Греки Приазов’я: етнонаціональні процеси в аспекті трансформації традиційної культури

Етнографічні дослідження переконливо засвідчують, що в грецьких селах було найбільше кам'яних і глинобитних будинків, а дерев'яні й турлучні споруди не набули поширення. У перші роки переселення царська влада, заохочуючи грецьку колонізацію, забезпечувала греків деревом, але надалі це стало економічно невигідним.

Планування житла греків Приазов'я трансформувалося в часі - від однокамерних до сучасних багатокамерних житлових споруд. Найпростіше житло греків у Приазов`ї було двокамерним: сіни та житлова кімната. Сінешні двері - айат хапу (урум.) вели до теплих сіней - айат (урум.), аят (рум. < кр.тат. аят - сіни), наят (урум.). Опалювальна система складалася з місця для вогнища та хлібної печі, що були розташовані в середині будинка біля його роздільної внутрішньої стіни - дувар ічінде (урум. Бешево < тюрк. duvar iзinde - внутрішня частина стіни). У сінях влаштовували вогнище - уджах (рум.), оджах (рум.), ожах (урум.). Конструкції вогнища були як відкриті, так і у вигляді величезного кам'яного каміну із димарем - ожахлих (урум.), капнистра (рум. < грец. п кбрнпдьчпт - димохід), чурт (рум.), чурта (рум.) та піччю. У кімнаті з піччю - ічерсі (урум.) знаходився і тиндих (урум. < тюрк. tandэr - піч, яку робили у землі) - димар у межах хати. До поданого комплексу входила закрита піч для приготування хліба - суба, соба (рум., урум. < тур. soba - грубка, піч), фирин (урум. Карань, Ласпа), фурун (урум., рум. В. Янісоль; урум. Карань), фурно (рум.) (рум., урум. < тюрк. fэrэn - пічка < грец. цпэснп < lat. furnus - пекти), у якій випікали п`ять - шість хлібин одночасно. Челюсті печі - собаан агизи (урум. < тур. soba aрэzэ - челюсті печі) були розвернуті до сіней - айат (урум.). Корпус її знаходився у житловій кімнаті. Для приготування їжі у сінях на підлозі збоку від нижньої челюсті хлібної печі стояла маленька пічка - ожах (рум., урум. < тур. ocak - плита, сімейне вогнище), кабиця (урум.), кьльхан (урум. Карань), складена з декількох цеглин, обмазаних глиною. Як підкреслюють турецькі дослідники, піч ocak має давню тюркську традицію. На етапі кочового способу життя ця піч не мала димаря (він з'явився лише під час осілості) і складалася з двох каменів, між якими розпалювалось багаття, і використовувалася для обігрівання та приготування їжі.

Для грецького народного житла характерне збереження етнічних елементів, найбільш стійким із яких є низьке глинобитне або дерев'яне підвищення - софа, міндер, курват, яке було центром життя грецької сім'ї.

Аналіз фактичного матеріалу й термінології показує, що матеріальна культура маріупольських греків - це складний синтез, що уявляється нам як результат багатовікової культурної взаємодії і взаємовпливу балканських, малоазійських народів із тюркомовними, які прийшли з Середньої Азії. Упродовж всього періоду перебування греків у Криму відбувалося злиття стародавньої землеробської культури з елементами культури скотарів. З іншого боку, після міграції до Приазов'я, уруми та румеї протягом двохсот років вбирали у свій побут елементи традиційної культури слов'янських народів, які мешкали поруч. Нині в матеріальній культурі греків на тлі збереження малоазійсько-кримської традиційності переважають українські і російські елементи. Зокрема, це виявляється в термінології, плануванні, інтер'єрі.

У підрозділі 4.2 - "Особливості народного одягу греків кінця ХІХ - ХХ ст." - аналізується етнокультурна специфіка грецького одягу, здійснюється порівняння його із одягом представників інших народів. Основними питаннями є походження елементів народного костюму, їх трансформація залежно від природно-географічного середовища, господарської та соціальної діяльності. Особлива увага приділялася прикрасам - компоненту, що добре зберігся.

Традиційне вбрання знайшло своє відображення в малюнках, фотографіях та етнографічних описах кінця ХІХ - початку ХХ ст. Спостереження показують, що традиційна сорочка чоловіків, як нижня, так і верхня - пукамс (рум. < грец. рпхкЬмйуп - сорочка), пукамсу, пкамсу, камсу, пукансь (рум.), кампсу, кцлек, кцйлєк, кцльмєк, гцльмек (урум. < тур. gцmlek - сорочка), якою користувалися маріупольські греки у ХVIIІ - на початку ХХ ст., за назвою і кроєм відома ще з кримських часів етнічної історії народу. Вона є найбільш архаїчним елементом народного одягу греків з огляду на свій тунікоподібний крій.

Наприкінці ХІХ ст. у греків Приазов'я побутував чоловічий стегновий одяг - штани різноманітної форми та крою, який шився з грубої домотканої суконної тканини кремового кольору. Традиційні грецькі штани були неширокі за кроєм з невеликими клинами, з ширінькою та поясним учкуром (урум., крим. тат. учкур < тюрк. uз - кінець), внизу ноги стягувалися шнурком. Зимові штани - чахчір, чахчі (рум. < тюрк. зakюэr - шаровари), тері шалвар (урум. тері - шкіра) - хутряні шаровари у формі "галіфе", виготовлялися з овчини хутром усередину. Цей вид чоловічих штанів був поширений серед пастухів. Їх носили переважно у грецьких селах до 1920 х років. Із кримських часів до середини ХХ ст. чоловіки носили довгий тканий пояс з вовни, бавовни, ситцю чи шовку. Джерела засвідчують наявність різноманітних кольорових відтінків для поясів, але особливо популярний - червоний.

