Характеристика права в країнах античного світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальні характеристика права в країнах античного світу

правотворчий стародавній греція законодавство

Затвердження полісної системи мало результатом активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від релігійно-міфологічної оболонки. На зміну неписаним звичаям, тлумачення яких нерідко довільно здійснювалося світською або жрецькою аристократією, прийшов закон, який мав світський характер і був виражений звичайно в письмовій формі. Таким чином, право в античному світі, з'являється в своєму чистому вигляді як авторитетний і обов'язковий регулювальник полісного життя, позбавлений будь-якої містичної або релігійної сили. Але були й свої винятки. У Афінському праві спочатку також діяло звичаєве право, яке і в подальшому продовжувало відігравати досить важливу роль. Але з часом воно поступилося місцем закону. Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми правотворчості, супроводжувалося кодифікацією правових звичаїв, які склалися в архаїчну епоху.

Серед таких збірників, зокрема, Закони тирана Драконта в Афінах (біля 621 р. до н. е.), які були присвячені головним чином новій організації суду, покаранням за різні порушення священного й суспільного укладу. Вони скасували будь-які привілеї, в тому числі родової знаті, в сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин, зокрема, за крадіжку, навіть крадіжку овочів з городу, Драконт карав смертю.

Коли Драконта спитали, чому він за велику частину злочинів призначив смертну кару, він, як говорять, відповів, що «дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більшого». Тільки за посягання на недоторканність особи міг бути призначений штраф. Злочином вважалося нанесення образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду, тому скарги в суд могли подавати як потерпілі, так і їх родичі. Закони передбачали можливість примирення злочинця з рідними убитого або з тим, кому було заподіяно збиток. Формою реалізації цієї можливості стала компенсація, вид і розміри якої встановлювалися угодою сторін (або в худобі, або в грошах) -- вельми своєрідним інститутом додержавного афінського права. За деякими даними, закони Драконта (за винятком покарань за вбивства й тяжкі злочини) були скасовані Солоном у процесі проведення ним всеосяжної кодифікації афінського права. Як зазначав Солон, життя суспільства повинно регулюватися правом і законами, прийнятими при загальній згоді. В грецьких містах-державах у громадян з дитячих років виховувалася повага й навіть шана як до законів, так і до встановлених в них полісних порядків.

2. Джерела права стародавньої Греції

Пам'ятників давньогрецького права знайдено відносно небагато. До найдавніших нам відомих належать обширні фрагменти законів міста-держави Гортин на Кріті (V ст. до н.е.). Ці фрагменти стосуються сімейного та спадкового права, частково кримінального. Знайдено фрагменти законодавства багатьох інших грецьких держав, численні документи практики (договори купівлі-продажу, позики, поручництва, застави та ін.). Однак більшість інформації про грецьке право ми маємо з джерел посередніх, зокрема, з уже згадуваних епопей Гомера -- Іліади й Одіссеї, з творів істориків, зокрема, Геродота (V ст. до н.е.), Фукідідеса (V ст. до н.е.), Ксенофонта (У-ІУ ст. до н.е.), Діодора Сіцілійського (І ст. до н.е.), Плутарха (І-ІІ ст. н.е.), філософів Платона і Арістотеля.

Так, Арістотель написав ґрунтовну працю, присвячену Афінам -- "Афінська політія", де йдеться і про право. Важливим джерелом пізнання афінського зокрема і грецького загалом права є судові промови спеціальних промовців-ораторів. Вони виголошували їх самі або писали для інших. У цих промовах оратори покликаються на різні нормативні акти, а іноді наводять їхній зміст. Це промови Лізія (У-ІУ ст. до н.е.), Ізайоса (IV ст. до н.е.), Ізократа (V-IV ст. до н.е.), а особливо знаменитого Демосфена (IV ст. до н.е.). До нас дійшли 42 його судові та численні політичні промови. Однак повернімось до Афін. Отже, найдавнішим джерелом права в Афінах, безперечно, був звичай. Дуже часто покликався на звичай на ранніх стадіях своєї діяльності ареопаг, пристосовуючи ті звичаї, що походили з епохи первіснообщинного ладу, до нових умов, відповідно їх трактуючи. Поступово з'являється щораз більше законів. У 621 р. до н.е. в Афінах архонт Драконт уперше видав систематизовані писані закони. Найвірогідніше, вони були записом діючих норм звичаєвого права, які втілювали у судову практику. Не випадково джерела називають Драконта фесмофетом (архонтом-суддею) на відміну від Солона, котрого називають законодавцем (номотетесом).

Якщо це були звичаї, то їх пристосували до нових умов, аби захищати інтереси власників. їх запис, створення писаного права -- це наслідок посилення ролі міських торговельно-промислових кіл, які були в цьому зацікавлені, бо писане право обмежувало сваволю евпатридів, родової знаті, що монополізувала владу й судочинство. Закони Драконта до нас не дійшли, хіба що окремі їх фрагменти. Як зазначає Плутарх, вони славились своєю суворістю. Не тільки святотатцям і вбивцям, а майже всім іншим злочинцям загрожувала смертна кара, наприклад, за крадіжку овочів, плодів, предметів вжитку, навіть за лінощі та небажання працювати. Недарма деякі грецькі історики й оратори зазначали, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. Поряд зі смертною карою закони передбачали й тілесні покарання, штрафи, безчестя та ін. Було встановлено різницю між навмисним і випадковим убивством.

