Історія українського державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни: «Історія українського державотворення»

Тема: Вплив українських політичних партій та громадських організацій на державотворчий процес в кінці ХІХ - початок ХХ ст. на українських землях, які перебували у складі Австро-Угорської держави

Київ 2013

ВСТУП

Питання державотворчих процесів на українських землях, що тривалий час були відірвані від Наддніпрянської України та входили до складу Австро-Угорської держави, викликає особливий інтерес. Вивчення специфіки походження та подальшої еволюції ідеї українського державотворення у цьому регіоні у період другої половини ХІХ - початку ХХ століття дає змогу більш повно реконструювати розвиток теорії і практики українського державотворення загалом, визначити вплив набутого досвіду на розбудову сучасної української держави та громадянського суспільства.

Так, незважаючи на відрив від основної української території, населення України Австро-Угорської держави також перебувало у процесі пошуку своєї громадянської і державницької культури. Не втрачаючи споконвічних традицій, місцеві українці стали активною громадською і політичною силою у руйнації світових імперій початку ХХ ст.

Так, власну внутрішню логіку мав розвиток ідей українського державотворення на західноукраїнських землях. Питання ролі Галичини, як «українського П'ємонту» цікавила, зокрема, таких видатних вчених як М. Грушевський [1], С. Дністрянський [2], В. Старосольський [3] та ін.

1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА АВСТРО-УГОРЩИНИ

У результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 році Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. - Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 року. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786-1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.

Під час революційних подій 1848-1849 рр. населення Буковини брало участь у низці селянських повстань, які очолював Лук'ян Кобилиця, обраний депутатом австрійського парламенту. У 1848 р. в Буковині було скасовано панщину, що сприяло піднесенню національно-культурного руху українського населення, який особливо посилився після утворення у 1869 р. товариства «Руська Бесіда» у Чернівцях. Після визнання 1862 року Буковини окремим коронним краєм Австрійської імперії, їй було надано адміністративну автономію. На чолі краю стояв президент, який управляв за допомогою крайового сейму та крайового виділу. Урядовою було встановлено німецьку мову. Українці увійшли до складу крайового сейму лише з 1890 року. 3 1880-х років на Буковині розпочалося справжнє українське відродження, яке очолили представники народовського напрямку в суспільному русі - Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Є. Лігуляк, Микола Василько. політичний державотворчий виступ партія

«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії. Воно постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої.

До речі, Галіція і Лодомерія - латинські назви українських етнічних земель Галичини і Волині, на які претендували угорці. З 13 по 18 століття угорські правителі коронувалися «королями Галичини та Лодомерії». У пізньому середньовіччі австрійські Габсбурги зайняли угорський трон і успадкували територіальні претензії своїх попередників. Для реалізації цих претензій і було створене нове «королівство». Австрійці контролювали лише Галичину і Західну Волинь. Центр «Лодомерії» -- Володимир-Волинський -- залишався за Росією.

1775 року до королівства була приєднана Буковина, відвойована у Османської Порти.

1795 року, завдяки ліквідації Речі Посполитої, Австрія приєднала до себе Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та значну частину східних етнічно польських територій. Це приєднання змінило в подальшому географічний зміст поняття «Галичина». Українські етнічні землі, тобто історичну Галичину, стали називати Східною Галичиною, а малопольські території - Західною Галичиною.

1809 року вони всі, за винятком Кракова і Люблінської землі, увійшли до складу королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини. 1815 року воно поповнилось Тернопольским краєм, яким поступилася Російська імперія. 1846 року королівство поповнилось вільним містом Краків, але 1849 року позбулося Буковини, що була виділена у окрему адміністративну одиницю.

Краків увійшов до складу королівства як Велике Князівство Краківське. Окрім нього до Галичини приєднали князівства Освенциму та Затору.

2. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЛИ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Поступове ствердження австрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активності населення всіх територій Австро-Угорської імперії. Розгортання українського національного руху в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення до України і українства російського царського уряду, який заперечував окремішність існування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційну ідеологію.

