Етнокультурні аспекти українсько-польських відносин у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Етнокультурні аспекти українсько-польських відносин у міжвоєнний період

Загоруйко В.В.

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія

Донецьк - 2009

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сьогодення підштовхує Україну шукати шляхи до євроінтеграції. А це вимагає детального аналізу політичних, економічних, соціальних, історичних факторів, що можуть впливати на функціонування європейських управлінських інститутів. Це твердження, у першу чергу, справедливе по відношенню до таких близьких сусідів зі складною історією взаємовідносин як Україна та Польща. Традиційні стосунки, що складалися внаслідок тривалого українсько-польського сусідства, спільні закономірності розвитку, а також складнощі у відносинах - результат історичних протиріч, вимагають вироблення нового погляду на українсько-польські стосунки для подальшої спільної участі у євроінтеграційних процесах.

Період 1921-1939 рр. як для України, так і для Польщі виявився надзвичайно важливим і складним. У цей час були закладені основи багатьох протиріч, що мають відлуння і досьогодні. Приклад багатьох європейських держав демонструє, що у сучасному світі, незважаючи на його недосконалість, є як місце для толерантності, так і значний потенціал для інтеграційних процесів попри попередні історичні розбіжності та навіть конфронтацію.

Етнокультурний аспект зовнішньополітичних стосунків сусідніх держав продовжує залишатися важливою ланкою у загальній схемі міждержавних відносин. Існування української меншини в Польщі та польської в радянській Україні часто залежало від зовнішньополітичної кон'юнктури та ідеологічних засад функціонування місцевого політичного ладу. Тому вони переживали як періоди конструктивного розвитку, так і часи жорсткого репресивного тиску. Цей взаємопов'язаний процес є об'єктом нашого дослідження. Актуальність питання - у недостатньому та однобокому висвітленні даної теми, особливо у радянській історіографії.

Зв'язок дисертації з науково-дослідницькими програмами та планами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з науковою програмою кафедри всесвітньої історії історичного факультету Донецького національного університету "Історія соціальних та національно-визвольних рухів країн Європи та Америки у XVII-XX ст." (№ держреєстрації 01.86.00990791).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1921-1939 рр. - з моменту підписання радянсько-польської мирної угоди у Ризі й до початку Другої світової війни. Це час відносно мирного співіснування СРСР і Польщі, коли пріоритетними важелями вирішення міждержавних проблем були дипломатичні.

Географічні межі дослідження охоплюють ті території сучасної України, що у період з 1921 по 1939 рр. входили до складу Радянської України та Другої Речі Посполитої. З дослідження виключені території української Буковини, Закарпаття та Криму та сьогоднішні польські землі по Одеру та Нейсі.

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей українсько-польських відносин у етнокультурній сфері в 1921-1939 рр.

Досягнення поставленої мети потребує послідовного з'ясування і вирішення комплексу завдань:

дати характеристику історіографії проблеми, теоретико-методологічній базі та джерелам дослідження;

дослідити процес формування польської меншини радянської України по закінченні радянсько-польської війни;

виявити особливості політики радянської влади щодо польської національної меншини і з'ясувати причини її зміни протягом 1920-30-х рр.;

з'ясувати особливості вирішення українського питання у Другій Речі Посполитій;

виявити спільні та відмінні риси національних політик радянської України та Польщі;

дослідити офіційну та неофіційну сторони українсько-польських етнокультурних взаємин;

проаналізувати вплив геополітичної ситуації у Європі у 1921-1939 рр. на українсько-польські міждержавні стосунки;

оцінити наслідки зовнішньополітичного протистояння між СРСР та Другою Річчю Посполитою наприкінці 1930-х рр. для стану етнокультурних взаємин.

Об'єктом дисертаційного дослідження є аналіз міждержавних стосунків Польщі та радянської України у сфері етнокультурної політики протягом 1920-1930-х рр., а предметом - становище польської національної меншини в УРСР та українців у Другій Речі Посполитій, державна політика щодо них, вплив національної політики Польщі і СРСР на стан міждержавних стосунків.

Методи дослідження: це комплексний підхід до оцінки етнокультурних чинників, що впливали на розвиток українсько-польських відносин у 1921-1939 рр. Теоретико-методологічну базу дисертації складають принципи історизму, наукової об'єктивності, системний та комплексний підходи. Використання визначених наукових принципів визначає необхідний методологічний інструментарій. Для відтворення подій, розкриття їх взаємозв'язку та історичного значення дослідником використані такі методи: загальнонаукові - аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, системність, емпіричні - спостереження, аналогії, історико-порівняльний методи.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в комплексному системному дослідженні етнокультурних аспектів українсько-польських відносин у 1921-1939 рр. До наукового обігу залучено архівні матеріали, що раніше не були опубліковані. Зокрема, введено матеріали протоколів, доповідей, звітів по роботі польської секції при Донецькому губернському комітеті КП(б)У, протоколів зібрань комуністів-поляків Юзівської організації, матеріали 1920-х рр., що висвітлюють роботу римо-католицького костьолу Харкова та взаємовідносини його з радянською владою, документи польського бюро Харківського губкому КП(б)У, що надають цінну і раніше не оприлюднену інформацію про масштаби нелегальної міграції з Польщі до України у 20-х рр. XX ст. тощо. Ці документи дозволили по-новому оцінити замовчувані або спотворювані історичні факти і події, ширше розглянути українсько-польські міждержавні стосунки того періоду у контексті етнокультурних взаємин. Висвітлено етапи та особливості репатріації поляків зі східноукраїнських теренів у 1920-х рр., чим було зроблений суттєвий внесок в історію польсько-українських стосунків означеного періоду. Показана реальна роль радянських культурологічних організації в системі роботи радянського партійного апарату та спецслужб для популяризації комуністичних ідей на території Другої Речі Посполитої. Була продемонстрована неґрунтовність, нерішучість та безперспективність спроб польської правлячої верхівки до результативної співпраці у сфері етнокультурних взаємин з радянським керівництвом.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно дозволяє заповнити прогалину в історії українсько-польських стосунків міжвоєнного періоду. Результати дослідження можуть бути враховані при практичному втіленні основ сучасної національної політики в Україні, у курсах краєзнавства та спецкурсах з історії міжнаціональних відносин, а також у загальних курсах новітньої історії країн Європи та Америки та історії міжнародних відносин цього періоду. Висновки дослідження можуть бути використані державними установами при визначенні концепцій та методів національної та міждержавної політики. Що стосується застосування у внутрішньополітичному житті українського суспільства, то область її практичного втілення - це діяльність громадських організацій та політичних партій, участь у виробленні тактики та стратегії політичних та громадських угруповань у етнополітичний сфері. Робота може бути використана для висвітлення ряду аспектів у дослідженнях юридичного, культурологічного, етнологічного та етнополітичного спрямування.

