Вивчення історії розвитку етнічних груп у контексті державної політики визначається необхідністю аргументованого викриття злочинної діяльності Й. Сталіна, його оточення та створених і узаконених ними органів і установ, що знищили мільйони громадян.

Південноукраїнський вимір проблеми пов'язаний з необхідністю визначення особливостей взаємовідносин влади і національних меншин в одному з найбільш розмаїтих в етнічному плані регіонів України. Залучення документів партійного керівництва, вищих та місцевих органів державної влади та управління, правоохоронних органів дозволяє більш глибоко інтерпретувати й загальноукраїнські тенденції державної політики щодо національних груп у тоталітарний період.

Потреба в гармонізації державної політики щодо національних меншин у сучасній Україні, консолідації української нації, уникненні політичних спекуляцій на етнічному і мовному ґрунті, вихованні толерантного ставлення суспільства до різних етнічних груп вимагає врахування історичних уроків і прорахунків взаємовідносин влади і національних меншин у 1920-1930-ті рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось як частина науково-дослідної теми Інституту історії та права Миколаївського державного університету ім. В. О. Сухомлинського „Актуальні проблеми історії Півдня України ХХ ст.” (номер держреєстрації 0104U4010975). Особистий внесок автора полягає у здійсненні аналізу масштабу масових репресій проти національних меншин Півдня України у 1920-30-ті рр.

Обрана тема дослідження входить до програми досліджень, затвердженої постановами Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України про підготовку і видання багатотомної науково-документальної серії книг „Реабілітовані історією”.

Об'єктом дослідження є репресивно-каральна політика владних структур УСРР, її витоки, причини формування і становлення, наслідки, деформація політичної системи суспільства.

Предметом дослідження є масові репресії проти національних меншин тоталітарної доби, специфічні особливості репресивно-каральної політики на Півдні України.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз масових репресій проти національних меншин Півдня України, в ході якого визначаються роль і місце терористичної політики тоталітарної держави в досягненні цілковитого контролю над суспільством, виявляються регіональні особливості каральної політики та її наслідки для населення.

Відповідно до поставленої мети основна увага була зосереджена на вирішенні таких дослідницьких завдань:

– проаналізувати стан розробки зазначеної проблеми в історіографії та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

– дослідити „законодавчу” основу та нормативну базу караючого позасудового законодавства, а також безпосередній механізм проведення масових політичних репресій на Півдні України;

– проаналізувати політико-правове та економічне становище національних меншин Півдня України у 1920-30-ті рр.;

– розкрити витоки, причини і наслідки політичних репресій у південноукраїнському регіоні УСРР щодо різних етнічних груп у досліджуваний період;

– визначити форми і методи, історичні умови підготовки, ідеологічне забезпечення репресивної політики проти єврейського, німецького, польського, болгарського населення та представників інших нацменшин Півдня України як частини широкомасштабної державної стратегії;

– висвітлити хід найбільш резонансних процесів, спрямованих проти представників національних меншин, розкрити сутність основних каральних операцій органів ДПУ-НКВС у регіоні, показати їх роль у фабрикації кримінальних справ.

Хронологічні рамки охоплюють 20-30-ті рр. ХХ ст. - найбільш трагічний період у житті національних меншин Півдня України. Нижня хронологічна межа пов'язана із встановленням радянської влади у регіоні. Верхня - визначається завершенням періоду „Великого терору”, послабленням масових репресій у зв'язку зі зміною керівництва НКВС та початком Другої світової війни, коли зусилля радянського керівництва були направлені на зміцнення оборони країни.

У підрозділі 1.1 „Стан наукової розробки теми” визначено п'ять основних етапів розвитку історіографії проблеми.