Якщо трапилось випадкове вбивство, то винний міг уникнути покарання -- він міг піти у вигнання або відкупитись у рідних убитого. Для розгляду таких справ Драконт створив колегію ефетів, а справи про навмисне убивство розглядали в ареопазі. З V ст. до н.е. основним джерелом права в Афінах стали закони. їх приймали тільки Народні збори і вони містили загальні, обов'язкові для всіх правила поведінки, діяльності. Від законів відрізняли псефізми, що стосувалися конкретних осіб, справ, предметів. Тексти багатьох законів дійшли до наших днів (на металах, камені, у викладенні пізніших істориків). Як же в Афінах регулювалися правовідносини людей? Як виглядали основні галузі та інститути права? Нагадаємо, що повністю правоздатними та дієздатними були лише повнолітні громадяни чоловічої статі, вільні, не обмежені в громадянських правах. До 18-річного віку громадянин не був дієздатним і перебував під опікою так званого киріоса, тобто опікуна в широкому розумінні цього слова: батька чи опікуна в правовому, буквальному розумінні. Щоправда, проти малолітнього чи неповнолітнього (до 18 р.) можна було внести скаргу, але у суді його представляв киріос.

Жінка завжди перебувала під опікою киріоса. Спочатку це був батько, якщо не було батька -- то повнолітній брат або його опікун, після одруження -- чоловік. Вдову опікував її повнолітній син. А втім, у Афінах жінка мала деяку обмежену дієздатність. Вона, зокрема, могла самостійно укладати угоди, якщо вартість предмета угоди не перевищувала рівновартості одного медимна зерна. Коли ж вартість предмета угоди була більшою, то вимагали згоди опікуна. Дочка, яка через відсутність братів спадкувала після смерті батька майно, не ставала його власницею; власником такого майна був тільки її син. Обмеженою була правоі дієздатність метеків.

3. Право власності і зобов'язальне право джерело

Регулювання майнових відносин. Афінське право не знало чіткої відмінності між речами. Але майно розподілялося на рухоме і нерухоме. Серед речових прав були відомі володіння й власність, причому приватна власність вважалася похідною від державної. Це стосувалось передусім земельної власності. Між державною й приватною земельною власністю існував органічний зв'язок -- приватна власність на землю вважалася провідною й своє походження вела від державної, а державна існувала в формі приватної. Тому, незважаючи на остаточне затвердження з часів Солона приватної власності, вона носила ще відбитки колишніх колективістських уявлень про спільність майна й вважалася такою, що надана державою. Архонти, вступаючи в посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами майна, що належало їм.

Регулювання зобов'язальних відносин. Афінське право розрізняло зобов'язання з договорів і зобов'язання з делікту -- спричинення шкоди. Були відомі такі види договорів: купівлі-продажу, найму, позики, підряду, займу, зберігання речей, товариства, доручення, комісійний договір. Основою виникнення договорів вважалася угода сторін, що не вимагала особливої формальності. Але найбільш важливі договори укладалися, як правило, в письмовій формі. В залежності від характеру договору відповідний документ підписувався або обома сторонами (договір купівлі-продажу), або однією іззобов'язаних сторін (договір позики). До реформи Солона невиконання договірних зобов'язань тягло за собою особисту відповідальність боржника. Після реформи засобами забезпечення договірних зобов'язань було визнано завдаток, поручительство третіх осіб і застава. Якщо від виконання договору відмовлявся покупець, він втрачав свій завдаток, продавець же був зобов'язаний повернути подвійну суму задатку.

При поручительстві матеріальні гарантії виконання договору брали на себе треті особи. Особливе значення в історії Афін мала застава землі -- іпотека, за якою закладена земля залишалася у володінні й користуванні боржника, позбавленого, однак, права розпоряджатися нею. При невиконанні зобов'язання боржником закладена земля переходила до кредитора. Закладені рухомі речі знаходилися у володінні кредитора, який міг їх продати, якщо боржник не виконав зобов'язання. Зобов'язання з деліктів виникали при нанесенні збитків майну (пошкодження або знищення майна, спричинення збитків тощо). Вони спричиняли компенсування збитків, а шкода, заподіяна свідомо, відшкодовувалася в подвійному розмірі. Відповідальність виникала й тоді, коли шкода була результатом дій підвладних осіб -- дітей, рабів. Раб міг бути переданий потерпілому в вигляді компенсації за заподіяний збиток. При нанесенні шкоди особі (а в деяких випадках і майну) виникала відповідальність за злочин.

