Чорнобиль в новітній історії України: влада і суспільство

Неприпустимим є той факт, що в Україні, на переконання багатьох політиків та практиків, до цього часу немає чітких орієнтирів подальшої стратегії подолання наслідків аварії на ЧАЕС. Неодноразово висловлювалась думка, що затягування ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи комусь вигідно. „Інколи здається, що коли все-таки завершиться ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи, мабуть, придумають ще якусь катастрофу, щоб відмивати гроші”, - зазначалося на парламентських слуханнях у 2004 р.

Внутріполітичного звучання набула необхідність зростання рівня наукового забезпечення шляхів вирішення посталих проблем, яке, в свою чергу, залежить від рівня фінансування. Однак недостатнє фінансування національних наукових досліджень та їх узгодження між собою й з міжнародними дослідженнями, не сприяють створенню обґрунтованої комплексної стратегії наукового вивчення різних аспектів проблеми та вироблення на цій основі раціонального й конструктивного алгоритму дій.

Найважливішою складовою внутрішньої політики постчорнобильської України стало фінансове забезпечення широкого кола проблем, що постали перед нею, й зокрема, законодавчо визначених виплат, пільг та компенсацій, вироблення принципів оподаткування. Принципове політичне рішення в цьому напрямку полягає в тому, що фінансування вирішення чорнобильських проблем здійснюється через накопичення коштів на рахунку спеціального Чорнобильського фонду, статус якого, процент відрахувань до якого та принцип використання якого неодноразово змінювались, а виплати, що, за законодавством, належали постраждалим, проводились вкрай погано. Проблемою стало також їх пенсійне забезпечення.

До внутрішньополітичних складових постчорнобильського життя України слід віднести намагання влади впорядкувати кількість постраждалих та вилучити посвідчення, отримані безпідставно. Оскільки проблема лжеліквідаторства та лжеінвалідності набула суспільного резонансу, в цілому по Україні було перевірено 400423 справи про видачу посвідчень постраждалих осіб 1 категорії (до якої належать учасники та потерпілі, які стали інвалідами). З них перереєстровано 375861. Через відсутність документів в архівах 18387 посвідчень підлягали вилученню, однак чимало спірних справ вирішувалось в суді, який викликав нарікання своїм заформалізованим ставленням до людей.

Ще одна важлива складова внутріполітичного виміру життя України після Чорнобиля - необхідність суттєвого розвитку нормативної бази використання ядерної енергії в цілому. В цьому руслі були переглянуті та замінені національними (більш відповідними сучасним світовим підходам, нормативам) норми радіаційної безпеки, правила фізичного захисту, основні положення забезпечення безпеки атомних станцій. Були заповнені суттєві прогалини в радянській нормативній базі, що стосувалися зняття з експлуатації ядерних установок, застосування режиму гарантій, забезпечення якості при експлуатації ядерних установок.

Великою юридично-правовою внутрішньополітичною проблемою для України кінця 90-х рр., яку влада намагалась вирішити, стала юридична визначеність приналежності територій за рівнем забруднення до певних категорій. За даними дозиметричної паспортизації, близько 1000 населених пунктів на території Київської, Житомирської, Рівненської та ін. областей могли б у зв'язку із зниженням рівня забрудненості змінити свій статус. Проте зустрічних пропозицій від місцевих органів влади практично не було, оскільки таке рішення знімало з територій та їх населення певні пільги.

У другому підрозділі - „Зовнішньополітичний аспект” - розглянуто основні напрямки зовнішньополітичної діяльності і зв'язків владних структур та громадських організацій України в ході вирішення породжених Чорнобильською катастрофою проблем.

Подія в Україні збурила активність політиків та громадськості багатьох країн світу, основними проявами якої стала допомога постраждалим регіонам і населенню знаннями, матеріально-технічними ресурсами, фінансами.

Політичні зміни, що стались в Україні на початку 90-х рр., сприяли позитивним змінам у ставленні світового співтовариства до участі в справі мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи. Перелік напрямків, по яких в країні тривала робота, але при цьому була конче необхідна допомога світової спільноти, з часом не скорочувався. Комплекс складних питань, пов'язаних безпосередньо з ЧАЕС, реакторами типу РБМК та ВВЕР, з укриттям над зруйнованим 4-м енергоблоком і самим зруйнованим під час аварії 1986 р. реактором; дослідження змін у стані здоров'я різних категорій населення і надання практичної допомоги в оздоровленні; соціально-економічна реабілітація жителів постраждалих регіонів - неповний перелік проблем, у вирішенні яких брали участь зарубіжні фахівці й державні та громадські організації. Має місце також допомога досвідом та фінансами у розв'язанні такої колосальної для України проблеми, якою стали радіоактивні відходи, що у величезних кількостях накопичилися після першочергових робіт з ліквідації наслідків аварії, й пов'язана з нею дезактивація забруднених земель як у зоні відчуження ЧАЕС, так і в інших регіонах.

Напрямки міжнародної співпраці, що склалися в перші післяаварійні роки, одержали в умовах державної незалежності України дальше закріплення й розвиток. З боку світової спільноти у вирішенні чорнобильських проблем задіяно значну кількість міжнародних організацій, наукових центрів, бізнесових структур, окремих громадян. Багато цих організацій мають свої представництва в Україні й, зокрема, у Києві.

Зміни, що сталися в результаті конструктивної діяльності світової спільноти протягом останнього десятиліття, зокрема формування такого світового порядку, коли найважливіші міжнародні проблеми вирішувалися за активною участю Організації Об'єднаних Націй та організацій, що входили до її структури, багато в чому визначили зовнішньополітичний аспект чорнобильської проблеми в Україні. В своїх пошуках її вирішення наша держава спирається на ООН, Центр з прав людини, Продовольчу і сільськогосподарську організацію, Міжнародне агентство з атомної енергії, Міжнародну організацію праці, Центр ООН по населених пунктах, Дитячий фонд ООН, Департамент ООН з технічного співробітництва з метою розвитку, Програму розвитку Організації Об'єднаних Націй, Європейську економічну комісію ООН, Організацію Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, Програму ООН з навколишнього середовища, Організацію Об'єднаних Націй з промислового розвитку, Фонд ООН з народонаселення, Всесвітню організацію охорони здоров'я й Всесвітню метеорологічну організацію. Кожна з цих організацій, в силу своєї специфіки, намагалась сприяти вирішенню окремих питань. Однак, як вже відзначалось вище, деякі організації (МАГАТЕ, ВООЗ) ставлять свої корпоративні інтереси вище інтересів істини та мільйонів постраждалих людей, чим викликають соціальну напругу.

