Роси та варанги у Візантії Х-ХII ст.: формування та структурна роль найманого військового контингенту

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність. Роси та варанги являли собою чи не найдієздатніші професійні контингенти армії Східної Римської імперії з Х ст. до самого падіння Константинополя в 1204 р. Основу особистого складу росів складали вихідці зі Східної Європи, варангів - зі Скандинавії, пізніше також з Британських островів. Формування цього контингенту було одним із найважливіших завдань зовнішньої політики Візантії вказаного періоду, показником дружніх стосунків з тією або іншою країною. Для монархів країн Північної Європи та Русі постачання найманців також було вагомим пунктом у відносинах з Візантією.

Існуючі наробки візантиністів, русистів та скандинавістів залишають поле для досліджень історії контингенту - від термінологічних питань до з'ясування загального характеру діяльності та статусу росів та варангів. Переоцінки потребують висновки дослідників, зроблені за часів ізоляції західної візантиністики від радянської з одного боку, та візантиністських студій від вивчення історії Русі з іншого. В існуючій історіографії дослідники переважно викладали історію фактів участі варангів, росів та англосаксів у військових кампаніях Візантії. Структурні же питання ставилися лише частково й отримували переважно фрагментарне висвітлення.

Військове найманство у Візантії є суттєвим явищем історії розвинутого середньовіччя, важливим і для відповідного періоду історії України. Тим не менш, воно майже не відображене в сучасній українській історіографії. Вивчення участі вояків зі Східної Європи в діях візантійської армії нарівні з вояками низки інших європейських країн дає можливість з'ясувати ще один важливий аспект європейського контексту історії України.

Оскільки в ХХI ст. наймана професійна армія стає основним типом армій країн світу, актуалізується дослідження історії професійної армії, всебічний огляд пов'язаних з нею проблем, аналіз позитивних та негативних наслідків її розвитку.

Метою дослідження є визначення головних характеристик процесу формування найманого військового контингенту росів та варангів, а також встановлення ролі цього контингенту у військових структурах та політиці Візантії Х-ХII ст.

Для досягнення цієї мети визначені наступні завдання:

- проаналізувати процес формування найманого контингенту, його окремі форми, міжнародний аспект діяльності контингенту, роль міжнародних домовленостей в його становленні;

- розкрити специфіку умов формування найманих загонів в кожній окремій країні-постачальниці військ до Ромейської імперії;

- провести термінологічний аналіз найменувань підрозділів росів та варангів у візантійській номенклатурі;

- встановити адміністративний та юридичний статус найманих підрозділів, їх офіційні функції у військових структурах держави;

- виявити мотиви, які приваблювали особовий склад: економічну, кар'єрну та психологічну складові цих мотивів;

- окреслити географічну характеристику діяльності та розміщення корпусу;

- визначити роль релігії у житті найманців у Візантії та зворотньому культурному впливі на країни, з яких вони походили;

- відстежити формування образу варанга чи найманця з Русі у візантійців різних станів;

- виявити змінність цих характеристик за період Х-ХII ст. та визначити, відповідно до них, етапи діяльності контингенту росів та варангів.

1. Джерела та історіографія

Дисертаційна робота ґрунтується переважно на даних письмових джерел, із залученням також матеріалів сфрагістики, епіграфіки, нумізматики та археології.

Першу групу джерел складають політичні та військові візантійські трактати -популярні серед візантійської інтелігенції способи літературного самовираження. Вони надають найбільш об'єктивні факти з історії та ролі іноземців у візантійському соціумі. Особливо великий інтерес становлять твори імператора-письменника Константина Порфіроґенета чи Багрянородного (905-959) („Про управління імперією”, „Про церемонії”, „Що має бути передбачено, коли великий та високий імператор збирається в похід”), анонімний трактат „Про розбиття табору” (кін. Х?ст.), “Стратегікон” та “Поради василевсові” Кекавмена (1070-і рр.), „Про посади” Псевдо-Кодіна (ХV ст.).

У групу законодавчих пам'яток увійшли найближчі за часом до періоду, що досліджується, а також ті, що відображають юридичні умови, в яких існували підрозділи росів та варангів: „Еклога”, Військовий закон (VIII ст.), „Книга Епарха” (IХ?ст.), „Піра” Євстафія Ромея (ХI ст.), імператорські хрісовули 1070-х та 1080-х рр.