Перший етап - 1920-ті рр. - пов'язаний з реалізацією політики коренізації в СРСР та УСРР та характеризується появою перших поодиноких досліджень з національної тематики переважно культурно-освітнього характеру. Другий етап - початок 1930-х - середина 1950-х рр. - через жорсткий ідеологічний контроль усіх сфер життя радянського суспільства відбувається згортання наукових досліджень із проблем міжнаціональних відносин. Третій етап - 1956-1985 рр. - під впливом рішень ХХ з'їзду відбувається збільшення кількості наукових праць із національної тематики. Четвертий етап - 1985-1991 рр. - у контексті політики „перебудови” з'являються численні наукові роботи з досить критичною оцінкою національної політики більшовиків. П'ятий етап - 1991-2009 рр. - період після проголошення незалежності України. У цей час дослідження історії національних меншин в УРСР виходить на якісно новий рівень; сформувалося коло фахівців та наукових установ, які розробляють генеральні напрямки історії вітчизняної етнополітики та історії національних меншин.

Серед публікацій першого етапу слід виділити праці П. Буценка, де окреслено успіхи та проблеми, з якими стикалися республіканські та регіональні партійно-державні органи у ході реалізації національної політики більшовицької влади серед національних меншин України.

У публікаціях 1920-х рр. висвітлюється також історія національних рад і районів, поданий яскравий матеріал про фольклорні традиції євреїв, німців, болгар, греків та інших національностей України. У роботах, присвячених культурно-освітній політиці партії та уряду щодо національних груп, провідне місце займали сюжети, пов'язані з утворенням національних шкіл, ліквідацією неписемності, діяльністю хат-читалень, бібліотек тощо. Завдання установ освіти і культури національних меншин розглядались в руслі культурної революції.

Наявність критики на початку 1930-х рр. - рідкісне явище для тогочасних публікацій, що вже перебували під пресом комуністичної цензури. У той же час А. Глинський у своїх працях викрив деякі хиби національної політики радянської влади. У 1940 - середині 50-х рр. спостерігається зменшення кількості публікацій з проблеми міжнаціональних відносин. У працях цього етапу фактологічний матеріал використовувався вибірково для демонстрації досягнень радянської системи та підтвердження правильності обраного шляху. Факти, що вважалися неприйнятними, замовчувалися або називалися сумнівними.

У період другої половини 50-х - середини 80-х рр. ХХ ст. відбувається поступове збільшення кількості наукових робіт із національного питання. У публікаціях І. Грошева, М. Куличенка, В. Наулка розглядаються проблеми міжетнічних зв'язків у міжвоєнний період, досвід здійснення ленінської національної політики, аналізується запровадження українізації в УСРР. З'являються дослідження, присвячені окремим національним меншинам південноукраїнського регіону.

Праці цього етапу доволі стримані і спрямовані на відображення партійної концепції соціально-економічної та культурної перебудови етнічних меншин. Автори досліджень керувались усталеною ідеологічною схемою, в основі якої лежить безперечність переваг радянської системи державності. Втім сама актуалізація проблематики національних меншин напередодні розвалу СРСР багато важила в тематичному зростанні історичної науки, її поступовому вивільненні від партійного визиску, визріванні нової хвилі „національного ренесансу”, який охоплював усі республіки СРСР.

Політика „перебудови” і „гласності” викликала посилений інтерес до історичних досліджень, присвячених аналізу національної політики комуністичної партії в СРСР і в УРСР. Найбільш помітними серед такого роду робіт були публікації І. Іваненка та С. Гусєвої. У статтях О. Мовчан та І. Кулинича висвітлено становище національних меншин у період голоду 1921-1922 рр., проаналізовано розвиток німецьких колоній у 20-х рр., описано репресії проти німецького населення республіки в 1930-ті рр.

У добу новітньої української державності відбулися суттєві зрушення у напрямку осмислення феномену т. зв. національного ренесансу в УСРР, дослідження причин, змісту і проявів коренізації, її впливу на тогочасне українське суспільство загалом, долю етнічних меншин зокрема. Відбулася поступова деполітизація і деідеологізація проблеми національної політики більшовицької влади, сталінських репресій в Україні.