Великий вплив на діяльність організацій ООН в Україні справляв незадовільний стан фінансування запланованих проектів. Прикладом такої ситуації може бути стан фінансового забезпечення проголошеного в серпні 1991 р. у Відні "Спільного плану" надання допомоги жертвам Чорнобиля, розробленого під егідою ООН. Його було складено з врахуванням таких пріоритетних напрямків: здоров'я; переселення; економічна реабілітація територій, що постраждали; соціально-психологічна реабілітація населення; продовольство і сільське господарство; моніторинг та екологічне оздоровлення навколишнього середовища; уроки Чорнобильської аварії. План передбачав реалізацію 140 проектів, на здійснення яких мало бути витрачено понад 600 млн. доларів. Для збирання коштів у вересні 1991 р. в Нью-Йорку відбулася спеціальна конференція, напередодні якої було створено Цільовий фонд Організації Об'єднаних Націй для Чорнобиля. Кошти цього фонду мали розподілятися по конкретних секторах або проектах. Поряд з країнами, які активно відгукнулись на ініціативу ООН, більшість країн виявили байдужість і конференція не змогла зібрати 650 млн. дол. для фінансування всіх проектів, включених до Спільного плану. Як відзначав генеральний секретар ООН у своїй доповіді в листопаді 1993 р. на засіданні Генеральної Асамблеї, “відгук був надзвичайно скромним: до створеного Цільового фонду по Чорнобилю надійшло лише 970 807 дол. США”. Очевидно, що причиною такої байдужості стали доповідь МАГАТЕ, відсутність великого досвіду активної самостійної дипломатичної діяльності представників України у міжнародних організаціях та цілеспрямована дезінформаційна діяльність представників атомного лобі. Проте і та сума, що була зібрана, до України не потрапила, оскільки її використали організації системи ООН на реалізацію власної організаційної діяльності.

З метою підвищення ефективності діяльності, спрямованої на вдосконалення участі міжнародних структур у розв'язанні чорнобильських проблем було визнано важливим тісне співробітництво і більш ефективний розподіл обсягу праці не тільки між ООН та постраждалими державами, а також між спеціалізованими організаціями ООН й Європейським Співтовариством, Організацією економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Нарадою по безпеці та співробітництву в Європі (НБСЄ), Європейським банком реконструкції й розвитку (ЄБРР), двосторонніми донорами, неурядовими установами, промисловими підприємствами тощо.

З часом стало зрозумілим, що завдання оздоровлення навколишнього середовища та поліпшення стану здоров'я нерозривно пов'язані з питаннями розвитку. Тому з 2001 р. Програма розвитку ООН (ПРООН) стала частиною координаційного механізму чорнобильського співробітництва. У 2002 р. ООН оголосила, що стратегія допомоги постраждалим регіонам буде переглянута і головна увага буде приділятися не терміновій гуманітарній допомозі, а довготерміновій діяльності у сфері розвитку. При цьому слід зазначити, що розроблювані та реалізовані проекти мали кілька спрямувань, провідне місце серед яких посідали суто науково-дослідницькі, а вже потім - проекти технічної допомоги з конкретних питань. На протязі 1992-1995 рр. в Україні реалізовувалось близько 45 програм і проектів міжнародного співробітництва з метою зменшення негативних наслідків аварії на ЧАЕС, по яких загальна сума допомоги світового співтовариства становила (за неповними даними) близько 15,6 млн. дол. Слід зазначити, що ця сума не враховувала витрати в рамках програм, що здійснювалися окремими країнами, й тому реальну допомогу слід вважати більш значною.

Співпраця з міжнародними структурами продовжувалась і продовжується, хоча далеко не завжди настільки ефективно, як цього потребує ситуація. При цьому неодноразовими були звернення українського парламенту до світової спільноти про надання саме фінансової допомоги. І це тоді, коли неодноразово лунали заяви про нецільове використання коштів, виділених на вирішення чорнобильських проблем.

Очевидно, що саме непослідовністю дій в Україні обумовлена певна байдужість частини світової спільноти, яку доводилося долати українським дипломатам, політичним, державним діячам й фахівцям, при цьому з розумінням ставлячись до настійливих її вимог закрити ЧАЕС, що стало величезною внутрішньо та зовнішньополітичною проблемою.

Вимоги негайно закрити ЧАЕС, обумовлені стурбованістю продовженням експлуатації станції, аварія на якій принесла стільки бід, з розумінням сприймалася в Україні на рівні владних структур. Проте серед громадськості одностайності не було. Для вирішення у найкоротший термін цієї широкомасштабної проблеми Україна розраховувала на відповідну технічну, технологічну й фінансову допомогу з боку держав - членів “Великої сімки”, Європейського Союзу, міжнародних організацій та фінансових закладів.

Розширення міжнародного співробітництва України у зв'язку з подоланням наслідків чорнобильської трагедії в останні роки охоплює нові організації. Так, у грудні 1997 р. Міністерство надзвичайних ситуацій України й Північно - Атлантичний Альянс (НАТО) підписали Меморандум про порозуміння в сфері планування в разі надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф. Це створило правову основу для поглиблення взаємодії МНС України не лише з НАТО як організацією, а й з окремими членами альянсу. Ще однією з міжнародних структур, з якою співпрацює Україна в ході вирішення питань мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, є Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).

Великомасштабним і різноплановим на чорнобильському напрямку є співробітництво з Європейським Союзом. Загальний обсяг витрат Європейського Співтовариства на дослідницьку діяльність, яка здійснювалася на багатосторонній основі, становив на 1993 рік приблизно 10 млн. дол. Як і в попередні роки, головним інструментом фінансування ЄС економічного співробітництва, є програма технічної допомоги ТАСІS . Союз є найбільшим донором безплатних фінансувань та другим двостороннім кредитором. За період 1991 - 1997 рр. через гранти Європейського Союзу (програма ТАСІS) Україна одержала 689 млн. екю.

