єкт, предмет дослідження, сформульовано мету, завдання, наукову новизну, практичне значення роботи, наведено дані про апробацію одержаних результатів, публікації з теми, структуру дисертації.

Перший розділ «Історіографія та джерельна база дослідження» присвячений з'ясуванню стану історіографічного і джерельного забезпечення теми. Вивчення зазначеної проблеми розпочалось ще на початку 1920-х рр. Перші документальні спогади, статті й здебільшого публіцистичні праці були написані безпосередніми учасниками подій - відомими політичними діячами радянської Росії та СРСР (В. Ленін, Л. Троцький, К. Радек, Ґ. Чичерін та ін.) і відзначалися суб'єктивним підходом до висвітлених подій залежно від політичного забарвлення автора.

Радянська історіографія сталінської доби щодо оцінки міжнародної ситуації та подій початку 1920-х рр. чітко дотримувалась наперед визначених постулатів, виклад матеріалу не суперечив класикам марксизму-ленінізму та базувався на партійних принципах. Діяльність українського радянського представництва у Німеччині фактично не розглядалася, а якщо ж згадувалась, то принагідно і суто у річищі політики Кремля. Автори наголошували на «спільних позиціях союзних республік», а діяльність представництва УНР Директорії трактувалася як «антинародна», «буржуазна» або ж зовсім замовчувалась. Уже на той час з історії зникали імена репресованих перших українських радянських дипломатів Х. Раковського, В. Ауссема, Ю. Коцюбинського. Показовими у цьому плані є праці Б. Штейна, В. Ушакова, В. Кульбакіна Штейн Б.Е. Генуэзская конференция./Б.Е. Штейн. - Москва: Госиздат, 1922. - 180 с.; Ушаков В.Б. Внешняя политика Германии в период Веймарской республики./В.Б. Ушаков. - Москва: Изд-во ИМО, 1958. - 158 с.; Кульбакин В.Д. Германия в 1918-1939 годах: Лекции./ В.Д Кульбакін. - Москва: Изд-во ИМО, 1958 - 125 с..

На початку 1960-х рр. відбувся поступовий відхід від сталінської догматики. Історики УРСР зосередили увагу на українській радянській дипломатії, проте ідеологічних перепон у цей період так і не вдалося подолати - діяльність української радянської дипломатії, як і раніше, розглядалася суто у фарватері більшовицької Росії. Політика Директорії УНР таврувалася як «буржуазна» та «зрадницька», що «не мала підтримки народу» й «перебувала на службі в іноземного капіталу». Певним досягненням цього часу стала співпраця з істориками Німецької Демократичної Республіки, що вилилася у спільні видання, проведення наукових конференцій, залучення німецьких джерел тощо.

У другій половині 1980-х рр. у СРСР розпочалася демократизація суспільства, що втілилася в політику перебудови. Ці процеси не оминули й висвітлення радянської історії. З'явилися окремі публікації, в яких критично оцінювалася зовнішньополітична лінія радянської Росії, проте змін у підходах до історії України все ж таки не відбулося.

Лише після проголошення незалежності України, коли вийшли праці С. Кульчицького, В. Верстюка Верстюк В. Українська Центральна Рада Навчальний посібник. - К.: Заповіт, 1997. - 344 с Верстюк В. Історія України: нове бачення. - К.: Основи, 1996. - 422 с.; Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928 ). / С. Кульчицький. - К: Основи. - 1996. - 365 с.; Кульчицький С. Нотатки про українські революції / С. Кульчицький. / НАН України; Інститут історії України. - К.: 2001. - 87 с.; та інших дослідників, розпочалося ґрунтовне вивчення вітчизняної історії й заповнення т. зв. «білих плям». Зазначені автори повернули забуті імена українських радянських дипломатів, активно досліджували дипломатичну діяльність УНР Директорії за кордоном (у т. ч. у Німеччині).

Вагомим внеском у вивчення зовнішньополітичної діяльності УСРР на початку 1920-х рр. стали праці сучасних українських істориків Д. Будкова та Д. Вєдєнєєва, В. Соловйової, О. Богуславського Будков Д.В., Вєдєнєєв Д.В. Слово правди про Україну. Міжнародно-інформаційна діяльність Української держави. 1917-1923 рр.: Монографія. - К.: К.І.С, 2004. - 204 с.; Соловйова В.В. Українська дипломатія в країнах Центральної Європи в 1917-1920 рр. - Донецьк: ТОВ «Юго-Восток», 2004. - 172 с.; Богуславський О. Інформаційно-пресова діяльність українських представництв. - Запоріжжя, 2001. - 214 с.. Незважаючи на те, що дослідники певною мірою торкалися питання політичного протистояння радянських представництв і представництв УНР Директорії, усе ж таки комплексне вивчення цієї тематики не велося.

У цей період широкий загал істориків отримав змогу користуватися працями дослідників української діаспори, які були безпосередніми учасниками подій (перш за все, спогади Д. Дорошенка).

