Українське питання в російській імперії на початку ХХ ст. історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. ІСТОРІОГРАФІЯ

Демуз Інна Олександрівна

ЧЕРКАСИ - 2008

Анотації

Демуз І.О. Українське питання в Російській імперії на початку ХХ ст. Історіографія. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2008.

У дисертації здійснено комплексний аналіз історіографії з історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст. Проведено класифікацію історіографічних джерел з теми. Виділено чинники впливу на кількісне та якісне збільшення наукових знань про українсько-російські відносини. Обґрунтовано етапи нагромадження відповідних матеріалів, виявлено характерні особливості досліджень на визначених історіографічних стадіях. Доведено, що дорадянські розвідки з національної тематики початку ХХ століття мали переважно мемуарно-публіцистичний характер, однак саме вони заклали фундамент для подальших наукових студій. Праці радянських учених містили заангажовані, ідеологізовані висновки, спрямовані на обґрунтування керівної ролі пролетаріату в революційній боротьбі на початку ХХ ст. Сучасна історична наука, визнаючи пріоритетною національну проблематику, містить здебільшого об'єктивні та ґрунтовні висновки з названої теми.

Окреслено недосліджені та недостатньо розроблені аспекти теми, обґрунтовано пропозиції щодо їхнього подальшого вивчення.

Ключові слова: українське питання, українські національні політичні партії, депутати Державної думи, свідома інтелігенція, культурно-освітні організації, реакційно-шовіністичні підходи.

Демуз И.А. Украинский вопрос в Российской империи в начале ХХ в. Историография. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Черкасский национальный университет имени Богдана Хмельницкого. - Черкассы, 2008.

В диссертации проведен комплексный анализ историографии по истории украинского вопроса в Российской империи в начале ХХ века. Осуществлено изучение таких аспектов проблемы, как теоретическая разработка украинскими политическими партиями национального вопроса, обсуждение украинских запросов в законодательном органе Российкой империи - Государственной думе, борьба національно сознательной интеллигенции за введение в обиход украинского языка, влияние культурно-образовательной организации “Просвиты” на становление национального самосознания, а также отношение реакционно-шовинистических кругов общества к украинской идее. Обосновано ряд новых теоретических положений, что дало возможность концептуально переосмыфикацию историографических источников по теме. В работе изучена публицистическая и политическая литература дореволюционного периода, советские партийные и научные издания, мемуарная диаспорная литература, современные издания исторического, педагогического и литературного направлений, а также отдельные сборники партийных программ и уставних документов, посвященные национальным проблемам украинского населения начала ХХ века.

Диссертантом выявлены факторы, которые обуславливали количественное и качественное увеличение научных знаний об украинско-русских отношениях. Проанализировано влияние идеологии и политической конъюнктуры на разработку проблематики на протяжении ХХ века, влияние личных прерогатив и общественных позиций авторов работ на качество последних, уровень объективности исследований.

Обосновано историографические этапы накопления соответствующих знаний, выделено особенности каждой из указанных стадий. Диссертант в изучении вопроса выделила следующие этапы: 1) дореволюционный; 2) советский; 3) современный; а также периоды и периоды накопления знаний: 1) 1900-1917 гг.; 2) 1918 - конец 20-х гг. ХХ ст.; 3) 30-е - первая половина 50-х гг. ХХ ст.; 4) середина 1950-х - конец 80-х гг. прошлого века; 5) 1991 г. - настоящее время. Дореволюционный этап характеризовался публицистической природой исследований национальной проблематики, советский - существованием заидеологизированых, тенденциозных работ с обоснованием ведущей роли пролетариата в революционной боротьбе и отрицательным взглядом на национальные процессы. Однако, наряду с этим, существовала литература диаспоры с более или менее объективными подходами к предмету нашего изучения. Современный этап ознаменовался существованием новых тенденций в исторической науке, основанных на принципах идеологического плюрализма, толерантности, независимой критики, этноцентризма.

Диссертантом очерчено неиследованные и недостаточно разработаные аспекты проблемы, обосновано предложения о дальнейшем их изучении.

Ключевые слова: украинский вопрос, украинские национальные политические партии, депутаты Государственной думы, сознательная интеллигенция, культурно-образовательные организации, реакционно-шовинистические подходы.

Demuz I.O. Ukrainian question in Russian Empire at the beginning of the XX-th century. Historiography. - Manuscript.

The dissertation on getting the scientific degree of the candidate of the historical sciences on specialty 07.00.06 - historiography, Source Study and special historical disciplines. - Cherkassy National University after Bohdan Khmelnitsky. - Cherkassy, 2008.

In the dissertation complex historiographical analysis of published literature about attempts of solution of Ukrainian question in Russian Empire at the beginning of the XX-th century was made. Factors of influence to the quantitative and quantitative increase of scientific knowledge about Ukrainian-Russian relations were marked out. Classification of historiographical sources of present theme was made. Stages of concentration of corresponding materials were substantiated, typical peculiarities of investigations at the determined historiographical stages were shown. It was proved, that pre-soviet investigations of national subjects at the beginning of the last century had mainly memoirs publicist character, but exactly they put the basement for the next scientific elaboration. Works of soviet scientists had prejudiced, exaggerate conclusions, directed to the substantiation of leading role of proletariat in revolution struggle at the beginning of the XX-th century. Modern historical science admits national problems as main ones and it is filled of objective and detailed conclusions front named theme.

Uninvestigated and insufficiently investigated aspects of the problem were outlined, suggestions of their next studying were substantiated.

