Українське представництво Галицького Крайового сейму в 1870-1876 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

УДК 94 (477.83/.86) "1870/1876"

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ГАЛИЦЬКОГО КРАЙОВОГО СЕЙМУ В 1870-1876 РР.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

ІЛИН ЛЮБОМИР МИХАЙЛОВИЧ

Івано-Франківськ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

Райківський Ігор Ярославович, кандидат історичних наук, доцент, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти:

Жерноклеєв Олег Станіславович, доктор історичних наук, доцент, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри всесвітньої історії;

Мудрий Мар'ян Михайлович, кандидат історичних наук, доцент, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри новітньої історії України.

Захист дисертації відбудеться 16 грудня 2009 р. об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 20.051.05 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий 14 листопада 2009 р.

Учений секретар cспеціалізованої вченої ради А.З. Королько.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституційні перетворення в імперії Габсбургів 60-70-х рр. ХІХ ст. сприяли демократизації суспільних відносин, відіграли далекосяжну роль в історії Галичини. Місцеві русини (українці) в результаті реформ отримали змогу вільно розвивати національний рух, не зазнаючи урядових репресій і орієнтуючись на політично сильніші народи. Декларування (хоча й формальне) рівності всіх народів імперії пробуджувало національну самосвідомість, але водночас нерівні умови, в яких опинилися русини порівняно з поляками, відкрили шлях до полонізації краю. Проблема польсько-українських відносин стала віссю, навколо якої оберталася діяльність Галицького Крайового сейму, що став центром політичного життя провінції.

Наукова актуальність дослідження зумовлюється тим, що руське (українське) представництво під час третьої каденції Сейму отримало вагомі здобутки, особливо в культурно-освітній сфері, було створено політичне товариство "Руська рада", що взяло на себе провід у національно-політичному русі. З іншого боку, в історичній науці діяльність "Руського клубу" в 1870-1876 рр. в контексті суспільно-політичних процесів Галичини не стала предметом окремого узагальнюючого дослідження. Водночас для цього існує досить широка джерельна база, бо починаючи з цієї каденції, стенографічні звіти Сейму, на відміну від попередніх двох, містять детальний опис роботи найвищого представницького органу в краї. Крім того, робота має суспільно-політичну актуальність, вивчення історії українського парламентаризму в Галичині, перших політичних кроків на сеймовій арені є цінними і пізнавальними в умовах реформування конституційного устрою сучасної України.

Термінологія. Дослідження обраної тематики вимагає визначення понять і термінів, що в сучасній історичній науці залишаються дискусійними. У роботі використовується, поряд з етнонімом "українець"("український"), історичний термін "русин"("руський"), що вживався як самоназва місцевого населення Галичини в ХІХ ст. Вибір цього терміну зумовлюється також тим, що він характерний для державної і церковної документації досліджуваного періоду, є одночасно нейтральний щодо двох ідейно-політичних течій національного руху - народовців (українофілів) і русофілів (москвофілів).

Дисертаційне дослідження містить історичну термінологію, що була поширена в Крайовому сеймі - найвищому представницькому органі Галичини впродовж 1861-1914 рр. Каденція - сукупність років (як правило, шість), протягом яких вів роботу Сейм. Одна каденція включала 6 сесій - проміжок часу в три-чотири місяці протягом одного року, коли відбувалися сеймові засідання, здебільшого через день (за винятком неділі та святкових днів). "Руський клуб" - українська сеймова фракція, до якої входили до початку 1890-х рр. русофіли і народовці. Під "русофілами" (в сучасній українській мові це означає прихильник росіян і всього російського) розуміється ідейна течія, що наріжним каменем своєї ідеології визнавала історичну, культурну й духовну єдність галицьких русинів із народами єдиного панруського (східнослов'янського) простору. Народовці або українофіли - прихильники ідеї національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, які докладали зусиль для утвердження приналежності русинів Галичини до самостійної української нації в мовно-культурній і політичній сфері.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках проблематики науково-дослідницької програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника "Українсько-польські відносини другої половини ХІХ-ХХ ст." (держреєстраційний № 0106U002242).

Мета і завдання дисертації. Мета полягає в тому, щоб на основі аналізу спеціальної літератури, опублікованих та архівних документальних матеріалів з'ясувати діяльність українського сеймового представництва протягом 1870-1876 рр. Відповідно до мети поставлено вирішити такі завдання:

- дослідити джерельну базу і ступінь історіографічного опрацювання теми;

- визначити вплив Крайового сейму на суспільно-політичне життя Галичини?

- розкрити механізм формування крайового представництва, особливості проведення виборів та їх роль у політичній активізації населення;

- установити кількісний і соціальний склад українського сеймового представництва;

- визначити результати діяльності української сеймової репрезентації в соціально-економічній і культурно-освітній сферах;

- дослідити ставлення польських політичних сил до українського питання та спроб міжнаціонального порозуміння.

Об'єктом дисертаційної роботи є українське сеймове представництво в контексті суспільно-політичного життя Галичини у складі імперії Габсбургів, а предмет - роль української сеймової репрезентації в розвитку національного руху, українсько-польських взаємин, хід виборчої кампанії 1870 р., практична діяльність послів Сейму.

Хронологічно робота охоплює 1870-1876 рр. - період третьої каденції Галицького Крайового сейму. Однак, для більш ґрунтовного аналізу діяльності української сеймової репрезентації досліджуваного періоду автор звертається до роботи перших двох каденцій Сейму 1861-1869 рр.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію Королівства Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським - провінції Австро-Угорської імперії. Враховуючи, що об'єктом дослідження є українське сеймове представництво, основну увагу приділено Східній Галичині - території з переважаючим українським населенням.

