Християнські конфесії Донбасу (1880-1914 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

УДК 94:28(477.6) “1880/1914”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Християнські конфесії Донбасу (1880-1914 рр.)

07.00.01 - історія України

Моісєєнко Лариса Миколаївна

Донецьк 2009

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Конституція України (ст. 35), Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. створили умови для духовного відродження, що призвело до пожвавлення релігійного життя, збільшення в Україні кількості релігійних організацій та об'єднань, а також до певного зростання релігійності. У результаті перед українською державою та релігійними конфесіями встала проблема налагодження конструктивних відносин. У цьому процесі зацікавлена і держава, і конфесії. Конфесії потребують допомоги держави у відновленні та зміцненні позицій, а держава - допомоги у моральному та духовному оздоровленні суспільства. Отже, створення якнайкращих умов для реалізації прав і свобод українським населенням потребує цілісного дослідження процесів, пов'язаних з діяльністю християнських конфесій в Україні та регіонах у минулому, осмислення історичного досвіду з його негативними та позитивними моментами. Цінним у цьому зв'язку є досвід співіснування християнських конфесійних у Донбасі в кінці ХІХ - початку ХХ ст., а також поєднання елементів світської та духовної освіти, здійснення духовенством культурно-виховних, консолідуючих функцій тощо.

Актуальність досліджуваної проблеми зумовлена багатьма чинниками, насамперед, її недостатнім вивченням у вітчизняній історіографії, потребою наукового осмислення ролі та місця релігії, церкви в житті суспільства, важливістю вивчення механізму регулювання діяльності релігійних конфесій, досвіду співробітництва зі світськими інститутами, необхідністю врахування регіонального аспекту, пізнання закономірних процесів розвитку релігійних конфесій у визначений період, а також, можливістю використання позитивного досвіду у вирішенні конфесійних питань та пристосування його до сучасних умов.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках проблематики наукової роботи кафедри історії слов'ян Донецького національного університету - «Актуальні проблеми наукового та методичного удосконалення курсу історії України для природничих і економічних факультетів» (Г - 01/28).

Об'єктом дослідження є релігійні конфесії в Російській імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Предметом вивчення є конкретно - історичний прояв закономірностей розвитку християнських конфесій Донбасу в 1880-1914 рр.

Хронологічні межі дисертації охоплюють 1880-1914 р. Нижня межа пов'язана з 1880 р., коли «Духовне відомство» очолив обер-прокурор К.П.Побєдоносцев. Його політикою в найбільш завершеному вигляді були реалізовані „охоронні” принципи у віросповідній сфері, що певною мірою вплинуло на діяльність релігійних конфесій. Верхня межа пов'язана з 1914 р. - початком Першої світової війни.

Географічні межі окреслені поняттям «Донбас» та охоплюють Донецьку та Луганську області сучасної України або, відносно до адміністративного розподілу Російської імперії, Бахмутський, Маріупольський, Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії, весь Старобільський, частину Ізюмського повіту Харківської губернії, Макіївську волость Таганрозького округу Області Війська Донського.

Мета дисертації визначена з урахуванням актуальності обраної теми та рівня її наукової розробки і полягає в комплексно - історичному аналізі процесу розвитку християнських конфесій Донбасу в 1880-1914 рр. та наданні на його основі рекомендацій практичного характеру щодо реалізації прав та свобод релігійних конфесій, підтримки виважених державно - церковних відносин, попередження конфліктів на конфесійному ґрунті. Відповідно до поставленої мети передбачається розв'язання таких наукових завдань:

- розглянути історіографічне, джерелознавче та методологічне підґрунтя дослідження: критично оцінити висновки попередніх дослідників, проаналізувати інформативний потенціал різних видів джерел, визначити ступінь їх достовірності та репрезентативності; розкрити методологічні засади дослідження;

- охарактеризувати розвиток віросповідної політики, особливості правової бази існування християнських конфесій;

- дати загальну характеристику релігійному складу населення Донбасу, окреслити специфіку формування та динаміку розвитку конфесій регіону;

- проаналізувати структуру та функції органів управління, характер взаємодії їх основних інститутів, джерела фінансування;

- відслідкувати місце релігійних інститутів у структурі тогочасного суспільства, спрямованість і результати місіонерської діяльності ;

- проаналізувати зусилля церкви в галузі освіти та виховання, визначити роль релігійної освіти в житті населення, її зміст та якість;

- дати характеристику доброчинної діяльності церков, з'ясувати рівень, розміри та якість надання ними допомоги;

- визначити пріоритетні напрямки економічної діяльності конфесійних структур, особливості реставраційно-будівельної діяльності.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що з урахуванням досягнень історичної науки на дисертаційному рівні зроблена одна з перших спроб комплексно розглянути історію християнських конфесій у Донбасі в 1880-1914 рр.

На підставі аналізу відомих і введених у науковий обіг нових фактів та матеріалів, охарактеризовані принципи віросповідної політики, її вплив на формування та розвиток християнських конфесій, визначені основні риси еволюції державно-церковних відносин, встановлені особливості правового статусу християнських конфесій. Розкрито закономірності й особливості формування поліконфесійного за своєю структурою суспільства регіону.

У роботі проаналізована структура та функції органів управління християнськими конфесіями, характер їх взаємодії, принципи та джерела фінансування; зібрано, систематизовано та узагальнено статистичний матеріал, що характеризує діяльність християнських конфесій у досліджуваний період в регіоні. Охарактеризовано статус та склад духовенства, їх правовий стан та функції.

Визначено специфіку, напрями та результати діяльності внутрішньої місії Православної Церкви в регіоні. Розкрито мету, якість та роль релігійної освіти в регіоні. Встановлені чинники, що впливали на формування та розвиток системи церковно-освітніх закладів; уточнено кількість церковних шкіл у регіоні; охарактеризовано якість надання освітніх послуг, рівень підготовки вчителів; узагальнено практичні досягнення, певні прогалини та недоліки в освітній діяльності церков.