Право власності. Спочатку приватна власність у Афінах була мало розвинена, оскільки зберігалася общинна, колективна власність. Проте у У-ІУ ст. до н.е. вона набула вже значного розвитку. Але і тоді ще не склалася уява про абсолютні права приватного власника, подібні до римських. Не виникло навіть таких термінів, які б означали ці права чи поняття власності взагалі. Термін ошіа означав майно, сукупність речей, благ, якими володів власник, але не право власності. Приватну власність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Недаремно кожен архонт, обійнявши посаду, оголошував, що зберігає за кожним громадянином те майно, яке йому належить. А земельні володіння називалися кіегоз -- жереб, що відображало колишні общинні порядки, коли землю надавали за жеребом. До того ж приватні власники, здебільшого багаті, були обкладені на користь держави, суспільства значними повинностями (літургіями, хорегіями та ін.), що означало, без сумніву, обмеження права приватної власності в інтересах усього суспільства. Це засвідчують часті експропріації державою у випадку надзвичайних обставин у громадян майна чи його частини.

Не знало грецьке право також розмежування понять і суті власності та володіння. Зате відомий поділ на різні види речей, зокрема, на рухомі й нерухомі. На рухомі речі індивідуальна власність з'явилася значно раніше. Власником рухомих речей міг бути як афінський громадянин, так і чужоземець. Власником нерухомих -- тільки афінський громадянин, а чужоземець -- лише після одержання спеціального дозволу. В Афінах громадянин міг набути нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему (землі, будівлі). Якщо ж набута власність знаходилась в іншому демі, то сплачували певний податок адміністрації цього дему. Набути власність можна було первинним або похідним способами. Первинний -- це коли річ раніше не була чиєюсь власністю. Похідний -- коли річ раніше вже перебувала у чиїйсь власності. Похідні способи -- це купівля, обмін, дарування тощо. При похідних способах обидві сторони діяли на підставі публічної угоди: наявність свідків або укладання угоди в присутності відповідного урядовця, публічне оголошення або реєстрація факту набуття речі у спеціальних реєстрах. Право власності охоронялось декількома позовами. Один з них -- це позов власника майна до володільця (скажімо, орендатора) про сплату домовленої ціни за оренду чи стягнення прибутків за користування майном. Ще одним видом позову, складнішим, був позов про власність.

Можливо, що це стадії однієї процедури: якщо першого позову виявилось недостатньо для захисту права власності, то подавали другий. Для першого -- достатньо було мати свідків або подати письмову угоду, для другого існували складніші докази. Власник майна мав ще третю можливість, щоб захистити свої права, а саме: він міг подати спеціальний позов про порушення володіння його майном з боку інших осіб. Сторона, яка програла справу, сплачувала ще й штраф на користь держави. Такий своєрідний позов міг подавати, наприклад, власник поля, якщо хтось заважав йому обробляти поле чи збирати врожай.

Зобов'язальне право.Грецьке право розрізняло два види зобов'язань -- добровільні та примусові, які виникали відповідно на підставі договору (угоди) або правопорушення (делікту). Договірні зобов'язання. Поняття договору Арістотель розкрив у "Риториці", зазначаючи, що договір -- це начебто спеціальний закон, який пов'язує між собою особи. Кількість договорів не була обмежена. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла слугувати підставою договірного зобов'язання. Спочатку жодної спеціальної форми укладення договорів не існувало -- достатньо було лише згоди сторін. Особливо це стосувалося простих угод, наприклад, купівлі продуктів на ринку. Однак у подальшому з метою полегшення доказу факту, укладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст договорів підписували обидві сторони. З'явився й інститут свідків. Нарешті, договір можна було укласти в присутності урядовця, зареєструвати його у спеціальних книгах. Отож, форму укладення договору обирали самі сторони. Формалізм порівняно швидко зник з афінського права, хоч, напевне, він мав місце на ранніх стадіях його розвитку (в гомерівський період, наприклад, велике значення мало виголошення певних сакраментальних слів, формул). Невиконання договірних зобов'язань до появи реформ Солона тягнуло за собою особисту відповідальність боржника, котрому загрожувало боргове рабство. Згідно з реформами Солона, встановлено лише майнову відповідальність. З'явилися й способи забезпечення виконання зобов'язань -- завдаток, застава, поручництво. Завдатком називали суму, яку виплачувала одна сторона іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору.

При невиконанні зобов'язання:

а) стороною, яка дала завдаток, вона його втрачала;

б) стороною, яка його отримала -- повертала у подвійному розмірі.

Другим способом забезпечення інтересів кредитора була застава. В заставу боржник міг давати рухомі або нерухомі речі. Рухомі речі, здебільшого, передавали у володіння кредитора, який зберігав їх у себе до сплати боржником боргу (а після сплати повертав). Прибутки від такої речі (якщо такі були) кредитор присвоював собі як відсотки за позичене. При невчасній сплаті боргу кредитор міг ці речі продати, компенсуючи позичене, а решту віддати боржникові.

Щодо нерухомостей, наприклад землі, то вони могли або залишатися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кредитора, який мав право використовувати, навіть здавати їх в оренду, одержуючи від орендарів за це платню. Щоправда, здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника. Така застава дістала назву іпотека. Боржник не міг своє заставлене майно подарувати, продати чи своїми діями заподіяти цьому майну якусь шкоду. При несплаті боргу нерухомість переходила у розпорядження кредитора, який міг її продати, погасивши кредит. Третім способом забезпечення виконання зобов'язань було поручництво. Третя, стороння особа, брала на себе відповідальність за своєчасну сплату боргу боржником. Це зазначали у договорі. У випадку невиконання боржником зобов'язання кредитор міг звернутися з позовом до поручника, який повинен був повністю або частково (залежно від умов договору) віддати позичене.

