Південні слов’яни на перехресті цивілізацій XIV-XV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтереси Російської імперії на Балканському півострові були сформовані статс-секретарем Катерини ІІ князем О. А. Безбородьком у т.зв. "грецькому проекті", яким передбачалося захоплення Османської імперії з подальшим розподілом її території між Російською та Австро-Угорською імперіями і Венеціанською республікою. У Константинополі передбачалося відновити Візантійську державу, яку мав би очолити онук Катерини ІІ - Костянтин Павлович. Не дивлячись на його утопічність, Російська імперія поступово крок за кроком силою зброї переносила свої кордони на Південь та надавала підтримку національно визвольним рухам балканських народів. Як результат, в їхній уяві формувався образ Російської імперії як держави-захисника поневолених турками християнських народів. Підтримка національно-визвольного рух балканських народів та їх звільнення від турецької неволі була дуже популярна серед російської інтелігенції.

На захист болгарського народу виступали такі відомі діячі, як Ф. М. Достоєвський, І. С. Аксаков, М. І. Пирогов, І. С.Тургенєв, Д. І. Менделєєв. Головною передумовою російсько-турецької війни 1877-1878 рр. стали антитурецькі повстання у Боснії та Герцеговині (1875 р.) та в Болгарії (1876 р.), що викликали у Росії широкий громадський рух на підтримку словґянських народів. За таких обставин Росія не могла не стати на захист повсталих. З метою вирішення проблем Західних Балкан і для встановлення миру між Сербією, Чорногорією і Османською імперією, бажаючи зменшити вплив Росії на національно визвольний рух народів Балканського півострова Великобританія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія скликають у м. Константинополь міжнародну конференцію.

За результатами її роботи було сформовано план урегулювання Східного питання, проте султан Абдул-Хамид II відмовився прийняти його. Ігнорування турками обґєднаної волі європейських держав дало Росії можливість забезпечити нейтралітет європейських держав у майбутній війні з Туреччиною. Уклавши на початку 1877 р. з Австро-Угорщиною угоду про нейтралітет та з Румунією про пропуск російських військ через її територію, Росія зробила останню спробу вирішити питання мирним шляхом і запропонувала новий проект реформ для балканських народів. Навесні 1877р. російський уряд зробило останню спробу врегулювати балканський кризу мирним шляхом. З його ініціативи 19 (31) березня 1877г. був підписаний "Лондонський протокол" шести європейських держав, які зобов'язують турецького султана провести реформи в християнських областях на Балканах. визвольний рух війна феодальний

Султан відкинув "Лондонський протокол", розцінивши його як втручання у справи Османської імперії. Він віддав розпорядження призвати на дійсну службу 120 тис. чоловік, і перевести військову ескадру з Мармурового моря в Босфор. Це був вже прямий виклик. Відповідно до інтересів Російської держави Туреччині було висунуто наступні умови: надання автономії Болгарії, Боснії та Герцеговині, незалежність для Румунії та Сербії, сплата контрибуції Росії і Румунії. Турецькі парламентарі спробували опротестувати та помґякшити умови перемирґя, проте Олександр ІІ відкинув їх пропозиції. За результатами переговорів у містечку Сан-Стефан 19 лютого 1878 р. між Росією і Туреччиною було підписано мирний договір на умовах запропонованих Росією, що, фактично, означало крах Османської імперії. Програш Османської Порти у війні та підписання Сан-Стефанського мирного договору не влаштовувало Великобританію та Австро-Угорщину, які виступили проти посилення позицій Росії на Балканах, проти національного визволення словґянських народів Балканського півострова, особливо проти утворення великої словґянської держави - Болгарії.

Під загрозою нової війни Росія погодилася переглянути умови Сан-Стефанського мирного договору з усіма заінтересованими сторонами. У роботі Берлінського конгресу (13 червня - 13 липня 1878 р.) взяли участь представники Росії, Великобританії, Австро-Угорщини, Німеччини. Були присутні також делегації Франції, Італії та Туреччини. Підсумком конгресу стало підписання Берлінського трактату, за яким Болгарію було поділено на три частини, Фракія та Албанія залишались за Туреччиною, визнана незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії.

Незважаючи на перегляд умов Сан-Стефанського мирного договору війна мала велике значення для звільнення народів Балкан від турецької неволі ярма та завоювання ними незалежності. Росія повернула південну частину Бессарабії, втрачену після Кримської війни, і приєднала Карську область. Самі ж умови Сан-Стефанського мирного договору, значно підсилили позиції Росії на Балканах викликали різке невдоволення європейських держав. Особливо вони обурювалися з приводу створення князівства Болгарія з виходами до Чорного та Егейського моря. Англія і Австро-Угорщина не визнавали умов миру, вважаючи їх порушенням умов Паризького договору. У Дарданелли прямували нові англійські кораблі, нібито для надання допомоги султанові. Взагалі, перед Росією витала реальна загроза нової війни, до якої вона була не готова. Економічні і військові ресурси війни виснажилися; наростало новий революційний рух (1879-1881 рр.). Російський уряд був змушений погодитися на скликання загальноєвропейського конгресу, для перегляду умов Сан-Стефанського мирного договору. Місцем його обрали Берлін, столицю держави, глава якого - Бісмарк - зовні не проявляв зацікавленості у справах Сходу.