Теоретико-методологічні засади дисертації. У роботі над досліджуваною проблемою було використано загальнонаукові методи, зокрема порівняльно-історичний і системно-структурний, що допомогли впорядкувати значну кількість джерельного матеріалу та з'ясувати основні аспекти діяльності української сеймової репрезентації в 1870-1876 рр. Генетичний та біографічний методи дозволили охарактеризувати українських послів в індивідуальній неповторності. У науковому пошуку при вирішенні поставлених у роботі завдань автор опирався на головні принципи історичної науки - об'єктивності та історизму. У побудові структури роботи використано проблемно-хронологічний підхід.

Наукова новизна праці визначається тим, що в ній уперше відтворено цілісну картину діяльності українського сеймового представництва протягом третьої каденції Галицького сейму; з'ясовано його роль у розвитку українсько-польських стосунків у краї; розкрито практичну діяльність українських послів у різних сферах суспільного життя Галичини; використано раніше неопубліковані матеріали, класифіковано літературу та архівні джерела.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості використання результатів дисертації в науково-дослідницькій (при підготовці фундаментальних праць з історії України) та навчальній роботі (під час розробки та викладання нормативних, спеціальних курсів у вищих і середніх навчальних закладах, для написання праць з історії України та Галичини другої половини ХІХ ст. тощо).

Апробація результатів дослідження. Основні методологічні засади й результати дисертації обговорювалися на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: "Знаки питання історії України: регіональний вимір української історії" (Ніжин, квітень 2007 р.), "Польща та Україна на шляху демократичних перетворень: історія, сучасність, майбутнє" (Житомир, грудень 2007 р.), "Історія та сучасність: погляд крізь віки" (Донецьк, листопад 2007 р.), "Українська періодика: історія і сучасність" (Львів, лютий 2008 р.), щорічних звітно-наукових конференціях викладачів і аспірантів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2006-2008 рр.) та були оприлюднені в наукових статтях.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені в п'ятьох публікаціях у фахових виданнях ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації 209 сторінок, з яких 177 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання наукового пошуку, об'єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні рамки та географічні межі, аргументовано наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі - "Історіографія та джерела" - систематизовано документальну базу дисертації, проаналізовано стан наукової розробки проблеми. Перший підрозділ "Аналіз джерельної бази" розкриває наявний обсяг неопублікованих і опублікованих джерел, що стосуються роботи Сейму протягом досліджуваного періоду. Документи і матеріали, що були використані в дослідженні, можна умовно поділити на кілька груп: законодавчі джерела (закони, акти, постанови); нормативно-правова документація Сейму (стенограми засідань, алеґати, обіжники, протоколи і звіти Крайового відділу); матеріали політичного товариства "Русская (далі - Руська) рада"; мемуари; періодичні видання.

Групу законодавчих джерел складають неопубліковані та опубліковані законодавчі акти, проекти крайової та імперської адміністрацій, у яких визначався політичний статус Галичини та правові засади функціонування Крайового сейму. Важливу інформацію почерпнуто з фонду 165 Центрального державного історичного архіву у м. Львові (далі - ЦДІАУЛ), де містяться нормативно-правові документи, що регламентували діяльність Сейму. Фонд 309, справа 2530 містить "Закон про вибори послів у Сейм", на основі якого відбувалися виборчі кампанії. У фонді 146 знаходяться законодавчі акти, що регламентували діяльність закладів народної освіти та обов'язкове початкове навчання в краї.

Другу групу джерел, яка є особливо цінною при розгляді практичної діяльності українського сеймового представництва, складають опубліковані матеріали стенограм, звітів і обіжників Крайового відділу, алеґати, інтерпеляції тощо. Стенограми є важливим і основним джерелом для вивчення історії парламентаризму в Галичині. При написанні дисертації нами були використані стенограми за 1870-1876 рр., що знаходяться у Відділі україніки Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ) НАН України та в Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка. Частина рукописних варіантів стенографічних записів Крайового сейму містяться у фонді 165 ЦДІАУЛ - справи 195 та 198 опису 5, що розкривають роботу найвищого крайового органу з вересня 1870 р. до кінця 1871 р. Подібно до стенограм, звіти і розпорядження Крайового відділу записувалися стенографістами, протягом року виходили окремими збірниками і знаходяться у фонді 165 ЦДІАУЛ (опис 4, справи 10, 11, 204, 205). Інтерпеляції українського сеймового представництва до урядового комісара зберігаються у фонді 146 ЦДІАУЛ. До цієї ж групи джерел можна віднести матеріали, що стосуються процесу спорудження будинку для засідань Сейму та орендування приміщення для роботи найвищого крайового органу. Протягом 1870-1876 рр. було нагромаджено 14 томів матеріалів, які розкривають процес затвердження проекту та перебіг будівництва сеймового палацу (справи 111-124, опис 5).

Важливу групу джерел становлять матеріали громадсько-політичного товариства русофільського спрямування "Руська рада", що виникло 1870 р. у Львові. У ЦДІАУЛ знаходиться окремий 196 фонд, із наявними 124 справами, у яких містяться протоколи засідань, програми, статут товариства, положення про вибори і участь членів русофільського товариства у виборах до Крайового сейму та Державної ради у Відні, а також звернення, постанови, петиції, телеграми, що характеризують відносини між товариством та державними органами влади. Справа 26 цього фонду містить відомості про засідання української сеймової фракції протягом третьої каденції. У протоколах зафіксовано питання, що порушувалися на засіданнях, починаючи з другого засідання Сейму - від серпня 1870 р. до березня 1876 р.

Четверту групу джерел становлять матеріали біографістики та мемуаристики. Так, у ЦДІАУЛ знаходиться фонд 93 "Флоріан Земялковський", що містить матеріали про життя і громадсько-політичну діяльність відомого польського політика Галичини останньої третини ХІХ ст. На жаль, в архіві немає окремих фондів провідних українських послів того часу - Ю. Лаврівського, С. Качали, В. Ковальського, М. Антоневича та ін. Значну наукову цінність для дослідження представляють матеріали неопублікованих фондів Відділу рукописів ЛННБ. Особливо це стосується фонду 167 - "Біографічний словник І. Левицького", у якому зібрані матеріали про відомих українських і польських громадсько-політичних та культурних діячів Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. До більшості справ додаються світлини описуваних осіб.