Особистий внесок здобувача полягає в постановці наукової проблеми й самостійному її вирішенні, що дозволяє глибше та всебічно розглянути стан українсько-польських етнокультурних взаємин у період між Першою та Другою світовими війнами. Усі результати, викладені у дисертаційній роботі, отримані здобувачем повністю самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були представлені на засіданнях кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету, доповідях на міжнародних наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції у м. Кам'янці-Подільському “Українська історіографія на рубежі століть” (21-22 жовтня 2001 р.); Міжнародній студентській науковій конференції “Історія очима молодих дослідників” (14-15 травня 1999 р., Донецьк); Міжнародній конференції “Україна - Польща: шлях до європейської співдружності” (15 квітня 2001 р. Тернопіль); Основні засади дисертаційного дослідження були висвітлені у ході реалізації гранту міжнародних фондів “Відродження” та короля Бельгії Бодуена у рамках міжнародного проекту “Гармонізація міжетнічних відносин у багатонаціональних регіонах”; Основні засади дисертаційного дослідження були висвітлені у міжнародних історико-етнологічних проектах німецького фонду “Geselschaft fьr technische Entwieklung”.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у 3 статтях, які надру-ковані в провідних фахових виданнях ВАК України та у 3 тезах та матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, 13 підрозділів, висновків, списку джерел та літератури (311 найменування), 7 додатків. Загальний обсяг роботи становить 267 сторінки, з них основного тексту - 172 сторінки.

1. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її хронологічні рамки, сформульовано основну мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Аналіз літератури, джерел та методологічні засади дослідження” розкриває стан наукової розробки дисертаційного дослідження та його джерельну базу.

Не можна з повною впевненістю стверджувати про достатню кількість ґрунтовних досліджень з цієї теми. Більшість робіт стосується або ж власне загалом польської та української нацменшин, або ж деяких сторін їх існування. У науковому обігу є велика кількість праць, основна увага яких зосереджена на проблемах зовнішніх відносин держав, окремим аспектом яких розглядається питання етнокультурної політики. До того ж частина їх була написана за часів функціонування радянської політичної системи, тож навіть роботи польських істориків, що, так чи інакше стосуються досліджуваної нами теми, не можуть бути визнаними за ті, що повністю позбавлені ідеологічної заангажованості.

З усіх праць одразу варто виокремити дві, що носять найбільш об'ємний характер і найтіснішим чином переплітаються з темою нашого дослідження. Це робота Я.Купчака та К.Малака Kupczak J.M. Polacy na Ukrainie w latach 1921-1939 / Kupczak J.M. - Wrocіaw, 1994; Maіak K. Polsko-radziecki stosunki kulturalne w okresie miкdzywojennym / Maіak K. - W.-wa, 1991..

До порівняно нових робіт відноситься монографія М.П.Гетьманчука Гетьманчук М.П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. / Гетьманчук М.П. - Львів, 1998. . Дослідження, проведене на основі багатої історіографічної та джерельної бази висвітлює місце українського питання у зносинах Польщі та СРСР у період між радянсько-польською та Другою світовою війнами, простежує боротьбу цих двох держав за володіння українськими територіями. Вдалою спробою комплексного аналізу польсько-українських стосунків та їх розвитку у Східній Галичині в період 1918-1923 рр. також є робота О.Я.Красівського Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр. Проблеми взаємовідносин. / Красівський О. - К., 1998..

Польський дослідник Л.Яскєвіч роботою “Царат та польське питання на початку XX сторіччя” демонструє витоки дискримінаційної політики радянської влади по відношенню до польської національної меншини Jaњkiewicz L. Carat i kwestia polska na pocz№tku XX wieku / Jaњkiewicz L. // Przegl№d historyczny. - T.LXXXVI. - 1995. - Zesz.1..

Ряд робіт висвітлюють еволюцію репресивного апарату радянської тоталітарної держави, простежують зміну політичного курсу її керівництва у напрямку посилення адміністративного тиску, як на представників домінуючих націй, так і представників національних меншин СРСР Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз / Білас І.Г. - У 2 кн. - Кн.1. - К., 1994; Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки / Ченцов В.В. - Тернопіль, 1999; Шитюк М.М. Еволюція репресивно-каральної системи в радянській Україні / Шитюк М.М. // УІЖ. - 2001. - №3. .

Репресії 1930-х рр. серед національних меншин Радянського Союзу розглядаються у дослідженнях В.Нікольського. Вони ґрунтуються на багатих статистичних матеріалах і свідчать про явну національну спрямованість репресій 1937 р. Значною мірою це стосувалось і поляків Нікольський В.М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні / Нікольський В.М. // УІЖ. - 2001. - №2. .

