Размещено на http://www.allbest.ru

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни „Історія середніх віків”

на тему: ЛИЦАРСТВО В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

2015

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

РОЗДІЛ 2. ЛИЦАРСТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ХІ - ХІІ СТОЛІТТЯХ

1.1 Витоки зародження лицарства

1.2 Лицарство як особливий шар середньовічного суспільства

РОЗДІЛ 3. ЛИЦАРСЬКИЙ ЕТОС ЯК ЧАСТИНА СОЦІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

2.1 Етика і етос лицарства

2.2 Цінності та ідеали середньовічного лицарства

2.2.1 Посвячення в лицарі

2.2.2 Лицарський кодекс честі

2.2.3 Лицарські турніри як специфічно європейський спосіб соціокультурного буття військового стану

2.2.4 Військові цінності та культурні ідеали

2.3 Культ Прекрасної Дами як вираз менталітету вільного лицарства

2.4 Символіка лицарської гордості і незалежності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми.

Епоха середньовіччя складає приблизно близько тисячі років людської історії. Цей історичний період в Європі відзначився колосальними змінами в суспільних відносинах, появою нових держав і їх зникненням, приходом на зміну рабовласницькому ладу феодалізму, міжусобними війнами, диктатом Церкви та іншими подіями, які характеризують цей період як один з найпохмуріших в історії.

Але ця епоха залишила нам у спадок дуже своєрідну культуру, яка оспівала духовні цінності, які мають неминуще та універсальне значення досі. Поняття обов'язку, честі, вірності багато хто з нас вперше дізнався, знайомлячись з тією епохою, читаючи літературні твори або, що більш властиво сучасній людині, бачивши ожиле середньовіччі на екранах телевізорів і кінотеатрів. Ці поняття існують і в даний час, хоча саме лицарство пішло з історичної арени досить давно. Лицарська етика не зникла услід за середньовіччям, вона пройшла через епохи, які змінили середні століття і продовжує залишатися еталоном, який має слугувати прикладом для сучасних людей. лицарство середньовічний турнір честь

Лицарський етос це стиль життя, загальна орієнтація культури, прийнята в ній ієрархія цінностей, яка виражена в явному вигляді, або може бути виведена з поведінки людей. Нас цікавить в дослідженні лицарський етос. Його обсяг виходить за рамки цінностей, якими займається етика. Це один з основних термінів соціальної культури.

Культура лицарського середовища середньовічного Заходу це взаємопов'язаний стиль мислення і світовідчуття, що виявляє себе як у повсякденній, буденній поведінці, так і святковорепрезентативній, як у візуальних образах замків, маргінальних малюнків і скульптур, так і словесних конструкціях поетичних текстів. У цьому сенсі мною в дослідженні переслідується двояка мета з одного боку, проникнути "углиб" соціокультурної тканини процесів, зрозуміти взаємозв'язок інтелектуальнопсихологічної оснастки культури лицарського суспільства і його соціальних практик, з іншого боку побачити органічний зв'язок явищ культури зовні розрізнених, дискретних, які на ділі представляють певну цілісність, явлену в образі та дусі того, що прийнято іменувати лицарської культурою.

У цьому сенсі необхідно визначитися з самим поняттям "лицар". Воно використовується в самому широкому сенсі цього слова для характеристики представника військового стану Середньовіччя, незалежно від майнового стану, знатності, етнополітичної належності. Саме в такому сенсі здебільшого і будуть трактуватися проблеми лицарського етосу. Проте, абсолютно очевидно, що смислова наповненість культурних ідеалів лицарства на зорі становлення середньовічного суспільства і на заході того, що іменують середньовічної епохою, істотно трансформувалася в часі. Так само як очевидно й те, що ціннісні орієнтири лицарського стану варіювалися в залежності від групової або національної ідентичності його носіїв. Нас в дослідженні цікавить період XI - XIII століть у Західній Європі, де прояви лицарського етосу можна назвати найбільш показовими. Останнім часом, в епоху знищення старих ідеалів, недотримання етичних норм і правил, багато стали цікавитися середньовічною культурою, світоглядом, шукати в лицарських ритуалах, наприклад "Культу Прекрасної Дами", норми поведінки в сучасному світі. Все це говорить про актуальність обраної мною теми.

Мета дослідження: виявити особливості лицарського етосу як сукупності світоглядної установки і норм поведінки в середні віки.

Завдання:

Дати поняття етики та етосу.

Розглянути лицарський етос.

Виявити елементи лицарського світогляду та світовідчуття.

Розкрити особливості взаємин лицарів з сеньйорами та іншими верствами суспільства.

Розглянути "знакову культуру" лицарів.

Об'єкт дослідження етика в середні віки.

Предмет дослідження лицарська етика.

Територіальні рамки: Західна Європа.

Хронологічні рамки: XI - XIII століття.

Підхід: цивілізаційний.

Методи дослідження:

Суспільно-наукові: дедуктивно-індуктивний.

Загальноісторичні: генетичний.

Спеціальноісторичні: історикогеографічний, історикопсихологічний, соціокультурний.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Історія середньовічного лицарства має давні традиції вивчення. Разом з тим в останні десятиліття він переживає певний ренесанс.

Дослідження А. Борстен, Р. Барбера, Д. Барні, Ж. Дюбі, Л. Женіко, Р. Кілгура, П. Ван-Люйна, Ж. Флорі, Руа Ж. та інших розкрили нові пласти цієї проблематики, виявили оригінальні підходи до інтерпретації джерел. Особливо цікаві в цьому плані дослідження Ф. Кардіні. Автор "Витоки середньовічного лицарства" працює на стику багатьох наук: соціальної, економічної та культурної історії, археології, історії техніки і матеріальної культури, військової справи. Він виходить з розуміння лицарства як особливого соціального і юридичного явища і як певної культурної реальності, типу світосприйняття і світовідчуття, своєрідною "рушійною ідеї" епохи. Концепція Ф. Кардіні відкрила нові аспекти формування лицарства, італійським дослідником був введений в обіг величезний матеріал, раніше під таким кутом зору не розглядався. Ф. Кардіні показує, що лицарство в пору свого розквіту дуже далеко відстоїть від своїх витоків, але, тим не менш, харчується ними. І ці витоки, поступово набирають силу і трансформуються, і є живі артерії історії. Розсікти їх значить представити не справді історичне явище як складний організм, а його омертвіле подобу, лише нагадує оригінал.