Ціла низка візантійських історіографів так чи інакше неодноразово згадували у своїх працях найманців, що походили з Півночі Європи. Це Михаїл Пселл, Михаїл Атталіат, Іоанн Скіліца, Георгій Кедрін, Никифор Врієнній, Анна Комніна, Нікіта Хоніат. Свідчення про участь найманців з Півночі Європи та з Русі у подіях поблизу Кавказького кордону містяться в працях вірменських авторів Степаноса Таронеці (Асоліка) та Арістакеса Ластівертці. Комплекс даних щодо англосаксонської еміграції до Візантії надає „Церковна історія” Ордеріка Віталіса. Мемуарний характер мають твори італійського автора Ліутпранда Кремонського.

Серед західноєвропейських анналів своєю інформативністю щодо участі найманих контингентів у візантійських військових діях вирізняються італійські джерела: аннали міста Барі та барійські аннали Лупа Протоспафарія, монтекассинські хроніки Лева Остійського та Петра Диякона. Залучено також Ланську анонімну хроніку, хроніки ґоффредо Малатерри, Еккехарда, Салімбене де Адама, Вільгельма Тірського та Альберта Аахенського, ітінерарій Веніаміна Тудельського, „Завоювання Константинополя” Жоффруа де Вілардуена та однойменний твір Робера де Кларі.

Київська Русь залишила лише одне цінне для даного дослідження джерело, яке носить характер анналів: „Повість Врем'яних літ”. Найбільш достовірною можна вважати інформацію, присвячену варягам на Русі кінця Х-ХI ст., найближчого до часу створення літопису. „Повість” містить кілька копій документів першої половини Х ст. - русько-візантійських договорів, які багато в чому створили юридичну основу набору військових найманців у Візантії.

Для з'ясування походження терміну „верінг” використано широке коло джерел раннього середньовіччя, зокрема “варварські правди” та інші правничі збірки.

Джерела скандинавського походження є особливо важливими при вивченні умов найму скандинавів у Візантії. Діяльність скандинавів у Візантії добре відобразили рунічні написи ХI ст., що походять переважно зі Швеції. Інформативні свідоцтва про службу скандинавських найманців у Візантії містяться у сагах: „Сага про короля Сверріра”, „Саги про мешканців Оркнейських островів”, „Сага про Ньяля”, „Гейдарвіга-сага”, „Сага про людей з Лаксдаля”, „Сага про Греттіра”, збірка саг „Коло земне” Сноррі Стурлусона.

Виходячи з проблемно-хронологічного принципу аналізу історіографії за темою, в її розвитку можливо виділити наступні етапи та напрямки.

Перший етап пов'язаний з становленням дослідницького інтересу до військових найманців у Візантії. Цей етап розпочався роботами Ш. Дюканжа в кінці ХVІІ ст. і продовжувався до кінця ХIХ ст., тобто до робіт В.Г. Васильєвського. До цього періоду відносяться роботи К.Хр. Рафна, Дж. Фінлея, А.Ф. Гфрьорера, Г.Ф. Гертцберга, Ч. Омана та інших.

Особливу роль зіграла постать російського візантиніста, професора Санкт-Петербурзького університету В.Г. Васильєвського, який першим на максимально можливій на той час джерельній базі вивчив історію створення, розвитку та занепаду „варяго-руської та варяго-англійської дружин” на службі Візантії.

Наступний етап - кінець ХІХ - ХХ ст. - це час виокремлення та розвитку трьох напрямків наукового дослідження, пов'язаних в першу чергу з проблемою етнічного походження росів та варангів.

„Слов'янський” напрямок представлений переважно радянською та пострадянською візантиністикою: М.В. Левченко, П.О. Каришковський, Г.Г. Літаврін, М.Ф. Котляр.

„Скандинавський” напрямок досліджень варангів є прямим продовженням праць авторів ХІХ ст. Серед провідних дослідників цього напрямку - грецький вчений М. Дендіас, ісландський вчений С. Бльондаль та англійка Х.-Р. Елліс-Девідсон. Останні двоє є авторами найбільш популярних на Заході зведень фактів, що стосуються служби скандинавів у Візантії. Пов'язані зі скандинавами у Візантії проблеми також детально вивчалися радянськими та російськими вченими О.О. Ридзевською, О.О. Мельниковою, М.Б. Бібіковим та Т.М. Джаксон. В Україні „скандинавський” напрямок був представлений О. Пріцаком.

Серед представників „англійського” напрямку найбільш значний внесок зробили О.О. Васильєв та Р. Доукінс.