Важливим елементом радянсько-польських відносин у сфері етнокультурних зв'язків було становище українців у т.зв. “Польщі Б”. Надзвичайна загостреність польсько-українського питання у Другій Речі Посполитій природнім чином і зараз привертає увагу дослідників. Реферат виступу історика К.Зеленко на конгресі польської культури у Лондоні у вересні 1985 р. представляє українську точку зору з питань польсько-українських стосунків, підкреслює їх труднощі та драматизм. Серед причин польсько-українського непорозуміння відзначає позбавлення поляками українців шансу на реалізацію власних державницьких устремлінь Zelenko K. Stosunki polsko-ukraiсskie w II Rzeczypospolitej 1918-1939 / Zelenko K. - Lublin, 1994; . Статті ряду польських істориків містять взаємне звинувачення у загостренні національного питання та теренах Польської Республіки у міжвоєнний період. Однак, основна провина за це покладається на українські радикальні націоналістичні організації Ziкba A. Ukraiсcy w oczach Polakуw (wiek XX) / Ziкba A. // Dzieje najnowsze. - 1995. - №2. - S.95-104; Bogalecki T. Zwi№zek Strzelecki wobec sіowiaсskich mniejszoњci narodowych w II Rzeczypospolitej / Bogalecki T. // Przegl№d historyczny. - T.LXXXVI. - 1995. - Zesz.3-4; Torzecki R. Przyczyny i skutki konfliktu polsko-ukraiсskiego w czasie II wojny њwiatowej / Torzecki R. // Dzieje najnowsze. - 1993. - №4. . Протилежну точку зору представляє праця А.Семенюка Семенюк А. На тему українско-польських відносин. Критичні зауваження / Семенюк А. - Міннеаполіс, 1996.. Польський дослідник З.Залуський визнає байдужість суспільства “Польщі Б” до процесів, що відбувались у центрі, внаслідок недооцінки владою ролі цього регіону, явно дискримінаційним ставленням польської адміністрації до українського населення краю Zaіuski Z. Drogi do pewnoњci / Zaіuski Z. - W.-wa, 1986. .

Проблемам зовнішньополітичних та культурних зв'язків між Польщею та СРСР був присвячений у 70-х рр. ХХ ст. збірник “Очерки истории советско-польских отношений”, над яким працювали польські історики В.Бальцерак, П.Ольшанський, А.Скшипек, С.Фалькович та ін. Бальцерак В. Роль Октябрьской революции в создании внешнеполитических условий восстановления независимости Польши / Бальцерак В. // Очерки истории советско-польских отношений 1917-1977. - М., 1979; Ольшанский П.Н. Советско-польские отношения 1918-1921 гг. / Ольшанский П.Н. // Очерки истории советско-польских отношений 1917-1977. - М., 1979; Скшипек А. Польско-советские дипломатические отношения 1933-1939 гг. / Скшипек А. // Очерки истории советско-польских отношений 1917-1977. - М., 1979; Фалькович С.М. Культурные связи СССР и Польши в межвоенный период / Фалькович С.М. // Очерки истории советско-польских отношений 1917-1977. - М., 1979 та ін.. З новішої літератури варто відзначити працю Т.Єременко Єременко Т.І. Політичні та дипломатичні відносини радянської України з Польською Республікою (1921-1923 рр.) / Єременко Т.І. // УІЖ. - 1998. - №4. та польських науковців М.Прушинського Прушинський М. Драма Пілсудського. Війна 1920 / Прушинський М. - К., 1997. та Дар'ї і Томаша Наленчів Наленч Д. Юзеф Пилсудский: Легенды и факты / Наленч Д., Наленч Т. - М., 1990..

Теми українсько-польських стосунків та долі польських громадян на теренах радянської України торкається у своїх дослідженнях В.Король Король В.Ю. Історія України: Документи. Матеріали / В.Ю.Король / Укладання, коментарі. - К., В.ц. «Академія», 2001.; Король В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках / Король В.Ю. - К.: В.ц. «Академія», 2002; Король В. Українці на фронтах Другої світової війни / Король В. // Науковий часопис НПУ ім. М.П.Драгоманова. Серія 6. Історичні науки. Випуск 6. - К.: Вид.-во НТУ імені М.П.Драгоманова, 2008 р. . Праці М.Литвина, присвячені подіям українсько-польської війни 1918-1919 рр. на західноукраїнських землях, висвітлюють стан взаємин поляків та українців на початку XX ст., розкривають витоки польсько-української конфронтаціїЛитвин М. Історія ЗУНР / Литвин М., Науменко К. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; ОЛІР, 1995.; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. / Литвин М. - Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. . Вказана проблема також частково розроблялася українськими дослідниками М.Кучерепою, І.Васютою, О.Карпенком, Ю.Сливкою, О.Рубльовим.

У другому підрозділі проаналізовано джерельну базу дослідження. Усю сукупність джерел за походженням та змістом умовно можна розділити на такі групи: 1) документи органів ВКП(б) та КП(б)У; 2) діловодна документація державних установ УСРР; 3) праці радянських політичних діячів; 4) документи офіційних установ Польської республіки; 5) періодичні видання 1920-1930-х років.

Джерельною базою дисертаційного дослідження є документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного історичного архіву у м. Львові, Державного архіву Харківської області, Державного архіву Донецької області, Архіву нових актів у м. Варшаві, зокрема, документація Міністерства закордонних справ, Головного управління прикордонної стражі у Варшаві, Товариства Стражі Кресової у Варшаві, Посольства та Консульства Речі Посполитої у Харкові, збірника звітів управлінь поліції східних воєводств тощо.

Документи партійних структур союзного та республіканського значення мають пріоритет перед діловодною документацією державних установ чи громадських організацій, адже вся повнота влади була зосереджена саме в руках керівництва комуністичної партії. Матеріали діяльності партійних структур зберігаються у фондах ЦДАГО України. Це стосується документації агітаційно-пропагандистських відділів КП(б)У, Польського бюро при ЦК КП(б)У, антирелігійної комісії ЦК КП(б)У тощо. Важлива інформація є у цілком таємних матеріалах ДПУ УСРР, які містять доповіді щодо антирадянських настроїв у середовищі радянських поляків, кошториси витрат та пояснення до них по роботі ДПУ серед релігійних угруповань. Важливими є огляди закордонної преси інформаційним відділом ЦК КП(б)У.

До наукового використання залучені матеріали обласних архівів Харківської та Донецької областей. Значна їх частина раніше не була опублікована. Зокрема, це стосується процесу репатріації поляків після Ризької мирної угоди. Вивчення цих документів дозволяє висвітлити процес проведення національної політики радянської влади в регіонах.