Комплекс мемуаристики досить незначний. Причина полягає в тому, що серед відомих українських громадсько-політичних діячів досліджуваного періоду не було прийнято писати мемуари. Збереглися хіба що спогади О. Заклинського та О. Барвінського, в яких робота Сейму висвітлюється побіжно, основну увагу звернуто на національно-культурний розвиток українського і польського рухів. Цінну групу джерел для досліджуваної проблеми складають тогочасні періодичні видання. Багатим інформаційним джерелом є газета русофільського спрямування "Слово", що виходила у Львові з 1861 р. Інформація про роботу Крайового сейму публікувалася в часописі під заголовками: "Изь засhданий Львовского сейма", "Львовскій Сеймъ", "Изъ Львовского сейма". Окрім фактичного матеріалу, редакція подавала власне бачення подій, коментувала рішення Сейму. На сторінках газети читачі мали змогу ознайомитися з текстами виступів провідних діячів "Руського клубу" - В. Ковальського, М. Антоневича, С. Качали та ін. Цікаві відомості почерпнуто з русофільських часописів "Русская рада", "Наука", "Зоря коломийска", українофільського журналу "Правда". Серед польських періодичних видань використано "Gazetu Narodowu", "Tygodnik nidzielny", "Dziennik Polski" та "Dziennik Lwowski". Як і в "Слові", тут публікувалися виступи послів, інформація про перебіг сеймових засідань. Особливу увагу польськомовні часописи приділяли виборчим кампаніям, при аналізі яких давали інформацію про галицьких русинів.

Таким чином, джерельна база є досить широкою і дозволяє всебічно розкрити діяльність українського сеймового представництва протягом третьої каденції Крайового сейму в 1870-1876 рр. Найбільшу цінність для дослідження представляють стенографічні звіти й неопубліковані архівні матеріали. Цінним джерелом для аналізу досліджуваної проблеми, хоч, як і мемуари, не позбавленим суб'єктивізму, є тогочасна преса, що розкриває суспільні настрої в Галичині, реакцію політичної еліти і широких верств населення на діяльність Сейму.

У другому підрозділі "Проблема діяльності Галицького Крайового сейму в історичній науці" проаналізовано стан вивчення проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії. В українській і польській науковій літературі про Галицький Крайовий сейм, виходячи з хронологічного принципу, можна виділити три етапи: 1) австрійський та міжвоєнне двадцятиліття; 2) радянський період і діаспорна історіографія (до 1991 р.); 3) сучасний. Протягом першого етапу побачили світ наукові розвідки з історії національно-культурного й політичного життя галицьких русинів, що опосередковано відображали сеймову проблематику. Праці відомих громадських діячів Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. (М. Антоневича, А. Вахнянина, М. Возняка, Б. Дідицького, С. Качали, Ф. Свистуна, О. Терлецького, І. Франка та ін.) розкривали події з точки зору очевидців і безпосередніх учасників. Основна увага в їхніх дослідженнях приділялася характеристиці народовського і русофільського рухів, правовому статусові Галичини в складі імперії Габсбургів. Зацікавлення історією парламентаризму в Галичині знайшло відображення в працях М. Грушевського, що, переїхавши в 1894 р. до Львова, написав ряд статей, частково присвячених сеймовій діяльності.

Першим українських дослідником Галицького сейму став Кость Левицький - автор ґрунтовної монографії "Історія політичної думки галицьких українців (1848-1914). На підставі споминів", яка вийшла в двох частинах у Львові в 1926 р. У роботі аргументовано тезу, що Сейм був центром політичного життя краю.

У радянській історіографії, з огляду на ідеологічні стереотипи, вузькокласовий догматизм, діяльності "Руського клубу" на сеймовій арені не приділялося належної уваги. Водночас у працях про соціально-економічний та культурний розвиток підавстрійської Галичини (Г. Ковальчака, М. Кравця та ін.) було накопичено фактологічний і статистичний матеріал. Виняток становлять хіба що дослідження В. Кульчицького, який звернув увагу на правові основи функціонування найвищого крайового органу Галичини, охарактеризував особливості виборчого законодавства. В опублікованій ним у 1965 р. монографії "Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.)" зроблено аналіз конституційних законів імперії Габсбургів, що регламентували діяльність Сейму.

Лише після 1991 р. з'явилася можливість для об'єктивного й неупередженого вивчення політичної історії. У середині 1990-х рр. вийшли друком узагальнюючі праці з історії України та Галичини Я. Грицака, М. Кугутяка, В. Сарбея та ін., у яких зроблено аналіз національно-культурного і політичного життя краю в австрійський період, що дало поштовх до розробки малодослідженої сеймової проблематики.

Серед сучасних істориків вагомий внесок у дослідження діяльності Галицького сейму зробила О. Аркуша, яка періодизувала історію українського сеймового представництва в Галичині, виділивши вісім етапів (з 1961 до 1914 рр.). Третя сеймова кампанія 1870-1876 рр., що охоплює хронологічні межі дослідження, належить в її розумінні до другого (1867-1873 рр.) і третього (1873-1883 рр.) етапів. Цей період характеризувався відновленням дискусій навколо реформування конституційного устрою Габсбурзької монархії, "резолюційною кампанією" 1868 р., реалізацією угодовського внеску Ю. Лаврівського 1869-1871 рр. та виборчою реформою 1873 р. Наступне десятиліття (після 1873 р.) ознаменувалося стабілізацією галицько-австрійських стосунків та домінуванням в українському політичному проводі русофілів. Окремої уваги заслуговують дослідження О. Аркуші, в яких проаналізовано діяльність українського і польського політичних рухів Галичини другої половини ХІХ ст., зроблено ґрунтовний аналіз польської історіографії Крайового сейму.