В останні десятиліття бельгійська дослідниця Кр.Н. Сігаар та британський візантиніст Дж. Шепард розробляють окремі проблеми історії росів та варангів у Візантії, виходячи за межі того чи іншого з вищезгаданих напрямків.

Необхідною базою для дослідження історії найманців у Візантії, зокрема історичного контексту, в якому опинились іноземні вояки, є роботи візантиністів у галузі військової історії (Ф.І. Успенський, В.В. Кучма, А.С. Мохов, В. Тредголд, Д. Хелдон), адміністративних (Дж. Б'юрі, Е. Глікаці-Арвайлер, Л. Брейє, Р. Гіллан), економічних (С. Морріссон, С.Б. Сорочан, А.М. Домановський), соціально-культурних (О.П. Каждан, Ж. Дагрон) структур Ромейської імперії, а також праці з історії Київської Русі (М.С. Грушевський, С.В. Юшков, Б.Д. Грєков, Х. Ловмянський, В.Т. Пашуто, М.Б. Свердлов, Б.О. Рибаков, І.Я. Фроянов) та Скандинавії (А. Стендер-Петерсен, Е. Ольгейрсон, І. Андерсон, А.Я. Гуревич, В.А. Закс, О.О. Хлєвов).

Представлена історіографія проблем, пов'язаних із найманськими структурами візантійської армії північно- та східноєвропейського походження, виявляє наступну ситуацію. Окремі питання досліджуваної сфери часто привертали увагу істориків-візантиністів та скандинавістів. Існуючі спроби комплексного дослідження історії найманського корпусу (С. Бльондаль, Х.-Р. Елліс-Девідсон) робились в період, коли дослідження велись переважно у двох ідеологічно ворогуючих системах, що значно обмежує коло досліджуваних питань. Ці роботи на сьогоднішній день вже не відповідають актуальним потребам дослідження. У роки незалежності України жодних досліджень, присвячених східноєвропейським чи західноєвропейським воякам у складі візантійської армії досі не проводилося.

2. Рос” та „варанги”: еволюція найменувань у джерелах Х-ХІІ ст.

Присвячено номенклатурі найманського підрозділу „рос” та похідних від нього підрозділів варангів, кульпінгів та інших.

Ромеї використовували ряд найменувань для союзних та найманих сил зі Східної та Західної Європи. Грецька мова виявилася достатньо сприйнятливою до нововведень, щоб прийняти такі терміни як “рос”, “варанг”, “кульпінг” і при цьому зберегти не тільки їх значення, але й характерні граматичні особливості. Останній факт робить можливим простежити шлях проникнення термінології до Візантії. Через військових, селян-стратіотів та селян, серед яких була розквартирована армія, нові слова досить швидко входили й до мови столиці, канцелярської документації і навіть патріарших гомілій. Візантійська культура з її багатими традиціями античної освіти, не відмовилася від вживання античної варварської номенклатури поряд із сучасними назвами.

Вивчення динаміки і форм використання термінів "рос" і "варанг" у Візантії надає багатий матеріал для з'ясування самовизначення цих груп у Східній Європі, яка для скандинавської їх складової була часто проміжним етапом досягнення Візантії. Перші північно та східноєвропейські найманці в Х ст. стали відомі під двома назвами: власною „рос” та наданою їм грекомовними ромеями античною „тавроскіфи”. В кінці Х - на початку ХI ст. з цієї спільноти виокремилися „варанги” власне скандинавського походження, а наприкінці ХI ст. також відомі „кульпінги”, які, скоріш за все, є представниками фінських народів. При цьому ромейські автори часто продовжували називати представників усіх трьох „корпусів” росами чи тавроскіфами. Загальновживаним також був термін „пелекіфори”, який офіційно мав позначати лише палацову варту сокироносців.

Вживаності терміну “рос” допомагали три асоціації з більш звичними для греків співзвучними словами - біблейським князем Рос-`Сют, давньогрецьким поняттям “здоров'я, сила” -?сщ?уйт та прикметником “червоний” - спэуйпт. В усній грецькій мові вони заміщували власний етнонім руських найманців та змінювали його звучання.

Термін „варанг”- вЬсбггпт до присвоєння скандинавами-найманцями у Візантії пройшов довгий шлях метаморфоз від варга-вовкулака варварських правд через чужоземця-вигнанця до королівського дружинника-варганга. Найкраще цей шлях простежується в документах лангобардської Італії, де, вірогідно, і сформувався останній варіант терміну з вторинним поясненням через корінь var-договір, клятва. Постійні зв'язки Італії та Візантії дозволили терміну, вживаному найчастіше в усному мовленні, перейти до грекомовного ареалу, де його використали скандинави у складі „рос”. Прийнявши етимологію «людина, яка живе за договором», та змінивши закінчення на північне -ing, вони створили термін „верінг” - vжringr, тоді як грецька мова зберегла форму „варанг”.