При написанні дисертаційного дослідження нами були використані ряд збірників документів. До найбільш ґрунтовних відноситься “Документи та матеріали з історії радянсько-польських відносин”Документы и материалы по истории советско-польских отношений. Т.1 - 6. - М., 1963 - 1969. . Збірник, виданий за часів існування Радянського Союзу цінний фактичним матеріалом, але документи підібрані тенденційно і односторонньо висвітлюють питання радянсько-польських стосунків у досліджуваний період. Напередодні Великої Вітчизняної війни побачив світ радянський збірник документів “20 років під ярмом польських панів” 20 років під ярмом польських панів. - К., 1940. , що мав на меті дати систематичний і повний виклад історії панування польської влади на західноукраїнських землях. Він заснований на архівних матеріалах, що залишилися після ліквідації на Західній Україні польських державних установ у фондах Львівського обласного державного історичного архіву, фондах колишнього воєводського управління, львівського окружного кримінального суду, поліції, жандармерії та львівської шкільної кураторії.

Розуміння ідеологічних засад проведення радянської національної політики можна почерпнути з праць В. Леніна, викладених у повному зібранні його творів, у працях М.Скрипника та радянській ідеологічній літературі, виданої протягом 20-30-х рр. XX ст.

Ставлення радянської преси 1920-х рр. до процесів, що відбувалися у "буржуазному" польському суспільстві чітко просліджується на сторінках донбаського видання “Всероссийская кочегарка”.

До польських збірників документів відносяться “Польсько-радянські культурні стосунки” Polsko-radziecki stosunki kulturalne 1918-1939. Dokumenty i materialy. - W.-wa, 1977. , видані у Варшаві у 1977 р. та збірник “Поляки в Україні” Polacy na Ukrainie //Zbiуr dokumentуw. T.1., cz.1: Lata 1917-39/ Pod red. Stкpnia. - Przemyњl, 1998. . Перший збірник джерел має багатий підбір матеріалів, що показують тісну радянсько-польську культурну співпрацю, "братні" взаємозв'язки двох сусідніх народів, другий - розкриває ряд прихованих раніше сторінок радянсько-польських стосунків, винищення поляків та католиків під час сталінських чисток 1930-х рр., тиск радянських владних структур на римсько-католицький клір тощо.

Питання коренізації в УСРР, підтримка національних меншин в радянській Україні протягом 20-х рр. XX ст. та згортання цієї політики сталінського керівництва у 1930-ті є вмістом документів збірника “Національні процеси в Україні...” Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали/ За ред. В. Ф. Панібудьласка. В 2-х ч.- К., 1997. матеріали якого використовувались при написанні відповідного розділу дисертації.

Таким чином, наявна джерельна база, значна частина якої вводиться до наукового обігу вперше, та її всебічний аналіз дозволяють у повному обсязі виконати окресленні завдання та досягти поставленої мети дисертаційного дослідження.

Теоретично-методологічні основи дисертаційного дослідження становлять принципи історизму, неупередженості, науковості. Використання вказаних наукових принципів визначає необхідний методологічний інструментарій. Для відтворення подій, розкриття їх взаємозв'язку та історичного значення нами використані такі методи: загальнонаукові - аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, системність; емпіричні - спостереження, аналогії, історико-порівняльний методи.

Другий розділ дисертації “Польська діаспора в радянській Україні” складається із чотирьох підрозділів. У першому з них під назвою "Формування радянської польської діаспори в ході репатріаційних процесів та нелегальна еміграція до Польщі" висвітлюється процес формування польської національної меншини в Українській СРР. Кількість поляків на українських етнічних територіях почала збільшуватися за рахунок евакуйованих, адже на землях Королівства Польського відбувалися бойові дії Першої світової війни. Під час радянсько-польської війни мобілізовані поляки мали стати складовою радянської агітаційно-пропагандистської машини - сприяти розкладу польської армії, їх мали залучати до армійських розвідувальних операцій. Після закінчення війни репатрійовані поляки мали популяризувати ідеї російської революції у себе на батьківщині, сприяти формуванню позитивного іміджу радянської влади у Європі. У дисертації відзначено, що зусилля радянських пропагандистів у більшості були витрачені даремно. Поляки погано піддавалися на агітацію, до того ж радянські реалії були далекі від того ідеалу, який висвітлювався в агітаційній літературі. Протягом 1920-х рр. ті поляки, що з різних причин не виїхали до Польщі, вдалися до несанкціонованих переходів кордону, так як легальний виїзд був значно утруднений. Вищезгадані процеси виявилися визначальними при формуванні польської національної меншини в радянській Україні.

Другий підрозділ "Вплив коренізації на поляків УСРР" розглядає життя польської національної меншини протягом 1920-х рр., у період проведення так званої "коренізації" - політики радянського керівництва, яка характеризувалася лояльним ставленням до потреб національних меншин, державною підтримкою національних меншин у сфері культури, освіти, місцевого самоуправління. Протягом двадцяти міжвоєнних років сталінська політика у сфері національностей витримала кардинальні зміни: від лібералізму, викликаного суто меркантильними інтересами, до повного згортання такої політики і нищення її здобутків. Польська національна меншина брала активну участь у коренізаційних процесах в УСРР. Вона відігравала роль своєрідного еталону вирішення національного питання, особливо на фоні полонізаційних процесів, що спостерігались у польській державі. Була об'єктом для державотворчих устремлінь західноукраїнської спільноти. Однак втрати від згортання коренізації протягом 1930-х рр. для польської радянської діаспори були вражаючими - затиснута у жорсткі рамки сталінської тоталітарної системи у подальшому вона вже не мала змоги повнокровно існувати.

Третій підрозділ “Сталінські репресії 1930-х: причини, перебіг, польські втрати” стосується польського аспекту в історії репресій 1930-х років. У ході боротьби за владу Сталін вдосконалив репресивний апарат, створений більшовиками після перемоги жовтневого перевороту 1917 р. Його завданнями були контроль та нейтралізація будь-якої загрози існуючій системі. У дисертації наголошується, що за часів непу про цілеспрямовані репресії серед польської радянської діаспори підстав стверджувати немає, та з початком “великого перелому” поляки потрапляють в орбіту сталінських чисток. Першим переселенням за етнічною ознакою було переселення поляків із суміжних з Польщею територій. У подальшому втрати поляків від репресій виявилися одними з найсуттєвіших, що призвело до фактичного згасання польської культури в Україні і втрати зв'язку зі своєю етнічною батьківщиною.

