Шляхетські заповіти в реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII століття як історичне джерело

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Шляхетські заповіти в реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII століття як історичне джерело

Вінниченко Оксана Володимирівна

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук

Капраль Мирон Миколайович,

професор кафедри давньої історії

України та архівознавства

Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Войтович Леонтій Вікторович,

завідувач кафедри історії середніх віків та

візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка

кандидат історичних наук

Скочиляс Ігор Ярославович,

старший науковий співробітник

Львівського відділення Інституту української

археографії та джерелознавства

імені М. С. Грушевського НАН України

Захист відбудеться 23 червня 2009 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79605, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 22 травня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Сухий О. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Заповіт (інакше тестамент, від латинського testamentum) - приватний документ, що містить розпорядження особи на випадок смерті - з'явився задовго до появи християнства і в Середньовіччі та Ранньомодерну добу залишався для населення християнської Європи важливим засобом для завершення земних справ людиною перед смертю. Античний тестамент (testamentum) був складовою диспозитивного права (ius disponendi): воно вступало в дію після смерті того, хто володів цим правом. Останнє на практиці реалізовувалося саме через заповіт.

У дипломатиці тестаменти відносять до приватноправових диспозитивних актів, які містять не лише ознаки розпорядження, а й риси договору Каштанов С. М. Русская дипломатика. - Москва, 1988. - С. 23.. Правники, фахівці з римського права вважають заповіти формально односторонніми цивільно-правовими розпорядженнями особи на випадок смерті, які містять диспозицію щодо майна Бартошек М. Римское право. Понятия, термины, определения. - Москва, 1989. - С. 309. і встановлюють спадкоємця. В Античну добу акт був виключно цивільним, а заповідач мав практично необмежені права щодо призначення спадкоємця чи усунення його від спадку. Із розповсюдженням християнства в Європі поширився і запозичений канонічним правом тестамент, котрий в умовах християнства набув нових рис і зазнав суттєвих видозмін. Заповіт - окрім того, що регламентував спадкові справи, котрі виходили поза межі спадкування за законом - став засобом для регулювання тієї сфери життєвих потреб мирян, що були пов'язані зі спасінням душі. Саме тому до кінця XVIII ст. тестамент являв собою акт не лише приватноправовий, але й духовний. Власне ця друга його сутність робить заповіти таким цінним джерелом для вивчення ментальності й світогляду ранньомодерної людини.

Річ Посполита - як католицька держава - не залишилася осторонь від цих процесів: тут римський інститут тестаменту проникає в шляхетське право. Причиною цього став тісний зв'язок з римським правом католицького канонічного права. На українських та польських землях запозичення заповіту як спадкового інституту почалося ще в Пізньому Середньовіччі, що відбувалося майже одночасно з подібними процесами в інших європейських країнах.

Процеси інтенсифікації практичного використання тестаментів у сфері спадкування пов'язані, насамперед, із привілейованими станами Речі Посполитої в XVII-XVIII ст., а саме зі шляхтою. Представники цього соціального прошарку - панівної, проте не найчисельнішої (7,5 % від усього населення) верстви населення - залишили після себе найбільше джерельного актового матеріалу, серед якого заповіти займають чималу частку. В кінці XVII - на початку XVIII ст. становище середньої шляхти помітно погіршилося: у цей період вона опинилася в політичній та майновій залежності від магнатів. Дедалі частіше шляхтич-власник (дідич) ставав лише держателем власного майна. Збільшилася кількість шляхти-голоти, яка служила урядниками магнатів або були товаришами в їхніх військових формуваннях Wyczaсski A. Polska - Rzecz№ Pospolit№ szlacheck№ 1454-1764. - Warszawa, 1965. - S. 328-329.. Саме дрібна власницька, чиншова і службова шляхта складала переважну більшість шляхетського стану Речі Посполитої (6,25 % від усього населення Rostworowski E. Ilu byіo w Rzeczypospolitej obywateli szlachty? // Kwartalnik Historyczny. - Warszawa; Poznaс, 1988. - Rocznik XCIV. - Zesz. 2. - S. 31-34.).

З приходом до влади саксонської династії Веттінів в Речі Посполитій загострилась криза парламентаризму, розпочалась так звана “саксонізація” країни, тобто перебудова її в проабсолютистському дусі, що було прямим посяганням на шляхетські “золоті вольності” і спробою зменшити роль шляхти в політичному житті держави Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі : Від найдавніших часів до наших днів. - Львів, 2002. - С. 201.. Значна частина дослідників виділяє правління Августа ІІ і Августа ІІІ в Речі Посполитій як окремий період - “саксонську епоху”, яка в історіографії залишається малодослідженою. Зокрема, поза увагою істориків залишаються цілий ряд аспектів життя тогочасної шляхти, у тому числі шляхти Львівської та Перемишльської земель Руського воєводства.

Приналежність заповітів до актових документів дає підстави наголошувати на високому рівні достовірності такого історичного джерела. Це, насамперед, стосується фактографічного матеріалу (прямої інформації), який міститься у тестаментах і відповідає їхній приватноправовій сутності. Специфікою заповіту як джерела є те, що уся інформація у ньому подана у наративному стилі, у вигляді розповіді від першої особи із особливим, властивим лише тестаментам текстовим оформленням. Це стосується як прямої, так і опосередкованої інформації у цих джерелах, оскільки заповіт являє собою змістовно цілісний акт. Пряма інформація складається з відомостей, що заповідач цілеспрямовано хотів донести до виконавців заповіту, а опосередкована - це та, яку подано для підтвердження чи обґрунтування певних фактів.