В кінці ХІ ст. роси практично зникають з візантійських документів, а варангів-скандинавів частково змінюють варанги-англійці. Поєднання в гвардії варангів різних північних національностей призвело до все частішого вживання візантійцями у ХII ст. етнічно нейтрального терміну „пелекіфори”, іноді з додаванням міфічно-географічного детермінативу „з Фулє”.

Окремий підрозділ присвячений кульпінгам, етносу візантійської армії, кілька разів згаданому в імператорських хрісовулах поряд із росами та варангами. Запропоновано кілька версій, які виводять кульпінгів з печенізького середовища, з балтійського міста Колобжег та з фінського ареалу. Саме остання версія є найбільш вірогідною. У цьому випадку фінські найманці мали також потрапити до Візантії у складі “рос” і лише в ХІ ст. виділитися з нього в окрему структурну одиницю.

3. Шляхи формування найманих військових підрозділів північно та східноєвропейського походження у візантійській армії Х-ХІІ ст.: міжнародний аспект

Аналізуються форми залучення до візантійської армії вояків з країн Північної Європи та специфіка місцевих умов, яка спонукала мешканців цих країн найматися до Візантійського війська.

Нам відомі чотири головні форми залучення європейських найманців до візантійської армії: отримання готового військового підрозділу на підставі союзного договору, формування найманих загонів на території та з дозволу іншої держави імператорським емісаром, поодинокий вступ бажаючих до існуючих підрозділів у візантійській армії (зазвичай це ставало можливим завдяки попередньому договору) та затримка задля військової служби паломників та хрестоносців. Такими же були форми найму будь-яких етніків: в ромейському війську служили також грузини, вірмени, сарацини, італійці, німці, болгари, печеніги, французькі нормани та інші.

Кожна країна-донор мала свої інтереси та умови, які підштовхували її до участі у комплектуванні візантійської військової сили. Головною причиною завжди були зміни в політичному та соціальному устрої цих держав, які позбавляли вікових зв'язків із землею та родом частину населення, особливо молодь. До таких чинників слід віднести централізацію влади ранньофеодальних монархій, яка наносила удар племінним князівствам Русі та Скандинавії; феодалізацію, яка руйнувала общинний устрій; внутрішні війни та міжкланові конфлікти. Англійці опинилися серед найманців візантійської армії завдяки нормандському завоюванню Британії. Уявлення про престижність представництва у війську Імперії та ініціатива, яка походила від військових дружин князів та конунгів, також схиляли ранньофеодальні монархії до відповідних угод із Візантією.

Помітною є тісна кореляція між реаліями цих країн-донорів військової сили та інтенсивністю дії системи поповнення війська Візантії. Питання комплексного дослідження внутрішнього становища країн-донорів як основи для поширення найманського руху серед їх населення, яке досі не ставилося в науковій літературі, таким чином є відкритим.

Особливу позицію у міжнародній системі, створеній Візантією, займала Русь, яка протягом Х - першої половини ХI ст. забезпечувала транзит для вояків із Скандинавії на шляху до Візантії й виконувала роль своєрідного фільтру для цього потоку. Руські князі отримували від цього значний зиск, використовуючи цю військову силу задля своєї мети, укріплюючи свою владу та контролюючи певною мірою боєздатність візантійської армії. Контроль цей був вигідний і для Візантії, оскільки її армія не змогла б прийняти усіх охочих вступити до її лав.

Візантія не наймала вояків з країн, з правителями котрих вона не мала угод, які б забезпечили юридичну основу найму. Крім того, Візантія не наймала вояків, якщо кожний окремий випадок найму не був санкціонований правителем країни-донору. Протягом Х - першої половини ХI ст. єдиним партнером візантійського уряду на Півночі та Сході Європи була Русь, і скандинави, які прибували до Візантії, потрапляли сюди саме як вихідці з Русі. Після її відходу від договорів 911 та 944 рр. в 1050-1070-х рр. Візантії довелося використовувати емісарів та хрестоносних лідерів для налагодження стосунків з іншими потенційними країнами-донорами.

Необхідність таких угод, зацікавленість європейських монархів та феодалів у їх встановленні, збереження росами та варангами підданських відносин до урядів тих країн, з яких вони походили, а також сімей та майна у цих країнах, виключають можливість оцінювання їх виключно як вояків, підпорядкованих візантійській військовій системі.