Дослідник українського національного руху, українсько-польських стосунків у Галичині в ХІХ ст. М. Мудрий також приділив свою увагу діяльності Сейму. Зокрема, він проаналізував конституційні перетворення в імперії Габсбургів та їх вплив на суспільно-політичне життя краю, боротьбу в 1870-х рр. за розширення автономних прав Галичини, спроби міжнаціонального порозуміння, порушив важливу й малодосліджену проблему - українське представництво в системі польських політичних клубів. У працях М. Мудрого зроблено аналіз сеймових виборчих кампаній 60-70-х рр. ХІХ ст.

Дослідження І. Чорновола з історії підавстрійської Галичини висвітлюють правові основи функціонування Сейму, практичну діяльність "Руського клубу", передумови і перебіг польсько-української угоди 1890-1894 рр. У монографії "Українська фракція Галицького Крайового сейму 1861-1901 рр." (Львів, 2002 р.) розкрито важливі аспекти сеймової діяльності галицьких українців за каденціями - бюджетні та освітні дебати, боротьбу за рівноправний статус української мови, розширення прав національного шкільництва, спроби українсько-польського порозуміння на сеймовій арені тощо.

Діяльність українського сеймового представництва опосередковано знайшла відображення в працях з історії українського національного руху, міжнаціональних стосунків, соціально-економічного розвитку Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Так, О. Сухий, О. Середа, О. Киричук та ін. розкрили особливості розвитку народовської і русофільської течій у Галичині, Т. Батенко - виборчі кампанії до Сейму в 1860-х рр., А. Королько - життя і діяльність посла Крайового сейму 1870-1876 рр. А. Петрушевича, О. Мікула - правові основи функціонування Сейму. Б. Савчук приділив увагу алкогольній політиці в краї, зокрема боротьбі за скасування права пропінації, в якій брали участь посли "Руського клубу". Діяльність політичного товариства "Руська рада" в 1870-1914 рр. досліджувала В. Мельник. Різних аспектів історії краю австрійського періоду торкнулися О. Жерноклеєв, С. Макарчук, О. Реєнт, І. Райківський, В. Расевич та ін., дослідження яких сприяли кращому розумінню досліджуваної проблематики.

Вагомий внесок у дослідження Галицького Крайового сейму зробила іноземна історіографія, передусім польська. Початок дослідженню сеймової проблематики поклав у середині 1970-х рр. краківський історик С. Ґродзіцький, який приділив свою увагу правовим засадам функціонування найвищого представницького органу краю. Польські історики (Г. Верещинський, С. Заброварний, Є. Здрада, Я. Мокляк, С. Піяй та ін.) розкрили різні сторони діяльності Крайового сейму: організацію виборчого процесу, боротьбу українського сеймового представництва за національно-культурні права тощо. Однак, основний акцент у працях польських істориків зроблено на польське сеймове представництво, тоді як діяльність українських послів розглядається в контексті досліджуваної проблематики. Питання політичної історії підавстрійської Галичини, що дають певне уявлення про сеймову арену, знайшли відображення в працях російських істориків О. Міллера і Н. Пашаєвої, австрійського - А. Каппелера. Русофільство стало предметом наукових пошуків німецької дослідниці А. Вендланд.

Історичне минуле Галичини, що тією чи іншою мірою стосувалося діяльності Сейму, знайшло відображення в дослідженнях істориків української діаспори. Умовно їх можна поділити на два етапи, рубежем між якими став початок 1990-х рр. Серед відомих діаспорних істориків другої половини ХХ ст. варто відзначити дослідження М. Демковича-Добрянського, М. Стахіва, І. Лисяка-Рудницького. Однак, не маючи доступу до основного джерельного матеріалу, їх праці мали більше аналітичний характер. Сучасні історики І.-П. Химка, П.-Р. Магочій, Р. Шпорлюк та ін. зосередили увагу на модерному націотворенні в Галичині ХІХ ст., що розглядається крізь призму національно-політичних орієнтацій - австрофільської, полонофільської, русофільської, українофільської. Однак про практичну діяльність Сейму вони писали побіжно.

Отже, діяльність "Руського клубу" в 1870-1876 рр. не стала предметом всебічного наукового аналізу. Дослідження істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст., хоч і містять цінний фактологічний матеріал, що дає уявлення про роботу Сейму, грішать суб'єктивізмом. Найбільший інтерес до діяльності українського сеймового представництва простежується в сучасній вітчизняній історіографії. Розробка цієї проблематики, зокрема детально за сеймовими каденціями, з глибоким опрацюванням першоджерел, дасть змогу більш глибокого і рельєфно проаналізувати суспільно-політичне життя в Галичині під австрійською владою.

Другий розділ "Виборча кампанія 1870 р. Організація українського сеймового представництва" розкриває основні організаційно-правові засади функціонування Галицького Крайового сейму, виборчу кампанію 1870 р. та організацію "Руського клубу". У першому підрозділі "Нормативно-правові засади функціонування Галицького Крайового сейму" відзначено, що внаслідок конституційних реформ в імперії Габсбургів у 1861 р. були створені Крайові сейми, на які було покладено функції місцевого самоврядування та обрання послів до Державної ради у Відні. Законодавчу основу функціонування Галицького Крайового сейму визначали два додатки до "Лютневого патенту" 1861 р.: Крайовий статут та Сеймова виборча ординація. До Сейму обиралося 150 послів, його виконавчим органом став Крайовий відділ у складі семи членів (шість із них були виборними), що володів широкими повноваженнями, зокрема виконував постанови Сейму, завідував крайовими фондами, розробляв відповіді на постанови та внески послів. До компетенції Крайового відділу входив також нагляд за повітовими, сільськими і міськими властями. Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. забезпечили політичне домінування в Галичині поляків, що опиралося передусім на особливості виборчої системи на становій, куріальній основі. Після проголошення конституції і реорганізації Австрійської імперії в дуалістичну Австро-Угорську край фактично перетворився в польську автономну провінцію.