Купівля-продаж. Цей договір укладали у вигляді простої неформальної угоди сторін. Предметом договору могли бути різні рухомі та нерухомі речі, не вилучені з обігу, раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся, договір вважався недійсним. Винятки допускали тільки щодо конфіскованого майна. Укладення договору приводило до безпосереднього, без зайвих формальностей переходу права власності на річ до покупця. Однак попередньою умовою цього переходу була виплата домовленої оплати. Якщо цього не зробили або суму виплачували не повністю, то до повної оплати власником речі залишався продавець. Однак навіть у такому випадку ризик випадкової загибелі речі брав на себе покупець. Отже, покупець залежно від умов договору повинен був виплатити продавцеві одразу всю встановлену за річ суму або сплачувати її частинами. Це допускалося. Продавець був зобов'язаний передати річ з усіма її приналежностями покупцеві й гарантувати неможливість її вилучення у покупця третіми, сторонніми особами.

Насамперед це стосувалося нерухомостей. Крім того, на випадок продажу землі, будівель тощо сторони мусили повідомити про свій намір властям, котрі вивішували відповідне оголошення на агорі або про це доводили до відома громадськості через герольдів. У такий спосіб виясняли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати. Чи була відповідальність продавця за приховані недоліки речі -- невідомо. Відомо тільки те, що в Афінах існував закон, який передбачав відповідальність за продаж хворого раба. Цей закон передбачав, крім того, можливість для покупця у такому випадку розірвати укладений договір. Договір позики був також поширений у Афінах. Він укладався в письмовій або усній формі в присутності свідків. Жінка без згоди опікуна не могла укладати цього договору -- ні як кредитор, ні як позичальник. Предметом договору позики були переважно речі, визначені родовими ознаками -- вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). В більшості випадків цей договір передбачав сплату боржником відсотків. У Афінах, як і в інших грецьких державах, процвітало лихварство. Були навіть спеціальні банкіри (трапезити), котрі займалися майже виключно кредитними операціями. Займалися ними і храми. Нормальним вважалося стягнення 12-18% на рік, хоч часто розмір відсотків досягав 25 і навіть 30%.

При невчасній сплаті відсотків практикувалося нарахування відсотків на відсотки. Відомою була і безвідсоткова позичка: позичка у друзів для викупу з полону, оплати штрафу тощо. Позичене слід було повернути одноразово або частинами. Кредитор і в цьому випадку мав право на судовий позов (у випадку неповернення боргу). Взяте у позику боржник повинен був повернути у зазначений у договорі строк. При простроченні сплати боргу кредитор, по-перше, міг звернутися в суд з позовом до боржника. По-друге, якщо боржник мав поручника, -- то до поручника. По-третє, якщо у договорі було передбачено, що кредитор самостійно може задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він це робив сам (ніби судове рішення відбулося). Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (до них належали й раби) і нерухомих речей та наймання послуг (рабів, худоби, судна, будівлі, землі та ін.).

Зокрема, був поширений договір наймання будинків метеками, оскільки вони як іноземці не мали права купувати нерухомість на території Афінської держави. Наймали майстерні чи підприємства разом з рабами, земельні ділянки, сади.Договір укладали зазвичай у письмовій формі, його підписували сторони і свідки. Згідно з договором, наймодавець зобов'язувався надати на певний час у користування наймача якусь річ. Вона мала бути якісна, гарантована від будь-яких претензій з боку третіх осіб. Наймодавець не міг (і це часто передбачалось у тексті договору) продати цю річ третій особі до закінчення терміну договору. Основне зобов'язання боржника -- це своєчасне внесення обумовленої платні, яка, зокрема за землю й будівлі, була достатньо високою (іноді становила 7-8,5% вартості нерухомості щорічно). При несвоєчасній сплаті орендної плати власникові надавали право звернутися до суду або самому вжити заходів для вигнання недобросовісних наймачів (розібрати дах, познімати вікна, двері тощо). Наймач був зобов'язаний ставитись до найнятої речі як добрий, уважний господар, а після закінчення договору повернути річ у такому ж стані, в якому він її отримав. Строк, на який укладався договір, встановлювали самі сторони. Відомим було і безстрокове наймання (землі, будівель). Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок.

Щодо особистого наймання, то такий договір поширення не набув, бо в Афінах здебільшого використовували працю рабів, а не найнятих робітників. Однак договори особистого наймання в ті часи відомі, зокрема в сільському господарстві, домашньому господарстві, для надання різного виду послуг, особливо кваліфікованих (лікаря, будівельника тощо). Наймані робітники споруджували громадські будівлі, храми, кораблі та ін. Наймач повинен був забезпечити найнятого роботою та оплатити його працю (поетапно або після повного її виконання -- залежно від умов договору), а найнятий -- сумлінно і якісно виконати працю. Обидві сторони для захисту своїх прав та інтересів могли звертатись до суду. Дещо відрізнявся від договору наймання договір підряду. Будь-яка особа чи група людей укладала договір на виконання громадських робіт, наприклад, проведення каналу, будівництво чи ремонт будівлі, дороги, осушення боліт тощо.