Досить складну проблему становить участь у візантійському війську англійців. Перші відомі вихідці з Британії на візантійській службі були англосаксонськими біженцями і повністю оселилися на візантійських землях, не маючи змоги повернутися. Однак в ХІІ ст. відомі випадки вступу до візантійської армії новоприбулих лицарів з Англії, які зберігали зв'язки з батьківщиною. Таким чином, англійська складова варангів сама по собі не була однорідною.

4. Роси та варанги у візантійських державних та військових структурах

Досліджується становище та функції найманців зі вказаного регіону в структурі візантійської армії, умови їхньої служби, мотиваційний комплекс.

Від появи на візантійській службі роси були підпорядковані загальноімперським адміністративним військовим структурам. Вони увійшли до двох родів військ - столичного, тагменного війська та палацової варти, в якій відзначені вже в Х?ст. Пізніше й варанги виступили в аналогічній ролі. Після сформування великого постійного “корпусу” у 980-х рр. стало можливим очолення окремих підрозділів цього корпусу командирами, які походили із середовища найманців. Версія про аколуфа як командувача варангського корпусу визнана недостатньо обґрунтованою. Для цього часу характерною є також незалежність судочинства в цих підрозділах від імперської судової системи.

Платня найманцям здійснювалася за рахунок фіскалізації стратій в умовах занепаду фемного війська та в середньому перевищувала платню візантійського стратіота в півтора-два рази, крім того найманець отримував щомісячні сплати сітіресію, святкові виплати, утримання. З кінця Х ст. найманські частини розміщувались на постій в населених пунктах імперії та харчувались за рахунок місцевого населення. Найманці могли бути залученими до збору податків на територіях військових дій (сканд. полютасварф) та отримували частину від трофеїв.

Юридичні та адміністративні виключення, якими характеризується положення росів та варангів на візантійській службі, а також фінансова виокремленість вояків з Півночі Європи, доводять їх відокремлений найманський статус у складі військових сил Візантії. В той же час, загальна підпорядкованість загонів імперському головнокомандуванню не дає можливості вважати їх військами, союзними Візантії, у сучасному сенсі цього поняття.

Особливо успішні представники етніків отримували можливість військової кар'єри, аж до офіцерських чинів в гвардії імператора, зарахування до якої як правило передбачало сплату вступного. Разом із гарантуванням майнових прав найманців все це створювало досить сприятливі умови заробити статок за рахунок військової служби у Ромейській імперії, що в свою чергу забезпечувало мотивацію для бажаючих вступити до візантійської армії. З іншого боку, це потребувало обмежень найму, зафіксованих у договорі 944 р.

Згідно до загальноімперської політики, найманці, як і інші вояки візантійської армії приймали православ'я і навіть мали власні церкви. Саме найманці були першою групою, яка масово переносила християнство на Русь та до Швеції. Натомість вже варанги ХII ст. прибували до Візантії зі своїми культами латинських святих, отримували право на сповідування та будівництво храмів, присвячених цим святим, св. Олаву та св. Августину Кентерберійському.

Функції, що виконували роси та варанги, спосіб їхнього утримання, як і сама етнічна та культурна чужинність, створювали загалом негативний образ північного найманця серед місцевого населення. Його ознаками були грубість, жорстокість, пияцтво, потенційна загроза країні в цілому, схильність до бунту. Військові якості північних найманців та їхня вірність династії пом'якшували такі риси. Саме ці чесноти, які найбільше цінувала влада, й підкреслювали столичні автори.

Висновки

візантійський найманий військовий ромейський

В результаті проведеного дослідження простежено шляхи формування та структурну роль контингенту росів та варангів у Візантійській армії з 910 до 1204 рр. Враховуючи еволюцію усіх структурних характеристик та статусу контингенту висновки подано у межах запропонованої автором періодизації історії контингенту.