Сучасні російські історики В. Зубачевський, А. Уткін поступово відходять від ідеологічних штампів часів СРСР, проте в їхніх працях здебільшого простежується негативне ставлення до українського та інших національних рухів у межах колишньої імперії Романових.

У Німеччині традиційно спостерігався значний інтерес до історії Росії та України. Вже у 1920-ті роки російські студії проводилися на чотирьох університетських кафедрах - у Берліні, Кеніґсберзі, Бреслау та Ляйпцигу, відповідна тематика висвітлювалася у спеціалізованих друкованих виданнях. Практично жоден випуск періодичного видання товариства «Osteuropa» не обходився без потужної статті радянських авторів. У працях німецьких авторів досліджувалась діяльність українських представництв у Німеччині та політична боротьба, що розгорнулась між ними на початку 1920-х рр.

У другій половині 1960-х рр. поглиблювалися наукові контакти між українськими радянськими істориками та дослідниками з колишньої НДР Руге В. Германия в 1917-1933 гг. /В. Руге. - М.: Прогрес, 1974. - 278 с.; Норден А. Между Берлином и Москвой. К истории германо-советских отношений ( 1917-1921 ). Пер. с нем В. Босия. / А. Норден. - М.: Изд. Иностр. лит., 1956. - 411 с. с ил.. У цей час проводилися спільні дослідження, видавалися цінні документальні матеріали тощо.

У працях західнонімецьких істориків українські сюжети розглядались в основному у контексті східної політики та радянсько-німецьких відносин. На початку 1960-х рр. було опубліковано низку документальних матеріалів, які стали доступними широкому загалу дослідників. Потужна документальна база супроводжувала ряд праць, що розкривали східну політику Німеччини. На початку 1990-х рр. з'явилися узагальнюючі праці з історії України А. Каппелера та Ґ. Гаусмана Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine Mьnchen: Bek. Aufl, 1994. - 298 s., в яких автори негативно оцінювали українську політику Німеччини у період Першої світової війни та повоєнний час.

Проблеми політичної історії регіону Центрально-Східної Європи досліджує американський науковець Д. Ротшильд Ротшильд Д.Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. з англ. В.П. Канаша /Д. Ротшильд. - К.: Мегатайп, 2001. - 496 с., який серед інших країн розглядає ситуацію в Німеччині та радянській Росії. Французькі, англійські, американські вчені за поодинокими винятками (Ф. Конт) розглядали історію СРСР в цілому, а не окремих його республік. У фокусі уваги зарубіжних дослідників перебували загальні питання міжнародних відносин, теорія «світової революції», діяльність Комінтерну, участь радянської делегації у переговорах у Бресті, на Каннській і Ґенуезькій конференціях.

Загалом діяльність українського радянського представництва та протиборство з дипломатичною місією УНР у Німеччині є малодослідженою темою, висвітлювались лише її окремі аспекти.

Джерельна база дослідження охоплює комплекс джерел, які можна розподілити на декілька груп:

- акти державного законодавства, документи і матеріали політичних партій, громадських організацій, конституційні документи, парламентські звіти;

- офіційні дипломатичні документи Міністерства закордонних справ УНР періоду Директорії, Народного комісаріату закордонних справ УСРР та українських представництв за кордоном;

- мемуари політичних і громадських діячів;

- періодика.

Більшість джерел опрацьовано автором у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) й Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ).

Зокрема, у ЦДАВОУ були використані документи ряду фондів, а саме: фонд 4. Народний комісаріат закордонних справ УСРР; фонд 3696. Міністерство закордонних справ УНР Директорії; фонд 3619. Українське представництво УНР Директорії в Німеччині; фонд 3581. Посольство УНР Директорії в Австрії. У справах зазначених фондів сконцентровано традиційні дипломатичні матеріали (ноти, циркуляри, інструкції, звіти послів і дипломатичних агентів, офіційні заяви МЗС УНР періоду Директорії та Наркомату ЗС УСРР); листування уряду й МЗС УНР Директорії та Наркомату ЗС УСРР із дипломатичними представництвами; листування іноземних дипломатичних представництв із МЗС УНР Директорії та Наркоматом ЗС УСРР. В особовому фонді Микити Шаповала (ф.3563) зосереджено цінні документи, в яких простежується ставлення українських соціалістів до Генуезької конференції.