4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І затвердив нову конституцію імперії. У статті 77 березневої конституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції. Особливе значення для українського населення мала конституційна норма, яка проголошувала, що поляки і руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронному краї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження і розвитку своєї народності і своєї мови [5].

21 грудня 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі і на Західно-українських землях, до жовтня 1918 р. Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мав важливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що «всі громадяни рівні перед законом», а стаття 3 - що «державні посади однаково доступні для всіх громадян» при набутті ними прав австрійського громадянства [6].

Виняткове значення мала стаття 19 цього закону, яка встановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах; кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актів державного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючи потреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідні елементи своєї освіти.

Конституція 1867 р. надала всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі, хоч і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі [7].

3. ВПЛИВ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС

Головною проблемою українського національного руху в Західних землях України під владою Австро-Угорської імперії залишалася відсутність у системі політичних цінностей українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно - культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху.

Розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Західної України в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації.

Зазначеним процесам сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Західній Україні була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Західній Україні для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками [5].

Крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, існували моделі української державності у державно-правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалюють політико-правову думку Західної України середини XIX століття.

Західно-українське москвофільство (русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з «великоруським» - «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше - ідеї самостійної національної держави. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і української мови взагалі не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливість використання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалися з російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політики примусової асиміляції українського населення, яку насаджувала на західноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія.

Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували на той момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною.

Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Західної України, зокрема Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців - Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу [8].

Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового «Кобзаря». У містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство «Просвіта», покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. - Товариство ім. Шевченка. Його мета - сприяти розвитку української мови і літератури. У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були «Правда» і «Діло»), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники-наддніпрянці.

Існувала і така течія в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якому брала участь певна частина української інтелігенції та представників інших груп українського населення Західної України і якому досі історико-правова наука не приділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому вигляді висловив, зокрема, анонімний автор у брошурі «Генте Рутгенус націоне Польонус - основа згоди в народі», в якій йшлося про визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців від ідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільські настрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі. Але провал політики «Нової ери» дискредитував ідею українсько-польського порозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течія втратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це, слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство було одним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхом створення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалися домогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборності нації [9].

Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українському національному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм за традиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство). І австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинувачення у зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуванні національної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановки перед суспільством української національної проблеми, у формулюванні національних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу. Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху і сформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шлях побудови майбутньої української держави через політичну автономію в складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеї самостійної соборної української держави.

4. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ ТА ВИСТУПИ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ ХІХ СТ

У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не змінювали на краще тяжке становище народних мас, народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши «нову еру» у відносинах з австрійськими правлячими колами і польською шляхтою.

25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сейму виклав їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признавання самостійності своєї народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик, свою народність,-- вірність для австрійської держави, пануючої династії,-- вірність для греко-католицької церкви, умірений лібералізм -- і наконець, старанне о розвій селянства і міщанства».

У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій.

У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гасло самостійної, незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «де б усі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але в програмі-мінімум ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці (краї) -- українську і польську, які мали б широку автономію.

УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тоді була «нацією властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом «свій до свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мови в адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриття українського університету у Львові, кількох українських гімназій, загального виборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп [10].

Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856--1916), М. І. Павлик (1853--1915) і О. С. Терлецький (1850--1902). Франко походив з сім'ї селянина-коваля, Павлик -- з сім'ї селянина-бідняка, Терлецький -- з сім'ї священика. Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали також такі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М. Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик (1855--1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти, стала читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї серед селян і робітників [11].

І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.

Іван Франко і його товариші викривали несправедливість капіталістичного ладу, шукали соціального ідеалу і в цих пошуках зверталися до праць соціалістів, в тому числі й праць Маркса та Енгельса, проповідували необхідність переходу до соціалізму. Але разом із тим, Франко, особливо на схилі літ, дуже критично став підходити до уявного майбутнього соціалістичного суспільства, вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнітити людину й завести авторитарно-тоталітарний режим.