Key words: Ukrainian question, Ukrainian national political parties, deputies of State Duma, conscientious intellectuals, cultural-educational organizations, reactionary-chauvinistic points of view.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Українське відродження початку ХХ ст. відзначалося поєднанням культурних і політичних засад національного руху. У перше десятиліття позаминулого століття сформувалися партії, які запропонували на програмовому рівні вимоги національно-державного будівництва. Окрім того, політики здійснили спробу винести вирішення українського питання на парламентський рівень. Прогресивна громадськість засуджувала національний гніт у галузі культури, відстоювала право на вільний розвиток рідної мови та функціонування народних шкіл. Тому в багатонаціональній Російській імперії перед царською владою постало питання залагодження міжетнічних стосунків.

Актуальність обраної нами для вивчення теми обумовлена тим, що по-перше, сучасна незалежна й суверенна Українська держава побудована на ідеях, закладених політичними діячами минулого, водночас використання та збагачення набутого досвіду минулого сприяє сьогодні розбудові країни на демократичних засадах. Як засвідчує нинішній перебіг подій, ідеї національних, патріотично налаштованих кіл початку ХХ століття про національний парламент, вільну діяльність партій і культурно-громадських організацій, статус української мови знайшли практичне втілення в сучасних державницьких моделях. Тому без дослідження минулого, усвідомлення об'єктивного історіографічного зрізу певних історичних явищ, зокрема спроб вирішення національних конфліктів у державі, неможливо, на нашу думку, будувати гармонійні міжнародні відносини, розробляти ефективну регіональну політику, формувати громадянське суспільство; по-друге, роль і значення міжнаціональних взаємин у сучасній Україні, їхній вплив на внутрішню і зовнішню політику держави висувають дослідження національного питання та його історіографії до розряду актуальних проблем історичної науки. Така ситуація вимагає не лише практичного втілення гуманної національної політики, але й наукового переосмислення процесів і явищ зазначеної сфери; по-третє, значний масив літератури, створеної від початку ХХ століття до сьогодення про вирішення українського питання в Російській імперії в 1900-1917 рр., потребує комплексного й ґрунтовного історіографічного аналізу, що дозволить викристалізувати справжню історію подій, без перекручувань, міфів та ідеологічних нашарувань змалювати об'єктивний стан речей з метою використання попереднього досвіду в нинішніх умовах. Сучасний етап розвитку історичної науки вимагає зламу застарілих підходів і стереотипів у вивченні національної історії, переосмислення наукової спадщини дослідників різних напрямків і глибокого вивчення проблем, упродовж десятиліть замовчуваних у вітчизняній науці. Деякі концепції і погляди сприяють нагромадженню історичних знань, їхньому подальшому розвитку, інші, написані на рівні масової історичної свідомості, не відповідають вимогам часу, сучасному стану історіографічної теорії і практики.

Отже, зазначена тема має суспільно-політичне та науково-практичне значення, чим і зумовлюється її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з держбюджетною темою “Влада і суспільство на українських землях у ХІХ - на початку ХХ ст.: тенденції розвитку у контексті історії Центрально-Східної Європи” (державний реєстраційний номер 0105U000284).

Об'єктом дослідження є проблемна історіографія з історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.

Предметом вивчення є зародження, становлення й розвитку наукових знань про постановку українськими політичними партіями національних вимог і їхню практичну реалізацію, діяльність українських депутатів у Державній думі чотирьох скликань, участь свідомої інтелігенції в культурно-просвітницькому та політичному русі України на початку ХХ ст., роль “Просвіти” в пробудженні національної самосвідомості народу, ставлення шовіністичних кіл суспільства до “української ідеї”.

Хронологічні межі дослідження охоплюють два виміри:

1) межі реальних подій, пов'язані з історією виникнення та діяльності українських політичних партій в Російській імперії, “Просвіти”, роботою Державної думи чотирьох скликань, а також активною участю свідомої української інтелігенції в боротьбі за народну школу та рідну мову (1900-1917 рр.). Зазначений період є своєрідною фазою українського національно-визвольного руху з остаточним переходом від культурництва до політичного етапу. Нижня межа - 1900 р. - обумовлена виникненням першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної української партії; верхня - 1917 р. - розпуском Державної думи четвертого скликання і революційними подіями, що започаткували новий період новітньої історії України; 2) межі проведення наукових досліджень з обраної нами для вивчення теми, початковий рубіж яких співпадає з подіями початку ХХ ст., а кінцевий триває до сьогодення.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються двох площин. Перша - територія Наддніпрянської України, що на початку ХХ ст. входила до складу Російської імперії (Київська, Катеринославська, Харківська, Херсонська, Полтавська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Таврійська губернії). Друга стосується географії наукових розвідок, опублікованих у Російській імперії, СРСР, у незалежній Україні та за кордоном (Канада, США, Німеччина, Франція, Угорщина, Чехія, Англія, Польща тощо).

Мета дослідження полягає в тому, щоб з'ясувати історіографічний процес конкретної наукової проблеми - українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:

- у контексті проаналізованої дорадянської, радянської, сучасної історіографії та діаспори визначити й обґрунтувати основні етапи і періоди дослідження українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.;

- з'ясувати політичні й національно-культурні складові українського питання в Російській імперії початку минулого століття в історіографічній спадщині ХХ-ХХІ ст.;

- враховуючи суспільно-політичний вплив на характер і зміст історичних досліджень, об'єктивно оцінити ступінь науковості праць, що висвітлюють зазначену тематику;

- охарактеризувати стан наукової розробки теми, виявити прикметні ознаки вивчення проблеми на різних історіографічних етапах;

- визначити елементи наступності та появу різноаспектних ідеологічних нашарувань в історичних дослідженнях, довести інформаційну значущість наукових праць для подальшої розробки історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

- з позицій об'єктивності та історизму осмислено й узагальнено досягнення дорадянської, радянської, пострадянської, сучасної історіографії та діаспори щодо історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.;

- висловлено критичну оцінку стосовно достовірності ряду фактів і висновків, які в радянський період сприймалися дослідниками як незаперечна істина;

- здійснено історіографічний огляд публікацій останніх років і розкрито їхнє значення для суттєвого переосмислення і доповнення проблеми;

- запропоновано періодизацію нагромадження знань у науковій літературі з історії вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ століття;

- окреслено перспективи подальших наукових розробок у галузі вивчення української національної проблематики початку ХХ ст.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що фактологічний матеріал, теоретичні положення, висновки і узагальнення, що містяться у роботі суттєво доповнюють і розширюють сучасні знання з історіографії історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст. Узагальнені результати сприятимуть подальшому науковому аналізу історії вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст., концентрації уваги дослідників на розробці актуальних тем.