Ця особа могла, в свою чергу, наймати робітників, спеціалістів, забезпечувати їх будівельними матеріалами, але не вони несли відповідальність перед замовником за якість і своєчасність виконаної роботи, а підрядчик. Договір зберігання речей (поклажа). За цим договором особа віддавала іншій на безоплатне зберігання певну річ без права користування нею. Особа, котра прийняла річ, була зобов'язана добросовісно берегти її і повернути власнику за першою його вимогою. Якщо зберігач відмовлявся повернути річ, власник її міг звернутися до суду. В свою чергу зберігач міг вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав, зберігаючи річ. Своєрідним різновидом цього договору було передавання на зберігання грошей банкірам (трапезитам). Вони могли користуватися грішми, повертаючи за вимогою вкладни

4. Шлюбно-сімейне та спадкове право

Регулювання сімейно-шлюбних відносин. Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов'язковим, однак безшлюбність не спричиняла покарань. Він укладався за допомогою договору між нареченим і главою сім'ї нареченої. Наречений був зобов'язаний сплатити за наречену.

Розрізнювалися дві форми укладання шлюбу:

а) енґіесіс (engiesis) -- звичайний договір нареченого з батьком або покровителем нареченої;

б) епідікасія (epidikasia) -- укладання шлюбу перед посадовою особою або судом.

Остання форма застосовувалася лише в деяких виняткових випадках:

* при видачі заміж дівчини-спадкоємиці (epikleros -- єдина дочка-спадкоємиця);

* при видачі заміж дівчини, дочки особи, яка стала їй батьком,

* при одруженні усиновленого.

В «демократичних» Афінах жінка знаходилася під владою батька або чоловіка. Положення її в сім'ї було приниженим. Розлучення для чоловіка було вільним, для жінки досить ускладненим. Влада батька над дітьми до Солона практично нічим не обмежувалася (він міг навіть продати сина в рабство). Згодом вона слабшала, але залишалася значною. Діти зобов'язані були коритися батькові, він міг позбавити сина спадщини за непокору, а дочку видати заміж на свій розсуд. Регулювання спадкових відносин. Успадкування здійснювалося за законом і за заповітом. Згідно із законом, спадкоємцями першої черги були сини. Дочки могли отримати спадщину лише при відсутності сина вмерлого батька. Позашлюбні діти були позбавлені спадковних прав. При відсутності прямих спадкоємців успадковували бокові родичі. Успадкування за заповітом з'явилося за часів реформ Солона. Заповіт вважався дійсним, якщо при його складанні заповідач знаходився в здоровому глузді й не зазнавав фізичного або психічного насильства. Заповідати мав право лише той, у кого не було законних дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, прийомні сини.

Вступ у шлюбв Афінах був обов'язковим. Платон згадує про закон, який зобов'язував громадян укладати шлюб..Небажання одружуватись, однак, не каралося, а розглядалося як лихо, нещастя, оскільки безшлюбність призводила до припинення роду, культу предків. Безшлюбність не давала можливості займати деякі державні посади, наприклад, архонта-базилевса, стратегів та ін. Важливе значення мала форма укладення шлюбу. Законним, особливо з часів Перікла, вважали тільки шлюб між повноправними афінськими громадянами. Одруження з негромадянами, чужггацями засуджувалось. Шлюбний вік для чоловіків був встановлений 18 років, тобто з досягненням повноліття і прийняттям у члени дему; для жінок -- 14 років. Платон у своїх працях, однак, висловлює думку, що для жінок найкращим для шлюбу є вік від 16 до 20 років, для чоловіків -- 30-35 років; Арістотель -- відповідно 17-18 та 35-37 років.

У гомерівську епоху шлюб укладали у вигляді договору між батьком нареченої та нареченим про купівлю дівчини. Наречений платив батькові дівчини чи її опікунові худобою, золотом та іншими цінними речами, а батько, в свою чергу, робив нареченому подарунок. Сліди договірної форми укладення шлюбу зберігаються і в пізніші часи. Першим і головним актом була угода, укладена між майбутнім чоловіком нареченої та її батьком чи опікуном. Наречена грала пасивну роль, її не питали згоди. Платня за наречену -- гедна -- і далі була необхідною умовою укладення угоди. Обов'язковою була також присутність свідків. У процесі укладення угоди узгоджувався розмір приданого нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила з-під влади батька під владу чоловіка, який ставав її опікуном.Доповненням угоди була шлюбна процедура (гамос), поєднана з різними церемоніями, переважно релігійного характеру. Крім цієї, найпоширенішої форми одруження, існувала ще одна, коли шлюб оформлявся в присутності державних урядовців або в суді. Цю форму застосовували в особливих випадках: при виході заміж доч-ки-спадкоємиці, при одруженні усиновленого. Дівчина-спадкоємиця (якщо у батька не було синів), згідно з афінсь-ким правом, мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля чи інше майно не потрапили до чужого роду (деми).