У дослідженні проаналізовані офіційні договори, промови, заяви, публіцистичні твори, опубліковані у збірниках документів Документы внешней политики СССР. - М.: Политиздат, 1961. - т. 4. 19 марта 1921 г. - 31 декабря 1921 г. - 836 с; т. 5. 1 января 1922 г. - 19 ноября 1922 г. - 807 с; Советско-германские отношения 1922-1925. Документы и материалы. - М.: Политиздат, 1977. - Т.1. 1922. - 383 с.; Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора. Т.2. (1919-1922)- М.: Госполитиздат, 1971. - 596 с.; Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів ( 1917-1923 рр. ). - К.: Наукова думка, 1966. - 667 с.. Слід зауважити, що деякі з них не позбавлені упередженості, суб'єктивізму, проте містять багато цінного інформативного матеріалу. Опубліковані дипломатичні документи, протоколи конференцій і тексти договорів розкривають специфіку тогочасної міжнародної ситуації, політику провідних європейських та українських національних держав і більшовицької УСРР. Крім того, в них розкрито основні етапи еволюції двосторонніх відносин від Брестського до Рапалльського договорів, подано картину офіційної політики українського радянського уряду, розкрито перебіг переговорів, виокремлено ініціаторів радянсько-німецького зближення та його противників, висвітлено причини, які були перешкодою на шляху підписання Рапалльського договору 1922 р.

Важливими для розкриття теми дослідження є не позбавлені суб'єктивізму мемуари учасників досліджуваних подій, насамперед Ґ. Чичеріна, Д. Ллойд-Джорджа, Ж. Клемансо, А. Тардьє, У.Черчиля, Р. Пуанкаре, В. Вільсона, які містять інформацію щодо планів політичних сил, розкривають напрями зовнішньої політики, проливають світло на причини тих чи інших рішень.

Вагомим джерелом при висвітленні ряду аспектів досліджуваної проблеми є матеріали періодичних видань, що виходили на початку 20-их років ХХ ст.: більшовицькі видання «Правда», «Известия», «Комуніст» та видання симпатиків українських національних сил «Тризуб», «Українське слово», «Український прапор». На їх шпальтах розглядалась міжнародна ситуація у світі і, зокрема, в Європі. Темою новин нерідко ставали міжнародні конференції, що проводились у той час (Каннська, Генуезька ). Вміщався огляд внутрішньої ситуації країн Європи, в тому числі й Німеччини, замальовки щодо зустрічей керівників держав та дипломатів на найвищому рівні. Варто зазначити, що шпальти газет відображали ідеологічні уподобання того чи іншого політичного угрупування.

У другому розділі «Відкриття українського радянського представництва у Берліні» аналізуються економічні та політичні причини цього кроку. Ще в роки Першої світової війни політичні та військові кола Німеччини намагались використати український національний рух з метою ослаблення Російської імперії. Свого часу Союз визволення України тісно співпрацював із німцями, намагаючись у такий спосіб здобути незалежність України. Пізніше більшість членів СВУ перейшли на дипломатичну службу спочатку до Української Держави, а потім УНР Директорії, і активно використовували налагоджені контакти.

Українське радянське керівництво на чолі з Х. Раковським намагалося проводити автономну зовнішньополітичну лінію, незважаючи на супротив московського центру. Більшовицький уряд УСРР погоджувався визнати домовленості, ухвалені попередніми національними урядами П. Скоропадського та С. Петлюри з Німеччиною, тоді, як РСФРР, навпаки, проводила політику взаємного скасування довоєнних та воєнних боргів Росії і Німеччини. Кінцевою метою цієї політики була спроба стати правонаступниками попередніх урядів Центральної Ради, П. Скоропадського та УНР Директорії. Звісно, у політичних таборах двох держав були як прихильники, так і противники зближення. Слід враховувати, що незважаючи на намагання міцно стояти на самостійницьких позиціях, політика УСРР усе ж ішла у фарватері радянської Росії.

Німеччина лавірувала між ворогуючими таборами, намагаючись підтримувати зв'язки як з українськими національними урядами Центральної Ради, Української Держави П. Скоропадського, УНР Директорії, так і з УСРР на чолі з Х. Раковським. Звісно, це пояснювалося головною метою німецької політики на Сході - одержати доступ до величезних сировинних запасів та відновити ринки збуту своїх товарів, що були втрачені в роки війни. Іншим завданням німців стало відновлення військового потенціалу держави, що суттєво обмежувався за умовами Версальського договору 1918 р. Німецький генералітет планував розвивати таємне співробітництво з метою навчання офіцерського складу та виробництва одиниць військової техніки. Відтак, економічні чинники домінували над політичними. Сировинні проблеми - нестача хліба, вугілля, залізної руди, марганцю - змушували німців торувати шлях на Схід, де важливим стратегічним партнером виступала Україна.

В основі взаємин німецького керівництва з українськими урядами переважали, перш за все, торгівельні інтереси. Проте на початку 1920-х рр. німецький уряд усе більше схилявся до співробітництва з більшовиками, вважаючи їх найбільш вірогідними переможцями, що значно ускладнювало становище українських національних урядів. Однак, це не завадило німецьким дипломатам час від часу використовувати національні сили України аби виторгувати поступки з боку більшовиків.

Більшовицька влада гостро потребувала коштів на ведення громадянської війни та реалізацію химерних економічних заходів у межах політики воєнного комунізму. Складне економічне становище Німеччини та України штовхало країни на шлях співробітництва, до налагодження двосторонніх контактів. Безробіття, гіперінфляція, нестача ринків збуту - ці тенденції були характерними для обох держав, тому політики Німеччини й України активно йшли на зближення.