У четвертому підрозділі “Римо-католицький костел в УСРР” розглядаються особливості функціонування римо-католицької громади в атеїстичній за своєю ідеологічною суттю радянській державі. Слід відзначити, що і до 1917 р. римо-католики не могли похизуватися прихильним ставленням до себе владних структур. Маючи великий авторитет серед пастви (переважно поляків), костел став серйозною загрозою для російського самодержавства у західних регіонах імперії, так як підтримував серед поляків ідею відновлення незалежної Польщі. Більшовиків також не влаштовувало функціонування цієї сильної та численної організації з чіткою структурою і досвідом боротьби за свої права. І тому ставлення їх до РКЦ було як до сили контрреволюційної, антирадянської. Ситуація загострилася ще за радянсько-польської війни, коли на католиків впала (до речі - небезпідставна) підозра у сприянні військам Ю.Пілсудського. Радянська влада намагалася дискредитувати католицьких священників в очах пастви, вдаючись до морального та силового тиску, намагалася послабити матеріальну базу костелу. У міжвоєнний період костел в СРСР пережив декілька складних етапів існування. Початок 20-х рр. був характерний неактивною і дещо хаотичною боротьбою радянської влади зі своїм ідеологічним конкурентом. У подальшому вона набрала організованішого вигляду: розклад католицького кліру, активна антирелігійна пропаганда серед пастви, закриття храмів і, нарешті - відкриті масові репресії проти духовенства.

Третій розділ дисертації “Українське питання” у Польській Республіці та його вплив на динаміку радянсько-польських відносин” включає в себе два підрозділи. Перший з них під назвою “Полонізаційна політика Польщі на території Західної України” дає змогу оцінити становище українців на своїх етнічних землях, які входили до складу польської держави. Слід відзначити, що українсько-польське протистояння мало місце ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Керівництво останньої було цілком задоволене: запекла боротьба двох фактично підкорених народів з одного боку було фактором внутрішньої нестабільності, з іншого - дозволяла зберігати своєрідну рівновагу у розкладі сил і допомагала тримати у покорі поляків та українців. По завершенню радянсько-польської війни польський вплив у Східній Галичині зростає. Однак доводилося зважати на те, що юридично ця територія остаточно ще не підпорядковувалась польській державі. Березнева 1921 р. Конституція Польської Республіки для населення Східної Галичини передбачала гарантії національних прав, визнання національних традицій, мови, віросповідання, проголошувала ідеї національно-культурної автономії. Однак проголошені ідеї не виконувались. Наступ на українство набирає найганебніших форм. Першочергові плани Бельведеру передбачали позбавити східні регіони держави статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. Назву “Східна Галичина” було замінено новою офіційною “Східна Малопольща”, а згодом - взагалі “Польща Б”. Східні “креси” мали відігравати роль сировинного придатка для промисловості центральних та західних районів і були одночасно ринками збуту їх продукції. Щоб збільшити кількість поляків на східних окраїнах, запроваджено практику переселення туди польських колоністів-осадників. Державна асиміляція українців широких масштабів набула у Волинському воєводстві. Це викликає все сильніший опір західноукраїнського суспільства. В опозицію до офіційної влади стала частина греко-католицького і православного кліру. Адже складовою політики полонізації українців “Польщі Б” ставало поширення впливу католицького костьолу у цьому регіоні. Переслідувалася також Православна церква. У деяких випадках, особливо на Холмщині, це мало характер розбою: будівлі церков конфісковувалися, арештовувалися священики, прихожанам забороняли задовольняти релігійні потреби.

У 1930 р. в Західній Україні склалася кризова ситуація, яка характеризувалася різким посиленням репресивної політики польських властей, численними терористичними актами українських підпільних воєнізованих організацій, загальним загостренням польсько-українських взаємин. Мали місце численні побої, катування, обшуки, нищення особистого майна українських громадян, спалювання українських книжок. У деяких регіонах Волині та Поділля загітоване ОУН українське населення бойкотувало польську продукцію, відмовлялося споживати польський алкоголь і тютюн, щоб не поповнювати таким чином державний бюджет. Загалом за період 1921-1935 рр. УВО та ОУН здійснили близько 325 терактів та актів саботажу. Польсько-українське порозуміння, що могло стати реальністю у середині 30-х рр., так і не відбулось.

Опір українського суспільства асиміляційній політиці польських офіційних властей викликав акцію “пацифікації” - жорстокого придушення будь-яких спроб непокори силами армії, поліції та воєнізованих організацій. Після смерті Ю.Пілсудського ендецькі ідеї знову стають переважаючими. Знаковим у цьому відношенні стала відставка волинського воєводи Г.Юзевського, що за час свого керівництва Волинським воєводством намагався створити “анклав” українсько-польського порозуміння. Двозначна політика польських владних кіл, маса помилок, що були допущені провідними діячами країни протягом 20-30-х рр. XX ст. не сприяли вирішенню національного та релігійного конфлікту, а лише привели до кардинального загострення українсько-польських стосунків на західноукраїнських теренах.

Другий підрозділ “Еміграція з Польщі до радянської України” демонструє динаміку міграції з Польщі до радянської України, її причини та особливості. Репатріація українських громадян, що волею долі опинилися на території Другої Речі Посполитої та бажали повернутися на батьківщину, продовжувалася згідно з встановленими Ризькою угодою домовленостями. Однак, вже тоді особи, що не сприймали капіталістичні перетворення у Польщі та за переконаннями були близькі до ідей російської революції, бажали залишити “буржуазну” батьківщину. На початку 1923 р. потік перебіжчиків з Польщі набирав всеукраїнського масштабу. Для опікування справами політемігрантів була створена спеціальна структура - Всеукраїнська комісія у справах політемігрантів при ЦК МОДР України. Однак іноземні піддані та колишні громадяни інших держав знаходились і під пильною увагою ДПУ. З початку 1925 р. секції нацменшин негласно надавали свідчення у місцеві відділи ДПУ про представників різних національностей, у тому числі - і польської.