Перешкодою до укладення шлюбу були: близька спорідненість по висхідній і низхідній лініях, між братом і сестрою. Між ними допускався шлюб, якщо спільним був батько, а різні матері. Афінська сім'я була моногамною (парною), при цьому дружина займала у ній другорядне становище. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинями, відвідування гетер -- жінок легкої поведінки. Такі зв'язки не мали жодних правових наслідків. Дружина повністю підпорядковувалась волі чоловіка, вела замкнений спосіб життя. Вона мешкала в окремій, жіночій частині будинку, куди не допускали сторонніх чоловіків. Виходили жінки з дому тільки у супроводі рабинь чи служниць. Інтереси дружини обмежувались турботами про сім'ю, колом домашніх справ, управлінням рабинями.

Припинення шлюбу наставало у зв'язку зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення чоловіка громадянських прав (атімія) та через розлучення. Розлучення для чоловіка не становило труднощів. Він міг у будь-який момент, без жодних формальностей відіслати дружину до батьків чи опікуна, повертаючи, однак, її придане. Якщо ж розлучення було зумовлене негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловгк міг пробачити провинність дружини, але йому в такому випадку (якщо він все-таки не прагнув розлучення) загрожувало позбавлення громадянських прав (атімія). Дружина, бажаючи розлучення, мусила звернутись з письмовою скаргою до архонта-епоніма, який і вирішував цю справу. Підпорядковане становище жінки в сім'ї дуже ускладнювало її домагання розлучитися із чоловіком. Чоловік міг (за згодою дружини) видати її заміж за іншого. Так, Перікл (за свідченням Плутарха) віддав свою дружину другові, а банкір Сократ видав заміж за вільновідпущеника Сатира. Навіть перебуваючи у шлюбі, дружина підлягала, крім влади чоловіка, ще й владі батька (чи опікуна). Майнові відносини подружжя були такими: придане залишалося власністю дружини, чоловік лише ним управляв.

Воно переходило у спадок дітям. Для забезпечення його цілісності встановлювали заставу (іпотека) майном чоловіка. Якщо сім'я дітей не мала, то придане після смерті дружини повертали її батькам чи спадкоємцям. Предметами (речами) особистого вжитку дружина розпоряджалась сама. Влада батька над дітьми також була дуже великою. Впродовж перших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це його дитина. Тільки після визнання дитини батьком вона ставала членом сім'ї. До Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей у рабство за борги. Солон ліквідував це право, але визнав право батька вигнати дитину зі сім'ї за недостатню повагу, публічно зректися її.

У такому випадку сина виключали зі списку членів деми, позбавляли права спадкування батьківського майна. Батько міг віддати дитину на виховання в іншу сім'ю, міг призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка та ін. Навіть дорослі діти, які мали сім'ї, повинні були слухати батьків, поважати їх, при потребі -- утримувати. За невиконання цих обов'язків їх могли притягнути до відповідальності. Відомим було усиновлення (удочеріння), на яке мали право повноправні, дієздатні громадяни, котрі були бездітними або мали тількидо-чок. Усиновлювати можна було тільки при житті або в заповіті. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то усиновлення все одно залишалося дійсним, а усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми -- і спадкував майно батьків нарівні з ними. Не мав права усиновлювати той громадянин, який сам був усиновленим. Здебільшого усиновлення мало, на меті збереження у сім'ї родинного майна, традицій, вшановування культу родинних богів, принесення жертв богам і померлим предкам тощо (це могли робити тільки чоловіки).

Усиновлення спричиняло вихід усиновленого з фратрії і дему попередньої родини, припинення спорідненості, звільнення від будь-яких попередніх обов'язків. Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною згодою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й односторонньо, з власної ініціативи, але тільки тоді, коли залишав названому батькові свого сина. Поширена була й опіка, яку встановлювали над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису в заповіті або урядово (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити навчання і здобуття професії, захищати його інтереси, управляти його майном. Опікуна за невиконання чи недобросовісне виконання обов'язків можна було притягнути до відповідальності. Таке право мала родина підопічного або архонт-епонім. Опіка закінчувалася з досягненням підопічним 18 років і прийняттям його до складу дему або з одруженням дівчини. Опікун звітував про свою діяльність. Упродовж п'яти років після припинення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.

Спадкове право. На ранніх етапах розвитку афінське право знало тільки спадкування згідно зі законом. Реформи Солона встановили й спадкування за заповітом. Отже, згідно зі законом, спадок мали передусім сини померлого. Дочки при наявності синів не спадкували. Однак вони мали право при виході заміж на отримання від братів приданого. Між синами майно ділили порівну. Вони не могли відмовитись від спадку. Якщо син помер до отримання спадку, то його частку спадкували його сини. При відсутності синів майно батька спадкували дочки. Позашлюбні діти прав спадкування не мали. Закон дозволив виділяти їм з батьківського майна не більше ніж по одній тисячі драхм. Якщо померлий не мав дітей, то спадкували майно його бокові родичі -- передусім брати і племінники (при їх відсутності -- сестри й племінниці); потім -- дядьки, двоюрідні брати та їхні діти. Чи мали право спадкувати батько та дід померлого -- науці не відомо. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії виключали родичів дальших ліній.