Шляхетські заповіти належать до числа найважливіших джерел для вивчення різних аспектів життя шляхти на українських землях. Властива тестаментам (пряма) інформація дозволяє дослідити матеріальне становище (форми власності у шляхетському соціумі, заможність представників цього стану, роль в економічному житті Речі Посполитої), сімейний стан, родинні стосунки та генеалогію шляхетських родів, демографічні процеси, суспільне становище заповідачів, релігійну сторону життя шляхти (віровизнання, ставлення до Церкви, взаємовідносини з духовенством), заняття шляхтичів (ведення господарства, служба, політична кар'єра), стосунки з представниками інших соціальних прошарків (в рамках нерозривної цілісності тодішнього соціуму: шляхта-міщани-селяни). У сукупності уся пряма й опосередкована інформація, що міститься у заповітах, чи не найкраще надається для висвітлення ментальності, повсякденного життя, стереотипів мислення, звичаїв, освітнього рівня та духовного світу представників шляхетського соціуму. Заповіти були своєрідним підсумком особистого та публічного життя, саме тому цей тип джерел дозволяє розглянути особистість тогочасної людини у найрізноманітніших спектрах. Поза тим заповіти мають велике значення для дослідження історії спадкового права Речі Посполитої та пов'язаних з ним інститутів. Важливо зазначити, що даний приватноправовий акт попри таку джерельну цінність практично не знайшов належного висвітлення в українській історіографії. Саме це робить наше дослідження потрібним та актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження написане в рамках виконання державної програми кафедри давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка - “Західноукраїнські землі в епоху пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби” (номер державної реєстрації 0105U004946).

Об'єкт дослідження - заповіти шляхти українських земель Речі Посполитої в першій половині XVIII ст., зокрема шляхетські тестаменти, що відклалися в реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII ст., а предметом дослідження є їх (тестаментів) джерелознавчі особливості.

Мета і завдання дисертації. Метою дисертації є джерелознавчий аналіз усього комплексу шляхетських заповітів, внесених до реляційних книг Львівського та Перемишльського ґродських судів у першій половині XVIII ст. Мета, будучи реалізована через вирішення конкретних завдань, передбачає дослідити:

генезу спадкування за заповітом;

правову регламентацію заповітів на українських землях;

класифікацію тестаментів;

особу пересічного заповідача;

причини укладення актів останньої волі;

обставини укладення та засвідчення заповіту;

процедуру роборації та облятації заповітів у ґродських книгах;

внутрішню структуру основних складових частин заповіту (початкового протоколу, контексту, кінцевого протоколу);

розпорядження заповідача щодо тіла, способу поминання душі та майна під кутом їх джерельної вартості;

процедуру й ступінь виконання заповітів.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють 1700-1750 рр. Такі хронологічні рамки є умовними, проте загалом співпадають з періодом правління в Речі Посполитій королів із саксонської династії Веттінів - Августа II (1697-1733) і Августа III (1734-1763). Дослідники виокремлюють час їх панування як “саксонську епоху”, котра суттєво позначилася на усіх сферах життя тогочасного шляхетського соціуму.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є принцип об'єктивності та системно-структурний підхід до вивчення джерел. У роботі використані загальнонаукові методи аналізу та синтезу, узагальнення, а також критичний, порівняльно-історичний, описовий, історико-хронологічний, проблемно-тематичний, статистичний, дипломатичний методи. Для дослідження кола заповідачів як окремої групи, членів котрої поєднувало написання заповіту, використано просопографічний метод. Це дало змогу встановити загальну мотивацію укладення шляхтою тестаментів, а також сімейні та соціальні обставини, за яких укладалися акти. Історико-антропологічний метод допоміг дослідити бачення шляхтою такого сталого свідомісного конструкту як смерть, що дозволило нам унаочнити певні елементи ментальності ранньомодерної шляхти Речі Посполитої.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в українській історіографії уведено в науковий обіг і досліджено цілісний комплекс шляхетських заповітів з окремого хронологічного періоду й з логічно обмежованої території, тобто тестаментів, внесених до львівських та перемишльських ґродських реляційних книг з першої половини XVIII ст. Це, зокрема, дозволило:

встановити шляхи й причини поширення заповітів на українських землях, простежити генезу шляхетського тестаменту;

з'ясувати правову сутність заповітів як приватноправових актів та законодавчі підстави їх існування;

реконструювати загальну схему внутрішньої структури тестаментів і простежити розвиток дипломатичного формуляру;

окреслити основні причини використання тестаментів шляхтою як інституту спадкування;

здійснити аналіз джерельної інформації тестаментових розпоряджень, визначити властиві для шляхетських заповітів предмет заповідання й коло спадкоємців; шляхетський заповіт реляційний книга

показати значення тестаментів як джерела до історії тогочасного суспільства й людини.

Практичне значення. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць з історії українських земель XVII-XVIII ст., при опрацюванні інших типів актових джерел до історії України, а також для написання джерелознавчих та історико-правових досліджень, праць, присвячених розробці спеціальних історичних дисциплін (зокрема дипломатики), синтетичних монографій з історії української шляхти і Руського воєводства, при підготовці нормативних та спеціальних курсів для студентів історичних та інших гуманітарних факультетів у вищих навчальних закладах.

Основні положення і результати дослідження апробовані в чотирьох публікаціях та у доповідях на міжнародних польсько-українських наукових конференціях “Urzкdy wіadzy, organy samorz№dowe i koњcielne oraz ich kancelarie na polsko-ruskim pograniczu etnicznym i kulturowym do roku 1914” (вересень 2007 р., Окунінка, Польща) та “Львів: місто-суспільство-культура” (травень 2008 р., Краків, Польща), сесії “Kultura Pierwszej Rzeczypospolitej” Міжнародної Гуманістичної школи Центральної і Східної Європи (травень 2007 р., Варшава, Польща), щорічних підсумкових конференціях викладачів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у 2006, 2007, 2008 роках, а також у виступах на наукових семінарах кафедри давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемним принципом, відповідає поставленій меті та виконаним завданням дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури (нараховує 603 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 280 сторінок, у тому числі основний текст - 194 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.