Висвітлені напрями, розміри доброчинної діяльності християнських конфесій. Простежено специфіку економічної діяльності церков, з'ясовано джерела будівельно-реставраційної діяльності релігійних общин.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання основних положень, висновків та узагальнень дослідження в наукових роботах з історії християнських конфесій, а також у підготовці комплексних досліджень, підручників, посібників з історії України, історичного краєзнавства досліджуваного періоду. Фактичний матеріал і результати роботи також можуть бути використані при розробці вузівських курсів з локальних досліджень, при підготовці уроків з історії рідного краю в загальноосвітніх та спеціалізованих школах. Висновки стануть у нагоді при розробці загальнотеоретичних проблем, пов'язаних із визначенням правового статусу представників різних конфесій, що мешкають в Україні та створенні виваженої державно-церковної політики. Матеріали та висновки дослідження допоможуть у вирішенні виховних завдань - формуванні толерантності, релігійної терпимості.

Особистий внесок здобувача. Автором здійснено розробку актуальної для вітчизняної історичної науки проблеми, яка дотепер не стала предметом спеціального історичного дослідження. На підставі аналізу та обробки значної кількості архівних джерел відтворено історію формування та розвитку християнських конфесій у Донбасі протягом 1880-1914 рр. Висновки та наукові результати, у тому числі ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані та одержані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов'ян Донецького національного університету.

Загальна концепція дослідження, його окремі аспекти були висвітлені на міжнародних, всеукраїнських, регіональних конференціях і здійснювалися у формі виступів на ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (2003 р., м. Кам'янець - Подільський), ІІІ Всеукраїнській науковій конференції «Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії» (2005р., м. Київ). Міжнародних наукових конференціях «Історія релігій в Україні» (2004, 2005, 2006, 2007, 2008 рр., м. Львів,).

Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії слов'ян Донецького національного університету.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 10 наукових праць (із них 5 - у фахових виданнях, визначених ВАК України) загальним обсягом 3, 9 друк. арк.

Структура і обсяг дисертації підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які у свою чергу поділяються на підрозділи, висновків, додатків, приміток та посилань, списку використаних джерел та літератури, словника термінів. Повний обсяг 336 сторінок, з них основна частина 180 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми, зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету та завдання, хронологічні та географічні межі, доводиться наукова новизна та можливість практичного впровадження результатів проведеної роботи.

У першому розділі - «Стан наукової розробки проблеми, її джерельна база та методологія дослідження» висвітлено стан наукового вивчення питання, охарактеризовано джерельну базу та теоретико-методологічні засади дослідження.

Слід підкреслити, що питання історіографії християнських конфесій Донбасу до останнього часу не розглядалося у науковій літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній. Лише в 90-і рр. ХХ ст. з'явилися роботи, в яких автори здійснювали історіографічний огляд літератури з історії християнських конфесій. Отже, проблематика християнських конфесій не має тривалої історіографічної традиції, що зумовлює актуальність даного дослідження.

Аналіз наукової, науково-публіцистичної літератури дозволив виділити в розвитку історіографії проблеми три періоди, в середині кожного періоду праці аналізуються за проблемами: 1) з кінця ХІХ ст. до 1917 р. - дореволюційний; 2) з 1917 р. - 1991 р. - радянський; 3) з 1991 р. до сьогодення - сучасний.

Історіографія першого періоду представлена роботами світських, церковних дослідників, публіцистів, релігієзнавців, істориків, юристів, в яких історія релігійних конфесій розкривається за допомогою об'єктивного та суб'єктивного підходів, з демократичних і консервативних позицій. Роботи є цінними, бо містять значний масив документів.

Віросповідна політика уряду та юридичний статус християнських конфесій були відображені в працях А.Бобрищева-Пушкіна, К.Арсєньєва, А.Пругавіна, С.Мельгунова, в яких вперше негативно оцінювалася державно - церковна політика Бобрищев-Пушкин А. Суд и раскольники-сектанты /А.Бобрищев-Пушкин. - СПб., 1902; Арсеньев К. Свобода совести и веротерпимость / К.Арсеньев. - СПб., 1905; Пругавин А. Раскол и сектантство в русской народной жизни / А.Пругавин. - М., 1905; Мельгунов С. Церковь и государство в России / С.Мельгунов. - М., 1907.. Необхідність збереження пануючого стану Православної Церкви відстоювали І.Айвазов та М.Кузнецов Айвазов А. Религиозная правда русского самодержавия /А.Айвазов. - М., 1910.; Кузнецов Н. Закон о старообрядческих общинах в связи с отношением церкви и государства / Н.Кузнецов. - М., 1910..

Загальні праці з історії держави, Православної Церкви та культури С.Рункевича, П.Мілюкова, Ф.Благовідова відбивали всю панораму подій церковного життя, відтворювали тенденції, за якими діяли релігійні громади і в Донбасі Рункевич С. Русская церковь в XIХ веке / С.Рункевич. - СПб., 1901; Милюков П. Очерки по истории русской культуры / П.Милюков. - Ч.2. Изд.4. - Спб., 1905; Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствовании императора Александра ІІ / Ф.Благовидов. - Казань, 1892.. Спільним для цих авторів було позитивне визначення ролі Православної Церкви в суспільстві. Але недоліком можна вважати відсутність критичного аналізу та узагальнень.

Представники Православної Церкви Н.Рєутський, А.Ушинський, А.Рождественський, Дородніцин були фундаторами дослідження протестантизму, але розглядали його як виключно вороже явище Ушинский А. О причинах появления рационалистических учений штунды и некоторых других подобных сект в сельском православном населении и о мерах против распространения учений этих сект. / А.Ушинский. - К.,1884; Рождественский А. Южнорусский штундизм. / А.Рождественский. - СПб., 1889; Алексий (Дородницын), епископ. Религиозно-рационалистическое движение на Юге России во второй половине ХІХ ст. / Алексий епископ (Дородницын). - Казань, 1909.. Ємельянов Г., В.Ясевич-Бородаєвська вивчали протестантизм як закономірне соціокультурне явище, але ідеалізували його засади, принципи та значення Емельянов Г. (Ковальский С.) Рационализм на Юге России / Г.Емльянов // Отечественные записки, 1877. - Т.XXXVIII. - Отд.1. - СПб, 1877. - С.199-230; Ясевич-Бородаевская В. Борьба за веру. Историко-бытовые очерки и обзор законодательства… / В.Ясевич-Бородаевская. - СПб., 1912..