Із головних уборів, привезених з Криму, до 1930-х років - були поширені каракулеві шапки - тері халпах (урум.), капас (рум.). Найбільш давні шапки, що мали форму зрізаного конуса з плоским дном і суконним розшитим кружечком на денці, були розповсюджені на всій території Криму і є традиційними у татарського населення. Такі форми головних уборів, як феска, в'язані та шиті тюбетейки також мають кримські витоки. Чоловіча феска з кутасом - дал фєс (урум. < тюрк. fes), пєс (урум.) мала форму усіченого конуса. Цей тип головного убору був широко відомий у Арабських країнах, на території Малої Азії, а також у Греції та на Кіпрі.

У греків Приазов'я до початку ХХ ст. найбільш поширеним чоловічим взуттям були постоли з сириці - кцн чарух (урум.) чарухи (рум. < грец. фубспэчй - легке взуття пастухів материкової Греції), чурахи (рум., урум.), чарих (урум. < тюрк. зarэk - шкіряне взуття). Взуття зarэk широко вживається тюркським населенням Анатолії та Середній Азії. Аналогічне взуття було традиційним і для українців.

Наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. жіноче вбрання - урба, урбалах (урум.), руба (урум.), уруба (урум. < тюрк. urba - плаття, одяг, жіноче домашнє вбрання), форіма (рум. < грец. фп цьсемб - вбрання), фурсія (рум.), фоеісія (рум. < грец. з цпсеуйЬ - одяг) складалося з традиційних елементів. Найбільш архаїчними для жіночого комплексу є наявність тунікоподібної сорочки в поєднанні з широкими шароварами. - шалвар (рум., урум.), шалварь (рум.), які згадуються в описах ХІХ ст., але не збереглися в музейних колекціях.

Про наявність грецьких жіночих суконь - фістань (рум. Урзуф, Ялта) фістан (рум., урум., тур. fistan < італ. fustenella), фустан (рум.), урба (урум. < тюрк. urba - плаття,) нам відомо з джерел ХІХ ст. У найдавніших варіантах сукня грекинь була також тунікоподібного крою, розкльошувалася ззаду від талії клинами. Шили сукні зі смугастої тканини або з атласу темних тонів.

Серед греків ще в кримські часи були поширені пояси - хулан, холан, колан, які застібалися на великі пряжки круглої, мигдалеподібної або овальної форми. Щодо маріупольських греків, то в них були поширені пояси, заткані золотом і сріблом - хулан (рум. < грец. чпэлб - металева прикраса, яку одягали навкруги талії) з мідними та срібними пряжками, які тепер вже не побутують.

Найбільш популярним серед грецького населення Приазов'я був головний убір із різними локальними назвами - періфтар, пеліфтар, піріфтар'я, періфталь, плифтар (рум. < грец. песЯ - навколо, з усіх боків; рум. фталь < дав. грец. кецЬлй - голова), баш йавлух (урум.), марама (урум. Карань). Виготовлявся з домотканого полотна вищого ґатунку розмірами завдовжки до 2 - 2,5 м і завширшки близько 40 см. Зразки цього рушникоподібного головного убору маріупольських греків подібні до української намітки.

У комплекс до періфтара входили різноманітні головні прикраси. Традиційною була деталь головного убору - хінар, ханяр, ханяріц, хайняр, халнар (рум. < грец. чблйнЬсй- вузда) - вишукана прикраса, яка являла собою смужку коштовної тканини, розшита перлами і металевими підвісками або срібними монетами, яка звисала до щік. Іноді прикріплювали на рівні скронь до налобної пов'язки мандличі (урум., рум. < грец. мбнфЮлй, тур. mendіl - хустка), що обшивалася перлами, золотими та срібними блискітками. Різноманітні жіночі прикраси нерідко являли собою прекрасні взірці народного ремесла. До періфтару кріпилася прикраса - жінжір, яка мала два срібних ланцюжки - зінджіл (рум.), зєнжир, зінжір, синжир (урум. > турец. zincir - ланцюжок) та декоративні шпильки із підвісками - булонія, вулонія (< рум. вулон - голка). Ця прикраса мала чимало орнаментів.

У селах народний одяг зберігався набагато довше в жінок - до початку ХХ ст. Ті села, що розташовані недалеко від Маріуполя, відзначалися жвавими торговельними й економічними зв'язками, і тому вбрання у цих місцевостях зазнало певних змін. Зауважимо, що саме в Мангуші, Сартані, Старому Криму, Ялті на зламі століть грекині із забезпечених сімей носили модний для того часу одяг. У 20-30-ті рр. ХХ ст. в середовищі грецького сільського населення зникає яскравий колись національний одяг.

У підрозділі 4.3 - "Специфічні риси в системі харчування маріупольських греків" - аналізується їжа як важливий компонент матеріальної культури народу. Сучасна кухня маріупольських греків успадкувала риси різних цивілізацій і невід'ємна від історії населення Балкан, Малої Азії, Криму і Приазов'я. Різні аспекти кулінарного мистецтва цього народу - результат багатовікового природного відбору продуктів і їх поєднань, відповідних до смаку греків. Народна кухня розвивалася не лише на основі своїх етнічних традицій, а й збагатилася внаслідок тісних контактів із іншими народами (татарами, турками, караїмами, українцями і росіянами) у різні часи етнічної історії.

Широко споживалися зернові культури. Вироби з тіста - зімарка (рум.), змарка (рум.), - хамур (урум. < тюрк. hamur - тісто) поширені серед маріупольських греків ще з доприазовського часу, але на нових місцях традиційні страви поширилися за рахунок етнокультурних зв'язків та нових господарських умов. Серед греків популярні страви з дріжджового тіста - майалих амур (урум. < тюрк. maya - дріжжі), минден амур (урум.), мінд`єн хамур (урум.), прісного тіста суван амур (урум.) і, особливо, слоїстого - філуто (рум.) тіста.