Дуже цікаві дослідження Марії Оссовської це видатний польський філософ і соціолог, родоначальник наукознавства, фахівець в галузі теорії та історії моралі. Предметом її соціології моралі є аналіз суспільних умов формування моральних явищ, аналіз моралі різних епох і соціальних груп. "Лицар і Буржуа: дослідження з історії моралі" ця книга досліджує лицарський етос, його різновиди.

Також дослідженнями лицарства займалися Гуревич А.Я., Заборов М. А., Павленко В.Г., Миколаїв Р.В., Іванов К.

РОЗДІЛ 2. ЛИЦАРСТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В XI XIII СТОЛІТТЯХ

1.1 Витоки зародження лицарства

Лицарство часто розглядають як явище, виключно належить середньовіччю і нерозривно пов'язаного з християнством. Однак витоки лицарства можна виявити в період, коли ще існувала Римська імперія. На початку нашої ери Римська імперія вступила в період занепаду, що виражався у кризі внутрішніх соціальноекономічних відносин і зовнішньої загрози з боку німецьких племен.

Деякі риси середньовічного лицаря сягають древнім германцям. Опис їх моралі, звичаїв, культури можна знайти у давньоримських авторів. Юлій Цезар описав германські племена та їх звичаї: "Земельної власності у них немає. Через рік той, хто отримав ділянку землі для обробки, повинен переходити на інший, щоб не причепився до одного місця, не втратив мужності і не втратив інтересу до війни, промінявши її на заняття землеробством і скотарством. Розбої за межами власної країни у них не вважаються ганебними; вони навіть хвалять їх як кращий засіб для виховання молоді та для усунення неробства. Германці не потурають собі ні в чому, тому для них немає нічого ганебніше і боягузливіше, як користуватися сідлом''. [7].

У результаті варварських завоювань на території Західної Римської імперії утворилися десятки варварських королівств. На території Британії до кінця VI ст. утворилося сім варварських королівств. Створені німецькими племенами держави безупинно воювали між собою, їхні кордони були непевні, а існування більшості з них недовговічне. В усіх варварських королівствах германці складали меншість населення (від 23% в остготській Італії та вестготській Іспанії до 2030% у державі франків). Оскільки в результаті вдалих завойовницьких походів франки розселилися згодом на значній частині території колишньої Західної Римської імперії, частка німецьких народів в середньому дещо збільшилася, але концентрація франків у Північній Галлії скоротилася. Звідси випливає, що історія середньовічної Західної Європи це історія переважно тих же самих народів, що населяли її в епоху античності. Однак суспільний і державний лад на завойованих територіях істотно змінився. Надалі на території ряду варварських держав почався синтез пізньоримських і германських інститутів, але повною мірою цей процес, результатом якого стало становлення західноєвропейської середньовічної цивілізації, розгорнувся в межах держави франків, що у VIII початку IX ст. перетворилося у велику імперію в 800 р. Карл Великий був коронований у Римі папою як "імператор римлян"). Імперія об'єднала території сучасної Франції, значну частину майбутніх Німеччини та Італії, невеличкий район Іспанії, а також ряд інших земель. Незабаром після смерті Карла Великого це наднаціональне утворення розпалося. Верденської розділ імперії (843 р.) поклав початок трьом сучасним державам: Франції, Італії та Німеччині, хоча їхні кордони тоді не збігалися з нинішніми. Становлення середньовічної європейської цивілізації відбувалося також на територіях Англії і Скандинавії. У кожному регіоні Західної Європи позначений процес мав свої особливості і протікав різними темпами. У майбутній Франції, де римські і варварські елементи були врівноважені, темпи виявилися найвищими. І Франція стала класичною країною середньовічного Заходу. В Італії, де римські інститути переважали над варварськими, на територіях Німеччини й Англії, що відрізнялися превалюванням варварських початків, а також у Скандинавії середньовічна цивілізація складалася повільніше і мала трохи інші форми.

Суспільно-політичний лад, утвердився в середні віки в Європі, в історичній науці прийнято називати феодалізмом. Це слово походить від назви земельного володіння, яке представник панівного класу стану отримував за військову службу. Володіння це називалося феод. Не всі історики вважають, що термін феодалізм вдалий, оскільки поняття, покладене в його основу, не здатне виразити специфіку середньоєвропейської цивілізації. Крім того, не склалося єдиної думки з питання про сутність феодалізму. Одні історики бачать її в системі васалітету, інші в політичній роздробленості, треті в специфічному способі виробництва. Тим не менше, поняття феодальний лад, феодал, феодальнозалежне селянство міцно увійшли в історичну науку. Тому постараємося дати характеристику феодалізму, як суспільно-політичного ладу, властивого середньовічної європейської цивілізації.

Характерною рисою феодалізму є феодальна власність на землю. Поперше, вона була відчужена від основного виробника. Подруге, носила умовний, третє ієрархічний характер. Почетверте, була з'єднана з політичною владою. Відчуження основних виробників від власності на землю проявлялося в тому, що земельна ділянка, на якій працював селянин, був власністю великих землевласників - феодалів. Селянин мав її в користуванні. За це він був зобов'язаний або працювати на панському полі скількись днів на тиждень або платити оброк натуральний або грошовий. Тому експлуатація селян носила економічний характер. Позаекономічний примус особиста залежність селян від феодалів грала роль додаткових коштів. Ця система відносин виникла з оформленням двох основних класів середньовічного суспільства: феодалів (світських і духовних) і феодальнозалежного селянства. Феодальна власність на землю носила умовний характер, так як феод вважався подарованим за службу. З часом він перетворився на спадкове володіння, але формально за недотримання васального договору міг бути відібраний. Ієрархічно характер власності висловлювався в тому, що вона була як би розподілена між великою групою феодалів зверху вниз, тому повної приватної власністі на землю не мав ніхто. Тенденція розвитку форм власності в середні віки полягала в тому, що феод поступово ставав повною приватною власністю, а залежні селяни, перетворюючись на вільних (в результаті викупу особистої залежності), набували деякі права власності на свою земельну ділянку, отримуючи право продати його за умови виплати феодалові особливого податку. З'єднання феодальної власності з політичною владою проявлялося в тому, що основною господарською, судовою та політичною одиницею була в Середньовіччі велика феодальна вотчинасеньйорія. Причиною цього була слабкість центральної державної влади в умовах панування натурального господарства.