Завдячуючи проектам ТАСІS велась робота з розробки техніко-економічного обґрунтування стабілізації існуючого “Укриття” й будівництва над ним “Укриття - 2”. За рахунок коштів бюджету ТАСІS консорціум “Альянс”, до якого входили фірми Франції та Німеччини, розробив документацію, що влітку 1995 р. була передана Україні (в особі тодішнього Мінчорнобиля й НАНУ).

Надзвичайно важливими для України стали проектування та установка обладнання для виробництва L - тироксина. Цей проект ставив за мету налагодити в Україні виробництво ліків, необхідних для хворих, у яких знижено функцію щитовидної залози. Презентація лінії по його виробництву на київському підприємстві “Фармак” відбулася напередодні 12-ї річниці аварії на ЧАЕС, завдячуючи виділеним йому в 1998 р. Єврокомісією 3 млн. екю. Крім того, багаточисельні неурядові організації та заклади, зокрема Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, активно допомагали в сфері охорони здоров'я та поставляли терміново необхідні препарати.

Багато державних, наукових та громадських організацій різних країн світу брали участь у подоланні наслідків Чорнобильської катастрофи. Серед найбільш активних - Японія. Фонд охорони здоров'я ім. Сасакави “Сасакава - Чорнобиль” реалізовував тут проект, який був розрахований на 1991 - 1996 рр. За чотири роки за рахунок японської сторони в Україні було створено два діагностичних центри, що дозволило обстежити більше 30 тис. дітей із забруднених територій. І до сьогоднішнього дня Японія залишається активним партнером України.

У межах міждержавного двостороннього співробітництва провадилися також переговори з десятками офіційних організацій, представниками компаній, фірм та приватними особами, на яких визначалися можливі напрямки співробітництва з різних аспектів чорнобильської проблеми.

Однак міжнародна співпраця не завжди була ефективною. Так, виконання Програми зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС затримується вже на кілька років у зв'язку з тим, що іноземні компанії допустили помилки при проектуванні і будівництві об'єктів інфраструктури її зняття з експлуатації, зокрема сховищ ядерних відходів та відпрацьованого палива, які фінансуються за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку. Має місце також нераціональна трата зарубіжної фінансової допомоги самими ж зарубіжними учасниками процесу. Так, на думку Міжнародної федерації працівників хімічної і гірничодобувної промисловості, енергетики та різноробочих (ІСЕМ), цифри щодо фінансування різних цілей вирішення чорнобильських проблем містять суперечності, вносять плутанину. Можливо, це відображає той факт, що ніхто не знає, скільки в цілому буде коштувати процес закриття. Тим часом максимум прозорості й ясності, можливо, прискорили б у цілому процес, який з моменту підписання у 1995 р. Меморандуму просувається дуже повільно. Виникають також питання, пов'язані з атомною енергетикою і грошима для неї і до Росії: депутатів Верховної Ради України, наприклад, зацікавило - де твели, які обіцяла Росія як компенсацію за вивезену ядерну зброю, та куди поділись 400 млн. дол. компенсації.

Четвертий розділ - „Чорнобиль як соціально-економічна проблема” - складається з трьох підрозділів. У першому з них - „Постраждале населення: статус та якість життя” - аналізується вироблення критеріїв, за якими населення забруднених регіонів відноситься до постраждалого та напрямки, по яких влада докладає зусилля, спрямовані на поліпшення якості його життя.

Постраждале населення, як політична, юридична, економічна та медична категорія, включає до себе, в широкому розумінні, ліквідаторів аварії, переселенців із високозабруднених територій, мешканців територій, що вважаються помірно забрудненими, де, однак, населення піддається постійному впливу зовнішнього і внутрішнього опромінення малими дозами радіації.

Надзвичайно важливим для чіткого визначення статусу постраждалих є законодавчо обумовлена територіальна приналежність забруднених регіонів. Вперше питання про правовий режим таких територій було предметом обговорення у 1991 р., коли був прийнятий відповідний закон, який, втім, виявився недосконалим, вимагав уточнень, що неодноразово й робилось. Проте й після багатьох уточнень це питання продовжувало викликати багато нарікань і породжувало дискусії у зв'язку з різним баченням цих питань різними фахівцями.

Об`єктивна оцінка радіоекологічних умов проживання людей та розробка на цій основі відповідних нормативно-правових актів стали визначальними факторами територіальної визначеності забруднених регіонів. Провідна роль у виконанні цього завдання належить дозиметричному моніторингу, який розпочався ще у 1991 р. Його проводять щорічно у 12 областях України, що зазнали радіаційного забруднення.

У зв'язку зі змінами в рівнях радіаційного забруднення, зумовленими природними процесами, влада одержала можливість зменшити кількість населених пунктів, віднесених до четвертої зони забруднення. Почався пошук шляхів змін принципів фінансування чорнобильських виплат, зокрема йшлося про посилення адресності при виплаті компенсацій та наданні пільг особам з реалізованим ризиком. У зв'язку з цим постає проблема перегляду меж зон радіоактивного забруднення. Однак при цьому відбувається зіткнення позицій чорнобильців та Уряду, оскільки на забруднених територіях проживає більше 2 млн. чол. (в тому числі біля 500 тис. дітей до 14 років). Для створення нормальних умов існування цього населення було визнано необхідним, зокрема, й упорядкувати перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивно забруднених територій.

Держава взяла на себе на законодавчому рівні великий обсяг соціальних гарантій щодо різних категорій постраждалого населення, які в умовах економічної кризи, що її переживала країна, часто були визначальними у формуванні якості і способу життя.