Страви зі слоїстих коржів мають різні назви, але однаковою мірою розповсюджені як серед урумів, так і серед румеїв з деякими змінами у рецептурі. Наші польові дослідження зафіксували значне розмаїття способів приготування пирогів. Для приготування традиційно використовували виключно баранячий жир і лише в другій пол. ХХ ст. - змішаний - з баранини, яловичини та свинини (іноді лише жир зі свинини). На цьому прикладі можна простежити вплив української традиційної кухні на традиційну грецьку страву.

Локшина є часто вживаною стравою: куряча юшка з локшиною - хамур аш (урум.), локшина з фаршем - хиймали еріште (урум. < тюрк. kэymalэ-з фаршем, eriєte-локшина), варяничка - йапрачих (урум. < тюрк. yapracэk-маленький листочок), солодка локшина на вишневому відварі - гліко маєрма ме та вишня (рум.), яка переважно готується влітку. Загалом, серед греків Приазов'я побутує багато варіантів страв із локшини. Традиційно локшина готується як для повсякденного вживання, так і для приготування святкових, ритуальних страв і ласощів.

Найбільш популярною стравою маріупольських греків є пунді, чебурек, чірчір, (рум., урум.), йантих (урум.), таваш (урум. С. Крим <тур. tava- смажений на сковороді), чирлама (урум.) - прісне, тонко розкачане тісто з посіченим м'ясом баранини та смажене на баранячому жирі. Страва чебурек (< тур. bцrek-пиріжок) була поширена в багатьох завойованих державах Османської імперії, а також у Кримському ханстві, звідкіля маріупольські греки привезли її до Приазов'я. Під час приготування цієї страви були запозичені кулінарні технології кухні тюркських народів. Зокрема, широке використання січеного м'яса, що використовувалося народами Алжиру, Тунісу, Лівії.

Слід зазначити, що м'ясо було і є основою харчування маріупольських греків. Його використовували сирим, в'яленим, варили і смажили. До найдавніших страв у раціоні греків слід віднести страви із сушеного і в'яленого м'яса, і протягом ХVІІІ - початку ХХ ст. найпоширенішою формою заготівлі їжі про запас була хаурма, хоурма - різновид дуже солоної ковбаси з дрібно рубаної баранини, обсмаженої в чавунному котлі в баранячому салі та в'яленої на сонці. Страву готували для зберігання на зиму й весну, заливаючи обсмажене м'ясо гарячим курдючним жиром і використовували для приготування перших і других страв ще в 1980-ті роки. Походження й етимологія назви хаурма (< грец. кбвпхсмЬт - обсмажене м'ясо, залите салом < турец. kavurma < kavurmak - піджарка, сушка) пов'язане як з тюрками, так і з греками. Відомий етнолог С. Арутюнов зазначає, що технологія та приготування цієї страви сягає своїм корінням у кочовий побут багатьох народів, у тому числі тюрків, як найбільш раціональний спосіб зберігання м`яса, що набув поширення також в Бесарабії, серед болгар та гагаузів.

Традиційною стравою є солоне м'ясо, ароматизоване корицею та в'ялене на відкритому повітрі - хахач (< тюрк. kakaз, kak et - засолене, в'ялене м'ясо), пєран (урум.). Солонина готувалася з баранини і яловичини у великих кадовбах з використанням гніту. В'ялене м'ясо до сьогодні користується популярністю серед сільських жителів грецьких населених пунктів, але має відмінності в назвах. У c. Ялта ця страва називається какаци, у с. М.Янісоль -хахач, у с. Каракуба - хахац, у с. Сартана - какац. Етимологічний аналіз переконливо свідчить, що термін kakaз дуже давній.

Невід'ємною стравою святкового столу та щоденного харчування з кримських часів є юшка - сюрпа, шорба, шорбаси, чорба (< тюрк. зorba - юшка), для якої м'ясо баранини варять шматками у великому котлі, з великою кількістю спецій. Причому м'ясо подається у великих тарілках, а бульйон - у чашках. Дотепер серед урумів та румеїв її готують як у свята, так і в будні, але, обов'язково на день народження, а також подають першою стравою на другий день весілля. Юшки - сюрпа, шорба, зorba є характерною їжею для народів Кримсько-Малоазійського та Кавказького регіонів. У багатьох народів тюркського світу ця страва має важливе значення в раціоні харчування. Подібна страва зorba розповсюджена у багатьох народів - шорпа (ногайці), шорва (кумани), сурпа (казахи), шурво (узбеки), зorba (турки), чорба (болгари), сіorba (румуни), а також набула поширення в Афганістані, Ірані, Туреччині.

Серед овочевих страв популярності здобули фаршировані овочі, зокрема долма (< турец. dolma iзi - фарширований; грец. нфплмЬт). Фаршировані овочі, які були поширені в кримсько-малоазійському регіоні, мають турецькі корені. Найбільш поширеними є юмату пипер (рум.), долмуш бибер, долма пипер, толу піпєр (урум. < тюрк. dolmak - наповнювати, biber-перець) - фарширований перець, тилжан долмаси (урум.) - фаршировані томати, а також долма (рум.), долмаси, сарма (урум. < тюрк. sarma-різновид голубців < тюрк. sarmak - загортати) - голубці з м'ясним фаршем. Для приготування голубців у XIX - на поч. XX ст. греки використовували пшеничну крупу грубого помолу.

Фруктово-овочевий компонент, широко розповсюджений у харчуванні греків Криму, зберігся й на території Приазов'я. Основним способом заготівлі овочів про запас було і є засолювання - трушулух (рум. В. Янісоль < тюрк. turєu-соління), аликума (рум.), тузлав (урум. < тур. tuz - сіль). У приготуванні солінь греки віддають перевагу більш гострому, перченому компоненту, що зближує їхні традиції з кримськими і відрізняє від слов'янського населення. Найпопулярнішою стравою був бекмес, бетмез, бакмез, бетмес - патока, солодка їжа, яку варили з м'якоті кавунів і динь та густого яблучного та грушевого сиропу, її зазвичай вживали на сніданок.