У середньовічній Європі натуральне господарство існувало приблизно до XIII ст., коли воно почало перетворюватися на товарногрошовий під впливом зростання міст. [20]

Одним з найважливіших ознак феодалізму багато дослідників вважають монополізацію військової справи панівним класом. Війна була долею лицарів. Це поняття, що позначало спочатку просто воїна, згодом стало означати привілейований стан середньовічного суспільства, поширившись на всіх світських феодалів.

Феодальна держава, як правило, характеризувалася слабкістю центральної влади і розосередженістю політичних функцій. На території феодальної держави часто був цілий ряд фактично незалежних князівств і вільних міст. У цих дрібних державних утвореннях іноді існувала диктаторська влада, оскільки нікому було протистояти великому земельному власнику в межах невеликої територіальної одиниці.

Середньовічної європейської цивілізації була властива також феодально-католицька експансія. Її найбільш загальною причиною був економічний підйом XIXIII ст., що викликав зростання народонаселення, якому стало не вистачати їжі і земель (зростання народонаселення випереджало можливості розвитку господарства). Основними напрямами цієї експансії були хрестові походи на Близький Схід, приєднання Південної Франції до французького королівства, Реконкіста (звільнення Іспанії від арабів), походи хрестоносців до Прибалтики і слов'янські землі.[5]

На етапі освоєння племенами германців земель Західної Римської імперії і починає утворюватися клас феодалів лицарів. До цього часу селянин і воїн були нерозривно пов'язаними професіями. Але з моменту заселення нових територій відбувається поділ селянської праці і військової служби. Ще однією причиною утворення стану воїнівзахисників була неможливість створити та утримувати велику армію. Сформована ситуація вимагала, щоб воїн був добре озброєний, навчений і мав коня. Важка кавалерія ось основа армії того часу. Обваження озброєння ставить перед необхідністю зробити вибір між маневреністю і низькою вартістю, з одного боку, і ударною силою, скутістю з іншого. Одним словом, між війною "народних мас'' і війною "еліти'', судячи з усього, вже у VII столітті вибір був зроблений на користь "еліти''.

Зростання вартості та значення зброї, престижу самої військової професії приводило до плекання тих серед вільних, хто володів багатством, виділяв їх в відношенні іншої маси населення. При цьому соціальний статус незаможних різко падав, і вони фактично опинялися в положенні залежних людей, майже рабів.

Процес поділу суспільства вільних людей на меншість багатих і озброєних, і більшість незаможних і беззбройних відбувався таким же чином і у франків. Озброюватися тепер міг тільки той, хто досяг відомого економічного рівня. Усередині цієї групи лише невелика частина була в змозі забезпечити собі володіння бойовим конем і важким озброєнням.

Основоположна роль у період становлення лицарства належить економічному фактору. Він приходить в дію вже в епоху Карла Великого. У цей час від майнового цензу залежить те, який тип зброї личить тому чи іншому воїну. Розрив між соціальноекономічними класами заглибився, торкнувшись політичної, військової та юридичної сфери. І неминуче сферу духовного життя.

Тим часом тривало піднесення як тих, хто був досить багатий, щоб озброюватися, так і тих, хто всупереч своєму низькому соціальному становищу отримував від своїх панів необхідні кошти для придбання зброї завдяки якимось своїм якостям. Піднімалися також члени панської поваги, що входили до складу дружини сеньйора. З цієї причини втратити прихильність пана або позбутися майна означало для воїна деградувати до рівня беззбройного селянина.

Роки, що охоплюють період після смерті Карла Великого і до Оттона I (X століття), стали вирішальними у формуванні лицарства. То були роки безладу і терору, коли не тільки політична влада або те, що залишалося від неї, але й елементарне виживання більшості населення залежали від військової сили. У цей період стає невідкладним питання про те, щоб підпорядкувати цю силу дисципліні, наділити її етичним змістом, поставити перед нею певну соціальну мету.

1.2 Лицарство як особливий шар середньовічного суспільства

Адже загальновідомо, що лицарство як особливий шар середньовічного суспільства в Західній Європі склалося лише до XI ст., а досягло свого розквіту в XII XV ст. Це було військово-аристократичний стан, виникнення і розвиток якого було викликано зміцненням феодалізму і піднесенням нової служилої знаті і дворянства.

Середньовічне суспільство Західної Європи було жорстко регламентованим, мало складну ієрархію. Суспільна свідомість епохи в самому спрощеному вигляді мислила його таким, що складається з трьох розрядів - що моляться, воюють і працюють. Перші два, по суті, охоплювали панівний клас - феодалів, духовних і світських. Ці розряди були найскладнішими соціальними утвореннями, пов'язаними всередині розгалуженою мережею економічних, політичних, юридичних та особистих відносин, що мали свої досить специфічні суспільні і духовні інтереси. Лицарі входили в розряд "воюючих".

У розвиненому середньовіччі статус лицаря припускав благородне походження (на більш ранньому етапі в число лицарів проникали і представники нижчих, залежних верств населення; Ф. Кардіні, однак, як видається, перебільшує можливість такого просування вгору), включення в систему сеньйоріально-васальних зв'язків і професійне заняття військовою справою. Спочатку лицарство було світським воїнством, ідеали якого багато в чому протистояли офіційної церковної моралі, але поступово церква посилювала свій вплив на лицарство, дедалі активніше використовувала його для захисту своїх інтересів. Лицарство, що включало феодалів різного рангу від королів і герцогів до збіднілих мандрівних лицарів, яких з XII ст. ставало все більше, було привілейованої соціальної кастою. Самі лицарі вважали себе "кольором світу", вищим шаром суспільства. [10]

Отже, зв'язок лицарства з "класичним" середньовіччям не підлягає сумніву.