Визначення та підтвердження статусу чорнобильця або рівня інвалідності відбувалося на основі медичної експертизи, для проведення якої були створені уповноважені медичні експертні комісії: Центральна та регіональні, обласні спеціалізовані лікарсько-консультативні комісії та дитячі обласні спеціалізовані лікарсько-консультативні комісії. Вони стали складовими існуючої системи експертизи, аналіз роботи якої засвідчив, що вона є недосконалою, зокрема, через ускладнений процес розгляду медичних справ, механізм якого також зазнавав змін та відкривав певне поле для зловживань.

Гостро стоїть в державі проблема визначення соціального статусу дитячого населення. У майже 2300 населених пунктах України проживає 1 млн. дітей, офіційно визнаних потерпілими. Якість їх життя визначають такі фактори, як збільшення кількості онкологічних захворювань, зростання кількості патологій, в тому числі онкопатологій, щитовидної залози, особливо у тих, хто був евакуйований з епіцентру вибуху, та тих, що проживають на забруднених територіях. Мають місце проблеми із психічним станом дітей та підлітків, які мешкають на радіоактивно забруднених територіях. Тобто сьогодні проблема визначення статусу дітей Чорнобиля та якості їх життя -- це винятково соціальна проблема, яка впливатиме на майбутнє.

Одним із напрямків діяльності влади щодо поліпшення якості життя постраждалого населення, зокрема профілактики нервово-психічних розладів, є започаткування з допомогою міжнародних організацій, служб соціально-психологічної реабілітації та інформування громадськості. На 2001 р., за даними МНС, функціонувало чотири центри соціально-психологічної реабілітації в Київській області та один центр у Коростені, Житомирської області.

Важливим напрямком діяльності держави у подоланні наслідків аварії і радіаційному захисті населення, що визначають якість його життя, є роботи з вдосконалення виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів харчування в радіаційно забруднених регіонах, таких, як, наприклад, українське Полісся, населення якого отримує за рахунок споживання продуктів харчування місцевого виробництва від 80 до 95 відсотків загальної дози внутрішнього опромінення, а в деяких населених пунктах цей рівень досягає 98 відсотків. Додаткова доза формується за рахунок споживання, в основному, молока і м'яса, яке виробляється переважно в приватному секторі і займає в раціоні харчування частку у 70 - 90 відсотків. Для вирішення цього питання була створена мережа пунктів радіаційного контролю. Лабораторії та пости семи міністерств та відомств реалізують широкомасштабну програму радіаційного контролю продуктів харчування на всіх етапах їх виробництва.

Важливим аспектом діяльності держави в її намаганнях поліпшити якість життя та створити нормальне життєзабезпечення постраждалого населення виступають зусилля, спрямовані на його переселення із забруднених територій. Станом на 2001 р. було евакуйовано та переселено понад 163000 осіб в 204 населені пункти, із них 163 населених пункти - селища компактного переселення. Інвалідам-чорнобильцям надано 6444 квартири, газифіковано 41 777 квартир та житлових будинків садибного типу, побудовано 2 663 км водопровідних, 49 км каналізаційних, 170 км теплових та 5 245 км електричних мереж, відновлено і побудовано 1 195 км доріг та ряд інших об'єктів. Однак і досі не всі, хто має законне право на поліпшення житлових умов, змогли його реалізувати. Черга на забезпечення житлом постраждалих громадян, у якій перебувають близько 35 тис. сімей інвалідів і переселенців та 22 тис. ліквідаторів другої категорії, скорочується дуже повільно. При фінансуванні житлових програм у 2003 р. в обсязі 50 млн. грн., за існуючої черги на житло, інвалідам першої категорії доведеться чекати 150-200 років.

Великі проблеми у реалізації соціальних гарантій та забезпечення якості життя постраждалого населення виникли і з організацією освіти на постраждалих територіях, оскільки діти, які мешкають у селах чорнобильської зони, не мають вчителів математики, іноземної мови, історії, хімії тощо.

Вирішення конкретних проблем, породжених катастрофою, потребує зосередження значного матеріально-технічного, людського, науково-технічного та фінансового потенціалу країни на основі цілеспрямованої і зосередженої державної політики. Фінансування вирішення соціальних проблем постраждалого населення та поліпшення якості його життя в такій ситуації стає визначальним.

І хоча правова забезпеченість чорнобильців України - одна з найкращих на території СНД та і в світі взагалі з аналогічних проблем, серйозною проблемою стало виконання прийнятих законів та об'єми асигнувань на виплати визначених пільг й компенсацій, а також виконання інших завдань поліпшення якості життя людей з визначеним статусом. Враховуючи, що обсяги фінансування капітальних вкладень на реалізацію чорнобильської будівельної програми із року в рік зменшувались, вперше у 2000 році фінансування будівництва об'єктів, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснювалося в деяких областях (Житомирська, Київська та Кіровоградська) не тільки за рахунок державних капіталовкладень, а й за рахунок обласних бюджетів.

Не позбавлений недоліків й такий напрямок державної діяльності, як оздоровлення постраждалого населення. Рівень фінансування цього напрямку боротьби з наслідками аварії залишається з року в рік недостатнім. При потребі, наприклад, Житомирщини в 36 млн. грн. щорічно, виділяється близько 2 млн. При такому рівні фінансування в 2003 р. оздоровилася лише кожна 10-та дитина, а у 2004, з урахуванням зростання вартості путівок, було реально реалізувати законне право на оздоровлення і санаторно-курортне лікування лише кожній 25-тій дитині, визнаній потерпілою.

Аналіз стану виконання чорнобильських програм в цілому викликає ряд питань. Одне з них, зокрема, стосується ситуації, коли при збільшенні коштів у Чорнобильському фонді у 1999 р. на 200 млн. гривень, заборгованість по всіх розділах програми збільшилась. Це, звичайно, дало підставу зробити висновок про недостатню ефективність використання коштів зазначеного Фонду.

У другому підрозділі - „Проблеми Чорнобильської АЕС” - розглянуто хід виконання взятого Україною на себе зобов'язання про закриття станції та породженої цим процесом соціальної напруги.

Ситуація, що склалась з самою станцією та її колективом стала однією з вагомих складових соціально-економічних проблем, породжених Чорнобильською катастрофою. Протягом всіх років їх існування, станція та її колектив були в полі зору громадськості. Спочатку в абсолютно позитивному ореолі, а в післяаварійні роки - як винуватці величезної загальнонародної біди.

