Політичні системи України 1917–1920 рр. спроби творення і причини поразки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Події, які відбувалися на території сучасної України в 1917-1920 рр., продовжують перебувати у центрі уваги вітчизняних суспільствознавців. Якщо в 1991-2001 рр. дослідниками було підготовлено та захищено 152 дисертації, в т.ч. 17 докторських, то в 2001-2006 рр. - вже 191, в т.ч. 20 докторських. Кількість, але найголовніше - якість досліджень, дозволяють констатувати наявність самодостатніх наукових шкіл, сформованих, насамперед, на базі установ НАН України, таких як Інститут історії України, Інститут держави та права ім. Корецького, Інститут філософії ім. Г. Сковороди, Інститут етнополітичних та етнонаціональних досліджень, а також Київського, Львівського, Донецького, Запорізького, Одеського Харківського, Чернівецького університетів.

Така увага істориків, археографів, юристів, культурологів та інших вчених-суспільствознавців до проблем вітчизняної історії 1917-1920 рр. обумовлюється не тільки бурхливим характером подій тієї доби, їх екстраординарною складністю та драматичним перебігом, але й надзвичайною інтелектуальною насиченістю. Впродовж 43 місяців політичними та громадськими діячами було запропоновано та реалізовано (або здійснено спроби втілити в життя) всі відомі на той момент моделі суспільно-політичного устрою: за формою - від абсолютистської монархії до самоуправління, ґрунтованого на анархістських ідеях; за змістом - від крайніх ліберальних до крайніх тоталітарних. Політичні системи української державності того періоду відбивали весь спектр та багатовекторність політико-правових засад їх існування, напрямки реалізації внутрішньої і зовнішньої політики, орієнтири їх лідерів у складних геополітичних комбінаціях. Їх вивчення має і надалі матиме вагоме теоретико-практичне значення і продовжуватиме привертати увагу науковців, політикуму, громадськості.

Особливої уваги та додаткових зусиль в цьому контексті потребують і потребуватимуть надалі засадничі питання, пов'язані із формуванням національної, культурної, політичної, конфесійної самоідентифікації українського народу та прагненням його репрезентантів запропонувати таку модель соціального та політичного устрою, яка би в найбільш адекватний стосовно обставин місця та часу, по-перше, та в найбільш доцільний (з їх точки зору) спосіб, по-друге, забезпечувала умови для розвитку всіх громадян України.

Особлива увага до цих проблем пов'язана також із тим, що історичний досвід, накопичений в той час, дає ключ до розуміння глибинних суспільно-політичних, етнокультурних, економічних, комунікативних процесів, що відбуваються як на рівні українського соціуму, так і на рівні політичних та державних інститутів, а також на міждержавному та геополітичному рівнях. Досвід, який набула Україна після проголошення державної незалежності 1991 р., надзвичайно цікаво проаналізувати не тільки сам по собі, але й через призму досвіду можливостей зовнішньополітичних орієнтацій, вибору напрямків соціально-економічних перетворень всередині країни, формування багатопартійної системи, утвердження різноманітних принципів організації влади та суспільства, які постали перед українцями, які на початку XX ст. знаходилися під владою Російської та Австро-Угорської імперій. Без комплексного вивчення політико-правової і соціальної природи, теоретико-ідеологічних засад, стратегії і тактики лідерів створених у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах 1917-1920 рр. політичних систем та державних утворень, об'єктивне відтворення історії України, її всебічне, ґрунтовне осмислення залишатиметься неповним, позбавленим сутнісних значень, без з'ясування яких зрозуміти логіку політичних та соціальних процесів в Україні упродовж усього минулого століття і аж до сьогодення неможливе за визначенням.

Актуальність обраного напрямку дослідження обумовлена також подібними суспільно-політичними процесами, які відбувалися в Україні на початку та наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., її науково-практичною значущистю для пошуку оптимальних форм сучасного державного устрою.

Мета і завдання дослідження - на основі узагальнення здобутків історіографії, введення у науковий обіг нових масивів документів, використання матеріалів й спогадів учасників подій та інших артефактів, які зберігаються поза межами України проаналізувати у контексті світової геополітики національні особливості соціально-політичних державотворчих процесів, з'ясувати характер і політико-правову сутність українських державних утворень та політичних систем, які існували або були проголошені на т.зв. “етнічних українських землях” за доби Російської та Австро-Угорської імперій, Російської республіки, УНР 1917-1918 рр., Української Держави 1918 р., УНР 1919-1920 рр., УСРР 1919/1920 рр.

Для вирішення означеної мети дисертантом були поставлені такі завдання:

- з'ясувати стан розробки проблеми в історіографії й охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- визначити концептуальні засади національно-державного розвитку українських земель у 1917-1920 рр. та проаналізувати підходи українського політикуму щодо їх реалізації;

- дослідити процеси державного будівництва в Україні у зазначений період та її політичного устрою під політично-правовим кутом зору;

- розглянути декларовані та реальні наміри лідерів різних течій в українській політичній реальності у контексті тодішніх геополітичних обставин та розуміння цих обставин згаданими політичними діячами та силами;

- визначити типологію української версії державних формацій у руслі конституційного процесу і законотворчої діяльності;

- висвітлити роль окремих відомих українських політичних діячів (М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, М. Шаповала, П. Скоропадського, Є. Петрушевича та ін.) у реалізації різних типів політичної системи самостійної української державності в 1917-1920 рр.;

- предметно розібратися у співвідношенні національно-державницьких орієнтацій лідерів українських політичних рухів та їхнього реального впливу на кінцеві результати суспільно-політичних процесів;

- з'ясувати вплив та роль геополітичних чинників у формуванні політичних систем української державності в 1917-1920 рр.

1. Постановка проблеми та спроби її вирішення. Історіографічний огляд

З'ясовується методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрунтя дослідження.

Неосяжна література, присвячена різним аспектам становлення та функціонування державних утворень та політичних систем доби 1917-1920 рр. в Україні, чітко поділяється на кілька основних груп.