Молочні продукти традиційно є широко вживаними у греків. Це насамперед різновиди кислого молока - ксіно гала (рум.) майгуш сьт, екші сьт (урум.), вершки, сметана - каймак (рум., урум. < грец. кбймЬкй, тур. - kaymak - пінка), хаймах, чій хаймах (урум.), мо, умо, чіхаймах (рум.). Молочні продукти є найдавнішими як для греків, так і для кочівників, що оточували їх упродовж тривалого часу.

Система харчування маріупольських греків складалася довго й у процесі нелегкого історичного розвитку. Вона містить три періоди: балканський, кримсько-малоазійський і приазовський.

У розділі V - "Трансформація духовного традиційного життя" - аналізується традиційно-побутова обрядовість приазовських греків у контексті її етнокультурних зв'язків.

У підрозділі 5.1 - "Календарні обряди греків Приазов'я в іноетнічному оточенні" - здійснено дослідження календарних свят як багатогранного явища, що формувалося протягом багатьох століть. Соціально-економічний та історико-культурний розвиток приазовських греків знайшов відображення в календарній обрядовості, яка акумулювала найважливіші події історії народу й зазнала впливу різних ідеологій.

Маріупольські греки з великою пошаною відзначають храмове свято Панаїр (порів. грецьк. РбнбгЯб - Богородиця, Богоматір; турецьк. Panayэr - ярмарок). Етимологію назви, походження, складові частини дуже важко відстежити, адже свято вміщує різні етноконфесійні елементи. У багатьох джерелах термін тлумачиться неоднозначно: Панаірь, панайєр, панайір, панайьр, панайир, панайирис, панаїр, панігір, панігоріс, панаєр, панъюр аюс, аю, нєюс. Громадський характер свята полягав у тому, що туди нікого не запрошували. Кожен приходив із власної ініціативи. Панаїри сприяли об'єднанню і підтримували серед греків Приазов'я ідею єдності народу. Грецьке храмове свято містить такі складові частини: молебень, жертвоприношення, колективну трапезу, спортивні змагання.

Великдень у маріупольських греків вважається найурочистішим днем, як і в усіх православних народів, і святкується в першу неділю після весняного повного місяця, але не раніше свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, як і в українців. Підготовка до Великодня починалася з сорокаденного посту - хирх оруч (урум.). Більшість селян під час Великого посту - Мегъа нистиа (рум.), Буюк Оруч (урум. < крим.татар. буюк < тур. Bьyьк - великий, оruз - піст) ходили до церкви та дотримувалися посту в їжі. Завважимо, що в останні п'ять років спостерігається пожвавлення серед населення грецьких сіл до до дотримання постів.

Надзвичайно популярним до 1930-х років серед маріупольських греків (як урумів, так і румеїв) було свято "Мишеняти". За описами того часу, воно відзначалося на Переполовинення від Великодня - на 25-й день після свята або на свято Трійці (50-й день від Великодня). Свято мало різні назви по селах: Сичанджик, Сичанчих (урум. < тур. sэзancэk - щур), Пінкустін, Пендикості, Пєнтікості (рум.), Тройца да барйам ельлісінє (урум.), Пондикострія (< грецьк. Рпнфйкьт - миша) і було виключно жіночим. Дівчата випікали печиво - санчікі (урум.), пенді-калачі (рум.), сабань-калачі (урум. < тур. saban - плуг), що виносилося в поле, на посів. Практично всі обряди цього періоду пов'язані з аграрним культом родючості. У ритуальних діях поєднуються елементи солярного язичницького культу й церковних православних свят. Поклоніння силам природи простежується в обряді викликання дощу - д'ірйалеш (урум. Богатир), чірі - чірі врексі (рум. Чермалик), що проводився у всіх грецьких селах.

Результати польових досліджень засвідчують, що два свята - Різдво Христове (7 січня) - Хртоз барйам (урум. Богатир, Карань), Христос мевлутлугу (урум. Карань), Хрустос барйам (урум. Бешево), Барья'н Єдіси- (урум. С.Крим <тур. yedi - сім) та Новий рік (14 січня) Ай-Василя (урум. С. Крим <гр. Бй < Бгй <Бгйп <Бгйпт - святий) супроводжувалися народними гуляннями. Невід'ємною складовою цих свят раніше були колядки, а також співання різдвяної пісні -"Аведе'са" (урум. "Радійте") та"Особлива пісня Божої Матері, яка виконує усі побажання", що в наш час залишилася лише в пам'яті людей старшого покоління.

У календарних звичаях приазовських греків віддзеркалилися риси давньогрецької, тюркської і слов'янської культур.

Підрозділ 5.2. - "Особливості сімейного буття" - присвячений родинній обрядовості, оскільки в збереженні й передачі традицій сім'ї належить провідна роль. Ізольованість і замкнутість спільноти до початку ХХ ст. сприяли збереженню сталого побутового укладу: укладання шлюбів, вибір шлюбного партнера відбувався переважно в своєму селі. Життя у сім'ї та громаді, права й обов'язки суворо регламентувалися. Польові дослідження свідчать, що інородці, потрапляючи у грецьку сім'ю, дуже швидко до неї пристосовуються. Адже у спілкуванні важливу роль відіграє шанування національних традицій у духовній культурі й у побуті. Недаремно у урумів існує прислів'я: "На чиєму возі їдеш, того і пісню співаєш" - Т`імнін арабасина міндін, Анин йирин йирла.