Могутній поштовх науковому дослідженню минулого національних меншин у міжвоєнний період надало сучасне осмислення політичної історії УСРР, здійснене в працях С. Кульчицького, В. Даниленка, Я. Верменич, Г. Єфіменка та ін.

У 90-ті рр. ХХ ст. побачили світ роботи О. Гонтара та Б. Чирка, присвячені питанням міжнаціональних відносин в Радянській Україні. На сторінках монографії Ю. Шаповала простежено формування тоталітарного режиму в Україні. Л. Якубова вказує на труднощі і недоліки, які виникли в ході проведення політики коренізації, і доводить, що вона ліквідована, ще не вичерпавши своїх потенційних можливостей. Соціально-економічному та культурному розвитку національних меншин у заявлений період присвятили наукові праці історики М. Панчук та О. Рафальський.

Численну групу складають наукові дослідження, що розглядають питання, пов'язані з долею окремих національних меншин в означений період. О. Калакура та О. Городецький зосередились на вивченні соціально-економічного і політичного стану польської національної меншини в 20-30- ті рр. ХХ ст.. Проблемі вивчення німецької етнічної спільноти присвятили свої праці В. Васильчук, В. Ченцов, М. Козирєва, Е. Плеська та ін.. О. Найман та В. Орлянський є авторами праць з історії єврейської національної меншини України.

В останні роки посилився інтерес до історії національних меншин південноукраїнського регіону. Дослідження М. Шитюка, В. Шкварця, І. Міронової охоплюють різні аспекти історичного минулого національних меншин Півдня України, зокрема, економічні проблеми, соціальні аспекти національно-культурної політики, проблеми репресій, голодоморів і повстанського руху етнічних груп.

Проблема національних меншин в УРСР в 1920-30-ті рр. цікавила й істориків з діаспори. Незважаючи на обмеженість джерел, зокрема архівних, за кордоном побачила світ низка публікацій, де характеризувались підходи радянської влади до національного питання, акцентувалось на її репресивній політиці. Серед закордонних досліджень слід виділити роботи М. Галія, М. Прокопа, Ю. Бойка, І. Бапало та ін.

У підрозділі 1.2 „Джерельна база дослідження” охарактеризовано широке коло різноманітних за походженням і видовими ознаками джерел, що становлять основу дослідження.

Комплекс джерел структуровано за такими групами: 1) актові та діловодні документи; 2) слідчі справи; 3) праці партійних та державних діячів; 4) статистичні матеріали; 5) наративні джерела; 6) матеріали періодичної преси.

Частина використаних у дисертації документів представлена в опублікованому вигляді в офіційних публікаціях та археографічних збірниках, інша частина залишається неопублікованою.

З неопублікованих джерел у дисертації залучено матеріали фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), Російського державного архіву соціально-політичної історії, м. Москва (РДАСПІ), Державного архіву Миколаївської області (ДАМО), Державного архіву Одеської області (ДАОО), Державного архіву Херсонської області (ДАХО) та Обліково-довідникового сектору Управління СБУ в Миколаївській області.

Вагому цінність становлять фонди ЦДАВО України, зокрема: „Народний Комісаріат освіти УСРР” (Ф. 166), „Центральна комісія національних меншостей при Всеукраїнському Центральному Виконавчому комітеті” (Ф. Р-413), „Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет” (Ф. 1), „Всеукраїнська Центральна Комісія незаможних селян (ВЦКНС)” (Ф. 257), „Народний Комісаріат внутрішніх справ” (Ф. 5), „Фінансування, статистика Держплану УСРР” (Ф. 13.) та ін.; ЦДАГО України „Центральний комітет Комуністичної партії України” (Ф. 1).