Незважаючи на відносно несприятливу ситуацію, українська радянська дипломатія мала певні досягнення на міжнародній арені. Проголошення нової економічної політики, дозвіл на отримання концесій, курс на мирне співіснування з капіталістичними країнами - все це змусило західні політичні та ділові кола змінити своє ставлення до більшовиків.

Важливу роль у розвитку двосторонніх політичних і торгівельно-економічних відносин відігравало українське радянське повноважне представництво, відкриття якого було пов'язане з об'єктивними, насамперед, економічними (потреба відновлення двостороннього товарообміну) чинниками. Глибока сировинна криза, яка вразила Німеччину, змушувала шукати партнерів на Сході. Ще однією причиною, яка відіграла позитивну роль, була зовнішня ізоляція як Німеччини, так і радянської Росії в умовах Версальсько-Вашинґтонської системи.

У третьому розділі «Діяльність представництв УСРР та УНР у Німеччині. Питання українського грошового фонду (1921-1922 рр.)» висвітлено зміну курсу більшовицького керівництва, в якій деякі європейські політики навіть вбачали повернення до капіталізму. Західні країни намагалися налагодити контакти з більшовиками.

Німеччині, яка зазнала поразки у війні і за умовами Версальського мирного договору фактично перетворилась на другорядну державу, що явно не відповідало її потенціалу, відводилось особливе місце у стратегії радянської влади. У своїй зовнішній політиці радянський уряд зважав на суперечності між капіталістичними країнами, орієнтуючись на держави, які зазнали поразки у війні. Радянська Україна виконувала цей план і вже перші кроки принесли певні результати.

Важливим досягненням УСРР можна вважати відкриття політичного представництва в Німеччині, якому відводилось особливе місце у стратегії більшовиків, адже розвиток відносин із цією країною було завданням номер один. Х. Раковський, як голова Раднаркому і нарком закордонних справ УСРР особисто розробляв політичну лінію щодо цієї країни. Вагомий внесок у розвиток двосторонніх відносин зробив політичний представник радянської України в Німеччині В. Ауссем. Незважаючи на відверто вороже налаштування німецьких політиків та недовіру з боку російських дипломатів, котрі не розуміли доцільність окремого існування представництва УСРР, уже в перший рік діяльності представництва було налагоджено зв'язки з політичними та підприємницькими колами, закладено підвалини для подальшого економічного й політичного співробітництва. Проте спроби знайти спільну мову з представництвом УНР успіху не мали. Радянське політичне представництво нейтралізувало діяльність української політичної еміграції, змусивши її поступово згортати свою діяльність. Німеччина у цей період активно розвивала політичне й економічне співробітництво з УСРР і поступово відходила від контактів з українською політичною еміграцією. Такі результати були, перш за все, досягненням повноважного представництва УСРР на чолі з В.Ауссемом.

Берлін був осередком діяльності багатьох емігрантських політичних угрупувань, які розгорнули активну антибільшовицьку кампанію. У місті функціонували видання як російських, так і українських національних сил, які гостро конкурували між собою, намагаючись здобути фінансову та політичну підтримку з боку Німеччини або держав Антанти. Особливо ефективно діяло представництво УНР у Німеччині, яке попри урізаний штат та брак фінансування інформувало про події в Україні й вело активну пропагандистську кампанію проти УСРР та її представництва в Німеччині.

На радянське представництво покладалось чимало завдань, серед яких головне - домогтися ізоляції, а згодом і ліквідації представництва УНР Директорії в Берліні. З цією метою у пресі була розгорнута широка кампанія щодо компрометації представництва УНР. У цьому більшовицьким дипломатам активно допомагали деякі німецькі політичні кола, що не могли вибачити С. Петлюрі союз із Польщею.

Ще одним важливим завданням українських радянських дипломатів було недопущення об'єднання антирадянських, антибільшовицьких сил. Це зумовило розгортання активної агітаційної кампанії з поширення серед еміграційних кіл лояльних більшовизму настроїв (у т. ч. оголошення амністії), що звісно вело до внутрішнього розколу опозиційних більшовикам сил. радянський представництво німеччина рапалльський

Розташоване у Берліні представництво УСРР швидко розгорнуло активну діяльність, не в останню чергу завдяки його керівнику - В. Ауссему, а також голові Раднаркому та народному комісару закордонних справ УСРР Х. Раковському. Це дозволило більшовикам перехопити ініціативу і скористатися проблемами дипломатії УНР Директорії - недостатнім фінансуванням, різними поглядами на зовнішньополітичну орієнтацію, боротьбою між окремими політичними угрупуваннями.

