Данило Апостол (1727-1734 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Данило Апостол (1727-1734 рр.)

Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра 1. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерти Петра 1. Син Данила Апостола, Петро, залишився закладником в Петербурзі. Так само, як згадано вище, затримано синів інших старшин, випущених після звільнення на Україну.

На початку 1728 року Данило Апостол в супроводі визначних старшин поїхав до Москви на коронацію Петра II. Там українців дуже добре приймали, запрошували на урочисті прийняття царя та сановників. Головною метою їх подорожі до Москви було бажання здобути «гетьманські статті», які завжди під час обрання нового гетьмана затверджував цар. Вийнятком було гетьманування Скоропадського, коли зовсім не укладалось «договірних пунктів».

22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статтейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державности, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Щодо цього уряд Петра П пішов далі, ніж уряд Петра 1.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіяльну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління -- «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Одночасно з утратою гетьманом влади та престижу втрачали їх і Військова Генеральна Канцелярія, керманичем якої був гетьман. Петро 1 намагався відокремити її від гетьмана як окрему установу. Року 1724 стали призначати окремих «правителів» Генеральної Канцелярії, а генеральний писар мав завідувати тільки В технічною канцелярією.

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину.

Досі залишається неясним: хто і коли обрав цю старшину -- та сама Генеральна Рада, яка обрала гетьмана, чи самі полковники з гетьманом? У всякому разі старшину не обрано, тільки намічено кандидатів, переважно по два на кожну посаду, а Верховна Таємна Рада призначила з цих кандидатів генеральну старшину: генерального обозного -- Якова Лизогуба; генеральних суддів -- М. Забілу і А. Кандибу; писаря -- М. Турковського; 2-ох осаулів -- І. Мануйловича та Ф. Лисенка; хорунжого -- К. Гречаного та бунчужного -- І. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, А. Маркевич, призначений був проти волі гетьмана.

Гірше стояла справа з полковниками. Стан з полковою адміністрацією був катастрофічний. В 1725 році було так:

У 10 полках 4 полковники були чужинці, а решта старшини не була в комплекті. Року 1727 становище змінилося: чужинці командували 5-ма полками: Богданов -- Чернігівським, Пашков -- Стародубським (замість Кокошина); І. Хрущов -- Ніженським (замість Толстого); Г. Милорадович -- Гадяцьким (замість свого брата -- Михайла Милорадовича); В. Танський, волох -- Переяславським. Тільки до Полтавського полку призначено полковником українця В. Кочубея. Призначені поза гетьманом полковники, як чужинці, так і українці, поводилися незалежно, не слухали його наказів, а визнавали тільки російське начальство, ширячи анархію і підриваючи престиж гетьмана. Дуже багато клопоту завдавала родина Марковичів: кол. гетьманова Настасія Скоропадська та ії брат, Лубенський полковник Андрій Маркевич. На обох надходило багато скарг за здирства, захоплення земель тощо, але вони мали сильну протекцію у російських начальників, головно у Вел^ямінова. Не кращі були волох Василь Танський, полковник Переяславський, та серб Гаврило Милорадович, полковник Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупницького, поводилися в своїх полках, як у завойованій країні.

Гетьман не мав сил для боротьби з цими явищами. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. За старим звичаєм, кожній ранзі належала певна маєтність, з обов'язковою працею посполитих. Цією маєтністю володів старшина, поки посідав певну посаду. Якщо він залишив її, ця земля, яка звалася «рангою», переходила до його наступника, а він з новою посадою діставав іншу рантову землю. Таким чином рангові землі були платнею, нагородою за виконування певних обов'язків і не могли залишатися в посіданні тимчасового володільця, якщо він не мав посади, і в жадному разі не могли бути передані як спадщина.

З бігом часу розгорілась боротьба за перетворення рангових земель на власні. Почалася вона ще за Мазепи і продовжувалась у наступних часах -- за Скоропадського та Малоросійської Колегії. Наслідком цього фонди рантових земель вичерпались і люди, мало забезпечені, уникали посад, за які вже не могли діставати компенсації. На цьому ґрунті, було багато зловживань. Вдова гетьмана Скоропадського, Настасія Маркевич, користаючи з протекції російських начальників, затримала за собою володіння величезними маєтками, що їх гетьман мав на рангу. Полковник Гадяцький, Г. Граб'янко, призначений у 1730 р., так і яе дістав рангової землі. Сам гетьман Д. Апостол не міг довгий час дістати всіх земель, які раніше діставали гетьмани «на булаву». Багато заколоту вносили російські достойники, які також діставали рантові земзгі, але ставилися до них, як до власних. Наумов, наприклад, продав два великих села. Ці землі росіяни залюднювали кріпаками, внаслідок чого поставили ще більші непорядки.