Важливим підґрунтям дослідження є джерела, представлені слідчими справами на заарештованих представників різних національних меншин регіону. Даний вид документів став доступним для вивчення дослідниками після розсекречення відомчих архівів. Нині ця інформація міститься в архівних фондах ГДА СБУ (Фонд припинених справ), ДАМО (Ф. Р-5859 „Список осіб, репресованих в 1920-1952 рр.”), Обліково-довідкового сектору Управління СБУ в Миколаївській області (Фонд припинених справ). Усього в дисертації використано матеріали 27 фондів (113 справ) архівів України і Російської Федерації.

Актові та діловодні документи (законодавчі державні акти, постанови, накази, інструкції центральних владних структур тощо) опубліковані в офіційних виданнях і збірниках документів і матеріалів, виданих за хронологічним та тематичним принципом в радянські часи та в умовах незалежної України.

Праці державних та партійних діячів (доповіді та промови керівників центральних і республіканських партійно-державних органів, зокрема, Й. Сталіна, М. Скрипника, В. Затонського, Д. Мануїльського, С. Косіора, В. Чубаря та ін.) дають найбільш повне і точне уявлення про національну політику партії і держави 1920-1930-х рр.

Вивчення питання взаємовідносин влади і національних меншин спирається на статистичні матеріали. Насамперед, це матеріали Всесоюзного перепису населення 1926 р., праці окремих статистів, що дають уявлення про національний склад населення України, міст та сільської місцевості, окремих регіонів.

Наративні джерела - листи, мемуари, спогади представників окремих етнічних груп відображають еволюцію етнічних громад в умовах радянської дійсності, зміну пріоритетів міжетнічного спілкування, умов господарського та етнокультурного відтворення, світоглядну трансформацію під впливом гасел пролетарського інтернаціоналізму і класової єдності.

Періодична преса займає важливе місце в загальному комплексі історичних джерел. Автором дисертації використані газети та журнали 1920-1930-х рр. Серед них - україномовна та російськомовна преса місцевого, регіонального, загальноукраїнського рівнів („Більшовик”, „Червоний Миколаїв”, „Наддніпрянська правда”, „Чорноморська комуна”). Преса, особливо у радянський період, виконувала одночасно інформаційну, агітаційну та освітньо-виховну функції.

У підрозділі 1.3 „Теоретико-методологічні засади дослідження” визначено сукупність принципів і методів історичного пізнання, застосованих у роботі. Автор дотримувався принципів історизму (у розгляді національної політики радянської влади щодо етнічних меншин південноукраїнського регіону); багатофакторності (при комплексному врахуванні обставин, які визначили репресії влади щодо представників національних меншин у 1920-30-ті рр.), системності (для аналізу особливостей репресивної політики стосовно національних меншин як складової тоталітарної системи у південноукраїнському регіоні), об'єктивності (з метою уникнення ідеологічних шор, збалансованого відтворення радянської політики щодо різних національних меншин).

Серед спеціально-історичних методів у роботі використовувалися порівняльно-історичний, історико-типологічний, проблемно-хронологічний, структурно-функціональний.

Порівняльно-історичний метод знайшов застосування під час визначення економічного та культурного становища різних національних меншин Півдня України. Історико-типологічний метод використовувався при вивченні суспільно-політичної обстановки в місцях компактного проживання представників тих чи інших національностей, їх участі в роботі партійних та радянських органів. Проблемно-хронологічний метод залучений при розгляді динаміки репресій щодо представників різних верств населення, зокрема національних меншин південноукраїнського регіону та державної репресивної політики у часовій послідовності. Структурно-функціональний метод використано під час дослідження взаємовідносин партійних і радянських органів Південної України з вертикаллю влади: окружними та районними комітетами КП(б)У, виконавчими комітетами окружних, районних і сільських рад, пов'язаних з різноманітними сторонами життя національних меншин, що проживали в регіоні.

Використання математичних методів - статистичного та кількісного аналізу дало змогу проаналізувати демографічні показники населення південноукраїнського регіону та його етнічний склад.