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії та культури України ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди”. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на Другій всеукраїнській науково-практичній інтернет-конференції “Україна наукова” (Київ, 21-23 грудня 2006 р.); міжвузівській студентській науково-практичній конференції “М.П. Драгоманов у контексті європейського просвітницького руху” (Київ, 27 лютого 2007 р.); Міжнародній науковій конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (до 1100-річчя першої згадки Переяслава у джерелах) (Переяслав-Хмельницький, 28-31 травня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції “Науковий світ - 2008: стан та перспективи розвитку” (Вінниця, 11-24 лютого 2008 р.); Других всеукраїнських драгоманівських читаннях “Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії” (Київ, 14 березня 2008 р.); Міжнародній конференції “Українці за кордоном: історія, сучасність, проблеми, зв'язки з Україною” (Мюнхен, 26-27 квітня 2008 р.).

Публікації. Основні положення й висновки викладено в 9 публікаціях, 6 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 5,6 друкованих аркушів.

Обсяг та структура дисертації обумовлені метою, завданнями, проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (561 позиція). Загальний обсяг рукопису становить 237 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання, визначено об'єкт і предмет, окреслено хронологічні та територіальні межі, виділено наукову новизну і практичне значення дисертації, відображено рівень апробації її результатів, вмотивовано структуру роботи.

У першому розділі “Теоретичне та практичне підґрунтя дослідження історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.” розкрито методологічні засади дослідження, розглянуто ступінь наукової розробки теми, запропоновано періодизацію нагромадження відповідних знань, охарактеризовано використану джерельну базу та наукову літературу. В основу дисертації покладено історіографічні та конкретно-історичні методи: універсальний метод історіографічного аналізу й синтезу (для аналізу тематики й змісту праць, обґрунтування здобутих науковцями знань і встановлення повноти й вірогідності вивчення проблематики), історико-порівняльний (з метою співставлення поглядів дослідників, виявлення історіографічних аналогій і відмінностей у підходах істориків до проблеми), синхронний (для аналізу праць авторів одного й того ж історіографічного періоду, однак із протилежними методологічними підходами (розвідки істориків СРСР і діаспори), проблемно-хронологічний, який дозволив простежити започаткування досліджень із зазначеної проблематики та її подальшу розробку протягом наступних історіографічних періодів, ретроспективний, методи наступності й діалектичного підходу (для показу кількісного та якісного нагромадження матеріалу й установлення спадковості отриманих знань у наступні історіографічні періоди), діахронний (з метою розробки періодизації ґенези вивчення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.). Окрім того, було використано загальнонауковий метод класифікації. Розроблення основних положень дослідження ґрунтувалася на принципах проблемної історіографії, історизму, об'єктивності, цілісності й усебічності. Комплекс зазначених методів і принципів надав можливість проаналізувати історіографічні джерела з обраної для вивчення теми, систематизувати здобуту інформацію з метою створення цілісної картини розвитку відповідних історичних знань.

Під час написання дисертації автором опрацьовано різнопланову методологічну наукову літературу, яка, з одного боку, дозволила застосувати новітній теоретичний апарат (роботи Л. Зашкільняка, Я. Калакури, І. Ковальченка, І. Колесник, В. Коцура, А. Коцура, Л. Мельника), з іншого - врахувати сучасні історіографічні напрацювання з історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ століття (праці В. Дмитрушко, І. Ковальчука, В. Колесника, А. Коцура, В. Масненка, В. Меші, А. Павка).

Враховуючи вироблені дослідниками наукові історіографічні традиції та вплив суспільно-політичних факторів на історичну думку, запропоновано періодизацію накопичення знань із задекларованої тематики в єдності трьох етапів: дорадянського (від початку ХХ ст. до 1917 р.), радянського (1918 р. - кінець 1980-х рр.) та сучасного (з 1991 р. до сьогодення). В радянському етапі є підстави виокремити наступні історіографічні періоди: 1918 - кінець 1920-х рр.; 30-і - перша половина 50-х рр. ХХ ст.; середина 1950-х - кінець 1980-х рр. Протягом першого історіографічного етапу імперська влада обмежувала вивчення національно-визвольних рухів, оскільки результати цих студій могли загрожувати цілісності імперії. Розгляд повсякденних стосунків “малоросів” із “великоросами” до 1917 р. визначало протистояння офіційного самодержавства та його адептів (А. Савенко, П. Струве, С. Щеголев та ін.) з одного боку, та опозиційних сил національно свідомої інтелігенції (М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Могилянський, С. Петлюра, М. Порш, С. Русова, С. Черкасенко) - з іншого. Розвідки мали яскравий публіцистично-описовий характер і відображали політичні позиції їхніх авторів.