У дисертації зазначено, що чисельною була і західноукраїнська еміграція до УСРР, куди в 1921-1922 рр. прибуло понад 80 тис. військовополонених, біженців та емігрантів з Польщі. Серед них близько 50 тис. були галичани - колишні учасники національно-визвольних змагань - військові та інтелігенція. Початок процесів українізації в УСРР, полонізаційна політика уряду Другої Речі Посполитої, економічна криза всередині держави робили для західних українців радянську Україну привабливим об'єктом для реалізації свого творчого та патріотичного потенціалу. Демократичні зрушення всередині СРСР давали надію на певну лібералізацію політичного устрою, можливість продовжувати національно-просвітницьку діяльність. У зв'язку з цим у першій половині 1920-х рр. приплив галичан значно збільшується. Цей рух набирав як легальних, так і нелегальних форм і підтримувався радянським керівництвом, яке було зацікавлене у збільшенні кількості освічених, ерудованих громадян, які до того ж добре володіли українською мовою. Наприкінці 20-х-на поч. 30-х рр. XX ст. у зв'язку із загостренням внутрішньополітичної ситуації в СРСР, початком проведення індустріалізації, колективізації, посиленням боротьби за владу всередині союзного керівництва, погіршується і становище емігрантів. З початком широкомасштабних репресій переселенці з-за кордону виявилися надзвичайно зручним об'єктом для діяльності сталінського карального апарату, адже звинувачення у шпигунстві та підривній роботі на користь іноземних держав якнайкраще підходили до них. Період демократичних перетворень виявився нетривалим, а розгортання масових репресій 30-х рр. не лише звів усі надії емігрантів нанівець, але й велика частка з них із тавром “контрреволюціонерів” та “шпигунів іноземних розвідок” були фізично знищені.

Четвертий розділ дисертації “Зовнішній аспект українсько-польських відносин” включає в себе чотири підрозділи. Перший з них під назвою “Українсько-польські культурні взаємини” розглядає динаміку міждержавних стосунків в сфері культури. Радянсько-польські відносини в сфері культурного обміну протягом міжвоєнного двадцятиріччя мали різну інтенсивність і багато у чому визначались особливостями зовнішньо- та внутрішньополітичної кон'юнктури цих двох держав. На поч. 20-х рр. XX ст. культурний обмін обмежувався, в основному, друкованими виданнями. Згодом обсяги видань, призначені для обміну, збільшуються. За підтримки партійних та громадських структур, вагомі показники тут демонструвала саме радянська сторона. Для сприяння розвитку наукових та культурних зв'язків, як між відповідними структурами Радянського Союзу, так і закордонними, у 1925 р. було створене Всесоюзне товариство культурного зв'язку з закордоном (ВТОКЗ). Згодом засновано Всеукраїнське товариство культурного зв'язку з закордоном (ВУТОКЗ) і його відділення на місцях. Налагодження ними культурних зв'язків між Радянським Союзом та Польською Республікою мали другорядний характер. Основне завдання - організація підтримки гуртків лівого спрямування. Тому настороженість у польсько-радянських стосунках продовжувала залишатись, і польська влада неодноразово чинила перешкоди діяльності представникам ВТОКЗ у Польщі.

Вузькоспеціалізовані культурні установи радянських республік у ході своєї роботи також налагоджують контакти із закордоном. На початку жовтня 1927 р. за кордон від'їжджала делегація Всеукраїнського фотокіноуправліня при НКОсвіти УСРР (ВУФКУ). Розвивалися контакти і в сфері музичної культури. Цьому сприяла політична незаангажованість цього виду мистецтва. З початку 1920-х рр. гастролі радянських музикантів до Польщі вже не були рідкістю, до Варшави приїжджали відомі диригенти та композитори М.Медтнер, І.Стравінський, С.Прокоф'єв.

Провідними освітянськими органами УСРР популяризувалась українська література у Польщі. У 1927 р. засновано видавництво Спілки революційних письменників “Західна Україна”. До січня 1930 р. його діяльність носила спорадичний характер. Із загостренням внутрішньополітичної ситуації на західноукраїнських теренах видавнича справа активізується. Свої твори тут друкують українські автори, конфронтаційно налаштовані до польської держави. На видавництво їх творів радянське керівництво у 1931 р. виділило 5300 крб. в інвалюті. Ратифікація радянсько-польського пакту про ненапад у грудні 1932 р. позитивним чином вплинула на розвиток зовнішньополітичних зв'язків. Одночасно цей факт сприяв і зміцненню культурного співробітництва між країнами. Протягом літа-осені 1933 р. наступило його значне пожвавлення. Керівники обох країн намагалися оминати проблеми, які могли б завадити зближенню. За двадцять міжвоєнних років взаємні стосунки ніколи не були такими теплими.

Посилення цензури відзначається наприкінці 1934 р., одночасно з погіршенням зовнішньополітичних відносин. Польська сторона звинуватила радянську у тому, що її преса створює атмосферу недовір'я до Польщі, що ставить під сумнів дієвість пакту про ненапад. Ще у березні 1934 р. польські дипломати скаржаться на постійний контроль з боку ДПУ та ігнорування вимог їх радянськими чиновниками. Таким чином, історія радянсько-польських культурних стосунків у 20-30-х рр. XX ст. переживала як періоди спадів, так і підйомів, що нерідко носили поверхневий характер. Будь-які, як позитивні, так і негативні, зрушення у сфері культурного обміну неодмінно відображали тогочасну політичну кон'юнктуру і, перш за все, слугували інтересам великої політики.