Більшовицька, комуністична та неокомуністична (1918 - кінець 1980-х-початок 1990 рр.). Упродовж усього майже 80-річного періоду свого існування всіляко намагалася не допустити постановки та обговорення проблеми існування й розвитку альтернативних комуністичній політичних систем та моделей державного устрою, спроб їх інституціалізації як в Основних законах, так і в їх проектах. Факт існування небільшовицьких державних утворень в 1917-1920 рр. ігнорувався за визначенням.

Друга група - це розвідки, спомини, документи, які були надруковані поза межами України в 20-80-ті рр. XX ст. Цей комплекс матеріалів можна поділити принаймні на три підгрупи - відповідно до політичної орієнтації авторів або публікаторів.

Національно-комуністична, яка представлена публіцистичними та мемуарними працями, насамперед, В. Винниченка. Подібно до попередньої, ігнорує висвітлення діяльності будь-яких-політичних режимів, окрім тих, в яких безпосередню участь брав сам В. Винниченко.

Національно-соціалістична, до якої слід віднести, насамперед, неперевершене до сьогодні дослідження М. Стахіва. Воно стало піонерською спробою створити науковий нарис державного устрою та політичного розвитку УНР в 1919-1920 рр. М. Стахів сформулював фундаментальне положення, яке і прагнув обґрунтувати: “існує єдність правної основи відновленої української державності, а тому також тотожність цієї держави без огляду на різні її режими. В цій державності, - стверджував він, - упродовж її розвитку мінялися тільки форми влади, режими та суспільні владні групи, що надавали даному режимові суспільного змісту”.

Національно-державницька. Наукову цінність становлять насамперед аналітичні мемуари Д. Дорошенка, які містять загальні відомості про існування, авторів та зміст конституційних документів, підготовлених Гетьманом та його оточенням. У фундаментальному історико-політичному дослідженні П. Солухи показано відсутність в українських соціалістичних партій конструктивних ідей у сфері державного будівництва піддано нищівній критиці їх ідеологію і практику, а також показано деструктивну роль лідерів та членів Директорії УНР.

Археографічні збірки та аналітичні розвідки. Серед археографічних праць слід виокремити спадщину о. д-ра Т. Горникевича - 4-томну збірку “Події в Україні 1914-1922, їх значення та історичне тло” (1966 р.), до якої увійшло понад 700 унікальних документів тієї доби.

З поміж аналітичних розвідок наукову цінність до сьогодні зберігає розвідка члена уряду ЗО УНР М. Чубатого. Докладно розповівши про створення Української Національної Ради та Державного Секретаріату, він навів їх персональний склад, дослідив партійну належність, детально описав сферу компетенції найважливіших державних секретарств, органів місцевої державної адміністрації. Ґрунтовною роботою, що розглядала історію України 1917-1920 рр. у юридично-історичному аспекті стала монографія К. Костіва. Наукове значення доробку полягає в тому, що автор проаналізував розвиток основних понять, які закладаються в будь-який Основний закон любої європейської держави від XVI ст., гармонійно поєднав аналіз основних конституційних документів УНР з аналізом основних законів доби Гетьманату. Жоден сучасний дослідник не може оминути увагою розвідки В. Трембіцького. У першій з них аналізується ґенеза двох конституційних проектів 1920 р. - д-ра С.Барана та проф. О. Ейхельмана. В іншій розвідці В. Трембіцький зробив спробу проаналізувати дванадцять, за його підрахунками, історичних українських конституцій - від “Руської Правди” Ярослава Мудрого до Конституції України 1996 р. Впродовж 1917-1920 рр., на думку автора, було підготовлено саме 6 таких документів. Одним з найкращих прикладів еміграційної аналітичної літератури залишаються спомини А. Марголіна, який основну увагу зосередив на інтегральній проблемі національного державного будівництва в Україні.

Всі без винятку роботи доби 1918 - кінця 1980-х-початку 1990 рр. характеризує неповнота, вони дають фрагментарне уявлення про сутність та особливості українського державотворчого процесу початку XX ст.

Впродовж останніх п'яти років суспільствознавці ґрунтовно розробили питання про інтелектуальні передумови виникнення та розвитку вітчизняних політичних та державних систем, ролі в цих процесах окремих політиків, політичних партій, збройних формувань та зовнішніх впливів. Серед останніх слід відзначити ґрунтовну роботу В.Коваля, який довів, що “перша” УНР спочатку була визнана як “самостійна” держава країнами Четверного союзу та петроградським більшовицьким “урядом”, після чого лідери УЦР похапцем підготували IV Універсал та проголосили незалежність УНР.

2. Виникнення народної республіки: національно-соціалістичний вибір (3 березня 1917 р. - 28 квітня 1918 р.)

Показано політичну трансформацію українського національного руху, зорганізованого в Центральній Раді, від загальнодемократичних до національно-соціалістичних цінностей, курс на реалізацію яких було взято з проголошенням ІV Універсалу УЦР.

В розділі показано, що модернізація Російської імперії 1861-1914 рр. поставила на порядок денний вирішення проблеми невідповідності її патріархального соціально-політичного устрою потребам економічного розвитку. Не менш важливої гостроти набувало вирішення соціального й національного питання. Право українців на будь-яку форму окремого національного існування правлячим режимом заперечувалося, українське громадське життя характеризувалося практичною відсутністю власне інститутів громадянського суспільства.

Заперечення національної ідентичності українського етносу на загальноімперському рівні мало своїм прямим фатальним наслідком фактичну втрату національних еліт у всіх сферах. Водночас вирішення соціальних питань, насамперед боротьба за зміну відносин власності, перерозподіл додаткової вартості в Україні набули форми боротьби за відновлення національної справедливості під культуртрегерськими гаслами. Перша світова війна, яка каталізувала кризові процеси в пореформеному імперському суспільстві, досягла свого апогею на початку 1917 р., коли Російська держава, а, отже, інтегрована до неї більша частина українських земель, суспільство, всі його інститути втягнулися в „загальнонаціональну кризу”.