Спадкування за заповітом передбачало такі умови: заповідач повинен був бути дієздатний і правоздатний, при здоровому розумі, не складати заповіту під фізичним чи психічним примусом. Заповідати майно міг тільки той громадянин, у якого не було дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні й жінки, як і усиновлений син. Не мали права заповідати й особи, що обіймали державні посади, пов'язані з матеріальними засобами, аж до затвердження 'їх службових звітів. Якщо у спадкодавця була дочка, то він міг заповідати майно сторонньому, але за умови, щоб той одружився з нею (або з однією з них), а іншим виділив придане. Заповіт укладали в присутності свідків у письмовій чи усній формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі чи властям. Заповідач міг у будь-який момент відкликати (анулювати) свій заповіт.

5. Кримінальне право і процес

Афінське право в питаннях про злочини й покарання зберігало багато пережитків родового ладу. Про це свідчить те, що вбивство розглядалося як справа родичів вбитого, а не держави. Вважалася припустимою операція, згідно з якою вбивця був зобов'язаний сплатити відшкодування збитку родичам убитого. За відсутністю найближчих родичів вбивця сплачував десяти членам тієї фратрії, до якої належав убитий. У тих випадках, коли родичі порушували переслідування проти вбивці, їх позов мав характер приватного обвинувачення діке (dike), а не обвинувачення, що стосувалося інтересів держави ґрафе (graphe). Вбивця міг уникнути покарання, добровільно відправившись у вигнання. Однак, у разі повернення, він вважався таким, що стоїть поза законом і міг бути вбитий безкарно. Відмінність двох форм карного обвинувачення -- dike і graphe пояснюється тим, що афінська держава вийшла безпосередньо з первіснообщинного ладу. В обох випадках обвинувачення порушувалося й підтримувалося потерпілим. Однак при dike обвинувач вимагав відшкодування збитку або штрафу, і лише при graphe справа йшла, власне, про покарання винного.

Злочини. Афінське право розрізняло злочини, націлені: а) проти держави, і б) проти особистих інтересів. а) Найбільш тяжкими вважалися такі злочини, як державна зрада; обман народу; образа богів; внесення протизаконних пропозицій в народні збори тощо. Зрада, у випадках коли дії винної сторони створювали серйозну небезпеку для держави й державного устрою, давала підставу для обвинувачення в ейсанґелії (eisangelia), тобто в державній зраді. У ряді випадків поняття зради зливалося з поняттям «обман народу». «Обман народу», що виражався, наприклад, в «нечесній» поведінці оратора в народних зборах, також міг спричинити процес про ейсанґелію. Помилковий донос у справах про політичні злочини давав підставу притягнути донощика до суду за обвинуваченням в сикофантії.

Образа богів, безбожжя, нечестивість вважалися важкими державними злочинами, оскільки релігійна ідеологія і культ в Стародавній Греції були тісно пов'язані з державою. Релігія ж мала державний характер. Іншу групу злочинів складали злочини проти сім'ї. Вони переслідувалися в одних випадках в порядку приватного обвинувачення, а в інших -- в порядку обвинувачення, що представляло державний інтерес. Злочином вважалося погане ставлення дітей до батьків, опікуна до сиріт, родича до дочок-спадкоємиць. При цьому збиток, заподіяний майну вказаних осіб, прирівнювався до поганого поводження з особою й також давав підставу для висунення відповідного звинувачення. Зрада дружини давала чоловікові право убити винного на місці. Якщо ж чоловік не вчиняв розправи, проти винного могло, бути висунуте обвинувачення в порядку graphe. Однак, якщо це обвинувачення виявлялося необґрунтованим і чоловік затримував людину невинну, то можливим було зустрічне обвинувачення з приводу необґрунтованого притягнення до відповідальності. Карне переслідування застосовувалося у випадку викрадення дівчини, причому скаржнику надавалася можливість вибирати в цьому випадку між dike і graphe. Публічний позов (graphe) був передбачений і для обвинувачення в звідництві. б) Злочинами проти особи, крім вбивства, вважалися: нанесення ударів, лайка, наклеп, образа тощо. Навмисне нанесення ран каралося вигнанням з конфіскацією майна.

При крадіжках покарання було різне, залежно від того, чи був злодій захоплений на місці крадіжки, чи ні. Якщо злодій був впійманий на місці злочину, його можна було піддати ув'язненню, а нічного злодія в цьому випадку -- навіть убити. Якщо ж злодієві вдавалося сховатися й обвинувачення пред'являлося через деякий час після крадіжки, злочин міг дати підставу для graphe лише в тому випадку, якщо крадіжка була здійснена на базарі, в бані або іншому будь-якому громадському місці. В інших випадках пред'являвся позов dike, що загрожував винному штрафом в розмірі не більше подвійної вартості вкраденої речі.