З дня відкриття Берлінського конгресу - 1 (13) липня 1878р. - виявилася повна ізоляція Росії. Великобританія очолювала блок антиросійських держав, а Лондон підтримував домагання Австро-Угорщини на територію Боснії та Герцеговини, її плани з витіснення Росії з Балкан. Бісмарк, лише на словах виступав посередником між англо - австрійським блоком і Росією, фактично допомагав Лондону та Відні; Франція ж, не проявляла великої зацікавленості в східному питанні, а підтримувала Англію і Австро-Угорщину, побоюючись за капітали в Туреччині. Берлінський конгрес засідав рівно місяць. У роботі конгресу взяли участь представник Росії, Туреччини, Англії, Німеччини, Австро-Угорщини, Франції та Італії. Запрошені були в якості спостерігачів представники від Греції, Румунії, Сербії, Чорногорії, Ірану і від вірменського населення. Російська делегація, яку очолював А. М. Горчаков, змушена була піти на зміну умов Сан - Стефанського мирного договору. Піддалися скороченню території Сербії і Чорногорії, при цьому Сербія позбавлялася виходу до Адріатичного моря. Втричі скорочувалася територія Болгарії; під владою Туреччини залишалися Франка та Македонія, решта території Болгарії була розділена по Балканському хребту на дві частини - північну, яка оголошувалася васальною від Туреччини князівством, і південну, під назвою Східної рушення - автономну турецьку провінцію, якою керував губернатор з християн, що призначався султаном.

Термін перебування російських військ на території Болгарії скорочувався з двох років, до 9 місяців. Губернатору Східної рушення надавалося право закликати турецькі війська, у випадку внутрішніх заворушень чи загрози безпеки ззовні. Австро-Угорщина отримувала право на окупацію Боснії та Герцеговини, і на адміністративне управління ними, а також контроль над судноплавством по Дунаю. Англія передавала окупований нею в ході війни острів Кіпр. Перегляд умов Сан - Стефанського мирного договору на Берлінському конгресі викликав сильне невдоволення в російських громадських колах, розглядався як акт поразки російської дипломатії. А. М. Гочаков писав цареві: "Берлінський тракт є сама чорна сторінка в моєму службовій кар'єрі." "І в моїй так само" - написав на документі дипломата Олександр II.

Отже, у результаті російсько-турецької війни, багато балканські народи отримали незалежність.Я вважаю, що ця незалежність в підсумку цих подій дорого обійшлася Росії. Чисельність загиблих солдатів склала 250 тис. осіб, при цьому від куль і снарядів супротивника впали лише 50 тис., решта загинули від хвороб та поневірянь. Так що, можна сказати, що війна серйозно підірвала фінансовий стан Росії, важко відбилася на становищі народних мас. Втручаючись в справи Балкан, російський уряд не бажав затівати серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною. Прагнучи підтримати авторитет Росії серед слов'ян і при цьому не посваритися з Австро-Угорщиною, Горчаков вирішив проводити втручання в балканські справи у контакті з цією державою. Така політика відповідала і принципам угоди трьох імператорів. Ясно, звичайно, що за такого роду політикою айстро - російської «співпраці» па справі ховалося суперництво обох «союзників» за вплив на балканському півострові. Для кожної з них значення співпраці полягало в тому, щоб не дозволити суперниці діяти самостійно.

Таким чином, слов'яни - одна з найчисельніших груп древньоєвропейського населення. На відміну від інших європейських народів вони дещо пізніше взяли участь у тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Розквіт феодальних відносин в Сербії припадає на середину XIII ст. Найбільшої могутності Сербська держава досягає у XIV ст. за короля Стефана Душана (1308-- 1355 рр.), коли відбуваються подальше посилення королівської влади, централізація Сербської держави і розширення її території за рахунок сусідніх територій. Між державами Твртка і Душана є ще одна спільна риса: обидві вони стали результатом діяльності їхніх правителів і обидві занепали, коли ті померли. Їх об'єднує й те, що Твртко, як і Душан, помер раптово у середині березня 1391 р. на п'ятдесят другому році життя, перебуваючи в розквіті сил і в зеніті слави. Щоправда, держава царя Душана розпалася відразу після його смерті, тоді як держава Твртка після березня 1391 р. існувала певний час, утративши роль регіонального лідера й активність у зовнішній політиці.

Друга половина XV - середина XVIII в. ознаменувалися активізацією селянського руху в Словенії. Найбільш драматичні події розгорнулися в 1478 р Причина полягала в тому, що селяни виступали не проти свавілля окремих панів, але проти всього стану, висуваючи вимоги цивільних прав.

Размещено на Allbest.ru