І. Франко та М. Павлик взяли активну участь у створенні в 1890 р. «Русько-української радикальної партії», яка виражала й відстоювала інтереси широких мас селянства. Вона видавала журнали «Народ» та «Хлібороб» і газету «Громадський голос».

Програма, схвалена радикалами на їх першому з'їзді в 1890 p., складалася з двох частин: програми-максимум і програми-мінімум. У програмі-максимум говорилося, що партія прагне до встановлення нового способу виробництва «згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної зласності средств продукційних». Але шляхів здійснення соціалістичного ідеалу і його конкретних форм програма не визначала. У програмі-мінімум радикали заявляли, що вони домагаються "матеріального добробуту всіх робітних людей і усунення всякого визискування економічного". Вони висували ряд вимог, здійснення яких привело б до ліквідації залишків феодалізму, більш швидкого розвитку капіталізму і певної демократизації країни. Вони вимагали загального виборчого права при таємному і прямому голосуванні, введення прибуткового податку, заборони продажу селянських наділів з публічного торгу, скорочення регулярної армії і строку служби в ній, безкоштовного навчання у всіх школах, викладання в школах Східної Галичини українською мовою і визнання української мови офіційною мовою та ін [8].

Ліва частина радикалів, очолювана І. Франком та М. Павликом, розгортала роботу в селянських масах, організовувала масові селянські збори (віча), закликала селян до революційних виступів і до їх союзу з робітниками. Ліві радикали рішуче виступали проти «угоди» народовців з польсько-австрійськими консервативними колами 1890 p., яка, як вони говорили, продала інтереси українського народу за українські надписи на поштових скриньках.

Радикали приділяли велику увагу вихованню у народних масах національної самосвідомості і відчуття єдності всіх частин української нації. Вони першими стали називати свою партію українською. На своєму IV з'їзді, який відбувався в 1895 р. у Львові, радикали прийняли як стратегічну мету положення про державну самостійність України. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цего консеквенції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, -- говорилося в постанові з'їзду, -- заявляє Українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотинаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією» [12].

Праве крило радикалів, лідерами якого були С. Данилович і В. Будзиновський, дедалі більше переходили на ліберальні позиції. Внаслідок цього в 1899 р. в радикальній партії стався розкол, і її права частина разом з народовцями створили уже згадувану нову партію, яка дістала назву націонал-демократичної.

Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Життє і слово», в якій автор уперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежності України. Юліян Бачинський (1870 -- дата смерті невідома) -- громадський діяч, публіцист, один із діячів Русько-української радикальної партії у Східній Галичині. У своїй книжці Бачинський поставив завдання «розслідувати фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде її дальший розвій». Проаналізувавши становище українських земель у складі Російської та Австро-угорської імперій, автор зробив висновок, що необхідною умовою економічного й культурного розвитку України є її політична самостійність.

Про те, що буде робити політично самостійна Україна, Бачинський у листі до Драгоманова в листопаді 1894 р. писав: «Головне, що тоді зискає Україна, то се, що економічна політика буде стосуватися виключно до єї інтересів, котрих буде могла поперти своєю армією, а не як тепер, коли економічна політика Росії має на оці ріжні краї з ріжними інтересами, мусить вона іти часто в жертву, як слабша, тим, другим краям. Також і з погляду чисто культурного буде могла тоді о много скорше і сильніше розвиватися як тепер, без тих ріжних перепон, які їй раз-враз ставить чуже правительство... Коротко: буде мати тоді свої фінанси, свою армію, свою торговлю і свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішню,-- буде панею в своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючись на інших і не спинювана в тій роботі чужими» [12].

І. Франко високо оцінив книгу Бачинського «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості».

3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували переважно економічні вимоги -- підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й життя тощо.