Народження дитини пов'язане з передпологовим, пологовим та післяпологовим циклами й заборонами - тенбєх (урум.), тцбє, тцвбє, тембє, тембєх (урум. < тюрк. tцvbe < араб. tevbe - розкаяння). Особливо суворо стежили за тим, щоб вагітна жінка у "мічені" дні - шінни кьнєр, нишан кьннєр (урум.), сімад`ярка (рум.) не користувалася в господарстві ножем, не вдихала запахів. У греків, як і в українців, було поширене поняття про "нечистоту жінки" протягом 40 днів після пологів - мала сороковиця -кучук хирх (урум. < тур. kьзьk kэrk - мала сороковиця), коли породілля повинна була дотримуватися багатьох заборон. Жінка не мала права виходити з будинку та готувати їжу, брати участь в обрядах: "Де ступить породілля, навіть трава не росте там" - Лухса айах блен хайа басай, анда от да болмай (урум.); а християнська релігія забороняла входити до церкви. Лише на сороковий день проводився обряд очищення, коли породілля з дитиною і повитухою йшли до церкви для спеціальної молитви - ефті (урум.). Обряд очищення має широкий ареал розповсюдження серед багатьох народів Азії та Європи.

У наш час від обрядів, пов'язаних із народженням дитини, залишилися лише деякі традиційні елементи. Як і раніше, ім'я дитині дають через 2-3 дні або через тиждень. Найчастіше обирають імена померлих шанованих родичів. Але ще у 1940-1950-х роках під час вибору імені новонародженого враховувався церковний православний календар, а тому ім'я обирали відповідно до нього.

Греки українського Приазов'я не є винятком у тому, що з розвитком суспільних відносин і для них притаманною стала тенденція до трансформації і скорочення традиційного весільного циклу, поділеного на три великі комплекси: передвесільний, весільний і післявесільний. Кожен із них у різних народів схожий за змістом, але відрізняється виявом світоглядних установок. Відмінності весільного обрядового комплексу мають етнічну специфіку.

За умов єдиної схеми проведення весільного обряду в різних селах склалися свої варіанти, а внаслідок укладання шлюбу з людьми іншої національної приналежності (грека або грекині з російським або українським партнером) святкування стало варіюватися ще більше. Так, традиційне весілля у румейському селі Сартана, записане уродженкою цього села Н. Ксенофонтовою-Петренко, відрізняється від наведеного прикладу весілля, яке описує C. Марков. Нами подаються локальні варіації і тимчасові новації, записані від інформаторів у 1990 - 2000 роках.

Власне весільний обряд складається з обрядових дій, що відбуваються послідовно: передвесільний, весільний і післявесільний цикли. До початку ХХ ст. традиційне грецьке весілля - дугкун (рум.), дьгьн, дугкун (урум. < тур. dьhьn - весілля), дьгьн сираси, той (урум. < тюрк. toy-свято, банкет), гамус (рум.< грец. гбмпт - весілля) розігрувалося найповніше, з урахуванням найдрібніших дій. Наречена й наречений - д`елін-т`йов (урум.) дотримувалися усіх традиційних весільних звичаїв - той тербійасини кьт (урум.). Численні опитування знавців традиційного грецького весілля свідчать про те, що в селах деякі обряди вже забуті, але загалом весілля зберігає основний стрижень, хоча є локальні відмінності, на яких ми й зосередили увагу. Весілля маріупольських греків, увібравши багато своєрідних елементів давньогрецької, балканської, тюркської та слов'янської культури, водночас не втратило своєї національної основи. До того ж, процес нашарування явищ культури різних етносів розвивається таким чином, що зберігаються і спільні риси народів Причорномор'я та Середземномор'я.

У підрозділі 5.3. - "Музично-танцювальне мистецтво" - наголошується, що музичні інструменти та народна хореографія як компонент духовної культури греків є проявом їх етнокультурних контактів.

Більшість назв традиційних музичних інструментів мають тюркське та грецьке походження й поширені серед обох етнічних груп: кіміча, темене, тимане, чимане (рум.), т'єманчє, т'ємєнє, т'ємечє (урум.) - струнно-смичковий інструмент, назва якого походить від тюркської кеменчі (<тюрк. kemenзe). Аналогічний інструмент кемандза (грец. кембнфжЬ) є традиційним у балканських греків. До духових інструментів відносяться дудка, сопілка: хавал (рум., урум. <тюрк. хavalэ -сопілка), зурна (рум., урум. <грецьк. жпхснЬ, тюрк. zurna) - музичний інструмент перського походження, тулуп-зурна (рум., урум. <тюрк. tulum - волинка) - старовинний чабанський музичний інструмент. Ударні інструменти: великий барабан - давул (рум., урум.), даул (рум. <грец. нфбпэлй < фбвпэлй < тюрк. davul - великий барабан) та бубон, обтягнутий шкірою - дайре, дайрє (рум., урум.), даійре, обвішаний дзвониками - кабанича, камбанича (рум. < грец. кпхдпхнЬкйб - дзвоники). Бубон маріупольських греків є аналогом грецького музичного інструмента нфЭцй, також розповсюдженого серед народів Малої Азії, Балкан та Криму.

У Російському етнографічному музеї в грецькій колекції В. Бабенка (1909 р.) зберігається музичний інструмент з с. Бешеве - кугу - чотириструнний пристрій, із половини висушеного гарбуза, який сьогодні вже забутий.

До традиційних духових інструментів, як і в українців, належать сопілка - дьдьк (урум. Бешево, Карань < тюрк. dьdьk - сопілка, яка мала 8 отворів) та свистова дудка з очерету - хавал (рум. < татар. къавал < турец. хavalэ - містить багато повітря), що нею користувалися пастухи. Вони набули поширення серед населення Анатолії, у гагаузів, кримських татар. Зурна (рум., урум. грец. жпхснЬт, турец. zurna < перс. surnay) - музичний інструмент перського походження з 8-9 отворами. Зурна поширена серед народів Кавказу, Малої Азії, Балканського півострова, Криму і Близького Сходу; гра на ній часто супроводжується з грою на барабані. Як правило, на зурні грали під час весіль та інших свят, що супроводжувалися всілякими розвагами.