Виникли пекучі питання про працю посполитих, про терміни зобов'язань і т. п.

Це питання порушив російський уряд ще в «Решительньіх пунктах». На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об'їхали полки й зібрали від старожитців відомості -- коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусіла зсистематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маетностях», закінчені 1731 року, стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища. Цілі -- допомогти поворотові незаконно захоплених рангових земель -- вони не досягли, але виявили дуже цікаві явища: зменшення числа вільних посполитих, переважно в північних полках, і перетворення їх на людей залежних від землевласників (на півночі -- в Чернігівському полку було вільних щонайменше -- 7% усіх посполитих дворів, а в Полтавському -- щонайбільше -- 81%). Але ця залежність посполитих ще не була кріпацтвом: посполитий завжди міг відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому приклад російських кріпаків, що їх переводили на свої землі «поміщики», був дуже шкідливим для України: вносилася нова правна норма.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти правні книги російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але осяти його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 року взято в «казну»; великі полотняні підприємства -- Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловости -- тютюновій, шовківництві тощо -- виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією політикою Росії гетьман не мав сили. Великі мануфактури ставали підприємствами російського уряду чи окремих росіян, в руках української старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов, залишатісь дрібні промислові заклади. Розбудові великих закладів перешкоджала загальна економічна політика Петра та його наступників; господарчі заходи гетьмана були тут безсила. Таке було становище і в залізообробній, салітряній, скляній, паперовій промисловостях, ґуральництві тощо. Перешкоджали високі експортові мита, обов'язкові маршрути для купецьких транспортів, які збільшували кошти транспорту.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, ве платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду.

Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони е цікавого пам'яткого про те, як розумів Данило Апостол економіку України, як дбав за торговельні справи.

Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих: 1732 року -- на зміну їм -- знову вислано 30.000 чоловіка, а 1733 року -- додатково 10.000. Року 1732 до Польщі відряджено український корпус з 11.000 козаків, під проводом генерального обозного Якова Лизогуба, на підтримку сина Августа П, кандидата на польський королівський престол, ворожого Станіславові Лещинському.

1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. їхнє перебування було там дуже тяжке Відірвані від своєї економічної бази, позбавленні можливості провадити торгівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 році почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано і запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусіли повернутися під татарську протекцію. 1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престол на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, мавши підтримку збоку київського генерал-губернатора графа Вейебаха, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра. Цим завдали вони тяжкий удар планам Пилипа Орлика, який через своїх емісарів підтримував серед запорожців рішення боротися з Росією. Цей перехід стався вже після смерті Данила Апостола, який помер 17 січня 1734 року.

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час провадив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Вище дано стислий перелік заходів гетьмана для впорядкування адміністрації, судів, встановлення порядку апеляцій, забезпечення української промисловості, торгівлі. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і -- навпаки -- збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема -- повернення запорожців У 1734 році вже після смерті Данила Апостола.

Своїми талантами, зокрема дипломатичним хистом, Данило Апостол не міг дорівнювати Мазепі. Але спокійний, розважний, він був глибоко переконаний український патріот, який останні роки свого бурхливого життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її незалежності, того, що мовою XVIII ст. називали «автономією». Про щось більше не мріяли українські патріоти. «Його шестилітнє гетьманування було короткою яснішою смугою на темному тлі українського життя після упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих українських властей», -- характеризував Данила Апостола Д. Дорошенко.

2. Гетьман Данило Апостол і його доба

апостол полковник гетьманство полк

«Його шестирічне гетьманство було коротким ясним променем на темному тлі українського життя після занепаду Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана всупереч російській і місцевій українській владі. Хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця, проте Гетьманщина вільніше зітхнула й відпочила після страшного терору, під яким вона жила майже двадцять років», - так коротко, але влучно сказав про роль гетьмана Данила Апостола в історії України Дмитро Дорошенко. І справді, Данило Апостол залишився в історії України як визначний державний і військовий діяч, справедливий старшина, щедрий меценат і просто порядна людина. Недарма сучасники, віддаючи належне заслугам гетьмана Апостола перед Батьківщиною, називали його останнім справжнім козаком козацької України.

З якого роду-племені?