Перший розділ “Огляд джерел та літератури” присвячений аналізові джерельної бази дослідження та огляду літератури.

Джерельну основу дисертаційного дослідження склали шляхетські заповіти, виявлені у реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII ст. У роботі ці акти вперше вводяться у науковий обіг і розглядаються як комплекс.

У процесі пошуку шляхетських тестаментів було опрацьовано 199 реляційних ґродських книг, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові. З них більшість становлять перемишльські книги донесень (114 одиниць). Перемишльський комплекс книг є повнішим від львівського: в останньому відсутні книги за 1720, 1721, 1724, 1725, 1745, 1746 роки. Натомість перемишльські ґродські реляційні книги у повній мірі представляють весь досліджуваний хронологічний проміжок. Загальний обсяг реляційних книг вказаного періоду з обох ґродів налічує близько 330 тисяч сторінок, з-поміж яких на вписи тестаментів припадає дещо більше тисячі сторінок. У книгах Львівського та Перемишльського ґродів нами було виявлено 432 вписи заповітів. Хронологічно час укладення внесених у реляційні книги тестаментових актів охоплює період від 1624 р. до 1750 р.

Заповіти - згідно з тогочасною канцелярською практикою - вписували в реляційні книги (libri relationum) ґродських судів у формі облят, рідше траплялися випадки вклеювання/вшиття оригінальних тестаментів з підписом і печаткою тестаторів. Мова вписів тестаментів є в основному польською з вживанням латинських слів, виразів та цитат (формул). У реляційних книгах Перемишльського ґроду виявлено один повністю латиномовний заповіт. Усі тестаменти вписані у книги з оформленням латиномовними канцелярськими формулами.

Поза неопублікованими джерелами у роботі з допоміжною метою використано опубліковані заповіти шляхти Краківського й Сандомирського воєводств XVII-XVIII ст., конституції сеймів Речі Посполитої XVII-XVIII ст., середньовічні й ранньомодерні європейські трактати про заповіти та їх укладання, тогочасні підручники з “мистецтва доброї смерті” та інші друковані джерела.

Література. Практично уся використана в дисертації література носить дотичний по відношенню до теми й предмету дослідження характер. Заповіти шляхти Руського воєводства першої половини XVIII ст. (як, зрештою, й інших історичних періодів) дотепер не були введені у науковий обіг і, відповідно, не тільки не стали предметом спеціальних досліджень, але й взагалі не використовувалися істориками. З огляду на це історіографічний доробок у дисертаційному дослідженні відіграв, у першу чергу, допоміжну роль: використано праці інших дослідників з метою порівняння, пояснення, запозичення методів тощо. Зокрема, використано низку праць польських істориків про заповіти в Речі Посполитій XVI-XVIII ст., у першу чергу дослідження О. Хедеманна, П. Диммеля, М. Борковської, У. Авґустиняк, М. Александрович-Шмуліковської, А. Фальньовської-Ґрадовської.

Іншим специфічним моментом, пов'язаним з історіографією, є те, що проблематика загалом і конкретні питання розвитку суспільства Речі Посполитої (у тому числі й українських земель в її складі) впродовж останніх двох століть в багатьох аспектах були предметом зацікавлень насамперед польських істориків, у меншій мірі - українських, білоруських чи російських (у XIX ст.) дослідників. У випадку української історичної науки це, не в останній мірі, було пов'язано з ідеологічним навантаженням, коли полонізована українська чи польська шляхта, котра мешкала на українських землях, трактувалась як “національно чужа” (як у народницькій українській історіографії XIX - початку XX ст.) чи “класово ворожа” (як в українській радянській історіографії XX ст.).

Поза працями про заповіти використовуємо в нашому дослідженні - з допоміжними та довідковими цілями - літературу, яка стосується таких аспектів й проблем історії Речі Посполитій XVI-XVIII ст. як: становище шляхти (праці Е. Ростворовського, Т. Зєлінської); функціонування ґродських судів та їх канцелярій (О. Купчинського, Я. Лосовського); правової системи (П. Домбковського, Ю. Бардаха, Я. В. Бандтке, Т. Чацького), та розвідки, присвячені ролі смерті в свідомості ранньомодерної людини (дослідження Ф. Арієса, Б. Рока, І. Домбської, Ж. Делюмо, К. К. Клемена).

У другому розділі розглянуто процес виникнення та розвитку спадкування за заповітом на українських землях, здійснено класифікацію заповітів, охарактеризовано особу заповідача, з'ясовано причини та мотиви заповідання у шляхетському соціумі Речі Посполитої першої половини ХVІІІ ст., досліджено способи завірення та юридичного підсилення тестаментів.