Одним із ключових питань міжнародних відносин на початку 1920-х рр. була проблема українських грошових фондів, що перебували у німецьких банках. Ряд держав були зацікавлені отримати ці кошти з метою подальшого субсидування антибільшовицьких рухів на теренах України. Уряд УНР Директорії робив безуспішні спроби повернути втрачені фонди (зокрема, акції М. Василька - повноважного представника у Швейцарії, Х. Барановського - міністра фінансів). Зі свого боку, представництво УСРР на чолі з В. Ауссемом з допомогою таємних агентів збирало всю відому інформацію та намагалось віднайти оригінал чи копію договору, підписаного П. Скоропадським та німецьким урядом, що увійшов в історію як «хлібний договір». Українські більшовики офіційно заявили протест з приводу можливої передачі грошей УНР. Х. Раковський намагався використати ці кошти у переговорному процесі з Німеччиною, як контрпретензії в разі спроби німецьких дипломатів повернути втрачене під час евакуації майно. Майбутні відносини між державами українське більшовицьке керівництво планувало будувати на основі попередніх договорів, щоб, таким чином, стати наступниками попередніх урядів. Зусилля сторін були спрямовані не лише на отримання доступу до фондів, але й на нейтралізацію конкурентів. Особливо гостра боротьба розгорнулася між представництвами УНР та УСРР. Більше того, до конфлікту були причетні великі держави (зокрема, Франція) та переможена у війні Німеччина.

У четвертому розділі «Генуезька конференція: початок згортання українських представництв у Німеччині» констатується, що вихід із кризи, яка охопила континент на початку 1920-х рр., європейські політики вбачали у налагодженні співробітництва з Німеччиною та радянськими республіками, що опинилися поза межами Версальсько-Вашинґтонської системи. Для цього у січні 1922 р. була скликана Каннська конференція, яка ухвалила ряд постанов щодо Німеччини й радянської Росії. Конференція у Каннах стала етапом підготовки до майбутньої Ґенуезької конференції 1922 р, на якій Європейські держави хотіли розробити спільний план дій щодо боротьби з економічною кризою. З метою фінансової допомоги країнам Європи було вирішено запросити на конференцію США, проте американці, дотримуючись політики ізоляціонізму, відмовились від участі. Дипломати від США виступали на Генуезькій конференції у ролі спостерігачів.

РСФРР та УСРР опинились напередодні європейського форуму у досить складній ситуації. Країни ніяк не могли подолати наслідки голоду 1921-1922 років, що стали відомі на Заході і дали привід для широкої антикомуністичної агітації. Харків намагався відновити виробничі потужності промисловості, проте це було непростим завданням, зважаючи на жалюгідний стан фінансів та гостру потребу у кредитах. Українським більшовикам не вдалось домогтися закриття представництв УНР за кордоном, що шкодило міжнародному визнанню та авторитету держави. Більше того, з метою розколу еміграції, навіть була здійснена спроба залучити на свій бік частину українських сил, що вороже ставилась до С. Петлюри. Перед Генуєю комуністи вели переговори з М. Шаповалом, Є. Петрушевичем та С. Маркотуном.

Уряд Директорії УНР намагалось перешкодити участі представників від УСРР на міжнародній конференції в Генуї. В листах до міністра закордонних справ та прем'єр-міністра УНР Симон Петлюра наголошував на важливості прийнятих рішень у Каннах. Голова Директорії підкреслював, що мова йде про фактичне визнання де-факто чи де-юре радянського уряду, що було б украй негативним фактором для українського уряду в екзилі. Дипломатичні місії та представництва Директорії УНР звернулися до європейських держав з офіційним протестом проти участі більшовицьких делегатів у роботі конференції. Все ж, ефективно протидіяти процесові визнання радянських республік не вдалось.

РСФРР вирішило створити об'єднану союзну делегацію від усіх радянських республік для кращого контролю та керівництва. До її складу увійшли досвідчені дипломати з переважанням московських представників. Україна делегувала на конференцію Х. Раковського, котрий став ключовою фігурою конференції. Радянська Україна продовжувала лінію на розвиток співробітництва з країнами Європи. Генуезька конференція мала вирішувати суто економічні питання, саме на цьому наполягали дипломати від Франції. Проте майже відразу почали вестись політичні переговори.

Х. Раковський розумів необхідність отримання від західних банкірів та промисловців кредитів необхідних для відбудови економіки. Схоже завдання ставив перед німецькою делегацією канцлер Й. Вірт. Німеччина теж потребувала кредитів для стабілізації фінансів, підірваних репараційними виплатами та вливання коштів у промисловість. Проте під час конференції вияснилось, що Франція та Великобританія не хочуть йти на зближення та поступки у питанні ревізії Версальського договору та фінансових вливань, тож більшовики та німецькі делегати вирішили укласти договір про співробітництво.

Важливим як для Німеччини, так і (в майбутньому) для УСРР став Рапалльський договір 1922 р., який мав дати поштовх розвитку двосторонніх політичних та економічних відносин. Підписання договору знаменувало поступову ревізію тяжких для Німеччини умов Версальського договору та давало додатковий козир у переговорах з країнами-переможницями.