Керівний склад Сейму складався з маршалка, віце-маршалка, чотирьох секретарів, трьох квесторів і ревізорів. Очолював Сейм маршалок, якого обирали більшістю голосів, затверджував його своїм указом імператор. Першим маршалком Крайового сейму був поляк Леон Сапєга, що обіймав цю посаду протягом 1861-1874 рр. Маршалок вів засідання, очолював Крайовий відділ, відбирав найважливіші для Сейму пропозиції і внески. Заступником маршалка був віце-маршалок, що також обирався послами і затверджувався імператором. Своєрідною сеймовою традицією в Галичині було призначення маршалком поляка, а віце-маршалком - русина (українця). Посаду віце-маршалка в більшості випадків обіймав греко-католицький митрополит. У 1870 р. на цю посаду вперше обрали світську особу - відомого українського громадського діяча Ю. Лаврівського. У повноваження віце-маршалка входило слідкувати за регламентом, вести засідання у випадку відсутності маршалка.

Сферу діяльності Крайових сеймів регламентував другий розділ Крайового статуту - "Обсяг діяльності репрезентації краю". Повноваження Сейму зводилися до трьох основних функцій - законодавчої, управлінської і контрольної. Законодавча ініціатива Крайового сейму, в основному, стосувалася господарської сфери та крайової системи управління. Сейм здійснював також контроль за діяльністю намісника, однак ця функція була обмеженою і навіть формальною через відсутність відповідальності крайового намісника (призначеного імператором) перед Сеймом. У фінансовій сфері Крайовий сейм виконував фіскальну функцію, неодноразово користуючись правом призначати додаткові податки до основних податкових зборів. Після 1867 р. Сейм отримав додаткові функції: організація судочинства й адміністрації, контроль за веденням ґрунтових книг, регулювання привілею пропінації. Повноваження Галицького сейму в сфері місцевого самоврядування були досить широкими, стосувалися вирішення господарсько-адміністративних питань, розвитку регіональної освіти і культури, формування бюджету. Прийняті у стінах Сейму закони вступали в дію тільки після отримання санкції імператора.

Важливу роль у роботі Сейму займало виборче законодавство, що визначало порядок організації і проведення виборів. Відповідно до виборчого законодавства, населення з правом голосу ділилося на чотири курії, що за становим принципом представляли шість соціальних груп, обирали 140 депутатів із 150. Десять місць були вірильними, належали найвищим церковним ієрархам, ректорам Львівського та Краківського університетів. Досить складною була процедура голосування, що здійснювалася в два етапи, окрім першої курії - великої земельної власності. У першій курії, що обирала 44 % сеймового представництва, одиного посла обирали 2 тис. виборців, у другій курії - торгово-промислових палат, що забезпечувала 1,9 % послів, це співвідношення становило 1 до 39, в третій курії (міст) один посол також припадав близько на 2000 виборців, а в четвертій, селянській, до якої належало 96 % громадян краю, що обирали 46 % послів, співвідношення становило 1 до 10-15 тис. Отже, процедура виборів забезпечувала перевагу заможним верствам населення, серед яких абсолютну більшість становили поляки.

У другому підрозділі "Перебіг та результати сеймових виборів 1870 р." охарактеризовано суспільно-політичну боротьбу в Галичині під час виборів до Сейму в 1870 р., їх хід і результати. Передвиборча боротьба, як правило, породжувала загострення українсько-польських суперечностей. Водночас ідейні розбіжності були всередині національних рухів: з українського боку - між русофілами і народовцями, а з польського - між політичними "стронництвами" (львівськими демократами, "мамелюками", "подоляками", що представляли східну частину провінції, та старими краківськими консерваторами і "станьчиками" - в Західній Галичині). Вирішальну роль в організації українського виборчого процесу відіграла створена в 1870 р. у Львові "Руська рада", виділ якої займався формуванням списків кандидатів у посли, проводив агітацію в масах.

Польський національно-політичний рух був, порівняно з українським, більш організований, виборчою кампанією керував Центральний передвиборчий комітет, який діяв окремо у Східній і Західній Галичині. Ідейні суперечки напередодні виборів точилися на сторінках крайової періодичної преси. Русофільські газети "Слово", "Русская рада", народовська "Правда", польські часописи "Gazeta Narodowa", "Dziennik Lwowski", "Dziennik Polski" агітували за власні кандидатури, нерідко вдаючись до загострення національного питання. Характерно, що львівська преса - як українська, так і польська - не приділяла значної уваги перебігу виборів у Західній Галичині. крайовий сейм галичина представництво

Виборчі кампанії в Галичині характеризувалися спекуляціями, підкупами виборців та зловживаннями з боку місцевої адміністрації, що було зумовлено недосконалістю виборчого законодавства. Однак сеймові вибори 1870 р. пройшли досить спокійно і випадків фізичного насилля, як це стало характерним для 1890-х рр., не було зафіксовано. Під час третьої каденції "Руський клуб" нараховував 35 членів, абсолютну більшість із них становили прихильники русофільських поглядів. Щоправда, між тогочасними народовцями і русофілами на існувало чіткої межі, основне - було відмежуватися від поляків, утвердити свою "руськість", а всі інші питання (в тому числі співвідношення "Галичина - підросійська Україна - Росія") відійшли на другий план. Українське представництво було більш чисельним тільки під час першої каденції Сейму (1861-1866 рр.) - 50 послів.

У третьому підрозділі "Утворення та персональний склад "Руського клубу" охарактеризовано персональний склад української сеймової фракції. З початком роботи Галицького Крайового сейму руське представництво не мало чіткої фракційної організації. Поділ за фракціями був скоріше умовністю, ніж закономірним політичним принципом. На початку третьої каденції, в серпні 1870 р. "Руський клуб" уперше обрав свій керуючий провід. Головою фракції став Йосип Кульчицький, заступником - Василь Ковальський, секретарями - Федір Білоус і Гаврило Крижанівський. На засіданнях "клубу" піднімалися різноманітні питання сеймової діяльності.