Тестамент як приватноправовий акт, покликаний регулювати майнові відносини, у сфері спадкового права виник в Античну добу. Цей акт проіснував більше двох тисячоліть і в результаті рецепції цього приватноправового інституту європейськими середньовічними та ранньомодерними державами зайняв непохитну нішу в інституті спадкового права. Починаючи з Пізнього Середньовіччя тестамент зазнав певних видозмін і поступово втратив функції виключно акту, який визначає спадкоємців і спосіб поділу спадку між ними. Заповіт XII-XIII ст. завдяки Католицькій Церкві стає ще й актом духовним, в котрому заповідачі фіксують розпорядження щодо душі та тіла. Починаючи з XIV ст. тестаменти стають однією із складових “мистецтва доброї смерті” (ars bene moriendi), і стиль написання їхніх текстів виходить поза межі правового жанру. У кожній з європейських країн в Ранньомодерну добу заповіт набирає особливих рис, які були прямо пов'язаними із місцевим звичаєвим правом. На теренах Корони Польської, а згодом Речі Посполитої тестаменти своєю правовою сутністю (вільним волевиявленням) перечили земському праву, яке передбачало збереження усього нерухомого майна в руках роду. Більше того заповіти стали засобом маніпуляцій в руках Церкви, яка стимулювала записи майна (нерухомого і рухомого) на свою користь, що призводило до нехтування інтересами натуральних спадкоємців і до шкоди обороні Речі Посполитої. Тестаменти також ставали частковою причиною зсуву важеля впливу у державі на користь Церкви, що не могло не зачіпати шляхетської гідності та прав благороднонароджених. Незадоволення розповсюдженням тестаментів наочно ілюструють сеймові конституцій та інструкції шляхти Руського воєводства на сейм. Сейми встановлювали обмеження щодо побожних записів у вигляді нерухомих маєтностей, а сеймики - ще раз підтверджуючи існування такої практики - вимагали обмежити права заповідачів. Окрім світського права укладення заповітів регламентувалося канонічним правом, яке набагато краще розробило реалізацію цього інституту. Підтвердженням цього є статути синодів, праці з канонічного права та підручники “ars bene moriendi”. Проте, незважаючи на всі перешкоди, заповіти набувають масового розповсюдження у Речі Посполитій. Інститут тестаменту стає засобом розподілу спадщини і висловлення останньої волі для шляхти різного рівня заможності. Серед тестаторів переважала середня шляхта, так звані “уроджені”. На другому місці магнати і лише на третьому - дрібна шляхта. Тестаменти укладали здебільшого з настанням обставин, які загрожували життю тестаторів. Більшість укладали заповіти з огляду на хворобу. Для окремих тестаторів спонукою написати акт останньої волі ставав військовий похід або перебування у військовому таборі. Лише незначна частина шляхти укладала тестаменти завчасу, керуючись благочестивістю і страхом перед несподіваною смертю. Для більшості заповідачів заповіти були дуже важливими. Саме тому шляхта намагалася якомога краще завірити свої тестаменти, щоб вони були виконані спадкоємцями. Цього результату заповідачі намагалися досягнути закликанням “гідних віри” свідків, число яких могло сягати кільканадцяти осіб. Підписи свідків нерідко супроводжувалися присягою, котра мала на меті підтвердити, що укладення відбулося згідно з правом. Для остаточного підсилення заповідачі наказували облятувати тестаменти в ґродській канцелярії.

У третьому розділі реконструйовано структуру тестаментів як історичного актового джерела, відтворено їхній формуляр, розглянуто його складові та змістове наповнення позаформулярного типу.

Спосіб укладення шляхетських тестаментів формувався впродовж багатьох століть (з XII ст.) і був чітко усталений у XVII столітті. Ще з часів Пізнього Середньовіччя заповіт укладали з використанням формул, структура його тексту в загальних рисах регламентувалася підручниками “доброї смерті”. Тестаменти часто писали за заздалегідь підготованим формуляром, куди вписували імена, суми, дати тощо. У першій половині XVIII ст. формуляр не зазнав особливих змін і залишався незмінним, збагатившись чималим різноманіттям зразків застосування типових для нього формул.

З огляду на розміщену в тестаменті інформацію його вміст (внутрішню сторону) можна поділити на дві змістовні групи. Перша група складається з розпоряджень, що безпосередньо стосуються заповідання - це розпорядження щодо майна (переважно рухомого), помину душі, поховання тіла, опікунства над дітьми, повернення боргів, завірення, роборації й облятації, виконання тестаменту тощо. Другу групу становлять судження релігійно-морального змісту, котрі надавали актові емоційного забарвлення. У тестаментах, які стали предметом дослідження, ці дві групи інформації фактично переплетені між собою і складають цілісний формуляр релігійно-правового акта. Внутрішня сторона актового документа охоплює весь його текст, який у свою чергу ділиться на формули. Заповіт мав бути чітким, щоб не виникало різночитань його тексту після смерті тестатора, результатом чого могло стати часткове або повне невиконання останньої волі.

Шляхетські заповіти, що дійшли до нас у реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII ст., укладалися за своєрідним формуляром. У послідовності структурних елементів він нагадує - за незначними винятками - формуляр середньовічного акта. Тестаменти складалися з трьох основних частин: вступної (початкового протоколу), основної (контексту) і заключної (кінцевого протоколу), які, у свою чергу, поділялися на ряд дрібніших - інвокацію, інтитуляцію, аренгу, визнання віри, диспозицію, санкцію, короборацію, датацію, субскрипцію тощо.

Щоправда єдиної схеми укладення актів останньої волі з використанням ідентичних формул (у словесно-змістовому розумінні) не існувало. Це свідчить про певну особистісну свободу заповідача, який не був зобов'язаний укладати свій тестамент за якимось єдиним правильним зразком. Різноманіття вжитих клаузул справді є чималим. Тому доводиться говорити про десятки варіантів тестаментового формуляру, який використовувався у цей період. Особливе багатоманіття властиве для інвокаційної клаузули, численні польськомовні й латиномовні (у меншій мірі) варіанти якої мали різне змістове наповнення. Деякі з цих інвокацій збереглися ще з часів Пізнього Середньовіччя. Багатоманіттям форм відзначається й аренга тестаментів. Вона містить формули, які були притаманні не лише річпосполитському тестаменту, а й заповіту європейському. Це дозволяє говорити про свого роду загальноєвропейську культуру тестаментування. Завдяки дослідженню самого тексту заповітів можна побачити те, що шляхта Руського воєводства як католицької, так уніатської конфесій була частиною європейського культурного простору: тестаменти тут виступають своєрідними реактивами, що допомагають це виявити. У частині контексту заповіти містять специфічні, притаманні лише заповітові елементи, зміст яких викладався переважно у довільній формі без вжиття конкретних формул. Виняток становили висловлення волі щодо душі. Менший ступень варіативності характерний для датування, яке розміщувалося найчастіше після контексту і супроводжувалося вказівкою про місце укладення акта. Формули засвідчення тестаментів в основному були подібними між собою і окрім істотної інформації містили відомості про обставини засвідчення акта.