Другий розділ дисертації „Політико-економічне становище національних меншин Півдня України у 20-30-х рр. ХХ ст.” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Політика радянської влади стосовно етнічних меншин в 1920-1929 рр.” розкрито політико-правове становище національних меншин Південної України у 1920-х рр., особливості функціонування національних рад та їх виконавчих органів як нової форми державної організації та особливості їх трансформації в умовах поступового насадження тоталітаризму.

Як свідчать результати переписів 1920-х рр., Південь України являв собою регіон з багатонаціональним складом населення. У досліджуваний період на Півдні УСРР крім українців проживали представники понад 50 національностей, що становили 32,9 % від загальної кількості населення регіону.

На політико-правове становище національних меншин Півдня України у 1920-30-ті рр. впливало заснування ряду установ, що „дбали” про національні меншини УСРР. У 1919-1920-х рр. організовані національні секції ЦК КП(б)У. З 1921 р. діяв відділ національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. У квітні 1924 р. відділ національних меншин при НКВС реорганізовано у Центральну Комісію у справах національних меншостей при ВУЦВК, до компетенції якої входило широке коло вирішення національних питань: сприяння розвитку національних меншин, вивчення етнічного складу населення республіки, забезпечення активної участі нацменшин у соціалістичному будівництві тощо.

Особливістю радянської етнополітики було те, що вона мала на меті не стільки регулювання реальних етносоціальних й етнополітичних процесів, скільки моделювання й докорінну переорієнтацію відповідно до завдань перебудови соціально-економічного розвитку країни.

У 1922 р. започаткована нова реформа адміністративно-територіального устрою, проте вона мала суттєві концептуальні прорахунки, здійснювалася надто поспішно, форсованими темпами, ігноруючи національний склад створюваних національно-територіальних одиниць - округів та районів, що з'явилися на місці колишніх повітів і волостей. Це негативно позначилося на житті національних меншин, поглибило розкол між українцями та іншим населенням, що проживало в південноукраїнському районі. У результаті реформи національні меншини регіону були фактично розірвані по різних адміністративно-територіальних одиницях, що призвело до занепаду традиційних форм господарської діяльності, руйнувало національно-культурний уклад життя етнічного населення. Реформа спонукала, насамперед, представників німецької меншини південноукраїнського регіону до масового виїзду з країни.

Політика „коренізації”, що впроваджувалася в регіоні, передбачала залучення в партійний і державний апарат представників національних меншин, що компактно проживали в республіці. Зокрема, показник участі населення національних районів Південної України у виборах до рад всіх рівнів досить високий. Так, у 1925 р. в Одеській міськраді національні меншини становили 35 %, Миколаївській - 21 %, Херсонській - 22,5 %, Зінов'євській - 22,4 %. Робота серед національних меншин регіону знайшла відображення в діяльності адміністративних і судових органів. У 1925-1926 рр. створювалися так звані „національні камери”, де діловодство велося мовами меншин.

У підрозділі 2.2 „Адміністративно-територіальні зміни в національних утвореннях” висвітлено зміну курсу політики радянської влади відносно національних територіальних одиниць південного регіону УСРР.

Розпочата у 1925 р. реформа національно-адміністративного поділу УСРР, що передбачала формування національних адміністративно-територіальних одиниць - національних районів, встановлювала виділення національних селищних і сільських рад. Впровадження нового адміністративного поділу республіки доручалося Центральній адміністративно-територіальній комісії при ВУЦВК. Комісія розробила зміни в адміністративно-територіальному поділі України з урахуванням інтересів національних меншин.

У досліджуваному регіоні у 1925-1926 рр. утворено 4 національних райони - 3 німецьких (Гросс-Лібентальський (перейменовано у 1926 р. на Спартаківський), Зельцський (з 1926 р. - Фрідріх-Енгельський) (Одеський округ), Ландауський (з 1926 р. - Карл-Лібкнехтський) (Миколаївський округ) і 1 болгарський Великобуялицький район (з 1926 р. - Благоєвський) (Одеський округ). У 1927 р. в Херсонському окрузі створені німецький Високопільський та 2 єврейські - Сейдемінухський і Новозлатопільський національні райони. У грудні 1927 р. у Первомайському окрузі утворено болгарський Вільшанський національний район.