Делегація від УНР намагалась зірвати переговори між Заходом та більшовиками, довести нелегітимність радянської влади в Україні та її неминучий крах у недалекому майбутньому. Суттєвих успіхів ці заяви не мали. Х. Раковський мав контакти з Є. Петрушевичем та С. Маркотуном, під час Генуї обговорювались питання співробітництва, проте суттєвих результатів досягти не вдалось.

Незважаючи на непорозуміння, ряд претензій стосовно українських активів, затягування переговорного процесу з боку Німеччини, викликаного позицією окремих політичних кіл європейських країн, договір було підписано.

Для цього було вдало використано візит французького прем'єр-міністра Е. Ерріо. На шпальтах газет та серед дипломатичних кіл поширювались чутки щодо можливого підписання угоди з Францією. Німці боялись, що французький уряд їх випередить і прискорили переговорний процес.

Під час переговорів щодо поширення на радянську Україну дії Рапалльського договору її представник В. Ауссем намагався відстояти право УСРР підписати окремий договір, який би базувався на попередніх домовленостях, однак жорстка політика московського центру стала на перешкоді цим планам. Ця тактика призвела б до визнання українського більшовицького уряду правонаступником попередніх і позбавила УНР легітимності. До того ж 400 млн. марок вирішували питання грошового кредиту необхідного для економіки, а також відрізало уряд УНР від цих коштів. Для радянської України Рапалльський договір означав визнання де-юре з боку Ваймарської республіки - однієї із важливих держав Європи, яка, утім, переживала скрутні часи. Підписання договору й поширення його на УСРР викликало протест з боку екзильного уряду УНР, який подав відповідний меморандум. Рапалльський договір знаменував собою початок згортання дипломатичних місій УНР і переорієнтацію європейських держав на співробітництво з УСРР.

Питання грошових фондів обговорювалося на Рапалльській конференції та під час таємних зустрічей Х. Раковського з Є. Петрушевичем і С. Маркотуном (голова Українського національного комітету, створеного 1919 р. у Парижі). Достеменно невідомо, чи було досягнуто домовленостей із цього питання. Проте вже на початку 1922 р. несприятлива політична ситуація призвела до поступового згортання діяльності українських національних сил. Не в останню чергу цьому процесу сприяла діяльність повноважного представництва УСРР.

Перевага українського радянського повноважного представництва була нетривалою, адже у Москві йшли переговори стосовно майбутнього утворення СРСР. В. Ауссем у листах до колег наполягав на нерозголошенні інформації щодо майбутнього союзного договору, усвідомлюючи що це може зашкодити у переговорах з німецькими дипломатами.

Висновки

У висновках наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявилося у концептуальних підходах до розв'язання проблеми комплексного наукового аналізу досліджуваного питання. Українсько-німецькі відносини базувались на давніх політичних і торгівельно-економічних зв'язках. Крім того, військова еліта Німеччини під час Першої світової війни активно залучала до співробітництва та субсидувала український національно-визвольний рух з метою ослаблення Російської імперії. Політичному порозумінню радянської Росії та Німеччини певною мірою сприяла позиція Заходу. Версальська система безпеки, що була створена після Першої світової війни, залишила радянську Росію та Німеччину у зовнішній ізоляції, що, зважаючи на військовий, економічний та політичний потенціал цих країн, такий крок був помилкою. Політичні еліти обох держав були налаштовані на ревізію Версальської системи шукали шляхи порозуміння. У колі спільних інтересів перебувало питання кордонів, які за Версальською системою були перерозподілені на користь Польщі. Незважаючи на залежність УСРР від Москви, уряд Х. Раковського намагався побудувати власну лінію у відносинах з Німеччиною. Суттєвою різницею у підходах було те, що українські радянські дипломати прагнули базуватися на домовленостях, підписаних із попередніми урядами П. Скоропадського та С. Петлюри. Водночас, російські радянські дипломати, навпаки, намагались анулювати попередні домовленості і почати будівництво відносин з чистого аркуша.

Варто зазначити, що вирішальними у налагодженні стосунків усе ж були економічні чинники. Скрутне господарське становище Німеччини та УСРР штовхало їх до співробітництва. Безробіття, гіперінфляція, втрата ринків збуту - ці тенденції були спільними, то ж політики Німеччини й УСРР активно йшли на зближення.

Діяльність відкритого у другій половині 1921 р. українського радянського представництва мала на меті, у першу чергу, поліпшення репутації більшовиків в очах європейської спільноти. Головними завданнями було визначено: протидію пропагандистській активності дипломатів УНР; налагодження контактів із політичними та діловими колами Німеччини; сприяння розколу опозиційних більшовикам сил та поширення «зміновіхівських» настроїв.