Спостереження над хореографічним мистецтвом засвідчують, що на процесі його формування позначився значний вплив інших народів. Більшість танців мають тюркську основу та походження: Агир аваси (<тур. aрэr-avasэ - важкий або повільний, статечний, урочистий танець; крим.-татар. Агьыр аватар); Агир-ава-кайтарма (<тур. арar - ставати білим, сивим) - циклічна форма танцю, коли повільний плавний танець змінюється танцем швидким; Хайтарма - від татарського танцю Кайтарма (<крим. татар. - повторення); Бойім-одаман (<тюрк. boрэm adaman - керівник пастухів); Ярим-ава (<тур. уarэm - неповний, незакінчений, hava - мелодія, наспів) - весільний танець найстарших жителів села після вінчання молодих під час весільної ходи.

Традиційні танки в селах Ялта та Урзуф відрізняються ритмом і малюнком. Наприклад, танок Макріцавура (рум. цавура - плуг < грец. фуЬрб, - сапка для прополки; грец. мбксэт - довгий,) виконується з хустками, а танок Дупло-хоро (рум. < грец. дйрльт - подвійний, чпсьт - танець) - із подвійним колом, для якого характерні хода по колу й зиґзаґи. Виконавці тримаються за руки, опущені донизу або підняті від ліктя вгору.

Значне місце в хореографічній культурі відведено танцям чабанів - Чобан-авси (рум., урум. < тур. зoban - чабан), більшість яких мають неприховане турецько-татарське підґрунтя. Це Бойім-одаман (урум. < тур. boрэm adaman - глава пастухів), Джаван-ава, Трієтку. Усі танці пастухів дуже виразні. У них танцюристи змагалися у вправності й передавали красу руху тіла спритного чоловіка.

Найскладнішим танком є Йортуш (рум. < грец. гйпсфЮ - святкування), у якому виконавці постійно кружляють наодинці та парами. Уртопан або Катопан (рум. < грец. рЬнщ-вверх, кЬфщ-низ) - танець, повністю побудований на стрибках та присіданнях. Танки Йортуш і Катопан відомі в Приазов'ї лише в румейских селах Ялта і Урзуф. Привертає увагу той факт, що танець Пано-като (грец. РЬнщ-кЬфщ) був поширений у ХVІІІ ст. і на території Греції та виконувався у супроводі великого бубна (грец. МегЬлп нфЭцй ме жЯлйб). Стосовно розповсюдження танцю в Греції в наш час відомостей не знайдено. Із усіх вищеназваних танців Дупло-хоро, Йортуш, Катопан, Макріцавура мають балканську основу.

Деякі танці сьогодні забуті греками Приазов'я, про їх існування нагадують лише назви: "Урумський танець" - урум ойуну, "Танець з піднесеними руками" - Хол кцтермєк, "Швидкий танець" - Чаптирмах, танець "Мишка" - Сичанжих (урум. < тюрк. sэзancэk - мишка), "Танок з дев`яти колін" - Тохузлама (урум. < тюрк. dokuz - дев'ять).

У висновках узагальнено й викладено основні результати дослідження та сформульовано пропозиції й рекомендації щодо подальшого вивчення етнічної історії греків українського Приазов'я.

- З'ясовано, що наявні праці відображають лише окремі проблеми теми, що на загал досліджена недостатньо. Джерельна база є чисельною, різноманітною, що дає можливість вичерпно дослідити трансформацію традиційної культури маріупольських греків, яка є важливою складовою частиною історико-культурного фонду України. В історіографії дослідження чітко простежуються три періоди: ХІХ - початку ХХ ст. - описовий; 1920-ті - 1930-ті рр. - перехідний; 1940 - 2000 рр. - аналітичний. Визначено, що етнонаціональні процеси в середовищі грецької спільноти Приазов'я відзначаються самобутнім розвитком на різних історичних етапах, від початку переселення з Криму (1778 р.).

- Встановлено, що музейні колекції предметів, фотографії, покажчики та каталоги музейних зібрань, є серйозним матеріалом для виявлення трансформації традиційної культури греків під час їхнього перебування у Приазов'ї. В Російському етнографічному музеї матеріали, присвячені історії та культурі маріупольських греків, зберігаються в науковому архіві, фондах і фототеці музею, там містяться колекційні описи, тематичний та алфавітний каталоги. Ці музейні предмети з різних причин були вивчені неповно, трактувалися неоднозначно, тому постала необхідність їхнього вичерпного дослідження й переосмислення з огляду на нові історичні реалії. У Маріупольському краєзнавчому музеї сучасна грецька етнографічна колекція нараховує понад 700 експонатів. Здебільшого це предмети побуту греків Приазов'я. Фотографії можна згрупувати за такими темами: антропологічні типи, сільськогосподарські знаряддя, ремесла, житло та оздоблення, одяг, сімейне життя, вірування, музичні інструменти й танці тощо. Грецька колекція Донецького обласного краєзнавчого музею є найбільш чисельною і налічує 2215 одиниць збереження, серед яких предмети традиційної культури етносу. До колекції входять: рідкісні взірці тканин, вишивок, жіночого одягу, головних уборів, настінних прикрас, металевих виробів жіночих грецьких прикрас, грецьких вотивів-амулетів. Музейні предмети, представлені в РЕМ, МКМ, ДОКМ, відображають етнічні процеси та трансформацію традиційної культури греків Приазов'я. Поряд з іншими джерелами вони уможливлюють додаткове відстеження генетичних, історичних й культурних зв'язків.