Лицарство особливий привілейований соціальний шар середньовічного суспільства. Традиційно це поняття пов'язують з історією країн Західної і Центральної Європи, де в період розквіту середньовіччя до лицарства, по суті, відносилися всі світські феодаливоїни. Але частіше цей термін вживають у відношенні середніх і дрібних феодалів на противагу знаті.

Зародження лицарства належить до того періоду раннього середньовіччя (VIIVIII ст.), коли набули широкого поширення умовні форми феодального землеволодіння, спочатку довічні, пізніше спадкові. При передачі землі в феод його жалователь ставав сеньйором (сюзереном), а одержувач васалом останнього, що припускало військову службу (обов'язкова військова служба не перевищувала 40 днів у році) і виконання деяких інших повинностей на користь сеньйора. До них ставилися грошова "допомога" у разі посвяти сина в лицарі, весілля дочки, необхідності викупу сеньйора, що потрапив у полон. Згідно зі звичаєм, васали брали участь у суді сеньйора, були присутні в його раді. Церемонія оформлення васальних відносин називалася омажем, а клятва вірності сеньйору фуа. Якщо розміри отриманої за службу землі дозволяли, новий власник у свою чергу передавав частину її як феодів своїм васалам (субінфеодація). Так складалася багатоступінчаста система васалітету ("сюзеренітет", "феодальна ієрархія", "феодальна драбина") від верховного сюзерена - короля до однощітних лицарів, які не мали своїх васалів. Для континентальних країн Західної Європи правила васальних відносин відображав принцип: "васал мого васала не мій васал", в той час як, наприклад, в Англії (Солсберійского присяга 1085 р.) була введена пряма васальна залежність всіх феодальних землевласників від короля з обов'язковою службою в королівському війську.

Ієрархія васальних відносин повторювала ієрархію земельних володінь і визначала принцип формування військового ополчення феодалів. Так, разом із затвердженням військово-ленних відносин йшло формування лицарства як служивого військово-феодального стану, розквіт якого припадає на ХІХІV ст. Військова справа стала його головною соціальною функцією. Військова професія давала права і привілеї, визначала особливі станові переконання, етичні норми, традиції, культурні цінності.

У військові обов'язки лицарів входило захищати честь і гідність сюзерена, а головне землю від зазіхань як з боку сусідніх феодальних володарів у міжусобних війнах, так і військ інших держав у разі зовнішнього нападу. В умовах міжусобиці грань між захистом власних володінь і захопленням чужих земель була досить хиткою, і поборник справедливості на словах нерідко виявлявся загарбником на ділі, не кажучи вже про участь у завойовницьких кампаніях, організованих королівською владою, як, наприклад, численні походи німецьких імператорів до Італії , або самим папою римським, як хрестові походи. Лицарське військо являло собою могутню силу. Його озброєння, тактика бою відповідали військовим задачам, масштабам військових операцій і технічному рівню свого часу. Захищена металевими військовими обладунками, лицарська кіннота, малоуразлива для піших воїнів і селянського ополчення грала основну роль у бою.

Феодальні війни не вичерпували соціальної ролі лицарства. В умовах феодальної роздробленості при відносній слабкості королівської влади лицарство, скріплене системою васалітету в єдину привілейовану корпорацію, охороняло право власності феодалів на землю, основу їх панування. Впливало лицарство і на політичні процеси епохи, оскільки соціальні інтереси феодального класу в цілому і норми лицарської моралі до певної міри стримували відцентрові тенденції, обмежували феодальну вольницю. В ході процесу державної централізації лицарство (середні і дрібні феодали) складало основну військову силу королів в їх протистоянні знаті в боротьбі за територіальне об'єднання країни і реальну владу в державі.

Участь в лицарському війську вимагало відомої забезпеченості, і земельне пожалування було не тільки винагородою за службу, але і необхідною матеріальною умовою її здійснення, оскільки і бойового коня, і дороге важке озброєння (спис, меч, булаву, зброю, броню для коня) лицар набував на власні кошти, не кажучи про зміст відповідної свити. Лицарські обладунки включали до 200 деталей, а загальна вага військового спорядження доходила до 50 кг; із часом росли їх складність і ціна. Підготовці майбутніх воїнів служила система лицарського навчання і виховання. У Західній Європі хлопчики до 7 років росли в сім'ї, пізніше до 14 років виховувалися при дворі сеньйора як пажа, потім зброєносця, нарешті, відбувалася церемонія посвячення їх в лицарі.

Традиція вимагала від лицаря бути досвідченим в питаннях релігії, знати правила придворного етикету, володіти "сім'ю лицарськими чеснотами": верховою їздою, фехтуванням, майстерним поводженням із списом, плаванням, полюванням, грою в шашки, твором і співом віршів на честь дами серця.

Посвячення в лицарі символізувало входження в привілейований стан, прилучення до його прав і обов'язків, що супроводжувалося особливою церемонією. Згідно європейського звичаю, лицар присвячує в звання, ударяв присвячуваного мечем плазом по плечу, вимовляв формулу присвячення, одягав шолом і золоті шпори, вручав меч символ лицарського гідності і щит із зображенням герба і девізу. Присвячений, у свою чергу, давав клятву вірності та зобов'язання дотримувати кодекс честі. Ритуал часто закінчувався рицарським турніром (поєдинком) демонстрацією військової виучки і хоробрості.

Лицарські традиції та особливі етичні норми складалися століттями. В основі кодексу честі лежав принцип вірності сюзерену і боргу. До числа лицарських достоїнств відносили військову відвагу і презирство до небезпеки, гордість, благородне відношення до жінки, увагу до потребуючим допомоги членам лицарських прізвищ. Засудженню підлягали скнарість і скупість, не прощалася зрада.

Але ідеал не завжди був у згоді з реальністю. Що ж до грабіжницьких походів в чужі землі (наприклад, взяття Єрусалиму або Константинополя під час хрестових походів), то лицарські "подвиги" приносили горе, розорення, наругу і ганьбу не одному простолюду.