У четвертому розділі представлено сутність диспозиційної частини заповітів, зокрема, розглянуто розпорядження щодо тіла, поминання душі та майна, охарактеризовано предмет заповітів та коло спадкоємців (у заповідачів, котрі мали спадкоємців, та безпотомних тестаторів), на підставі інших джерел проілюстровано рівень виконуваності актів останньої волі.

Розпорядження щодо поховання тіла були одними з найголовніших і займали особливе місце в заповітах. Вказівка на місце захоронення, як правило, супроводжувалася описом поховального обряду і в тексті заповіту була наступною після диспозиції щодо душі. Шляхта у досліджуваний період вибирала місцем поховання свого тіла - відповідно до конфесійної приналежності (хоча й не в усіх випадках) - католицькі та уніатські храми. Серед заповідачів-римокатоликів, заповіти яких внесено до Львівського ґроду, популярністю користувалися львівські й перемишльські кафедральні костели та костели різних чернечих орденів, найчастіше Домініканського й Францисканського орденів. Серед тестаторів східного обряду були популярними уніатські монастирі.

Розпорядження щодо способу і місця поховання містяться у переважній більшості досліджуваних нами тестаментів. Основна частина заповідачів висловлювали побажання, щоб їх поховали скромно, згідно з християнським обрядом, в костелах або в землі на цвинтарях. На похоронні витрати тестатори виділяли від кількох десятків до кількох тисяч злотих, з чітко визначених ними сум.

Звичай чинити побожні записи на користь церков, костелів і монастирів був тісно пов'язаним з есхатологічними уявленнями, а також релігійністю шляхти першої половини XVIII ст. Практика здійснення подібних записів на користь Церкви саме у тестаменті бере свій початок у Середньовіччі. До середини XVIII ст. європейський заповіт ще залишається актом, метою якого є спасіння душі. Проте побожні записи поволі відходять на другий план - порівняно з майновими розпорядженнями. Заповіт поволі починає набирати рис цивільного акта.

Записи на користь Церкви являли собою результат доброї волі заповідачів усіх конфесій. Вони поділялися на духовні і світські. До перших належали записи на церкви, костели, монастирі, до других - записи на шпиталі, а також виділення коштів, що слід було роздати бідним. Мотивація побожних записів, крім, звичайно, релігійності, була різною. Легації на церкви і монастирі стимулювалися самим духовенством, для якого пожертви були одним із засобів для існування.

Більшість заповідачів у своїй останній волі вважала обов'язком вчинити побожні записи на церкви, костели, монастирі різних конфесій і навіть мечеті. Переважно тестатори заповідали на їх користь грошові суми різного розміру, а також худобу, зброю, іноді навіть нерухоме майно.

Предметом тестаментування у матеріальному розумінні було майно - рухоме і нерухоме. Рухоме майно включало готівкові кошти, стада, одяг, зброю, коштовності, тобто те, що вільно переміщалося в просторі. Нерухомі маєтності в польській юридичній практиці поділялися на: земські (terrestria) і міські (civilia), спадкові (haereditaria) і заставні (obligatoria), приватні (шляхетські) і королівські (regalia). Польське спадкування за тестаментом передбачало розпорядження в останній волі лише рухомими речами і грошовими сумами на користь світських осіб. Розпорядження нерухомостями заповітом сприймалося як порушення прав обов'язкових спадкоємців, право котрих на основний спадок було беззаперечним і не потребувало додаткових обґрунтувань. Результатом цього могло стати уневажнення тестаменту.

Тестаменти належать до тих джерел, які в багатьох випадках дозволяють якнайповніше дослідити як різні форми шляхетської власності загалом, так і майновий стан окремих шляхтичів. Зокрема в заповітах часто розповідається про походження майна, яке могло бути спадковим, набутим, заставним тощо, про перипетії, пов'язані з його набуттям, а подекуди подано точний перебіг подій навколо володіння ним. Варто зауважити, що шляхта в тестаментах вказаного періоду переважно розпоряджається грошовими сумами та нерухомим майном - селами, частками сіл, землями, дуже рідко будинками. Речі ж згадуються лише в окремих актах останньої волі, і лише в поодиноких випадках - попредметно. Це переважно зброя, коштовності, рідше посуд. Важливе значення заповіти мають для дослідження монетного обігу у Речі Посполитій досліджуваного періоду: у тестаментах зазначається номенклатура тодішніх грошових одиниць.

Підставою, що давала право спадкувати була кровна спорідненість спадкоємця із спадкодавцем. Право родичів на спадок було настільки сильним, що воля спадкодавця не могла його порушити. Саме тому інститут тестаменту в Речі Посполитій був обмеженим настільки, наскільки не заторкав натуральних прав обов'язкових спадкоємців. Визначальним фактором при визначенні спадкоємців був ступінь спорідненості із заповідачем: наявність близьких родичів автоматично усувала від спадку дальших родичів. Особи, котрі не мали прямих спадкоємців, були наділені правом вільного диспонування своїм майном.

Після смерті шляхтича наступала найважливіша стадія: виконання тестаменту покійного. Польське право передбачало настання цього акту виключно після смерті тестатора. У спадковому праві Речі Посполитої був відомий інститут виконавців тестаменту (екзекуторів). Переважна більшість тестаторів призначала екзекуторів в останній волі, і в ній же визначалися їхні обов'язки. В тестаментах, де виконавці не названі, останню волю мали виконувати безпосередньо спадкоємці. Фактично основним обов'язком екзекуторів було виконання останньої волі тестатора, тобто тих розпоряджень, які були викладені в диспозиції тестаменту. Серед розпоряджень були такі, що стосувалися впорядкування майнових справ і сплати боргів.