На розгортання робітничого руху в Західній Україні, в якому велику роль відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші активні діячі суспільно-політичного руху, великий вплив справили героїчна боротьба паризьких комунарів, діяльність І Інтернаціоналу і поширення марксистських ідей, революційна боротьба трудящих Росії. Важливе значення в поширенні соціалістичних ідей, піднесенні класової свідомості й організації робітників мали нелегальні робітничі гуртки, які діяли на початку 80-х років у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі та деяких інших містах. І. Франко і М. Павлик підтримували тісні зв'язки з Г. Плехановим та іншими членами першої російської марксистської групи «Визволення праці». Вони одержували, читали й розповсюджували видання цієї групи, такі, як праця Маркса «Злиденність філософії», брошура Енгельса «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії», праці Плеханова «Російський робітник у революційному русі», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» та ін. Вони брали також участь у пересиланні марксистської літератури через Галичину в Росію [13].

У 80-90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися. Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна єдність робітників -- проти експлуататорів спільно боролися робітники різних національностей -- українці, поляки, євреї, угорці та ін.

Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації -- насильницького розмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови.

З розгортанням революційного руху робітників і селян, поширенням марксистських ідей, під впливом зародження соціал-демократії в Росії, зокрема «Союзів боротьби за визволення робітничого класу», на західноукраїнських землях почали виникати соціал-демократичні організації. У 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд галицьких соціал-демократів, на якому було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини Австрійської соціал-демократичної партії, створеної на з'їзді в Гайнфельді 30 грудня 1888 p.-- 1 січня 1889 р [13].

Вона проводила роботу серед робітників, зокрема керувала масовим рухом за загальне виборче право при прямому й таємному голосуванні. У 1897 р. на Всеавстрійському з'їзді завершився її поділ як єдиної пролетарської партії на самостійні національні партії: німецьку, чеську, польську, італійську, південно-слов'янську, а з 1899 р. -- і українську. Об'єднувалися вони тільки спільним Всеавстрійським з'їздом (один раз у два роки), а між з'їздами -- спільним керівним органом -- виконкомом, до якого входили лідери національних партій. Соціал-демократична партія Галичини й Сілезії у 1897 р. перейменувала себе в Польську соціал-демократичну партію (лідер І. Дашинеький) і, отже, стали окремою польською соціал-демократичною партією.

Восени 1899 р. з лівих радикалів і українських соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія (УСДП). її центральним органом стала газета «Воля», а лідерами М. Ганкевич, С Вітик, В. Охримович та ін. До складу УСДП входили переважно представники робітничої аристократії -- верхівка друкарів, добре оплачуваних нафтовиків, ремісники, службовці, інтелігенти та ін. УСДП сприйняла програму австрійської соціал-демократії. її лідери відмовились від ідеї соціалістичної революції й диктатури пролетаріату, заперечували необхідність збройного повстання, визнавали лише легальні, парламентські форми боротьби, вважали, що капіталізм можна замінити соціалізмом мирно, тільки шляхом реформ.

Наприкінці 1890 р. створилася соціал-демократична партія Угорщини, яка розгортала свою діяльність і в Закарпатті. У 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.

ВИСНОВКИ

Вивчення різноманітних матеріалів, що охоплюються обраною темою, дозволяє відобразити особливість вітчизняної історії як неперервність ідеї українського національного державотворення. У другій половині XIX століття центром українського національного відродження стала Галичина, де у відносно сприятливих умовах австрійського конституційного ладу українська політична думка знайшла благодатний ґрунт для свого розвитку. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.

Саме в цей період галицькими вченими за участю східноукраїнських політичних діячів було науково обґрунтовано окремішність українського народу з його власною неповторною мовою, письмом, звичаями, релігією від інших слов'янських народів та доведено етнічну цілісність українців Східної Галичини з українцями, які проживали на теренах південної Росії, західної Польщі та північної Угорщини. Ці ідеї стали науково-теоретичною основою формування національної свідомості та піднесення українського національно-визвольного руху.

Найважливішими факторами, що стимулювали українське національне відродження, яке знайшло свій вираз у формі національного руху за політичні, соціально-економічні права українців стали соціально - економічні чинники, серед яких можна назвати: скасування кріпосного права та закріплення у конституційних актах права власності всіх громадян на землю; виникнення та розвиток кооперативного руху та економічних інституцій; створення системи господарської (економічної) освіти для українського населення; розвиток промисловості та поява робітничого класу; розгортання боротьби селянства та робітничого класу за свої соціально-економічні права, що сприяло ідейному й організаційному згуртування української нації та пробудженню національної свідомості.