За соціальним складом у "Руському клубі" впродовж третьої каденції переважало духовенство, що становило 54 %, селянство - 32 %, 14 % було представників світської інтелігенції. Характерно, що активність руських сеймових послів не в останню чергу залежала від їхнього соціального походження. Представники світської інтелігенції брали більш активну участь у політичному житті, але їх відсоток у стінах Сейму був незначним, що не дозволяло відігравати провідну роль. Духовенство, яке займало домінуючі позиції в тогочасному українському русі, мало консервативні погляди, як правило, дистанціювалося від обговорення господарських питань. Серед лідерів української сеймової фракції були Ю. Лаврівський, В. Ковальський, М. Антоневич, Т. Павликов, С. Качала та ін.

"Руський клуб" не характеризувався внутрішньою єдністю, розбіжності між русофілами й народовцями на сеймовій арені проявлялися під час обговорення мовно-правописних питань, ставлення до польського політикуму. Зокрема, в протоколах засідань "Руського клубу" і в русофільській газеті "Слово" неодноразово писалося про "партію Лаврівського", що складалася з частини послів "Руського клубу", які підтримали угодовську акцію Ю. Лаврівського. До неї входили С. Качала, М. Кашевко, К. Губар, М. Бойчук, К. Мандичевський, І. Левицький.

У третьому розділі "Практична діяльність українського сеймового представництва" аналізується діяльність "Руського клубу" при вирішенні економічних і культурно-освітніх питань, спроб українсько-польського порозуміння. Дискусії щодо формування крайового бюджету, встановлення податків, статусу доріг розглядаються в першому підрозділі "Розгляд господарсько-адміністративних та бюджетно-фінансових питань".

Серед найважливіших аспектів господарського розвитку Галичини, що виносилися на розгляд Сейму, було формування крайового бюджету та накладання додаткових податків, налагодження місцевої інфраструктури, охорона здоров'я, питання викупу пропінацій, боротьба з пияцтвом тощо. Як правило, українські посли найбільш активну участь брали при розгляді питань, що стосувалися статусу крайових доріг, фінансування закладів культури та охорони здоров'я.

Фінансову і господарську діяльність Сейму можна умовно поділити на кілька напрямків. До першого можна віднести питання формування крайового бюджету та накладання додаткових податків; другий напрям охоплював налагодження шляхів сполучення і місцевої інфраструктури, а третій - дрібні господарські справи, включаючи право митного збору окремих громад, визначення статусу крайових доріг, допомога постраждалим від стихійних лих. За необхідності для кожного з цих питань створювалася спеціальна сеймова комісія.

Формування крайового бюджету в Галичині традиційно відзначалося напруженими дебатами. Обмежений бюджет не дозволяв ефективно розподіляти кошти між різними сферами господарської діяльності і культури. У фінансовій сфері Галицький сейм володів найвищими повноваженнями при встановленні надбавок до державних податків. Серед членів "Руського клубу", за даними стенограм, активну участь під час обговорення фінансових питань і формування крайового бюджету брали В. Ковальський, М. Антоневич, Т. Павликов, Ю. Лаврівський.

Важливою сферою діяльності Галицького сейму було регулювання дорожньої інфраструктури, будівництво та утримання доріг і мостів. За безпосередньої участі українського сеймового представництва в 1875 р. було прийнято Дорожній статут, що визначав статус крайових доріг, суму грошових стягнень за їх експлуатацію. Посол "Руського клубу" Ф. Білоус виступив ініціатором організації річкового сполучення і транспорту на основній водяній артерії краю - Дністрі. Однак практичної ухвали з цього питання в досліджуваний період не було прийнято.

Багато часу в роботі Сейму займали справи з погашення збитків, що були завдані населеним пунктам під час стихійних лих. Найбільшої шкоди завдавали пожежі, що виникали спонтанно, за відсутності системи пожежної безпеки вели до численних матеріальних втрат. Зокрема, серед резонансних дискусій було питання виплати матеріальних компенсацій постраждалим від повені 1871 р. у Добромилі, пожежі 1872 р. у Яричеві, голоду 1875 р. у містечку Кросно тощо.

Третя каденція позначилася прийняттям у травні 1875 р. закону про викуп пропінації - монопольного права великих землевласників на виготовлення і продаж горілки, що в 1876 р. отримав санкцію імператора. Водночас сеймові посли в 1875 р. ухвалили закон, який регламентував розповсюдження і продаж алкоголю, що, однак, на відміну від пропінаційного, не отримав імперської санкції через суттєве обмеження надходжень крайовий у бюджет. У квітні 1875 р. було сформовано кошторис, а рівно через рік, у квітні 1876 р., затверджено проект спорудження будинку для засідань Сейму.

Отже, більшість членів "Руського клубу" були досить пасивними при вирішенні соціально-економічних питань, що пояснювалося передусім їх соціальною приналежністю і відсутністю практичного досвіду. Найбільший інтерес в українських послів викликали питання, що стосувалися національно-культурного розвитку.

У другому підрозділі "Боротьба за рівноправний статус українського населення в культурно-освітній сфері" простежено участь членів "Руського клубу" в дискусіях навколо статусу "руської" мови, системи шкільництва, протистояння дедалі зростаючій полонізації краю.

Найбільш гостро мовно-правописне питання відображалося в освітній сфері. За офіційними даними, в 1871 р. у Галичині діяло 2632 школи, з яких 84 були чотирикласними, близько десяти - п'яти-восьмикласними, а решта - одно- і двокласні. У Львові на той час діяло 16 польських і 5 німецьких, але жодної руської школи. З 10174 львів'ян шкільного віку відвідували школу 6728 учнів, або дві третини. Відсоток грамотних на провінції був ще меншим. Польська і німецька мова використовувалися для навчання у Львівському університеті.