У березні, з падінням самодержавства, життя поставило перед лідерами нового режиму взагалі й українського національного руху, зокрема, проблеми принципово іншого, ніж у попередній історичний період, характеру. Для реалізації претензій на роль репрезентанта революційної України національний рух мав розв'язати три принципові проблеми: зректися свого “вузьконаціонального” характеру; вийти за межі вузького гуртка київської інтелігенції, що вимагало, в свою чергу, “легалізації” засадних принципів українського руху; нарешті, досягти суспільного консенсусу щодо програмових вимог цього руху. Це, в свою чергу, означало не тільки необхідність урегулювання складних взаємовідносин між різними політичними українськими гуртками, але передовсім досягнення консенсусу з принципових питань між національними групами, які проживали на території України. На ці та інші запитання провідні українські діячі почали шукати відповіді з перших днів революції. Заснування Української Центральної Ради (УЦР) висунуло проблему: якими повинні бути ближчі політичні сили та гасла нової української організації?

Перший відомий нам документ УЦР - звернення “До українського народу” від 9 березня - закликав народ „рішуче домагатися від нового уряду прав, які тобі належать і які ти повинен мати”. По переїзді до Києва М. Грушевський почав обґрунтовувати необхідність переходу від національно-культурних вимог до політичних - створення автономії України. У резолюціях Київського губернського кооперативного з'їзду 14-15 березня вперше публічно пролунала вимога створення “Російської Федеративної республіки з національною територіальною автономією”, яка була підтримана та розвинута учасниками багатотисячної маніфестації в Києві 19 березня.

Опанування політичною ситуацією, поглиблення революційного процесу під проводом українців вимагало легітимно поширити вплив УЦР на всій території Південно-Західного краю. Завданням М.Грушевський вбачав надати УЦР як головній національній політичній інституції постійної форми, обрати її постійний склад, конституювати її відносини з різними неукраїнськими організаціями. Всеукраїнський національний конгрес 6-8 квітня 1917 р., на думку його організаторів, розв'язав дві фундаментальні проблеми: сформулював головне ідеологічне гасло руху - вимогу широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської республіки та заклав організаційні підвалини її реалізації. З політико-правового боку резолюції Конгресу проголосили як право на самовизначення українського народу, уповноваживши УЦР його реалізувати, так і право на міжнародний статус України. Ці рішення були підтримані I Всеукраїнським військовим з'їздом. Його делегати визнали УЦР “єдиним компетентним органом, здатним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового уряду”.

Активний процес усвідомлення реального місця України в новому загальноросійському домі змушував УЦР узгодити, а по можливості й гармонізувати взаємовідносини Києва й Петрограда, розпочати відповідні переговори з Тимчасовим урядом з метою добитися видання спеціальної декларації, яка б визнала право українського народу на національно-територіальну автономію. Переговори провалилися. У цих умовах учасники I Всеукраїнського селянського з'їзду доручили Раді розробити статут української автономії, скликати конференцію представників “недержавних” народів та український територіальний з'їзд, а також провести негайну українізацію всіх громадських інституцій та органів самоврядування.

Обговорення проблеми на сесії УЦР 1 червня засвідчило, що керівництво Центральної Ради обрало шлях не компромісу, а подальшої радикалізації своїх вимог і дій. Український табір остаточно розколовся на три частини: помірковано-консервативну, радикально-соціалістичну та радикально-самостійницьку. Центральний уряд офіційно взагалі відмовився визнати Раду виразником волі всього українського народу, оскільки вона не обиралася всенародним голосуванням. Хиткість легітимних та політичних позицій самого Тимчасового уряду, небажання заохотити інші народи до самовизначення, прагнення запобігти дальшому ускладненню стосунків з Радою робітничих, солдатських та селянських депутатів, обставини військового часу та геополітичні міркування, були тими чинниками, які стали на заваді задоволення вимог української сторони.

Зі свого боку ідеологи Ради в основі всіх існуючих суспільних конфліктів в Україні вбачали передовсім конфлікт між “українською нацією, нацією сільських трударів, міського пролетаріату, дрібних службовців та міщан”, з одного боку, та всіма іншими “нетрудовими” групами населення України, а, також із росіянами, євреями, поляками - з другого. Цей постулат мав своїм наслідком остаточну відмову лідерів УЦР від принципу всенародного представництва. Центральна Рада, за словами М.Грушевського, мала стати “морально сильним національним представництвом”, яке повинно було бути посилене “класовим представництвом”.

Тактика центрального уряду у переговорах з керівниками українського національного руху, яка зводилася до відкладання вирішення проблеми Всеросійськими Установчими Зборами, мала наслідком радикалізацію вимог останніх, які далі-більше набували ультра-соціалістичного характеру. Зокрема йшлося про якнайскоріше втілення в життя засадничих принципів автономного устрою України de facto. 10 червня на II Всеукраїнському військовому з'їзді (а не на засіданні, власне, Центральної Ради) було ухвалено текст I Універсалу УЦР, який проголошував автономію 9 губерній у складі Росії. Попри гучне пропагандистсько-агітаційне значення, I Універсал не став фактором консолідації строкатого і розколотого суспільства, завдав непоправного удару щойно народженому загальнодемократичному рухові в Південно-Західному краї, поглибив розкол серед українського політикуму. Головний наслідок, який став однією з ключових причин поразки спроби демократичної трансформації Російської імперії/республіки, на думку дисертанта, полягав у тому, що відносини між російськими та українськими демократичними несоціалістичними силами остаточно зіпсувалися. Текст І Універсалу було проголошено від її імені до офіційного затвердження на сесії, хоча ні Президія Ради, ні будь-який інший її орган, згідно з регламентом роботи Ради, не мали право цього робити.