У 60-ті - 80-ті рр. ХІХ ст. у Галичині склались також необхідні культурні передумови для формування і поширення ідеї українського національного державотворення, виразником якої стали представники української інтелігенції. Цей процес віддзеркалював і розвивався у руслі загальних закономірностей національно-політичного розвитку народів Австро-угорської імперії та інших європейських народів того часу. Основними культурними чинниками відродження Галичини після “Весни народів” 1848 року стали: боротьба української галицької інтелігенції за формування національної свідомості всіх верств українського населення Галичини та пропагування ідеї українського державотворення; боротьба за розвиток української мови та її поширення у всіх сферах життя Галичини. Рух українців за свої культурні права набув політичного характеру, а також значення необхідного чинника розвитку ідеї українського державотворення, без якого неможливе було її поширення серед широких кіл української громадськості.

Важливу роль у формулюванні і розвитку ідеї українського державотворення відіграли в Галичині українські політичні партії, головним досягненням яких стало формулювання, теоретичне обґрунтування, включення у 90-ті рр. ХІХ століття до їх програм та намагання реалізувати на практиці ідею створення самостійної української держави. Усі програми галицьких українських політичних партій передбачали мирний шлях її побудови через автономію в рамках діючого австрійського конституційного ладу, а також консолідацію у майбутньому української нації, тобто об'єднання галицьких, буковинських, закарпатських і наддніпрянських українців. Українські політичні партії у Галичині створились раніше ніж на Наддніпрянській Україні, діяли легально і віддзеркалювали інтереси всіх соціальних груп українського населення.

Саме на партійній стадії розвитку українського національно-визвольного руху, ідея українського державотворення досягла своєї кульмінації і заклала підґрунтя новітньої української державницької ідеології. Правовою основою, на якій базувався розвиток національного життя українського народу Галичини у складі Австрії, а в подальшому формувалася українська національна свідомість і поширювався український національний рух, були конституційне законодавство Австрії (Австро-Угорщини) середини ХІХ століття. Конституційні реформи, які розпочалися під впливом європейської «Весни народів» 1848 року, досягли свого піку у 1867 році і продовжувалися до кінця ХІХ століття та першої світової війни. Встановлений на їх підставі конституційний лад, і особливо принцип національної рівноправності, дали можливість українському народові Галичини у складі Австрії розвивати своє національне життя, творити на його основі український національний рух, головним гаслом якого, стало відродження самостійної української держави.

Важливим чинником прокладання шляху до національної держави українців Галичини було створення для неї особливого інституту влади - крайового сейму, а також органів місцевого самоврядування, які одночасно виступали формою демократії і адміністративної децентралізації. Саме дякуючи цим структурам публічної влади стало можливим формування, а згодом і здійснення ідеї української політичної автономії. Виключно важливу роль у процесі становлення ідеї українського державотворення відіграли органи місцевого самоврядування, роль яких, як суспільно - політичного явища в Галичині полягала в тому, що вони базуючись на державницькій теорії місцевого самоврядування, одночасно виступали формою демократії і адміністративної децентралізації та розглядались як певний механізм народовладдя. Завдяки чому місцеве самоврядування розумілось як право територіальних колективів регіонів вирішувати питання місцевого значення (в тому числі і національне питання), що і зробило можливим формування та здійснення ідеї української політичної автономії. Руйнуванню усталених стереотипів національної меншовартості українців, сприяли також виборчі компанії, які створювали умови для політичної структуризації українського суспільства Галичини, формували бажання і віру в можливість створення своєї власної української держави.