«Сектантство» як соціальний феномен розглядав активний діяч РСДРП В.Бонч-Бруєвич Бонч-Бруевич В. Материалы к истории и изучению русского сектантства и раскола. Баптисты. Штундисты / В.Бонч-Бруевич. - СПб., 1908..

Дослідженню історії традиційного протестантизму в Росії були присвячені роботи А.Клауса, Т.Буткевича, С.Бондаря Клаус А. Наши колонии / А.Клаус. - СПб., 1869; Буткевич Т. Протестантство в России. / Т.Буткевич. - Харьков, 1913.; Бондарь С. Секта меннонитов в России / С.Бондарь. - Петроград, 1916., в яких фрагментарно відображена економічна діяльність релігійних общин регіону, питання освіти та благодійності.

Отже, роботи першого періоду становлять безумовну цінність у вивченні історії християнських конфесій, незважаючи їх на суб'єктивність, фрагментарність і публіцистичний характер.

Історіографія християнських конфесій другого етапу пройшла складний шлях свого розвитку. Для досліджень було характерним активне застосування архівних матеріалів, намагання пояснити історичні процеси з матеріалістичних позицій. Але в роботах збереглася негативна оцінка діяльності християнських конфесій та ролі релігії в житті суспільства. У ці роки правове становище християнських конфесій, роль Православної Церкви розглядали Б.Тітлінов, Б.Кандідов, С.Камєнєв, П.Каширін, Ф.Олещук, М.Куров, В.Клочков та ін. Титлинов Б. Православная церковь на службе самодержавия / Б.Титлинов - Л.,1924; Кандидов Б. Церковь и 1905 год / Б.Кандидов. - М., 1926; Каменев С. Церковь и просвещение в России / С.Каменев - М., 1930; Каширин П. О свободе совести / П.Каширин. - М., 1939; Олещук Ф. Борьба церкви против народа / Ф.Олещук.- М., 1941; Куров М. Проблемы свободы совести в дореволюционной России / М.Куров. - М.: 1981; Клочков В. Закон и религия./ В.Клочков - М., 1982..

В 50-60-і рр. ХХ ст. виділяються роботи І. Смолича та стаття А. Сахарова, в яких автори виходять за рамки негативної оцінки діяльності Православної Церкви Смолич И. История Русской Церкви. 1700-1917. В 2 ч. [Електронний ресурс] / И.К.Смолич // Церковно-научный центр «Православная энциклопедия». - Режим доступа: http://www.sedmitza.ru/text/439961.html. - 29.02.2009..

Серед досліджень сектантства 60-70-х рр. ХХ ст. слід виділити роботи О.Клібанова, А.Іпатова та ін. Сахаров А. К изучению истории русской церкви / А.Сахаров // Вопросы истории. - №6. - М., 1968. - С.167-178; Клибанов А. История религиозного сектантства в России (60-е гг. XIX. - 1917 г.). / А. Клибанов. - М., 1965; Ипатов А. Меннониты (Вопросы формирования и эволюции этноконфессиональной общности). / А.Ипатов. - М., 1978.. Автори вивчали сектантство з позиції матеріалізму, але розглядали цей релігійний рух, як виключно соціальне явище.

З проголошення керівництвом СРСР у 1985р. нового політичного курсу з'явилися перші узагальнюючі роботи, в яких автори намагалися об'єктивно розкрити окремі аспекти діяльності Православної Церкви у загальноросійському масштабі Российское православие: вехи истории. / Под. ред. А.И.Клибанова. - М., 1989.. Почався пошук нових концепцій, сучасних підходів і до вивчення історії християнських конфесій.

Третій етап розвитку історіографії розпочався зі здобуттям Україною незалежності. У цей період науковці намагалися позбавитися тенденційності в оцінці ролі церкви, вперше акцентували увагу на регіональному аспекті проблеми.

Кроки до створення об'єктивної та правдивої історії релігій в сучасний період були зроблені світськими та церковними дослідниками, вченими ближнього та дальнього зарубіжжя: Д.Поспєловським (Канадська діаспора), російськми вченими Ю.Полуновим, С.Фірсовим, О.Єршовою, білоруським дослідником А.Бендіним, українськими науковцями Г.Надтокою, І.Лиманом Поспеловский Д. Русская Православная Церковь В ХХ веке / Д.Поспеловсий. - М.,1995; Полунов А. Под властью Обер-прокурор /А.Полунов. - М.,1996.; Фирсов С. Православная церковь и государство в последнее десятилетие существования самодержавия в России / С.Фирсов. - СПб.,1996; Бендин А. Веротерпимость и проблемы национальной политики Российской империи (вторая половина ХІХ - начало ХХ века) / А.Бендин // Церковно-исторический вестник. - №11. - М., 2004. - С.113-138; Ершова О. Старообрядчество в системе государственной политики России в XVII - нач. ХХ в./ О.Ершова. - М., 1999; Надтока Г. Православна церква в Україні 1900-1917 / Г.Надтока. - Київ, 1998; Лиман І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775-1861) / І.Лиман. - Запоріжжя, 2004.. Їх роботи були присвячені дослідженню державно-церковних відносин, проблемам віротерпимості, правовому статусу християнських конфесій, історії Православної Церкви в Російській імперії та Україні.

Регіональні аспекти історії християнських конфесій вивчали Н.Бєлікова, О.Дингес, О.Безносова, Т.Грушова та ін. Бєлікова Н. Формування етноконфесійного простору Донбасу (ХVІ - початок ХХ ст.) / Н.Бєлікова // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. - Л., 2006. - Кн.1. - С.179-191; Дынгес А. Римо-католическая церковь в Приазовье в начале ХХ века / А.Дингес // Летопись Донбасса: краевед. сб. - Донецк, 1992. - Вып.7. - С.107-112; Безносова О. Меннониты конгрегаций «Мемрик» и их православные соседи (1885-1917) / О.Безносова // Немцы Приазовья и Причерноморья. История и современность. Материалы междунар. науч. конф. - Донецк, 27-28 сентября 2003 г. - Донецк, 2003. - С.116-125; Грушова Т. Протестантський чинник в етноконфесійних відносинах півдня України в ХХ ст. / Т.Грушова // Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХVIII-ХХ століття. - Запоріжжя, 1999. - С.134-149..