23 червня учасники V сесії УЦР були поставлені перед фактом вирішення за їхніми спинами питання, яке могло належати до компетенції тільки Українських Установчих зборів або українського парламенту - був створений т. зв. “український уряд” - Генеральний Секретаріат. Він не міг претендувати на такий, навіть тимчасовий, статус тому, що не мав відповідної легітимації з боку Тимчасового уряду, а також тому, що представники т.зв. “національних меньшин” не взяли участі у його формуванні. 28 червня сесія УЦР ухвалила ще одне нелегітимне і незаконне рішення - доручила Генеральному Секретаріату почати перетворення Ради у тимчасовий крайовий парламент.

Політична доцільність взяла вгору над правом і над законом, і над фундаментальними та поточними інтересами багатонаціонального суспільства. Життя довело неможливість реалізації ідеї про об'єднання “української демократії” тільки на ґрунті національно-політичних домагань. УЦР ухвалила й рішення, за яким вона, як “орган революційної демократії”, складається головним чином з рад робітничих, солдатських та військових депутатів., V сесія ЦР остаточно надала перевагу суто радянському, тобто клановому груповому принципу формування цього представницького органу українських соціалістичних партій та громадських організацій.

Ухвалення II Універсалу відіграло виключно важливу роль у політичній історії України. Дисертант наголошує на тому, що цей документ сама Рада не розглядала і не ухвалювала - її сесійні засідання закінчилися за два дні до того. Універсал закріпив домовленості, досягнуті з “соціалістичною” частиною петроградського уряду: Генеральному Секретаріатові було надано статус крайового органу виконавчої влади, повідомлялося про відмову від реалізації автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів тощо. Ще одна новація документа полягала в тому, що його автори вперше виступили від імені “громадян України”, а не тільки “українського народу”.

Лідери українського руху, або як мінімум, їх більша частина, вже влітку 1917 р. почали прораховувати можливість політичної комбінації, внаслідок якої “українські землі” у найближчому майбутньому могли б стати суб'єктом та об'єктом самостійного політичного буття. Така зміна стала політично можливою тільки і виключно завдяки політично твердочолій, хоча і бездоганній з формально-юридичного боку, позиції керівництва конституційно-демократичної партії, з одного боку, крайньому радикалізмові лівосоціалістичних партій та груп, передовсім більшовиків, з другого.

Після липневих подій у Петрограді керівництво УЦР отримало можливість діяти, фактично не звертаючи уваги на центральний уряд. 4 серпня офіційний Петроград повідомив про затвердження компромісної “Тимчасової інструкції для Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні”, в основі якого лежало усвідомлення коаліційним ліберально-соціалістичним урядом неможливості виробити раціональний та прийнятний для обох сторін підхід до української проблеми. Ухвалення “Основ тимчасового управління Україною” або “Статуту” Генерального секретаріату відбулося в умовах, коли революційні ентузіазм і фразеологія взяли гору над політичними прагматичними розрахунками, а головне - над правом і законом. Наступні рішення УЦР які ухвалювалися меншістю голосів її повноправних членів, створили нездоланну прірву між різними фракціями і групами Ради, заклали прецедент нав'язування політичної волі більшістю, остаточно зафіксували вихід цієї організації за межі існуючого в державі правового простору. Генеральний секретаріат не був наділений всією повнотою влади як орган державного управління. Він мав право лише законодавчої ініціативи для самого себе, а його діяльність як органу влади була позбавлена логічної завершеності.

Після першої звістки про більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня закрите засідання Малої Ради відмовило у політичній підтримці легітимному центральному урядові та обрало “революційний Комітет охорони революції на Україні”, якому мали підпорядковуватися всі місцеві органи влади. Тим самим Мала і, отже, Центральна Рада вкотре вийшли за межі правового поля. III Всеукраїнський військовий з'їзд, перебуваючи в ейфорії “революційної доцільності”, фактично висловився за підтримку більшовицького збройного заколоту та за негайне проголошення самостійного державного існування України. Українські політики втратили можливість стати головним центром антибільшовицької боротьби в той момент, коли влада більшовиків ще не набула ознак реальності загальноросійського масштабу.

Після 25 жовтня 1917 р. УЦР утворені нею інституції, усі їхні дії у внутрішньо- та зовнішньополітичних сферах, з точки зору їх опонентів та супротивників, остаточно втратили легітимність. Подальші спроби підтвердити або відновити статус законного парламенту або уряду України позитивних наслідків не мали. Україна потрапила у правовий вакуум, який, на нашу думку, був заповнений лише внаслідок референдуму 1 грудня 1991 р. Проголошення III Універсалу відбулося у неправовий спосіб і декларувало хіба що формальне відродження української державності. Універсал, хоча й відбив настрої, побажання та заповітні мрії певної частини селянства, яка не могла погодитися із положенням про скасування приватної власності на землю, став виразником загальної хвороби українського політикуму - невміння відслідковувати стрімкий розвиток політичних подій та адекватно реагувати на них, прагнення реалізувати цілком логічні та справедливі, але абстрактні або конфліктні політичні схеми та гасла.

Генеральний секретаріат, визнавши 9 листопада існування більшовицького уряду, як уряду “великоруської демократії”, зробив черговий важливий крок у напрямі остаточної руйнації як демократичного політико-правового простору, що почав формуватися в країні після зречення Миколи II, так і всієї системи міжнародних договірно-правових відносин, які визначали роль і місце в світі воюючої країни. УЦР почала практично реалізовувати курс на встановлення політичного режиму революційної “радянської демократії”, на розрив союзницьких відносин із західними демократіями. Впродовж перших тижнів листопада лідери українського національно-соціалістичного руху благословили розрив з єдиним на той час легітимним джерелом влади в країні, унеможливили будь-які майбутні компроміси та порозуміння з ним або його спадкоємцями, розірвали існуючі міжнародно-правові відносини та союзи, створили принаймні три - крім німецько-австрійського - фронти для України: зовнішньополітичний - з країнами Антанти; внутрішньополітичний - з українськими більшовиками та їх спільниками, з одного боку, антисоціалістичними силами, з другого; збройний - з більшовицьким режимом в Петрограді. Лідери УЦР взяли курс на створення в Україні незаконними та нелегітимними засобами та методами самостійної держави - суб'єкта міжнародного права у формі національної соціалістичної республіки, вся повнота прав в якій мала належати виключно представникам так званих “трудящих класів населення”. 9 грудня Генеральний секретаріат офіційно визнав за необхідне закінчити війну і визначився з процедурою підписання мирного договору з Німеччиною та її союзниками. Зовнішня політика новонародженої української держави принципово ігнорувала процеси, які відбувалися в сусідніх країнах.