Незважаючи на спротив у Сеймі польської більшості, члени "Руського клубу" регулярно піднімали мовно-правописне питання, а у випадку відкритого ігнорування поляками своїх вимог направляли інтерпеляції до урядового комісара. Особливу увагу "Руський клуб" приділяв критиці шкільного статуту, що не відповідав принципам рівноправності вивчення "руської" і польської мов.

Найбільшим досягненням у сфері шкільництва стало поступове впровадження "руської" мови в Академічній гімназії у Львові, що було наслідком угодовських домовленостей 1869-1871 рр. у Сеймі. Однак внутрішнє протистояння в "Руському клубі" між русофілами і народовцями вплинуло на характер стосунків із польською сеймовою більшістю. На розгляд Сейму 19 вересня 1871 р. було подано одночасно два внески - Ю. Лаврівського і Т. Павликова, основною відмінністю між ними був термін впровадження "руської" мови в Академічній гімназії. 22 грудня 1873 р. більшість послів Сейму висловилися за впровадження "руської" мови в Академічній гімназії. Уже з 1874/75-го навчального року навчання в п'ятому класі львівської Академічної гімназії почало здійснюватися "руською" мовою.

"Руський клуб" не обмежився боротьбою за впровадження "руської" мови в Академічній гімназії. Довготривалі дискусії викликали ще два внески: мова викладання у Львівській гімназії Франца-Йосифа та Греко-католицькій зразковій школі у Львові. Однак, вимоги "Руського клубу" наштовхнулися на серйозну протидію поляків, через що паралельні руські класи в Греко-католицькій зразковій школі були запроваджені аж через десять років, у 1884 р., а гімназія Франца-Йосифа залишилася польськомовною.

Протягом п'ятої сесії 1875 р. "Руський клуб" ініціював постанову про відкриття спеціальних навчальних закладів, у яких навчали б ремісничих професій. У внеску Ф. Білоуса 20 травня 1875 р., під яким підписалося 78 послів, акцентувалася увага на низькій конкурентоспроможності продукції дрібних промислів, що були досить поширеними в Галичині й давали роботу краянам. Безпосереднім наслідком цієї ініціативи стало відкриття в 1876 р. Школи гончарства у Коломиї і Ветеринарної школи у Львові.

Визначальною в діяльності українських послів була боротьба за фінансування культурно-просвітніх товариств, зокрема "Просвіти", "Руського театру", видання літератури "руською" мовою. Як говорилося 15 січня 1874 р. в сеймовій доповіді С. Качали, впродовж 1870-1874 рр. "Просвіта" видала 18 книжок і сім навчальних підручників, але тільки п'ять із них - на бюджетні кошти. Показово, що русофіли не підтримували ініціатив щодо збільшення коштів на розвиток "Просвіти", намагалися спрямувати фінансову допомогу на русофільські часописи "Наука" і "Учитель". За винятком народовської "Просвіти", польська сеймова більшість не бажала асигнувати кошти на друковану продукцію русофілів. Фінансування "Руського театру" виявилося не менш проблематичним. 25 травня 1875 р. при обговоренні бюджету на 1876 р. польські посли пропонували обмежити витрати на сферу культури, мотивуючи це необхідністю економії коштів. Однак, за підтримки польських послів, обраних у ІV курії, "Руський клуб" домігся фінансування "Руського театру" зі спеціального фонду Крайового відділу, з якого утримувалася "Просвіта" (загальна щорічна сума допомоги становила 3000 золотих ринських).

У третьому підрозділі "Спроби українсько-польського порозуміння в діяльності Сейму" розкрито угодовські ініціативи, що виходили як від членів "Руського клубу", так і від польських послів. Протягом третьої каденції Крайового сейму були спроби втілення в життя двох угодовських внесків, різних за змістом і практичними наслідками. Черговою спробою досягнення українсько-польського порозуміння, після Слов'янського конгресу в 1848 р., стала угодовська акція Ю. Лаврівського 1869-1871 рр. Угода мала усний характер, попри те, що на завершальній сесії другої каденції Сейму 1870 р. була створена спеціальна комісія для вироблення її основних положень. За своїм змістом угодовська ініціатива мала стати взаємним компромісом: поляки йшли на поступки русинам у сфері розширення національно-культурних прав, а ті, в свою чергу, гарантували відмову від гасла поділу Галичини на Східну - українську і Західну - польську. Серед практичних наслідків угодовської акції була українізація Академічної гімназії 1874 р. та виділення субсидій для "Руського театру" у Львові. Однак русофіли не підтримали ініціативи Ю. Лаврівського, що заручився підтримкою тільки частини послів "Руського клубу", до того ж широкі суспільні верстви не були ознайомлені з умовами угоди. Своєю чергою, серед польських послів домінувала думка про загрозу розвитку національного руху галицьких русинів для польських національно-політичних аспірацій, чинився спротив пошукам політичного компромісу.

19 травня 1875 р. під час обговорення крайового бюджету і питання про фінансування культурно-просвітніх товариств на розгляд Сейму було винесено постанову станіславівського бургомістра І. Камінського. У ній, зокрема, зазначалося про необхідність вироблення концепції "Закону про національності" та досягнення українсько-польського порозуміння. Однак ця угодовська ініціатива від самого початку була приречена на провал, тогочасна українська і польська преса сприйняла її неприхильно. Поляки, особливо "мамелюки", категорично відмовлялися вести політичні переговори з русофілами, в особі "Руського клубу" не бачили гідного політичного партнера. Водночас угодовський внесок І. Камінського не знайшов підтримки серед "Руського клубу", русофіли й народовці сприйняли внесок як прикре непорозуміння. Отже, чергова спроба польсько-українського порозуміння зазнала поразки, так і не розпочавшись. Внесок не був навіть винесений на обговорення Сейму. Угодовська ініціатива продемонструвала неготовність обох сторін до політичного компромісу.

Важливе місце в сеймових дебатах впродовж третьої каденції займало обговорення "адресу" до імператора, в якому посли висловлювали власне бачення крайової політики, свої політичні прагнення. Для "Руського клубу" "адрес" був можливістю відкрито задекларувати свою лояльність перед імператором і сподівання на його підтримку, водночас висловити протест проти полонізаційної політики крайової адміністрації.