Питанням освітньої, місіонерської, благодійницької діяльності Православної Церкви в регіонах України присвячені статті Г.Степаненко, О.Задніпровського та Л.Задніпровської, І.Задерейчук, І.Стародубцевої Степаненко Г. Культурно-освітня діяльність православного духовенства Поділля (ХІХ-ХХ ст.) / Г.Степаненко // Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст. - Випуск ІІ. - Київ, 2001; Заднепровский А. Юзовское Свято-Преображенское церковное братство в 1893-1919 гг. / А.Заднепровский, Л.Заднепровская // Новые страницы в истории Донбасса: Статьи. Книга 4. - Донецк, 1995. - С.18-35; Задерейчук І. Особливості жіночої просвіти у німців-поселян / І.Задерейчук // Історія очима молодих дослідників. Матеріали Конференції. - Донецьк, 1999. - С.84-87; Стародубцева И. Начальное образование немцев-колонистов в Донбассе во второй половине ХІХ-ХХ ст. / И.Стародубцева // Немцы Приазовья и Причерноморья. История и современность. Материалы конференции. - Донецк, 2003. - С.112-118..

Підводячи загальний підсумок аналізу літератури та визначаючи стан історіографічної розробки теми дослідження, слід визначити суттєвий внесок істориків у вивчення окремих її аспектів. Однак, практично не вивчалися проблеми кадрового стану духовенства, місіонерської, благодійницької діяльності в Донбасі, економічної діяльності християнських конфесій, фінансування церков та їх реставраційно-будівельна діяльність.

Отже, загальний огляд історіографії переконує в тому, що історія християнських конфесій Донбасу в 1880-1914 р. досліджена не повністю і може бути об'єктом самостійного вивчення.

У першому розділі також охарактеризовано джерельну базу дисертації. Вона складається з архівних і надрукованих джерел. Опрацьована частина документів та матеріалів сконцентрована у 49 фондах, 54 описах, 84 справах 6 архівів України та Російської Федерації. Решта опубліковані та зберігаються в бібліотеках України, Росії. Джерела за принципом походження та цільовим призначенням можна умовно поділити на шість груп.

Перша група джерел - це нормативно-правова база, яка подана законодавчими актами (закони, маніфести, укази ) Собрание Узаконений и Распоряжений правительства. - СПб., 1893; Законодательные акты переходного времени. 1904-1908гг.: Сборник законов, манифестов, указов Правительствующему Сенату, рескриптов и положений комитета министров, относящихся к преобразованию государственного строя России, с приложением алфавитного предметного указателя. - Изд. 3-е, пересм. и доп. по 1 сентября 1908 года / Под ред. Пр.-доц. Н.И.Лазаревского. - СПб, 1909.. Крім офіційних видань застосовані неофіційні видання та коментарі законодавчих актів, накази Святішого Синоду Сборник действующих и руководственных церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного исповедания / сост. Барсов. - СПб., 1912..

До другої групи відноситься діловодна документація державних закладів, у тому числі щорічні «Звіти обер-прокурора - Святішого Синоду» Всеподданнейший отчет Обер-прокурора Святейшего Синода по ведомству Православного исповедания за 1977 г. - Т.87. - СПб.: Синодальная тип., 1978. - 278 с., звіти губернаторів, державних, релігійних структур, що містяться в архівних фондах Центрального історичного архіву України в м. Києві (ЦДІА): ф.ф. 313, 419; Державного архіву Донецької області: ф 69; Державного архіву Дніпропетровської області: ф.ф. 11, 106, 134; Державного архіву Луганської області: Фонд 60; Державного архіву Харківської області: ф.ф. 3, 40, 965; Російського державного історичного архіву (РДІА), ф.ф. 821,796, 1276 та дають можливість проаналізувати державно-церковні відносини, політику російського уряду щодо релігійних конфесій, взаємодію церковних інститутів.

Звітна документація навчальних закладів надає можливість визначити роль церкви в освіті населення регіону (ф. 34 Державного архіву Донецької області).

Використані дані матеріали ліквідаційних комісій, які хоч і виходять за межі дослідження, але містять інформацію щодо релігійних общин у Донбасі: роки їх заснування, соціальний склад віруючих, наявність молитовних споруд (ф. Р1146, Р2375 Державного архіву Донецької області).

У дисертації використані матеріали метричних книг, які надають можливість характеризувати структуру населення парафії, дані про треби (ф.ф. 450, 478, 465, 433

Державного архіву Донецької області, ф.ф. 958, 965 Державного архіву Харківської області). Частина архівних матеріалів за темою роботи вводиться у науковий обіг уперше.

Третя група джерел - це дані офіційної статистики, документи та матеріали підготовлені земствами повітів Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. - СПб., 1903. - Т.XLVI: Харьковская губерния - 297 с.; Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. - СПб.,1904. - Т.XIII: Екатеринославская губерния - 234 с.; Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. - СПб., 1905. - XII: Область Войска Донского. - 346 с.; Свод статистических сведений по делам уголовным, производившимся в 1883 г. - СПб.: Изд. цент. стат. комитета МВД, 1887. - 113 с.; Начальное народное образование в Екатеринославской губернии за 1912-1913 учебный год Екатеринославская губернская земская управа. Отдел по разработке вопросов народного образования. - Екатеринослав, 1913..

Четверту групу джерел склали матеріали періодичної преси, які різнопланово висвітлюють сторінки історії християнських конфесій. Серед них слід виділити: «Епархиальные ведомости», «Миссионерское обозрение», «Церковь», «Вестник Европы», «Русское богатство», «Образование» та ін.