За умов відсутності інституціональної підтримки як всередині власної країни, так і за її межами, українському проводові не залишалося нічого іншого, як проголосити вже і формально самостійність УНР. Всередині українського політикуму був відсутній консенсус щодо самого поняття “державна самостійність України”. В умовах розвалу фронту, поширення більшовицького наступу на Україну, втрати контролю над територіями, відсутності власних збройних сил вожді українського революційного соціалістичного державотворення підняли на щит гасло “самостійності” як єдиного засобу, який, на їх думку, дозволив би одномоментно розв'язати фундаментальні військові, політичні, економічні та юридичні проблеми, сформовані їх попередніми діями.

30 грудня у Бресті-Литовському країни Четверного Союзу визнали незалежність УНР. За словами М.Грушевського, “оформлення” цього рішення IV Універсалом “мало вузьке інструментальне значення”, а саме - необхідність якнайскорішого підписання мирного договору з Центральними країнами. Угода детермінувала неможливість будь-яких подальших нормальних відносин з країнами Антанти з одного боку, і російським “білим” рухом, з другого. Обидві сторони стали розглядати Україну як зрадницю справи, за яку Антанта та Росія боролися від 1914 р., як головну винуватицю розвалу Східного фронту Першої світової війни у критичний для них час. Хоча лідери УНР уявляли себе володарями становища, а німецьку військову присутність вважали суто технічною акцією, за допомогою якої вдалося позбутися більшовиків і яка, разом з тим, не буде мати якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику УНР. Іншими наслідками стали несприйняття ідеї самостійної України мільйонами пересічних громадян, подальше звуження політичної та соціальної груп підтримки українського національно-соціалістичного руху, його еволюція від загальнодемократичних до прокомуністичних, пробільшовицьких “цінностей”.

Ухвалення 29 квітня неповним складом Малої Ради “Статуту про державний устрій, права і вільності УНР”, підготовленого конституційною комісією на чолі з М.Грушевським, задекларувало, на думку дисертанта, демократичні принципи, до використання яких ні український політикум, ні суспільство об'єктивно не були готові.

3. Українська держава: альтернатива соціалізмові та національно-соціалістична боротьба за її повалення (29 квітня - 15 листопада 1918 р.) висвітлює спробу створення нових політичних режимів - Української Держави (далі - УД) та Західно-Української Народної Республіки (далі - ЗУНР), форми та ступінь їх підтримки країнами Антанти та Четверного союзу, особливості організації антигетьманського заколоту, боротьбу національно-соціалістичного табору на чолі з Директорією з метою реалізації сегрегаційного “трудового принципу” організації влади, який відкидав концепцію всенародної парламентської демократії, яку декларували як керманичі УД, так і ЗУНР

Наприкінці квітня 1918 р. логіка розвитку політичного процесу на українських землях поставила на порядок денний питання: чи можна реалізувати тут будь-які несоціалістичні, демократичні варіанти політичного устрою взагалі? Першу спробу імплементації такого режиму у поточну реальність здійснили П. Скоропадський та його прихильники. Окупація УНР кайзерівськими військами остаточно виявила кардинальну помилку тих українських діячів, які зробили ставку на перемогу Німеччини, Австро-Угорщини та їх союзників. Співпраця німецької військової адміністрації як з українськими політиками, так і з соціалістичною УНР врешті стала неможливою. Кандидатурою, яка могла б найкраще задовольнити вимоги німців щодо реалізації Брест-Литовської угоди, перетворити Східний фронт на тиловий ресурсний район Німеччини в обмін на визнання обмеженого національного суверенітету Української Держави, була кандидатура П. Скоропадського.

Проголошення 29 квітня його Гетьманом України, покликало до життя новий політичний режим, який мав відновити правовий порядок та законність, створити дієздатний уряд, та вирішити аграрне питання, провести демократичні, а не соціалістичні реформи. Пряма відмова лівих українських партій, насамперед УПСР та УСДРП від підтримки несоціалістичного режиму та хитання центристських груп (зокрема, УПСФ) призвело до того, що і П. Скоропадський, і німецько-австрійське військове командування почали шукати опору серед російських політичних партій. Політичний парадокс полягав в тому, що розбудовувати Українську Державу європейського зразка заходилися, насамперед, представники неукраїномовних соціальних груп та політичних сил.

Нова влада розвинула надзвичайну активність в царині законотворчості: тільки за перші три місяці було ухвалено понад 250 законів. Хоча правові підвалини функціонування Української Держави були загалом сформовані “Законом про тимчасовий державний устрій України”, підготовленим відомим київським юристом О. Палтовим, на практиці ситуація в країні все більше виходила з-під контролю як уряду, так і окупаційної армії. Їх влада практично поширювалася на Київ та деякі великі міста. Військово-політична катастрофа, яка спіткала країни Четверного Союзу, неможливість відновити відносини власності в аграрному секторі, зруйновані законодавством УЦР, реквізиції продовольства та збіжжя на користь окупантів, були системно діючими чинниками утворення вакууму навколо гетьманського режиму. Разом з тим, УД була чи не єдиним прикладом політичної стабільності на теренах колишньої Російської імперії. Гетьман, передбачаючи поразку Німеччини та її союзників, був упевнений, що “Антанта визнає справу, яку ми зробили, і вона не пропаде”. Позбавлений власної армії, П. Скоропадський пішов на співпрацю з А. Денікіним, який мав суттєву підтримку Антанти, вважаючи такий крок меншим лихом, ніж загроза тотального хаосу. Практична реалізація союзницької угоди про утворення Всеросійської Федерації дозволила б політичне існування автономної Української держави у складі федеративної Росії, сприяла б відновленню нормальних стосунків з країнами-переможцями в Першій світовій війні, обмеженню впливу українських соціалістів на подальші події. Зі свого боку, українські національно-соціалістичні кола, вступивши в переговори з російськими більшовиками, активно сприяли розвитку передумов поразки як Української Держави, так і наступних нетоталітарних державних утворень та політичних режимів.