Радянський історіографічний етап характеризувався тим, що національна історія народів Російської імперії початку ХХ століття не була предметом безпосереднього дослідження, розвідки зводилися лише до вивчення проблем революційного руху, історії робітничого класу, боротьби з імперіалістичним режимом. Протягом 1918 - кінця 1920-х рр. з'явилися окремі праці, що висвітлювали політичні та національно-культурні аспекти українського питання в Російській імперії початку ХХ ст. (роботи О. Гермайзе, В. Дорошенка, О. Риша). Суспільні процеси, обумовлені українізацією в УСРР, дозволили підійти досить творчо до національної проблематики початку ХХ століття, хоча вже й почали з'являтися вияви гіпертрофованого “сталінського бачення історії” (дослідження Ф. Горовського, З. Гуревича, Д. Фріда). 1930-і - перша половина 1950-х рр. визначаються якнайменш плідний період у вивченні задекларованої теми через впливи офіційної державної ідеології, яка вбачала в національно-визвольних рухах вияв “буржуазного націоналізму”. Лише з середини 50-х рр. ХХ ст. спостерігається створення наукових праць, у яких використано ґрунтовний фактологічний і статистичний матеріал, однак при цьому висновки дослідників мали заангажований і деформований характер, вони ґрунтувалися на визнанні досягнень більшовицької фракції у представницькому органі Російської імперії, зневажливому ставленні до діяльності українських соціал-демократичних партій початку ХХ ст., замовчуванні здобутків національної свідомої інтелігенції (дослідження А. Авреха, Т. Бурмістрової, М. Добротвора, В. Дякіна, Ф. Лося, Є. Черменського). Протилежними, більш виваженими й об'єктивними підходами відзначалися напрацювання діаспори, що друкувалися за кордоном протягом усього існування СРСР (мемуари О. Лотоцького, С. Русової, Є. Чикаленка, праці І. Мазепи, О. Назарука, П. Феденка).

Після проголошення незалежної демократичної України, розгляд національних проблем став пріоритетним напрямком історичних, політологічних і філософських розвідок. У період звільнення історичних традицій від спадщини тоталітарного режиму зародився етноцентризм - дослідницький підхід, для якого притаманні співчутлива фіксація рис власної етнічної групи аж до виділення етнонаціонального фактору в якості головного критерію історичного пізнання. Для сучасного історіографічного етапу властиве суттєве розширення і поглиблення вивчення ряду аспектів українського питання в Російській імперії початку ХХ ст.

Для здійснення ґрунтовного історіографічного розгляду історії українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст. нами була опрацьована відповідна джерельна база, представлена насамперед документальними джерелами й періодичною пресою дорадянського періоду. Документальні джерела - архівні матеріали (рапорти й листування посадових осіб, документи керівних органів радянської держави) й опубліковані збірники (програмові документи політичних партій і культурно-освітніх організацій). У дослідженні проведено вибірковий аналіз матеріалів Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України): окремі справи фондів Київського губернського жандармського управління, Київського охоронного відділення, Південно-Західного районного охоронного відділення, Харківського охоронного відділення, Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора тощо, а також документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ України). Періодична преса, опрацьована під час написання дисертації, представлена публікаціями в журналах національного спрямування (“Літературно-науковий вісник”, “Україна”, “Украинская жизнь”, “Украинский вестник”, “Світло” та “Слово”) та проімперських друкованих виданнях (“Киевлянин”, “Киев”, “Мирный труд”, “Новое время”, “Русская мысль”, “Русские ведомости”, “Утро России”).

Крім того, до дисертації залучено наукові праці та мемуаристика. Наукові праці охоплюють монографічні й колективні дослідження, статті в наукових збірниках і періодичних виданнях радянського й сучасного періодів, матеріали науково-практичних конференцій, рецензії, дисертації та автореферати дисертацій, в яких певною мірою висвітлюється історія вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст. До мемуаристики віднесено спогади активних учасників національно-визвольного руху Наддніпрянщини початку ХХ ст. (М. Галагана, Д. Дорошенка, Ю. Колларда, О. Лотоцького, С. Русової, Є. Чикаленка).

У другому розділі “Висвітлення в наукових публікаціях політичних аспектів вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.” узагальнено основні результати вивчення тематики становлення національного питання у програмах українських політичних партій і розгляду національних проблем у законодавчому органі імперії.

Дослідження вищезазначеної тематики започатковано працями безпосередніх ініціаторів створення українських партій та їхніх опонентів: М. Грушевським, С. Єфремовим, Ф. Матушевським, І. Стешенком, В. Степанюком, Я. Довбищенком, П. Гайдалемівським, В. Дорошенком. Автори - переважно політичні діячі - ставили за мету популяризувати позиції власних партій, кооптувати нових членів, ознайомлювати населення з партійною платформою з метою залучення більшої кількості голосів виборців. Ці видання характеризуються суб'єктивізмом, неповнотою викладеного матеріалу, певними неточностями в описі фактів, що пояснювалося обмеженістю інформації про інші політичні утворення. Автори публікацій висвітлювали суто позитивну діяльність власних партій, упереджено ставлячись до опонентів. Найбільше прихильників мала соціал-демократична течія (Д. Дорошенко, Л. Юркевич, М. Порш, В. Садовський). Самостійницькі тенденції вирішення національного питання пропагувалися в дослідженнях Л. Цегельського й О. Скоропис-Йолтуховського.

На основі проаналізованих відповідних публікацій дорадянського періоду виокремлено найбільш вивчені аспекти з історії діяльності законодавчого органу Російської імперії: створення Української парламентської фракції в Думі перших двох скликань, робота Союзу автономістів-федералістів, “холмська проблема”, вплив національних процесів на громадськість. Спільною рисою зазначених праць є сподівання авторів на позитивне вирішення українського питання в Державній думі різних скликань, розчарування від розпуску представницького органу. Загалом суспільні діячі приділяли більше дослідницької уваги функціонуванню парламенту перших двох скликань, що пояснюється, на нашу думку, бурхливим слововиявленням, зумовленим післяреволюційними змінами, а також широким розповсюдженням україномовної преси як сприятливої бази для розміщення відповідних публікацій. Установлено, що публіцисти, громадські й партійні лідери дорадянського періоду заклали першооснови вивчення національно-патріотичних сил, ввели до наукового обігу цікавий емпіричний і теоретичний матеріал, що в подальшому слугував базою для дослідження політичної історії.