П'ята група представлена документами особистого походження, яка дає змогу дослідити історію християнських конфесій з позицій сучасників та активних учасників історичних подій Витте С.Ю. Воспоминания: в 3 т. - Т.2: (1894-1905). Царствование Николая II / С.Ю.Витте. - М., 1960. - 639 с.; Ливен С.П. Духовное пробуждение в России (история церкви) / С.П.Ливен. - Чикаго, 1986. - 117 с.;Проханов И.С. Автобиография. Евангельская вера / И.С.Проханов. - Торонто, 1934. - 229 с..

Шоста група джерел - це довідкова література, енциклопедії, словники, яка вміщує інформацію щодо історії християнських конфесій, релігійного складу населення.

Отже, джерельна база, зважаючи на її видову різноманітність і змістовність, надає можливість для глибокого та різнопланового аналізу історії християнських конфесій у Донбасі в 1880-1914рр.

Теоретико-методологічна основа дисертації перебуває у площині соціальної історії. Методологічній сутності зазначеної проблеми відповідають принципи об'єктивності та історизму, діалектичний, які реалізуються за допомогою хронологічного, аналітико-логічного, порівняльного методів та кількісного аналізу.

Специфіку методології дослідження становить те, що дослідження проводилося на стику історії з релігієзнавством, статистикою та іншими галузями науки. Методологічні та методичні засади в сукупності дозволили опанувати літературу з проблеми, вивчити джерела, систематизувати й узагальнити отриману інформацію, що дало змогу дійти обґрунтованих висновків.

Другий розділ дисертації «Державно - церковна політика російської імперії (1880-1914 рр.)» присвячений дослідженню процесу розвитку російського віросповідного законодавства в визначений період. Проаналізовані основні законодавчі акти, які містяться в 27 офіційних та неофіційних збірниках документів. Це дало змогу виявити специфіку державного регулювання діяльності релігійних конфесій.

Порядок державно-церковних відносин в імперії історично визначався терміном віротерпимість, який передбачав специфічну практику державного регулювання діяльності релігійних громад у відповідності до ієрархічної системи віросповідних відносин. Згідно Зводу Законів Російської імперії відбувалася правова градація релігійних організацій. На першому місці за обсягом прав і привілеїв була пануюча Православна Церква. Інші конфесії розподілялися на «терпимих визнаних», «визнаних, але позбавлених привілеїв», «терпимих, але невизнаних» та «нетерпимих». До терпимих визнаних релігійних конфесій відносили інославні (неправославні християни): римо-католицька, лютеранська, вірмено-григоріанська, та іновірні: ісламська, буддистська, іудейська конфесії. До цієї ж групи за обсягом прав можна віднести секти: меноніти, баптисти Закавказзя, братська громада аугсбургського сповідання. Терпимими, але невизнаними законом в якості релігійних общин були російські старообрядці. Нетерпимими вважали сектантів, які «відпали від православ'я», учення яких було поєднано з бузувірством і фанатичним пошкодженням свого здоров'я, життя та здоров'я інших або протиправними діями (скопці, хлисти).

Визначено, що ієрархічність цих відносин базувалася на принципах: 1) «першості та пануванні Православної Церкви»; 2) правовій рівності неправославних християнських конфесій та груп, а також нехристиянських релігійних общин між собою; 3) кримінальній відповідальності за «зведення» та вихід із православ'я в інші християнські та нехристиянські сповідання та за перехід від неправославних християнських конфесій у нехристиянські сповідання.

В дисертації визначено, що законодавство передбачало дискримінаційні та репресивні заходи, спрямовані на обмеження релігійних свобод та релігійного плюралізму, місіонерської діяльності (яка була пріоритетом Православної Церкви), створення нових релігійних груп серед визнаних законом віросповідань, а також залежність особистих прав громадян від віросповідання.

Проаналізовані зміни віросповідного законодавства, які відбувалися під впливом різних факторів: діяльності ліберальних сил, що вимагали від уряду забезпечення свободи віросповідання, відділення церкви від держави, припинення ідеологічних переслідувань; політичних подій 1905-1907 рр.; підготовкою та початком Першої світової війни. Встановлено, що завершення будівництва традиційної системи віротерпимості, додання елементів релігійної свободи, початок модернізації державно - церковних відносин набуло чинності з прийняттям Наказу від 17 квітня 1905р. Показано, що під впливом реформ 1905-1907 рр. була звужена область державного примусу, який застосовувався для підтримки статусу Православної Церкви; одночасно був розширений склад терпимих конфесій через включення до них старообрядців та сектантів, хоча вони так і не отримали повних прав. Визначено, що правовий статус невизнаних релігійних груп так і не змінився за досліджений період. Для боротьби з ними держава продовжувала застосовувати законодавство, виконавчу, судову владу, діячів Православної Церкви.

З'ясовано, що віросповідні реформи 1905-1907 рр. активізували релігійних рух населення Російської імперії, але цей рух не змінив конфесійної карти ні імперії, ні регіону, а християнські конфесії, обмежені рамками закону, зуміли зберегти національну, культурну та релігійну самобутність.

Аналіз розвитку віросповідного законодавства з 1880-1914 рр. показав, що законодавство так і не набуло завершеності, воно продовжувало залишатися складним і суперечливим; а ті зміни, що відбувалися в віросповідній політиці носили фрагментарний характер і не мали системного підходу.

У третьому розділі «Cистема управління та функціонування християнських конфесій» розкриті тенденції розвитку християнських конфесій у регіоні. Показано, що конфесійна карта Донбасу відрізнялася яскравістю та складним зв'язком етнічного та конфесійного факторів. Питому вагу в релігійному житті Донбасу займали християнські конфесії, які становили 98,6% усіх віруючих. На території регіону були представлені як ортодоксальні конфесії (православ'я, католицизм), так і протестантські. На першому місці за чисельністю стояли православні (приблизно 95% від населення регіону), на другому протестанти (1,7%), на третьому католики (1%), на четвертому старообрядці (0,6%). Серед протестантів були представлені традиційні церкви (лютерани, англіканці, меноніти), духовне християнство (скопці, хлисти, шалапути) та пізньопротестантські течії (штундисти, баптисти, євангельські християни). Співвідношення між конфесіями та загальна вага християнських сповідань у регіоні змінювалися під впливом різних факторів, але незмінним залишалося превалювання Православної Церкви.