Військово-політичний крах країн Четверного союзу, евакуація німецьких військових частин, відкрили новий раунд боротьби за владу. Створений у листопаді орган для організації повстання проти режиму П. Скоропадського - “Директорія”, розглядався і населенням України, і країнами Антанти, і всіма антибільшовицькими силами, які діяли на території колишньої Російської імперії/республіки, як орган самочинний, нелегітимний, утворений неправовим шляхом. Не існувало жодного документа, який визначав би її внутрішню організацію як органа влади. Директорія висунула претензії на лідерство в “українському суспільстві”, не маючи на те ніяких правових або законних підстав.

Початок повстання означав неминучий стратегічний програш його організаторів. Дисертантом виявлено та введено до наукового обігу документи, які свідчать, що повстання стало результатом змови В.Винниченка та деяких його прихильників з більшовицькою Москвою, а практично організовано М. Шаповалом. Незабаром після початку повстання політична ініціатива перейшла до рук російських більшовиків, які взяли курс на встановлення за допомогою багнетів іноземних найманців нового політичного режиму у формі “української радянської республіки”. Універсал, виданий 15 листопада С. Петлюрою від імені Директорії (але без її згоди) став в очах населення символом відмови від самих понять “право” та “закон”, оскільки об'єднав законодавчі, виконавчі, судові та представницькі функції в руках незаконного органу.

В першій половині грудня Директорія та лідери провідних українських партій відкинули концепцію парламентської демократії та поклали в основу організації нового режиму сегрегаційний “трудовий принцип”. Виборче право надавалося не всім громадянам, а лише т. зв. “трудовим верствам”. Директорія, яка зосередила в своїх руках не лише репрезентативні функції, а й законодавчі, судові й адміністративні, та її новий уряд різко відмежувалися від “буржуазії”, вирішивши будувати державу силами виключно соціалістичних партій, селянства, робітництва та “трудової інтелігенції”, що фактично повторювало програмні гасла російських більшовиків. Різниця полягала в тому, що ці українські політики вважали можливим за даних умов і обставин місця та часу самостійне та незалежне існування соціалістичної Української держави, розбудова якої неправовими, незаконними революційними методами залишалися єдиним інструментом цієї частини українського політикуму.

В окремому параграфі “Захiдно-Українська Народня Республіка: боротьба за національне визволення та парламентську демократiю (1 листопада1918 р. -- 16 липня 1919 р.)” аналізуються три головних, на погляд дисертанта, політико-правові обставини, які визначали специфіку політичних обставин та формальної процедури творення української держави на “етнічних” українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. По-перше, ці обставини досить жорстко детермінувалися специфікою розвитку у складі конституційної мультинаціональної монархії Габсбургів. По-друге, усталений етноконфесійний склад населення: “українець” означало “греко-католик”, “поляк” - “римо-католик”, “єврей” - “іудей”, “німець” - “протестант”. Третім фактором був духовний, моральний та інтелектуальний вплив Української Греко-Католицької Церкви та її предстоятеля Митрополита Андрея Шептицького. Дисертант підтримує точку зору тих дослідників, які вважають, що Ватикан був активно діючим політичним суб'єктом у цьому регіоні, мав тут принципово важливі інтереси, які вважав загрожуваними з боку українських соціалістичних партій Наддніпрянщини, які стояли на антиклерикальних позиціях. України. Позиція Ватикану справила визначний вплив на розвиток подій у чотирикутнику Варшава-Львів-Київ-Версаль в період 1918-1920 рр., хоча в різні роки ця роль була різною. Дисертант формулює гіпотезу, згідно з якою в 1917 р. провід УГКЦ досить близько сприймав позицію Української Парляментарної Репрезентації (далі - УПР) в справі розбудови єдиної незалежної української держави.

19 грудня 1917 р. голова УПР Є. Петрушевич озвучив позицiю галицького політикуму: Галичина “творить ... в цiлостi неподiльну та непозбутну спадщину української нації; “галицькі землі - інтегральна частина Української Київської Держави IХ-ХIV ст.”; “галицький нарід і досі має сильне відчуття спільности і єдности з усім українським народом”; Східна Галичина “в цілості“ повинна перебувати або в складі Австро-Угорської монархії як окремий коронний край, або приєднатися до Української Народної Республіки. “Це останє, - йшлося в заяві, - відповідає найвищому ідеалові української нації”.

За таємним протоколом Австро-Угорщина зобов'язалася до 20 липня 1918 р. пiдготувати пакет законопроектiв, за якими землi, на яких українцi утворювали бiльшiсть (Східна Галичина), повиннi були утворити окремий коронний край. Внаслідок незграбних дій української сторони таємницю зберегти не вдалося, австрійський уряд був змушений зректися цих зобов'язань під формальним приводом.