- Доведено, що демографічний стан грецької спільноти Приазов'я характеризується такими етапами: 1779-80-ті рр. - переселення й утворення грецьких населених пунктів; кінець ХІХ-20-ті рр. ХХ ст. - значне збільшення грецького населення внаслідок природного приросту, а з 30-х рр. ХХ ст. дотепер відбувається поступове зменшення його кількості, що обумовлене такими чинниками. По-перше, мають місце негативні наслідки репресій 1937 р. та Другої світової війни. По-друге, відбувається етнічна асиміляція, пов'язана, зокрема, з переїздом греків із сіл до міст. По-третє, еміграція до інших країн, насамперед - до Грецької Республіки. Цей фактор став важливою складовою демографічних змін у грецькій спільноті. При цьому масштаби міграційних процесів сьогодні відтворити дуже складно у зв'язку з відсутністю офіційних джерел з цього питання. З іншого боку більшості греків міграції дають можливість поліпшити матеріальні умови. Польові дослідження з питань міграційних настроїв в грецькій спільноті засвідчили, що виїзд за кордон має винятково економічний характер, причому емігрують переважно грекині, які залишають своїх дітей і родини заради поліпшення фінансового становища.

- Виявлено, що за мовними ознаками сучасне грецьке населення Приазов'я розподіляється на дві групи: еллінофонів та тюркофонів, які сформувалися задовго до переселення на терени Приазов'я. Уруми та румеї походять від етносу, що склався в Криму. Після переселення греків до Приазов'я процес пристосовування до нових умов проходив у постійному контакті з російським і українським населенням, що спричинило русифікацію грецької спільноти Втративши в умовах імперської Росії, а потім і сталінського режиму правовий та освітній простори існування, не завершивши процес кодифікації граматики, румейська та урумська мови були приречені на загибель в тоталітарному суспільстві, де права меншостей, як мовні, так і політичні ігнорувалися. У румейській мові нами зафіксована лексика, спільна зі старогрецькою, новогрецькою, а також запозичена із тюркських та слов'янських мов Відбувається поступове зникнення діалектів. Греки-тюркофони лише частково володіють розмовною урумською мовою. Побутуваня урумської мови можна представити серед трьох поколінь таким чином: старші члени грецької сім'ї, народжені у 1920-ті роки, між собою спілкуються урумською мовою на побутовому рівні, їхні діти (1940-1950-ті роки) - розуміють своїх батьків, проте ледве висловлюють свої думки, використовуючи діалект, а представники молодшого покоління (1970-1980-ті роки) розуміють лише окремі вислови. За нашими спостереженнями, найкраще збереглася урумська мова в селах Комар, Старобешеве, Старогнатівка, Улакли, а найгірше - у Мангуші та в місті Маріуполі.

- З'ясовано, що в традиційній культурі греків Приазов'я спостерігаються такі трансформаційні зміни: наприкінці ХVІІІ - на початку ХХ ст. фіксуються факти збереження традиційного поселення, житла, одягу та народної кулінарії греків; з початку ХХ ст. усебічні культурні контакти та міжетнічні шлюби, передусім з російським та українським населенням регіону, зумовили процеси втрати окремих елементів матеріальної культури (передусім це стосується одягу). Водночас житло та народна кулінарія продовжували зберігати чимало традиційних рис. На сучасному етапі елементи традиційної культури найяскравіше виявляються в системі харчування - зокрема в ритуальних стравах.

- Відзначено суттєві зміни в духовній культурі греків упродовж їхнього перебування у Приазов'ї. До 30-х років ХХ ст. календарна та родинна обрядовість зберігала традиційну структуру; у 1930-х роках ХХ унаслідок колективізації та атеїстичної пропаганди більшість календарних свят поступилися місцем формальним загальнорадянським обрядам і святам. Так само були втрачені важливі структурні елементи в родинній обрядовості (з 50-х рр. ХХ ст.). На сучасному етапі спостерігається процес відродження таких традиційних свят, як "Панаїр" і "Куреш". Особливу популярність набули фестивалі грецької культури "Мега Юрти".

- Встановлено, що трансформаційні процеси в етнокультурному середовищі греків Приазов'я пов'язані з такими чинниками: а) збереження давньогрецьких елементів; б) вплив тюркської культури народів Криму та Малої Азії на етнокультурні традиції греків; в) вплив російської та української традиційної культури; г) загальноцивілізаційні (перехід із традиційної на сучасну культуру), політичниі та етносоціальні процеси.

- Доведено, що в наш час грецьке населення Приазов'я, яке проживає в багатоетнічному середовищі, зберегло чітке етнічне самовизначення. В основі етнічної самоідентифікації лежить спільність походження та історичного минулого, конфесіональна єдність та однакові традиції. На сучасному етапі в греків Приазов'я у зв'язку із покращенням їх освітнього рівня, новими матеріальними та духовними умовами засвідчено й зростання інтересу до релігії, що зумовлює переміщення етнічної специфіки з традиційно-побутової культури в галузь духовного культурного життя.

- Визначено, що слід об'єднати зусилля сучасних фахівців у царині антропології, історії, етнології, грецької та тюркської лінгвістики для проведення подальших комплексних досліджень, що дозволять з'ясувати етногенез, давню історію греків Приазов'я та їх етнокультурні зв'язки. Зацікавленість життям грецької спільноти виявляє Всесвітня рада греків зарубіжжя, уряд, навчальні заклади, громадські об'єднання Греції, що сприяють поліпшенню умов життя своїх співвітчизників, відродженню національної самосвідомості та традиційної культури греків Приазов'я.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Етнічна історія греків Приазов'я (кінець ХVІІІ - початок ХХІ ст.). Історико-етнографічне дослідження. - К.: Реферат, 2006. - 300 с.; Романцов В.М. [Рец. на] Пономарьова І. С. Етнічна історія греків Приазов'я (кінець ХVІІІ - початок ХХІ ст.). Історико-етнографічне дослідження. - К.: Реферат, 2006. - 300 с. // Схід. - 2007. - № 1 (79). - С. 104.