Хрестові походи сприяли становленню ідей, звичаїв, моралі лицарства, взаємодії західних і східних традицій. В ході їх у Палестині для захисту та розширення володінь хрестоносців виникли особливі організації західноєвропейських феодалів духовнорицарські ордени. До них відносяться орден іоаннітів (1113), орден Тамплієрів (1118), Тевтонський орден (1128). Пізніше в Іспанії діяли ордени Калатрава, СантЯго, Алькантара. У Прибалтиці відомий орден мечоносців і Лівонський. Члени ордена давали чернечих обітниць (ненаживання, відмова від майна, цнотливість, покора), носили схожі з чернечими шати, а під ними військові обладунки. Кожен орден мав свій відмінний одяг (наприклад, у тамплієрів білий плащ з червоним хрестом). Організаційно вони будувалися на основі строгої ієрархії, очолюваної виборним магістром, затверджуваним папою римським. При магістрі діяв капітул (порада), із законодавчими функціями. [8]

Відображення лицарських звичаїв в області духовної культури відкрило найяскравішу сторінку середньовічної літератури зі своїм особливим колоритом, жанром і стилем. Вона поетизувала земні радості всупереч християнському аскетизму, прославляла подвиг і не тільки втілювала лицарські ідеали, але і формувала їх. Поряд з героїчним епосом високого патріотичного звучання (наприклад, французька "Пісня про Роланда", іспанська "Пісня про мого Сіда") з'явилися лицарська поезія (наприклад, лірика трубадурів і труверів у Франції та мінезингерів у Німеччині) і лицарський роман (історія любові Трістана та Ізольди), що представляли так звану "куртуазну літературу" (від французького courtois чемний, лицарський) з обов'язковим культом дами.

В Європі лицарство втрачає значення основної військової сили феодальних держав з XV століття. Нові умови епохи розкладання феодалізму і зародження капіталістичних відносин привели до зникнення його з історичної арени. У XVIXVII ст. лицарство остаточно втрачає специфіку особливого стану і входить до складу дворянства. Виховані на військових традиціях предків представники старих лицарських пологів складали офіцерський корпус армій абсолютистського часу, відправлялися в ризиковані морські експедиції, здійснювали колоніальні захоплення. Дворянська етика подальших століть, включаючи благородні принципи вірності обов'язку та гідного служіння вітчизні, поза сумнівом, несе в собі вплив лицарської епохи.

РОЗДІЛ 3. ЛИЦАРСЬКИЙ ЕТНОС ЯК ЧАСТИНА СОЦІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.1 Етика і етос лицарства

Для того, щоб зрозуміти, що таке етика і етос, треба знати що означають ці поняття.

Етика це вчення про моральність, моралі. [11]

Етос це стиль життя якоїсь суспільної групи, загальна орієнтація якоїсь культури, прийнята в ній ієрархія цінностей, яка виражена в явному вигляді, або може бути виведена з поведінки людей. Ми займаємося етосом якоїнебудь групи, коли констатуємо, наприклад, що її членам притаманна схильність вирішувати конфлікти мирним шляхом, або навпаки постійно стверджувати свою перевагу зі зброєю в руках. Термін етос застосовується до груп, а не до індивідів. Його обсяг виходить за рамки цінностей, якими займається етика. Це один з основних термінів соціальної культури. [15]

Етос тримається на зневазі до праці заради заробітку, особливо до фізичної праці; для міщанського етосу, навпаки, характерна працьовитість, яка стає навіть самоцельною. У першому випадку ми бачимо ризик, широкий жест, пишність, у другому обережність, недовіра, приземленість. У першому випадку марнотратну щедрість, у другому ощадливість, скупість. Для аристократії характерне прагнення до слави, непомірне честолюбство, буржуазія ж прагне до безпеки, надійності існування. Лицарський зразок має особистісну форму, його носієм може бути тільки людина шляхетного походження; основою основ цього зразка є переконання, що честь і гідність особи вище будьяких матеріальних благ, самого життя. Міщанський особистісний зразок, якщо можна так висловитися, безособовий. Він переносить акцент з особистості на ефективність її дій; багатство і користь розглядаються як показники моральної гідності людини або, як вважає Б. Франклін, кредит мірило чесноти. Основний підсумок проведених М. Оссовський досліджень з історії вдач складається, безсумнівно, у виділенні двох особистісних зразків лицарського і міщанського. Лицарський

міщанський особистісний зразок отримує переважання в суспільній свідомості лише в Новий час, з розвитком капіталізму. Але це зовсім не означає, що він тільки в цей час і з'являється. Він настільки ж дереві, як і ті середні соціальні верстви, дрібні власники, умови життя яких в ньому ідеалізуються. "Мораль дидактичної байки від Езопа до Лафонтена носила міщанський характер", пише М. Оссовський. [15]

Норми міщанської (міщанської в соціологічному, історичному, а не ціннісному змісті цього терміна) моралі, орієнтовані на ощадливість, працьовитість, самообмеження, обачність і т.п., існували, таким чином, здавна; тільки вони знаходилися на задньому плані, периферії суспільної свідомості . У Новий час вони просто виходять на передній план, переміщаються в центр, піддаючись, зрозуміло, одночасно змістовної трансформації. Відповідно, потіснений і скинутий аристократичний ідеал здійснює рух у зворотному напрямку з центру переміщається на периферію.

Зміна пануючого особистісного зразка в суспільній свідомості відбувається не шляхом плавного переходу, а у формі рішучого заперечення. Буржуазний зразок особистості знаходиться в різкої конфронтації з аристократичним ідеалом, він, власне, і формується шляхом свідомого заперечення останнього: там, де затверджувалося нарочите неробство, проголошується принципова працьовитість; там, де панувала щедрість аж до марнотратної зневаги до грошей, виникає дріб'язкова розважливість і ощадливість; там, де панував улюбленець долі, з'являється людина, яка горда тим, що всім зобов'язана самій собі, і т.п. І тільки в міру того, як вона зміцнюється, стає панівною в суспільній свідомості, змінюється ставлення до лицарської моралі минулого: конфронтація змінюється компромісом, заперечення запозиченням. Ставлення буржуазного особистісного зразка до аристократичного, виглядає як рух від заперечення і конфронтації до запозичення і компромісу, є, мабуть, взагалі характерною особливістю боротьби нового зі старим у моралі.