Зі спробами порозуміння та "адресними" дебатами нерозривно була пов'язана боротьба "Руського клубу" за вирішення "українського питання", що передбачало політичну рівноправність поляків і русинів Галичини. На відміну від Чехії, Угорщини та інших провінцій імперії Габсбургів, на Галичину не поширювалася чинність "Закону про національності", що був доповненням конституційного акту 1867 р. і передбачав право на рівноправний культурний і політичний розвиток усіх народів Австро-Угорщини. Під час засідання "Руського клубу" у вересні 1871 р. було сформовано текст звернення до урядового комісара, в якому пропонувалося визначити термін впровадження в Галичині "Закону про національності". "Руський клуб" вповноважив Т. Павликова винести це питання на обговорення Крайового сейму. Однак, польська сеймова більшість ніяк не відреагувала на цю постанову. Адресні дебати впродовж третьої каденції відобразили небажання польської сеймової більшості піти на задоволення національно-культурних вимог галицьких русинів. У щорічних зверненнях до імператора впродовж третьої каденції поляки відкидали численні внески "Руського клубу", в яких говорилося про існування в краї двох народів і право русинів на реальну рівноправність із поляками.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати дослідження, визначено основні положення, що виносяться на захист:

1. Діяльність Галицького Крайового сейму, що охоплювала питання культури (в широкому розумінні, включаючи культуру ведення сільського господарства), освіти і суспільної опіки, мала визначальний вплив на суспільні процеси в краї. Місцеве населення з прихильністю зустріло створення Сейму, але після перших двох каденцій 1861-1869 рр. інтерес до крайової політики значно послабився. Причиною цього була невирішеність актуальних для галицького села проблем викупу права пропінації, митних і торговельних зборів, податків тощо. З іншого боку, численні маніпуляції з боку властей під час виборів перешкоджали поширенню правової свідомості серед широких суспільних верств. Однак Сейм залишався центром крайової політики, місцем, де піднімалися важливі питання внутрішнього розвитку краю. Позитивним у роботі Сейму було також сприяння диференціації національно-політичних рухів у Галичині.

2. Особливе місце в крайовій політиці займали вибори до Сейму, кожна виборча кампанія давала змогу з'ясувати рівень суспільної підтримки. Характерною рисою виборчої системи була соціальна складова, поділ виборців на чотири курії за становою ознакою. Етнічний чинник, особливо актуальний для провінції, не брався до уваги, що породжувало напружене протистояння напередодні і під час виборів. Результатом виборчої кампанії 1870 р. для галицьких русинів було здобуття 35 посольських мандатів, з яких 32 було отримано в четвертій курії, один - у курії міст і два вірчі мандати.

3. У Сеймі посли сформували окрему фракцію - "Руський клуб", що в 1870 р. вперше обрала свій провід (голова - Й. Кульчицький). Високий рівень фракційної організації послів (наявність власного керівництва, регулярні засідання, на яких стенографувалися виступи послів) позначився на діяльності "Руського клубу", провідну роль у якому відігравало духовенство і нечисленні представники світської інтелігенції. Серед українського сеймового представництва найбільш пасивними були посли від селян, що становили майже третину складу фракції. Духовенство, що переважало в "Руському клубі" (54 %), брало активну участь у політичному житті краю, окремі його представники (І. Озаркевич, Й. Кульчицький та ін.) демонстрували досить високий рівень ерудованості в дискусіях на сеймовій арені. Однак, найбільш активними під час сеймових дискусій були представники світської інтелігенції. Українські посли в Сеймі брали участь у вирішенні культурно-освітніх і господарських питань, але здобутки в кожній із цих сфер були неоднаковими.

4. У соціально-економічній проблематиці українське сеймове представництво протягом третьої каденції мало порівняно незначні здобутки, що пояснювалося перед усім відсутністю досвіду при розгляді бюджетних і фінансових питань, консервативністю духовенства, що становило основу соціальної бази. "Руський клуб" відіграв важливу роль у ліквідації права пропінації, що було особливо актуальною для місцевих селян проблемою. Важливою сферою господарського життя, в якій були у "Руського клубу" успіхи, стало призначення додатків до безпосередніх державних податків, що дозволяло погасити дефіцит бюджету. Впродовж третьої каденції українські посли виступали за економію коштів та зменшення податкового мінімуму, ліквідацію посмертного податку, а також податку на спадок. За рахунок обмеження витрат на крайову адміністрацію передбачалося спрямувати кошти в культурно-освітню сферу. За безпосередньою участю послів "Руського клубу" було прийнято новий проект "Дорожнього статуту", що регламентував порядок утримання і використання крайових доріг.

5. Вагомими були здобутки української сеймової фракції у культурно-освітній сфері, досягненням стало поступове впровадження "руської" мови в Академічній гімназії у Львові. Це було прямим наслідком угодовської акції Ю. Лаврівського і викликало гострі політичні дискусії протягом 1870-1874 рр. У досліджуваний період "Руський клуб" домігся також виділення постійних фінансових асигнувань для "Просвіти" і "Руського театру", що сприяло зміцненню українського національного руху.

6. За весь період функціонування Сейму було зроблено кілька спроб українсько-польського порозуміння. На третю каденцію припало завершення угодовської акції Ю. Лаврівського-Л. Сапєги (1869-1871 рр.), що принесла певні здобутки в культурно-освітній сфері. Конфліктна сутність українсько-польських стосунків, в основі яких було зіткнення етнічного (права кожного народу на самостійне існування) та історичного (Галичина - невід'ємна частина майбутньої Речі Посполитої) принципів, унеможливлювала довготривалість угодовських домовленостей. Підтвердженням цього став угодовський внесок бургомістра м. Станіславова І. Камінського в травні 1875 р., що не знайшов підтримки в обох сторін.