У період 910-988 рр. загони найманців-росів часто, але несистематично брали участь у військових кампаніях Візантії. Роси епізодично залучались до постійних військових формувань - гарнізонів фортець та імператорської гвардії. Єдиною країною-донором військової сили до Візантії на основі серії міжнародних договорів в цей час була Київська Русь. Таке співробітництво стало одним з пріоритетів зовнішньої політики щодо Візантії та важливим засобом підтримання власної державності. Основним найменуванням, під яким протягом цього часу відомі найманці будь-якого північного походження у Візантії, був термін „рос”. Другий період розпочинається створенням у 989 р. першого великого постійного контингенту росів - шеститисячної „Роської міри”. Численність особистого складу зумовила розподіл за національною ознакою на кілька структурних одиниць: „рос”, „варанги” (назва, вірогідно перейнята скандинавськими найманцями в Італії) та „кульпінги” (фінські найманці). Київська Русь продовжувала бути головним постачальником найманців на цьому напрямку. Проте за свідченнями джерел найактивнішу роль починають відігравати скандинави-варанги. Вони перейняли головні функції росів: сформували гвардійську частину (палацові варанги, які охороняли палац та особу імператора, а також приймали участь в придушенні заколотів) та були представлені в регулярній армії і провінційних тагмах (зовнішні варанги). В цей період відзначається високий рівень юридичної самостійності найманців. Їх ватажками-архонтами чи прімікіріями в більшості випадків виступають представники знаті з їхнього ж етнічного середовища. Варанги мали право судити злочинців-варангів без втручання імператорських судів. В той же час, вояки з язичницької півночі Європи піддавалися потужному ідеологічному, християнському впливові, виконуючи після повернення на батьківщину роль православних місіонерів. Однак уже на цей час привілейовані умови існування найманців та поліцейські функції, які вони виконували, створили варангам суперечливий образ у свідомості пересічного візантійця. Варангську вірність династії та високі бойові якості підкреслюють виключно автори, пов'язані з імператорською родиною у Константинополі. На початок третього періоду (1071-1204 рр.) припадає зменшення присутності росів та введення до складу візантійської армії вояків англосаксонського походження, які з кінця ХI ст. займають провідне положення у стані варангів. До цього періоду також відноситься залучення до візантійських військ скандинавських загонів зі складу армій хрестоносців та внаслідок дій емісарів-вербувальників у північних країнах. Кожна країна-донор мала свої інтереси та умови, які підштовхували її до участі у комплектуванні візантійської військової сили. Цьому сприяли зміни в політичному та соціальному устрої, які позбавляли молодь зв'язків із землею та родом, ініціатива, що походила від військових дружин правителів. Англійці опинилися серед найманців візантійської армії завдяки нормандському завоюванню Британії. До контингенту в цей час офіційно починають застосовувати наймення „пелекіфори” - „сокироносці”, яке не несе конкретного етнічного змісту. Контингент скандинавських та англійських найманців втратив ознаки юридичної самостійності, проте отримав можливість сповідувати у Візантії культи католицьких святих.

Додатки до дисертації містять хронологічну таблицю дій руських варягів та візантійських варангів (А), еволюцію форм назви населеного пункту Варанголімена, можливого осередку варангів у Криму (Б), перелік відомих аколуфів ХІ-ХІІ ст. (В) та коментований перелік візантійських церков, які були засновані чи використовувались найманцями північноєвропейського походження (Г).

Література

1. Луговий О.М. Легенда про закликання варягів у висвітленні письмових, археологічних та фольклорних джерел / О.М. Луговий // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. - Т.3 - Одеса : Друк, 2002. - С. 160-162.

2. Луговий О.М. Рорик Норман та Рюрик Новгородський : проблема ідентифікації / О.М. Луговий // Записки історичного факультету ОНУ. - Вип. 15. - 2005. - С. 378-388.

3. Луговий О.М. До дискусії про походження перших руських князів / О.М. Луговий // Записки історичного факультету (ОНУ імені І.І. Мечникова). - Вип. 17. - 2006. - С. 321-332.

4. Луговий О.М. Хрестоносне найманство у Візантії / О.М. Луговий // Записки історичного факультету (ОНУ імені І.І. Мечникова). - Вип. 18. - 2007. - С. 135-142.

5. Луговий О.М. Британці на візантійській військовій службі в ХI-ХII ст.: історіографічний та джерелознавчий аспект / О.М. Луговий // Наукові праці МДГУ імені Петра Могили. - Т. 76. - 2008, вип. 63 : історичні науки. - С. 85-88.

6. Луговой О.М. Варяжский фактор в структуре общества Восточной Европы IХ-Х вв. / О.М. Луговой // Stratum plus. - 2001-2002. - №6 (Знамения цивилизаций) - С. 437-446.

7. Луговой О.М. Русы и скандинавы на византийской службе : история наименований в источниках Х-ХII веков / О.М. Луговой // Stratum plus. - 2003-2004. - № 5. Кишинев, 2005. - С. 388-394.

Размещено на Allbest.ru