Акцентована увага, що на діяльність конфесій, їх пріоритетні заняття та місця проживання впливали законодавча політика, час появи переселенців, економічна ситуація, їх релігійні переконання та національні традиції.

Встановлено, що компактне розміщення іноземних переселенців за віросповідним принципом, уникнення асиміляції, певна ізоляція релігійних общин сприяли збереженню ними релігійних традицій. Так, наприклад, в Бахмутському повіті проживало 81,5% всіх менонітів регіону. Лютерани Бахмутського, Маріупольського, Слов'яносербського повітів Катеринославської губернії становили на 1897 р. 46% лютеран губернії; Ізюмського, Куп'янського, Старобільського повітів Харківської губернії - 36%. В Таганрозькому окрузі проживало 51% лютеран Області війська Донського.

Релігійна карта регіону в кінці ХІХ ст. продовжувала формуватися шляхом створення нових пізньопротестантсяких груп. Виявлено, що соціальна диференціація, активність іноземних проповідників, втрата авторитету в очах прихожан традиційних церков, потяг народу до духовної самоосвіти - усе це стало причиною зростання популярності та чисельності протестантських гуртків в Донбасі. Найбільш впливовими та численними були пізньопротестантські секти: баптисти, штундисти, адвентисти. Так, наприклад, у 1914р. за звітами православних місіонерів в Катеринославській єпархії баптисти були зафіксовані: у Слов'яносербському повіті - 107 євангельських християн-баптистів, у Бахмутському - 462 , у Маріупольському - 114.

Особливістю розвитку протестантизму в Донбасі була активність духовних християн, не дивлячись на те, що вони були предметом постійного контролю та переслідування з боку держави та Православної Церкви. Це був автохтонний релігійний рух, який ґрунтувався на традиціях православного сектантства - біблійні гуртки, шалапутство.

В дисертації встановлено, що відносини між представниками християнських конфесій характеризувалися мирним співіснуванням та толерантністю.

Дисертація розкриває характер взаємодії між церковними структурами та російською державою, принципом якого було головування імператора над всіма релігійними об'єднаннями. Визначено, що для керування церквами визнаних конфесій влада використовувала уніфікацію церковної структури. Православна Церква та церкви визнаних християнських конфесій мали багато спільного у структурі, принципах управління та фінансуванні. Для них була характерною чітка структура територіально-адміністративного управління, жорсткий контроль з боку органів державної влади (Синоду, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Сенату, губернатора).

Проаналізований статус та склад духівництва. Встановлено, що дані офіційної статистики надають інформацію виключно про духовенство Православної та визнаних церков. Духовні наставники невизнаних конфесій - не мали статусу духовних осіб та відповідних прав, переслідувалися законом. Підраховано, що за першим переписом 1897 р. у Катеринославській губернії нараховувалося 7038 духовних осіб усіх конфесій, у Харківській - 10918 осіб, в Області війська Донського - 8447.

За церковною ієрархією духовенство Православної Церкви та визнаних церков ділилося на чорне, біле, вище, середнє та нижче, а також на священно- та церковнослужителів. У регіоні більшість православних священиків належала до другого ступеня ієрархії. Священнослужителі різного ступеня ієрархії відрізнялися обсягом прав, рівнем освіти, статусом у суспільстві. Ця різниця була помітною як в середині кожної конфесії, так і між священнослужителями різних конфесій.

Система управління та функціонування піздньопротестантських общин мали певні особливості. Общини раціоналістичного напрямку знаходилися на стадії формування центральної системи управління, значну роль у вирішенні важливих питань відігравали загальні збори. Характерним була виборність духовних старшин та незалежність однієї релігійних общин. Представники раціоналістичного сектантства духовну освіту отримували в Німеччині або Сполучених Штатах Америки.

Духовні християни вели прихований спосіб життя, що ускладнило підрахунок їх віруючих, характеристику управління та функціонування. Секти відрізнялися малою кількістю прибічників, відсутністю центрального управління, не визнавали процесу освіти, тому не мали духовних закладів, їх лідери вважалися втіленням Бога на землі.

Матеріальний стан парафій та монастирів Донбасу не був однаковим, мав конфесійні та регіональні особливості. Встановлено, що державна дотація була важливим, але не єдиним джерелом прибутку православної, римо-католицької та євангельсько-лютеранської церков. Фінансування було різним і для представників різних конфесій, і для суб'єктів церковно-майнового права. Крім грошей, монастирі та церкви отримували від держави землю. Розміри земельних наділів коливалися від 33 до 90 дес. (для церков) і від 100 до 150 дес. (для монастирів). Аналіз державного фінансування дав змогу визначити, що його не вистачало для забезпечення життєдіяльності церков. Духівництво мало шукати інших шляхів поповнення капіталу. Основним же джерелом існування церков старообрядців та сектантів були добровільні внески від парафіян.

У четвертому розділі «Позакультова діяльність християнських церков» характеризуються основні напрями позакультової діяльності церков. Розкрита специфіка, напрями та результативність місіонерської діяльності Православної Церкви в Донбасі в 1880-1914 рр. З'ясовані чинники, що вплинули на розвиток релігійної освіти в регіоні та визначені її специфічні риси. Встановлена роль духовенства в освіті населення; охарактеризована якість освіти в церковнопарафіяльних школах, рівень підготовки викладачів, програмного та методичного забезпечення. Окреслені напрями, розміри, та результати благодійної діяльності християнських конфесій в Донбасі. Проаналізовані напрями, специфіка, ефективність господарської діяльності християнських конфесій; охарактеризований стан церковних споруд, їх кількість та джерела будування. християнський конфесія Донбас

За російським законодавством місіонерська діяльність була виключним привілеєм Православної Церкви. Церква мала розгалужену, ієрархічно підпорядковану місіонерську організацію з державним фінансуванням та насиченим арсеналом різноманітних функцій.

Місіонерська діяльність підпорядковувалася Святішому Синоду, на місцях - єпархіальному архієрею, уся робота зосереджувалася в руках православних місіонерів. Виконуючи завдання, спрямовані на розповсюдження православ'я, збереження «чистоти віри», православне духовенство проводило просвітницьку та благодійницьку роботу.