Другий підрозділ під назвою "Антирадянська діяльність Другої Речі Посполитої: етнічний аспект проблеми" розглядає питання використання етнічного фактору в ході підривної діяльності Польщі проти свого сусіди - радянської України. Напруга різного ступеню загостреності була характерна для польсько-радянських стосунків майже протягом усього міжвоєнного двадцятиріччя. Обумовлена вона була різницею соціально-політичних устроїв цих двох сусідніх держав. Повстанський рух, який мав місце на початку 1920-х рр. в Україні, був підтриманий як силами збройної інтервенції, так і антирадянськими організаціями, що мали на меті повалення більшовицького режиму. Серед них найактивнішим чином діяли польські, зокрема мережа шпигунських організацій “ПОВ” - “Польська організація військова”, утворена польською розвідкою. Центри “ПОВ” існували у багатьох великих містах України. Безпосередньою роботою з антикомуністичними силами в Польщі займався II відділ Генерального штабу польської армії. При його сприянні організовуються рейди по радянській території українських збройних загонів Ю.Тютюнника, С.Булак-Балаховича та інших повстанських ватажків.

У дисертації підкреслено, що Польща підтримувала українські організації фінансово та морально. Численні факти співробітництва польських урядових та армійських кіл з антирадянськими емігрантськими силами викликали неприховане роздратування Москви. На перший погляд, стабілізація радянсько-польських стосунків не відбивала дійсного стану справ. За перше півріччя 1922 р. органами ДПУ в Україні з приводу роботи румунських та польських спецслужб було відкрито 6 кримінальних справ, заарештовано 356 осіб, знешкоджено 16 польських шпигунів. Була викрита потужна шпигунська мережа, що мала опорні пункти в Новоград-Волинському, Житомирі, Старокостянтинові, Ізяславі. Протягом 1922 р. з території Польщі до УСРР здійснюються рейди порівняно невеликих озброєних загонів бойовиків. Найманці до загонів набирались офіцерами польської поліції, а інструктаж проводили співробітники II відділу польського Генштабу. Наявною була чітка антирадянська спрямованість роботи польських армійських та поліцейських структур, спрямованих на порушення прикордонного миру. Такий "тліючий" конфлікт стимулював сталінське керівництво до боротьби із “внутрішнім ворогом”, зокрема римо-католицьким кліром, вороже налаштованим проти радянської влади.

Третій підрозділ “Друга Річ Посполита як об'єкт прихованої агресії радянських владних структур: українсько-польський етнічний фактор” розкриває суть дестабілізуючої діяльності керівництва радянської України щодо Польщі, яка мала стати радянською державою після її окупації більшовиками. Однак полякам вдалося відстояти свою незалежність і спроби Москви послабити “буржуазний” устрій новоствореної держави набули іншого характеру. У першій половині 20-х рр. радянська влада активно підтримувала повстанський рух на території Другої Речі Посполитої. Документація політично-економічного департаменту польського МЗС підтверджує створення з квітня 1921 р. партизанських загонів та проведення ними диверсійних акцій на території Польської Республіки при безпосередній підтримці революційної ради Західного фронту. Починаючи з серпня 1921 р. - спеціально створеної структури “Закордоту”, партизанські та диверсійні загони неодноразово здійснюють рейди польською територією. Протягом 1920-х рр. уряд СРСР намагався впливати на політичну ситуацію в Західній Україні. Зокрема, це робиться через представників УСРР радянського посольства у Варшаві. Щоб посилити свої позиції серед українців “Польщі Б”, український радянський уряд фінансує через свої дипломатичні структури кооперативні, шкільні установи тощо. У 1927 р. було створене видавництво Спілки революційних письменників “Західна Україна”, робота якої активізувалась на початку 1930-х рр., із загостренням міжнаціональної боротьби на східних землях Польської Республіки і польським терором проти українського населення. Діяльність видавництва фінансувалась з УСРР. У середині 1930-х рр. міністерство внутрішніх справ Польської Республіки відзначає значне пожвавлення радянської та комуністичної пропаганди, яка поширювалась відкрито через керівництво Комінтерну під вивіскою боротьби за повалення "буржуазного" ладу, захисту демократії та боротьби з фашизмом і загрозою війни. Інший шлях, прихований - із використанням політики "зміцнення товариських науково-культурних зв'язків". Засоби прихованої пропаганди були різними: преса, поезія, популярні брошури, театр, кінематограф - тобто те, що має широкий ареал поширення і здатен впливати на психологію та думку цілих верств суспільства. У своїх відносинах з Польщею більшовицька Москва активно використовувала Комуністичну партію Західної України, яка стала рупором радянофільства та провідником більшовицьких ідей. Результатом цієї політики були численні селянські повстання та саботажі робітників протягом усього міжвоєнного двадцятиріччя, ріст популярності комуністичних ідей у середовищі етнічних поляків і євреїв у 20-і рр. (репресії і голод 1932-1933 рр. в УРСР згорнули радянофільство у краї).

Четвертий підрозділ носить назву “Радянсько-польське протистояння кінця 1930-х рр.” і розглядає динаміку зовнішньополітичних стосунків між Польщею та радянською Україною. У середині лютого 1919 р. фактично розпочалась радянсько-польська війна, яка ледь не завершилась створенням ще однієї соціалістичної радянської республіки на території колишнього Королівства Польського. Підписання 18 березня 1921 р. мирної угоди у Ризі ознаменувало початок нового етапу у відносинах між новоствореними радянськими республіками та тільки-но відновленою польською Річчю Посполитою. Однак, Ризький мир був фактично не закінченням конфлікту, а початком нового періоду “війни неофіційної”. Ідея наступної війни між Польщею та Радянським Союзом продовжувала існувати фактично протягом усього міжвоєнного двадцятиріччя. Несприятлива економічна ситуація всередині країни у другій половині 20-х рр. XX ст. є фактором, що змушує правлячі польські кола орієнтуватися на війну з СРСР. Адже нагнітання військової істерії завжди безвідмовно діяло як фактор відволікання уваги суспільства від внутрішніх проблем. Зближення Радянського Союзу з Німеччиною у другій половині 1920-х рр.. викликає занепокоєння у польських політиків. Для створення паритету, польська дипломатія спрямовує великі зусилля на зміцнення своїх позицій у Прибалтійському регіоні. Це, у свою чергу, викликає протидію радянського зовнішньополітичного відомства.