На кінець 1927 р. діяли 8 національних районів: 4 німецьких: Високопільський (Фріц-Геккертівський) (Херсонський округ), Гросс-Лібентальський, Фрідріх-Енгельський (Одеський округ), Карл-Лібкнехтівський (Миколаївський округ); 2 болгарських: Благоєвський (Одеський округ) та Вільшанський (Первомайський округ). Пізніше сформували 2 єврейських: Сейдемінухський (Калініндорфський) і Новозлатопільський (Херсонський округ).

Станом на 1 січня 1931 р. у зв'язку з ліквідацією єврейського Новозлатопільського національного району Херсонського округу у досліджуваному регіоні кількість національних районів зменшилася до 7: 4 німецьких, 2 болгарських і 1 єврейський. У складі зазначених районів діяла 151 національна сільська рада.

Утворення національних районів зняло соціальну напругу, викликану адміністративно-територіальною реформою 1922 р. та сприяло посиленню лояльності національних меншин до радянської влади. Ради та виконавчі комітети в національних районах покликані вирішувати всі питання економічного, політичного й культурного життя на підвладних їм територіях. Але сталінський план індустріалізації та суцільної колективізації вимагав максимальної централізації управління. З 1930 р. округи ліквідовано, а національні райони підпорядковані безпосередньо центру. Прийнята у 1937 р. нова Конституція СРСР не передбачала правових гарантій національним сільрадам і районам, в ній не йшлося про можливість створення національними меншинами своїх адміністративних одиниць. За таких умов на кінець 1930-х рр. національні райони були ліквідовані.

Під час ліквідації системи національного районування національні райони розформовувалися, а сільради підпорядковувалися іншим районам України. Реорганізації проводили постійно, не враховуючи інтереси національних меншин регіону. Однак в ході адміністративно-територіальних змін простежувалась певна „національна політика”, а саме - розчинення національних меншин серед українського або російського населення. Формування реорганізованих районів відбувалося так, щоб у складі населення, німці, поляки, болгари та інші національні групи становили меншість.

У підрозділі 2.3 „Економічний розвиток господарств національних меншин” охарактеризовано економічний розвиток господарств національних меншин Південної України у добу непу, наголошено на позитивному впливі сільськогосподарської і кредитної кооперації на їх матеріальне становище; показано згубний вплив продподаткової політики на багатонаціональне селянство Південної України, окреслено шляхи залучення господарств національних груп населення до суцільної колективізації; висвітлено наслідки та втрати від голодоморів 1921-1922 та 1932-1933 рр. для національних меншин Південної України.

Внаслідок голоду 1921-1923 рр. і розорення значної кількості господарств національних меншин на території Південної України загострилося чимало соціальних та економічних проблем: посилився опір владі національних меншин, зросли безпритульність та безробіття. В цих умовах більшовицька влада прагнула залучити до соціалістичного експерименту широкі верстви багатонаціонального селянства регіону. Проводилася робота зі створення комітетів незаможних селян, профспілок, які мали сприяти встановленню державного контролю над селом. Наприкінці 1926 р. у республіці створено 778 комнезамів національних меншин. Найбільше їх нараховувалось на Півдні України, де компактними масами проживали ті національності, серед яких відсоток сільського населення був особливо значний. У болгар він складав 98 %, у німців - 94,1 %, у греків - 90,6 %, у поляків - 81,1 %. У 1927 р. національні комнезами становили 7,1 % від загальної кількості КНС в республіці, а в 1928 р. - 9,7 %.

Землеробські індивідуальні господарства національних меншин регіону в період непу досягли високих врожаїв зернових культур і змогли нормально функціонувати до 1927-1928 рр., коли відносно них почав посилюватися адміністративний тиск. Його наслідком стало проведення насильницькими методами масової колективізації хліборобських господарств національних меншин.