Дослідження змісту заповітів дозволяє твердити, що це історичне джерело є одним із найважливіших до вивчення шляхетського стану, його повсякденного життя та ментальності. Звісно джерело належить до числа актових, що видно з його дипломатичної структури та приватноправової сутності, і це відповідно визначає специфіку вміщених у ньому відомостей: укладачі подають лише ту інформацію, яку слід було знати виконавцям їх останньої волі. Проте, здійснений нами змістовий аналіз показав, що заповіт - поза його природнім змістом, дотриманням юридичних формальностей і звичаєвої традиції - має високий ступінь наративності. Останнє не позбавляє тестаменти високого рівня достовірності як історичного залишку, але й додає чималої значимості для розвитку шляхетських студій. Безпосередня прив'язаність заповітів до смерті одночасно обмежує і розширює їхню інформативність. Обмеженість полягає у тому, що заповідач усе в тестаменті робить на випадок смерті. З іншого боку специфічність жанру і певна традиція укладення ранньомодерних заповітів робить ці акти такими, що часто містять переважно опосередковану інформацію - задля її верифікації й трактування необхідно залучати відомості з інших джерел. Іноді тестаменти побудовані у формі своєрідної автобіографії чи сповіді. Це деформалізує заповіти і робить їх актами особистісними, де заповідачі часто фіксують відомості, які на момент укладення документу відомі лише їм. Розповідний стиль висловлення диспозицій щодо поховання тіла, способу спасіння душі, розподілу майна між конкретними спадкоємцями робить інформативну базу заповітів значно ширшою. Ці розпорядження у прямому розумінні доносять до дослідника інформацію про місце і спосіб захоронення тіла заповідача, матеріальні підстави здійснення цього. Опосередковано ж із цих фрагментів ми довідуємося про ставлення тестатора до релігійних догматів, його парафіяльну приналежність та фундаторську діяльність. Диспозиції, котрі стосуються поховального обряду, також дають причинкову інформацію до історії певних храмів, матеріальних підстав їхнього існування, походження духовенства, міжстанових стосунків тощо. Ці фрагменти також інформують нас про заможність/незаможність заповідача, його особистісні риси, ставлення до родини. Майнові диспозиції містять відомості про майновий стан тестаторів, більшість з яких на початку цієї частини заповітів намагають якомога детальніше перелічити найбільш значиме для них майно. Це дозволяє до певної міри з'ясувати матеріальне становище окремих представників шляхетського соціуму, що, у свою чергу, дає підстави до стратифікації, виділення окремих груп (за рівнем заможності) у межах шляхетського стану. Проте дослідження показали, що більшість заповітів поступаються інформативністю щодо майнового стану посмертним інвентарям рухомого та нерухомого майна. Наявність останніх у спадковій практиці і дозволила, на нашу думку, тестаторам не конкретизувати наявного у них на момент заповідання майна в самому заповіті. У майнових диспозиціях заповідачі не завжди називають усіх спадкоємців (дітей, родичів, дружин/чоловіків). Тому не всі тестаменти можуть бути інформативними джерелами для генеалогічних та демографічних студій. Завдяки опосередкованій інформації цей вид джерел більше надається до вивчення повсякденності шляхти, її ставлення до релігії, сім'ї, смерті/життя тощо.

ВИСНОВКИ

1. Шляхетські заповіти, внесені у реляційні книги Львівського та Перемишльського ґродських судів у першій половині XVIII ст., виступають у першу чергу як джерела до історії спадкового права зокрема і загалом юридичних відносин на українських землях. Їх (заповітів) поява безперечно стала результатом рецепції римського спадкового інституту на польському звичаєво-правовому ґрунті. Ці акти були свого роду альтернативою спадкуванню за законом, яка, з одного боку, давала спадкодавцю можливість висловити свою волю, а з іншого боку воля тестатора була суттєво обмеженою шляхетським звичаєвим правом.

Відтворення генези заповітів є дуже важливим для дослідження їх як історичного джерела, котре дає можливість вивчати історію рецепції римського приватного права на українських землях у складі Речі Посполитої. Заповіти також є джерелом до вивчення свідомісного сприйняття віянь західноєвропейської культури шляхтою українських земель, зокрема місцевою (колись православною, а в першій половині XVIII ст. вже унійною) шляхтою Львівської та Перемишльської земель. Аналіз правової сторони заповіту також дає змогу побачити, який вплив на формування й еволюцію ментальності ранньомодерної шляхти мала Католицька Церква.

2. Заповіти поділялися в залежності від форми, змісту, способу засвідчення (усні й писемні, приватні й публічні, власноручні й написані за допомогою писаря), за рівнем юридичної сили (дійсні та недійсні, явні й таємні, звичайні та виняткові), за статусом осіб, котрі укладали тестаменти (магнатські, середньої та дрібної шляхти), за статевою приналежністю укладачів (чоловічі та жіночі), за правовим статусом заповідачів (тестаменти безпотомних та тестаменти тестаторів, котрі мали дітей). Дослідження також показали, що існували подвійні тестаменти (подружжя та братів і сестер). Таким чином типологія заповітів дозволяє виділити у складі шляхетського стану низку неформальних соціальних груп та чіткіше диференціювати шляхетські прошарки.

3. Заповіти укладала шляхта різного рівня заможності та різного соціального статусу - від магнатів до вбогої шляхти. Незначна частина заповідачів посідали земські (часто титулярні) та ґродські уряди. Більшість заповідачів були римо-католицького віровизнання, проте значну частку серед тестаторів становила унійна шляхта. Основна маса заповідачів були чоловіками у поважному віці. Дві третини тестаторів мали прямих спадкоємців, і лише у третини їх не було.

