Особливості державотворчого документування в УСРР (1923-1937 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ДОКУМЕНТУВАННЯ В УСРР (1923-1937 РР.)

І.А. Ангелінова

м. Маріуполь

Українське документування пройшло складний шлях свого формування, який тісно пов'язаний з різними історичними періодами на тернистому шляху до національної державності. Не винятком є і радянський час (1920-1991 рр.), коли не зважаючи на весь його драматизм, в сучасній української системі діловодства і документування використовується певний досвід цієї епохи. Це і визначає актуальність обраної для доповіді теми, яка постійно знаходиться в центрі наукового інтересу з боку вітчизняних документознавців (В.В. Бездрабко, О.М. Загорецька, С.Г. Кулешов, Н.О. Леміш, Ю.І. Палеха, В.Т. Савицький, )

30 грудня 1922 р. більша частина українських земель увійшла до складу СРСР як Українська Соціалістична Радянська Республіка. Починаючи з цього часу становлення державотворчої документної традиції в УСРР було нерозривно пов'язано з історією виникнення і розвитку радянського державного апарату і відповідної системи управління, в основі якої знаходився жорсткий партійно-адміністративний контроль.

У 1920-ті рр. почала формуватися система суспільних організацій з питань наукової організації управління, зокрема діловодства. Радянська влада відмовилась від попереднього російського законодавства і почала формування нової правової бази функціонування держави. Окремі положення декретів її постанов тою чи іншою мірою стосувались діловодства і документування. Однак цілісної системи законодавства з питань діловодства в країні після жовтневої революції розроблено не було і його загальний стан на місцях залишався незадовільним [5, c. 104]. Інструкції і вказівки, що надсилалися до національних республік не завжди надходили за призначенням, про що свідчать звіти працівників «контрольно-експертного відділу».

Для вирішення проблем організації діловодства і документування на місцях у 1921 р. було створено Всеукраїнський інститут праці (ВУІП), розташований у Харкові [5, c. 256-258]. Але ініціатива в розвитку документування допускалась лише у межах, визначених ВКП (б) і Радою Народних Комісарів СРСР. Під них підлаштовувались всі республіканські державотворчі документи, щодо «точного і швидкого виконання розпоряджень центральної влади» [1, c. 225]. Партійні директиви були обов'язкові для виконання будь-яким відомством чи установою. На Московській ініціативній конференції з нормалізації техніки управління (вересень 1922 р.) було розглянуто питання стандартизації документів на території СРСР, розроблено і затверджено серію загальносоюзних стандартів ведення документації [5, c. 258].

У квітні 1923 р. на ХІІ з'їзді ВКП(б) було започатковано новий курс у національній політиці, що дістав назву політики коренізації. Хоча це і суперечило великодержавним прагненням ВКП(б), але було вимушеним кроком через упереджене ставлення до радянської влади з боку певної частини населення республік у складі СРСР: азербайджанців, білорусів, грузинів, вірмен, українців, національна свідомість яких зросла внаслідок революційних подій 1917-1920 рр. Зважаючи на це ВКП(б) і Раднарком змушені були піти на поступки національним рухам [2, c. 160-161].

Дієвим початком українізації (коренізація для УСРР) стало прийняття РНК УСРР декрету «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ» від 27 липня 1923 р. Подальшими кроками щодо її правового запровадження стали такі нормативно-правові документи як спільний декрет ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи по забезпеченню рівноправності мов і про сприяння розвитку української мови» (серпень 1923 р.), декрет ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» (квітень 1925 р.), резолюція пленуму ЦК КП(б)У про українізацію партійного та профспілкового апарату (травень 1925 р.). Планувався з 1 січня 1926 р. перехід усіх державних установ і торгово-промислових підприємств на ведення діловодства винятково українською мовою [2, c. 187].

Згідно з постановою Ради Народних Комісарів УСРР на доповідь Центральної комісії по українізації радянського апарату про заходи щодо її поглиблення (1926 р.) і постановою Центральної Контрольної комісії КП(б)У про заходи щодо українізації керівного складу партійних керівників (30 вересня 1926 р.) по всій країні у широких масштабах на різних курсах організовувалося обов'язкове вивчення української мови. Всі урядовці мусили здавати іспити з практичного знання мови під загрозою втрати роботи. Українізувалися різні сфери не лише державного життя, а й громадського. Українська мова була офіційно введена у ділове урядове листування. У 1927 р. секретар ЦК КП(б)У Л.М. Каганович оголосив, що вся партійна документація перейде на українську мову [3, c. 124].

Зазначена політика мала вражаючі результати і позначилася на всіх ділянках адміністративного, економіко-соціального та культурного життя УСРР. Якщо у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, то лише через 5 років - 70% усіх справ [4, c. 142]. Проте вже на початку 30-х років, відбулися суттєві зміни у мовній політиці: по-перше, національний рух став підкреслено «більшовицьким», по-друге, все чіткіше простежується акцент на заміну українізації загальносоюзною політикою «пролетарського інтернаціоналізму» [1, c. 419].