Голодомор 1932-1933 рр. - злочин сталінського режиму в Україні, охопивши всю Україну, і Південь зокрема, не обирав собі жертв за національною ознакою. Постраждали як українці, так і ті народи, що проживали в той час на території регіону: євреї, німці, поляки, болгари, молдавани та ін. Величезних людських втрат зазнали Миколаївщина, Одещина та Херсонщина. Відомостей про точну кількість представників національних меншин південного регіону, що загинули під час голодомору 1932-1933 рр., немає. За підрахунками дослідника М. Шитюка, загальна кількість померлих у південноукраїнському регіоні становила 450-500 тис. осіб. караючий репресія україна меншина

Третій розділ дисертації „Репресивна політика проти представників різних національностей” складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Каральні заходи влади проти євреїв” автор аналізує репресивну політику радянської влади проти єврейського населення у 1920-
30-ті рр.

На Півдні України в 1926 р. єврейське населення було другим за чисельністю серед національних меншин регіону після росіян і складало 9,4 % від загальної кількості населення регіону. Євреї у Миколаєві становили 20,8 % населення, в Одесі - 36,7 %.

В умовах сталінізму наступ на права євреїв, як і всіх інших народів, зумовлений цілим комплексом причин. Регіони, в яких знаходилися хліборобські господарства національних меншин, у тому числі й єврейські, віднесено до першої зони, де планувалося провести колективізацію за 1,5 року. У 1931 р. у колгоспи об'єднано 95 % єврейських хліборобських господарств регіону.

Євреї проходили за сфабрикованими справами за приналежність до різноманітних іноземних розвідок; звинувачувалися у зв'язках з троцькістсько-зінов'євською „бандою”; в участі у підпільних контрреволюційних організаціях „Гашомер Гацоїр”, „Військово-фашистська організація в єврейському колонізаційному товаристві”, „Цейрей Ціон”; у приховувані зерна від держави під час заготівельних кампаній.

Під хвилю репресій потрапили і єврейські священнослужителі, що виступали проти закриття культових споруд. Ряд мешканців Миколаєва та Одеси притягнуто до відповідальності за участь в антирадянських сіоністських організаціях. Не припинялися репресії проти єврейської інтелігенції, каралися за викладання івриту.

Серед єврейського населення у Миколаївській області заарештовано 420 і розстріляно 50 чоловік, в Херсонській - відповідно 699 і 214, в Одеській - 2733 і 536 чоловік. Всього за роки політичного терору у регіоні жертвами репресій стало 3852 представники єврейської меншини, що є одним з найвищих чисельних показників серед усіх національностей, що проживали на Півдні України.

У підрозділі 3.2 „Масові репресії проти німецького населення” зазначається, що німецьке населення за переписом 1926 р. серед національних меншин, які проживали у регіоні, посідало третє місце, поступаючись тільки росіянам та євреям. Їх нараховувалося 123 204 осіб, що становило 3,66 % від загальної чисельності населення південноукраїнського регіону.

Застосування репресивних засобів щодо заможних селян, пошуки „ворогів” і „шкідників” призвели до поступового знищення всіх німецьких національно-культурних закладів, підірвали потужні німецькі господарства. Репресивні заходи щодо представників німецької національності, здійснені в період масової колективізації, фактично зруйнували життєвий уклад у німецьких колоніях регіону.

Багато німців регіону звинувачено у контрреволюційній повстанській роботі, фашистській діяльності, в участі у шпигунських диверсійних організаціях. За даними НКВС, у південних областях України діяли контрреволюційні організації „Союз німців-повстанців”, „Національний союз німців України”, „Національний фашистський рух”.

У 1930-ті рр. німецькі навчальні заклади й національні райони було ліквідовано. Не обійшли репресії й німецьку інтелігенцію. Професорсько-викладацький склад німецьких навчальних закладів звинувачений у вихованні молодого покоління в антирадянському дусі, а студенти - у проведенні „націоналістичної” роботи. Масового характеру набула депортація німців з місць їх постійного проживання.