4. Причини заповідання були найрізноманітнішими. Об'єктивними причинами були законодавчо обґрунтована можливість кожного повноправного, дієздатного шляхтича вчинити заповіт, традиція в тогочасному соціумі, своєчасна турбота про спасіння душі, якому могли завадити чвари спадкоємців навколо спадку. Суб'єктивна ж мотивація фіксації останньої волі була для кожного заповідача своєю: вирішення тих конкретних справ, які на момент написання тестаментів мали для заповідачів найважливіше значення, старість, хвороби, війна, страх перед несподіваною смертю, намагання впорядкувати прижиттєві справи (майнові, сімейні, визнання ненародженого спадкоємця, боргові зобов'язання тощо), потреба у письмовій фіксації важливих для тестаторів розпоряджень (і не так важливих для спадкоємців), необхідність зробити обов'язковими до виконання розпорядження заповідача.

5. Набуття заповітом юридичної сили (і, відповідно, обов'язковості до виконання) досягалося за допомогою його ретельного затвердження, яке полягало у скріпленні документу підписами і притисненні печаток тестатором та свідками. У випадку недотримання цієї умови заповіт міг бути визнаний недійсним. Усі тестаменти, виявлені в реляційних книгах Львівського і Перемишльського ґродських судів, засвідчені підписами або їхніми відповідниками (хрестиками біля імені та прізвища, коли тестатори були неписьменними) заповідачів та в окремих випадках їх печатками. Менша частина тестаментів склали власноручні освідчення останньої волі, де підпис тестатора є єдиним. Натомість більшість тестаментів завірена ще й підписами свідків, число яких коливалося від одного до кільканадцяти - фактично річпосполитське законодавство не виробило норми, котра б чітко вказувала на число свідків, потрібних при засвідченні. Закликання великого числа свідків, на нашу думку, давало заповідачам відчуття впевненості щодо достатності завірення заповіту та його легітимності. Саме це для тестаторів було гарантією виконання їхньої останньої волі. Реконструйований спосіб завірення шляхетських заповітів свідчить про поступове витіснення в юридичній та загалом повсякденній практиці усних свідчень писемними документами, що є ознакою суттєвих змін у свідомості ранньомодерної людини.

6. Тестаменти укладалися з дотриманням певного зразка (формуляру), який формувався впродовж багатьох століть (з XII ст.) і був чітко усталений у XVII ст. Проте єдиного зразка для укладення тестаментів у першій половині XVIII ст. не було. Серед 432 опрацьованих нами тестаментів немає двох ідентичних формулярів укладення (за винятком тестаментів, які кілька раз укладав один і той самий заповідач). Така відсутність єдиного встановленого зразка укладення тестаментів у Речі Посполитій докорінно відрізняє тестаменти від публічних актів, які практично в усіх канцеляріях країни укладалися за чітко встановленим зразком. Зазвичай типовий заповіт складався з розпоряджень, що безпосередньо стосуються заповідання (щодо майна, поминання душі, поховання тіла, опікунства над дітьми, повернення боргів, завірення, виконання тестаменту тощо), та суджень релігійно-морального змісту, котрі надавали актові емоційного забарвлення.

Поліваріантність формуляра тестаментів, на відміну від інших актів, дозволяє історику побачити живу людину, її особистісність (ментальність, релігійність, ставлення до сім'ї, освіти, свого походження).

7. Окрім клаузульного віддавання душі Богові та тлінного тіла землі, заповіти містили розпорядження щодо способу та місця поховання тіла. Цей фрагмент дає широкі можливості історикам, котрі досліджують поховальні обряди шляхти та ставлення ранньомодерної шляхти до фізичної смерті. Поряд з інформацією, що стосується місця поховання тіла, тут містяться вказівки на причини поховання саме в тих місцях, де призначили заповідачі. Зазвичай це мало відбутися поряд з їхніми покійними рідними - дітьми, братами й сестрами, батьками, дружинами/чоловіками. Це було типовим розпорядженням для більшості заповідачів. Така інформація допомагає дослідити питання кількісного складу шляхетських сімей, смертності дітей та дружин, оскільки саме у таких фрагментах заповітів згадуються померлі у малолітстві діти, чоловіки/дружини, брати, сестри, батьки та інші родичі. Ці відомості є також цінними при дослідженні історії окремих храмів, монастирів та парафій.

8. Розуміння тогочасним представником шляхетського соціуму життя/смерті простежуємо на підставі інформації, що переплітається із “побожними записами”. Записи коштів для молитов за душу були важелем впливу живих на спасіння душ померлих, які перебували у чистилищі. Побожні легації для шляхти, яка внесла свої тестаменти до львівських та перемишльських реляційних книг, були також засобом, що сприяв в досягненні “життя вічного”. Тестатори, заповіти яких досліджено, чинили легації як світські (на шпиталі та милостиню для бідних), так і духовні (на храми та монастирі). Розміри записів коливалися від кількох злотих до кількох десятків тисяч злотих. Для молитов за душу призначали також речі. Сума залежала від статків заповідача та кількості бажаних богослужінь. Окремі заповідачі розпорядилися, щоб певні ордени відправили за їхні душі по кілька тисяч служб.

9. Тестаменти є одними з найповніших джерел, які у багатьох випадках дозволяють дослідити форми шляхетської власності й загалом майновий стан. В актах останньої волі дуже часто згадується про походження майна, обставини його набуття, а іноді передається докладний перебіг подій, пов'язаних із володінням ним. Інформація, що міститься у диспозиційній частині, дозволяє у повній мірі вивчити предмет заповідання першої половини XVIII ст. В основному шляхта Руського воєводства в тестаментах вказаного періоду розпоряджається нерухомим майном та грошовими сумами.