Восени 1918 р., напередодні державницького краху Габсбурзької імперії, представники українських політичних партій ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидшої ратифікації Брестського миру, відокремлення українських земель від польських, забезпечення їх національної автономії та політичного рівноправ'я, передачі до складу Наддніпрянської України Холмщини і Підляшшя.. Президія УПР виступила з різким протестом проти цього плану. 9 жовтня ухвалила заяву: “наша дорога веде до Києва, а не до Варшави”. 10 жовтня (за іншими даними - 12 жовтня) УПР, аби поставити віденський уряд перед доконаним фактом, ухвалила рішення про скликання 18 жовтня представницького зібрання, на якому планувалося поставити питання про подальшу долю краю. Додаткову вагу цьому рішенню надала та обставина, що Митрополит Андрей був особисто присутній на цій нараді та підписав означене рішення. Наявні джерела констатують: провідні українські діячі створили “конституанту українських земель Австро-Угорщини” - Українську Національну Раду, фактично ігноруючи політичні очікування польської сторони. Її програмна декларація проголосила політичну та економічну рівність всіх громадян, рівність їх перед законом без огляду на національність, мову, конфесійну приналежність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права, а також право представництва ”нацменшин“ в уряді. Документ містив обіцянки проведення “справедливої земельної реформи”, проведення виборів до крайового парламенту тощо.

Дисертант загострює увагу на свідченнях очевидців, згідно з якими ключову роль, в процесі підготовки та ухвалення документа відіграв В.Винниченко. Більшість членів УНРади підтримувала варіант проголошення західноукраїнських земель коронним краєм в складі Австро-Угорщини - 19 жовтня саме його повинні були легалізувати збори представників всієї Галичини. Спільник В. Винниченка соціал-демократ М. Ганкевич запропонував принципово інший варіант - злуку з Наддніпрянською Україною, але не з режимом П. Скоропадського. Присутні на зборах есдеки та січові стрільці паралізували їх роботу. 20 жовтня, після урочистої Служби Божої у Катедрі Св. Юра було проголошено створення Української Держави на галицько-буковинських землях, яке було підтримано ієрархією УГКЦ. Проголошення злуки ЗУНР та неіснуючої на той час УНР відбулося 10 листопада, а формально підтверджено лише 22 січня наступного року.

Дисертант відзначає, що зусиллям західно-українського керівництва сприяли не лише “загальнонаціональний” консенсус щодо доцільності й необхідності створення демократичної республіки. Другим сприятливим фактором стало закінчення Світової війни та виникнення принципово нової геополітичної ситуації, яка була використана політичним проводом ЗУНР. Йдеться, зокрема, про визнання офіційним Вашингтоном самостійності Чехії, Словаччини та Югославії та відмову США надалі визнавати “державну цілість” Австро-Угорщини. Таке рішення дозволяло вирішувати питання державоутворення на “національних окраїнах” Габсбурзької імперії “легальними” методами та мирним шляхом, хоча такий підхід означав непримиренний конфлікт з польською політично-правовою візією, згідно з якою Східна Галичина легітимно не могла існувати поза межами самостійної Речі Посполитої. 28 жовтня у Кракові була утворена польська Ліквідаційна Комісія, яка висунула претензії на володіння всією, а не тільки Західною Галичиною. Дізнавшись про це, українська сторона увечері 31 жовтня організувала термінову нараду УНРади та її Військового Комітету. Керівник останнього Д. Вітовський підписав наказ про перебрання влади на місцях власними силами та наказ підрозділам УСС виступити до Львова. Дисертант наводить свідчення, згідно з якими на допомогу виступила Директорія, яка надала в розпорядження львів'ян 10 млн. австрійських крон, а також зброю та амуніцію.

Першим конституцiйним законом, схваленим Українською Національною Радою, став “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-угорської монархії” (підготовлений Митрополитом Андреєм, єпископами І.Коциловським, Г. Хомишиним та о. д-ром П. Філясом), який визначив загальнодемократичні принципи державного та політичного устрою ЗУНР. Дисертант проаналізував політико-правові обставини створення вищого органу виконавчої влади ЗУНР - Тимчасового Державного Секретаріату на чолі з К. Левицьким та Президії УНРади на чолі з Є. Петрушевичем, підкреслює їх активну роботу над розбудовою державних інститутів на західноукраїнських землях. Їх статус та функції визначалися, насамперед, конституційними законами “Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки”, “Про Виділ Української Національної Ради”, про внесення змін до Статуту УНРади, та Закон про недоторканність її членів.

Воєнно-політичні обставини, в яких довелося працювати керівництву ЗУНР, не дозволяли провести демократичні вибори до Сойму. Для подолання дефіциту легітимності УНРада ухвалила закон про доповнення свого складу представниками всіх політичних партій, а також делегатами повітів і міст. Ці ж обставини змусили керівництво ЗУНР форсувати процес об'єднання із УНР, який було формально завершено наприкінці січня 1919 р. Дисертант обґрунтовує тезу, згідно з якою “соборна” УНР була конфедеративним об'єднанням: ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції; компетенція київського уряду обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох частин новопроголошеної держави.

Відзначаючи здобутки проводу ЗУНР/ЗОУНР у царині юридичного оформлення новопосталої української держави, не можна оминути увагою того, що реалії життя були досить далекі від юридичних норм, покликаних життя цієї держави регламентувати. Повсякденною реальністю життя ЗУНР стали корупція, домінування локальних питань над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного Секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою.

Висновки

петлюра український державний політичний

У висновках наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у концептуальних підходах до визначення політико-правової сутності українських державних утворень та політичних систем, які існували на українських землях у 1917-1920 рр.

Головні положення та висновки вітчизняної історіографії подій 1917-1920 рр. в Україні потребують внесення суттєвих уточнень, відмови від значної кількості усталених положень в контексті досягнень світової історичної та політичної думки останньої чверті XX - початку XXI ст.

Події 1917-1920 рр. в Україні були детерміновані контекстом Першої світової війни та її результатами, закріпленими в системі Паризької мирної конференції 1919 р.

Головні конфлікти української революції 1917-1920 рр. - міжцивілізаційний та внутрішньоцивілізаційний. Головним з них дисертант вважає війну україномовного моноконфесійного села проти неукраїномовних та мультиконфесійних міст. Переможцем в цьому збройному конфлікті вийшла консервативна сільська цивілізація.