Протягом періоду тоталітаризму у південному регіоні УСРР репресовано 6801 представник німецької національності, з них розстріляно - 2830 осіб. У Миколаївській області було заарештовано 1212 осіб, розстріляно - 585, в Херсонській - відповідно 965 і 312, в Одеській - 4624 і 1933. Це найвищий показник серед представників національних меншин регіону.

У підрозділі 3.3 „Репресивна політика проти болгарського населення” вказано, що за даними Всесоюзного перепису населення 1926 р. у південній частині УСРР проживало 32456 болгар, що становило 0,96 % населення регіону. Болгари поступалися за чисельністю росіянам, євреям та німцям.

В 1920-30-ті рр. здійснювалися репресивні заходи стосовно болгарських заможних одноосібників, їхні господарства насильно колективізовано та розкуркулено. Внаслідок примусової колективізації багато мешканців болгарських поселень залишили власні господарства і переїхали до міст, що зруйнувало їхнє традиційне соціокультурне середовище. У селян-одноосібників конфісковували будинки і майно та депортували їх у віддалені райони країни.

Погіршення відносин між СРСР та Болгарією використовувалось органами НКВС як один із аргументів у впровадженні „болгарської національної лінії”. Масовий політичний терор торкнувся і представників болгарської національної інтелігенції. Педагоги звинувачувалися у проведенні антирадянської виховної роботи серед молоді, у пособництві в антирадянській націоналістичній діяльності, у належності до контрреволюційних підпільних повстанських організацій.

Усього у південноукраїнському регіоні в період тоталітаризму репресій влади зазнало 1238 представників болгарської меншини, з них розстріляно 271 чол. На території Миколаївщини було заарештовано 75 осіб, з них розстріляно - 18, на Херсонщині - відповідно 71 і 33, на Одещині - 1092 і 220.

У підрозділі 3.4 „Репресії тоталітарного режиму проти поляків” зазначено, що за переписом 1926 р. у південній частині УСРР проживало 23368 поляків, що становило 0,69 % населення регіону.

У 1920-х рр. радянська влада розпочала розбійницьке вилучення сільськогосподарської продукції у селян-поляків південноукраїнського регіону. Це стимулювало бажання польського населення емігрувати до Польщі.

Радянсько-польська війна, польсько-німецьке зближення на початку 1930-х рр., згортання політики „коренізації” призвели до кардинальних змін у долях польських мешканців України. Поряд з іншими національними меншинами жителі польської національності потрапили під прес масових сталінських репресій. У 1930-х рр. насильницькою колективізацією охоплені польські господарства, що зрівняло всіх у злиднях. Поляки-селяни, що не підтримали колективізації, чинили опір.

Запровадження у 1933 р. внутрішніх паспортів для несільського населення зі спеціальною графою, що вказувала національність, допомагало сталінському режиму здійснювати репресивну національну політику. Масові „чистки” та репресії відносно польського населення набули широкого розмаху з 1933 р. Органами НКВС сфабрикована одна з найбільших операцій проти польської меншини - „Польська організація військова”, за якою арешту підлягали усі військовополонені польської армії, перебіжчики, політемігранти з Польщі, колишні члени польських політичних партій та прості представники польської національної меншини регіону.

„Польська лінія” - одна з основних під час репресій кінця 1930-х рр. в СРСР. Південна Україна не залишилася осторонь цих подій. Основної своєї мети кампанія проти польської меншини досягла - наслідки „коренізації” повністю знищені, а компактно проживаюче польське населення було розпорошене і залякане.

У південному регіоні УСРР кількість репресованих поляків становить 2094 особи що відносить їх на третє місце за кількістю жертв після євреїв та німців. У Миколаївській області заарештовано 504 особи, з них розстріляно 159, в Херсонській - відповідно 497 і 201, в Одеській - 1093 і 468 осіб.