Історія моралі впрямую пов'язана з історією етики. Етика бере участь у творчості норм; вона не тільки відображає свій предмет моральність, але й у відомому сенсі створює його. Цей перехід етики в мораль, а мораль в етику найбільш повно здійснюється тоді, коли мова йде про систематизацію різноманіття моральних норм, їх організації в якості рис особистості, що являє собою нормативний зразок. Лицарський і буржуазний особистісні зразки є корінними характеристиками відповідних історичних типів моралі, були сформульовані в рамках професіоналізованої духовної діяльності, мислителями і діячами культури, які обіймають чи покликаними зайняти важливе місце в історії етики. Етика стає дійсним моральноформуючим фактором завдяки тому, що вона задає нормативні зразки особистості, гідні наслідування цілісні моделі поведінки та способу життя. Це одне з безперечних проявів її нормативної функції, її практичного, прикладного характеру.

Особливе місце в історії займає лицарський етос, відтворений за французьким куртуазним романам, тобто поем про славних битвах лицарів, здебільшого з кола Карла Великого. Куртуазний роман набув поширення в XII столітті.

Лицар в цих романах мав виходити із шляхетського роду. Правда, іноді у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. У міру розвитку міст і посилення їх значення можна було купити звання лицаря. Але в куртуазній літературі герой неодмінно блищав чудовим генеалогічним древом. Лицар повинен був відрізнятися красою і привабливістю. Його красу підкреслював одяг. Чоловіча краса перестає відігравати особливу роль лише в буржуазному етосі, тут їй на зміну приходить гідна зовнішність, респектабельність, а краса потрібна вже тільки від жінок, і лише за нею залишається право на прикраси, які ще в XVIII столітті не заборонялося носити і чоловікам. [14]

Від лицаря була потрібна сила. Інакше він не зміг би носити обладунок, які важили 6080 кг. Цю силу він виявляв звичайно, подібно Гераклові в дитинстві. Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Слава вимагала невпинного підтвердження, все нових і нових випробувань. Лицар не міг спокійно слухати про чужі успіхи. Для нього не було сенсу робити добрі справи, якщо їм судилося залишитися невідомими. Недолік мужності саме важке обвинувачення. Шлюб не відрізнявся тоді особливою міцністю лицар перебував постійно поза домом у пошуках слави. Сини виховувалися при чужих дворах, але рід виявляв згуртованість, якщо мова заходила про помсту. Королі в поемах середньовіччя зображувалися зазвичай людьми не занадто героїчними, навіть якщо мова йшла про такі постаті, як Карл Великий або король Артур.

Славу лицарю приносила не стільки перемога, скільки його поведінка в бою. Правила гри, обов'язкові в бою, диктувалися повагою до супротивника, гордістю, ігровою життєвою установкою, гуманністю. Використання слабкостей супротивника не приносило лицареві слави, вбивство беззбройного ворога покривало лицаря ганьбою. Не можна було вбивати супротивника ззаду. Загибель в бою була хорошим завершенням біографії, так як лицареві було важко змиритися з роллю безпорадного старого. Він по-особливому ставився до свого коня, до зброї, насамперед до меча.

"Битися і любити" ось гасло лицаря. Його ставлення до жінки залежало від того, ким вона була. Дбайливість і обожнювання могли ставитися тільки до дами зі свого стану. Однак бути закоханим відносилося до числа обов'язків лицаря. Любов повинна була бути взаємною і вірною, долати неабиякі труднощі і тривалу розлуку. Звичайна тема куртуазного роману випробування вірності. Любов до дами серця повинна облагороджувати лицаря. Але лише з куртуазними романами в XII столітті приходить до Франції обожнювання жінок.

У пізньому середньовіччі, щоб стати лицарем, треба було задовольняти наступним умовам людина повинна почати нове життя, молитися, уникати гріха, зарозумілості і низьких вчинків. Він повинен захищати церкву, вдів і сиріт, дбати про підданих, бути хоробрим і сміливим. Він повинен бути затятим мандрівником, борцям на турнірах, всюди шукати відмінності і любити свого созюрена і оберігати його.

Церква, як відомо, намагалася використати лицарство в своїх інтересах. Але християнська оболонка лицарства була дуже тонка. Замість смирення гордість, замість вибачення помста, повна неповага до чужого життя.

Лицарство критикували і тодішнє духовенство, і менестрелі, і міщани, і селяни, і самі лицарі. Їх звинувачували в жадібності, в нападах на мандрівників, в пограбуванні церков, в порушенні клятви, в розпусті, в биття дружин, у недотриманні правил, обов'язкових при поєдинках, в неповазі до життя заручників. Жалкували про неуцтво лицарів, які в більшості своїй були безграмотні.

Етосу лицарів середньовіччя властиво двлекосяжна подібність з етосом гомерівських лицарів. Війна і доходи, пов'язані з землеволодінням, були основою існування в обох випадках. Також в обох випадках у наявності невпинне прагнення до слави і вищості, головне значення хоробрості, необхідної для захисту своєї честі, вимірюваної кількістю переможених ворогів і подоланих небезпек, обов'язкова щедрість, постійне звернення до категорій сорому і честі.

Даний етос розглядається як реакція на загрозу. У першому випадку - напливу "вискочок", а в другому на загрозу своєму становищу в умовах постійно ворожого оточення. У явній формі лицарський кодекс був сформульований в пізньому середньовіччі, коли зростання значення бюргерства змусило лицарство розробити "оборонну" кодифікацію власних норм.

І у Гомера, і серед середньовічних лицарів було поширено те, що всі були знайомі і всі один про одного знали. Лицарські групи виявляють подібність із злочинними угрупованнями, що діють поза законом. Тих і інших об'єднує презирство до закону, схильність підтримувати справедливість, не виходячи за рамки власної групи.

"Лицарський етос правомірно визначити як інівідуалістіческій". [15]

2.2 Цінності та ідеали середньовічного лицарства

2.2.1 Посвячення в лицарі

Лицарство з часом завдяки своїй хоробрості, великодушності і чесності набувало все більш значення; але в силу цього й посвячення в лицарське звання ставало все більш важким. Тільки родовий дворянин по батькові і матері, що досяг 21го року, міг бути посвячений у лицарі. Необхідно було, щоб чоловік, що добивався лицарського звання, був приготований до цього з самих юних років ретельним і гарним вихованням; він повинен був бути настільки сильний і міцний, щоб виносити без шкоди для свого здоров'я всі труднощі військової життя; крім того, від нього вимагалося грунтовне вивчення всіх обов'язків воїна. Бажав отримати лицарське звання повинен був спочатку на нижчих ступенях військового звання довести свою мужність, великодушність, чесність і доблесть і проявити себе гідним такого високого звання, такої великої честі.