“Національно-визвольні змагання” доби 1917-1920 рр. були не стільки національним, скільки соціальним рухом, засаднича мета якого полягала в радикальному та незаконному перерозподілі власності та політичної влади на користь носіїв українського сільського монокультурного архетипу за рахунок міського мультикультурного архетипу.

Події 1917-1920 рр. засвідчили, що різні частини українського етносу, які впродовж століть належали до різних цивілізаційних типів, дотримувалися різних світоглядних доктрин, правових систем, сповідували різні етичні цінності, належали до різних конфесій, по-різному ставилися до таких понять як “право” і “закон” тощо. На рівні практичної політики це знайшло своє відображення, зокрема, в тому, що, керівництво ЗУНР - на відміну від київських лідерів -принаймні намагалося вирішувати проблеми еволюційним, легальним політико-правовим шляхом. Однак сподівання і тих, і других на роль “нації-держави”, яка покликана вирішити якщо не всі, то, принаймні, більшість проблем, і яку так і не вдалося створити, не виправдалися. Ті, хто будував політику на ідеях розбудови національної держави як основного джерела ідентифікації, збереження та розвитку українського народу зазнав нищівної поразки.

У 1917-1920 рр. жодна з діючих українських соціалістичних партій не спромоглася сформулювати та реалізувати адекватну обставинам місця та часу політичну стратегію й тактику. Основний (як виявилося для політичного проводу УНР) антагоніст демократичної України - керівництво російських комуністів на чолі з В.Леніним - зробило якісно новий крок в обох згаданих сферах, перейшовши від стратегії традиційної до так званої гіперстратегії, коли війна стала продовженням політики іншими засобами, підвівши під поняття війни визначення “боротьба класів”. Тим самим було зроблено обґрунтування громадянської війни та виправдано супутній її масовий терор.

Подолати суперечність, яка постає для тих, хто намагається все ж таки воювати за так званими „правилами”, і тими, хто принципово відмовляється їх дотримуватися, українські соціалісти теоретично могли, залишаючись у складі коаліції переможців Першої світової, яка мала у своєму розпорядженні практично необмежені фінансові, матеріальні, технологічні та людські ресурси. Тільки такий курс - особливо після повалення Тимчасового загальноросійського уряду, на думку дисертанта, відкривав шлях до максимально можливого та необхідного рівня автономії для України, наприклад, із національними збройними силами.

Лідери українських соціалістів обрали інший варіант. Відмовивши у підтримці загальноросійському демократичному уряду, оголосивши спочатку про свій нейтралітет у війні, а згодом здійснивши, на думку своїх політичних супротивників та опонентів, акт прямої державної зради - підписавши мирову угоду з ворогом, продекламувавши незрозумілу для більшості мешканців Південно-Західного краю Російської імперії/республіки державну незалежність (яку не визнали ані більшість співгромадян, ані російські політичні кола, ані країни-переможниці у війні), керівники УЦР та УНР поставили себе поза межами існуючого тоді правового поля як всередині країни, так і поза її межами, дали підстави трактувати себе як державних злочинців, пряму агентуру німецького генштабу тощо.

Намагаючись компенсувати це за рахунок масової народної підтримки, державно-політичне керівництво УНР проголосило курс на радикальну зміну відносин власності, передовсім у земельній сфері. Суть того, що відбувалося в цій царині впродовж 1917-1920 рр., - селянська революція, “чорний”, перерозподіл земельної власності, що могло забезпечити лише скасування всієї попередньої системи політико-правових відносин.

Спочатку процес розгортався під поміркованими гаслами культурно-національного відродження, але дуже швидко - оскільки реалізувати програму “чорного перерозподілу” в межах існуючої тоді моделі суспільного розвитку було неможливо - радикалізувався до крайньої межі. На політичну авансцену висунулися носії крайніх радикальних ідей та гасел необхідності, доцільності та можливості самостійного, позаблокового існування Наддніпрянської України у формі соціалістичної радянської республіки робітників та селян, за неодмінної умови юридичного та/або фізичного виключення із системи суспільних відносин так званих “заможних” станів” і деяких інших соціальних та національних груп.

Лідери УЦР і обох УНР свідомо та послідовно обігравали реальні економічні, соціальні, культурні та інші проблеми, які випливали із факту багатовікового існування українських земель у межах реальної імперської мультикультурності - як Австро-Угорської, так і Російської. Остання значно просунулася на шляху культурної уніфікації народів, які входили до її складу, не тільки не створюючи умов для розвитку, а, навпаки, заперечуючи в латентних або відкритих формах їх конфесійну, мовну, культурну та інші форми самоідентифікації.

На рівні публічної політики гасла, тактику і стратегію українського руху формулювали, висловлювали та провадили у життя радикальні частини УПСР та УСДРП. Провідні кола цього руху, інституціоналізовані в Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Раді Народних Міністрів та Директорії, продемонстрували стійку здатність створювати одночасно на різних напрямках по декілька фундаментальних супротивників та системоутворюючих проблем.

В цьому контексті фінальний акорд доби “національно-визвольних змагань” - Ризька мирова угода, яка оголосила УНР та ЗУНР поза законом, встановила невиправданий з правового, етнічного та географічного поглядів польсько-український кордон та запровадила територіальне розмежування між країнами “без використання цивілізованих загальноприйнятих в міжнародній практиці способів врегулювання аналогічних проблем”, лише підвела формальну риску під існуванням УНР як об'єкта і суб'єкта міжнародного права. І це незважаючи на те, що юридична форма договору вже в момент його підписання давала підстави заперечувати його правочинність, а зміст був необґрунтованим з правової точки зору. Попри ці та інші обставини, визначені договором, такі підстави існування України як міжнародно-правової одиниці, грубо порушували чинні на той час норми міжнародного права і в такий спосіб завершили період спроб створення української незалежної держави в 1917-1921 рр.