Реформи 1905-1907 рр., що призвели до активізації релігійного руху вимагали більш активної місіонерської діяльності в Донбасі. Слід зазначити, що духовенство виявилося неготовим до нових умов, усі заходи зупинялися через відсутність глибоких реформ самої Православної Церкви, незабезпеченість, несамостійність духовенства.

В дисертації підкреслено, що освітня діяльність духівництва в регіоні мала певні відмінності, які склалися під впливом багатьох чинників: політики царського уряду, економічного розвитку та ставлення релігійної общини до освітнього процесу, принципів віровчення, менталітету.

Православна Церква мала найсприятливіші умови для діяльності в галузі народної освіти. Крім того, обов'язкове викладання Закону Божого у всіх навчальних закладах надавало можливість духовенству контролювати освітній процес. У регіоні були представлені виключно православні заклади, що давали середню професійну духовну освіту (Бахмутське та Маріупольське духовні училища). Доньки духовенства навчалися в Катеринославському та Маріупольському єпархіальних училищах, в яких готували вчителів початкових класів. Серед студенток переважали дівчата православного сповідання, інославні складали 2%.

До мережі освітніх закладів православного духовного відомства відносилися початкові школи (церковнопарафіяльні, школи грамоти, недільні школи). Визначено, що протягом досліджуваного періоду церковнопарафіяльні школи продовжували залишатися основним типом початкових шкіл, поступаючись тільки земським освітнім закладам. Так, наприклад, у кінці ХІХ ст. церковнопарафіяльні школи в Катеринославській єпархії становили 21%, школи грамоти - 19%, міністерські - 4%, земські - 56%.

Дисертантка виявляє недоліки шкіл відомства православного сповідання: насиченість духовними предметами курсу навчання, висока наповненість класів, низький рівень та плинність учительських кадрів, низька матеріальна база, високий контроль з боку опікунської ради. Але враховуючи невисокий освітній рівень населення Донбасу та високий процент учнів, що не були охоплені шкільним навчанням (48,5%), можна сказати, що духовенство виконало свою роль у наданні елементарної освіти населенню, формуванні моральних якостей особистості.

Дослідження діяльності церковних шкіл неправославних християнських конфесій у Донбасі, дало можливість визначити взаємозв'язок релігійного та національного факторів. Домінування духовного чинника на всіх стадіях розвитку шкіл пояснюється необхідністю проходження обряду конфірмації для вступу в общину, під час якої людина повинна була показати вміння читати й свідомо розуміти Біблію.

Встановлено, що з кінця ХІХ ст. стан шкіл християнських конфесій у регіоні набув змін. Школи були передані під контроль Міністерства народної просвіти, був прийнятий новий адміністративний статут, розроблені умови іспитів для кандидатів у вчителі, прийнята типізація шкіл, обов'язковим стало викладання всіх предметів, крім Закону Божого, російською мовою. Але католицьке та протестантське духовенство зберігало вплив на розвиток початкової школи, через обмеження викладання в школах світських предметів, таким чином запобігаючи русифікації. Новий адміністративний статут майже не змінював джерела фінансування шкіл, відмінності між типами шкіл носили умовний характер.

Акцентована увага на ролі духовенства в освіті населення. Підкреслено, що результативність їх діяльності залежала не тільки від бажання навчати, але й місця освіти в житті релігійної громади, від коливання політики уряду в освітній сфері, економічного розвитку релігійної громади, фінансування шкіл.

Церковні школи в Донбасі мали багато недоліків щодо організації та методики. Але працюючи над усуненням цих хиб, духівництво прагнуло покращити моральний стан суспільства, захищало пріоритет виховання над навчанням, відстоювало цим право на існування церковних шкіл.

В дисертації підкреслено, що благодійність була важливою складовою позакультової діяльності церков християнських конфесій. Цей напрямок діяльності включав як надання матеріальної допомоги, так і морально-духовної підтримки. Благодійна діяльність у Донбасі здійснювалася як окремими організаціями християнських конфесій, так і через створення сумісних церковно-світських проектів. Силами товариств і закладів відкривалися притулки, богадільні, утримувалися лікарні. Важливим напрямом роботи було опікування початковими освітніми закладами, створення бібліотек, допомога учням, учителям. З початком Першої світової війни конфесійні благодійні організації активізували свою діяльність. За рідким виключенням, християнські благодійні товариства та заклади надавали допомогу за конфесійною приналежністю.

Встановлено, що регламентація діяльності духовенства на ниві благодійності та фінансова обмеженість були перешкодами для реалізації всіх проектів, ставали причинами відмови прохачам. Усі проблеми вирішити благодійністю було неможливо, але вона стала невід'ємною частиною суспільства, прикладом для сучасних благодійників.

Недостатнє фінансування, або повна її відсутність для окремих конфесій робили господарську діяльність важливою справою в житті церков. Від активності та ефективності економічної діяльності залежало матеріальне благополуччя конфесій, функціонування їх церковних інститутів. У найбільш сприятливих умовах була Православна Церква та церкви визнаних конфесій, але вони й більшою мірою залежали від центрального управління та вищої влади. Для управляння та контролю за їх матеріальними цінностями були створені спеціальні господарчі інстанції.

Однією з умов успішної економічної діяльності суб'єктів церковно-майнового права була наявність землі, її кількості, доцільності використання, ефективності обробки. Прибутки церков поповнювалася також процентами від капіталу. Особливістю економічної діяльності Православної Церкви була свічна монополія, прибуток від якої складав переважну частину інших видів господарської діяльності (до 70,6% всього прибутку).

Господарська діяльність протестантських общин, що належали до категорії терпимих, або нетерпимих була підкорена конфесійним інтересам. Наявність та стан церков, розвиток та матеріальне благополуччя общини залежало від активності та ефективності господарської діяльності самих віруючих.

Невід'ємною частиною життя релігійної громади були молитовні споруди. Підраховано джерела будування та реставрації церков. Зроблено висновок, що більшість церков Православної Церкви та визнаних християнських конфесій у Донбасі було збудовано на кошти парафіян. Відзначено, що молитовні споруди старообрядців та представників піздньопротестантського руху будувалися виключно на кошти парафіян. Будування церков християнських конфесій контролювалося відповідним статутом, світською і духовною владою.