Звичайно сини лицарів і родових дворян починали свою службу з пажів. Коли дитина досягала десятирічного віку, її відсилали на виховання, за заведеним звичаєм, до найголовніших лицарів, з якими його батьки перебували в спорідненості або в дружбі. Поради і приклад таких лицарів становили справжнє і остаточне виховання, що називалося bonne nourriture (гарне виховання). Всякий лицар вважав для себе великою честю, якщо якийнебудь батько доручав йому довершувати виховання свого сина. Дослужившись до посади зброєносця і перебуваючи в цьому званні вже кілька років, відзначившись гарною поведінкою, скромністю, мужністю і хоробрістю, молода людина починав домагатися лицарського звання і просив про нього навести довідки; тоді государ або грансеньор, до якого зверталися з проханням, запевнити в хоробрості та інших доблесті молодого вояка, призначав день посвяти. Для цього обряду звичайно обиралися кануни якихось урочистостей, наприклад, оголошення світу або перемир'я, коронування королів, народження, хрещення або шлюбу принців, великих церковних свят (Різдва, Великодня, Вознесіння), і переважно напередодні П'ятидесятниці. Такий зброєносець, або новік (novice), кілька днів приготовлялся до посвячення в лицарі; він дотримувався суворий піст і каявся у своїх гріхах. Після сповіді і прилучення Святих Тайн новіка наділяли в білу, як сніг, льняне як символ невинності, необхідної в лицарському званні, чому й сталося слово кандидат (candidatus від candidus білий). Кандидат, або новік, відправлявся в цьому одязі до церкви, де повинен був провести всю ніч і молитися.

Обряд був урочистим і тривалим, що складався з декількох етапів. У воєнний час обряд посвячення у лицарське звання відбувався набагато простіше; тут на увазі ворога ніколи було витрачати час на різні урочисті церемонії. Що відрізнився на полі битви лицарське звання скаржилося серед табору до перемоги або після неї в проломі укріплень узятого нападом міста.

При зведенні в лицарське звання у воєнний час обряд посвячення був дуже простий При зведенні в лицарське звання у воєнний час обряд посвячення був дуже простий. Знову присвячуваного вдаряли три рази мечем по плечу з проголошенням наступних слів: "Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і Святого Великомученика Георгія дарую тебе лицарем". Потім слідував звичайний обряд цілування; цим і закінчувалося присвята. [16]

Подібне ведення справ породжувало цілі мільйони героїв. Вплив пошани було до такої міри могутньо, що одне вже звання лицаря спонукало кожного перевершувати самого себе і робило з нього якусь надприродну істоту.

Лицарі, присвячуваєми в це звання у воєнний час, носили й різні назви, згідно тим обставинам, завдяки яким їм дарували це почесне звання; так, були лицарі битви, лицарі нападу, лицарі підкопу та інші.

Як вже говорилося раніше, в лицарське звання зводилися лише дворяни; але були і такого роду випадки, що в це звання зводилися і простолюдини; звичайно це робилося або через будьяких особливих заслуг простолюдина, або при якихось надзвичайних обставинах. Але в даному випадку один тільки государ мав право зводити простолюдина в звання лицаря, а подарований від дня посвячення робився вже дворянином і користувався всіма правами лицарського звання. Присвячені в лицарі з простих воїнів селяни називалися "лицарями з милості" ("les chevaliers de grace"). Велике число лицарівтрубадурів вийшло з простолюдинів, і тільки завдяки своїм славним подвигам ці люди досягли такої честі.

2.2.2 Лицарський кодекс честі

Кодекс лицарської честі припускав в якості непорушного правила поведінки членів цього стану їх вірність слову. Лицарські спільноти, що групувалися в ордени, братства осмислювали свій груповий інтерес через призму боргу вірності слову. Ця ціннісна установка лицарського світу знаходила різного роду вираження в самих різних звичаях і ритуалах. Саме з нею був пов'язаний звичай лицарської обітниці, яка знаходила найхимерніші форми.

Лицарі з цього приводу давали обітниці, підтверджувані особливими актами; виконання цих обітниць наказувалося релігією і честю. Лицарі зобов'язані були не щадити ні своїх сил, ні навіть самого життя, якщо тільки справа йшла про інтереси батьківщини. Так, у всіх випадках лицарі зобов'язані були не зраджувати своєму обов'язку і честі чи йшла справа про атаку або про оборону якогонебудь обраного чи призначеного місця або ж про дійсну битву, в якій доводилося нападати або оборонятися.

Поза сумнівом, лицарська обітниця своїми витоками сягає корінням часів варварства. Аскетична складова також ріднить лицарську обітницю з варварським звичаєм. Утримання покликане було стимулювати якнайшвидше виконання обіцяного. При цьому спорідненість варварського і лицарського звичаїв простежується в їх нерідко магічній підоснові. Найчастіше як знак обітниці використовуються кайдани.

Ця магічна форма, що ріднила лицаря з варваром, в середньовічну епоху отримала нове смислове наповнення завдяки християнству. В ідеалі обітниця приносилася в ім'я виконання божої справи. Християнська етика сприяла закріпленню на ціннісному рівні поняття вірності як одного з найважливіших структуроутворюючих ідеалів соціуму. Рицарственний дух, з'єднаний з відвагою і вірністю, допоможе заслужити спасіння: вірність слову, виражена в клятві, стоїть за таким ритуалом як Омаж. Омаж був обрядом, скріплюються особистою договір між лицарем та його сеньйором. Лицар при цьому оголошував себе "людиною" сеньйора, його васалом. Кладучи, з'єднані руки в долоні сеньйора і вимовляючи формулу: "Сір, я стаю вашим людиною", лицар приносив присягу на вірність на мощах святих. Зрада лицарем свого пана була схожа зрадництву Іуди. В ім'я виконання цього обов'язку честі лицар в ідеалі повинен був пожертвувати всім, включаючи дружні узи і навіть життя. Вірність сеньйора васалові не менш значуща, ніж вірність васала сеньйору. Сеньйор, що не піклується про життя свого васала, мав мало шансів придбати інших військових слуг.