За родинним переказом, Апостоли були вихідцями з Валаського князівства. Батько майбутнього гетьмана, Павло Апостол, наприкінці 40-х рр. XVII ст., шукаючи лицарської слави й матеріального достатку, потрапив на українські землі, де поступив на військову службу до польського короля Владислава ІV. У складі королівського війська брав участь у боях проти трансільванського князя, проти шведів у Курляндії, а згодом перейшов під знамена українського магната князя Яреми Вишневецького. На полі бою за спини інших не ховався, тож незабаром очолив один із надвірних підрозділів і отримав від князя маєток Хомутець на Миргородщині.

Невідомо, коли і за яких обставин Павло Апостол залишив Вишневецького і став на службу до Війська Запорозького, але невдовзі він згадується як хомутецький сотник Миргородського полку, а трохи згодом стає полковником Гадяцького і Миргородського полків. Пізніше він обіймає посади полковника гадяцького, миргородського і навіть генерального осавула. Енергійна, дещо авантюрна вдача валаського шукача пригод у бурхливому морі міжусобної боротьби кидає Апостола з лівого берега Дніпра на правий, від одного гетьмана чи претендента на гетьманство до іншого, і зрештою він остаточно осідає на Лівобережжі. Тут і пускає своє глибоке коріння тепер уже український козацько-старшинський рід Апостолів.

Саме в тих краях, на Миргородщині, в селі Великі Сорочинці, народився Данило Апостол - майбутній володар гетьманської булави. Про його молоді роки, на жаль, майже нічого не відомо. Ріс він і виховувався у родинному гнізді в Хомутці. Після отримання блискучої освіти зробив стрімку кар'єру в козацькому війську, і вже у 28-річному віці молодого козака обирають миргородським полковником.

Випадок - унікальний в історії Гетьманщини! Так само унікальною є тривалість перебування Апостола на чолі полку - цілих 45 років полковницький пернач перебував у його руках. Врешті-решт, на початку жовтня 1727 року він обміняв його на гетьманську булаву.

5. Останній справжній козак козацької України

Як полковник Апостол відзначився під час Азовських походів. У 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизикермен і Очаків. Брав участь у Північній війні Росії 1700-1721 рр., під час якої відзначився в боях під Ерестофером у Лівонії в 1701 році, битві під Варшавою в 1705 році та в битві під Ляховичами у 1706 році.

Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25 жовтня 1708 року разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді перейшов на бік Петра I. Це найбільша загадка в житті Апостола. Разом з ним те саме зробили генеральний хорунжий Іван Сулима і компанійський полковник Гнат Галаган.

Ставши одним із найближчих соратників наказного гетьмана Павла Полуботка, разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Був ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723 року, за що за наказом Петра І був заарештований і висланий до Петербурга. У 1726 році Данила було звільнено, однак його син Петро мусив залишитися там заручником.

Авторитетним Апостол залишався і за Івана Скоропадського, як найстарший і найбільш заслужений полковник. Після смерті Скоропадського та у зв'язку із запровадженням Малоросійської колегії постала проблема обрання нового гетьмана. Петро І зволікав із вирішенням цієї справи, прагнучи замінити гетьмана колегією, що складалася з російських офіцерів на чолі з бригадиром Вільяміновим.

Після смерті Петра I у 1725 році уряд Катерини I вирішив «сделать некоторые удовольства и приласкания» Україні. Але раптова смерть цариці в 1727 році змінила ситуацію. На імператорський престол вступив Петро ІІ, через малоліття якого, а було йому всього 12 років, управління державою спочатку перейшло до рук Олександра Меншикова, а потім, після його усунення, до Верховної Таємної Ради, що складалася з вибраних російських вельмож. Уряд Петра II, знаючи про невдоволення в Україні порядками, а також не бажаючи загострювати внутрішнє становище в Україні в момент можливої війни з Туреччиною, вирішив ліквідувати «Малоросійську Колегію» і дозволив обрати гетьмана на Лівобережній Україні. З цією метою до Глухова у червні 1727 року відправили таємного радника Росії Федора Наумова з дорученням провести вибори гетьмана та полкових старшин в Україні.

1 жовтня 1727 р. у м.Глухові - гетьманській столиці Лівобережної України - панувало урочисте піднесення: козацька рада мала обрати нового гетьмана, яким став один із найдосвідченіших представників козацької старшини 73-річний Данило Апостол.

Щойно Данила Апостола обрали гетьманом України, незважаючи на поважний вік, він з ентузіазмом приступив до роботи над оздоровленням духовної й політичної атмосфери, яку залишила по собі в Україні Малоросійська колегія.