У період українізації поряд зі сміливими, різнобічними в науковому плані, хоча й апологетичними дослідженнями В. Дорошенка, А. Риша та О. Гермайзе, існували праці науковців, які стояли на відверто марксистських позиціях (Д. Фрід). Дослідницькі міркування зосереджувалися на дискусії про передумови появи соціал-демократичної ідеології в Україні, статус і політичне спрямування РУП і “Спілки”. Порівняно з попереднім історіографічним періодом розширилася джерельна база, дослідження набули повноцінного наукового вигляду. Характерною ознакою історичної літератури 1920-х рр. був розгляд окремих етапів діяльності партій або історія певних політичних угрупувань (найбільше - соціал-демократичного напряму), а також функціонування Думи четвертого скликання, національна політика царизму в сфері виборчого права засуджувалася (Б. Граве, Є. Фокін, М. Лур'є). Відсутність спеціальних досліджень із обраної нами теми у Радянському Союзі певним чином компенсувалася виданням книг за кордоном. Так, українське питання в Думі стало предметом вивчення діаспорних дослідників Є. Чикаленка, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, С. Русової. Саме спогади представників свідомої української інтелігенції найповніше висвітлюють зазначену тематику. Особливістю мемуарної літератури є, з одного боку, можливість авторів оцінювати думські події з позицій політичного плюралізму й співставляти різні ідеологічні концепції, з іншого - для мемуарних зразків притаманний суб'єктивізм, адже дослідникам не вистачало інформованості, науковості поглядів, недоступними були документи державних органів і партій. Ставлення до національного питання партій самостійницького та соціал-демократичного спрямування проаналізовано істориками-емігрантами О. Назаруком, А. Жуком, М. Меленевським і Д. Дорошенком.

У 1930-х - на початку 1950-х рр. спостерігалося різке зменшення чисельності вітчизняних праць із політичної історії початку ХХ ст. Радянські дослідники 40-х - 50-х рр. в основному займалися вивченням діяльності більшовицьких фракцій у Державній думі (Г. Лемберська, М. Ковальчук, М. Добротвор, Є. Черменський, А. Аврех, Г. Герман і Г. Габ). У розвідках цього періоду, створених за кордоном, наявна тенденція відродження самостійницьких ідеалів (Р. Млиновецький, збірник із передмовою Ю. Колларда), неприхильне ставлення до соціал-демократичного напряму початку ХХ століття (роботи П. Мірчука тощо).

Радянські історики 60-80-х рр. ХХ ст. висвітлювали в основному діяльність більшовицької партії та її українських соціал-демократичних осередків - “Спілки” та УСДРП, критикуючи позиції останніх (розвідки Ф. Лося, І. Кураса, В. Спицького, Р. Вєтрова, Т. Бурмістрової і В. Гусакової). Оскільки існування соціал-демократичних партій союзних республік трактувалося більшовиками як вияв “національного шовінізму”, вчені були змушені доводити, що українська “буржуазія” прагнула задовольнити власні класові інтереси й відволікти увагу пролетаріату від революційного руху. Крім того, радянські історики недооцінювали програмні вимоги українських партій ліберального спрямування. Помітне місце в радянській історіографії 60-х рр. ХХ ст. належить дослідженням Ф. Лося і Т. Бурмістрової (прогресивним аспектом у їхніх наукових роботах було визнання національно-визвольних рухів закономірним наслідком царської політики гноблення). У 1970-х - 1980-х рр. з'явилися праці з історії законодавчого органу Російської імперії, що ґрунтувалися на залученні широкого фактичного матеріалу, який раніше не опрацьовувався (роботи Є. Черменського, А. Авреха, В. Дякіна, Л. Спіріна, В. Старцева, В. Шелохаєва та ін.). Нами доведено, що зазначені розвідки об'єднували пануючі в тогочасній радянській історичній літературі думки про нездатність Думи вирішити нагальні державні проблеми, неспроможність царизму провести реформи “зверху” за допомогою представницького органу. Окрім того, для них характерним є відсутність комплексного дослідження обговорення українського питання в Думі різних скликань. Наукові роботи представників діаспори середини 50-х - кінця 80-х рр. ХХ ст. здебільшого відзначалися протилежним, більш виваженим підходом до проблеми. Побачили світ праці П. Феденка, Ю. Бойка, Г. Костюка, а також зразки мемуарної літератури.

Розвідки зазначених авторів мають важливу історіографічну значимість, оскільки їхні автори відмовилися від попередніх стереотипів, що панували в радянській історичній науці, об'єктивно й ґрунтовно оцінили політичні аспекти національних процесів початку ХХ століття. Встановлено, що розходжень у судженнях сучасних дослідників стосовно національних вимог українських політичних партій початку ХХ ст. майже не існує. Всі партії за критерієм вирішення національного питання вченими класифіковано таким чином: 1) політичні сили, що відстоювали автономію України; 2) ті, які прагнули незалежності. У більшості випадків відмінності в поглядах науковців стосуються часу та самого процесу виникнення партій, їхньої еволюції, причин розпаду, об'єднання тощо. На початку 90-х рр. ХХ ст. історики аналізували переважно соціалістичний сегмент партійної історії. У працях ХХІ століття досліджується ширше коло питань (у тому числі програмні вимоги партій ліберального й самостійницького спрямування), використовуються невідомі раніше архівні джерела, систематизується накопичений фактологічний матеріал. Отже, зазначене вище дозволяє стверджувати, що націотворча діяльність українських політичних партій початку ХХ ст. як один із виявів українсько-російських відносин є найбільш дослідженою порівняно з іншими складовими національного відродження зазначеного періоду.