Після значних дезактиваційних робіт та цілої низки вдосконалень всі три блоки були визнані здатними виробляти товарну електроенергію і в різні часи були введені в експлуатацію. Однак на цей час перед керівництвом станції гостро постала кадрова проблема. Надзвичайно складним виявився 1988 р. У зв'язку з незгодою 90 відсотків персоналу станції відмовитися від квартир в Києві, одержаних після евакуації, та переїхати до Славутича, трудові відносини з більшістю з них було розірвано. За два роки зі споріднених підприємств Росії сюди приїхало багато нових людей, що було порушенням всіх норм безпеки на станції. Протягом двох років (1988-1989) відбувся процес заміни персоналу. 1500 осіб приїхало сюди працювати з Росії, 2500 - з України.

Болісна реакція українського суспільства на чорнобильські проблеми, в умовах державної незалежності вилилося у категоричне неприйняття більшістю народу ЧАЕС та атомної енергетики в цілому. Наслідком загостреної суспільно-політичної ситуації стало прийняття першого рішення про виведення її з експлуатації. В наступні роки події навколо ЧАЕС та її колективу розвивались не менш драматично: у 1993 р. у зв'язку з нібито економічною доцільністю та під впливом потужного атомного лобі, Верховна Рада України прийняла рішення, що ЧАЕС має працювати до вичерпування свого ресурсу, тобто до 2011 р., однак, вже 30 грудня 1996 р. у зв'язку з технічними неполадками було зупинено її перший енергоблок. Після цієї події боротьба продовжувалась: атомники переконували, що він може працювати, опоненти стверджували, що ні. В цілому, за час до закриття ЧАЕС 15 грудня 2000 р. її закривали і відкривали близько десяти разів. Це, звичайно, вкрай негативно позначалось на кожному з її працівників, створювало атмосферу невизначеності у суспільстві.

До 2000 р. ЧАЕС підійшла в критичному стані: один енергоблок зруйнований, два - на етапі зупинення експлуатації, працював лише один - третій енергоблок, який був розташований через стінку під одним дахом з руїною 4-го. Однак, незважаючи на таке звуження виробничого потенціалу, на ЧАЕС працювало 9196 осіб, з них 3805 - у невиробничій сфері та 809 - на „Укритті”. Тобто, на станції, де працював лише один реактор, було зайнято 4582 чол., зайнятих безпосередньо у виробництві. Така кількість була більшою за нормативну та викликала здивування.

Хід виконання зобов'язань, взятих Україною в ході підписання у 1995 р. Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом України і Урядами країн "Великої сімки" та Комісією Європейського Співтовариства щодо закриття Чорнобильської АЕС, було неоднозначно оцінено в середовищі фахівців - енергетиків. Частина з них вважала, що Чорнобильська АЕС тривалий час використовувалась як своєрідна політична іграшка в руках певних політичних сил і державних діячів. Щоб якось погамувати цю небезпечну гру і поставити її в певні рамки, Верховна Рада, приймаючи у 1995 р. закон „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, передбачала в ньому вимоги щодо формування фондів для поводження з радіоактивними відходами і зняття з експлуатації АЕС. Однак цей закон так і не було виконано. Джерело фінансування зняття ЧАЕС з експлуатації визначено не було. Не вирішено ряд технічних проблем, зокрема, не налагоджено виробництво контейнерів для радіоактивних відходів, що будуть утворюватися. На розвиток законодавчого забезпечення процесу вирішення чорнобильських проблем у грудні 1998 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС на екологічно безпечну систему”. Він спрямований на розвиток правових засад розв'язання практичних завдань: врегулювання нормативної бази соціального захисту персоналу Чорнобильської АЕС; встановлення особливостей правового режиму використання міжнародної технічної допомоги, яка надається на безоплатній і безповоротній основі для цих цілей, та встановлення особливого режиму оподаткування суб'єктів підприємницької діяльності в адміністративно-територіальних межах міста Славутич. Згідно з цим законом, рішення про зняття станції з експлуатації мало бути прийнято тільки після затвердження в установленому порядку державної програми. Постанова Верховної Ради про Меморандум 1995 р. визначала, що наступні кроки щодо зупинки ЧАЕС мали здійснюватися тільки при наявності національної програми. В дійсності процес йшов іншим шляхом.

Для вирішення поставлених завдань із закриття станції в квітні 2000 р. була створена чергова Міжвідомча комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС. Передбачалося, що основними завданнями цієї, вже не першої комісії, мало стати визначення основних напрямів вирішення означених проблем; організація взаємодії міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади у виконанні ними завдань, що виникатимуть; координація діяльності органів виконавчої влади з розроблення та здійснення заходів щодо усунення негативних соціальних наслідків закриття Чорнобильської АЕС для персоналу станції та населення міста Славутича, та розробка пропозицій щодо компенсації енергопотужностей, втрачених у зв'язку із закриттям. Крім того, цій комісії було доручено підготовку і внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо джерел фінансування та матеріально-технічного забезпечення здійснення заходів, спрямованих на вирішення проблем, пов'язаних із закриттям станції, та залучення міжнародної технічної та фінансової допомоги. Членам цієї комісії було надано право одержувати в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для її роботи; заслуховувати на своїх засіданнях інформацію керівників міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади; залучати для участі у своїй роботі спеціалістів, провідних учених, фахівців-практиків, а також представників іноземних держав; утворювати тимчасові та постійні робочі групи для підготовки проектів нормативно-правових актів, технічної документації, а також проведення наукових досліджень та експертних висновків. Рішення комісії, прийняті у межах її компетенції, мали бути обов'язковими для виконання міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади. Однак суттєвого впливу на ситуацію існування цієї комісії, як і інших, не зробило.