Німеччина активно використовувала суперечності між двома таборами, намагаючись підтримувати зв'язки як з українськими національними, так і з радянським урядом, що пояснювалось головною метою німецької політики на Сході - одержати доступ до сировинних запасів та відновити втрачені в роки війни ринки збуту. В основі взаємин Німеччини з українськими урядами лежали, перш за все, торгівельні угоди.

На початку 1921 р. уряд радянської України визнали деякі європейські країни. Відкриття політичного представництва в Німеччині (голова В. Ауссем) сприяло поглибленню співпраці між двома країнами. Уже за перший рік діяльності було налагоджено зв'язки з політичними та діловими колами Німеччини. Однією із ключових проблем міжнародних відносин на початку 1920-х рр. було питання грошових фондів, які перебували у німецьких банках. Уряд УНР неодноразово намагався звільнити ці кошти з метою їх використання для продовження боротьби з більшовицьким режимом в Україні. У свою чергу німецький уряд перебував у скрутному фінансовому становищі у зв'язку з накладеними умовами Версальського мирного договору репараційними виплатами. Німці заморозили кошти до часу встановлення в Україні легітимної влади, знайшовши формальний привід для невиплати коштів. За право володіння цими коштами українське радянське представництво розгорнуло активну боротьбу. У хід пішла не лише агентурна інформація, а була знайдена необхідна документація. У цей конфлікт були втягнуті великі держави, зокрема, Франція, яка прагнула завдяки цим коштам продовжити боротьбу з більшовицьким режимом. Питання грошових фондів обговорювалося на Рапалльській конференції, зокрема, під час таємних зустрічей Х. Раковського з Є. Петрушевичем і С. Маркотуном.

На початку 1922 року у Каннах Німеччині та радянським республікам було висунуто ряд вимог у разі виконання яких, європейські держави могли допустити їх до переговорного процесу. Було призначено скликати міжнародну конференцію за участю Німеччини та радянських республік з метою вирішення загальних економічних питань та виходу з важкої фінансової кризи. УСРР та Німеччина багато сподівань пов'язували з майбутньою Генуезькою конференцією. Проте жорстка позиція країн-переможниць, що не йшли на поступки у питанні ревізії Версальського договору, змусили підписати договір між РСФРР та Німеччиною, умови якого восени поширились і на радянську Україну. Під час Генуезької конференції Під час таємної зустрічі Х. Раковського з Є. Петрушевичем та С. Маркотуном. обговорювалися питання можливого співробітництва. Однак домовитись не вдалось. Керівництво УНР розуміло небезпеку участі УСРР у переговорному процесі, адже це означало визнання більшовицької влади. Перед дипломатичними представництвами були поставлені завдання донести до європейських країн небезпеку визнання УСРР. Проте дипломатичні дії УНР не зірвали Генуезької конференції і хоча конкретних домовленостей та результатів конференція не досягла Радянській Росії та Німеччині вдалось підписати у м. Рапалло двосторонній договір, за яким вони разом відмовлялись від майнових та грошових претензій. Договір був підписаний всупереч волі інших європейських держав, які висловили обурення з цього приводу. Рапалльський договір розпочав поступову ревізію умов Версальського договору.

Поширення дії Рапалльського договору на УСРР означало визнання її де-юре з боку Ваймарської республіки. Юридичне оформлення відносин мало дати поштовх до їх поглиблення, проте проголошення СРСР призвело до поступового згортання закордонних представництв УСРР. Х. Раковський був усунутий з усіх посад, що прискорило процес закриття українських радянських представництв за кордоном.

Публікації у фахових виданнях

1. Нетреба Ю.Б. Діяльність представництва УСРР в Німеччині (1921 р.) /Ю.Б. Нетреба // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. - К., 2006. - Т.11. - С. 258-272.

2. Нетреба Ю.Б. Питання грошових фондів в українсько-німецьких відносинах на початку 1920-х рр. / Ю.Б. Нетреба // Український історичний збірник - К., 2006. - Вип. 9. - С. 194-204.

3. Нетреба Ю.Б. Поширення дії Рапалльського договору на УСРР / Ю.Б. Нетреба // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. - К., 2006 - Т.12. - С. 305-327.

4. Нетреба Ю.Б. Передумови відкриття українських представництв у Німеччині на початку 1920-х рр. / Ю.Б. Нетреба // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2007. - Т.17: На пошану професора В.П. Газіна. - С.307-319.

5. Нетреба Ю.Б. Дипломатичне протистояння представництв УСРР та УНР Директорії у Німеччині на початку 1921-1922 рр. / Ю.Б. Нетреба // Буковинський журнал. - Чернівці, 2009. - №1-2. - С. 144-149.

Анотація

Нетреба Ю.Б. Дипломатичне протиборство представництв УСРР та УНР в Німеччині (1921-1922 рр.)

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02. - всесвітня історія.