У третьому розділі дисертації “Аналіз національно-культурних аспектів вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст. у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників” проаналізовано історіографічні джерела, в яких розкрито ставлення інтелігенції та членів “Просвіти” до національного українського питання.

Статус, місце та суспільне призначення інтелігенції початку ХХ ст. обговорювалося самими представниками цієї верстви. Оцінки громадських діячів були різними: починаючи від зневіри в можливостях національної еліти вирішити нагальні питання (М. Грушевський, О. Білоусенко, П. Понятенко) та закінчуючи шанобливим ставленням і покладанням надії на вирішення українських національних запитів (М. Могилянський, укладачі збірки “Українське питання” - П. Стебницький, О. Лотоцький, О. Русов). Установлено, що активні учасники національного відродження початку ХХ ст. вважали за необхідне засновувати в Україні національні школи, функціонування яких ґрунтувалося б на принципах народності, безстановості, моральності, а концептуальною ідеєю визначалося навчання рідною мовою (С. Васильченко, М. Грушевський, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович, С. Русова, Я. Чепіга, С. Черкасенко, М. Чубинський). На сторінках педагогічного журналу “Світло” розглядалися питання становища народних бібліотек і читалень (С. Черкасенко), обговорювалися проекти впровадження національних шкіл із рідною мовою викладання, містилися методичні поради вчителям (Я. Чепіга), висвітлювалося становище учителів, особливо в сільських місцевостях (С. Русова) тощо.

На противагу поглядам української свідомої інтелігенції в Російській імперії на початку ХХ ст. активно пропагувалися шовіністичні підходи. Чорносотенні організації та частина кадетської партії, що популяризували націоналістичні позиції, були осередками критичних нападів на українську еліту. Найприкметнішими щодо цього є ідеї члена кадетської партії П. Струве, погляди якого на українське питання започаткували політичну дискусію між реакційно-шовіністичними та національно свідомими елементами. Так, міркування ідеолога кадетів стали об'єктом критики Б. Кістяківського, М. Порша, М. Могилянського, С. Петлюри, російських суспільних діячів Н. Коробки, П. Мілюкова, Ф. Кокошкіна, Н. Гредескула. Встановлено, що праці шовіністично налаштованих кіл російської громадськості, створені в дорадянський період, різняться підходами їхніх авторів: 1) реакційно-войовниче спрямування (П. Струве, С. Щеголев, А. Любинський); 2) більш помірковані погляди (Т. Флоринський, П. Мілюков, Н. Коробка, Ф. Кокошкін, Н. Гредескул, В. Розанов); 3) невизначеність і коливання дослідників у оцінках певних подій (А. Погодін). З'ясовано, що активна критика українського руху представниками російських реакційних кіл розпочалася після революції 1905-1907 рр., загострилася в період реакції, набула дещо іншого спрямування з початком Першої світової війни (до складу імперії ввійшли західноукраїнські землі) та частково продовжувалася в працях публіцистів (О. Волконського, П. Богаєвського, А. Стороженка, А. Савенка, І. Лінниченка, Т. Флоринського та ін.), які емігрували або ж залишилися в країні, на стадії протистояння між міцніючим радянським режимом і молодими українськими політичними силами, що прагнули побудувати незалежну державу. Доведено, що в дорадянський період діячі висвітлювали в основному становище шкільної освіти на території України, факти застосування чи заборони рідної мови, давали оцінки національно-культурній ситуації в країні, їхні розвідки не передбачали використання спеціальних історичних методів дослідження, тобто мали лише описовий характер.

Основні форми роботи “Просвіти” Наддніпрянщини у дорадянський період проаналізовано Д. Дорошенком, В. Доманицьким, Г. Самітним, М. Новицьким і М. Лозинським; історія заснування та діяльності товариства розглянута О. Лотоцьким і С. Єфремовим. Прикметною ознакою зазначених видань є визнання дослідниками досягнень організації в процесі поширення освіченості та піднесення рівня свідомості українського народу. Встановлено, що в зазначений період про “Просвіту” писали мало, що пояснюється, на нашу думку, тим, що в 1905-1907 рр., коли стало можливим вільне слововиявлення унаслідок революційних здобутків, філії організації лише почали виникати й набирати сил. Оскільки зазначені товариства були осередками вільнолюбних національних ідей, то в період реакції і переслідування українства діячі не наважувалися вивчати історію “Просвіти”. український політичний національний партія

У 1920-х рр. відсутні праці, в яких дослідники безпосередньо б вивчали участь інтелігенції Наддніпрянщини початку ХХ століття в боротьбі за реалізацію національних прав народу. Зазначена тематика висвітлювалася в контексті політичного протистояння й утворення партій елітою різноманітних течій (О. Гермайзе, В. Дорошенко) або на тлі проведення культурницьких заходів і становища народної освіти (В. Марков, Я. Ряппо). Із 30-х до середини 50-х рр. ХХ ст. з історичних досліджень узагалі зникли суто наукові підходи у вивченні історії національно свідомої інтелігенції Наддніпрянщини, натомість з'явилися в'їдливі звинувачення в її контрреволюційності (М. Рубач). Прогалини в історичних працях радянських науковців зазначеного періоду частково заповнили розвідки, що виходили у цей час за кордоном (спогади Є. Чикаленка, Д. Дорошенка, М. Галагана, О. Лотоцького, С. Русової). Однак у них діяльність національної еліти на ниві українства розглянута в контексті загального розвитку національного руху в Наддніпрянщині.