У висновках узагальнюються основні положення і формулюються підсумки роботи, які винесено на захист дисертаційного дослідження.

Аналіз історіографічного доробку попередніх дослідників дав можливість стверджувати, що спеціальної праці, яка б давала цілісне уявлення про життєдіяльність християнських конфесій в 1880-1914 рр. в Донбасі, дотепер створено не було, що й обумовило вибір теми дослідження.

Встановлено, що законодавчі принципи державно - церковної політики зберігали та підтримували ієрархічну структуру прав та привілеїв релігійних общин. Проголошуючи віротерпимість, держава намагалася сприяти збереженню та розвитку релігійної ідентичності народів імперії, політичній стабільності та єдності. Незмінними принципами віросповідної політики держави протягом всього періоду були заперечення невіросповідного стану, втручання в діяльність християнських конфесій; переслідування невизнаних конфесій; обмеження переходу в неправославні сповідання; заборона пропаганди віровчення для всіх конфесій, крім Православної Церкви.

Показано, що формування поліконфесійної карти Донбасу відбулося під впливом різних факторів, а саме: специфічного геополітичного становища регіону; колонізації території православним населенням; політики уряду, спрямованої на заселення Півдня України іноземцями, економічних чинників, активізації духовного руху.

На діяльність конфесій, їх заняття та місця проживання впливали час появи переселенців, економічна ситуація, законодавча політика, релігійні переконання. Компактне розміщення в регіоні населення за віросповідним принципом, уникнення асиміляції, певна ізоляція релігійних общин сприяли збереженню ними релігійних традицій, а релігійна строкатість стала особливістю нашого регіону, його унікальністю. Християнські конфесії складали 98, 8% усіх віруючих. Протягом всього досліджуваного періоду незмінним залишалося превалювання православної церкви за статусом, кількістю віруючих, наявністю служителів культу та молитовних споруд.

Встановлено, що в основу відносин між конфесіями та державою були покладені принципи абсолютизму. Вони характеризувалися контролем верховної світської влади над усіма релігійними об'єднаннями та їх членами. Управління Православною Церквою та церквами визнаних конфесій мало спільні риси: церкви були під контролем існуючої влади; управління здійснювалося як духовними, так і світськими особами; територія була розподілена на церковно-адміністративні одиниці (єпархії, округи, парафії). Система церковного управління старообрядницькими та сектантськими общинами раціоналістичного напрямку находились на стадії оформлення, загальним було соборне вирішення важливих питань, активна участь віруючих у системі управління та виборність духовенства.

Духовні християни вели прихований спосіб життя, не викладали на папері принципів віри, не мали центрального управління, літературних видавництв, не визнавали процесу освіти. Секти відрізнялися малою кількістю прибічників, обоженням лідерів.

З'ясовано, що духовенство регіону мало різний обсяг прав, різнилися за кількістю та освітнім рівнем, соціальним статусом, належало до різних ступенів ієрархії. За кількістю в регіоні переважало біле православне духовенство другого та третього ступенів ієрархії.

Духовні потреби лютеранських віруючих задовольняли пастори та проповідники. Відмінним було те, що, протестантські сповідники, кістери, кантори, органісти, дзвонарі відносилися до церковнослужителів і до духовенства не належали.

У менонітів духовний старшина, проповідники та диякони складали “церковний конвент” та були виборними особами. Проповідникам в урочистих обставинах давалось «доручення» на виконання обов'язків, обряд супроводжувався наставлянням і молитвою пресвітера. Обмежене в правах старообрядницьке духовенство офіційно не відносилися до духовного стану та не мало права рукопокладання. Духовенство невизнаних конфесій не відносилося до духовного стану, переслідувалося урядом.

В обов'язки священнослужителів визнаних конфесій входили і суто релігійні, і відповідні державні, поліцейські функції. Діяльність та поведінка священнослужителів контролювалася духовними та світськими органами. У розпорядженні цих органів були карні засоби та засоби заохочення.

Виявлено, що важливим джерелом майнового забезпечення парафіяльних церков та духовенства Православної Церкви та церков визнаних конфесій регіону була державна дотація. Але державних інвестицій не вистачало для забезпечення життєдіяльності церков. Кошти, що надавала держава священнослужителям лише на 25% забезпечували потреби духовенства, тому останні мали шукати інших шляхів поповнення капіталу. Церкви інших конфесій не фінансувалися державою, їх діяльність залежала від внесків віруючих.

Місіонерська діяльність була привілеєм Православної Церкви. Вона фінансувалася державою, контролювалася Святішим Синодом та підпорядковувалася йому. Завданнями православної місії було збереження православно-церковної культури, попередження виходу з православної віри. Місіонерська діяльність у регіоні мала свою специфіку та вимагала від духовенства активної роботи. Місіонери Донбасу мали в арсеналі різні засоби: контрольні, просвітницькі та благодійні. Але події 1905-1907 рр. виявили неготовність православного духовенства до «боротьби за чистоту віри». Причинами цього стали несамостійність, матеріальна незабезпеченість, недостатня підготовка багатьох священників тощо.

Доведено, що освітня діяльність духовенства християнських конфесій мала значення для населення регіону. Через відкриття церковнопарафіяльних шкіл, духівництво намагалося вирішити проблему початкової просвіти та виховання населення регіону, а в школах інославних конфесій, ще й готувало до вступу в релігійну общину. Діяльність духовенства Донбасу в цій сфері узгоджувалася з багатьма факторами: державною політикою, релігійними традиціями конкретної конфесії, фінансовою підтримкою держави та громади. В організації та методиці навчання церковнопарафіяльні школи регіону мали багато недоліків та обмежений освітній потенціал. Але протягом досліджуваного періоду мали місце у системі початкової освіти. Так, наприклад, на 1910 р. у загальноросійському масштабі в системі початкової освіти церковнопарафіяльні школи складали майже 50%, у той же час у Катеринославській губернії - тільки 25,6%. Це пояснюється тим, що розвитком початкової освіти разом з духовенством опікувалися держава, земства, міські думи, приватні особи.