У день коронації Петра ІІ Апостол подав імператору петицію про повернення Україні старих прав і вольностей відповідно до договору Богдана Хмельницького і російського царя в 1654 році. Відповіддю імператора було встановлення так званих “Решительных пунктов”, які стали віднині своєрідною конституцією. Згідно з ними гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; не мав права затверджувати генеральну старшину і полковників -- це була прерогатива лише імператора Росії; для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв -- один із них був росіянином, другий -- українцем; податки за товари, які ввозили в Україну, мали йти до імперської скарбниці, існувала низка інших обмежень. Таким чином, часткове повернення Україні її прав і свобод було ні чим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури, в той час як стратегічний наступ на Україну не зупинявся.

Повернувшись додому, Апостол з молодечим запалом узявся за облаштування державного життя, кожен раз спотикаючись через обмеження, які запроваджувались “Решительными пунктами”. Це, звичайно, було сильним ударом по державності України. У цьому уряд Петра ІІ пішов далі від свого попередника Петра І. У деяких справах становище Данила Апостола було гіршим, ніж у його попередників, у тому числі й Скоропадського.

Після смерті Петра ІІ новим правителем Росії стала племінниця Петра І Анна Іоанівна. Нова імператриця відпустила додому в Україну сина гетьмана Петра і нагородила самого гетьмана орденом Олександра Невського. Розуміючи безнадійність будь-яких спроб добитися від царського уряду поступок у справі розширення політичних прав Гетьманщини, Апостол звертає пильну увагу на її господарський розвиток, піднесення добробуту населення. Спершу гетьман узявся за наведення ладу в судочинстві. Було проведено розслідування в дуже важливому питанні тієї епохи - в землекористуванні. Особисто гетьман брав участь у впорядкуванні видатків із державної скарбниці. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою. Та й сам Данило Апостол був добрим підприємцем, неодноразово брав участь у великих торгових справах. Але, незважаючи на всі старання, йому не пощастило вберегти Україну від важких людських втрат на Гетьманщині. Так, 1731 року почалося будівництво військових укріплень між Дніпром і Дінцем, так званої Великої Української стіни. На цю роботу російський уряд вимагав відправляти українських козаків та простий люд. Вона тяглася кілька років і з військової точки зору була просто безглуздою, для захисту від татар і турків нічого не даючи. Проте ця робота з року в рік підривала здоров'я десяткам тисяч українців, яких тримали у нелюдських умовах.

Перед самою своєю смертю Д. Апостолу вдалося отримати в імператриці Росії Анни Іоанівни дозвіл на повернення в Україну «мазепинських» запорожців, які ще з 1716 року жили в Туреччині на території Олешківської Січі. Запорожцям повернули їхні колишні землі на Катеринославщині та призначили 20000 рублів річного утримання. Вони принесли присягу на вірність імператриці й незабаром взяли найактивнішу участь у російсько-турецькій війні.

На жаль, гетьман України Данило Апостол не дочекався позитивних результатів свого клопотання перед російською імператрицею, оскільки 17 січня 1734 року несподівано помер від апоплексичного удару (інсульту).

Поховано Данила Апостола з усіма можливими почестями в Сорочинцях, улюбленому місці його перебування, у вибудованій на його кошти мурованій Свято-Преображенській церкві, в асистенції самого Київського архієпископа Рафаїла Заборовського і цілого сонму духовенства.

Правління Данила Апостола тривало шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворів, хоч увесь час проводив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Спокійний, розважливий, він був глибоко переконаним українським патріотом, який останні роки життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її незалежності.

І досі квітне козацька гілка

Доля нащадків “останнього козака” також заслуговує на увагу. Д. Апостол разом з дружиною Уляною із шляхетського роду Іскрицьких виростив і виховав сімох дітей: двох синів і п'ятьох дочок.

На початку XIX ст. рід Апостолів по чоловічій лінії перервався зі смертю Михайла Даниловича і був продовжений лише по жіночій лінії. Для збереження роду і прізвища, відомого від «предков по заслугам», останній з Апостолів звернувся 1801 р. до імператора з проханням, щоб маєтки і прізвище успадкував після його смерті двоюрідний брат, таємний радник Іван Матвійович Муравйов, котрий став називатися Муравйовим-Апостолом. Із цієї родинної гілки вийшли відомі керівники декабристського руху Сергій, Іполит та Матвій Муравйови-Апостоли.

Рід Муравйових-Апостолів існує і в наш час за межами України. Їхні нащадки живуть у Франції та Південній Африці.

Размещено на Allbest.ru