У 50-80-х рр. ХХ століття український рух у радянській історіографії вивчався лише на тлі боротьби народу за демократичні права, тоді як тема змагань свідомої інтелігенції за національні права залишалася поза межами наукових досліджень. Для окресленого періоду характерним є видання робіт про російську інтелігенцію (Л. Єрман, В. Лейкіна-Свирська), роль української мови в суспільстві на початку ХХ ст. і становище літературної інтелігенції зазначеного проміжку часу (П. Плющ, М. Жовтобрюх), а також хрестоматійних публікацій, в яких матеріали підібрано таким чином, щоб вони характеризували творчу еліту однобічно: представлено її ідейну спрямованість лише на інтернаціональний соціалістичний рух. Праці 50-80-х рр. ХХ ст. найяскравіше віддзеркалювали ідеологічні канони марксизму-ленінізму, згідно з якими інтелігенція визначалася другорядним прошарком суспільства.

Стверджуємо, що в літературі радянського періоду “Просвіта” таврувалася як “буржуазно-націоналістична” організація, однак відзначалася її позитивна роль у загальному піднесенні культурно-освітнього рівня населення шляхом друкування книг, відкриття бібліотек і читалень. Внесок зазначеного об'єднання у пробудження національної самосвідомості українства відкидався. Досить часто в радянських дослідженнях зверталася увага на те, що в діяльності “Просвіти” (окрім української інтелігенції - “буржуазії”) активну участь брали представники з соціал-демократичним світоглядом, які позитивно впливали на пролетаріат. Порівняно з попередніми роками, з середини 60-х - до кінця 80-х рр. ХХ ст. ученими зібрано значний фактичний і статистичний матеріал, проаналізовано невідомі сторінки історії “Просвіти” й започатковано створення наукових праць, хоча висновки й оцінки ще підпорядковувалися марксистсько-ленінському розумінню історичного процесу (Й. Куп'янський, В. Кізченко). Серед емігрантських досліджень цього періоду про місце та роль інтелігенції в суспільному розвитку та ідейне протистояння між шовіністичними та свідомими колами імперії вирізняються праці П. Феденка й М. Ульянова, з історії культурно-освітніх товариств - переважала мемуарна література (В. Приходько, В. Дорошенко, Є. Чикаленко) та ювілейні збірники.

Після утворення суверенної Української держави посилення уваги науковців до вивчення історії інтелігенції у суспільстві пояснюється як практичними мотивами (зростанням її суспільної ваги в незалежній демократичній країні), так і методологічними моментами (багаторічним замовчуванням і фальсифікуванням природної суті національної еліти). З'явилися розвідки, в яких безпосереднім об'єктом розгляду була інтелігенція як окрема верства населення підросійської України початку ХХ ст. (монографія Г. Касьянова, дослідження Інституту історії України НАН України під редакцією Ю. Курносова й В. Сарбея, праці С. Румянцевої, В. Колесника та О. Надтоки). Дослідження, створені на сучасному етапі розвитку історичної науки, умовно нами поділено на дві групи праць, автори яких: 1) доводили необхідність введення демократичних прав для українського населення як закономірне й природне прагнення окремої нації, критикували політику царської влади щодо українства та погляди шовіністично налаштованих елементів, що виступали проти надання Україні автономного статусу (наукові розвідки українських істориків); 2) підтримували й виправдовували неприйняття реакційною громадськістю “української ідеї” як такої, що не мала права на існування (праці російських дослідників В. Шелохаєва, Б. Смоліна).

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

Аналіз історіографічних джерел за темою дослідження дозволив виокремити три історіографічні етапи накопичення знань із історії вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.: 1) дорадянський (від початку ХХ ст.. до 1917 р.); 2) радянський (1918 - кінець 1980-х рр.); 3) сучасний (1991 р. - до сьогодення). Названі етапи залежно від зміни тематик у науковій літературі, рівня накопичення і систематизації матеріалу, ступеня тенденційності й об'єктивності поданих даних, умовно можна розділити на такі історіографічні періоди: 1) 1900-1917 рр.; 2) 1918 - кінець 20-х рр. ХХ ст.; 3) 30-і - перша половина 50-х рр. ХХ ст.; 4) середина 1950-х - кінець 80-х рр. минулого століття; 5) 1991 р. - сьогодення.

Вивчення змісту праць з історії вирішення українського питання в Наддніпрянщині на початку ХХ ст. дозволив виявити ряд провідних тенденцій у дослідженні задекларованої проблеми:

наявність трьох підходів до вивчення національної проблематики зазначеного періоду: шовіністичного, властивого захисникам проурядових позицій царської Росії; соціально-класового, притаманного радянським дослідникам; національно-демократичного, що був започаткований у дорадянських розвідках представниками свідомих кіл інтелігенції, продовжений науковцями діаспори та відновлений в Україні в період незалежності;

об'єктивний розгляд зазначеної проблеми, що є особливістю досліджень учених дорадянського і сучасного етапів, а також представників діаспори. Проте, якщо діячі початку ХХ ст. часто залежали від впливу суспільно-політичної ситуації, а науковці в еміграції мали обмежений доступ до документальних джерел, то історики сьогодення залучають суто наукові підходи до вирішення поставлених дослідницьких завдань. Радянські історики, на нашу думку, сфальсифікували всі розглянуті нами аспекти українського національного руху початку ХХ ст., підлаштувавши свої висновки до вимог офіційної ідеології;