2. Аналіз особливостей мовної ситуації при вивченні етнічної історії греків-румеїв Приазов'я // Етнічна історія народів Європи. Зб. наук. пр. - 2004. - Вип. 17. - С. 39-46.

3. Антропологические исследования греков украинского Приазовья. // Історичні і політологічні дослідження. Наук. журнал. - 2003. - № 3/4 (15/16). - С. 188-193.

4. Відображення етнокультури греків Приазов'я в колекції Маріупольського краєзнавчого музею // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. - 2003. - Вип. 15 . - С. 63-66.

5. До питання формування етноніму "тат", що побутує серед етнічних грецьких груп українського Надазов'я // Сходнознавство. - 2000. - № 9 - 10. - С. 195-209 (співавтор Є Назар'єв; авторський внесок - 0,5 д.а.).

6. Жіночі головні убори греків Приазов'я як джерело вивчення міжетнічних контактів // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології . Зб. наук. праць. - Чернівці: Прут, 2004. - Т.1 (17). - С. 172-178.

7. Етимологія та походження назв грецьких населених пунктів у Приазов'ї // Схід. - 2006. - № 6 (78). - С. 96-99.

8. Етнічна історія маріупольських греків: проблеми та перспективи дослідження // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. - 2003. - Вип. 14. - С. 90-94.

9. Етнічна специфіка духовної культури греків Приазов'я (по матеріалах весільної обрядовості) // Схід. - 2003. - № 8 (58). - С. 102-105.

10. Етнокультурні контакти греків Приазов'я (на прикладі традиційного грецького одягу) // Східний світ. - 2004. - № 3. - С. 37-45.

11. Етнодемографічна та етносоціальна характеристика греків Приазов'я (на прикладі дослідження погосподарських книг с. Мангуш 1947-49 рр.) // Схід. - 2005. - №. 1. - С. 41-44. (співавтор І. Матвійко; авторський внесок - 0,5 д.а.)

12. Етномовна ситуація серед греків українського Приазов'я // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. - 2002. - Вип. 13. - С. 59-92.

13. Етнокультурні контакти греків Приазов'я (на прикладі традиційної грецької кухні) // Схід. - 2004. - № 3 (61). - С. 65-68.

14. Історико - етимологічні дослідження греків українського Приазов'я // Історичні і політологічні дослідження. Наук. журнал. - 2002. - № 3-4 (11/12). - С. 60-63.

15. Історія та сучасне функціонування мови греків - тюркофонів Приазов'я // Схід. - 2007. - № 2. - 86-91.

16. Мова греків Приазов'я у зв'язку з проблемами їхнього етногенезу // Університет - 2006. - № 6 (14). - С. 58-69.

17. Особливості поселень греків Приазов'я // Етнічна історія народів Європи. Зб. наук. пр. - 2007. - № 22. - С. 17-22.

18. Особливості традиційного одягу греків Українського Надазов'я в аспекті міжетнічних взаємин // Вісник Київського славістичного університету. Історія. - 2003. - Вип. 14. - С. 115-132 (співавтор В.І. Наулко; авторський внесок - 0,7 д.а.).

19. Посуд греків Приазов'я в аспекті трансформації традиційної культури // Східний світ. - 2007. - № 1. - С. 38-43.

20. Російський етнографічний музей як зберігач традиційної культури маріупольських греків. // Схід. - 2004. - № 7 (65). - С. 59-62.

21. Сучасні напрями етнологічних досліджень греків Приазов'я // Схід. - №7 (57). - 2003. - С. 85-90.

22. Традиційна культура маріупольських греків в експозиції Маріупольського краєзнавчого музею (до 85-ти річчя Маріупольського краєзнавчого музею) // Схід. - 2005.- № 1. - С. 44-48 (співавтор Р. Божко; авторський внесок - 0,5 д.а.).

23. Традиційна весняна обрядовість приазовських греків // Схід. - 2007. - №1 (79). - С. 61-63.

24. Хореографічне мистецтво греків Приазов'я як джерело вивчення етнічної історії // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Історія. - 2004. - Вип. 75. - С. 99-101.

25. Відображення етнокультурних контактів греків Приазов'я (на прикладі дослідження мовної ситуації греків - румеїв // Матеріали VІІ підсумкової (2004 р.) науково-практичної конференції викладачів. 4 лютого 2005 р. - Маріуполь, 2005. - С. 124-126.

26. О словообразовательном анализе в историко-этимологических исследованиях (на примере этнонима "тат", бытующего у урумов украинского Приазовья) // Материалы 2 итоговой научно-практической конференции преподавателей. - Мариуполь, 2000. - С. 75-77.

27. Практический комплекс по изучению этнического самосознания и этноязыковой ситуации среди греков Приазовья (урумов и румеев). -Мариуполь, 2003. - 15с.

28. Традиційна їжа греків Приазов'я як результат етнокультурних контактів з тюркськими народами // VІІІ Сходознавчі читання А. Кримського: Тези доповідей міжнародної наукової конференції (2-3 червня 2004 р.) . - К, 2004. - С. 85-87.

29. Теоретико-практичний комплекс по вивченню грецької спільноти Приазов'я. - Маріуполь, 2003. - 40с.

30. Трансформація традиційної культури греків Приазов'я // Розвиток еллінізму в Україні у ХVІІІ-ХХІ ст.: Зб. матеріалів міжнародної науково - практичної конференції (21-23 травня 2007 р.) / За заг. ред. К. Балабанова. - Маріуполь, 2007. - С. 201-203.

31. Этническая идентичность греков украинского Приазовья // Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва. Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції. - Маріуполь, 1999. - Т.1. -Ч. 2. - С. 385-388.

Размещено на Allbest.ru