Фінансування робіт щодо підготовки до зняття і зняття енергоблоків Чорнобильської АЕС з експлуатації та забезпечення соціальної підтримки персоналу Чорнобильської АЕС мали здійснюватися за рахунок Державного бюджету України, коштів експлуатуючої організації, а також міжнародної технічної допомоги та добровільних внесків юридичних або фізичних осіб. При цьому, міжнародна технічна допомога, яка надавалась на безоплатній і безповоротній основі для експлуатації, підготовки до зняття і зняття енергоблоків Чорнобильської АЕС з експлуатації, перетворення об'єкта "Укриття" на екологічно безпечну систему та забезпечення соціального захисту персоналу Чорнобильської АЕС, підлягала особливому режиму оподаткування, й мала використовуватися лише за цільовим призначенням.

Однак навколо ЧАЕС та виведення її з експлуатації продовжувалися дискусії, реорганізації та кадрові непорозуміння. У 2000 р. станція була передана до Мінпаливенерго - структури дуже далекої від атомної енергетики, продовжувалися кадрові зміни, як на самій станції, так і в національній енергокомпанії та в міністерстві. Призначалися люди на посади за принципом особистої відданості, а не компетентності й порядності. Через майданчик ЧАЕС проходили дуже значні суми, які чомусь принципово не впливали на ситуацію.

Складний соціально-економічний стан на ЧАЕС, викликаний роботами, спрямованими на її закриття, обумовлює значні ускладнення соціально-економічних проблем мешканців міста - супутника - Славутича. Свого часу на утримання міста використовувались більше 40 млн. грн. з прибутків станції. Тому серед соціальних наслідків закриття станції, крім зупинки товарного виробництва високорентабельної продукції - електроенергії, й втрати в перспективі 2914 високооплачуваних робочих місць, ще й втрата джерела фінансового утримання соціальної сфери та формування місцевого бюджету, адже загальна вартість заходів соціальної підтримки працівників станції та мешканців Славутича становить 1,6 млрд. грн. Однак держава намагається підтримувати місто: станом на 2000 р. воно отримувало в бюджет в 7 разів більше, ніж будь-яке з міст Київської області.

Загроза безробіття, перед якою опинився колектив працюючих, породила необхідність пошуку шляху виходу з ситуації. Одним з можливих шляхів вирішення цієї проблеми стали зусилля, спрямовані на створення у місті вільної економічної зони, як можливості його економічного розвитку, та з метою створення нових робочих місць для працевлаштування.

У зв'язку з вирішенням питання про надання податкових пільг підприємцям Славутича, Державною податковою адміністрацією у 1999 р. було затверджено порядок формування та цільового використання коштів, отриманих від надання податкових пільг суб'єктам господарської діяльності в адміністративно-територіальних межах міста.

Вирішенням соціальних питань Славутича займається й Європейська Рада, в рамках Меморандуму про взаєморозуміння (МПВ) між Урядом України, країн “Великої сімки” й Європейської Комісії, підписаного в грудні 1995 р. Її участь відбувається через розробку й реалізацію проекту ТACIS “Пом'якшення соціальних наслідків закриття ЧАЕС” (EDUR9804). Його цілі та завдання реалізує консорціум, до складу якого входять три зарубіжні компанії. Крім того, активну участь у розв'язанні проблем Славутича брало Міністерство праці США. Вирішення соціальних проблем Чорнобильської АЕС і Славутича передбачалось і в Плані дій, який був розроблений у зв'язку з перспективою виведення з експлуатації всіх енергоблоків станції. Цей План - результат міжнародного співробітництва експертів Європейського Союзу, України і США. В ньому викладено питання формування стратегії диверсифікації економіки і створення в місті нових робочих місць для персоналу, що вивільняється. Зусилля, що докладаються, принесли початкові результати. Станом на середину 2000 р., у Славутичі йшла робота по 14 проектах.

Проте ситуація, що сформувалась навколо Славутича, викликала в українському суспільстві далеко неоднозначну оцінку. Крім бажання допомогти і зберегти його, висловлювались й роздратування щодо бідкання навколо його долі. Проводилась аналогія із долею безперспективних населених пунктів Донбасу та покинутими поселеннями у світі в цілому.

Закриття ЧАЕС розпочало нову хвилю соціальних, економічних та фізико-технічних проблем. Однак під час заходів, пов'язаних із цим актом, було зроблено конкретні кроки у напрямку їх вирішення. Так, міністр енергетики США оголосив програму створення в Славутичі центру реагування на надзвичайні кризові ситуації в ядерній енергетиці. На реалізацію цієї програми мало бути спрямовано 2,8 млн. дол. Однак дії та організаційні засади для них, які в попередні роки не привели до принципового вирішення чорнобильської проблеми в цілому, і розв'язання соціально-економічних проблем ЧАЕС та її працівників.

У третьому підрозділі - „Об'єкт „Укриття” як комплексна проблема суспільства і влади” - розкрито вузол фізико-технічних та соціальних проблем, пов'язаних з укриттям над зруйнованим 4-м енергоблоком ЧАЕС.

Проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України - закономірний хід історичного розвитку, ускладнив ситуацію навколо об'єкта "Укриття", Чорнобильської атомної електростанції та всієї атомної енергетики України. Особливості розвитку цієї галузі господарського комплексу в умовах СРСР обумовили її надзвичайну централізацію та закритість. Не тільки її керівництво, а й наукові дослідження, підготовка кадрів, такі складові виробничого циклу, як збагачення сировини, утилізація відпрацьованого палива та поховання забруднених відходів, в основному зосереджувалися на території Російської Федерації. Тому руйнація функціонуючих роками центральних управлінських структур, недосконалих, але працюючих, призвела на певний час до втрати керованості важливими процесами, що відбувалися навколо „Укриття", підсиливши неоднозначність оцінок та принципову невизначеність його подальшої долі. Негативним наслідком події стало також інерційне закріплення вже визначених підходів до проблеми, позицій щодо подальших шляхів її вирішення та виробленого алгоритму дій, коли ігнорувалися альтернативні бачення і пропозиції. За таких умов проблема „Укриття” почала перетворюватися для декого на предмет гри амбіцій та спосіб самоствердження.

Події 1991-1992 рр. тут проходили під знаком політичних змін в країні та реорганізації структур, що займалися ним, зокрема передачі частини функцій від Комплексної експедиції Інституту атомної енергії ім. І. Курчатова (Москва) до її правонаступника в Україні - Міжгалузевого науково-технічного центру "Укриття" Академії наук України (МНТЦ "Укриття").