Ця частина тестаментів дає багато інформації для дослідження майнових відносин у шляхетському соціумі, а також дозволяє простежити спадкові конфлікти, які розгорталися навколо спадщини. Мало того тестаменти добре ілюструють наскільки важливим був спадок для статусу шляхтича у тогочасному суспільстві. Навіть попри те, що не усі тестаменти містять повну інформацію про рівень заможності шляхти, котра їх уклала, можемо зробити висновок, що переважаюча більшість заповідачів належала до середньозаможної та малозаможної шляхти, котра у різний спосіб була пов'язана із Руським воєводством. Статок більшості тестаторів різко відрізнявся від майнового стану відомих магнатів того часу. Лише про окремих тестаторів можна говорити як про власників цілих маєтностей чи часток маєтностей. Очевидно такий стан речей напряму був пов'язаний з назріваючою кризою річпосполитського суспільства, причинами якої стали численні тогочасні війни та економічне розорення держави.

10. Досліджуючи тестаменти нам вдалося довести, що заповіти шляхти вказаного періоду усе ж таки містили визначення спадкоємця, попри те, що ця теза заперечувалася правниками кілька століть (починаючи з кінця XVIII ст.). Це звісно стосується лише тих заповітів, автори яких не мали нащадків та родичів, або до моменту заповідання їх діти померли. Варіанти призначення спадкоємців такими заповідачами на практиці визначалися по-різному. Багато безпотомних заповідачів обирають спадкоємців з доволі широкого кола претендентів і виділяють тих з них, кого вважають за потрібне. Серед таких обранців є батьки, близькі родичі (непрямі спадкоємці), сторонні особи, Церква тощо. Ті ж, хто мав дітей, намагався якомога справедливіше розподілити майно між дітьми. І робилося це переважно з дотриманням коронного спадкового законодавства: 3/4 майна ділили між синами і 1/4 між доньками, не залежно від кількості останніх.

11. Остання воля заповідачів, оформлена у вигляді заповітів, не завжди задовільняла спадкоємців. Тестаменти часто оскаржувалися у ґродських судах. Нерідко спадкоємці вимагали скасування не лише конкретних пунктів, а й цілих заповітів. Такий стан речей, на нашу думку, є природнім: окремі із заповітів побудовані на суб'єктивному баченні тестаторами свого реального майнового стану. Часто у тестаментах шляхта розпоряджалася маєтностями спірної власності або маєтностями із численними боргами. Тому річпосполитська судова практика усіх інстанцій знала чимало касацій і уневажнень тестаментів. Невиконуваність заповітів залежала також від їх інтерпретації спадкоємцями чи виконавцями. Але попри існування негативної практики у виконанні тестаментів, окремі з них були реалізовані практично в усіх пунктах, про що свідчать акти виконання заповітів, які укладалися екзекуторами.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Винниченко О. Заповіти шляхти Руського воєводства першої половини XVIII століття (На матеріалах реляційних книг Львівського ґродського суду) / Оксана Винниченко // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 2006. - Т. CCLII : Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. - С. 663-686.

2. Вінниченко О. Конфлікти в шляхетському соціумі кінця XVII - першої половини XVIII століття на сторінках заповітів (на матеріалах реляційних книг Львівського ґродського суду) / Оксана Вінниченко // Соціум. Альманах соціальної історії. - Київ, 2007. - Вип. 7 : Конфлікт та порозуміння в історії середньовічної і ранньомодерної Європи. - С. 161-173.

3. Вінниченко О. Формуляр шляхетського заповіту першої половини XVIII століття (спроба дипломатичного аналізу) / Оксана Вінниченко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич, 2008. - Вип. XI-XII. - С. 527-555.

4. Вінниченко О. В. Засвідчення і свідки шляхетських тестаментів першої половини XVIII ст. (за матеріалами Львівського ґродського суду) / О. В. Вінниченко // Український історичний журнал. - Київ, 2008. - № 5. - С. 68-87.

АНОТАЦІЯ

Вінниченко О. В. Шляхетські заповіти в реляційних книгах Львівського та Перемишльського ґродських судів першої половини XVIII століття як історичне джерело. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2009.

У дисертації досліджено цілісний комплекс шляхетських заповітів, вписаних до реляційних книг Львівського та Перемишльського ґродських судів у першій половині XVIII ст. В результаті аналізу архівних й опублікованих джерел та наукової літератури встановлено шляхи й причини поширення заповітів на українських землях, простежено генезу шляхетського тестаменту, з'ясовано правову сутність заповітів як приватноправових актів та законодавчі підстави їх існування, реконструйовано загальну схему внутрішньої структури тестаментів і простежено розвиток дипломатичного формуляру, окреслено основні причини використання тестаментів шляхтою як інституту спадкування, проаналізовано джерельну інформацію тестаментових розпоряджень, визначено властиві для шляхетських заповітів предмет заповідання й коло спадкоємців, показано значення тестаментів як джерела до історії тогочасного суспільства й людини.

Ключові слова: шляхта, заповіт, реляційні книги, ґродська канцелярія, Львівський ґродський суд, Перемишльський ґродський суд, Руське воєводство, Річ Посполита.

АННОТАЦИЯ

Винниченко О. В. Шляхетские завещания в реляционных книгах Львовского и Перемышльского гродских судов первой половины XVIII века как исторический источник. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2009.

В диссертации исследован целостный комплекс шляхетских завещаний, записанных в реляционные книги Львовского и Перемышльского ґродских судов в первой половине XVIII в.

Шляхетские завещания (тестаменты) являются в первую очередь источниками по истории наследственного права и юридических отношений на украинских землях. Появление завещаний стало результатом рецепции римского наследственного института польской правовой системой. Эти акты были своего рода альтернативой наследованию по закону, которая, с одной стороны, давала завещателю возможность высказать свою волю, а с другой стороны такая воля была существенно ограничена шляхетским традиционным правом.