партійна історія як одна з пріоритетних тем дослідження українсько-російських відносин початку ХХ ст. стала найбільше сфальсифікованою в радянський період, порівняно з іншими аспектами українського національного руху. Якщо діяльність соціал-демократичних партій України таврувалася науковцями Радянського Союзу щодо відступництва, “буржуазного націоналізму” та поступового занепаду, то функціонування партійних сил ліберально-демократичного і самостійницького спрямування взагалі замовчувалося. Серед питань політичної історії на всіх історіографічних етапах повніше досліджувалася пропаганда партіями національних вимог протягом 1900-1908 рр., у той час як робота зазначених об'єднань у період реакції та Першої світової війни залишалася малодослідженою;

висвітлення радянськими науковцями функціонування більшовицьких фракцій у законодавчому органі Російської імперії, діяльності інтелігенції з соціал-демократичним світоглядом і поширення “Просвітою” елементарної грамотності серед трудящих прошарків було заангажованим, що призвело до абсолютно викривлених висновків дослідників щодо національних процесів початку ХХ ст. Зазначимо, що утворену “прогалину” частково заповнили публіцистичні дорадянські розвідки й наукові праці сучасного історіографічного періоду.

Узагальнений фактологічний матеріал дисертації дозволив окреслити наступні аспекти подальшого вивчення українсько-російських відносин початку ХХ ст.:

– причини створення українських національних партій і визначення їхніх ідейних попередників;

– питання взаємовідносин членів українських партій і виразників політичних сил інших національностей;

– вплив загальноросійських угрупувань на становлення політичної свідомості як у представників інтелігенції, так і серед широких верст населення України;

– реалізація програмових положень партій у соціально-економічній сфері;

– дослідження функціонування тогочасних партійних видань;

– процеси поступової трансформації та ліквідації українських партій; місце української суспільно-політичної думки початку ХХ ст. у світовому науково-теоретичному просторі;

– проблема вибору інтелігенцією суспільних духовних цінностей.

Ґрунтовнішого й ретельнішого вивчення потребують наступні питання:

– ідеологічні суперечності у поглядах української та російської соціал-демократії;

– досвід партій самостійницького спрямування (РУП на початковому етапі, УСП та УНП);

– участь політичних партій у культурному, громадському житті та політичних процесах України;

– вивчення життєвого й громадсько-творчого шляху персоналій національного руху, в тому числі рядових членів політичних партій;

– розвиток партійного життя в період реакції та Першої світової війни;

– ставлення російських політичних угрупувань до українського питання в контексті вирішення національного аспекту в поліетнічній імперії;

– участь українських депутатів у Спілці автономістів і дослідження їхніх стосунків з іншими національними групами в представницькому органі;

– внесок національної еліти у справу вирішення українського питання в Російській імперії на початку ХХ ст.;

– ґрунтовне вивчення побутових умов життя інтелігенції;

– встановлення співвідношення соціальної природи української еліти та її політичної орієнтації;

– аналіз основних організаційних, політичних і соціально-економічних умов функціонування “Просвіти”;

– ступінь впливу “Просвіти” на економічні та господарські відносини в суспільстві;

– з'ясування ролі й місця окремих діячів просвітницького руху в загальнокультурному процесі в Україні;

– розширення хронологічних і територіальних меж діяльності осередків зазначеного громадсько-культурного об'єднання;

– ставлення російських шовіністично налаштованих елементів суспільства до української національної ідеї початку ХХ ст.;

– аналіз ідеологічних поглядів окремих діячів націоналістичної позиції, висвітлення практичних заходів поліцейських, каральних і судових органів Російської імперії на початку ХХ ст. щодо придушення українського руху.

Основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях автора

1. Зміни в історичній науці після приходу до влади більшовиків // Наукові записки: збірник наукових статей НПУ імені М.П.Драгоманова. - 2007. - № 65. - С. 243-252.

2. Українське питання в Державних Думах Російської імперії на початку ХХ ст.: радянська історіографія // Часопис української історії. - 2007. - № 6. - С. 42-47.

3. Національне питання у програмах соціал-демократичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст.: сучасна історіографія // Історія української науки на межі тисячоліть. - 2007. - № 28. - С. 92-106.

4. Практичне підґрунтя вивчення української національної тематики початку ХХ ст. в радянській історичній науці // Історія української науки на межі тисячоліть. - 2007. - № 30. - С. 66-75.

5. Політична історія Наддніпрянщини початку ХХ ст. у дореволюційній журнальній публіцистиці // Вісник Черкаського університету. - 2007. - № 100. - С. 135-142.

6. Націокультурний аспект діяльності Б.Д.Грінченка в історичній ретроспективі: історіографія проблеми // Наукові записки з української історії. - 2007. - № 19. - С. 159-165.

7. Становище сучасної української історичної науки та вивчення національної проблематики // Матеріали другої всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції [“Україна наукова”], (21-23 грудня 2006 р.) / Інститут наукового прогнозування, Кримський інститут економіки та господарського права, ТОВ “ТК Меганом”. - К., 2006. - С. 21-25.

8. Вплив суспільно-політичних поглядів М.П. Драгоманова на формування ідей державності політичними партіями Наддніпрянщини на початку ХХ ст. // Матеріали першої міжвузівської науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців [“Михайло Драгоманов у контексті європейського просвітницького руху”], (Київ, 27 лютого 2007 р.) / Міністерство освіти і науки України, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Інститут історичної освіти. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - С. 58-65.

9. Вивчення політичної історії Наддніпрянщини початку ХХ ст. в сучасній дослідницькій практиці // Матеріали першої міжнародної наукової конференції [“Науковий світ - 2008: стан та перспективи розвитку”], (Вінниця, 11-24 лютого 2008 р.). - Вінниця: Макс-Прінт, 2008. - С. 53-62.

Размещено на Allbest.ru