Найважливішою проблемою, що постала, була оцінка стану будівельних конструкцій "саркофага". В умовах державної незалежності України, з кінця 1992 р. нею займались працівники Київського науково-дослідного інституту будівельних конструкцій (НДІБК). Саме ця установа одержала державну ліцензію на видачу експертних висновків про стан ''Укриття". На той час склалась думка, що і без спорудження "саркофага-2" об'єкт ще може прослужити досить значний час за умови проведення деякої реконструкції. Але при цьому було чітко усвідомлено, що існує зона невизначеності, про яку є лише припущення, і немає ніяких доказів можливості того чи іншого сценарію розвитку подій. Ця невизначеність і продиктувала необхідність продовження постійного спостереження за станом саме тих місць, які викликали підозру, використовуючи при цьому різні найсучасніші методи контролю та діагностики.

Однак проблеми, які породжували економічні негаразди в країні, вкрай негативно впливали на процеси, що відбувались тут. Різкий ріст цін та інфляційні прояви, що почалися в Україні, поставили під загрозу виконання запланованих обсягів робіт. Крім того, почалися дискусії між фахівцями, що діаметрально протилежно сприймали „Укриття”: частина твердила, що це просто „купа сміття”, а частина вбачала в ньому велику небезпеку. У зв'язку з різними баченнями вимальовувалися і два підходи до принципових питань, зокрема, як ставитися до невизначеної, а в деяких випадках і відсутньої інформації стосовно ядерної, радіаційної та міцністної характеристики об'єкта; в чому полягає відповідальність фахівців атомної енергетики за Чорнобильську катастрофу та як ця відповідальність має проявлятися при прийнятті рішень сьогодні.

В силу недосконалої структури управління і регулювання взаємовідносин, станом на першу половину 1992 р. загострилися протиріччя між інтересами ВО ЧАЕС та підприємства "Об'єкт "Укриття”, об'єднаних під одним дахом. Основним завданням та інтересом ЧАЕС було якнайшвидше введення в післяаварійну експлуатацію та найвища ефективність роботи першої черги станції та 3-го енергоблоку другої черги. В свою чергу, головний зміст діяльності колективу працівників підприємства "Об'єкт "Укриття" становила безпечність ізольованого будівлею від навколишнього середовища джерела радіоактивного забруднення. При цьому якість роботи колективу цього підприємства залежала від чіткості її організації, що, в свою чергу, було похідною від чіткості юридичного визначення місця підприємства в структурних підпорядкованостях, обумовленості його взаємостосунків з вертикалями та горизонталями влади.

Формально, за діючою на той час документацією, зокрема діючим статутом підприємства, відповідальність за безпечний стан об'єкта "Укриття" покладалась лише на його адміністрацію, однак права прийняття відповідальних рішень вона не мала. В той же час у статуті ВО ЧАЕС, якому підпорядковувалося підприємство, було відсутнє положення про відповідальність адміністрації станції за його безпеку при наявності розпорядчих прав. Тобто, певна плутанина в підпорядкованості "Укриття", що дісталася йому в спадок від часів СРСР, була продовжена і в наступні роки. На державному рівні юридично була закріплена невизначеність цього унікального підприємства, з тільки йому притаманним технологічним процесом. Було проігноровано необхідність чіткого юридичного визначення й оформлення його можливостей та взаємовідносин з іншими структурами у діяльності з досягнення головної мети - приведення його в абсолютно безпечний стан через його ліквідацію. Склалася ситуація, коли професіонали-атомники, ігноруючи реальність, свідомо чи несвідомо діяли на затягування вирішення цієї болючої для України, і не тільки для неї, проблеми. При цьому керівництво ЧАЕС демонструвало наміри не випустити з-під свого впливу "Об'єкт "Укриття". Про це свідчили його намагання залишити за собою право прийняття, звільнення та переміщення персоналу, перегляд штатного розкладу та нормативів чисельності, що не могло не викликати заперечень, а отже, й стати ще однією причиною для назріваючого в колективі конфлікту. Наслідком цього стала ліквідація підприємства, у зв'язку з чим функції експлуатації "Укриття" знову покладалися на Чорнобильську АЕС, а науково-дослідницькі та проектні роботи передавалися МНТЦ. Почалося нове бюрократичне коло - створення програм, розробка планів.

Основними завданнями та функціями ''Укриття” і в нових умовах залишались забезпечення безпечної експлуатації обладнання та споруд, що відносяться до нього; організація проведення робіт, супровід дослідно-конструкторських робіт; забезпечення ядерної безпеки; проведення комплексу досліджень та обстежень об'єкта та його впливу на навколишнє середовище; збирання та переробка радіоактивної води, що накопичується в ньому; вилучення та захоронення радіоактивних матеріалів, дезактивація його елементів тощо. чорнобиль влада суспільство

Юридичним підґрунтям діяльності на "Укритті" був ряд документів концептуального рівня та конкретні рішення відповідних структур. Так, тільки протягом 1997-1998 рр. було прийнято 58 організаційно-правових і нормативних документів з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи в цілому та „Укриття”, зокрема. Державними структурами, які виконували керівні, наглядові та контролюючі функції стосовно ЧАЕС, а отже, і об'єкта "Укриття", були: в структурі Ради Міністрів УРСР - Відділ з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, пізніше трансформований; Урядова комісія з питань комплексного розв'язання проблем Чорнобильської АЕС, що мала робочу групу з питань перетворення об'єкта "Укриття"; Комісія з питань ядерної політики й екологічної безпеки при Президенті України, очолювана академіком В. Кухарем. У вересні 1997 р. при Президенті України було створено також Консультативну раду незалежних експертів з комплексного вирішення проблем, пов'язаних з Чорнобильською АЕС, з консультативно-дорадчим статусом. До її складу ввійшли відомі в країні люди, які займаються цією проблемою в більшості своїй практично з самого моменту її виникнення.