Підписання у Москві 25 липня 1932 р. радянсько-польського пакту про ненапад стало “вищою точкою потепління” між СРСР та Польською Республікою. Його ратифікація у грудні 1932 р. впливає на пожвавлення стосунків між обома країнами. Протягом 1934 р. йдуть переговори з питань підписання Східного пакту, важливу роль в яких грають Польща та Радянський Союз. Негативний, врешті, результат став наслідком небажання Ю. Пілсудського та польських правлячих кіл просуватись по шляху подальшого зближення з СРСР, скептичною оцінкою франко-радянського союзу, який, як здавалось, знижував роль Польщі як союзника Франції, нарешті, категоричними запереченнями проти проходження частин Червоної Армії через польську територію на випадок війни Франції, Польщі та СРСР з Німеччиною. Після смерті Ю. Пілсудського почалося похолодання в радянсько-польських відносинах.

Починаючи з 1935 р. на польсько-радянські стосунки почав впливати новий фактор - прагнення Німеччини до тісного співробітництва з Польщею в координації експансіоністських планів, спрямованих проти СРСР. До літа 1937 р. польсько-радянські відносини продовжують погіршуватись. З'явилися повідомлення про засилання до СРСР шпигунів та провокаторів з Польщі. Росла кількість прикордонних інцидентів, що викликала взаємні звинувачення у порушенні норм міжнародного права. Аншлюс Австрії 1938 р. загострив міждержавні протиріччя у Європі. 17-28 вересня 1939 р., згідно з секретним радянсько-німецьким протоколом, частини Червоної Армії вступили на територію Польщі, приєднавши до СРСР-УРСР Східну Галичину і Західну Волинь. Радянсько-польські протиріччя отримали своє логічне завершення. Війна спецслужб та дипломатії закінчилась і сталінське керівництво отримало реванш за невдачу польсько-радянської війни 1920 р.

Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у наступних висновках:

Етнокультурний аспект українсько-польських відносин протягом міжвоєнного періоду відігравав надзвичайно важливу роль для побудови керівниками обох держав стратегії внутрішньої і зовнішньої політики. Офіційний же бік цих взаємин носив поверхневий характер і повністю слугував вирішенню завдань, які диктував поточний політичний момент. Першою серйозною спробою реалізації зовнішньополітичних зобов'язань була польсько-радянська репатріація. У ході її відбувалося також формування польської діаспори в Україні. Частина поляків, що мала бажання повернутися на батьківщину, під впливом більшовицької пропаганди, мусила виступити в ролі експортерів більшовицької революції для їх подальшого поширення у Польщі та країнах Західної Європи. Однак ця спроба виявилася невдалою.

Всередині УРСР у орбіті “коренізації” опинилася одна з найчисленніших етнічних груп - поляки. Сталінське керівництво, керуючись власними розрахунками, спочатку сприяло культурно-освітньому розвитку польської національної меншини. Особливо сильним цей крок мав виглядати на фоні українсько-польського конфлікту в Західній Україні. Кінець 20-х - початок 30-х рр. XX ст. ознаменувався зміцненням ролі Сталіна у системі партійного керівництва та посиленням зовнішньополітичного становища Радянського Союзу. У багатьох починаннях коренізації відпала потреба, почалось її згортання. Цей процес супроводжувався розкручуванням маховика політичних репресій. Одні з найсуттєвіших втрат понесли саме поляки.

Протягом розглянутого періоду аналогічне відношення з боку влади перетерпів і Римо-католицький костел. Економічні, культурні та релігійні обмеження, що поступово посилювався, викликали відповідну реакцію поляків УСРР - різко активізується нелегальна міграція.

Аналогічні процеси відбуваються у цей час у Польській республіці. Українське питання, що чекало свого вирішення державами Антанти, було розв'язане на користь поляків. Юридично оформивши у 1923 р. своє володіння Східною Галичиною і Волинню, польська адміністрація починає там мережу внутрішніх перетворень, при цьому грубо порушуючи умови Ризької мирної угоди. Такі дії дестабілізують і без того напружені сосунки між польським та українським населенням. Опір українців тягне за собою безпрецедентні за своєю жорстокістю акції “замирення” у “Польщі Б”.

Економічна криза кінця 1920-х рр. у Польській республіці, невирішеність національного питання посилює міграційний потік у бік УРСР. Згодом реалії радянського буття зводять нанівець усі сподівання на краще життя західноукраїнських емігрантів. У цей же період на офіційному рівні розвиваються радянсько-польські культурні зв'язки. Почасти вони носили неглибокий характер і повністю залежали від зовнішньополітичної кон'юнктури. Тому похолодання та потепління на загальнодипломатичному рівні автоматично означали загальмування чи активізацію процесів взаємного культурного обміну. До факторів, що сприяли розвитку культурних зв'язків, належали наявність великих етнічних угруповань у обох державах, функціонування спеціалізованих урядових та громадських організацій. До початку 30-х рр. відбувався регулярний обмін літературою, фотокінопродукцією, проводилися спільні фестивалі, конкурси, виставки, конференції. Однак, офіційний бік етнокультурних зв'язків мав і свою тіньову сторону. Нездоланні протиріччя у ідеологічній сфері в принципі довго не могли дозволити цим стосункам залишатись теплими.

Початок 1920-х рр. характеризувався активною партизансько-диверсійною боротьбою між двома державами. Двосторонньо порушуючи умови Ризької угоди, на територіях Польщі та України діють загони, споряджені та проінструктовані чи то II відділом польського Генерального штабу, чи то ДПУ. У цих процесах чітко простежується етнополітична складова. Протягом 20-х рр. XX ст.. потужність комуністичної пропаганди у Польщі зростає: активно використовується потенціал польських та західноукраїнських лівих партій, невирішеність національного питання. Під вивіскою взаємного збагачення українського та польського народу цілеспрямовано насаджується комуністична ідеологія, збурюються антиурядові настрої у наелектризованому соціально-економічними проблемами польському соціумі. Радянські ініціативи щодо налагодження культурного обміну польськими урядовими колами блокуються не лише через природне відторгнення радянської культури суспільством капіталістичної Польщі. Розуміючи, що це може бути зручним засобом послаблення основ польської державності, Варшава намагається таким чином перекрити цей шлях поширення на своїх теренах більшовицької ідеології.