У тогочасних умовах це було важливою стороною вирішення «української справи». Український національний рух Галичини і український національний руху Наддніпрянської України - були нерозривно пов'язані між собою ідейно. На користь цього свідчить та обставина, що ідеї, українського відродження в Західній Україні переважно ґрунтувались на ідеях передових вчених і політичних діячів зі Східної України. Про це говорить і той факт, що праця провідних східноукраїнських діячів, і насамперед М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова і М. Грушевського, залишила глибокий слід у політичній думці Галичині. Разом з тим, завдяки більш сприятливим умовам для розвитку українського національного руху в Галичина, саме галицькі діячі В. Подолинський та Ю. Бачинський, які вперше сформулювали та концептуально обґрунтували постулат самостійності України, збагатили теорію українського державотворення та ініціювали рух за політичну самостійність на українських землях в складі Російської імперії. Ці ідеї стимулювали молодих політичних діячів (переважно студентів) на Східній Україні прискорити процес створення політичних організацій на українських землях в складі Російської імперії, що стояли на самостійницьких позиціях. Зокрема, «Братство тарасівців», «Молода Україна», «Товариство Української Академічної Молоді», а пізніше Революційна Українська партія (РУП), вже мали у своїх програмах чітко сформульовані ідеї державної самостійності України. Починаючи з 1848 року, слід виокремити в українському національному русі чотири головні напрямки: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство), які незважаючи на різні державно-політичні ідеали і орієнтації були невід'ємними складовими українського національно-визвольного руху в Галичині.

Своєрідність процесу розвитку ідеї українського державотворення в Галичині проявлялась у легальності довготривалої боротьби, в умовах складного процесу утвердження австрійського конституціоналізму, та у правовому обґрунтуванні на основі звичаїв, традицій, зростання національної свідомості, прагнення до самостійного державного життя, історичної окремішності від інших слов'янських народів, а також етнічної, мовної і культурної єдності українського народу Галичини і підросійської України, права творити свою державність і створенні, врешті-решт, своєї держави - Західноукраїнської Народної Республіки.

Висунення ідеалу незалежної Української соборної держави було головним досягненням західних українців в останнє десятиліття ХІХ століття і свідчило про формування новітньої державницької ідеології, яка започаткувала добу підготовки всеукраїнських сил до боротьби за незалежність. Національний рух українців Галичини у ХІХ - на початку ХХ століття був важливою сторінкою на довгому і складному шляху політичного самовизначення українського народу і став яскравим свідченням невмирущої волі українців мати свою державність, бути суверенним у сім'ї інших вільних народів світу. І оскільки національний рух у Галичині допомагав загострювати національне питання на Наддніпрянській Україні і тут існував тривалий і глибокий зв'язок, то, безумовно, галицький національний рух мав не лише локальне значення, а й всеукраїнське політичне значення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Грушевский М. Украинский Пьемонт // Освобождение России и украинский вопрос. - Спб., 1907.

2. Дністрянський Станіслав. Нова держава. - Відень, 1923. - 29 с.

3. Старосольський Володимир. Теорія нації. - Нью-Йорк, Київ, 1998.

4. http://uk.wikipedia.org/

5. Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичині в контексті Конституції України // Право України. -1998. - № 11. - С. 106-109.

6. Лазарович М. В. "П'ємонт" українського національного відродження (Східна Галичина у другій половині XIX - на початку ХХ століття). - Т.: Економічна думка, 2003. - 35с.

7. Кульчицький В. С. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини: навч. посіб. - Л.: Тріада плюс, 2002. - 88с.

8. Савчук Б.П. Українські громадські організації в суспільному житті Галичини (остання третина ХІХ ст.- кінець 30-х років ХХ ст.) - Чернівці

9. Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичині за часів Австро-Угорщини (державно-правові аспекти) // "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні". Матеріали ІІІ регіон. наук. конф. (лютий 1997 р.). - Львів, 1997. - С. 108-116.

10. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху. - Івано-Франківськ, 1993.

11. Ковальчук В. Б. Ідея державності та національної незалежності у діяльності українських партій Східної Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. (історико- політологічний аспект) - Львів, 1996. - 173 с.

12. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.В.Смолiя. - К., 1995. - С. 308-349.

13. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. - К., 1995. - C.267-270, 276-283.

Размещено на Allbest.ru