"Укриття" прямо чи опосередковано підпорядковувалося також установам, які постійно переживали реорганізації. Це, зокрема, Міністерство енергетики, Держкоматом, НАЕК, Держатомнагляд, Міністерство екобезпеки з Адміністрацією ядерного регулювання, Мінчорнобиль, а пізніше Міністерство надзвичайних ситуацій з Адміністрацією зони відчуження. І надалі система організаційних підпорядкованостей та нормативних засад функціонування „Укриття” була складною та неефективною і не дозволяла швидко і конструктивно вирішувати нагальні проблеми.

Склалась ситуація, коли були створені концепції, стратегії, програми, проекти, плани, спрямовані на визначення завдань та методів їх вирішення, які, однак не наблизили колектив працівників об'єкта "Укриття" і весь український народ до кардинального вирішення проблеми зруйнованого енергоблоку.

Одним з активних виконавців наукових робіт за програмою ЛНА, і в тому числі з проблем „Укриття”, була Національна академія наук України. Силами працівників її 62 установ у 1995 р., наприклад, виконувались 242 теми. На фінансування цих робіт було виділено 93350 млн. руб. В кінці 90-х "Укриття" співпрацював з 19 установами по 43 договорах та додаткових угодах. Намічаючи завдання, керівництво "Укриття" враховувало, що міжнародною групою експертів було розроблено, а Україною прийнято до виконання "План здійснення заходів на об'єкті "Укриття" (SІР).

Незважаючи на економічну кризу і організаційні негаразди, держава витрачала на утримання "Укриття" в середньому 30 млн. грн. на рік. На 1998 р., наприклад, було виділено з бюджету 32 млн. грн. та близько 97 млн. грн. - міжнародної допомоги за програмою SІР. У 1999 р. на поточних роботах було освоєно 32 млн. грн. бюджетних коштів та 32 млн. дол. США з Чорнобильського фонду "Укриття" ЄБРР. З них лише 5 млн. виплачено українським підрядним організаціям. На 2000 рік, згідно з Планом донорів, було передбачено виділити значну суму - 120 млн. дол. США. Близько половини цих коштів могло бути освоєно українськими підрядниками. Гроші, що виділяються Заходом, жорстко ув'язуються з обов'язковим українським внеском. Крім того, важливим є питання забезпечення цих коштів достатнім обсягом роботи. Важливим напрямком робіт на ОУ стала розробка і підготовка до будівництва нового укриття над ним.

Висновки

У „Висновках” сформульовані загальні підсумки проведеного дослідження та практичні рекомендації стосовно можливості використання його результатів. Дослідження місця Чорнобильської катастрофи в новітній історії України, стану суспільства та кроків влади у напрямку мінімізації її наслідків протягом 1986 - 2000 рр. виявило характерні особливості проблеми, дозволило розглянути їх в комплексі і зробити наступні висновки:

1. В ході систематизації та аналізу історіографічної бази досліджуваної проблеми стало очевидним, що аварія на ЧАЕС не стала предметом глибокого історичного дослідження. Чорнобильська катастрофа, у яку переросла аварія на 4-му енергоблоці станції, до початку 90-х рр. вивчали та описували безпосередні учасники подій - фахівці-атомники, представники природничих і технічних наук.

Лише з 1991 р. соціальні наслідки й проблеми гуманітарного характеру стали предметом уваги наукового співтовариства. Серед суспільствознавців комплекс цих питань вивчали соціологи, філософи, політологи, економісти, правники. Доробок праць історичного характеру виявився дуже незначним. Отже, конкретно-історичне вивчення подій, пов'язаних з Чорнобильською катастрофою, продовжує залишатися актуальним. Відтворення науково достовірної історичної картини подій, її осмислення й узагальнення вимагає подальших зусиль представників історичної науки.

2. Чорнобильська катастрофа як гуманітарна проблема українського суспільства охоплює ряд складових, кожна з яких кардинально впливає на якість життя постраждалого населення: ліквідаторів, евакуйованих, мешканців забруднених регіонів тощо. До цих складових відносяться, зокрема, екологічні наслідки, які обумовлюють проблеми забруднення територій, водних об'єктів, сільськогосподарських угідь, вимагають великих зусиль, спрямованих на постійний моніторинг довкілля та його дезактивацію.

3. Медичні наслідки і впливи також стали невід'ємною складовою гуманітарних проблем суспільства та вимагають адекватних дій влади. Проживання значної кількості населення на радіоактивно забруднених територіях поглиблює проблему із станом його здоров'я. Фізична та психічна захворюваності стають все більш поширеними з плином часу. Медична інформація, накопичена в Україні, становить великий інтерес для науковців у світі. Однак, медичні наслідки аварії є предметом діаметрально протилежних оцінок представників різних медичних шкіл, наукових або лікувальних колективів.

4. Серед гуманітарних наслідків Чорнобильської катастрофи, які доводиться долати Україні - відступ окремих членів суспільства на всіх його щаблях від морально-етичних норм людського буття. Політики, які, спекулюючи чорнобильськими проблемами, заробляли собі авторитет, чиновники всіх рівнів і органів влади та виробничники, які використовували шпарини в законодавстві та господарський безлад перших років державної незалежності для фінансових зловживань, лжеліквідатори та лжеінваліди Чорнобиля, матеріально-технічні та фінансові зловживання в Зоні відчуження - такий далеко неповний перелік людей і явищ, які дискредитують Україну.

5. Внутрішньополітичні проблеми, породжені катастрофою, для незалежної України полягають в необхідності концептуального вирішення на політичному та організаційному рівнях цілого комплексу питань, спрямованих на подолання наслідків, і в першу чергу, створення законодавчого поля для визначення статусу територій, їх мешканців, обсягу компенсацій, пільг та виплат, соціальної підтримки постраждалих та їх обліку. Найголовнішим внутрішньополітичним завданням для держави стала необхідність провести глибокий фаховий аналіз того, наскільки ефективним виявився обраний шлях мінімізації наслідків аварії і в тому числі такої важливої складової цих наслідків, як зруйнований енергоблок атомної електростанції, наскільки ефективна організаційна система підпорядкованостей і структура управління, яка склалась на сьогоднішній день.