Вірність поширюється і на ставлення лицаря з Богом. Причому вірність розуміється лицарським станом як взаємне зобов'язання. Господь мислився не тільки Богом вірних лицарів, а й вірним Богом. У лицарській свідомості він постає як захисник і дарувальник благ тим лицарям, які праведно виконують свій обов'язок. Не випадково Христос в мініатюрах псалтирів XII століття представлений з мечем і щитом, у кольчузі, з шоломом на голові, оточений свитою лицарів і міністеріалів. В образах феодального побуту малюється і день Страшного суду, коли Господь зі своїми кращими лицарями збере свій двір, свою курію і буде судити правих і винуватих, вірних і невірних.

Література лицарського середовища виявляє органічний зв'язок понять честі, могутності і багатства. Чим сильніше і могутніше лицар, тим, як правило, він і багатше. Багатство було знаком не тільки могутності, але й успішності.

Щедрість зворотний бік успіху і могутності. Кодекс честі включав у собі щедрість як обов'язкову максиму поведінки лицаря. Чим сильніше був сеньйор, чим могутніше був його ліньяж, тим багатіше він був. Як правило, і щедріше. Слід особливо підкреслити, що ідеал щедрості, як і ідеал мужності, особливо в ранню епоху носив якийсь надмірний характер.

Традиції лицарського середовища, з властивою їй схильністю публічно демонструвати і "марнувати" багатство, були сильні навіть в умовах, коли життя диктувало нові вимоги. Ця надлишкова, нераціональна щедрість проявляла себе в пишних бенкетах, святах. Не випадкова англійська приказка XIII століття "сеньйор не сідає за стіл один". Не випадкові й такі атрибути оздоблення лицарського замку як довгі столи і довгі лави. За рясними бенкетами нерідко слідували (принаймні, для не особливо багатої частини лицарства) дні убогого раціону і вимушеної стриманості. Безумовно, в темні століття, коли Європа була натурально-господарським світом сіл і замків, у яких цінність скарбів, особливо грошей, була принципово іншою, ніж у сучасному світі, непрораховуване марнування скарбів, ширше багатства, було органічно рицарському світовідчуттю з його гіпертрофованою потребою в публічному самоствердженні. Проте і в пізнішу епоху, коли товарно-грошовий устрій, що розвивався, почав диктувати необхідність рахунку грошей, ідеал надмірної щедрості продовжував бути значимим імперативом поведінки людей, що нерідко оберталося курйозами трагікомічного, з точки зору сучасної людини, характеру. [17]

Багаті бенкети, розкішний одяг, дорога зброя, подарунки - публічні знаки могутності та успішності. Разом з тим багатство мало не тільки психолого-символічний і знаковий зміст. Воно було і засобом залучення васалів. Безумовно, що дари, які отримували лицарі за свою службу, були різними. Лицарі більш знатні і могутні отримували від тих, хто стояв вище їх на ієрархічній драбині і був багатшим, відповідні ленні володіння. Безкінні, як їх називали, тобто небагаті лицарі, могли служити за дах, коней, словом за певний зміст і т.д. Важливо підкреслити, що ідеал лицарської щедрості отримав настільки широкий резонанс у культурному побуті західноєвропейського світу на грунті цілком певних соціальних практик.

Соціальна структура лицарського стану в Західній Європі була така, що виконання лицарською феодальною елітою військових функцій, неможливе без набуття нових васалів і відповідної матеріальної винагороди їх, сприяло закріпленню психологічної установки в якості культурного ідеалу щедрості. Які б складні мутації не зазнав цей ідеал, зустрівшись з реаліями життя Нового часу, що змусив не тільки простолюдина, але й лицаря розраховувати свої витрати, йому судилося поповнити культурний багаж європейця. Цей ідеал буде затребуваний і в більш пізні епохи, не виключаючи і прагматичну сучасність.

Безумовно, прагнення до збагачення, табуйоване християнською етикою того часу, було однією з найважливіших мотивів поведінки лицарства, мотивів, що маскувалися в самі різні культурні міфи. Під час хрестових походів жадання збагачення, особливо дрібного безземельного лицарства, знайде своє обгрунтування в необхідності звільнення труни Господньої і братів у Христі. Причому, багата здобич розглядалася як природний дар Господа, що віддячив лицарю за вірну службу.

Власне прагнення лицаря до збагачення, що витісняється в підсвідомість, переносилося на ворога мусульманам, як і євреям, приписувалася особлива пристрасть до наживання. Грабіж Константинополя, в ході якого пограбуванню була піддана одна з головних святинь християнського світу собор Святої Софії виправдовувався тим, що лицарі карали схизматиків.

Прагнення до багатства, військової слави, табуйовані християнською етикою і оцінювані церквою як гріховні жадібність і гординя, підсвідомо завжди визначали ті чи інші пошуки лицарства. Середньовічний соціум давав можливість примиряти ці устремління з інтересами самого суспільства, підпорядкувавши його егоїстичні устремління ідеям "справедливою" війни, допомоги слабким, що працювало на моральне самовдосконалення лицаря. Нерідко ці устремління знаходять в лицарської поезії і романі сублімувати витончений, здавалося б, абстрактний сенс лицар шукає щось, що не має прямого практичного значення для його життя чи життя оточуючих, скажімо, легендарний Грааль. Грааль чаша причастя, в яку Йосип Аримафейський зібрав кров розіп'ятого Христа. Грааль перетворився на уособлення містичного лицарського початку, став культурним символом вищої досконалості.

Якщо в період раннього і класичного середньовіччя прагнення лицарства до збагачення здебільшого витіснялося, переносилося на "чужаків" (в широкому сенсі цього слова) або витончено сублімувалося, то ближче до "осені середньовіччя" відносини, пов'язані з багатством, набувають цілком мирський характер, все більше раціоналізується його матеріальна значимість для лицаря.