Дисертація присвячена аналізу дипломатичного протистояння представництв УСРР та УНР у Німеччині в 1921-1922 рр. Завдяки їх наполегливій діяльності було налагоджено контакти з політичними та діловими колами Ваймарської республіки. Розгорнуто активну інформаційно-пресову діяльність, завдяки чому вдалось нейтралізувати вплив українських емігрантських кіл. Повпред УСРР шукав шляхи для розвитку економічного співробітництва з Німеччиною, йшли переговори про надання західним промисловцям концесій. Крім того, велась постійна ідеологічна кампанія серед українських емігрантів за повернення в Україну з метою розколу політичного суперника.

Керівник представництва неодноразово брав участь у переговорному процесі. Саме завдяки В. Ауссему вдалось поширити дію Рапалльського договору на Україну. Представництво УСРР приділяло багато уваги питанню грошових фондів, збираючи інформацію та ведучи переговори з офіційними колами Німеччини.

Ключові слова: українське представництво, дипломатія, грошові фонди, договір, міжнародні відносини.

Аннотация

Нетреба Ю.Б. Дипломатическое противостояние представительств УССР и УНР в Германии (1921-1922 гг.)

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. - всемирная история.

Диссертация посвящена анализу дипломатической борьбы представительств УССР и УНР в Германии (1921-1922гг.)

Совместные политические и экономические интересы Украины и Германии в начале 1920-х гг. привели к постепенному сближению. Послевоенная Европа создала Версальскую систему безопасности, чтобы исключить возможность войны в будущем. Целый ряд стран и среди них советская Украина и Германия, оказались за бортом европейских процессов, что содействовало их сближению. В круг общих интересов, кроме прочего, входил вопрос границ, перераспределённых Версальской системой в пользу Польши. Украинское большевистское правительство соглашалось признать договоры, подписанные национальными правительствами П. Скоропадского и С. Петлюры, тогда, как РСФСР, наоборот, старалась воплотить в жизнь политику взаимного списания долгов. Несмотря на намерения украинских большевиков проводить самостоятельную линию, она следовала в фарватере политики Москвы.

И всё же главными были экономические факторы. Тяжёлое хозяйственное положение (безработица, гиперинфляция, потеря рынков сбыта) Германии и Украины вынуждали страны к сотрудничеству, а богатая природными ресурсами Украина была выгодным партнёром. Немецкие дипломаты старались наладить контакты со всеми правительствами, которые контролировали территорию Украины.

Важным достижением УССР можно считать открытие, возглавляемого В. Ауссемом политического представительства в Германии, которому отводилось особое место в развитии отношений с этой страной. Главной задачей созданного представительства была нейтрализация и ликвидация существующей дипломатической миссии УНР. Острая борьба принесла успех украинским большевикам. Уже за первый год существования полпредства был достигнут ряд успехов, в т. ч. налажены связи с германскими политическими и деловыми кругами, заложен фундамент для дальнейшего экономического и политического сотрудничества. Германия в этот период активно развивала взаимоотношения с украинскими большевиками и отходила от контактов с УНР.

Представительство во главе с В. Ауссемом розвернуло активную агитацию, направленную против дипломатической миссии УНР. Главной ареной борьбы выступали газеты. В них помещались, при поддержке некоторых политических кругов Германии, компрометирующие материалы.

Х. Раковский входил в состав союзной делегации и брал активное участие в переговорах. Он встречался с деятелями украинской оппозиции С. Маркотуном и Е. Петрушевичем, но существенных результатов их консультации не имели.

Новым этапом отношений между Германией и Советской Украины стало подписание на Генуэзской конференции Рапалльского договора, который стал точной копией раньше подписанного договора с большевистской Россией. После подписания союзного договора между советскими республиками и создания СССР украинские представительства за рубежом постепенно сворачивали свою деятельность. Украинские руководители, которые, создали целую сеть зарубежных представительств, были отстранены.

Ключевые слова: украинское представительство, дипломатия, денежные фонды, договор, международные отношения.

Annotation

Netreba J. B. The confrontation of the diplomatic representative offices of the USSR and the UNR in Germany (1921-1922).

The dissertation for a candidate of historical sciences degree conferment by specialty - 07.00.02 - World History.

The dissertation is dedicated to analyses of the diplomatic confrontation between the representative offices of the USSR and UNR in Germany (1921-1922).

The joint political and economic interests of Ukraine and Germany at the beginning of 1920-th have resulted in gradual rapprochement. The active informative and press activity, that enabled to neutralize influence of the Ukrainian emigrant circles, is unfolded. The UNR searched the ways of development of economic collaboration with Germany, the negotiations went about the grant of concessions western industrialists. A permanent ideological campaign was conducted among the Ukrainian emigrants for returning to Ukraine with the purpose of dissidence of political competitor.

The leader of representative office repeatedly took part in a voice process, exactly due to V. Assume it was succeeded to spread operating of the Treaty of Rapallo on Ukraine. The representative office of the USSR spared much attention the question of money funds, collecting information and negotiating with the official circles of Germany.

...