Покарання. В Афінах застосовувалися такі покарання: Смертна кара призначалася при найбільш серйозних злочинах, таких, як умисне вбивство, державна зрада, безбожжя. При цьому засуджений міг виконати вирок сам, прийнявши отруту. Іноді для цієї ж мети йому пропонували на вибір меч або мотузку. Продажем в рабство каралися «професійні» розбійники і грабіжники. Позбавлення волі застосовувалося тільки як міра з метою попередження втечі. Покарання для рабів і вільних були не однакові. У тих випадках, коли вільний звільнявся, сплативши невеликий штраф, раб зазнавав тілесного покарання (воно застосовувалося лише для рабів). Звичайними покараннями вільних були штрафи й конфіскації. Широко застосовувалося як покарання безчестя -- атимія, яка полягала у звичайному позбавленні деяких політичних прав і супроводжувалася в ряді випадків конфіскацією майна. Іноді атимія означала повне позбавлення прав, в тому числі права звернення зі скаргою до суду.

Судовий процес Починати судові справи могли лише повноправні афінські громадяни. Інтереси жінки й неповнолітнього в суді представляв глава сім'ї, метека -- його простат (покровитель), раба -- його володар. Процес dike починався після подання заяви потерпілого або його законного представника -- кіріос (kyrios). Людина, яка почала процес, могла його припинити, не довівши справи до винесення рішення. Процес graphe починався за заявою будь-якого повноправного громадянина, незалежно від того, були порушені його особисті інтереси чи ні. Людина, що почала процес graphe, мала довести справу до кінця під загрозою штрафу в 1000 драхм. Ніякої матеріальної користі у разі виграшу справи вона не отримувала. Виняток складали справи про порушення фінансових прав держави, про незаконне користування державним майном, про несумлінну опіку. В цих випадках скаржник отримував частину майна, яке конфісковувалося, або частину накладеного на винного штрафу. В разі програшу справи він підлягав штрафу в 1000 драхм, якщо при винесенні рішення на його користь голосувало менше однієї п'ятої частини з числа суддів.

Вигоди, що створювалися для обвинувачів в деяких видах процесів, спонукали окремих афінян спеціально займатися доносами, що призвело до утворення особливого розряду професійних донощиків -- сикофантів, які викривали різного роду зловживання, але, разом з тим, досить часто не зупинялися й перед сумнівними обвинуваченнями. Виклик обвинуваченого або відповідача в суд здійснювався не органами держави, а самим обвинувачем (позивачем), який перед свідками закликав обвинуваченого або відповідача з'явитися в призначений день і годину в суд, точніше, до тієї посадової особи, яка давала напрям справі. При нез'явленні справа слухалася заочно. Посадова особа, що отримала скаргу, передусім, сама проводила розслідування справи -- анакрісіс (anakrisis). При цьому обвинуваченому (або відповідачеві) належало право представити свої письмові заперечення проти розгляду справи по суті. З розгляду цих заперечень, якщо вони поступали, і починалося розслідування справи. Відповідач міг послатися на те, що його справа вже одного разу розбиралася раніше, або що претензія позивача погашена давністю, або що справа почата не в тому порядку, в якому слід було її розглядати, або не у тієї посадової особи, у якої належало. Якщо протест визнавався ґрунтовним, справа припинялася після розгляду протесту. Якщо ж з боку обвинуваченого (відповідача) не було заперечень в порядку paragraphe, суддя переходив до розслідування справи по суті. Сторони представляли всі необхідні у справі докази, наприклад, документи, показання свідків, закріплюючи свої твердження клятвами.

Свідками могли виступати не тільки вільні, але й раби. Однак, як вже було зазначено, допит рабів здійснювався під тортурами (биття батогами, підвішування на сходах, залиття носа оцтом тощо), які відбувалися в присутності обох сторін. Жінки й неповнолітні не могли давати свідчення. Після закінчення попереднього розслідування всі докази, в тому числі й записи показань свідків, бралися в особливі мідні або глиняні судини -- ехини, на які ставилася печатка, після чого не можна було вже представляти нових доказів. При подальшому розгляді справи мали посилатися лише на докази, укладені в ехині. Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням, під час якого судді виносили рішення. При рівності голосів, яка могла вийти, якщо суддя утримувався від голосування (клав обидва камінчики в одну і ту ж судину), підсудний вважався виправданим.

Оскільки не у всіх справах покарання було передбачене законом, то нерідко за виголошенням звинувачувального вироку відбувалося голосування відносно міри покарання. Пропозиції могли робити як обвинувач, так і обвинувачений. На присудження й вироки допускалася апеляція до геліеї. До геліеї можна було апелювати навіть на рішення народних зборів, які виконували в деяких випадках судові функції. Її рішення були остаточними і оскарженню не підлягали. Домогтися їх перегляду можна було лише в тому випадку, якщо засудженому вдавалося довести шляхом порушення нового процесу той факт, що більше половини свідків свідчили про помилку, або якщо виявлялося, що він не був викликаний на суд або не з'явився до суду з поважної причини. Для виконання рішення відповідачеві призначався термін. При несплаті в цей термін позивач міг захопити майно боржника, а якщо зустрічав при цьому опір, починав процес про виконання рішення, програш якого відповідачем призводив до штрафу на користь скарбниці, який дорівнював сумі позову.

Размещено на Allbest.ru