Яскравим прикладом цього є прийнята 5-го вересня 1933 року Постанова народного комісара освіти УСРР «Про український правопис». Ця постанова була результатом роботи комісії (під головуванням А.А. Хвилі) для перевірки роботи на «мовному фронті». Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши «штучне відмежовування української мови від російської мови», спростивши правопис, ліквідувавши його національні правила, які на думку її членів «орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру».

У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У став П.П. Постишев, який за вказівкою ВКП(б) та радянського уряду взяв курс на фактичне згортання українізації, що вкрай негативно позначилося і на розвитку українського документування [5, с. 101-106].

Загальнодержавним законодавчим актом стала прийнята 5-го грудня 1936 р. нова Конституція СРСР. Її прийняття вимагало розроблення нових республіканських конституцій, у тому числі й Конституції УСРР. 1 січня 1937 р. був опублікований для всенародного обговорення проект нової Конституції УРСР. 30 січня 1937 р. черговий з'їзд Рад затвердив текст нової Конституції. Вона майже повністю відбивала зміст союзної Конституції, відтворювала її принципи, копіювала основні положення, мала демагогічний характер, була демократична лише за формою і повністю відірваною від реального життя.

Проте Конституція містила і декілька важливих політичних і державницьких положень: УСРР змінювала назву на УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка), за Києвом офіційно було закріплено статус столиці (хоча ще 24 червня 1934 р. всі вищі державні й партійні установи Української РСР - ЦК КП(б)У, РНК УРСР та ВУЦВК - переїхали з Харкова до Києва).

Нова Конституція містила статті, що регулювали документну діяльність різних гілок влади управлінської системи і вертикалі в УРСР. Законодавчу функцію було покладено на Верховну Раду. Її діяльність перебувала під контролем ЦК КП(б)У, а сама вона не була постійно діючим органом, збиралася на сесії двічі на рік і фактично лише схвалювала підготовлені її Президією та погоджені з ЦК КПУ законопроекти. Депутати поєднували свою роботу з іншими видами діяльності. Законодавча робота не відзначалася продуктивністю, що об'єктивно принижувало конституційний статус Верховної Ради. Законотворчість фактично вичерпувалась удосконаленням окремих статей Конституції та вже чинних законів УРСР.

Місцевими радами та їхніми виконкомами колегіально, згідно з Конституцією, приймалися рішення, накази, розпорядження, правові акти, обов'язкові до виконання для установ, організацій, підприємств та особисто громадян на території дії даної ради.

Розвиток документування та підвищення рівня діловодства в державних установах, впровадження інструкцій з діловодства у 30-ті роки дало змогу чітко визначити особливості окремих видів документів:

- Розпорядження - документи, що видавалися керівником колегіального органу, установи, підприємства чи організації з метою вирішення оперативних питань. Мали обмежений термін дії і стосувалися посадових осіб і громадян;

- Постанови - документи, що видавалися з метою вирішення найбільш важливих і принципових завдань стосовно загальних питань державного управління Радою Міністрів СРСР. Носили, як правило, нормативний характер, мали тривалий термін дії і стосувалися широкого кола організацій;

- Спільні постанови - документи, що приймалися ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР, ЦК КП(б)У і Раднаркомом УРСР з важливих питань політичного і господарського життя. Носили політичний характер і стосувалися широкого кола організацій;

- Накази (однократної або тривалої дії) - документи, що видавалися з метою вирішення основних і оперативних завдань;

- Інструкції - документи, що видавалися з метою встановлення правил, регулювали організаційні, науково-технічні, фінансові та інші сторони діяльності організацій органами державного правління видавалися. Вони містили настанови посадовим особам щодо застосування законів, указів Президії Верховної Ради, постанов, розпоряджень Ради Міністрів, наказів міністрів. історичний український діловодство науковий

Місцевими радами та їхніми виконкомами колегіально, згідно з Конституцією, приймалися рішення, правові акти обов'язкові до виконання на території дії даної ради [5, c.263, 264].

Розглянувши основні документи 1923-1937 рр., необхідно визначити, що вони, по суті, не виходили за рамки діючих на той час в СРСР правил документування, в основі яких знаходилась жорстка система радянського партійно-державного адміністрування. Разом з тим, в період українізації (1923-1933 рр.) в державницькому документуванні УСРР використовувалися елементи національної документної традиції у мові документа та формулярі. Проте ці особливості були ліквідовані з наростанням в СРСР тоталітарної системи влади.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О.Д. Історія України: навч. посіб. / О.Д. Бойко. К.: Академвидав, 2002. 656 с.

2. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник / П.П. Кононенко - К.: МАУП, 2005. - 392 с.

3. Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX-XX сторіччя. - К.: Генеза, 1996. - 360 с.

4. Національні відносини в Україні у XX ст.: 36. документів і матеріалів. К.: Політвидав України, 1994. - 234 с.

5. Палеха Ю.І. Історія діловодства (документознавчий аспект): навч. посібник. / Ю.І. Палеха, Н.О. Леміш. - Київ: Ліра-К, 2011. - 328 c.

Размещено на Allbest.ru